Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття. Скляренко

На морському дні...

Спроби проникнути в морські глибини робилися людьми ще в давнину. Найдавніше зображення водолаза, виявлене на месопотамських надгробках, датується межею V і VI тисячоліть до нашої ери. В V столітті до нашої ери афіняни використовували водолазів при облозі Сиракуз. Через кілька десятиліть великий Арістотель сконструював водолазне спорядження у вигляді дзвона, за допомогою якого його не менш великий вихованець Александр Македонський поринав у Середземні води, щоб ознайомитися з підводними загородженнями фінікійського міста Тир. Невдовзі після успішної розвідки місто було захоплене військами молодого царя-полководця. Однак усі ці спроби досліджень протягом ще досить довгого часу залишалися поодинокими.

Фернан Маґеллан, що здійснив кругосвітнє плавання, робив спроби вимірювати глибину океану, але стравлений за борт 800-метровий лінь дна не дістав.

Минали роки, розвивалося кораблебудування. І незабаром дослідження, а так само вимір глибин, стали життєво необхідними. Адже від цього залежав розвиток судноплавства й морської торгівлі, що істотно впливало на економіку цілого ряду країн. Тоді на кожному кораблі з’явився свій прилад для глибинних вимірів — лот, довга мотузка з вантажем на кінці. Однак на більших глибинах цей пристрій був украй неточним, а найчастіше й непотрібним.

Однією з причин вивчення підводного рельєфу було те, що в багатьох прибережних ділянках морів дно було вкрито підводними скелями або кораловими рифами. Це становило серйозну небезпеку для суден, особливо під час штормів. Використовуючи лот, складно було визначити місцезнаходження небезпечних ділянок, адже для цього його довелося б опускати у воду через кожні 1,5—2 метри. Тому для подібних досліджень почали застосовувати інший прилад — промірний трал. Це — підвішений за допомогою поплавців на заданій глибині горизонтальний трос. При буксируванні він повинен був зачепитися за будь-яку перешкоду, що піднімається вище за трал. Так прочісували всю наймілководнішу частину океанського дна.

Однак більші глибини, як і раніше, залишалися загадкою для людини. Але наука не стояла на місці. На початку 30-х років XX століття два американці — інженер Отіс Бартон та гідробіолог Уільям Біб — створили спеціальний апарат для вивчення глибин океану. Свій винахід вони назвали батисферою. Він являв собою сталеву кулю діаметром півтора метра з трьома ілюмінаторами. Батисферу опускали з борта дослідницького судна й підтримували з нею зв’язок за допомогою телефонного кабелю. Перші випробування проводилися без людей, і тільки переконавшись, що сталева куля витримує тиск води, вчені наважилися вперше зазирнути у глибоководний простір. Це сталося 19 червня 1930 року. Тоді винахідникам батисфери пощастило зануритися на глибину 400 м у районі Бермудських островів. Уільям Біб згадував про свої враження від цієї подорожі, серед яких важливе місце посідали спогади про поступовий перехід від світла до темряви: «Спочатку зникли червоні промені, за ними оранжеві, зелені й сині, залишилося тільки слабке фіолетове світіння. Після цього море набуло чорно-синього кольору, а на глибині 1000 фунтів щезли останні ознаки світла. Нижче цей світ став чорніше чорного». Якби батисфера не мала потужного прожектора, дослідники не змогли б побачити нічого.

Наступне занурення сталося через чотири роки і довго залишалося абсолютним рекордом — 940 м, майже кілометр від поверхні, — і дало дослідникам чимало нових знань про життя глибоководних тварин. Проте це був тільки початок...

Огюст Піккар разом з сином Жаком

Наступним дослідником рельєфу дна став відомий швейцарський фізик Огюст Піккар. Свого часу (у 1932 році) він вже поставив світовий рекорд, піднявшись у стратосферу, на висоту 16 200 м. А після Другої світової війни він почав досліджувати океанські глибини. Огюст Піккар винайшов альтернативу батисфери — батискаф, який міг самостійно пересуватися під водою. Це було величезним кроком уперед, оскільки відтепер учені могли не тільки зазирати у глибини океану, але й подорожувати ним. 23 січня 1960 року Огюст Піккар разом з сином Жаком занурилися в найглибше місце у Світовому океані — Маріанський жолоб.

Маріанський жолоб (11 022 м) знаходиться в Тихому океані поблизу острова Ґуам. Жолоб було виявлено радянською експедицією на науково-дослідницькому судні «Витязь» ще у 1957 році. Друге місце за глибиною посідає жолоб Тонґа (10 882 м). Це найбільша глибина Світового океану в південній півкулі. Потім іде Філіппінський (10 625 м), Кермадек (10 047 м) та інші глибоководні жолоби. Усі вони знаходяться в Тихому океані.

У Світовому океані є не тільки безмежні рівнини, серед яких лежать острови та континенти, не тільки підводні гори та вулкани. Там є й свої «ріки» — океанські течії. Деякі фрагменти течій були добре відомі місцевим мешканцям: рибалки використовували їх, щоб дістатися місць, багатих рибою, або, навпаки, повернутися додому. Втім, довго не могли простежити ці «ріки» повністю: по-перше, більшість із них була надто довгою, а по-друге, дослідників цікавили лише ті, які можна було використовувати для полегшення плавань купецьких караванів. У XVІІ столітті з’явилися перші карти, на яких було відзначено фрагменти течій, але часто вони відтворювали не так реальні факти, як фантазії укладачів. Тільки в 1770 році була створена досить точна карта Ґольфстріму. Її автором був учений і головний поштмейстер британських колоній Б. Франклін. Його зацікавило, що американські китобої і торгові моряки проходили від Англії до Нового Світу на два тижні швидше, аніж британські поштові пакетботи. Після розпитування моряків з’ясувалося, що американські капітани на шляху в Англію використовують могутню океанську течію, а повертаються, тримаючи курс осторонь від неї. У XІX столітті німецький географ фон Гумбольдт, англійські моряки-дослідники Дж. Ренкелл і М. Морі почали збирати і систематизувати відомості про течії Світового океану. Першу узагальнену карту склав М. Морі.

З середини XІX століття, відповідно до міжнародної угоди, була організована єдина система спостережень за рухами атмосферних і водяних потоків у Світовому океані.

Якщо поглянути на цю карту, ми побачимо цілу «річкову систему». Серед течій є і теплі, і холодні, і широкі, й вузькі. Якщо хтось зіставив би «Книгу рекордів» серед океанських «річок», то перші місця в ній розподілилися б так. Найбільшою і найпотужнішою океанічною течією нашої планети є Антарктична циркумполярна. Її довжина перевищує 30 000 км, ширина — 1000 км, а глибина поширення — 2—4,5 км. Швидкість руху течії у верхніх шарах становить 3,5 км на годину. Щосекунди ця течія переносить понад 240 млн м3 морської води, тобто значно більше, ніж усі інші течії разом узяті. Найпотужніша тепла морська течія — Ґольфстрім. Він простягається на 10 000 км від підводної частини Флоридської протоки й доходить до островів Шпіцберґена та Нової Землі. При виході в океан витрати води цієї течії становлять 25 млн м2/с, що у 20 разів перевищує витрату всіх річок земної кулі. Ширина течії змінюється від 75 км (біля берегів Флориди) до 200 км (у районі Великої Ньюфаундлендської банки), товщина потоку становить 700—800 м. Швидкість течії біля берегів Флориди дорівнює 6—10 км/год, а в районі Великої Ньюфаундлендської банки зменшується до 3—4 км/год. Води цієї течії несуть колосальну кількість тепла, яким обігрівається вся Західна та Північна Європа. При цьому на кожен квадратний сантиметр узбережжя надходить 4000 млрд калорій тепла на рік — стільки, скільки дає спалювання 500 тисяч тонн вугілля. Завдяки Ґольфстріму в Англії ростуть вічнозелені рослини, а Лофотенські острови, що лежать поблизу Північного полярного кола, мають середньорічну температуру Криму.

Найшвидша з течій — Наквато Рапідс, яка несе свої води біля берегів канадської провінції Британська Колумбія в Тихому океані. За даними Книги рекордів Гіннесса, її швидкість становить 29,6 км на годину.

Найбільш ґрунтовну наукову експедицію, яка була організована для вивчення океанських течій, організувало Британське морське відомство на кораблі «Челленджер» (1872—1876). Звіт експедиції становив 50 томів. Один із учених, що проводив ці роботи, Дж. Меррей, на початку XX століття склав океанографічне зведення, в якому вказав всі основні горизонтальні і вертикальні, холодні і теплі течії Світового океану.

Дослідженню океанських глибин присвятили своє життя люди, чия мужність заслуговує поваги. На відміну від тих, хто подорожував суходолом або пускався в мандри морем на кораблях, підводні дослідники не мали в розпорядженні двох найважливіших речей: повітря та світла. Людина не пристосована для життя під водою: вона не вміє отримувати кисень з води, як це роблять мешканці моря. А накачувати його з поверхні (як це робили вже в давнину) можна тільки на невеликих глибинах. Отже, до винаходження способів «консервації» повітря люди могли «гостювати» в підводному царстві дуже недовго. Що ж стосується світла, то чимдалі від поверхні, тим його стає менше. Більшість підводних рослин надає перевагу глибинам до 150—200 м, оскільки далі світла для них вже замало. До того часу, як були винайдені електричні ліхтарі, не існувало джерел освітлення, які можна було б узяти під воду. Ще однією проблемою, яку тривалий час не могли вирішити, був тиск. Отже, підводний світ має багато спільного з космосом: майже всі необхідні для життя речі його дослідники повинні мати з собою.

Одним із тих, хто зумів перебороти на своєму шляху всі ці перешкоди, був Жак Ів Кусто. І про нього необхідно розповісти докладніше, бо ця людина внесла величезний вклад у дослідження підводного світу.

Коли довідуєшся про факти біографії Кусто, здається, начебто сама доля звеліла йому бути дослідником морських глибин. У 1923 році до рук тринадцятилітнього Жака потрапляє кінокамера, з якою він відтоді не розстається. Він будує декорації, знімає, проявляє плівку й навіть організує товариство для виробництва кінофільмів «Фільм Зикс, Жак Кусто». Через сім років юнак вступає до Вищої національної військово-морської школи у Франції. В 1937 році Кусто знайомиться із Філіппом Тайє — морським офіцером, поетом, гуманістом, людиною, закоханою в море. Саме він став для Кусто «хрещеним батьком» у вільному зануренні. В одну мить змінилося життя Жака. Відтоді він повністю присвятив себе пізнанню таємниць підводного світу. В 1942 році, завдяки своєму фільму «18 метрів під водою», Кусто дістає дозвіл на підводні зйомки у військовій зоні Середземноморського узбережжя. Він створює свою кінокомпанію й бере участь у розробці устаткування для глибоководних занурень. Так починалася справжня одіссея капітана Кусто. Переустаткована «Каліпсо» зі своєю командою ентузіастів борознить моря й океани, проводить величезну кількість глибоководних досліджень і зйомок. Фільм «Світ тиші», що вийшов у 1956 році, був названий твором століття.

Жак Ів Кусто

Жак Кусто починає перші в історії підводні археологічні розкопки в Гран-Конглює біля Марселя, перетинає Атлантику й ставить легендарні експерименти щодо вивчення повноцінного життя під водою — ряд проектів «Преконтинент», у яких люди протягом тижня жили в підводному будинку на глибині 10 м і працювали на глибині 25 м. Не будучи вченим, він проводить безпрецедентні дослідження й робить безліч відкриттів. Не будучи професійним режисером, він створює фільми, які одержують «Оскари» на кінофестивалях. І звичайно, всім відома його серія передач «Підводна одіссея команди Кусто». Його перу належать книжки, що містять описи проведених досліджень. Одна з найбільш відомих з них — «Могутній володар морів». У цій книжці розповідається про експедиції, здійснені командою Кусто на судах «Каліпсо» і «Поларис» у 1966—1967 роках. У своєму романі «Щоб не було в морі таємниць» він розповідає про грізних мешканців солоних вод, що завжди наводили жах на людей, — про акул. Безліч занурень, пов’язаних з ризиком для життя, було зроблено відважним аквалангістом для того, щоб зняти поведінку цих хижаків у природному середовищі й оцінити ступінь їхньої небезпеки для людини, якщо вона зважиться взятися за масштабне освоєння океанських просторів і морського дна.

Жак Ів Кусто помер 25 червня 1997 року.

Глибини Світового океану вже досліджено. Чи справедливо це твердження? І так, і ні. Справедливо — позаяк були досягнуті найглибші його ділянки, нанесено на карту течії та відкрито найвіддаленіші куточки. Але сказати, що всі таємниці підводної безодні розкрито, не можна. Ще чекають своїх відкривачів підводні родовища корисних копалин, вулкани, рифи та надзвичайні живі істоти, чиє життя минає у вічній темряві. Лежать на ґрунті тисячі кораблів, які так і не дійшли до місця призначення. А це означає, що майбутнім мандрівникам знайдеться чимало роботи.