Унікальні сторінки географії. Визначні географічні відкриття. Скляренко

Розділ IV. Висоти та глибини

Підкорення найвищих гір планети

Гори завжди привертали увагу людства. Їх вважали окремим світом, у якому живуть не люди, а боги. Цікаво, що в багатьох народів гори не мали власної назви. Хібінські гори, Карпати, Альпи, Апенніни, Піренеї та багато інших гірських масивів — всі ці географічні назви в перекладі означають просто «гори». Отже, коли ми кажемо, наприклад, «Карпатські гори», то повторюємо двома мовами — сучасною та вже забутою — «гори-гори».

Історія підкорення гір розпочалася порівняно пізно. У багатьох народів гори вважалися святинями, тому звичайним людям не можна було сходити на них. Боги мешкали і на грецькому Олімпі, і на Джомолунґмі, і на менш відомій горі Брандберґ (Палаючій горі). Мешканці Давньої Індії та Тибету вірили, що основою нашого Всесвіту є священна гора Меру. А кожен з японців хоча б раз у житті підіймається на священну гору Фудзіяма. Втім звичайним людям на вершинах (тим більше — високих) просто нема чого робити. Якщо на гірських схилах пасеться худоба, там ростуть всілякі цілющі рослини, ягоди та гриби, то вище починається смуга снігів та криги. На кожному кроці чатує смерть, що може настати від необережного руху, холоду або нестачі кисню. Тому тільки найсильніші та найзагартованіші люди зважуються на підкорення найвищих вершин планети.

Висоту гір (як і інших географічних об’єктів) визначають від рівня моря. Тому, якщо вас запитають, яка гора є найвищою у світі, ви дасте відповідь: «Джомолунґма» — і матимете рацію. Але якби гори вимірювали від основи до вершини, то найвищою на Землі вважалася б гора Мауна-Кса (Біла гора), розташована на Гаваях. Цей погаслий вулкан розпочав свою діяльність на глибині 6000 м, а нині підіймається на 4205 м над рівнем моря. А взагалі Мауна-Ксама заввишки 10 203 м.

Альпінізм зародився в Центральній Європі в ті часи, коли здавалося, що все невідоме вже відкрите і місць, де б не ступала нога людини, залишається чимдалі менше. 7 серпня 1786 року з ініціативи швейцарського вченого Г. Соссюра на найвищу точку Альп — вершину Монблан — піднялися Мішель Паккарі і Жак Бальма. Саме ця дата і стала точкою відліку історії альпінізму.

Перший альпійський клуб було створено в Англії 1857 року. У 1865 році англійські скелелази скорили альпійську вершину Маттерхорн, зробивши сходження по технічно складному шляху. Згодом подібні клуби виникли і в інших країнах. Десь на початку XX століття майже всі достойні уваги вершини Альп були підкорені. Подальший розвиток альпінізму йшов двома шляхами: підкорення найвищих вершин інших гірських систем та проходження маршрутів підвищеної складності. Наступним центром уваги альпіністів став Кавказ, а точніше — гора Ельбрус, погаслий вулкан з двома вершинами. Першу з них — східну — подолав кабардинець Кіллар Хаширов у 1829 році, західна вершина залишалася непідкореною до 1874 року, коли на неї піднялася англійська експедиція. Інша кавказька гора — Ушба — довго була тільки мрією для альпіністів, але після кількох спроб на неї піднялася група Д. Коккіна (у 1888 році). Нині на вершину цієї гори прокладено близько сорока маршрутів, і кожен з них має високий рівень складності. Тому вступити до клубу «ушбістів» мають шанс тільки найкращі альпіністи світу.

Початком висотного альпінізму стало подолання семикілометрового рубежу, який у середині XX століття назвали «зоною смерті». Першими, хто подолав цю висоту, стали англійські військові топографи, що піднялися на гору Шиллуа (7025 м) у 1860 році. Наступним «кроком до неба» стало скорення у 1907-му англійцем Т. Лонґстаффом піка Трісул у Гімалаях (понад 7000 м заввишки).

М. Паккарі та Ж. Бальма стали засновниками альпіністської традиції: залишати на скореній вершині записку як свідчення свого досягнення. Наступна група забирає записку, а натомість залишає свою. Нині в муніципалітеті міста Шамоні (Франція) зберігається доставлений з вершини Монблана уламок скелі, на якому вибитий лаконічний напис: «J.q.B. 1786». У Шамоні можна також побачити пам’ятник Бальма та де Соссюру, а ось Мішель Паккарі — другий учасник першого сходження — на жаль, був несправедливо забутий. Тепер маршрут Паккарі та Бальма вважають дуже простим, й по ньому на вершину підіймаються навіть початківці.

Але найбільш цікаві та складні сходження були ще попереду... Памір, Тянь-Шань, Каракорум та Гімалаї до 20-х років XX століття залишалися майже недослідженими. Втім завжди були люди, які, ризикуючи життям, вирушали у негостинні гори, щоб нанести на карту нові хребти та вершини. Деякі спроби кінчалися трагічно. У 1895 році англійська експедиція під керівництвом А. Меммері спробувала піднятися на гору Нанґапарбат (8125 м). У перекладі з санскриту її назва означає «гола гора», але є в неї ще одне ім’я — Діамар, тобто Король Гір. Обставини загибелі Меммері залишилися невідомими. Єдине, що встановили — те, що він разом з двома непальцями хотів піднятися по західному схилу Діамара. Ця жертва була далеко не останньою. На схилах цієї сумнозвісної гори до 1953 року загинуло 34 чоловіки. На її вершину зміг піднятися австрієць Герман Буль. Він досяг вершини без кисневого апарату і повернувся з обмороженими ногами тоді, коли в базовому таборі вже перестали на нього чекати...

Подолання Джомолунґми забрало багато людських життів. До речі, винайшли цей «третій полюс» планети майже випадково, під час топографічної зйомки Індії у 1852 році. Обставини цієї події досить буденні: начальник топографічної служби отримав від одного з підлеглих повідомлення, що пік, який значився на карті під номером 15, виявився найвищою вершиною Землі. А свою другу назву — Еверест — гора дістала на честь керівника топографічної служби в Індії, який, як не дивно, не мав ніякого відношення до її відкриття.

Альпіністи всього світу почали тренуватися, мріючи про сходження на найвищу вершину. Це була достойна мета, але втілити її в життя було дуже складно. По-перше, доступним для сходження Еверест є тільки у квітні—травні, оскільки взимку на його схилах панує майже космічний холод, а влітку різко зростає небезпека з боку лавин. По-друге, аж до 1949 року королівство Непал було закрите для чужоземців, тому перші спроби штурму крижаної твердині почалися з його північного схилу — з боку Тибету. Це значно ускладнювало завдання.

Найвищі у світі гори — Гімалаї. Ця гірська система складається з ряду паралельних хребтів різної висоти, що простягнулися з північного заходу на південний схід приблизно на 2400 км, при ширині до 350 км. Якби можливо було зруйнувати Гімалаї і розсипати каміння по всьому суходолу нашої планети, поверхня її піднялася б у середньому на 18—20 м. Тут розташована найвища вершина земної кулі — Джомолунґма. Вона здіймається на 8848 м над рівнем океану.

Було кілька моментів, коли здавалося, що Еверест ось-ось буде підкорений. Четвертого липня 1924 року Едвард Нортон, залишивши товариша, який не міг іти далі, відпочивати, зумів подолати висоту 8572 м. До вершини залишалося всього-на-всього 300 м, але Нортон вирішив не ризикувати: на його годиннику була вже година дня, і якби він продовжив підйом, то його б неминуче застала ніч. Це означало смерть, тому альпініст був змушений відмовитися від подальшого сходження. Наступна спроба відбулася в 1933 році. Френк Сміт дійшов до тієї самої відмітки, де Нортон був вимушений повернутися. Але від кисневого голодування в нього почалися галюцинації. Сміт ішов один, але йому здавалося, що поруч з ним іде його товариш. Він розмовляв з ним, а отямився тільки тоді, коли хотів поділитися з ним печивом. Він озирнувся назад з половинкою галети в руці й завмер: поряд нікого не було. Однак Сміт продовжував відчувати контакт з «напарником» і втратив його, тільки повернувшись до бази. Ще більш трагічним був випадок Моріса Уілсона, який наступного року вирішив штурмувати Еверест з півночі. 3 квітня він залишив носіїв та коня біля монастиря Ронґбук і пішов назустріч вершині. Його тіло було знайдено пізніше на висоті 6400 м. Уілсон загинув від виснаження й холоду.

Джомолунґма

Лише 29 травня 1953 року на вершину Джомолунґми піднялися новозеландець Едмунд Хілларі та «тигр снігів», непалець, шерп за національністю, Тенсінґ Норгей. Успіху вони досягли передусім завдяки прекрасній роботі команди під керівництвом англійського полковника Джона Ханта. Балони з киснем доставили на висоту 8760 м їхні товариші — Чарлз Аванс та Том Бурділлон, але на останній штурм пішла найсильніша зв’язка — Хілларі та Норгей. Після цього легендарного сходження на вершині Джомолунґми побували вже сотні альпіністів з різних країн, у тому числі кілька експедицій з колишнього СРСР. Перша відбулася в травні—червні 1982 року, коли 11 альпіністів зробили сходження за дуже складним маршрутом. Цікаво, що останні 34 м до вершини перша пара альпіністів долала аж вісім годин!

Рекорд на відвідування вершини Евересту належить шерпу Анґ Ріта, що побував на цій вершині вісім разів, також не користуючись при цьому кисневим приладом. 26 жовтня 1992 року на верхівку вперше одинаком зійшов український альпініст Ігор Свергун з Харкова. А першою жінкою, що скорила Еверест без сторонньої допомоги і без кисневого апарату, стала в 1955 році 34-літня англійка Аліссон Харгрівс.

Багато японських і амери-канських фірм давно мріють купити Еверест. Однак непальський уряд навіть розмови про продаж священної для них гори вважає святотатством. Тим більше, що гори дають щорічно країні чималий прибуток. Адже кожна експедиція повинна сплачувати значну суму грошей за право сходження. Але навіть за таких умов черга на Еверест уже розписана на багато років уперед.

Після того як була підкорена найвища вершина планети, здавалося, що альпінізм виконав свою місію. Втім це тільки здавалося... Бо ще не була підкорена друга за висотою гора — Чогорі, яка значилася в системі Каракорум під номером К-2 (8611 м). Ця вершина й досі вважається чи не найскладнішою у світі: найбільш зручний підйом на неї має ухил 45о — доволі круто навіть для пагорба, коли ж йдеться про восьмитисячник, це майже перевищує людські можливості. Штурм К-2 також потребував кількох спроб. І якщо перша з них закінчилася невдачею виключно через те, що команді забракло рішучості, то друга стала яскравим прикладом того, як дорого може обійтися безтурботність та легковажність в горах...

У 1939 році американець німецького походження Фріц Вісснер разом з Дадлі Уолфом та шерпом Пасанґом Дава Ламой у супроводі шерпів-носіїв почали влаштовувати базові табори. Коли все було закінчено, Вісснер та Дава Лама вийшли на штурм вершини з останнього табору, де залишався їхній товариш Дадлі Уолф. Спочатку альпіністи мали намір досягти вершини того ж дня, але їм трапилася на шляху дуже складна скельна ділянка і вони вирішили повернутися, щоб наступного дня з новими силами продовжити сходження. Під час спуску вони загубили «кошки». Коли знесилені альпіністи дійшли до табору, там нікого не було. Вони вирішили не чекати, поки їм принесуть додаткове спорядження, і спустилися до наступної бази... Там також було пусто, до того ж ані спорядження, ані спальних мішків там не було. Лише в третьому таборі вони знайшли записку, в якій їх вітали з перемогою й повідомляли, що табори згорнуті, оскільки експедиція скінчилася. Тим часом третій учасник сходження — Уолф — зовсім знесилів. Його потрібно було терміново спустити вниз, до нормального повітря й тепла. На допомогу прийшли троє шерпів, у тому числі — Пасанґ Пікулі, який вже багато разів брав участь в експедиціях на восьмитисячники. Однак всі четверо загинули.

К-2 набувала сумної репутації. І лише експедиція італійця Ардіто Дезіо, ветерана Каракорума, довела, що будь-яку гору можна підкорити. В 1954 році команда італійців розпочала сходження. Альпіністи скористалися досягненнями техніки: спорядження й усе необхідне для таборів вони підіймали за допомогою лебідки з тросом, що значно полегшило й скоротило підготовку до штурму. На штурм вийшли Акілле Кампаньйоні та Ліно Лачеделлі. Майже перед самою вершиною Кампаньйоні ледве не зірвався в безодню. Та 31 липня 1954 року Чогорі була викреслена зі списку нескорених гір.

Ельбрус

Гори, як і люди, народжуються, ростуть, старіють... На нашій планеті сьогодні є і молоді, і старі гірські системи. Деякі з них намагаються «наздогнати» відомих рекордсменів. Наприклад, Кавказькі гори постійно додають у рості. Так, наприклад, Ельбрус і Казбек щороку стають вище на три сантиметри, а гори в районі Хрестового перевалу — на кілька міліметрів. Але є серед гір і такі, що зменшуються. Здебільшого — з природних причин: дощі й вітер поступово розмивають тверді породи, камінь починає кришитися, і гора стає нижчою. Але гора Піко-де-Тайде, що розташована на острові Тенеріфе, втрачає зріст зовсім за інших обставин. Туристи, що підіймаються на її вершину, неодмінно беруть із собою «на згадку» хоч маленький камінець. За кілька років висота найвищої точки Тенеріфе зменшилася аж на три метри, після чого уряд вжив спеціальних заходів, щоб Піко-де-Тайде не рознесли по шматочку.

Можливо, прийде час, коли топографія Землі зміниться настільки, що майбутні альпіністи з подивом дивитимуться на колишні великі вершини, але на зміну їм обов’язково «виростуть» нові. А значить, підкорення нових висот триватиме.