Історія України у питаннях та відповідях. Масальський

3.8. РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Козацька стихія з 40-х років XVI ст. перетворилася на серйозний привід для ускладнення дипломатичних стосунків між Кримським ханатом, Туреччиною та Польською і Литовською державами. У 1568 р. король Сигізмунд II Авґуст вперше видав лист, адресований козакам. У листі спершу погрожувалося строгими карами за вилазки в татарські землі, а далі пропонувалося обійняти службу з певним жалуванням при пограничних замках. Згідно виданому універсалу козаки повністю вилучалися з-під юрисдикції прикордонних урядників. їхнім безпосереднім керівником, підзвітним лише королю і коронному гетьману, ставав призначений згори старший і суддя над усіма низовими козаками, а самі козацькі збройні сили прирівнювалися до найманого регулярного війська зі встановленою платнею зі скарбниці (їм надавалося також право козацького суду, звільнення від податків, гарантування спадкових майнових прав).

Відтак у 1570 р. (у 1572 р. це зафіксовано королівською грамотою) був складений перший реєстр (список) й сформований перший загін із 300 осіб під командуванням старшого - барського шляхтича Яна Бадовського, що походив з родини, причетної до козацького світу (батько чи брат Яна загинув у поході князя Д.Вишневецького в Молдову). Втім, Бадовський помер у 1575 р., тож створений ним козацький загін проіснував недовго. Незважаючи на це, фактично був покладений початок двом важливим процесам: утворенню реєстрових збройних сил і легітимації козацького стану як соціальної верстви.

Новообраний (у 1576 р.) польський король - Стефан Баторій впродовж 1578 р. провів енергійне укріплення армії. В рамках цих заходів було здійснено й впорядкування козаччини. У вересні 1578 р. королівський уповноважений угорець Янчі Бегер склав у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою постанов з низовиками. За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, а безпосереднім начальником (гетьманом, як його називає королівський привілей) - Ян Оришовський, брацлавський шляхтич з козакуючої прикордонної шляхти. Писарем полку ставав Янчі Бегер, а резиденцією - місто Трахтемирів під Каневом зі старим Зарубським монастирем, де мав розміститися козацький шпиталь і подаровані королем військові регалії - малинова корогва, військова печатка, бунчук, булава, бубни й труби. Організаційно реєстрове козацтво складалося з шести полків - Білоцерківського, Канівського, Черкаського, Корсунського, Переяславського, Чигиринського.

Пізніші набори у реєстр постійно збільшувалися. Наприклад, загін у 1583 р. нараховував 600 осіб, у 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків, у 1625 р. - 6 тисяч, у 1631 р. - 8 тисяч. I хоча ці цифри не охоплювали всіх, хто зaрaxoвувaв себе дo кoзaцтвa, oднaк реєстри сприяли утвердженню серед кoзaччини пoчyття свoєї вiдoкрeмлeнoстi від iншиx стaнiв. Тoж не дивнo, щo вже в першій вiдoмiй кoзaцькiй петиції 1582 р. міститься скaргa прo пoрyшeння кoзaцькиx вoльнoстeй мiсцeвoю прикoрдoннoю aдмiнiстрaцiєю, яка «хоче пoбирaти з ниx дaнь й пoдaтки і прoбyє встaнoвити свoю юрисдикцію через гoлoвy старшого». У листi-вiдпoвiдi Стeфaн Бaтoрiй погодився з прoтизaкoннiстю циx дій, «oскiльки низoвi кoзaки, a oсoбливo ті, котрі беруть від нaс плaтню, a мeшкaють у мiстax, мiстeчкax і деінде, пiдпoрядкoвaнi тільки влaснiй адміністрації». Ужє нa пoчaткy XVII ст. цей лист викoристoвyвaвся як дoкaз вoльнoстeй, нaдaниx кoзaцтвy від короля. Власне так постав легальний козацький імунітет в рамках держави - перша віха на шляху утвердження Війська Запорозького.

Спроби королівської влади ввести козаччину в рамки дисциплінованої служби виявлялися малорезультативними. Кінець 70-х і 80-і роки XVI ст. характеризувалися чисельними самовільними козацькими походами в Молдову, Білгород і Бендери, на кримські улуси. У репресіях, спрямованих на їхнє вгамування, у 1583 р. був страчений Янчі Бегер разом з 30 козаками, звинуваченими в нападі на турецькі укріплення на Дністрі та розповсюдженні чуток, що вони зробили це за наказом короля. Цикл партизанських вилазок 80-х років скінчився зворотним ударом: на 1589 р. припадає один з найбільших за ті часи татарських набігів на Поділля і Галичину, коли татари дійшли до Львова, і лише об’єднаними зусиллями шляхти та козаків їх вдалося відбити. Одночасно почав готувати військовий похід султан Мурад III, погрожуючи вислати в Україну 200 тисяч вершників і самому винищити козаччину. Реагуючи на цю загрозу, весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу «Порядок щодо низовиків та України». Козаки передавалися під нагляд коронного гетьмана та призначеного ним старшого, а їхні ротмістри й сотники неодмінно мали бути шляхтичами. Людей, внесених до реєстру, зобов’язували складати присягу, що вони самовільно не переходитимуть кордонів Речі Посполитої з метою грабунку і війни з сусідніми державами.

Впродовж перших десятиліть XVII ст. Річ Посполита була втягнута у три війни - зі Швецією, Росією і Туреччиною, а козаки складали боєздатне і, головне, дешеве військо (наприклад, утримання 6 тисяч козаків обходилося дешевше, ніж 600 найманих піхотинців). Тож слідом за репресивними ухвалами йшли чергові набори до козацьких загонів (як, наприклад, у 1600 та 1601 рр.), що фактично поновлювало їх легальне становище. Великі загони реєстровиків під проводом Самійла Кішки успішно воювали під час польсько-шведської війни в Лівонії у 1601-1602 рр., а невдовзі вони стали учасниками Московської смути і наступної польської інтервенції до Російської держави.

Козаки були у загонах Лжедмитрія І та Лжедмитрія II У королівському війську, яке облягало у 1609 р. Смоленськ, їх нараховувалося до 50 тисяч. У московській кампанії 1611-1613 рр. лише на офіційній королівській службі значилося 30 тисяч козаків, а у загонах, які гетьман Петро Сагайдачний у 1618 р. повів на Москву, щоб визволити з Тушинської облоги королевича Владислава, їх було близько 20 тисяч. Власне, успіхам козацької зброї (а особливо Сагайдачного в кампанії 1618 р.) Річ Посполита зобов’язана Деулинським перемир’ям 1618 р., згідно з яким вдалося повернути втрачені свого часу Смоленськ, Чернігів та Сіверщину.

Найбільш переконливо козаки довели свою потрібність Речі Посполитій у Хотинській війні 1621 р. з Туреччиною. Вона стала апогеєм козацької слави: їх порівнювали з античними взірцями доблесті й патріотизму, називаючи головними рятівниками спільної вітчизни від ісламської армади. Вірменський хроніст з Кам’янця-Подільського, сучасник подій, писав: «Якби козаків не було [під Хотином], один Бог знає, чи не були б поляки знищені за три-чотири дні». Проте братерство зброї, яке з’єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, втрималося недовго. Смерть Петра Сагайдачного у квітні 1622 р. від рани, одержаної у Хотинській кампанії, прискорила спалах ворожнечі, притлумлюваної доти дипломатичними талантами козацького гетьмана.

Нові терміни і поняття

Лжедмитрій І — російський цар у 1605-1606 рр., самозванець (ймовірно — Г.Отрепьєв). У 1601 р. з’явився у Речі Посполитій під ім’ям сина Івана Грозного Дмитра. В 1604 р. з польсько-литовськими загонами перейшов російський кордон, був підтриманий частиною населення. Вбитий боярами-змовниками.

Лжедмитрій II - самозванець невідомого походження. З 1607 р. видавав себе за царя Лжедмитрія І, який нібито врятувався. У 1608-1609 рр. створює Тушинський табір під Москвою, звідси намагається її захопити. З початком відкритої польської інтервенції утік до Калуги, де й був убитий.