Історія України у питаннях та відповідях. Масальський

Тема 2. ДАВНЬОРУСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ (IX - 40-і роки ХІV ст.)

2.1. ТЕОРІЇ УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ «КИЇВСЬКА РУСЬ»

Тривалий час існували дві основні теорії щодо державоутворення Київської Русі - норманська та антинорманська.

Норманська теорія з’явилася у середині XVIII ст., її автори - німецькі історики, члени Петербурзької Академії наук Г.Байєр та Г.Миллер. Вони, спираючись на дані «Повісті минулих літ» щодо призвання на княжіння низкою слов’янських племен трьох братів - варягів Рюрика, Синеуса й Тревора (Трувора), обгрунтували теорію норманізму або несамостійного, скандинавського походження Давньоруської держави (згідно з їх точкою зору руси - це варяги (нормани, шведи)).

Рішучим опонентом норманізму та основоположником антинорманської теорії став М.Ломоносов, який вважав, що ця теорія вкриває ганьбою Росію. Він обстоював думку, що виникнення східнослов’янської держави - результат самостійного розвитку місцевих слов’янських племен. Антинорманістами були також М.Карамзін, С.Соловйов, В.Татищев, О.Єфименко, М.Грушевський тощо.

Аргументи на захист норманської теорії:

1. Русь отримала свою назву від «Руотси» - так у середині XI ст. фіни називали шведів.

2. Більшість імен руських послів, що зафіксовані у договорах із Візантією (911 р., 944 р.), мають скандинавське походження - Карл, Фарлоф, Інегельд.

3. Візантійський імператор Константин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління імперією» (X ст.) наводить як слов’янські, так і руські назви дніпровських порогів. Більшість руських назв мають давньонорманське походження.

4. Арабський географ X ст. Ібн-Русте, оповідаючи про щорічні об’їзди підконтрольних територій племен «царем» для збору дані, писав, що «руси годуються лише тим, що привозять із землі слов’ян.»

Аргументи на захист антинорманської теорії:

1. Назва «Русь» - слов’янського походження, оскільки тісно пов’язана з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у центральній Україні.

2. У Скандинавії не було відомо жодного племені чи народу під назвою «руси», про нього не згадує жодне давньонорманське джерело.

3. Археологічні матеріали із міст та торгівельних шляхів Східної Європи свідчать про обмежений вплив варяжського фактору.

4. Ісламський автор Ібн-Хордадберг (IX ст.) називав русів слов’янським племенем.

Отже, обидві сторони мали свої аргументи, свої сильні та слабі місця, своїх прихильників, й обидві теорії мали певне ідеологічне забарвлення (так, норманська теорія довгий час вважалася непатріотичною). Однак, і норманісти, й антинорманісти розглядали виникнення держави як одномоментний акт, наслідок діяльності конкретної історичної особи, що не може вважатися вірним.

Сучасне бачення проблеми можна коротко викласти таким чином. Після занепаду антського союзу у східних слов’ян сформувалися нові політичні утворення - племена та союзи племен (поляни, деревляни, сіверяни, уличі, дуліби тощо). За свідченням арабських авторів, у VIII-IX ст.ст. вже існувало три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська або Причорноморська та Приазовська Русь).

Південноруські землі (навколо Києва, що існував вже у V ст.) випереджали в соціально-економічному та культурному розвитку північні. Відомо, що вже у 860-866 рр. київський князь Аскольд ходив на Візантію, мусульманські міста Закаспія, навіть прийняв християнство й намагався поширити його на своїх землях.

Осередок державності в ільменських слов’ян - військово-політичний союз слов’ян та неслов’янських племен (чудь, меря) виник дещо пізніше. Неузгодженість північних слов’янських правителів, які не могли поділити владу, чвари та суперечки призвели до покликання на князювання норманського конунга Рюрика, який осів у Ладозі. У 879 р. Рюрик помер, спадкоємцем престолу став його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег («Хельга» - «Віщий»), Але прагнення ільменців до самостійності примусило Олега з Ігорем та дружиною бігти на південь (можливо, до Візантії, якій найманці, досвідчені воїни, були завжди потрібні). Спустившись вниз Дніпром, Олег у 882 р. досяг Києва. У Києві в цей час відбувся державний переворот, внаслідок якого була скинута династія Києвичів. Можливо, це вчинили бояри-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда. В язичникові Олезі вони побачили єдиновірця, за допомогою якого можна було зміцнити своє становище.

Як наслідок, на київському престолі опинилася інша династія (замість Києвичів - Рюріковичі), почалася антихристиянська реакція, сталося формальне об’єднання Північної та Південної Русі, що у свою чергу стало основою виникнення у подальшому загальноруської держави, столицею якої було проголошено Київ. Фактичне оформлення давньоруської держави було розтягнуто у часі, збирання земель з формуванням кордонів держави, формування політичного, економічного, адміністративно-територіального устрою - відбувалося наступними десятиліттями (фактично до Ярослава Мудрого).

Отже, сучасне бачення процесу державотворення у східних слов’ян полягає:

• у відмові від погляду на утворення держави як на одномоментний акт;

• у розумінні того, що формування давньоруської державності зумовили складні процеси соціально-економічного та політичного розвитку місцевих слов’янських племен;

• у врахуванні впливу варязького фактору (не можна забувати, що перші великі князі Київської Русі були скандинавського походження, що на Русі було чимало варягів-воїнів тощо). Правда, слід пам’ятати, що варяжський елемент був тільки одним серед багатьох інших.

Наприкінці слід згадати про існування ще однієї концепції виникнення держави у слов’ян. Це теорія американського ученого українського походження О.Прицака, який висловив припущення, що Русь спочатку була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом із центром на Волзі, який з метою встановлення контролю над торговими шляхами між Балтійським та Середземним морями утворив політичну єдність - Київську Русь, яка згодом слов’янізувалася.

Нові терміни і поняття

Конунг — воєнний вождь у скандинавських народів за часів середньовіччя.

Варяги (від давньошвед. «вар» — клятва) — в руських середньовічних джерелах так називали скандинавів, учасників торгових та воєнно-розбійничих походів VIII-XI ст.ст. у країни Європи. В Західній Європі їх називали вікінгами (вікінг — від давньошвед. — учасник морського походу) або норманами (нормани - «північні люди»).

Регент (від лат. «регенс» — правлячий) - особа, що здійснює повноваження голови держави у випадку вакантності престолу, малолітства, хвороби чи недієздатності правителя.