Історія України. 7—9 кл. Документи. Матеріали. Скирда

РОЗДІЛ IX. УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст.

Із Загального Положення 19 лютого 1861 р. про селян, що вийшли з кріпосної залежності

1. Кріпосне право на селян, оселених у поміщицьких маєтках, і на дворових людей скасовується назавжди. <...>

3. Поміщики, зберігаючи право власності на всі належні їм землі, надають за встановлені повинності в постійне користування селян садибну їхню осілість <...> і для виконання їх обов’язків перед урядом і поміщиком ту кількість польової землі й інших угідь, яка визначається Місцевими положеннями. <...>

17. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності <...>, утворюють у справах господарських сільські громади, а для безпосереднього управління і суду об’єднуються у волості. У кожній сільській громаді і в кожній волості громадськими справами керують громада та її виборні. <...>

23. Селянам надається право: провадити вільну торгівлю; відкривати й утримувати фабрики, різні промислові, торговельні, ремісничі підприємства; записуватись у цехи, займатися ремеслами; вступати в гільдії, торговельні розряди. <...>

59. Поки селяни залишаються зобов’язаними поміщикові: селяни повинні виконувати панщину, сплачувати оброк. <...>

148. Поміщикові надається право вотчинної поліції в сільській громаді тимчасово зобов’язаних селян. <...>

151. Селяни, оселені на землі поміщика, зобов’язані захищати його і його домашніх від усяких насильницьких дій, надавати допомогу при раптових лихах. <...>

187. Кожна сільська громада відповідає круговою порукою за справне відбування казенних, земських і громадських повинностей кожним із її членів...» [67, с. 129—130]

Із Положення 19 лютого 1861 р. про викуп селянами їхніх садиб і польових угідь

...Придбання селянами у власність разом із садибною осілістю польових земель і угідь допускається не інакше, як за згодою поміщика. <...>

Сума платежу за куповані землі залежить тільки від розсуду сторін, які домовляються. <...>

...За основу розміру викупної позики береться грошовий оброк, призначений із селян на користь поміщика по уставній грамоті. <...>

Зазначений річний оброк множиться на 16 і 2/3, із цієї суми поміщику призначається при купівлі повного наділу — 4/5 (тобто 80 коп. за рубль), при зменшеному — 3/4 (75 коп. за рубль). <...>

Селяни зобов’язані вносити в казну щорічно взамін належного поміщикові за цю землю оброку по 6 коп. на рубль із призначеної урядом позики аж до погашення її. Такі платежі звуться викупними. Викупна позика погашається протягом 49 років із дня видачі позики. [67, с. 130—131]

Із Місцевого положення про поземельне облаштування селян, оселених у Малоросійських губерніях, 19 лютого 1861 р.

1. Повинності із селян визначають в уставній грамоті: окремо за піші ділянки, окремо за додаткові й окремо за садиби. <...>

2. Із десятини садибної землі визначається щорічна плата по 5 крб 10 коп. <...>

3. За десятину польової землі в кожній із місцевостей <...> призначається оброк у такому розмірі:

У Чернігівській губернії в 1-й місцевості — 2 крб 50 коп., у 2-й — 1 крб 60 коп., у 3-й — 1 крб 40 коп.

У Полтавській губернії в 1-й — 2 крб 50 коп., у 2-й — 2 крб.

У Харківській губернії в 1-й — 2 крб 80 коп., у 2-й — 2 крб 40 коп., у 3-й — 2 крб 10 коп., — у 4-й — 1 крб 80 коп.

4. Поміщикові надається право вимагати сплати оброку за півроку наперед.

5. За десятину пішої та додаткової польової ділянки в кожній з місцевостей призначається іздольна повинність тільки чоловічими пішими днями в такому розмірі:

У Чернігівській губернії в 1-й місцевості — 21 день, у 2-й — 14 днів, у 3-й — 12 днів.

У Полтавській губернії в 1-й — 21 день, у 2-й — 16 днів.

У Харківській губернії в 1-й — 19 днів, у 2-й — 16 днів, у 3-й — 14 днів, у 4-й — 12 днів.

6. Обчислення чоловічих піших робочих днів, що належать за польову землю, провадиться по кожній селянській ділянці відповідно до кількості наявної в ній придатної землі. <...>

7. Із загальної кількості робочих днів, що йдуть на користь поміщиків із ділянки, три п’ятих відробляються селянами протягом літнього півріччя, а дві п’ятих протягом зимового. <...>

8. Робота, яку протягом дня потрібно виконати в рахунок повинності, визначається в урочному положенні. <...>

9. Кожний домохазяїн відповідає окремо за справне виконання тих повинностей, на користь поміщика встановлених, які належать із ділянки, що перебуває в його користуванні. [107, с. 377—424]

1) Визначте причини селянської реформи 1861 р.

2) Які права отримали селяни згідно з аграрною реформою 1861 р.?

3) Яким було становище «тимчасовозобов’язаних селян»?

4) Якими були умови викупу селянами їхніх садиб і польових угідь? Чи задовольняли вони потреби селян?

5) Використовуючи текст наведених джерел, доведіть або спростуйте твердження: «Аграрна реформа 1861 р. була проведена в інтересах поміщиків».

6) Визначте особливості проведення аграрної реформи 1861 р. в українських землях. Чому проведення реформи в різних регіонах України відрізнялося?

7) Дослідник О. Бойко відзначає, що «скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії». Поясніть значення поняття «модернізація». Аргументовано доведіть або спростуйте твердження дослідника. Дайте власну оцінку селянської реформи 1861 р.

8) Визначте позитивні та негативні наслідки аграрної реформи 1861 р.

9) Порівняйте проведення аграрної реформи на українських землях в Австрійській та Російській імперіях. Зробіть висновок.

Із рапорту контр-адмірала Унковського імператору Олександру про заворушення селян селища Безуглівка Ніжинського повіту Чернігівської губернії у зв’язку з оголошенням маніфесту 19 лютого 1861 р.

...Після оголошення в повітах Чернігівської губернії все милостивішого нашого і. в. маніфесту, який відбувся в 19-й день лютого цього року, в с. Безуглівці (Ніжинського повіту), селяни заявили, що не підуть виконувати панщинну повинність. Однак уже на третій день порядок, здавалося, відновився, тому що селяни, переконані словами справника, прийшли до нього з проханням про помилування і з обіцянкою підкорюватися.

Незважаючи на це, через тиждень ці ж селяни, кількістю в 700 душ, знову порушили спокій: вони відмовилися працювати на поміщиків, але більш уперто. Усі заходи переконання, усі намагання були марними. Безуглівські селяни, твердо вирішивши не відбувати повинностей поміщикам, почали розсилати своїх агентів у сусідні селища з наміром поширити непокірність у якомога більших розмірах і почасти досягли мети, бо протягом п’яти днів до думки безуглівців приєдналося ще близько 2600 душ.

29 березня начальник губернії відправив в с. Безуглівку штаб-офіцера корпусу жандармів із тим, щоб він вплинув на селян заходами лагідності й умовляння. Тим часом одержана після від’їзду жандармського штаб-офіцера звістка була далеко не заспокійлива. Тоді, після наради з начальником губернії я відправився в Безуглівку і на місці переконався в дійсному напрямку поглядів селян: землю, яка є в їх користуванні, вони вважають своєю власністю, і ця думка до того засіла в них у голові, що вони готові відстоювати її, хоч би й довелося заплатити життям за цю впертість. Мої слова не мали бажаного успіху і, судячи по характеру народу, не можна не побоюватись швидкого розповсюдження зарази у всьому повіті. Тому, вичерпавши всі заходи переконання, я дав селянам ще три дні на розмірковування <...> для полегшення збору трьох батальйонів резервної дивізії 5-го армійського корпусу, розташованих у повітах: Ніжинському, Борзненському і Козелецькому. <...>

5 квітня виїхав я з начальником губернії в с. Безуглівку: це село було вказано нам як гніздо непокори, від якого дух непокірності поширювався в найближчих селищах і загрожував заразити не тільки весь повіт, а й інші сусідні. <...>

До прибуття нашого в Безуглівку пункт був оточений військом. Селяни як цього села, так і сусідніх із ним, які зібралися напередодні, були зібрані на відкритому місці і оточені батальйоном Білостоцького полку. Громади зустріли нас поважно, але на всі вмовляння, досить тривалі, висловлені князем Голіциним, повторені священиком і понятими, уперто і грубо відповідали, що не хочуть і не будуть працювати на поміщиків. Коли ж почали забирати призвідників, то весь натовп вчинив опір озброєній силі і з вигуком «Громади, вперед» кинувся на солдатів... вирішено було силою розділити натовп на кілька частин; унаслідок цього деякі селяни почали приєднуватись до п’яти чоловік, які напередодні заявили про покірність; а значна більшість продовжували чинити опір. Виникла необхідність удатися до тілесного покарання як до останнього засобу. Цей захід, удало використаний, мав вирішальний успіх. <...>

Батальйони в силу закону розташовані в усіх селищах, до покори приведених. Час їх розквартирування залежатиме від найближчого розсуду начальника губернії. [78, с. 145—148]

1) Якими були причини селянських виступів?

2) Чому селяни вважали землю своєю?

3) Про що свідчили заворушення селян у відповідь на маніфест 19 лютого 1861 р.?

4) Як реагувала влада на подібні виступи?

З офіційної довідки гірничого департаменту про утворення «Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізничного й рейкового виробництва» Дж. Юза (1875 р.)

Згідно з Височайше затвердженим 18 квітня 1869 р. положенням Комітету міністрів, дозволено великобританському підданому Джону Юзу утворити Товариство із складовим капіталом у 300 тис. фунтів стерлінгів для розробки кам’яного вугілля на півдні Росії, у Катеринославській губернії біля Олександрівни, Сміли або Новотроїцька, спорудження в тій же місцевості чавуноливарного і залізоробного заводів, спорудження рейкового і механічного заводів. При цьому Юз узяв на себе зобов’язання внести до одного із закордонних банківських домів або банків за рахунок Товариства 50 тис. фунтів стерлінгів. Сума ця є власністю Товариства і витрачається ним виключно на спорудження заводу і з тим, щоб 20 тис. фунтів стерлінгів були залишені в банку до повного закінчення доменних печей для виплавки чавуну. <...>

Уряд віддає Товариству безплатно потрібні для копалень відводи з пустуючих власних державних земель із кам’яновугільними покладами, якщо такі землі виявляться і будуть знайдені Товариством поблизу або на самій лінії Харківсько-Азовської залізниці, дарує Товариству як субсидію протягом 10 років (за додатковою умовою Височайше затверджена 24 квітня 1870 р., ця субсидія призначена на 12 років, і визначена позика в 500 000 крб) премію в 50 коп. із кожного пуда рейок, вироблених на заводі Товариством і прийнятих управлінням залізниць, але на кількість не більше 300 тис. пудів на рік, а також дарує Товариству право безмитного довозу з-за кордону всіх предметів, потрібних для спорудження і початкової дії заводів і копалень. [136, с. 84]

1) Як наведене джерело характеризує розвиток промисловості в Україні в другій половині XIX ст.?

2) Яку роль відіграв іноземний капітал в економічному розвитку України?

3) Якою була урядова політика щодо «Новоросійського товариства кам’яновугільного, залізничного й рейкового виробництва»?

Із книги С. Подолинського «Ремесла й фабрики на Україні» (Женева, 1880 р.) про металургійну промисловість України на початку 70-х рр. XIX ст.

Досі добувається на Україні заліза дуже мало, але не тому, що залізної руди в нас бракує. У Донецькому кряжі є непорушний скарб залізної руди, якого вистачило б навіть для такого широкого здобутку заліза, як, наприклад, у Бельгії. Тим часом на Катеринославщині є тільки три заводи, із яких один, Луганський, обробляв досі чавун, привезений з Уралу, другий, Петровський, не вдався і замість нього тепер упорядковано Лисичанський, на якому справді виробляється дещо чавуну. Третій завод Юза на річці Кальмюсі, який після довгого непорядку, боротьби з робітниками й т. д. теж почав добувати чавун із власної залізної руди.

У деяких залізних губерніях, між іншим, на Волині, знаходять залізну руду, особливо в болотах, і переробляють її на чавун або залізо в невеличних грубках. Це залізо служить для виробки дрібного інструменту для сільського господарства.

Який малий здобуток заліза на Україні, видно з того, скільки в 1871 році в Росії взагалі добуто заліза:

Губернія	Залізо, пудів	Чавун, пудів	Сталь, пудів
Волинська	5434	55 848	?
Катеринославська	14 469	65 444	9

Заводи для виробки різних залізних речей на Україні є ще найбільше в Херсонщині, у Таврійській і Харківській губерніях. Невеличкі збройові є в Києві. На Поліссі, у Київській і Волинській губерніях є 14 невеличких заводів, що виробляють залізо і чавун, на яких укупі працює біля 100 робітників. Залізо це переробляється на дрібний інструмент у Житомирськім повіті.

Чавунно- і міднолітейних заводів, рівняючи до такого нікчемного здобутку металу, на Україні є ще доволі, але для потреб країни в машинах занадто мало. Як залізо, так і готові машини досі привозять найбільш з Уралу й Бельгії, а машини — з Англії й Німеччини. [97, с. 140—142]

1) Які проблеми промислового розвитку в Україні висвітлює наведене джерело?

2) Промисловий розвиток Наддніпрянщини в пореформений період мав суперечливий характер. Визначте позитивні зрушення та негативні риси.

З офіційного статистичного збірника про умови життя шахтарів Донбасу у 80-х рр. XIX ст.

На Семенівській і Олександрівській шахтах ані шкіл, ані лікарень, ані вчителів, ані лікарів, ані фельдшерів зовсім немає. Житла робітників — землянки; два-три великих «балагани», де містяться артілі, заводять в оману того, хто під’їжджає до шахт. <...> Ледве помітні підвищення над поверхнею землі навколо шахти вказують на житла робітників, підвищення ці — «шиї» землянок, що стирчать із підземелля, як «ковзани» хат. «Шиї» — це вхід до підземелля, який закривається дверима; двері низькі, пройти крізь них можна лише зігнувшись. Відразу ж за дверима починаються земляні східці, що ведуть до інших дверей, збоку від них до стінок «шиї» залишаються невеликі простори, де на голій землі влаштовуються ліжка в літній час або ставиться посуд. Під час дощу вода протікає і крізь щілини у дверях, і крізь стінки «шиї». Другі двері ведуть прямо в житло, вузьке і довгасте або квадратне саженів по 1 1/2 в стіні; стіни як-небудь закриті дошками і викладені камінням, а іноді і побілені, підлога земляна, стелі немає — її заміняє дах підземелля на кроквах; усередині — підтопок із піччю, стіл і лавки для сидіння; ліжка трапляються як виняток. Усередині підземелля брудно; тримати житло в чистоті виявляється важкою справою, оскільки бруд заноситься туди на ногах безпосередньо з «шиї». Крізь покрівлю і стіни проникає в підземелля і сирість, і волога, а від усього цього в житлі постійно, навіть улітку, повітря затхле і гниле. Маленькі віконця з брудними шибками пропускають усередину житла тьмяне напівсвітло. [105, с. 283—284]

1) Як наведене джерело відображає умови праці шахтарів Донбасу?

2) З’ясуйте, таке становище робітників у другій половині XIX ст. — це виняток чи звичайна справа?

3) Як умови життя та праці робітників промислових підприємств відбивалися на стані їхнього здоров’я?

4) Спрогнозуйте наслідки такого становища робітників.

Співвідношення міського та сільського населення України наприкінці XIX ст.

Губернія	Міське населення, %	Сільське населення, %
Київська	12,9	87,1
Подільська	7,3	92,7
Волинська	8,6	91,4
Харківська	14,7	85,3
Чернігівська	9,2	90,8
Полтавська	9,9	28,9
Херсонська	11,5	90,1
Катеринославська	71,1	88,5
Таврійська	20,0	80,0
Разом по Україні	13,6	86,4

[108, с. 18]

1) Проаналізуйте статистичні дані, наведені в таблиці. Зробіть власний висновок.

2) Спробуйте пояснити причини такого співвідношення міського та сільського населення в різних губерніях України.

Київ за даними всеросійського перепису (1897 р.)

У Києві (разом із Шулявкою) зареєстровано 247 723 чоловіки. За кількістю населення Київ займав друге місце на Україні, поступаючись тільки перед Одесою, де в 1897 р. налічувалось 404 тис. чоловік. Цікаво відзначити, що за час із 1863 по 1897 р. міське населення Києві збільшувалось значно швидше, ніж у країні в цілому, навіть швидше, ніж у Петербурзі. Так, у 1897 р. населення Петербурга порівняно з 1870 р. становило 185 %, а населення Києва в порівнянні з 1874 р. — 199,5 %. Це підтверджує ленінське положення, що «населення міст, що являють собою великі індустріальні і торговельні центри, росте набагато швидше, ніж населення міст узагалі».

На Україні на такі міста, як Київ, Одеса, Харків і Катеринослав, наприкінці XIX ст. припадало 35% усього міського населення.

Трудове населення Києва зростало переважно за рахунок селян-бідняків, які йшли на заробітки на заводи і транспорт, у зв’язку з чим соціальний склад населення дещо змінився. Порівняно з даними перепису 1874 р. в місті значно зросла кількість робітників, які за паспортами значились «селянами». Проте Київ лишався ще переважно містом міщан, купців, чиновників і духовенства; у ньому жило більше ніж 31 тис. дворян і 5 тис. почесних громадян, понад 5 тис. купців і 4 тис. попів та інших служителів культу.

За даними 1897 р., у Києві було 22 746 робітників, у тому числі 1313 підлітків віком до 15 років. Найбільше робітників було зайнято в таких галузях (чоловік):

Машинобудування і металообробка	3868
Обробка волокнистих речовин і виготовлення одягу	3846
Харчова і смакова промисловість	2885
Деревообробка	1523
Обробка мінеральних речовин	262
Хімічне виробництво	147
Обробка тваринних (нехарчових) продуктів	274
Поліграфічне виробництво	1312
Роботи з обладнання, ремонту й утримання приміщень	2472
Залізниці	697
Візники	1568
Трактири,готелі	1212
Торгівля	1078
Заклади санітарії та гігієни	1025
Інші галузі	576

[62, с. 395—396]

1) Назвіть найбільші українські міста другої половини XIX ст.

2) Яку роль в економічному розвитку України відігравали міста?

3) Проаналізуйте соціальний склад населення міста Києва. Зробіть власний висновок.

4) За який рахунок збільшувалося населення міста Києва?

5) Які галузі промисловості розвивалися в місті?

Із брошури І. Лейхнера «Нафта і газ. Образок із галицької промисловості» про умови життя робітників нафтових промислів Борислава

Після шостої години вечора ви бачите, як у Бориславі заболоченими вулицями блукають мерці. Люди всі жовті, як глина, зустрічають один одного без слова, як приголомшені. Вони не йдуть додому, бо в них немає хати <...>, їм нічого їсти. Вони не бояться сирої та холодної погоди, бо вони провели весь день у вогкості та на холоді. У них нема одягу, який варто шанувати, бо на обдерте, сіро-жовте лахміття вже давно чекає лахмітник. Вони блукають без мети, доки на розі якоїсь вулиці не пролунає оклик: «Купуйте одну миску, гаряча і повна, одна порція три, чотири, шість крейцерів!», і не нагадає, що вони мусять щось їсти. Ці бронзові, глиняні миски стоять на довгій лавці перед порожнім ящиком з-під товарів. Ящик — це прилавок, на якому стоять великі горщики з картопляним супом і з локшиною на воді. Один черпак картоплі й один локшини — це одна «миска», міра одної порції. Жадібно тиснуться сюди голодні, швидко відбувається продаж. Крім цього, можна одержати чорний, погано випечений хліб — по п’ять крейцерів за фунт. Коли місять тісто, до нього додають старий засушений хліб — і печиво стає тоді таке кисле, що після першого шматка тече слина з рота. У голодних це викликає ще більший голод. Якщо навіть з’являються скарги, на них спокійно дивляться, як на звичайну річ. [148, с. 30—32]

1) Визначте особливості промислового розвитку західноукраїнських земель. Які причини вповільнювали промисловий розвиток цього регіону?

2) Як наведене джерело відображає умови життя галицьких робітників? Порівняйте його зі становищем робітників у Наддніпрянській Україні. Зробіть висновки.

3) Поміркуйте, чому власники нафтових промислів не турбувалися про забезпечення сприятливих умов життя робітників.

Початок масової еміграції українців із Галичини до Сполучених Штатів Америки

Від кінця 80-х років минулого століття розгортається масова еміграція з Галичини — цього своєрідного генератора етнічної свідомості українців. <...> Заданими В. Осечинського, упродовж 1890—1910 років із галицької землі виїхало 212 тис. українців. Аналіз різноманітних джерел

дає підстави для тверджень, що другою хвилею української еміграції до США (1899—1914 роки) було охоплено 250—300 тис. осіб. У цілому ж до Першої світової війни з України в Сполучені Штати прибуло близько півмільйона українців. При цьому варто мати на увазі — еміграція українців із території Російської імперії була не такою масовою: скажімо, із 1899 по 1910 роки до США виїхало звідти всього 1034 особи.

Соціальне походження перших українських поселенців — найбідніших селянських верств — дозволило (і це, очевидно, справедливо) більшості західних і вітчизняних дослідників стверджувати, що головною серед причин виїзду було загальне зубожіння населення західноукраїнських земель. <...>

Як твердить відома американська дослідниця проблем формування і розвитку українських поселень у США Оксана Грабович, абсолютна більшість українських іммігрантів із двох перших хвиль (98 відсотків) були селянами. <...>

Основним регіоном розселення українців перших двох хвиль став штат Пенсільванія, здебільшого міста Піттсбург і Шенандоа та їхні околиці, розбудована вугільна та металургійна індустрія, яка вимагала дешевої робочої сили. <...>

Ще більш деталізовану статистику щодо українських переселенців у США протягом 1899—1908 років наводить одна з перших американських славістів Емілі Балч. За її даними, у Пенсільванії в цей період проживало 53 899 українців, у штаті Нью-Йорк — 21 376, Нью-Джерсі — 11 205, Огайо — 3478, Коннектикуті — 2747, Массачусетсі — 2429, Іллінойсі — 2340. <...>

У матеріалах імміграційної комісії наявні дані про зайнятість лише 1992 українців. Найбільше з них (478 осіб) працювало у вугільній промисловості, далі йдуть металургійна — 152 особи і нафтопереробна промисловості —149 осіб.

Про те, як в основному жила на перших порах українська трудова імміграція, можна судити з публікації львівської газети «Свобода» за 22 квітня 1909 року: «Заробків у Сполучених Штатах Північної Америки все ще нема. Ремісники та фахові робітники суть там на місці, і нових не треба. Тим менше можуть там найти роботу нефахові робітники ані при фармах, фабриках, тузові, ані в копальнях. У державах Огайо, Іллінойс, Північна Дакота, Південна Дакота, Монтана, де є фарми, при котрих можна було заробити місячно 18—25 доларів, крім помешкання і харчу, багато є емігрантів, котрі віддавна ждуть роботи і її дістати не можуть. Подібно є в Пенсільванії. Дуже зле є в Каліфорнії і в сусідніх державах». [46, с. 10—14]

1) Поясніть значення поняття «трудова міграція». Розкрийте причини цього явища. Визначте відмінності цього процесу в Наддніпрянській Україні та західноукраїнських землях.

2) Яким був соціальний склад українських емігрантів?

3) Визначте масштаби української еміграції до США.

4) Якими були умови життя перших українських емігрантів у цій країні?

Із листів українських емігрантів до Канади

Хай ніхто не важиться пускати без цента до Канади — най лишався в Галичині (або в Буковині), бо там лекше бути жебраком, як ту. Там жебракові кавалок хліба чорного подадуть, а ту ніхто нічого даром не дасть, хиба за роботу заплатить, але ж тої роботи нігде на фабриках нема, хиба робота коло своєї фарми, а не можно на ній робити, як не маєш волів, плуга — хоть із голоду гинь. Та й таки мусиш гинути. (Із нарису Нестора Дмитріва «Наші селяни за морем», 10(22) травня 1897 р.)

Там у Канаді всі іммігранти нещасливі і розкинені далеко один від другого, а що не вміють англійської мови, то кождий, хто може, ошукує їх немилосердно. Обіцяні урожайні поля, то багна або піски і такі вертепи, що аж страх бере погадати, якої треба праці, аби переробити їх на поле. Тому емігранти в розпуці, бо як не мають за що вернути, а на дорогу треба багато грошей, то можуть себе уважати за пропащих. (Із листа Тома Малиця, 11(23) травня 1897 р.)

...Але треба робити добре, не так, як у Буковині, постояти і курити люльку і говорити байки то о сім, то о тім; тут треба робити добре. <...> Тут не зле, а і не так добре, як я думав, і фарми брати не буду, бо фарми мені не до вподоби, і думаю, як мені Бог поможе поробити тут зо два літа, то додому вернуся. <...> Хоть я не дуже вчений, але вірте мені, що з нашої Буковини не треба сюди їхати, бо в Буковині <...> земля ліпша, як ту, і <...> тепліша в зимі... (Із листа Тодора Вовка до сільської громади в Чортории 4(16) січня 1898 р.) [138]

1) Що насамперед треба було мати українцям, щоб улаштуватися в Канаді?

2) Якими були умови життя переселенців у Канаді?

3) Чому ті, хто залишили Україну, настирливо не радили цього робити іншим?

Із заяви депутата Сенату Франції К. Делямара про український народ (1869 р.)

...У Європі існує народ, забутий істориками, — народ русинів: 12,5 млн — російським царем і 2,5 млн — під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, утричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони Святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля — Московією. Наприкінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії. [114, с. 220]

1) До складу яких держав входили українські землі в другій половині XIX ст.?

2) Яким чином автор джерела характеризує історичне минуле українського народу та обґрунтовує ідею його окремішності?

Історико-географічна характеристика Наддніпрянської України за працею М. Грушевського «Українці»

Приблизно 9/10 усієї української етнографічної території (тобто території з переважаючим українським населенням) перебуває в кордонах Росії, займаючи майже всю південну частину її — за винятком Подоння і південного Поволжя — і зосереджуючи в собі близько 26 млн українців. Найбільш однорідним складом населення відзначається середнє Подніпров’я (губернія Полтавська, південна частина Чернігівської, східна частина Київської й суміжні частини Катеринославської), де український елемент складає в цілому не менше 90 % населення, коливаючись між 80 і 98 % навіть за офіційним переписом. У західній частині воно більш розріджене інородними елементами, головним чином польським і єврейським.

При такій величезній кількості, займаючи більшу і дуже різнорідну територію, живучи в різних фізичних і культурних умовах, стикаючись із різними народностями і культурами, українське населення неминуче повинно виявити певні відмінності як у своїх психофізичних і етнографічних рисах, так і в культурному, економічному й політичному складі свого життя. Однак значні відмінності в народних рисах зустрічаються в найбільш глухих окраїнах української території — у Карпатському гірському поясі і в Поліській полосі, що менше зазнали колонізаційних пертурбацій, на які така багата була історія українського народу. Уся ж центральна і південно-східна частини української території завдяки цим пертурбаціям, які змішали, так би мовити, усю масу населення, визначаються більшою однорідністю в типі свого населення, виявляючи лише другорядні відмінності у своєму діалекті, в етнографічному складі і в культурі. І цей пануючий тип, до якого належить не менше 5/6 всієї української народності, являє цілком певний національний різновид, відмінний від своїх сусідів — поляків, білорусів, великоросів, і який має певні лінгвістичні, етнографічні, культурні особливості, і який органічно пов’язаний воєдино разом зі своїми окраїнами загальними рисами і свідомістю цієї спільності і цілком ясно протиставляє себе іншим народностям. [33, с. 309—310]

1) Яку історико-георгафічну характеристику Наддніпрянській Україні дає М. Грушевський?

2) Поясніть, як ви зрозуміли поняття «колонізаційні пертурбації», уживане автором джерела.

3) Яким чином, на погляд М. Грушевського, вони вплинули на створення однорідного типу населення Наддніпрянщини?

М. Грушевський про українські землі під владою Австро-Угорщини

Українське, або русинське, питання в Австро-Угорщині веде свій початок від приєднання до Австрії українських і польських провінцій у 1770-х рр. Уже тоді австрійський уряд, бажаючи знайти опорну точку проти устремлінь польської шляхти, яка природно тяжіла до своєї «Речі Посполитої» й не мирилася й пізніше з її усуненням, — звернув увагу на український елемент краю; ще більше уваги приділив він йому пізніше, у революційну «весну народів», у 1848 р., коли він старався за допомогою цього елементу паралізувати ворожі йому рухи польського суспільства. Крилате слово, яке пустили польські шляхетські кола і яке довго повторювалось у них, проголошувало навіть, що русинів «вигадала» австрійська бюрократія назло полякам, хоча всі піклування цієї бюрократії про «русинів» насправді були дуже малосерйозні й мимолітні. <...>

Являючи собою суцільну область, яка органічно пов’язана в одне ціле, українська територія Австро-Угорщини розпадається на три частини, які здавна входили до складу різних політичних організмів, із їх своєрідним суспільним і культурним життям, і тому і в наш час відокремлених одна від одної не лише кордонами політико-адміністративних підрозділів, але й значними відмінними умовами свого суспільного і культурного життя, своїх політичних і культурних завдань.

Більша частина (близько 2/3 території і майже 4/5 українського населення Австро-Угорщини) входить до складу австрійської провінції Галичини, «королівства Галичини і Лодомерії», як вона офіційно називається за традиціє! стародавнього Галицько-Володимирського князівства XIII—XIV ст. Після смерті останнього галицько-волинського князя ці землі були зайняті в XIV ст. Польщею і в її складі утворили дві провінції-воєводства: Руське і Белзьке. Згодом при поділі Польщі 1772 р. на ці землі заявила претензії Австрія, виходячи з того, що на них мала свої історичні права ще угорська династія.

Претензії ці мотивувалися тим, що під час галицьких заворушень XII—XIII ст. галицький престол займали — хоча й на дуже короткий час — представники угорської династії з титулом «короля Галичини»; із тих пір угорські королі присвоїли собі титул королів «Галичини і Ло до мерії» і вважали за собою історичні права на Галицьке або навіть Галицько-Володимирське князівства. На цій підставі Австрія 1772 р. одержала і зайняла українські землі воєводств Руського і Белзького (із деякими суміжними частинами Волині і Поділля), але разом із тим — для округлення своїх кордонів — і польське підгір’я Західних Карпат (частина воєводств Краківського і Сандомирського). Усі ці землі, які відійшли від Польщі, склали одну провінцію — Галичину, територіальний склад якої після деяких порушувань міцно встановився з 1840 рр. і яка являє таким чином зовсім свавільне, механічне з’єднання українських і польських провінцій старої Речі Посполитої.

За даними останнього офіційного перепису (1900 р.), усього в Галичині значиться українського населення 3 740 449, причому на Східну Галичину з цієї загальної цифри припадає 3 000 000 (на Західну — лише 70 тис.). Із 50 повітів її в 35 повітах українське населення, за офіційними даними, становить понад 60 % населення, у 18 — понад 70 % і в 7 — понад 80 % населення. Насправді ж українське населення становить вірогідно близько 70 % населення Східної Галичини, між тим як решта 30 % поділяється між євреями і поляками (близько 13 % євреїв і близько 16 % поляків). Найбільше переваження українського населення спостерігається в Підгір’ї, на північний же захід український елемент узагалі дедалі сильніше розріжається елементом польським.

Із півдня до Східної Галичини прилягає українська територія Буковини. До 1776 р. вона входила до складу Молдавії; у цьому році за договором із Туреччиною північна частина Молдавії під назвою «Князівство Буковина» відійшла до Австрії. Приєднана спочатку до Галичини, вона утворила пізніше невелику окрему провінцію. Українське населення переважає в її північно-західній частині, становлячи тут суцільну масу, між тим як у південно-східній, яка прилягає до Румунії, суцільну масу населення складають румуни. За останнім переписом, українського населення на Буковині 297 тис., румунів 229 тис., близько 65 тис. німців і 96 тис. євреїв.

Нарешті, землі з українським населенням на південь від Карпатського хребта здавна входили і входять у наш час до складу королівства Угорщина. За даними офіційної статистики, тут значиться 409 тис. українського населення, яке займає суцільною масою Карпатське підгір’я між словацькою (на заході) і румунською (на сході) територіями. Головним чином воно зосереджується в п’яти комітатах, продільними смугами перерізаючи це підгір’я: у комітатах Шаришському, Земплинському, Узькому, Березькому і Морморському. У північних частинах їх, у гірській області, українське населення є суцільним і без сумніву переважаючим, у південних — воно розріжається мадярським елементом, який усе більше посилюється в міру наближення до Підкарпатської рівнини.

Історичні умови, які розділили ці частини однієї української території між трьома різними політичними організмами, наклали на них печатку відмінності і в багатьох інших відношеннях. Українське населення Галичини й Угорщини прийняло унію з римською церквою, українське населення Буковини залишилося у православ’ї. Українці Галичини перебувають під сильним впливом польської культури, українці Угорщини — мадярської, у Буковині українське населення підпало, хоча меншою мірою, під румунський і в новітній час під німецький вплив. І в наш час, зібрані під владою однієї династії, ці українські землі значною мірою продовжують розвиватися кожна своїм шляхом. Не говорячи вже про угорську Україну, яка належить власне вже іншій державі, навіть і український елемент Галичини і Буковини живе в кожній із тих провінцій своїм у багатьох відношеннях відмінним життям. Проте разом із тим є і багато спільного в становищі української народності в усіх трьох частинах австро-угорської України, що примушує їх, незалежно від своєї національної або етнографічної єдності, жити одними й тими самими або принаймні дуже схожими устремліннями та інтересами. [33, с. 152—155]

1) Яким чином австрійський уряд використовував «український елемент» у боротьбі з польським рухом?

2) Доведіть або спростуйте твердження автора джерела: «Піклування австрійської бюрократії про „русинів” насправді були дуже малосерйозні й мимолітні».

3) На які особливості історичного розвитку західноукраїнських земель звертає увагу М. Грушевський?

4) Між якими «трьома різними політичними організаціями» були розділені західноукраїнські землі? Яку «печатку відмінності» це залишило на їхній долі?

5) Порівняйте становище українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій у другій половині XIX ст.

Редакція першого українознавчого журналу «Основа»

Керівною ідеєю «Основи» буде освіта в народному дусі. <...> Визначаючи значення кожної народності в загальному житті людства, ми найбільше повинні старатися зрозуміти наші національні особливості, наші природні засоби існування, які ні в кого не запозичені; ми повинні прагнути того, щоб посісти між іншими народностями таке ж місце, яке посідає дієвий сім’янин у колі інших членів сімейства. <...> Будь-який народ тільки з того часу стає необхідним членом людської сім’ї, коли шляхом всебічного самопізнання і повної прояви моральних сил своїх розпочне вносити до загального життя людства такий вклад, якого інший народ не вносить. На цій підставі ми вважаємо необхідним і загальнокорисним — дальший розвиток української народної мови і словесності, яка вже заявила своє право на увагу освіченого суспільства. <...> Ніхто тепер не скаже, що української словесності немає, як, бувало, говорили і писали раніше. Одного Шевченка, визнаного великим поетом в усьому слов’янському світі, досить для того, щоб переконати найзакореніліших старовірів, що українська словесність існує насправді.

...Отже, із певністю, що приносимо своїм виданням користь суттєву, що робимо справу, потрібну не для одних українців, але для всього слов’янського світу, ми продовжуватимемо її в міру наших сил. [93, с. 2—4]

1) Які завдання ставила перед собою редакція журналу «Основа»?

2) Якою була роль цього журналу в піднесенні національної свідомості українців?

М. Грушевський про наслідки колонізаторської політики російського царизму в Україні

Українська мова й література, навіть історія України в її цілому, не входять до предметів викладання в середніх школах України, не посідають певного місця навіть у курсах університетських та інших навчальних закладів. Українська мова офіційно вважається наріччям «русского языка», а українська література — провінційним різновидом «общерусской»; на цій підставі вона не включається до курсів слов’янських мов і літератур, до огляду історії слов’янських народів, але їй нема також місця й у курсах історії «русского языка и литературы». Зрештою, українські дисципліни лишаються зовсім поза обігом офіціальної науки і школи, і все, що зроблено цілком для її вивчення і дослідження, зобов’язано цілком приватній ініціативі всупереч офіційній «шкільній політиці». Із боку ж цієї останньої зроблено було все для того, щоб українська мова — культурний орган однієї з найзначніших народностей Європи, українська література, яка налічує чимало великих обдарувань і творів високої культурної цінності, і навіть українська історія як ціле, поза уривками, які включають у «русскую историю», — залишалися «землею незнаемой» і для самих українців, і для освіченого суспільства в Росії взагалі, й український елемент і тут не виходив за межі «домашнего обихода», не набув значення важливого культурного та політичного чинника, яким він має бути в культурному житті Росії.

Ця політика, що систематично провадиться всіма засобами державної машини протягом цілої низки поколінь, не залишилась без впливу на українське суспільство. Вона значною мірою справді денаціоналізувала більшість української інтелігенції, послабила в ній інтерес до своєї народності, до місцевого життя взагалі. Але цей результат ніяк не може бути визнаний відрадним навіть з огляду на культурний і суспільний розвиток взагалі, не тільки з точки зору здорового природного розвитку самого українського суспільства й українського населення. Штучно витравлюючи живий зв’язок із минулим і теперішнім свого народу, ця політика приводила одних до байдужого ставлення до суспільних інтересів узагалі; інші, охолоджуючись до національного питання, вважали національні інтереси дитячою забавою, кидалися в політику пригод або зовсім безґрунтовне, безплідне доктринерство. Представники політики придушення національного українського життя могли, можливо, із задоволенням споглядати, як замовкали, не знаходячи необхідної сфери для своєї діяльності, талановиті українські письменники, як учені, громадські діячі, ідучи у бік найменшого супротиву, придушували свої суспільні інтереси і зверталися до «невинних» занять археологією, нумізматикою, бібліофільством та колекціонерством. Але й це задоволення повинно було надто часто отруюватися проявами ворожості й до офіціальної народності, і до нав’язаної силоміць великоруської культури, і до всіляких непомірно підкреслюваних ознак «единства русского народа». У цій реакції неминуче відбивалося зневажене національне почуття, доходячи протилежних крайностей за неминучим контрастом. З іншого боку, зустрічаючи на кожному кроці неподоланні перешкоди в усіх спробах суспільної діяльності, як багато представників українського суспільства ставало в перші лави рухів, які прагнули зруйнувати самий державний лад, що створив ті неможливі відносини, які їх оточували. Чи треба нагадувати незліченні українські імена, вписані до історії революційних і терористичних рухів починаючи з 60-х років і кінчаючи вчорашнім днем. Тріумф урядової політики був досить сумнівний, і процес розкладу українського суспільства виявився для неї, можливо, не менш грізним, ніж ті ознаки, що лякали її при думці про вільний розвиток української народності.

Проте непомірно більших утрат, ніж освіченому суспільству, ця система придушування всіх проявів національного життя або етнографічної особливості завдавала народним українським масам. Важко оцінити належним чином шкоду, заподіяну їхньому культурному розвиткові та економічному добробуту. Нинішній жалюгідний економічний стан українського населення Росії є безпосереднім результатом загальної системи задурювання, у яку переходить на практиці політика національного життя. Якщо українське населення — населення найбагатших областей Росії — зазнає хронічних злиднів і навіть голоду на своїй благословенній землі, не в змозі перейти від старих способів господарства до більш раціональних і інтенсивніших; якщо воно вже тепер страшенно страждає від малоземелля і бачить єдиний порятунок у збільшенні площі свого все ще надто екстенсивного господарства, а вихід зі свого теперішнього становища знаходить в еміграції, здійсненій такими примітивними аж до варварства способами, що вона закінчується майже повним економічним розоренням та поголовним вимиранням усіх менш сильних осіб, — то в цьому відбиваються не лише важкі економічні та суспільні умови нинішнього селянського життя, але й наслідки тої безпросвітної темряви і безпорадності, до якої довела українські маси ця система задурювання. [32, с. 21—25]

1) Поясніть значення виділених слів.

2) Як ви розумієте зміст поняття «колонізаторська політика»?

3) Якими були її прояви в Україні?

4) Спрогнозуйте наслідки такої політики.

О. Єфименко про наслідки «денаціоналізації» українського народу

...У цій «денаціоналізації» українського народу є деякі практичні вигоди — зручніше, коли люди, що живуть в одній державі, розмовляють однією мовою. Але практичні вигоди аж ніяк не окуповують жахливих духовних утрат, що тягне за собою перетворення однієї народності в іншу.

Утрачаючи рідну мову, народ утрачає разом із нею і своє духовне надбання, яке він нажив за багато віків, свій особливий спосіб розуміння світу, особливий спосіб передавати це розуміння, свої запаси мудрості, що зберігаються в народній поезії, у творах усної словесності, якими багатий кожний обдарований народ. Познайомтесь хоча б, наприклад, з українськими думами; кожна з них є поетичний і водночас історичний твір високої художньої й наукової вартості. І все це народ утрачає разом із мовою. Народна душа бідніє, вироджується, народ падає у своїх духовних силах, переходить на нижчий ступінь розвитку; слова чужої мови, хоча і спорідненої, є для нього мертві звуки, які не викликають думок, відчуттів, усієї тієї плідної творчої праці, що її викликають звуки мови рідної. [89, с. 118]

1) Поясніть значення поняття «денаціоналізація».

2) У чому вона виявилася в українських землях?

3) Поміркуйте, у чому полягала небезпека такої політики для українства.

4) Поміркуйте, чи актуальними залишаються проблеми, зачеплені автором джерела.

Із циркуляру міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови

Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, унаслідок обставин суто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, узялися, під приводом поширення грамотності й освіти, видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. Серед подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особливій комісії.

У Санкт-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд до Санкт-Петербурзького цензурного комітету. Чимало таких самих книг буде представлено і в Київський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі ускладнення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства, пропускання ж книг малоруською мовою, як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. [79, с. 302—304]

1) Укажіть рік видання Валуєвського циркуляру.

а) 1861 р.;

б) 1862 р.;

в) 1876 р.;

г) 1878 р.

2) Сформулюйте основний зміст цього документа.

3) Чим міністр П. Валуев обґрунтовує видання циркуляру?

4) Висловте власну думку щодо такого твердження із циркуляру: «Ніякої малоруської мови не було, немає і не може бути».

5) Поміркуйте, чому заборонявся друк підручників і духовної літератури.

6) Які наслідки для України мало впровадження Валуєвського циркуляру?

Із «Нарису історії українського народу» М. Грушевського про Галичину як духовний П’ємонт для всього українства другої половини XIX ст.

Це був саме час, коли поборники національного розвитку української народності в Росії, зустрінувшись із категоричними заборонами уряду, приходять поступово до свідомості необхідності перенести свою діяльність у Галичину, створивши з неї свого роду духовний український П’ємонт — притулок, де б українство могло рухатися і розвиватися, не зазнаючи перерв і крахів, які спіткали його в Росії. <...> Матеріальною і моральною підтримкою, особистим впливом, листуванням, творами, співробітництвом у галицьких виданнях вони сприяють розвитку національного руху в Галичині і створюють ґрунт, на якому він міг здійснювати свою національну програму в культурній, соціальній, політичній сфері. <...>

Уже після заборони української літератури в Росії (1863 р.) багато українських письменників входять у відносини з народовськими гуртками Галичини, беруть участь у їх виданнях, надають їм моральної і матеріальної підтримки, особливо на перших порах, коли народовство спиралося на невеликі гуртки, переважно молоді. І в боротьбі, яку повела ця молодь із консервативною більшістю, з усім, що тоді являла собою громадська думка Галичини, для неї надзвичайно важливо було почувати, так би мовити, у своїх лавах представників зарубіжної, великої, соборної України, яка малювалася крізь серпанок романтичної ідеалізації царством української слави — безмежною, лише тимчасово приспаною силою і могутністю. <...>

Особливо діяльну участь у галицьких виданнях цього періоду, 60-х і початку 70-х років, брав П. Куліш і користувався великим впливом та авторитетом. <...> Крім нього, старанно працюють у галицьких виданнях інші письменники з російської України, як Кониський, Нечуй-Левицький та ін. За слабкості культурних сил галицького народовства ця підтримка відродженої галицької літератури була надзвичайно цінною. Значною мірою їй було зобов’язане своїм зростанням галицьке народовство.

Вирісши з незначних гуртків молоді 60-х років, у 70-х роках воно стає вже значною силою. Це — меншість порівняно з представниками «твердого», або москвофільського, напрямку, але меншість сильна, життєва, така, яка привертала до себе все більш живе в суспільстві. <...> Розпочавши з діяльності літературної (журнал «Правда», товариство «Просвіта» для видання книжок для народу 1868 р., «Товариство ім. Шевченка», засноване на капітал, зібраний українцями в Росії), воно згодом починає брати участь і в політичному житті краю. Із культурних центрів у Галичині переходить воно в провінцію, поступово робить завоювання серед міщанського і селянського населення, залучає до спільного національного життя Буковину. [31, с. 328, 331]

1) Поміркуйте, чому саме Галичині в другій половині XIX ст., на погляд М. Грушевського, відводилося місце «духовного українського П’ємонту»?

2) Дайте власну оцінку діяльності в західноукраїнських землях народовців і москвофілів. Яким було значення цієї діяльності?

3) Що вам відомо про діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»? Яким було значення цієї діяльності?

З Емського указу про заборону друкувати і ввозити з-за кордону книги українською мовою

Государ імперії у 18/30 день минулого травня височайше наказав:

1) Не допускати ввозу в межі імперії без окремого на те дозволу Головного управління яких би то не було книг і брошур, що видаються за кордоном на малоруському наріччі.

2) Друкування і видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком тільки: а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства, але з тим, що при друкуванні історичних пам’яток безумовно додержувати правопису оригіналів; у творах же красного письменства не допускати ніяких відступів від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давати тільки після розгляду рукописів у Головному управлінні.

3) Заборонити також різні сценічні вистави і читання на малоруському наріччі, а також і друкування на ньому текстів до музикальних нот.

4) Припинити видання газети «Киевский Телеграф». Про цю височайшу волю пропоную Головному управлінню до належного виконання. [121, с. 150—151]

1) Чому царський уряд пішов на видання цього наказу? У чому він убачав небезпеку видання книг українською мовою та ввезення їх із-за кордону?

2) Порівняйте зміст Емського указу з циркуляром П. Валуєва. Зробіть висновки.

3) Спрогнозуйте наслідки Емського указу для розвитку української культури.

4) У чому царський уряд убачав небезпеку видання газети «Киевский Телеграф»?

Із публічної полеміки лідера хлопоманів В. Антоновича з польсько-шляхетським публіцистом Т. Падалицею

За волею долі, я народився на Україні шляхтичем; у дитинстві мав усі звички паничів і довго поділяв усі станові й національні передсуди людей, у колі яких виховувався; але коли прийшов для мене час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє становище в краї, я зважив на його недоліки, на всі прагнення суспільства, серед якого доля мене поставила, і побачив, що його становище морально безвихідне, якщо воно не відмовиться від свого виняткового погляду, від своїх чванливих посягань на край і його народність; я побачив, що поляки-шляхтичі, які живуть у південно-російському краї, мають перед судом власної совісті тільки дві вихідні точки: або полюбити народ, серед якого живуть, пройнятися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їх предками, і неусипною працею та любов’ю в міру сил винагородити все зло, завдане ними народу, що відгодував багато поколінь вельможних колоністів, якому ці останні за піт і кров платили зневагою, лайкою, неповагою до його релігії, звичаїв, моралі, особистості, — або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом, для того, щоб не додавати собою ще одної тунеядної особистості, для того, щоб нарешті позбавитися самому перед собою сумного закиду тому, що і я теж колоніст, теж плантатор, що і я опосередковано або безпосередньо (що, утім, усе рівно) споживаю чужі труди, заслоняю дорогу до розвитку народові, до хати якого я заліз непрошеним, із чужими йому прагненнями, що і я належу до табору, який прагне придушити народний розвиток туземців, і що безвинно поділяю відповідальність за їхні дії. Звичайно, я зважився на перше, тому що скільки не був зіпсований шляхетським вихованням, звичками і мріями, мені легше було з ними розлучитися, ніж із народом, серед якого я виріс, який я знав, якого сумну долю я бачив у кожному селі, де тільки володів ним шляхтич, — з уст якого я чув не одну сумну пісню, що роздирала серце, не одне чесне, дружне слово (хоч я був і панич), не одну трагічну повість про життя, що зітліло в скорботі й безплідній праці, <...> який, словом, я полюбив більше своїх шляхетських звичок і своїх мрій. [2, с. 93—95]

1) Що вам відомо про погляди та діяльність В. Антоновича? Складіть його історичний портрет.

2) Хто такі хлопомани? Якими були їхні погляди?

3) Як В. Антонович обґрунтовує свої переконання?

4) У чому полягає історичне значення діяльності хлопоманів?

С. Подолинський про діяльність українофілів

Українофілів завжди називали хлопоманами, і вони справедливо гордяться цим іменем, яке вони заслужили, ще будучи досить вузькими націоналістами. Тепер, коли вони вже частково перейшли, а частково ще переходять на міжнародний соціально-демократичний ґрунт, вони ще з більшим правом будуть носити це ім’я, яке ясно показує, що власне вони ніколи не були національною партією у звичайному сенсі того слова. Та й справді, хто в Росії перший показав шлях «у народ», як не хлопомани. У 1860—1863 роках хлопомани ходили в народ так само, як тепер радикали. Тоді їх арештовували і вони відповідно потерпіли в тому ж майже розмірі (що тепер радикали). Та й тепер подивіться на списки і побачите, що кількість українців невідповідно велика між тими, що ходять у народ.

Звичайно, Ви тепер скажете, що це не українофіли, а радикали, але я вам на це відповім, що багато з них уже тепер і одне, і друге (Волховський, наприклад), що багато з них лише випадково не українофіли, наприклад, учились не в Україні, погано знають (українську) мову, уперше попали в російські гуртки і т. п., і врешті найважніше, що вони неминуче стануть українофілами, як тільки повернуться в Україну і побачать теперішній напрямок українофільства. Але цього мало. Радикали пішли минулого року в народ, але чи залишаться, не знаю. Українофіли, хоча, звичайно, не у великій кількості, залишилися з шістдесятих років. Я знаю декількох і знаю, що їхня діяльність була настільки соціально-революційного характеру, наскільки це було загально можливо в такий мертвий час, як кінець 60-х і початок 70-х років. Урешті, тепер серед українофілів справи ніколи не ставляться інакше, як на ниві суто народного руху, а для інтелігенції — роботи в народі. Тут, звичайно, знову виступають на сцену відмінні національні риси. Ми не любимо і вважаємо мало корисною мандрівну діяльність, «по дорозі», як висловлюються деякі радикали. Наш ідеал — розселитись по всій Україні. При тій же перевазі селянського населення наші стремління, звичайно, спрямовані здебільшого на осілий елемент населення.

При цьому візьміть до уваги, що [такий] перехід для нас і не трудний, і не дуже страшний. Правда, у селянські громади офіційно записуватися тепер не можна (раніше українофіли поступали в такий спосіб), але здобути собі стан селянина-хуторянина зовсім не трудно і навіть для більшості з нас, дітей дрібних, часто дуже дрібних поміщиків, не являє нічого особливого, що кидалося б в очі. Декотрі з наших попередників одружувалися із селянками, а тепер інші також думають так поступити. Як бачите, такий перехід у народ буде якісно вище мандрівки по берегах Волги на два-три місяці чи навіть тимчасової роботи на фабриці. Ви, звичайно, запитаєте, що ті українофіли будуть говорити селянам. Певна річ, будуть говорити і тепер говорять різне і по-різному, але все зводиться до такого: земля ваша, заводи і т. д. також; засіб — захоплення шляхом народної революції. Так думають українофіли, і час покаже, чи вони мають рацію. Певна річ, праця на селі не виключає праці в місті. На це конто уже і тепер дещо робиться, а коли з’явиться український робітничий рух, а він уже зароджується, то буде ще більше діятися. [97, с. 62—64]

1) Поясніть значення виділених слів.

2) Які методи боротьби використовували українофіли?

3) Якими були їхні соціальні погляди?

4) Як влада відреагувала на діяльність українофілів?

Із фальшивої царської грамоти, поширюваної народниками серед селян Чигиринського повіту (1875 р.)

Безупинна двадцятирічна боротьба Наша за вас із дворянством переконала нас, нарешті, що Ми одноосібно не в силі допомогти вашому горю і що тільки ви самі можете скинути із себе дворянське іго й визволитися від тяжких утисків та непосильних поборів, якщо одностайно зі зброєю в руках повстанете проти ненависних вам ворогів і заволодієте всією землею. Керуючись цим переконанням, усім вам, селянам, а також міщанам, вірним Нам, а не недостойному наслідникові Нашому Олександру Олександровичу з його союзниками — дворянами і великими князями, повеліваємо: об’єднуйтеся в таємні товариства, що називаються «Таємні дружини», із тим, щоб підготуватись до повстання проти дворян, чиновників і всіх вищих станів. Кожний, хто готовий покласти життя своє за велику справу, повинен скласти присягу тримати себе в найсуворішій тайні від дворянського начальства та попів, цих, здебільшого, шпигунів панських, а не гідних пастирів стада Божого. Зрадників не треба щадити, і кожен, хто умертвить зрадника, зробить добре і благородне діло.

Повеліваємо «Таємним дружинам» виконувати Наші затверджені статути; зберігати твердість і одностайність у своїй справі і не вірити ні попам, ні дворянам, які брехливими обіцянками і всякими іншими способами намагатимуться посіяти між вами розбрат і тим ослабити ваші сили. У разі ж смерті Нашої або іншого нещастя, що може статися, заповідаємо «Таємним дружинам» не кидати своєї великої справи і невпинно з мечем у руці боротися з вічним ворогом свободи й благоденства Нашого, доки болячка ця з коренем не зникне із землі Російської.

Коли ж священна боротьба ваша з дворянами, цим хитрим, але слабким ворогом вашим, із Божою допомогою закінчиться для вас перемогою, — тоді вся земля з лісами і сіножатями буде таким самим безплатним добром вашим, як вода, сонячне світло і всякий інший дар Божий, створений для людини; не буде ненависного вам дворянського начальства, що не знає жалю до вас, і запанують тоді свобода і благоденство на землі Російській.

Отже, осени себе хресним знаменням, православний народе, і призови благословення Боже на святу справу твою. Пам’ятай, як заповідь, ці слова, сказані тобі царем — прихильником твоїм.

На оригіналі власна його імператорської величності печатка і підпис «Олександр II».

Санкт-Петербург, 1875 року, лютого 19 дня. [131, с. 369—370]

1) Хто такі народники? Якими були їхні погляди?

2) Із якою метою вони поширювали фальшиву царську грамоту?

3) Якою була мета створення «Таємних дружин»?

4) Якими були наслідки діяльності народників в Україні? Які події дістали назву «Чигиринська змова»?

Про заснування таємної організації «Братство тарасівців»

Літом, на самому початку 90-х років, Полтавське губерніальне земство зарядило перепис рухомого майна по всій Полтавщині. Цю роботу було доручено відомому статистику Олександру Русову. Він, як один із кращих українофілів-радикалів, старався запросити на ту роботу молодь, здебільшого українофільську.

І от з’їхалося до Полтави до 50 душ такої молоді з різних університетських міст. Працюючи, молодь знайомилась між собою, ділилась думками, розбивалась на відповідні гуртки. Тут же склався гурток із чотирьох душ, що став од решти цілком окремо.

Ці молоді люди не пристали ні до українофілів, ні до інших, а заснували осібне ядро і називали себе «свідомими Українцями». <...>

При переїзді з Кременчука до Ромен цей гурток використав пару вільних днів і поїхав Дніпром на могилу Тараса Шевченка.

Тут, у присутності духу нашого національного генія, що витав над святим для кожного українця місцем, прийшла думка заснувати першу українську таємну організацію і назвати її «Тарасівцями».

Молодь дала на могилі Тараса клятву не зраджувати Україні і все життя оддати їй — із тим од’їхала. <...>

Од Ромен недалеко лежить затишне містечко Глинськ. У тому містечку ця молодь, цей маленький гурток між працею і одпочинком виробив свій статут і програму. <...>

Основні точки програми були: національно-політичне і соціальне визволення України. <...>

Справа національна полягала коротко в слідуючому: «Ми, свідомі Українці, рішуче й назавжди пориваємо зв’язок з українофілами. Ми, свідомі Українці, оддаємо всі наші сили на творення української культури, на національно-політичне визволення поневоленого українського народу. Ми вживаємо тільки українську мову. Ми працюємо тільки для українського народу. Ми мусимо агітувати за наші думки, переводячи в життя, між іншим, і тим, що кожен повинен на протязі року вивчити грамоти по-вкраїнському не менше двох членів для нашої організації».

Але святая святих для Тарасівців це була самостійна Україна. Іншої України ніхто з Тарасівців собі не уявляв. [82, с. 63—64]

1) Яким чином було створено «Братство тарасівців»?

2) Укажіть рік створення «Братства тарасівців».

а) 1861 р.;

б) 1892 р.;

в) 1899 р.;

г) 1900 р.

3) Якою була основна мета братства?

4) Хтотакі «українофіли»? Чому члени «Братства тарасівців» заявили про розрив із ними?

Із програми Русько-української радикальної партії

Зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби нашого простого народа й інтелігенції такі, що обі наші старші партії — народовска і москальофільська, — при своїх основах і цілях, не в стані заспокоїти тих потреб, — ми, русько-українські радикали, порозумівшися приватно в днях 4 і 5 н. ст. жовтня 1890 р., виступаємо отеє яко нова партія під назвою Русько-украйінска радикальна партія з ось якою програмою:

А. Програма максимальна

У справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціялізму, т. є. хочемо колектівного устрою праці і колектівної власности средств продукційних.

У справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпеченя кождій одиниці, без ріжниці пола, як найповнійшого впливу на рішане всіх питань політичного житя; автономії громад, повітів, крайів, у справах, котрі тілько йіх дотикають; уділеня кождому народови можности як найповнійшого розвою культурного.

У справах культурних стоімо на ґрунті позитівної науки, за раціоналізмом у справах віри і реалізмом у штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власностію всего народа. [123, с. 9]

1) Як наведене джерело обґрунтовує необхідність створення Русько-української радикальної партії (РУРП)?

2) Проаналізуйте програмні засади РУРП. Чи вважаєте ви їх справедливими?

3) Одним з ініціаторів створення РУРП був І. Франко. Проаналізуйте його політичні погляди. Складіть історичний портрет цієї видатної людини.

4) Визначте історичне значення створення першої української політичної партії.

Зі спогадів О. Кошиця про шкільну освіту в Україні

Це була церковна школа 1860—1880 років. Курс її був такий: сперш слов’янська грамота й письмо, підручник — слов’янський буквар, видання, здається, Київської лаври. Далі читання часослова, потім псалтиря, далі апостола. Кожна з цих книжок являла собою, так би мовити, окремий курс. <...> Одночасно з цим ішло вивчення «гражданського письма» (не церковного). <...> Далі — читання по якомусь букварю (не пам’ятаю), а потім «Родноє слово» Ушинського. Попутно з цим — арифметика (рахівництво) — «цихрики», включно про всі чотири правила. Таким робом ішли начебто два окремих курси науки: головний — слов’янщина, із псалтирями тощо, і побічний — «гражданська грамота» (російською мовою) і арифметика. <...>

...Школа містилася в маленькій хатці біля церкви. Ця звичайна селянська хатка з малими віконцями була, як водиться, розділена сіньми надвоє. <...> В одній кімнаті містилася нижча, так би мовити, група: буквар, часословець; у другій була вища група — псалтир, апостол, «Родноє слово», арифметика. <...> Загально було в хаті близько тринадцяти дітей, а через те повітря було дуже тяжке. <...>

Уся школа на весь голос, якомога голосніше, кричала — читала свої букварі, часословці, псалтирі і т. д. А по хаті ходив старший — помічник Балана Іван Нещадим із довгою лінійкою в руках. Він тою лінійкою бив, ходячи, зо всієї сили по столах і кричав: «Читайте! Читайте!», цебто підганяв коло плуга. <...>

Писалось у школі таким приладдям. Брався шматок паперу (річ дуже коштовна в ті часи, особливо для села), прикладався до гарячої груби (а дома в нас до самовара), і по ньому водилося шматком воску. Папір таким робом провощувався. Далі його лініювали чим-небудь гострим (частіше за все цвяхом) під квадратик або лінійку. Далі — розводилась у пляшечці або в мисочці крейда, вмочалось у крейду гусяче перо й писалось по навощеному паперу. Коли написане було непотрібне — його стирали мокрою шматою, і папір, таким робом, міг служити дуже довго. <...>

Кожний учень мав своє завдання (урок), бо групових занять не було. У кінці тижня ті завдання вислухувались, — і тут же була й «нагорода» за невивчене, як також за всякі провини дисциплінарного характеру протягом тижня. Усіх школярів збирали в ту хату, де була старша група. <...> По черзі викликали кого слід, той спускав штанята, лягав на ослона, а вчитель чи старший давали йому кілька різок — досить міцно. Звичайно, після цього були сльози, хоча били не дуже, так що плакали, мабуть, скорше од сорому. <...>

Цікаво ще було, як святкувалось у школі закінчення того чи іншого курсу (ступеня), цебто коли дочитана до кінця і вислухала яка книжка: «Часословець» чи «Апостол». Тоді отакий «укінчений студент» приходив до школи з батьком дякувати вчителю за науку. Подяка була грішми (скілько хто міг, мабуть, копійки які) і натурою: хліб, курка, цукор, яблука або кухлик меду, а іноді добрий шматок полотна — це для вчителя від батька. А від школяра товаришам — горщик каші пшоняної, крутої, звареної з картоплею. [76, с. 47—49]

1) Як наведене джерело відображає становище шкільної освіти в другій половині XIX ст.?

2) Який вигляд мало шкільне приміщення?

3) Які знання можна було здобути в такій школі?

4) Дайте власну оцінку розвитку шкільної освіти в Україні в другій половини XIX ст.

Із доповіді голови слідчої комісії про недільні школи Р. Жданова

Таємна і злочинна мета недільних шкіл у Києві очевидна з багатьох натяків і думок, висловлених головними діячами в їх паперах, розглянутих слідчою комісією, а особливо зі слів колишнього викладача в тих школах Левченка, який рішуче висловився: «що засобом до поширення в масі простого народу ліберальних ідей повинні служити недільні школи». Крім того, гідно уваги, що на вечорі, даному студентами Київського університету професору Павлову 14 грудня 1859 року, Зеленський дозволив собі натякнути на паралель 14 грудня 1825 року. <...> Приклад Києва незабаром наслідували в Харкові. <...> Беручи участь таким чином у створенні недільних шкіл, злочинці поширювали пропаганду і в інших учбових закладах, а також розсилали в різні місця заборонені твори іноземної преси і мали зв’язки зі своїми агентами в столицях. [135, с. 273—274]

1) Що таке «недільні школи»? Ким і з якою метою вони створювалися? Чи можна їх діяльність вважати злочинною? Свою відповідь аргументуйте.

2) З’ясуйте подальшу долю недільних шкіл.

3) Яка історична подія пов’язана з датою 14 грудня 1825 р.? Чому згадка про неї обурила слідчого?

4) Як наведене джерело характеризує умови розвитку української освіти в другій половині XIX ст.?

М. Грушевський про свою творчу працю вченого-історика у львівський період життя

У власній науковій роботі, окрім поменших наукових статей, рецензій, більших або менших матеріялів, уміщених головно в Записках, я з початку львівського життя багато віддавав часу археографії, продовжуючи архивні заняття, ведені в попередніх роках. Засновуючи в Науковому товаристві ім. Шевченка археографічну комісію, я предложив їй план видань і з того плану забрався до видання люстрацій і інвентарів королівщин Західної України XVI ст. — незвичайно важного джерела для історії суспільних, економічних і національних відносин того часу. Для сього відбув я 1895 р. у нову подорож по архивах і починаючи з року 1895 видав чотири томи в серії «Джерела до історії України-Руси», що містять іллюстрації 1564—1565 і 1570 рр. королівщин галицьких, холмських і подільських. <...> Відірваний іншою роботою — головно коло Історії України-Руси, я вернувся до архивальних занять потім, збираючи матеріял для огляду суспільно-економічного життя України в XV—XVI ст. і разом із друком V т. Історії випустив перший випуск тих матеріялів.

Написання суцільної Історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї й свого покоління, супроти того, що й найвидніші репрезентанти української історіографії старшої генерації тоді ще вважали се річею, для якої час іще не наспів, бракує матеріялу, зістаються величезні прогалини і т. д. У своїх гадках мав я тоді написання історії короткої й загальноприступної, у трьох невеликих томиках, які б обіймали старий, литовсько-польський і новий періоди. Зайнявши кафедру, я сім семестрів із ряду (1894—1897 рр.) читав загальний курс історії України. <...> Близше розглянувшися, прийшов я скоро до переконання, що розпочати діло треба не такою популярною й короткою, а ширшою й строго науковою історією України, яку б потім можна переробити в коротку й популярнішу. Із початком 1897 р. я приступив до занять для сього курсу. <...> Протягом 1897 і 1898 р. був написаний І том і при кінці 1898 р. був видрукований — вихід його припав на час грандіозного як на тодішні галицькі обставини і поважного святкування ювілею українського відродження, урядженого Наукового товариства ім. Шевченка, в організації якого я брав дуже діяльну участь. <...>

У Галичині сей початок Історії був прийнятий із великим заінтересуванням, можна сказати, з ентузіязмом. Але на прозьбу про допущення до Росії відповіддю була абсолютна заборона. [7, с. 21—23]

1) Як наведене джерело характеризує розвиток історичної науки в українських землях у другій половині XIX ст.?

2) Яким було значення видання багатотомної «Історії України-Руси» М. Грушевського?

3) Поясніть, чому ця праця не була допущена до Росії?

4) У чому полягає значення діяльності Наукового товариства імені Т. Шевченка? Яку роль у розвитку української науки воно відігравало?

Із виступу М. Чернишевського на захист розвитку української літератури

Коли в поляків з’явився Міцкевич, їм уже непотрібні стали поблажливі відзиви яких-небудь французьких або німецьких критиків: не визнавати польську літературу означало б тоді тільки виявляти власну дикість. Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література також не потребує нічиєї ласки. Та й, крім Шевченка, пишуть тепер українською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі і навіть багатшій, ніж великоруська. Інші письменники, які за самим родом своєї діяльності обирають для своїх творів великоруську мову, усіма своїми симпатіями належать до кола людей, що найбільше дбають про розвиток малоруської народності. А найважливішою є та обставина, що сама малоруська нація пробуджується. Якщо чехи неодмінно повинні мати свою літературу (хоча чехові, мабуть, не важче навчитися читати польські книжки, ніж малоросу великоруські), то дивно було б заперечувати справедливість такого ж прагнення в малорусів, яких удвоє більше, ніж чехів. [136, с. 278]

1) Як наведене джерело відображає умови розвитку української літератури?

2) Назвіть імена видатних українських письменників другої половини XIX ст.

3) Дайте власну оцінку рівня розвитку української літератури в другій половині XIX ст.

Зі спогадів М. Старицького про розвиток українського театру

У перший період утисків до 1872 р. було заборонено цілком у Росії наше слово: ми вимушені були співати в концертах народні пісні на французькій мові. <...> Отож із 1872 р. розрішено було український приватний спектакль: від того часу, крім перекладів, які дозволено було до друку, я узявся й до сцени, вважаючи її за могутній орудок до розвиття самопізнаття народного. Склалося в Києві Товариство сценічних аматорів, і я став на чолі його режисером і постатчиком п’єс; отож і появились тоді лібретта до музики — «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Утоплена», водевіль «Як ковбаса та чарка...».

Вертаючись до того руху, що спалахнув був у Києві в 1872 р., мушу додати, що він швидко й погас: скасував його височайший указ 1876 р. 16 мая. Тим указом українська мова була цілком заборонена, той указ не давав мені видати і моєї драми «Не судилось», яка була в 1876 р. начорно викінчена і читана Матвієву, Косачці, Кониському, Комарову, а потім уже, по дозволі української сцени, читана в 1881 р. цілому гурту. <...> Так ото до сього року все стояло облогом, а з 1881 р. знову стала дозволеною, хоч і тяжкими обставинами, рідна сцена, і я з гарячою вірою завзявся постачати для неї, а потім із 1883 р. і сам став на чолі трупи, поклавши на її розвиток усю свою спадщину. [101, с. 108—110]

1) Чому, на ваш погляд, царизм чинив перешкоди розвитку українського театру? Якими були наслідки таких заходів російського уряду для розвитку української драматургії?

2) Визначте внесок М. Старицького в розвиток української драматургії.

Із листа І. Рєпіна до В. Стасова про роботу над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

До сих пір не зміг відповісти Вам, Володимире Васильовичу, а всьому винні «Запорожці», ну і народець же! Де тут писати, голова обертом іде від їх гамору... Ви мене ще надумали підбадьорювати: ще задовго до Вашого листа я зовсім ненароком відвернув полотно і не втерпів, узявся за палітру, і ось тижнів два з половиною без віддиху живу з ними, не можна розлучитися — веселий народ! Недарма про них Гоголь писав, усе це правда! Чортячий народ! Ніхто на цілім світі не відчував так глибоко Свободи, Рівності й Братерства. Усе життя Запорожжя лишалось вільним, нікому не підкорилося. [106, с. 257—258]

1) Як наведене джерело відображає розвиток українського живопису в другій половині XIX ст.?

2) Що ви дізналися про почуття І. Рєпіна під час роботи над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану»?

3) Напишіть невелике повідомлення про життя та творчість видатного художника І. Рєпіна.

Зі спогадів М. Старицького про умови життя композитора М. Лисенка та його працелюбність

...Лисенко безвиїзно проживав у Києві, давав уроки музики, займався нею в інституті, де дістав місце інспектора музики, працював і в приватній школі Блюменфельда, а потім і в школі Тутковського, у якій викладає і дотепер. Уроки, уроки, уроки забирали весь його час, дуже виснажували, однак зменшити їх не можна було. Для прожиття потрібні були гроші, сім’я збільшувалась, а коли і залишались хвилини для відпочинку, то треба було їх віддати якій-небудь громадській справі. <...> Треба дивуватися, звідки він відривав якісь миті для творчості. А вона не припинялась. За цей час Лисенко закінчив «Тараса Бульбу» і майже зовсім оркестрував його, написав для дітей три опери, створив багато культурних мелодій для одного, трьох голосів, видав чимало хорів, збірок народних пісень, скомпонував багато чудових п’єс не тільки для фортепіано, але й для скрипки, флейти і для оркестру. Незважаючи на вік і страшенну перевтому в погоні за черствим куском хліба, незважаючи навіть на хворобу, яка завдавала йому за останні роки великих страждань, — сила духу і віра в правоту своїх переконань у нашого славного композитора такі глибокі, що і досі в ньому неослабно підтримують енергію у всіх видах його багатосторонньої діяльності, а перед силою таланту відступають і все перемагають роки. Хвороба й виснажлива праця не вбили в ньому творчої продуктивності, він усе ще створює нові високохудожні твори: крім елегічних дріб’язків для фортепіано, глибоко зворушливих мелодій для співу, гарних гармонізацій для хору, він за останні роки написав музику і для моєї п’єси «Чарівний сон» і пише дві двоактні опери «Сафо» (лібрето Л. М. Старицької) і «Остання ніч» (лібрето моє). [118]

1) Що вам відомо про творчість і діяльність композитора М. Лисенка?

2) Яким був його внесок у скарбницю українського музичного мистецтва?

3) У яких умовах жив основоположник української класичної музики?

4) Назвіть найвідоміші твори цього композитора.

Про характер народних пісень українського народу (зі статті О. Русова «Остап Вересай — один з останніх кобзарів малоросійських»)

На цьому зібранні Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства для науки взагалі і російської зокрема придбано в Остапа Вересая 20 дуже цінних документів, які малюють етнографічні риси нашого народу в галузі думки, словесного і музичного мистецтва. Мені доручив відділ розібрати ці документи для підготування їх до друку і для складання про них звіту на цьому зібранні.

Вважаючи, що немає потреби тут докладно розбирати кожну пісню <...>, я обмежусь загальною характеристикою відділів пісень, виконуваних Вересаєм, і викладом змісту тих пісень, які намічено виконати на цьому зібранні.

Усі досі записані пісні Вересая можна поділити, як ми сказали вище, на три головні категорії:

1. Думи та історичні пісні;

2. Духовні й моралістичні;

3. Сатиричні й гумористичні.

Крім того, він знає багато козачків, багато обрядових, побутових, сімейних і громадських пісень, танцювальних і т. п., яких він не співає, бо вважає для себе непристойним або надто вульгарним співати пісень, у яких є пусті ліричні мотиви.

Розповідний епічний настрій його духу, який розуміє і цінує драматичні місця дум, не може миритися з колоритом чисто ліричного характеру, який виражає пристрасні рухи серця і властиві несталості молодості, що закохується і розлюбляє. Ідея істини і спокійної об’єктивної краси, якою пройняті виконувані ним твори, разом із тією наочністю і прозорою мальовничістю мови, які становлять форму цих творів, — розбестили його смак, і він має право вважати за краще для себе ці більш широкі естетичні насолоди, ніж дрібне дратування особистих почуттів. Через те там, де йому доводиться говорити в ім’я цих особистих почуттів, мова його набуває характеру тривіальності, тому що ця частина проявів життя людської істоти залишалась у нього менш розвиненою і вихованою. [50,с. 333—334]

1) Що вам відомо про діяльність автора джерела?

2) У чому полягало значення його статті?

3) Поміркуйте, чому громадські ідейні мотиви превалювали над особистими в музичній творчості кобзаря О. Вересая? Поцікавтеся біографією автора документа.