Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 клас. Столій
Мо Янь (Гуань Моє)
(Народився 1955 року)
Нобелівський лауреат із Китаю
Письменник Мо Янь народився 17 лютого 1955 року в родині фермера, що мешкала у волості Далань китайської провінції Шаньдун. Справжнє ім’я прозаїка — Гуань Моє. Мо Янь — це псевдонім, у перекладі з китайської він означає «мовчи».
Мо Янь навчався в звичайній школі, але в 11 років був змушений покинути навчання й тяжко працювати, адже в Китаї панував голод.
У підлітковому віці Мо Янь захопився літературою. Це сталося завдяки розповідачеві книг (у Китаї це була поширена професія, її представники переказували сюжети книг на ринках, площах, радіостанціях). Якось майбутній письменник утік із дому на ринок, щоб послухати книгу, а потім переповів її зміст батькам. Історія захопила матір Гуаня Моє, і вона дозволила хлопчику кожного ринкового дня слухати книги. Вертаючись додому, він переказував почуте, іноді додаючи щось своє. Так у підлітка з’явився потяг до фантазування, смак до художнього слова.
У 19 років Мо Янь пішов служити в армію, де згодом став командиром відділення, співробітником служби безпеки та, зрештою, політкерівником. На службі він спробував писати. 1981 року вийшли друком його дебютні твори «Дощ весняної ночі», «Суха річка», «Осінні води», «Народна музика».
Згодом молодого автора захопило літературознавство, і 1984 року він вступив на літературний факультет Інституту мистецтв Народно-визвольної армії Китаю. У рік закінчення навчання (1986-й) Мо Яня прийняли до Спілки китайських письменників.
У 1991 році митець закінчив навчання в аспірантурі Літературного інституту імені Лу Сіня Пекінського педагогічного університету, здобувши ступінь магістра в галузі літератури й мистецтва. 1997 року він звільнився з армії й улаштувався працювати в газеті «Цзяньча жибао». Із того часу він ще почав писати сценарії для кіно і телебачення.
У 2012 році Мо Янь отримав Нобелівську премію з літератури з формулюванням: за «його галюциногенний реалізм, що поєднує народні казки з історією та сучасністю».
Сьогодні Мо Янь продовжує писати, а також працює заступником голови Спілки китайських письменників, має звання почесного доктора філології Відкритого університету Гонконгу.
У Китаї його вважають одним із найкращих сучасних авторів. За межами країни він відомий переважно як автор роману «Червоний гаолян» (1986), у якому йдеться про життя китайської селянської родини в 1930-ті роки. За мотивами твору китайський режисер Чжан Імоу зняв однойменний художній фільм, міжнародна прем’єра якого відбулася 1988 року на Берлінському кінофестивалі. 2000 року гонконгський тижневик «Asiaweek» увів «Червоний гаолян» до переліку 100 кращих китайських романів XX століття.
Творчість Мо Яня
Перші твори Мо Яня початку 1980-х років написані в традиційній реалістичній манері, оповідь у них ведеться від третьої особи. Із середини 1980-х років письменник помітно ускладнює свою манеру. Критики відносять його зрілу творчість до магічного реалізму — методу, що виник у 1920-ті роки та характеризується поєднанням реального й ілюзорного, уведенням до реалістичної картини світу магічних елементів: фантастики, міфологічних мотивів, дивного, таємничого.
Зрілі твори Мо Яня зазвичай побудовані як розповідь від першої особи. Наприклад, у повісті «Кришталева ріпа» оповідачем виступає сільський хлопчик-сирота, у романі «Червоний гаолян» — онук учасників зображених подій, в оповіданні «Геній» — селянин, одноліток головного героя.
У своїх творах митець описує китайську історію XX століття, досліджує проблеми людської жорстокості, сексуальності, влади, взаємин селян із землею. Як зазначив китайський літературознавець Ін Ліхуа, секрет успіху Мо Яня — у втіленні грубого і земного в щось витончене для досягнення ліричної радості, якою перейняті його праці.
Мо Янь написав більше ніж 10 романів, понад 80 коротких оповідань, 30 повістей, надрукував 5 збірок есе, 2 п’єси, є автором 9 кіносценаріїв. Українською перекладено його романи «Червоний гаолян» і «Країна вина», а також оповідання «Геній».
ГЕНІЙ
(Скорочено)
Коли Цзян Дачжі був маленьким, старші люди в селі й учителі в школі вважали його найрозумнішою дитиною. Він народився з круглою головою, з блискучими синьо-чорними очима, так що, дивлячись на нього, відразу можна було сказати — геній. Тоді як учителі хвалили його й однокласницям він подобався, ми — його однокласники — завжди терпіти його не могли, страшенно ненавиділи. Тепер ми розуміємо, що це нездорове почуття — заздрість. Учитель часто сварив нас і казав, що наші голови, як нарив на всохлому в’язі, сокирою стинай, все одно і рубця не зробиш, що, мовляв, нам треба вчитися у Цзян Дачжі. Наш однокласник, на прізвисько Барвистий кнур, заперечував учителю:
— Голова Цзян Дачжі відрізняється від наших, як же нам вчитися? Невже наші батьки повинні другий раз саджати нас у піч?
Слова Барвистого кнура смішили вчителя на прізвисько Вовк. Вовк знову глянув на голову Цзян Дачжі, на голову, що виділялася своїми здібностями, і, зітхаючи, сказав:
— Справді, як можна вчитися? Знову повернутися в піч вам теж не доведеться — цегла, що вийшла із випалювальної печі, вже сформована.
Ми поверталися додому і переказували слова Вовка домашнім, а вони також тільки зітхали.
Відтоді Вовк велику частину своїх сил віддавав Цзян Дачжі, а нас, таких дурнів, віддав самим собі. Цзян Дачжі, у свою чергу, виправдав надії Вовка, спочатку він посів перше місце у змаганні серед учнів початкових шкіл району з написання творів, потім написав науково-фантастичний твір під назвою «Земля — великий кавун», яке надрукували в «Науково-технічній газеті учнів початкової школи». Ця подія стала великою сенсацією і перетворилася в основну тему розмови для жителів села, і її вистачило на півмісяця. Батька Цзян Дачжі на ім’я Цзян Ситін до такої міри переповнювало захоплення, що кого б він не зустрів, не промовивши і три слова, тут же заводив розмову про сина. <...>
А в мене, після того як я зрозумів, що Цзян Дачжі був розумним завдяки своїй великій голові, одразу ж стали назрівати підступні задуми. Барвистий кнур був головним призвідником. Наша мета була така — розбити голову Цзян Дачжі, але тільки так, щоб про це не дізнався Вовк. Дехто пропонував пізно ввечері виманити його на вулицю і палицею нанести удар по потилиці; дехто — після занять заховатися в провулку і кинути в нього цеглину. Усі ці способи були знехтувані Барвистим кнуром, він сказав, що це не підійде, так можна наробити багато галасу й лиха. І Барвистий кнур вигадав такий спосіб: потягнути Цзян Дачжі пограти в баскетбол і під час гри ударити його м’ячем по потилиці. По-перше, так не пошкодиться шкіра і не піде кров, і Вовк не піймає; по-друге, коли що, це можна пояснити як помилку під час передання м’яча. Цей спосіб був нами одностайно схвалений. Ми сказали:
— Барвистий кнур, ось ти справжній геній, а Цзян Дачжі тільки і зміг, як написати пару дурних творів, що це за геній?
І ось одного разу на уроці фізкультури Вовк, як і зазвичай, дав нам баскетбольний м’яч, щоб ми пішли погралися на баскетбольному майданчику. <...> Барвистий кнур підморгнув, і ми всі зрозуміли й навмисне стали штовхати Цзян Дачжі. Спочатку в нього запаморочилось у голові, а потім не знаю хто раптом підняв дві жмені землі і закричав:
— Міна вибухнула.
Земля запорошила очі багатьом, але найбільше, звичайно, дісталося Цзян Дачжі. Я побачив, як баскетбольний м’яч потрапив до рук Барвистого кнура, він обхопив його обома руками, заніс над головою Цзян Дачжі і з усієї сили вдарив по потилиці. Бах! М’яч відскочив кулею, і Цзян Дачжі закрутився на місці. Ми з криком кинулися за м’ячем. А Цзян Дачжі залишився стояти сам і плакав.
Після того, що трапилось, всі хвилювалися, що Цзян Дачжі доповість про це Вовку. Барвистий кнур з деким із наших, хто був кістяком, уклав оборонно-наступальний союз. Ми чекали покарання Вовка, щодня під час уроку всі до смерті цього боялися. Однак так нічого й не сталося. Ми всі так само дурнішали, а Цзян Дачжі все розумнішав.
Через кілька років ми закінчили школу і, певна річ, повернулися додому, взялися за вирощування хліба, стали селянами, і тільки один Цзян Дачжі склав іспити в повіті й продовжив навчання. Тепер, коли Цзян Дачжі був далеко від нас, то незбагненне почуття ненависті до нього непомітно зникло. Іноді, на світанку, ми знаходили момент і ходили до ріки, поки вода чиста і прозора, щоб набрати й віднести її додому, і завжди зустрічали Цзян Дачжі, який з ранцем на спині та пайком поспішав до школи. Ми з повагою вітали його, і він ввічливо відповідав на наше привітання. Я пам’ятаю, що тоді в нього було дуже бліде обличчя, і сам він був сумним, по дорозі не йшов, а плив, немов під ногами у нього і землі не було.
І ось минуло ще кілька років, пішли чутки, що він склав іспити і вступив до університету, до того ж дуже престижного університету. Дізнавшись про цю новину, ми анітрохи не були здивовані. Ми розуміли, що так і мало статися, адже у Цзян Дачжі така велика кругла голова, і якби не вступив він вчитися до університету, тоді хто ще в цьому світі так підходив би для навчання в університеті?
Якось одного літа, коли безперервно йшли дощі, я, Барвистий кнур та інші чергували на річковій дамбі. Ріка була повноводою, так що аж міст затопило, але небезпеки прориву річкової дамби не було, тому ми сиділи на ній і грали в шахи. Нас знайшов батько Цзян Дачжі і сказав, що Цзян Дачжі по ріці з іншого берега повертається додому на літні канікули і що він щойно дзвонив у місцеве управління, просив нас зв’язати разом кілька гарбузів і допомогти переправити його. Ми з великою радістю погодилися.
Після того як ми переправили його через ріку, він став на річкову дамбу, на ньому були тільки штани, він тремтів, шкіра на його тілі була жовто-земляного кольору, худий, а голова здавалася ще більшою. Ми всі мимовільно пригадали, як тоді на баскетбольному майданчику зговорилися проти нього, і нам стало соромно.
Барвистий кнур сказав:
— Братику, тоді я ударив тебе м’ячем, тому що хотів розбити твій талант.
А він, усміхаючись, відповів:
— Насправді тобі треба подякувати за той м’яч, саме той м’яч і зробив мене генієм.
Барвистий кнур спитав:
— Як таке може бути?
Він сказав:
— Почекайте і побачите.
Я спитав:
— Брате, а що ти вивчаєш в університеті?
Він відповів:
— В університеті нічого не вивчиш, я маю намір кинути навчання!
Я сказав:
— Не може бути. Ти, братику, в нашому селі за всі ці роки перший студент університету, ми всі сподіваємося, що ти багато чого доб’єшся. А коли ти цього доб’єшся, то і ми всі, твої однокласники, погріємося в променях твоєї слави.
Він лише хитнув головою, неначе з нього дух вийшов.
Коли ми дізналися новину про те, що Цзян Дачжі кинув учитися і повернувся додому, нас усіх охопив жах. Скільки людей хочуть вступити до університету, але не можуть! Після пережитого почуття жаху нас охопило почуття жалю, через те, що ми такі пустоголові свині й тупі осли, тільки і можемо, що на селянському дворі перевертати землю і засипати в неї гній. Як тільки ми народилися і кісточки обросли м’ясом — наша доля стала приречена. Адже ти, Цзян Дачжі, ти виріс з такою головою, невже і тобі на селянському дворі неминуче доведеться змішуватися з брудом? Я знайшов декого з однокласників Цзян Дачжі, які тоді також були причетні до підступів проти нього, вирішили разом йти переконувати його. Ми подумали, як багато тих, які вчаться, але іноді і вони дурнішають, але звідки йому знати, який мерзотний селянський двір? Ось якби насправді існувало вісімнадцятиповерхове пекло, то, напевно, його вісімнадцятим поверхом і була б земля цього селянського двору! Собаки можновладців, і ті живуть краще за нас.
Ми відчинили хвіртку перед його будинком, назустріч нам, виляючи хвостом, вибіг рудий собака із загостреними вухами. <...> Тільки ми зібралися кричати, як вийшов його батько. Він тихим голосом спитав:
— Ви у якій справі?
Барвистий кнур відповів:
— Ми дізналися, що братик Цзян Дачжі кинув університет, ми прийшли переконати його, щоби він не робив дурниць.
Його батько хитнув головою і сказав:
— Я і його мама вже всі зуби проїли! У цієї дитини змалку була власна думка, якщо виникла ідея, то і десять старих биків його з місця не зможуть зрушити.
Я сказав:
— Нам нестерпно дивитися на те, як він втоптує своє майбутнє в бруд, будемо переконувати, може, таки й переконаємо.
Його батько сказав:
— Дорогі племінники, не варто турбуватися і страждати через нього. Барвистий кнур сказав:
— Не піде, ми не можемо дивитися на те, як він робить собі погано. У нашому бідному селі з цілих п’яти поколінь він один став студентом університету.
Коли ми кричали, з будинку вийшов Цзян Дачжі. Він зігнувся в поясі, його обличчя було блідо-жовтого кольору, немов його тіло скувала серйозна хвороба. Він зняв окуляри і потер їх полою одягу, потім надів і звернувся до нас:
— Дорогі однокласники, я чув усе, що ви говорили. <...> Шановні однокласники, чи знаєте ви про сильний землетрус у місті Таншань1?
1 Таншань — місто в північній частині Китаю. В 1976 році дуже постраждало від землетрусу.
Барвистий кнур сказав:
— Як же не знати! У той момент, коли був землетрус, балка в моєму будинку скрипіла і стрибала.
Він спитав:
— А ви знаєте, скільки людей загинуло в місті Таншань?
Ми не знали. І він сказав:
— Під час землетрусу в місті Таншань загинуло 240 тисяч людей. Це ще, можна вважати, і мало, а ось у 1556 році в провінції Шеньсі під час землетрусу загинуло 830 тисяч людей. Також був сильний землетрус і в Японії, і сильний землетрус в Чилі, загинуло більше 100 тисяч людей.
Ми сказали:
— Ми прийшли, щоб сказати тобі, що ти повинен йти і вчитися, а ти розказуєш нам про землетруси.
Він сказав:
— Дорогі однокласники, ви не знаєте, що наша місцевість розташована на активній зоні землетрусів, і, можливо, в будь-який час може статися землетрус.
Барвистий кнур сказав:
— Тоді тобі тим більше не треба було повертатися. Справді, нехай буде землетрус, щоб такий, як я, загинув, тоді країна хоч зерно зекономить, поменшає населення, помре один — стане одним менше, а ось якщо помреш ти, то це погано, адже ти корисна людина, тобі не можна вмирати.
Він сказав:
— Однокласнику, якщо на батьківщині загинуть усі люди, а я стану державним головою, то який же в цьому сенс? Я кинув навчання і повернувся для того, щоб досліджувати й прогнозувати землетруси.
Я сказав:
— Хіба цим у країні не займаються?
Він похитав головою і сказав:
— Я ходив і спостерігав за їхньою діяльністю, усе абсолютно неефективне. <...> Їхні великі прогнози з теорії про землетруси цілком помилкові, тому чим прогресивніші способи їхнього дослідження, тим далі вони від істини. <...>
Ми сумно подивилися на нього. А він із жалем сказав:
— Я бачу, що все те, про що я кажу, ви в це не тільки не вірите, але й не розумієте, — і, вказуючи на свою голову, додав: — Ви не вірите мені, але головне — повинні повірити їй!
Весь його одяг просочився червоно-синім чорнилом, на голові ніби виступила пелена білої пари, і якщо то була не душа небожителя, тоді що ж? У душі в нас з’явилося почуття поваги, і ми, бурмочучи, сказали:
— Брате, ми віримо тобі, ти досліджуй і, якщо у тебе буде яка-небудь справа, ти дай нам знати.
Ми позадкували і пішли з його будинку.
На піску біля берега ріки було посаджено, на перший погляд, безкрайнє поле яскраво-зелених кавунів. <...> Адже наша земля якраз хороша для вирощування кавунів. І в наших кавунів тонка шкірка, розсипчастий м’якуш, тільки доторкнися пальцем — так одразу й лопне. На кавуновому полі у кожної сім’ї стоїть навіс для відпочинку, і якщо подивитися здалеку, то він схожий на блокгауз. Після того, як Цзян Дачжі кинув учитися, він весь час сидів вдома, так всю зиму й просидів, ми більше не насмілювалися заважати йому, і тільки коли побачили його батька, спитали про нього, він сказав, що той і вдень і вночі пише і малює. Ми спитали його:
— Що він пише? Що малює?
Його батько відповів:
— Він пише якісь звивисті іноземні букви і малює наукові малюнки незвичайної форми. Для цього хлопчика, — гордо сказав його батько, — немає нездійсненних справ, цей малий неодмінно знесе золоте яйце.
З приходом весни ми половину свого часу проводили на кавуновому полі, спостерігали за тим, як плетуться кавунові вуса, розпускаються квіти і зав’язуються плоди. Коли маленькі кавунчики підросли і стали розміром з кулак, покрившись пухнастими ворсинками, на кавунове поле свого батька вийшов і Цзян Дачжі. Ми не бачили його більше півроку, його обличчя ще більше побіліло, очі стали більшими, він схуднув, немов взяв на себе те, що не під силу його голові. Спершу ми вирішили, що він вийшов помилуватися пейзажем, але не думали, що він прийшов досліджувати.
Він на полі свого батька, стоячи навколішки і тримаючи в руці збільшувальне скло, розглянувши паростки кавунів, розглядав і самі кавуни. Так він розглядав їх багато разів до самого обіду. Вода в ріці була така світла, як і його голова. А ми собі думали, що ж він все-таки досліджує — землетрус чи кавуни? Зміна теми обрадувала нас: якщо він досліджує новий сорт кавунів і відкриє нові технології їх вирощування, то для нас це буде дуже корисно. Ми не наважувалися відкрито поставити це запитання йому, а спитали його батька, батько сказав, що також нічого не знає. <...>
Мати іноді приносила йому на поле обід. Старенька, бачачи, що голова її сина покрита блискучими крапельками поту, а все тіло — пилом, не стримувалася і казала:
— Синку, нехай і твоя голівонька відпочине трошки.
Люди були зворушені його стійким духом, а ми завдяки йому зрозуміли: стати вченим важче, ніж стати селянином, щоб стати селянином, потрібна лише богатирська сила, щоб проливати піт, але, закінчивши роботу, можна бігти до ріки, стрибати у воду і купатися, лежати на протязі під навісом для спочинку і спати, адже це і є людське щастя. Однак коли ми на прохолодному вітерці спимо під навісом, вчений у глибоких роздумах продовжує стояти навколішки на кавуновому полі. Так день за днем скучно минав час, кавуни також підростали з кожним днем, а ми помічали, як він худнув. Його тіло дуже скоро перетворилося в кавуновий паросток, голова також непомітно схудла і стала, як кавун. Ми переконували його батька:
— Дядьку, нехай братик Дачжі відпочине, його коліна там ще не пустили коріння? Якщо так і далі триватиме, твій син сам перетвориться на кавуна.
<...> Кавуни виросли і стали більші, ніж голова Цзян Дачжі. Дні стояли спекотні. Одного разу заблискало і прогримів грім, це була перша гроза. Разом з краплями дощу падав град завбільшки із земляний горіх. Ми всі сховалися під навіс для спочинку. А вчений, як і раніше, стояв навколішки на кавуновому полі, підпираючи голову, він витріщав очі й глибоко роздумував над якимсь дуже важливим питанням. Вітер обдував листя кавунів, загинаючи їх на сіру ворсисту зворотну сторону листка, катав по брудній землі великі круглі ягоди. Рідкий град пронизував листя кавунів і навіть на самих кавунах залишав шрами, нам було їх шкода. Але ще більше шкода нам було голову вченого, яку обдував вітер, мочив дощ і бив град. Його рідке волосся намокло і щільно прилипло до шкіри голови, що зробило її ще більше схожою на кавун, град продовжував падати, і білосніжні блискучі кульки відскакували і падали поруч. Мій навіс для спочинку стояв ближче від усіх до навісу його батька, і я голосно крикнув:
— Дядьку Цзян, невже тобі не потрібен син?
Його батько, незважаючи ні на вітер, ні на дощ, перебіг під мій навіс, усе його тіло тремтіло, і він крізь сльози, які лилися з очей струмком, сказав:
— Що ж робити? Що ж робити? Він сказав, що нехай на небі хоч і війна почнеться, все одно щоб ми не заважали йому, вже прийшов час вирішити те питання, над яким він роздумує, сьогодні і є той самий час, коли воно буде вирішене.
Я сказав:
— Адже не можна ж дивитися на те, як він вмирає під дощем.
Ми взяли конусоподібний солом’яний капелюх, накидку з трави й накинули на вченого і, здається, почули в його голові гуркіт — це працювала велика розумова машина. Я спробував вказівним пальцем доторкнутися до його плеча і відчув холод і окостенілість.
— Погано, дядьку, твій син уже задубів.
Ми влили йому в рот відвар імбиру і підігрітим вином розтерли все його тіло. І тоді його посіріле тіло стало поступово рожевіти, а застиглі намистинки очей повільно почали рухатися.
Він спробував встати, але, ясна річ, сил у нього не було. Перед його очима по всьому небу пурхали птахи, можливо, це і було натхнення, і він тремтливими губами сказав:
— Хлопці, вважаю, що я все зрозумів!
Сказавши цю фразу, вчений звалився. Рукою ми торкнулися його лоба, о Господи, він горів, немов вугілля. Відірвавши від навісу дверну стулку, кілька чоловіків підняли на неї вченого, перенесли через ріку і бігом подалися в сільську лікарню.
Коли збирали перший урожай кавунів, учений вийшов у двір, ми зібралися під навісом його батька, чекаючи, коли ж він оголосить нам результати своїх роздумів.
Він обома руками взяв великий кавун, важко зітхнув і сказав:
— Братики, чоловіки, однокласники, я знаю, що це питання дуже складне і глибоке, у двох словах його не розкриєш. Я в межах можливого спрощу його, зроблю образним, щоб ви зрозуміли. Завдяки дослідженню я виявив, що процес зростання й розвитку кавуна і процес зростання і розвитку землі збігаються. Кавун — це зменшена земля, інакше кажучи, зараз у мене в руках зменшена у безліч разів земля... Тому, вивчаючи кавуни, я вивчав землю, розрізуючи кавуни, я розрізував землю, і тепер я зрозумів причину виникнення землетрусів і зараз можу точно передбачити землетрус...
Він поклав кавуна на дошку, дістав з-під лавки блискучого ножа для різання кавунів. Чик — і розрізав кавуна на дві частини, вказуючи на його червоний м’якуш, насіння і прожилки, звернувся до нас:
— Дивіться, це — земна кора, це — мантія, це — ядро, це — розжарена магма, це — рухливі затверділі пласти...
Ми нерухомо дивилися на нього. Він поблажливо посміхнувся і порізав кавуна на безліч маленьких шматочків, роздав нам і сказав:
— Ви зараз, напевно, думаєте, цей парубок, чи не хворий він невропатією? Я не звинувачую вас. Їжте кавуна, спробуйте новий плід труда мого батька.
Ми тримали шматочки кавуна і відчули великий тягар, адже це частина землі, можливо, на цьому кавуні є частина Китаю, а тут вгорі є великі міста, великі риштування, великі пустелі, великі моря й океани, величезні сніжні гори...
Ми зі страхом відкусили червоний м’якуш, а він сказав, що це — магма, і ми відчули, що в цьому році у землі прекрасний смак, кількості ж прохолодної рідини магми було з надлишком, вона була і розсипчастою, і солодкою, тільки покладеш у рот — так одразу і танула...
Він сказав:
— Чому ви не заперечуєте? Ви повинні ставити мені запитання, наприклад: Цзян Дачжі, я хочу спитати тебе, якщо кавун являє собою землю, тоді моря, які є на землі, де вони на кавуні? Де Янцзи? Де Хуанхе? Де Гімалаї? Де Пекін і де Вашингтон? Кавун зростає на пагоні, а земля? Невже також в’яжеться на пагоні? Сонячна система — це частина кавуна чи цілий кавун? Чи заповнений космос чотиригранними повзучими лозами кавунів? Чи зав’язується на цих гілках сонце? А на яких гілках зав’язується місяць?.. Чому ви цього не питаєте?
Ми тримали в руках ще більше затверділу кору землі, і кожний відчув, як розпухає голова, — така кількість небесних тіл у наших головах, немов кавуни стикалися один з одним, клекотали, голова боліла так, що, здавалося, лопне, а мозок перетворився в розжарену магму...
Він сумно подивився на нас, потім відкусив магму, виплюнув шматок мантії, викинув відкушену земну кору і сказав:
— Я знаю, вам не потрібні мої відповіді. Все одно, братики, чоловіки, люди, я люблю вас...
Після цього ми вже не відчували себе спокійно, особливо коли вночі, сидячи під навісом, дивилися на кавуни, підіймали голову й бачили обсипане зорями небо, опускали голову і всюди бачили кавуни, так що нас раптом охоплював великий страх, маса сумнівів, як і купа мурашок кублилася в наших головах: кавун — це земля, тоді листя кавуна — це що? Квіти кавуна — що це? Насіння кавуна — що це? Що таке кукурудза? Що таке соєві боби? Що таке борсук, який їсть кавуни? Що таке пустеля? Що таке хімічне добриво із сечовини?.. А що ж таке людина?
2000
(Переклад Є. Красикової)
Поміркуйте над змістом тексту
1. Яке враження на вас справило оповідання Мо Яня «Геній»? Чим воно здалося вам незвичайним?
2. Де відбувається дія твору? Як оповідач говорить про життя в селі? Знайдіть відповідну цитату.
3. Хто виступає оповідачем у творі? Схарактеризуйте оповідача.
4. На ваш погляд, чому Мо Янь обрав форму оповіді від особи односельця героя?
5. Чому Цзяна Дачжі ще змалку вважали генієм?
6. Як однолітки ставилися до Цзяна Дачжі на початку твору, де йдеться про роки навчання героя в селі? Що було причиною такого ставлення?
7. Як ви гадаєте, чому геніальний хлопчик не відповів на жорстокий учинок однокласників і нічого не розповів учителеві?
8. Завдяки чому ставлення дітей до героя змінилося? Яким воно стало?
9. Чому Цзян Дачжі кинув навчання в університеті?
10. Які якості виявив герой, працюючи над дослідженням, спрямованим на запобігання землетрусам?
11. Як вплинули на односельців дослідження героя?
Висловте свою думку
12. Як ви вважаєте, чому оповідання завершується переліком питань, над якими замислилися однокласники героя?
13. Наскрізним образом твору є кавун. Простежте, у якому контексті його згадано. На вашу думку, яка роль цього образу?
14. Уподібнення Землі до кавуна відсилає читача до міфів, адже творці міфів уявляли Землю у вигляді диска, півсфери тощо. Поміркуйте, чи випадкові міфологічні алюзії у творі.
