Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 клас. Столій

Федір Достоєвський

(1821-1881)

Життєвий шлях видатного романіста XIX століття

Федір Михайлович Достоєвський народився 30 жовтня (за новим стилем — 11 листопада) 1821 року в Москві. Його батько був лікарем Маріїнської лікарні для бідних. Наприкінці життя на гроші, накопичені тяжкою працею, батько купив під Москвою два невеликих сільця, де майбутньому письменникові вперше відкрилася краса рідної природи та особливий світ селян, повагу до яких він зберіг на все життя.

У 1843 році Ф. М. Достоєвський закінчив Головне інженерне училище, куди вступив за бажанням батька, та розпочав службу в Інженерному департаменті. Але вже через рік полишив її, вирішивши присвятити себе літературі. Незадовго до цього вийшов друком його переклад роману Бальзака «Євгенія Гранде» — перша літературна спроба Федора Михайловича.

У травні 1845 року Достоєвський завершив свій перший роман «Бідні люди». Ще в рукописі з ним ознайомилися письменник Дмитро Григорович і поет Микола Некрасов і запропонували його В. Г. Бєлінському. Шанований критик дав високу оцінку цьому твору молодого автора. На початку 1846 року «Бідні люди» вийшли друком і привернули увагу читачів. Майже водночас із романом була надрукована і повість «Двійник».

Уже в цих перших творах Достоєвського виявилися його гаряче співчуття до знедолених, прагнення проникнути у глибини людської душі, вміння показувати трагічні вияви життя — ознаки, які вирізняють усі твори письменника.

У 1847 році Достоєвський почав відвідувати збори революційного товариства Петрашевського — суспільного діяча, пропагандиста соціалістичних учень. На початку 1849 року письменник став членом інших соціалістичних гуртків, створених петрашевцями М. О. Спєшнєвим і С. Ф. Дуровим. Разом з учасниками гуртка Спєшнєва, який мав за мету здійснити переворот у Росії, Достоєвський докладав зусиль, щоби створити таємну друкарню для випуску протиурядової літератури.

23 квітня 1849 року за участь у цих гуртках Достоєвського заарештували й ув’язнили в Петропавлівській фортеці Петербурга. У грудні того ж року його разом з іншими петрашевцями вивели на Семенівський плац, де зачитали гуртківцям смертний вирок. Але в останній момент розстріл милістю царя замінили на каторгу, після якої на арештованих чекала солдатчина.

Достоєвського відправили в Омський острог, де він перебував на каторжних роботах чотири роки, а у 1854 році розпочалася його солдатська служба у Семипалатинську. Лише після смерті Миколи І завдяки проханню колишнього однокурсника письменника, а на той час героя оборони Севастополя Е. І. Тотлебена Достоєвському дали офіцерський чин.

У 1859 році Достоєвському дозволили вийти у відставку. Улітку він приїхав у Твер, а наприкінці року — у Петербург. Тоді відбулося його друге письменницьке народження. У 1860-х роках один за одним вийшли друком його твори, що принесли митцю славу генія світової літератури: «Записки з Мертвого дому» (1860-1862), у яких викриття царату з його каторгою поєдналося з палкою любов’ю до Росії народної, романи «Принижені та зневажені» (1861), «Злочин і кара» (1866), «Гравець» (1866), «Ідіот» (1867). Пізніше були створені «Біси» (1871-1872), «Підліток» (1875), «Брати Карамазовы» (1879-1880), повість «Записки з підпілля» (1864), оповідання «Кротка» (1876).

Після повернення до Петербурга почалася журнальна та редакторська діяльність Достоєвського: 1861 року разом зі своїм старшим братом Михайлом він заснував журнал «Время» («Час»). Навесні 1863 року уряд заборонив братам Достоєвським видавати журнал. На початку 1864 року вони дістали дозвіл на видання нового часопису «Эпоха» («Епоха»).

На початку 1870-х років Федір Михайлович узяв на себе редагування часопису «Гражданин» («Громадянин»), що видавав письменник і публіцист князь В. П. Мещерський. На сторінках часопису Достоєвський друкував «Щоденник письменника» — серію нарисів, фейлетонів, полемічних нотаток, публіцистичних роздумів на злобу дня. Згодом «Щоденник письменника» став виходити окремими щомісячними випусками.

Наприкінці 1880 р., завершивши роботу над романом «Брати Карамазови», Достоєвський підготував новий випуск «Щоденника». Він містив славнозвісну промову, проголошену митцем улітку 1880 року на урочистих зборах Товариства любителів російської словесності, присвячених відкриттю пам’ятника О. С. Пушкіну в Москві. Це був останній публічний виступ письменника. Промова Достоєвського мала широкий розголос серед сучасників і стала своєрідним підсумком роздумів Достоєвського про літературу, її історію і майбутнє. Він ще сподівався працювати, але в січні 1881 року в нього загострилося давнє захворювання. 28 січня (9 лютого) Ф. М. Достоєвського не стало. Його поховали на кладовищі Олександро-Невської лаври, поруч із могилами Карамзіна та Жуковського, творами яких він так захоплювався ще з дитинства.

Роман «Злочин і кара»

«Злочин і кара» — водночас «ідеологічний», філософський і соціальний роман, «психологічний звіт одного злочину», який скоїв бідний студент Родіон Романович Раскольников, убивши стару лихварку. Учинок студента не типовий карний злочин, а наслідок трагічних суперечностей життя, результат тривалих роздумів про долю «принижених і зневажених», про соціальні й моральні закони, за якими живе людство.

Дія твору відбувається в тісних, «як домовини», комірчинах, на брудних «чорних» сходах, у трактирах, на вулицях і майданах Петербурга, де мешкали бідні й знедолені люди.

Спостерігання за життям знедолених мешканців бідних кварталів змушує головного героя замислитися над тим, як побудований світ, де правлять несправедливість і корисливість. Раскольников створює теорію, яка ґрунтується на розподілі людей на «два розряди»: «звичайних», яких більшість і які сприймають світ таким, як він є, та «незвичайних», які зрушують історію й перебудовують світ. Історичний досвід, від пророка Магомета до Наполеона, підказує Раскольникову, що «владарі долі» завжди змушені «переступати» через закони, людські життя в ім’я «блага людини». Тому головним критерієм розподілу людей на розряди Раскольников вважає здатність «сказати нове слово». Власне «нове слово», висловлене ним у статті «Про злочин», яку він написав за півроку до наведених у романі подій, — це право «незвичайних» на «кров по совісті». Вбивство старої лихварки стало для героя випробуванням на «незвичайний» тип особистості. Ідея соціальної справедливості в цьому кроці майже не відчувається: «Став би я благодійником усього людства або, як павук, кров би з усіх ссав, мені тоді байдуже було».

Теорія Раскольникова жахлива й суперечить самій природі людини. Письменник це переконливо доводить: «випадкове» вбивство сестри лихварки Лизавети, відчуття відчуженості від людей, моральні страждання, неможливість жити з кров’ю на совісті — усе це наслідки теорії, яких не міг передбачити Раскольников. До чого ще може призвести теорія, письменник переконливо показує на прикладах «двійників» Раскольникова — Лужина та Свидригайлова. Порушення цими людьми, які почуваються владарями доль, моральних законів тільки примножує зло. Зрозуміти згубність теорії допомагає Раскольникову Соня Мармеладова з її ревною вірою в те, що кожна людина має право на життя.

ЗЛОЧИН І КАРА

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

I

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, з своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п’ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати. Та й хазяйки, по суті, він зовсім не боявся, хоч би що вона там замишляла проти нього. Але зупинятись на сходах, слухати всякі дурниці про весь цей буденний дріб’язок, до якого йому немає ніякого діла, всі ці приставання, щоб дав гроші, погрози, скарги, і до того ж самому викручуватись, просити вибачення, вибріхуватись, — ні, вже краще прослизнути якось кішкою по сходах і втекти, щоб ніхто не бачив.

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

«На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю». <...>

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, — все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака. А нестерпний сморід з пивниць, яких у цій частині міста особливо багато, і п’яні, що раз у раз траплялися йому, незважаючи на будень, доповнили огидний і сумний колорит картини. Почуття глибокої огиди на мить прозирнуло в тонких рисах юнака. До речі, він був напрочуд гарний з себе, з прекрасними темними очима, темно-русявий, стрункий, на зріст вищий від середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть, вірніше кажучи, щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати. Зрідка тільки бурмотів він щось сам до себе, через свою звичку до монологів, у чому він оце зараз сам собі признався. Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день він майже зовсім нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього, людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. Через близькість Сінної, велику кількість певного роду закладів і скупченість в цих глибинних петербурзьких вулицях і провулках переважно цехового і ремісничого населення загальна панорама рябіла часом такими суб’єктами, що годі було б і дивуватись, зустрівши подібну фігуру. Та стільки злобного презирства вже накипіло в душі юнака, що, незважаючи на всю свою, іноді дуже молоду, делікатність, він менш за все соромився свого дрантя на вулиці. Інша річ, коли доводилося зустрічатись з кимсь із знайомих або з колишніми товаришами, з якими взагалі він не любив зустрічатись... Проте, коли один п’яниця, якого невідомо чому і куди везли в цей час вулицею на величезному возі, запряженому величезним ломовиком, зненацька гукнув до нього: «Гей ти, німецький капелюшник!» — і загорлав з усієї сили, показуючи на нього рукою, — юнак раптом зупинився і судорожно схопився за свій капелюх. Капелюх цей був високий, круглий, ціммерманівський, але геть уже зношений, зовсім рудий, весь у дірках і плямах; він уже не мав крисів і найпотворнішим чином заломився набік. Та не сором, а зовсім інше почуття, схоже навіть на переляк, пойняло юнака.

— Я так і знав! — бурмотів він збентежено, — я так і думав! Оце вже найгірше! Отака тобі якась дурниця, якийсь найбезглуздіший дріб’язок, весь задум може зіпсувати! Справді, надто примітний капелюх... Кумедний, через те й примітний... До мого лахміття неодмінно потрібен картуз, хоча б стара покришка яка-небудь, а не це страховисько. Ніхто таких не носить, за версту помітять, запам’ятають... головне, потім згадають, ось тобі й доказ. Зараз треба бути якнайменш примітним... Дрібниці, дрібниці головне!.. Через отакі саме дрібниці завжди і гине все...

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість, «огидну» мрію якось навіть мимоволі звик приймати уже всерйоз, хоч усе ще сам собі не йняв віри. Він навіть ішов зараз робити пробу своєму задумові, і з кожним кроком хвилювання його зростало.

Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою — на вулицю. У цьому будинку було безліч дрібних квартир, і заселений він був різними майстровими — кравцями, слюсарями, кухарками, різними німцями, дівицями, що промишляють собою, дрібним чиновництвом та ін. Під обома ворітьми і в обох дворах будинку так і снували туди й сюди люди. Тут служили три чи чотири двірники. Юнак був дуже задоволений, що нікого з них не зустрів, і непомітно прослизнув одразу ж з воріт праворуч на сходи. Сходи були темні й вузькі, «чорні», та він уже все це знав і вивчив, і йому вся ця обстановка підходила: в такій темряві навіть і цікавого ока можна було не боятися. «Якщо оце тепер я так всього боюся, то що було б, якби й справді якось дійшло до самого діла?..» — подумав він мимоволі, сходячи на четвертий поверх. Тут заступили йому дорогу відставні солдати-носії, які виносили з однієї з квартир меблі. Він уже раніше знав, що в тій квартирі жив якийсь сімейний німець, чиновник: «Значить, цей німець тепер вибирається, і, отже, на четвертому поверсі на цих сходах і на цій площадці протягом якогось часу тільки квартира старої лишається зайнятою. Це добре... про всякий випадок...» — подумав він знову і подзвонив у квартиру старої. <...> Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: жилиця оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір’ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темний передпокій, розділений перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на жару, теліпалася зовсім потріпана й пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому, — поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам’ятаю, голубе, дуже добре пам’ятаю, що ви були, — виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от... знову, у тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

«А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив», — подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, у яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. «І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..» — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він швидким поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках, — от і все. У кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. «Лизаветина робота», — подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. <...>

— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

— А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

— Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

— Та карбованців хоч із чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

— Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.

— Півтора карбованця! — скрикнув юнак.

— Як хочете. — І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

— Давайте! — сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. «Мабуть, верхню шухляду, — роздумував він,— Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Всі на одній в’язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...»

Стара повернулася.

— Ось маєте, голубе: коли по гривенику на місяць з карбованця, то за півтора карбованця належить з вас п’ятнадцять копійок, за місяць вперед. Та за два попередніх карбованці з вас ще належить вперед, якщо лічити так само, двадцять копійок. Ось беріть. <...>

Юнак не став сперечатись і взяв гроші. Він дивився на стару і не квапився йти, немовби ще хотів щось сказати чи зробити, але наче не знав, що саме...

— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу... — Він збентежився і замовк.

— Ну тоді й будемо говорити, голубе.

— Прощайте... А ви все дома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

— А вам яке до неї, голубе, діло?

— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощавайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

— О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...» <...>

[Раскольников зайшов до пивниці.]

II

<...> Трапляються часом зустрічі навіть із зовсім незнайомими нам людьми, що починають нас цікавити з першого погляду, якось ураз, раптово, хоч ще не вимовлено й слова. Отаке враження справив на Раскольникова той відвідувач, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. Юнак кілька разів пригадував потім це перше враження і навіть пояснював його передчуттям. <...>

Це був чоловік років уже за п’ятдесят, середній на зріст і кремезний, із сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, — може статися, там були і тяма, і розум, — та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. <...> Нарешті, він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:

— А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною. Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебуваю в чині титулярного радника. Мармеладов — на прізвище, титулярний радник. Дозвольте запитати: служили, добродію?

— Ні, вчуся... — відповів юнак, почасти здивований і особливою вигадливістю мови, і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього. Хоч ще зовсім недавно його так тягло до людей, перше ж звернене до нього слово раптом повернуло звичайне для нього неприємне і дратівливе почуття огиди до всякого чужого, хто торкався або хотів тільки торкнутись його особи. <...>

[Мармеладов зізнався, що п’є через бідність. Хазяїн пивниці спитав у чиновника, чому він не працює.]

— Чом я не служу, шановний добродію?— підхопив Мармеладов, звертаючись виключно до Раскольникова, наче це той поставив йому запитання. — Чом не служу? А хіба серце в мене не болить від того, що я принижуюсь марно. Коли пан Лебезятников вже місяць тому дружину мою власноручно побив, а я лежав п’яненький, хіба я не страждав! Дозвольте, шановний юначе, чи траплялося вам... гм... ну хоча б випрошувати гроші в позичку безнадійно?

— Траплялося... тобто як же це — безнадійно?

— А тобто цілком безнадійно, наперед знаючи, що з цього нічого не вийде. От ви знаєте, наприклад, наперед і досконально, що ця ось людина, цей найблагонаміреніший і найкорисніший громадянин, нізащо вам грошей не дасть, бо з якої речі, я вас питаю, він їх даватиме? Адже він знає, що я не віддам. Пожаліє? Але ж пан Лебезятников, який стежить за новітніми думками, пояснював нещодавно, що жалість у наш час навіть наукою заборонена і що так уже робиться в Англії, де політична економія. З якої ж речі, я вас питаю, він даватиме? І от, знаючи наперед, що не дасть, ви все-таки ідете і...

— Навіщо ж ходити? — спитав Раскольников.

— А коли немає до кого, коли йти більше нікуди! Адже ж треба, щоб кожній людині хоч куди-небудь можна було піти. Бо буває такий час, коли неодмінно треба хоч куди-небудь та піти! Коли рідна дочка моя вперше по жовтому білету¹ пішла, і я теж тоді пішов... (дочка моя по жовтому білету живе...) — додав він у дужках, з деяким занепокоєнням дивлячись на юнака. — Нічого, шановний добродію, нічого! — поспішно з удаваним спокоєм додав він, коли пирхнули обидва хлопчаки за прилавком і осміхнувся сам хазяїн. — Нічого! Цього кивання глав не соромлюсь, бо всім уже все відомо, і все таємне стає явним; і не з презирством, а з покорою до цього ставлюсь. Хай собі! Хай! Дозвольте, юначе: чи можете ви... Та ні, тут слід висловитись сильніше і виразніше: не чи можете ви, а чи насмілитесь ви, дивлячись зараз на мене, сказати ствердно, що я не свиня?

¹ У царській Росії документ жовтого кольору, що давав право легально займатися проституцією.

Юнак промовчав.

— Отже, — повів далі промовець, солідно і навіть з якоюсь особливою цього разу гідністю, переждавши хихотіння, що знову пройшло по кімнаті. — Отже, хай я свиня, а вона дама! Я звіриний образ маю, а Катерина Іванівна, дружина моя, — особа освічена і уроджена штабс-офіцерська дочка. Хай, хай я негідник, вона ж і серця високого і почуттів, облагороджених вихованням, сповнена. А тимчасом... о, коли б вона пожаліла мене! Шановний добродію, шановний добродію мій, та треба ж, щоб у кожної людини було хоч одне таке місце, де б і її пожаліли! А Катерина Іванівна дама хоч і великодушна, але несправедлива... І хоч я й сам розумію, що коли вона і чуба мого скубе, то скубе його не інакше, як від жалю сердечного (бо, повторюю це і не соромлюсь цього, вона таки скубе мені чуба, добродію,— підтвердив він з величезною гідністю, почувши знову хихотіння), але, Боже ж мій, що, коли б вона хоч раз... Та ні! ні! все це марно, і даремно говорити! даремно говорити!.. бо вже й не раз бувало жадане і не раз уже жаліли мене, але... так уже мені судилося, а я природжена тварюка! <...>

— Так уже мені судилося! А чи знаєте ви, чи знаєте ви, добродію мій, що я навіть панчохи її пропив? Не черевики, бо це хоч скільки-небудь було б природно, а панчохи, панчохи її пропив! Косиночку її з козячого пуху теж пропив, даровану, давню, її власну, не мою; а живемо ми в холодному кутку, і вона цієї зими застудилася і кашляти почала, вже кров’ю. А діток маленьких у нас троє, і Катерина Іванівна в роботі зі світанку аж до смерку, скребе і миє і дітей обмиває, бо до чистоти змалку звикла, а у самої груди кволі і до сухот схильні, і я це відчуваю. Хіба я не відчуваю? І чим більше п’ю, тим більш і відчуваю. Через те й п’ю, що пияцтво жалість і співчуття в мені будить... П’ю, бо суто страждати хочу! — І він, наче в розпачі, похилив голову на стіл.

— Шановний юначе, — повів він далі, знову підводячи голову, — на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Як тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і під час випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким-небудь попишатися й розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося, — це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж; дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на найчорнішому хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд попав, з тим і помер. Бив він її під кінець; а вона хоч і не дарувала цього йому, що мені достеменно із документів відомо, але й досі згадує його зі сльозами і мені ним докоряє, і я радий, я радий, бо хоч в уяві своїй зрить себе колись щасливою... І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти. <...> І цілий рік я обов’язок свій сповняв благочестиво і свято і не торкався цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам’ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом найнеподобніший... гм... еге ж... А тим часом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива, і обірве... Еге ж! Нy, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. Пробував я з нею, років чотири тому, географію і всесвітню історію проходити, та через те, що я сам був не дуже обізнаний, та й потрібних підручників бракувало, бо які й були книжки... гм!.. ну, їх уже тепер і немає, тих книжок, то на тому й закінчилося все навчання. <...> А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?.. П’ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник Клопшток, Іван Іванович, — може, чували? — не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши і обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають, — що в хворобі цій завжди буває: «Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п’єш, і теплом користуєшся», а що тут п’єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже! лежав п’яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: «Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?» <...> «А чого ж, — відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою, — що там берегти? Ач, скарб який!» Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, у хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні... <...> І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев’ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стані лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві і заснули разом, обнявшись... обидві... обидві... еге ж... а я... лежав п’яненький. <...>

[Після того як Соня стала повією, Лебезятников сказав Катерині Іванівні, що не може жити в одній квартирі з такою дівчиною. Через це між жінкою і Лебезятниковим зчинилася бійка. А Соня змушена була винайняти окрему квартиру у кравця Капернаумова.

Мармеладов розповів про своє скрутне становище колишньому начальнику. Той, розчулившись, погодився знову взяти чиновника на службу, хоча той вже кілька разів не виправдовував його довіри та починав пиячити. Удома всі дуже зраділи, що батько влаштувався на роботу. Але п’ять діб тому Мармеладов викрав у дружини всі гроші та пропив їх. І відтоді не припиняв пиячити.]

Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв’язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:

— А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе! <...> Оцей самий півштоф на її гроші й куплено... <...> Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив... Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася... Так не на землі, а там... за людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірш болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте. Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіґлярніший, щоб ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати. <...>

І він сів на ослін, виснажений і знесилений, ні на кого не дивлячись, немов забувши про все довкола і глибоко замислившись. <...>

— Ходімо, добродію, — сказав раптом Мармеладов, підводячи голову і звертаючись до Раскольникова, — доведіть мене.... Будинок Козеля, у дворі. Пора... до Катерини Іванівни... <...>

[Раскольников довів Мармеладова додому. Катерина Іванівна, побачивши п’яного чоловіка, впала у розпач. Родіон поспішив піти геть, але виходячи з квартири, непомітно поклав на вікно кілька мідяків — усі гроші, що в нього залишилися після пивниці.]

III

Наступного дня він прокинувся вже пізно, після тривожного сну, що анітрохи не підкріпив його. Прокинувся він жовчний, роздратований, злий і з ненавистю озирнув свою кімнату. Ця малюсінька комірчина, кроків на шість завдовжки, мала жалюгідний вигляд з своїми жовтенькими запиленими шпалерами, що скрізь повідліплювалися від стін, і була така низенька, що хоч трохи високій людині ставало в ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю. Меблі пасували до приміщення: було три старих стільці, не зовсім справних, фарбований стіл в кутку, на якому лежало кілька зошитів і книжок; вже з самого того, який товстий шар пилу укривав їх, видно було, що їх давно вже не торкалася нічия рука; і, нарешті, — незграбна велика софа, яка займала мало не всю стіну і вшир половину всієї кімнати, колись оббита ситцем, але тепер геть уся обідрана, що правила Раскольникову за ліжко. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, вкриваючись своїм старим, зношеним студентським пальтом і користуючись невеликою подушечкою, під яку підкладав усе, що мав з білизни, чисте і брудне, щоб було вище в головах. <...>

[Куховарка хазяйки помешкання Настя принесла Раскольникову чай і повідомила, що хазяйка хоче скаржитись на Родіона в поліцію, тому що він не платить за кімнату. Виходячи, Настя віддала студентові лист, що прийшов учора. Це був лист від матері.

Пульхерія Олександрівна Раскольникова просила вибачити її, що не вислала синові грошей для сплати за навчання в університеті, і висловлювала надію зробити це найближчим часом, бо в житті сестри Раскольникова Дуні очікувалася зміна. Далі мати розповідала, як Дуня служила гувернанткою в маєтку Свидригайлових. Поводився Свидригайлов із Дунею спочатку «дуже брутально й дозволяв різні нечемності», а потім виявилося, що так він намагався приховати свою пристрасть до неї. Одного разу зробив «неприховану й мерзотну пропозицію», яку дівчина твердо відхилила. Дружина Свидригайлова, Марфа Петрівна, підслухавши їхню розмову, в усьому звинуватила Дуню, навіть ударила її. Потім посадила в просту селянську підводу й під дощем відправила до матері, у місто. Сама ж через кілька днів теж приїхала й ославила Дуню в усіх домах так, що ні бідна дівчина, ні її матір навіть у церкву не могли піти. Утім, справа незабаром з’ясувалася: пан Свидригайлов показав дружині листа від Дуні, який доводив, що та ні в чому не винна. Марфа Петрівна приїхала до Дуні й просила пробачення. На тому не заспокоївшись, вона подалася з візитами і скрізь розповідала про Дунині чесноти, зачитувала її листа до свого чоловіка. Ставлення до Дуні змінилося, до неї навіть посватався далекий родич Марфи Петрівни — надвірний радник Петро Петрович Лужин, і Дуня дала згоду. Лужинобрав Дуню, тому що вирішив узяти дівчину чесну, але без посагу, і обов’язково таку, що вже зазнала злиднів, бо, на його думку, чоловік нічим не повинен бути зобов’язаний своїй дружині, а багато краще, коли дружина вважає чоловіка за свого благодійника. Найближчим часом він приїде в Петербург, де має намір відкрити власну адвокатську контору. Лужин узяв на себе витрати на перевезення речей Раскольникових у Петербург, а Пульхерія Олександрівна й Дуня поїдуть власним коштом.]

IV

[Лист від матері змучив Раскольникова. Він добре усвідомлював, що сестра продає Лужину себе задля нього, що матір мучить совість, адже вона жертвує дочкою заради сина. Він пригадав Соню, яка теж пожертвувала собою заради рідних. Раскольников зрозумів, що має щось негайно зробити, щоби врятувати сестру від скнари Лужина, який навіть пожалкував грошей оплатити переїзд нареченої до Петербурга.

Із цими думками Раскольников ішов вулицею і раптом побачив молоденьку п’яну дівчину, яку переслідував якийсь франтуватий пан. Напевне, дівчину напоїли, звабили та й викинули на вулицю. Раскольников розлютився, підійшов до франта й крикнув, щоб той забирався геть. Цей випадок схвилював Родіона. Він подумав про те, що кожного року певний процент жінок іде таким шляхом, як Соня. Йому стало страшно, що Дуня теж може потрапити у який-небудь «процент», «не у цей, так в інший». Ці думки повернули його до реальності, він пригадав, що збирався піти до свого університетського приятеля Разуміхіна і просити роботи.]

V

[До Разуміхіна Раскольников так і не потрапив. Він зійшов з дороги в кущі і тієї ж миті заснув. Йому наснився жахливий сон.]

Приснилося йому його дитинство, ще в їх маленькому місті. Йому років сім, і гуляє він у святковий день, надвечір, зі своїм батьком за містом. <...>

І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їх чоловіків і різного наброду. Всі п’яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, у які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. <...> Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які — він не раз це бачив — надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б’ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п’яні-п’янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. «Сідай, усі сідай! — кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м’ясистим, червоним, мов буряк, обличчям, — усіх довезу, сідай!» Але зараз же вибухає сміх, вигуки:

— Отака шкапина та повезе!

— Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!

— А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!

— Сідай, усіх довезу! — знову кричить Миколка, першим заскакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст. — Гнідим кудись Матвій поїхав, — кричить він з воза, — а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай! Навскач пущу! Навскач піде! — І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.

— Та сідай, чого там! — регочуть в натовпі. — Чуєш, навскач піде! <...>

— Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!

— А й справді! Бий її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. <...> Лунає: «Но!», шкапина смикає з усієї сили, але не те що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.

— Пусти й мене, братця! — кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.

— Сідай! Усі сідай! — горлає Миколка. — Всіх повезе. Зашмагаю. — І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.

— Татусю, татусю, — кричить хлопчик батькові, — татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б’ють.

— Ходімо, ходімо, — каже батько, — п’яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! — і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.

— Бий до смерті! — репетує Миколка, — на те пішлося. Зашмагаю!

— Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! — кричить якийсь дідок з натовпу. <...>

— Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..

Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.

Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить з свого боку.

— По морді її, по очах шмагай, по очах! — викрикує Миколка. <...>

Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки та із силою замахується на булану.

— Доконає! — кричать навколо.

— Уб’є!

— Моє добро! — репетує Миколка і з усього розмаху б’є голоблею.

Чути важкий удар. <...>

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б’є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

— Живуча! — вигукують навколо.

— Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! — кричить з натовпу якийсь любитель.

— Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом, — репетує третій.

— А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись, — несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом. — Стережись! — кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом. <...>

— Доконав! — кричать у натовпі. <...>

— А й справді, видно, хреста на тобі немає! — кричать з натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.

— Ходімо, ходімо! — каже він йому. — Додому ходімо!

— Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! — схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

— П’яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! — говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається. <...>

Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. <...>

[Проходячи вулицею, герой випадково почув розмову сестри старої лихварки, Лизавети, зі знайомими, які запрошували її назавтра о сьомій годині в гості. Отже, стара залишиться вдома сама, відзначив Раскольников.]

До його квартири було вже лише кілька кроків. Він увійшов до себе, мов засуджений до смерті. Ні про що він не міркував і зовсім не міг міркувати, але всім єством своїм раптом відчув, що немає у нього більше ні можливості вільно роздумувати, ні власної волі і що все раптом вирішено остаточно. <...>

VI

[Раскольников пригадав, як уперше потрапив до лихварки. Ще взимку один знайомий студент повідомив йому адресу Альони Іванівни на той випадок, коли доведеться позичати гроші під заставу. Довго Родіон не йшов до неї, бо мав уроки і якось перебивався. А місяця півтора тому згадав про адресу та заставив старий батьків годинник і маленький золотий перстеник, що подарувала йому на спогад сестра. До старої юнак із першого погляду відчув нездоланну огиду. Вийшовши тоді від неї, він зайшов у трактир. Там він став свідком розмови студента і молодого офіцера, які заговорили про лихварку та її сестру Лизавету.]

— Славна вона, — говорив він [студент], — у неї завжди можна грошей добути. <...> Наших багато в неї перебувало. Тільки ж стерво страшенне...

І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п’ять і навіть сім бере на місяць і т. ін. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є сестра, Лизавета, яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б’є і тримає в цілковитому поневоленні, мов малу дитину, хоч Лизавета мало не восьми вершків на зріст. <...>

Лизавета була менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п’ять років. Вона працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку і за прачку і, крім того, шила на продаж, навіть підлоги мити наймалася і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої. А сестра вже склала свою духівницю, що відомо було Лизаветі, якій за духівницею не припадало й копійки, нічого, крім рухомого майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир в Н-й губернії, на довічний помин душі. <...>

— Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору совісті, — із запалом додав студент. <...>

— Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу, — почав гарячитися студент. — Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке само не знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розумієш? <...> З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень, — і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали! <...>

— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб’єш ту стару чи ні?

— Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа...

— А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! <...>

[Раскольникова вразило, як його власні думки збігалися зі словами студента, і те, що почув цю розмову саме тоді, коли вперше подумав про вбивство, наче це був таємний знак.

Раскольников повернувся додому і проспав багато часу. Прокинувшись, він почав збиратися до лихварки: пришив до пальта під пахвою петлю з тасьми, щоб нести в ній сокиру, та взяв давно заготовлену «заставу» — обгорнуті в папір і старанно перев’язані дощечку з металевою пластинкою, що мали зійти за портсигар. У комірчині двірника Родіон узяв сокиру й пішов до старої. Його серце колотилося як шалене, коли він подзвонив у квартиру Альони Іванівни.]

VII

[Лихварка відчинила двері. Раскольников нервувався, жертва помітила це; він трохи оволодів собою й сунув їй «заставу».]

Силкуючись розв’язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (усі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, щодалі більше терпли і дерев’яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.

— Та що він тут накрутив! — з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім’я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала «заставу». Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім’ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судомою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй у кишеню, стараючись не забруднитися кров’ю, — в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не наморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в’язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все й піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам’яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тимчасом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут-таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець зі сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не одкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню. <...>

[Убивця знайшов під ліжком скриню із золотими речами. Він почав напихати ними кишені, коли раптом почув зойк. Узявши сокиру, він вибіг зі спальні й побачив Лизавету.]

Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судоми, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї із сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім’я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою, він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові й липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо, і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на вірьовці, протягнутій через кухню, і потім довго і пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав, однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому, — думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер... «Боже мій! Треба тікати, тікати!» — пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.

Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були незамкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, через обережність. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не здогадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.

Він кинувся до дверей і зачинив їх. <...>

[Раскольников стояв біля дверей, дослухаючись. Раптом він почув чиїсь рівні, неквапливі кроки, потім звук дзвоника. Незабаром підійшов ще хтось. Двоє на сходах стояли перед квартирою і розмовляли. Їм здалося дивним, що на дзвоник ніхто не вийшов, а двері зачинені зсередини на защіпку. Незнайомці відчули щось недобре й обидва пішли по двірника. Їхні кроки стихли. Родіон вийшов із квартири. Спускаючись сходами вниз, він почув уже знайомі голоси.]

У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, все пропало, пропустять, теж все пропало: запам’ятають. Вони вже зближалися: між ними лишались всього півповерху, — і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, у якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. <...> Підлоги щойно пофарбовані, серед кімнати стоїть діжечка і черепок з фарбою і з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. Він зробив це вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.

Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув на вулицю ліворуч. <...>

[Убивці вдалося непоміченим дістатися додому та покласти сокиру в двірницькій. Коли він зайшов до своєї кімнати, у його голові роїлися уривки думок...]

Поміркуйте над змістом тексту

1. Який образ Петербурга постає на перших сторінках твору? Чи випадково письменник висвітлив темний бік життя тодішньої столиці імперії?

2. Що відчував Родіон після «спроби»?

3. За яких обставин Раскольников познайомився з Мармеладовим та його родиною? На вашу думку, чи вплинуло це знайомство на плани героя щодо вбивства лихварки?

4. Прочитайте опис кімнати Раскольникова. Поміркуйте про роль опису інтер’єру в розкритті образу героя.

5. Про яку арифметику розмовляли студент і офіцер, яких випадково почув Родіон у трактирі?

6. Що Раскольников відчував, убивши сестер? Як ви гадаєте, чи поводяться й почуваються так само холоднокровні вбивці?

Висловте свою думку

7. Згідно з Євангелієм, Юда Іскаріот отримав тридцять срібняків, погодившись видати Ісуса Христа первосвященикам. За своє падіння Соня отримала тридцять карбованців. Батькові на похмілля вона дала тридцять копійок. Поміркуйте, чому письменник відсилає читача до євангельського мотиву плати за зраду.

8. Дослідники вважають, що сон Раскольникова про конячку пророкує сцену вбивства лихварки та її сестри. Доведіть або спростуйте цю думку.

ЧАСТИНА ДРУГА

І

[Раскольников пролежав дуже довго чи то уві сні, чи то в забутті — одягнутим, із награбованим золотом у кишенях, навіть не спромігся зачинити двері. Прокинувшись, він почав знищувати докази. Оглянув одяг і зрізав закривавлену бахрому на обтріпаних штанях, сховав за шпалерами речі лихварки.

Незабаром він знову заснув. Його розбудив стукіт у двері — це служниця хазяйки Настя і двірник принесли повістку з поліції. Раскольников ледве тримався на ногах, але вирішив піти в поліцейську контору. У конторі з’ясувалося, що його викликали у справі про стягнення грошей за позичковим листом, який він видав квартирній хазяйці. Він мав подати писаний відзив на лист. Письмоводитель Замьотов продиктував Раскольникову форму відзиву. Справу Раскольникова було завершено, та він не міг устати й піти, а сидів, схиливши голову на руки. Несподівано він почув розмову про вбивство старої лихварки — говорили квартальний наглядач і його помічник. Із розмови герой зрозумів, що затримали тих двох чоловіків, які приходили до лихварки, коли він був у квартирі. Раскольников знепритомнів.]

II

[Повернувшись додому, Раскольников узяв речі лихварки й сховав їх під камінь у якомусь глухому провулку. Потім попрямував до свого приятеля Разуміхіна. Коли Родіон вийшов від приятеля та опинився на Ніколаєвському мосту, його хльоснув батогом кучер за те, що він ледве не потрапив під коні. Поки хлопець безтямно і злісно дивився вслід колясці, одна купчиха подала йому двадцять копійок.]

Він затиснув двогривеник в руці, пройшов кроків з десять і обернувся обличчям до Неви, у напрямку палацу. На небі не було жодної хмаринки, а вода майже голуба, що на Неві трапляється так рідко. Купол собору, який ні з якої точки не вимальовується краще, ніж коли дивитись на нього звідси, з мосту, не доходячи кроків з двадцять до каплиці, так і сяяв, і крізь чисте повітря можна було виразно розгледіти навіть кожну його прикрасу. Біль від удару ущух, і Раскольников забув про нього; одна неспокійна й не зовсім виразна думка захопила його тепер цілком. Він стояв і дивився вдалину довго й пильно, це місце було йому особливо знайоме. Коли він ходив в університет, то, здебільшого повертаючись додому, — бувало часто, разів, мабуть, із сто, — спинявся саме на цьому ж місці, пильно вдивлявся в цю справді прекрасну панораму і щоразу дивувався з одного неясного й чудного свого враження. Незрозумілим холодом віяло на нього завжди від цієї чудової панорами, духом німим і глухим сповнена була для нього ця пишна картина... Дивувався він щоразу зі свого похмурого й загадкового враження і відкладав розгадку цього, не довіряючи собі, на майбутнє. Тепер враз згадав він про всі ці колишні свої питання й нерозуміння, і здалося йому, що згадав він тепер про них не випадково. Вже саме те здалося йому химерним і чудним, що він на тому ж таки місці спинився, що й колись, немовби й справді може про те саме думати тепер, що й колись, і тими ж темами й картинами цікавитись, якими цікавився... ще так недавно. Навіть майже смішно йому стало, і водночас стиснуло груди до болю. В якійсь глибині, внизу, десь ледь помітне під ногами, привиділося йому тепер усе це минуле, і колишні думки, і колишні завдання, і колишні теми, і колишні враження, і вся ця панорама, і він сам, і все, все... Здавалося, він злітав кудись угору, і все зникало з очей. Зробивши мимовільний рух рукою, він раптом відчув у кулаці затиснутий двогривеник. Він розтулив кулак, пильно подивився на монету, розмахнувся й кинув її у воду, потім обернувся й рушив додому. Йому здалося, що він неначе ножицями відрізав себе сам від усіх і всього в цю мить. <...>

III-IV

[Раскольников не пам’ятав, як повернувся у свою кімнату. Три дні він був непритомний, у маренні. Прийшовши до тями, він побачив Настю і дізнався, що, поки він лежав без тями, за ним доглядав Разуміхін. Разуміхін також поручився за Родіона хазяйці, і та віддала йому вексель хворого.

Незабаром Раскольникову стало краще. Його прийшов оглянути приятель Разуміхіна — студент-медик Зосимов. Разуміхін і Зосимов розговорилися про вбивство Альони Іванівни. Разуміхін розповів, що у злочині звинувачують маляра Миколая, бо той приніс хазяїну шинка золоті сережки у футлярі, які начебто знайшов на вулиці. Він і другий маляр — Дмитро — фарбували ту квартиру на другому поверсі, де ховався Раскольников. Хазяїн шинка порозпитував відвідувачів і довідався, що Миколай випиває вже не перший день, а коли натякнув йому на вбивство, маляр кинувся тікати. Його знайшли на постоялому дворі. Він намагався повіситися, але йому завадили. Миколай божився, що не вбивав старої. Разуміхін не вірив, що молодий маляр міг скоїти злочин.]

V

[Раптом до помешкання зайшов манірний опасистий добродій. Він відрекомендувався Петром Петровичем Лужиним. Раскольников почав його з цікавістю розглядати.]

На ньому був гарненький літній піджак ясно-коричневого відтінку, світлі легкі брюки, така ж жилетка, тільки-но куплена тонка білизна, батистова, дуже легка краватка з рожевими смужками, і що найкраще: все це навіть личило Петрові Петровичу. Обличчя його, дуже свіже і навіть гарне, і без того здавалося дуже молодим як на сорок п’ять років. Темні бакенбарди, у вигляді двох котлет, приємно прикрашали його, і дуже гарно згущалися коло щойно виголеного до блиску підборіддя. І навіть те, що його волосся, у якому, правда, де-не-де вже проступала сивизна, було розчесане й завите у перукаря, не надавало йому смішного або дурного вигляду, що звичайно буває завжди, коли завивають волосся, бо це неминуче робить мужчину схожим на німця, який іде під вінець. <...>

[Лужин вибачився, що не зайшов до Раскольникова раніше: він був заклопотаний, шукаючи квартиру для нареченої та її матері.]

— Підшукав їм на перший час квартиру...

— Де? — слабо вимовив Раскольников.

— Зовсім недалеко звідси, будинок Бакалєєва...

— Це на Вознесенському, — перебив Разуміхін, — там два поверхи під номерами, купець Юшин держить; бував. <...> Погань страшенна: бруд, сморід та й підозріле місце; історії траплялися; та й чортзна-хто тільки там не живе!.. Я й сам заходив через скандальний випадок. А втім, дешево.

— Я, звичайно, не міг зібрати стільки відомостей, бо й сам людина нова, — ображено сказав Петро Петрович, — але ж дві вельми й вельми чистенькі кімнатки, а тому що це на дуже короткий строк... Я підшукав уже справжню, тобто майбутню нашу квартиру, — звернувся він до Раскольникова, — і тепер її опоряджають, а поки що і сам тіснюся в номерах, за два кроки звідси, у пані Ліппевехзель; у квартирі одного мого молодого друга, Андрія Семеновича Лебезятникова; він ото ж мені й будинок Бакалєєва порадив...

— Лебезятникова? — повільно перепитав Раскольников, ніби щось пригадуючи.

— Атож, Андрій Семенович Лебезятников, служить у міністерстві. Може, знаєте?

— Та... ні... — відповів Раскольников.

— Даруйте, мені так здалося з вашого запитання. Я був колись опікуном його... дуже мила людина, молодий ще... і додержує... Я ж залюбки зустрічаюся з молоддю, по ній бачиш, що в нас є нового. — Петро Петрович з надією озирнув усіх присутніх.

— Це ж в якому плані? — спитав Разуміхін.

— У найсерйознішому, так би мовити, в самій суті справи, — підхопив Петро Петрович, немовби зрадівши запитанню. — Я, бачите, вже десять років не навідувався в Петербург. Всі ці наші новини, реформи, ідеї — усе це і нас торкнулося в провінції, але щоб бачити ясніше, і до того ж бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну от, а моя думка така, що найбільше помітиш і дізнаєшся, спостерігаючи молоде покоління наше. І мушу признатись: порадувався... <...>

— Розбалакався! Рекомендується, — промовив зненацька Раскольников.

— Що? — спитав Петро Петрович, не дочувши, але ж відповіді не дістав.

— Це все справедливо, — поспішив докинути Зосимов.

— Правда ж? — повів далі Петро Петрович, приязно глянувши на Зосимова. — Згодьтеся самі, — продовжував він, звертаючись до Разуміхіна, але вже з відтінком деякого торжества й переваги і мало не додав: «юначе», — досягнуто деякого успіху, або, як кажуть тепер, прогресу, хоча б в ім’я науки і економічної правди. <...> Коли мені, наприклад, досі казали: «возлюби» і я возлюбляв, то що з того виходило? <...> ...виходило те, що я роздирав каптан надвоє, ділився з ближнім, і обидва ми лишалися наполовину голі, за відомою приказкою: «Хто два зайці гонить, жодного не догонить». А наука каже: возлюби в першу чергу самого себе, бо все на світі на особистому інтересі побудовано. Возлюбиш самого себе, то й справи свої улаштуєш як слід і каптан твій лишиться цілий. Економічна ж правда додає, що чим більше в суспільстві упоряджено справ окремих осіб і, так би мовити, цілих каптанів, тим міцніші його підвалини і тим краще упорядковується в ньому спільна справа. Отже, дбаючи тільки і виключно за себе, я тим самим дбаю начебто й за всіх і веду до того, щоб ближній дістав трохи більше, ніж драний каптан, і вже не від приватних, поодиноких щедрот, а внаслідок загального прогресу. Думка проста, та, на жаль, вона надто довго не спадала нікому, її заступали захопленість і мрійливість, а, здавалося б, не якогось там великого розуму треба, щоб здогадатись...

[Разуміхін обірвав словесний потік Лужина. Зосимов відновив обговорення вбивства лихварки.]

— Убив напевно той, хто давав речі в заставу, — переконливо говорив Зосимов.

— Безумовно! — погодився Разуміхін. — Порфирій своїх думок не виказує, а заставників все-таки допитує...

— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.

— Еге ж, а що?

— Нічого.

— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.

— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...

— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін. — Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, й не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять — двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб’ячій скриньці, в дранті, — а в комоді, у верхній шухляді, у шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! <...>

— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, — втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

— Еге. Ви чули?

— Аякже, по сусідству...

— Подробиці знаєте?

— Не можу цього сказати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, так би мовити, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність в нижчому класі за останні років п’ять зросла, і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки і пожежі; більше дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував; там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять; там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, — і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії; там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової і загадкової... І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю певною мірою розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства? <...>

— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін. — А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

— Тобто як же це?

— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв? «Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти». Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і об’явився, чим він дихає...

— Але ж, одначе, моральність? І, так би мовити, правила...

— Та ви власне чого турбуєтесь? — несподівано втрутився Раскольников, — За вашою ж теорією вийшло!

— Як то за моєю теорією?

— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...

— Та що це ви! — скрикнув Лужин. <...>

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

— На все є міра, — гордовито вів далі Лужин, — економічна ідея ще не є запрошенням до вбивства, і коли тільки припустити...

— А чи правда, що ви, — перебив раптом знову Раскольников тремтливим від злості голосом, у якому бриніла зловтіха із образливості своїх слів, — чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що більш за все раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

— Шановний добродію! — злісно й роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись. — Шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одне слово... ця стріла... одне слово, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, при всіх своїх чудових якостях, трохи захопленого і романтичного відтінку в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити діло... І нарешті... нарешті...

— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись в нього блискаючим пронизливим поглядом. — Знаєте що?

— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і загонистим поглядом. Якусь мить тривала мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас зі сходів сторчака спущу!.. <...> Забирайтесь під три чорти! <...>

VI-VII

[Коли відвідувачі залишили його, Раскольников пішов на вулицю. Він забрів у трактир, де до нього несподівано підійшов письмоводитель Замьотов — той самий, який бачив, як Родіон знепритомнів у конторі. Мова зайшла про вбивство лихварки. Раскольников майже зізнався Замьотову у злочині: «А що, коли це я стару і Лизавету вбив?» Але письмоводитель йому не повірив.

Збентежений Родіон вийшов на вулицю і зупинився посередині мосту. Поруч із ним стала якась змарніла жінка. Раптом вона кинулась у канаву. Її встиг урятувати городовий. Раскольникова охопила дивна байдужість. Він вирішив піти в поліцію та зізнатися у злочині. До поліцейського відділку йти було недалеко, але несподівано для себе герой опинився навпроти будинку, де сталося вбивство. Йому закортіло побувати ще раз у квартирі старої. Там були робітники, які опоряджали приміщення. Родіон почав розпитувати їх, чи не залишилося на підлозі крові. Він поводився так дивно, що його відвели до двірника, а потім порадили забиратися геть. Коли він вийшов на вулицю, почув крики, галас і побачив юрбу на дорозі.

Виявилося, люди з’юрмилися навколо Мармеладова, якого збив візок. Раскольников назвав поліцейським, що вже прибули на місце трагедії, адресу чиновника. Коли Мармеладова принесли додому, він опритомнів і встиг сповідатися. Незадовго до його смерті з’явилася Соня, по яку Катерина Іванівна посилала одну з дочок — малу Поленьку. Мармеладов помер у Соні на руках, благаючи вибачити його. Раскольников віддав Катерині Іванівні двадцять карбованців, що йому надіслала мати, пообіцяв обов’язково завітати до Мармеладових ще й пішов. Через мить його наздогнала Поленька, яку прислала Соня. Дівчинка попросила Родіона назвати своє ім’я та адресу. Раскольников спитав, чи любить Поля свою сестру і чи любитиме його. Дитина довірливо пригорнулася до нього, поцілувала й заплакала.

Дорогою додому Раскольников раптом вирішив, що під час розмови з Поленькою він по-справжньому жив і йому ще рано до в’язниці, що він іще позмагається за себе.

Родіон завітав до Разуміхіна, і той провів його додому. На сходах Раскольников раптом помітив світло, що вибивалося в щілину з його кімнати. Він вирішив, що його прийшли арештовувати. Але в помешканні на нього чекали мати та сестра. Коли вони радісно кинулися до нього, він знепритомнів.]

Поміркуйте над змістом тексту

1. Чому Раскольникову здавалося смішним те, що турбувало його колись, до вбивства? Що символізував його жест, коли він кинув у річку двогривеник?

2. У чому полягає сутність «теорії цілих кафтанів» Лужина?

3. Чому Раскольников сказав, що теорія Лужина, якщо її довести до логічного кінця, дозволить різати людей?

Висловте свою думку

4. Чи є щось спільне між арифметичною теорією студента з трактиру, яку випадково почув Раскольников, та поглядами Лужина?

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І-IV

[Раскольников опритомнів і зізнався родичам, що не схвалює шлюбу Дуні з Лужиним, не приймає жертви сестри. Мати й сестра пішли до своїх «номерів», їх супроводжував Разуміхін. Дуня йому дуже сподобалася.

Пульхерія Олександрівна зізналася Разуміхіну, що вони з Дунею отримали записку від Лужина, якого ще не бачили після приїзду. Петро Петрович мав зустріти жінок на вокзалі, але замість цього прислав лакея, який провів їх у «номери». Тепер Лужин запискою сповіщав, що прийде до них увечері, додаючи «настійну просьбу», щоб Раскольников не був присутній. Петро Петрович навіть погрожував, якщо зустріне Родіона Романовича, негайно відкланятися. Лужин також писав, що Родіон, який під час його візиту удавав хворого, через кілька годин був у Мармеладових і віддав дівчині сумнівної професії гроші «ніби на похорон». Пульхерія Олександрівна попросила в Разуміхіна поради, як уладнати цю справу. Разуміхін сказав, що хай буде так, як вирішить Дуня. Євдокія Романівна покликала всіх піти до Родіона, а там уже й дати ситуації раду.

Коли рідні завітали до Раскольникова, той здавався на вигляд майже здоровим, але поводився дуже напружено. Він розповів гостям про смерть Мармеладова та про гроші, що віддав Соні. А Пульхерія Олександрівна повідомила йому про смерть Марфи Петрівни — дружини пана Свидригайлова, у маєтку якого служила гувернанткою Дуня. Ймовірно, винуватцем в смерті був Свидригайлов: він побив дружину, після чого в неї стався удар.

Жінки показали Родіону листа від Лужина й запросили на вечірню зустріч із нареченим Дуні. Раскольников пообіцяв прийти.

У цю мить до кімнати увійшла Соня. Вона розгубилася, як маленька дитина, побачивши багато людей. Дівчина передала Родіону прохання Катерини Іванівни прийти на поминки батька. Раскольников відрекомендував її рідним.

Оглянувши кімнату Родіона, Соня несподівано прошепотіла: «Ви нам усе вчора віддали!» — і ледве втрималася, аби не розплакатися. Пульхерія Олександрівна підвелася, щоби йти. Вона хотіла вклонитися Соні на прощання, та якось не змогла, поспіхом вийшла з кімнати. Дуня ж, навпаки, затрималася й уклонилась довгим і ввічливим поклоном. Соня засоромилась, навіть перелякалась, на обличчі її відбилася мука, ніби ввічливість Дуні їй тяжко було перенести. Раскольников вийшов за сестрою і щиро потиснув їй руку.

Родіон повернувся в кімнату і сказав Разуміхіну, що хотів би через його родича, слідчого Порфирія Петровича, який вів справу вбивства, повернути речі, що заставив лихварці Альоні Іванівні. Разуміхін радо взявся допомогти й запропонував негайно піти до Порфирія Петровича. Так усі троє — Соня, Разуміхін і Раскольников — вийшли з кімнати. Від воріт Соня пішла сама. Раскольников, розпитавши, де вона живе, пообіцяв прийти того ж дня.

Соня була рада залишитися сама. Вона так нервувала, що не помітила поважного немолодого пана, який пішов за нею, почувши біля воріт її розмову з Раскольниковим. Соня підійшла до квартири, яку винаймала. Пан подзвонив у двері сусідньої квартири.

Між тим Раскольников і Разуміхін увійшли до слідчого.]

V

[У кімнаті, крім хазяїна, був ще Замьотов. Це неприємно вразило Раскольникова.]

<...> Порфирій Петрович був по-домашньому, у халаті, у дуже чистій білизні і в стоптаних пантофлях. Мав він років тридцять п’ять, на зріст був трохи нижчий від середнього, огрядний і навіть з черевцем, бритий, без вусів і без бакенбардів, з коротко стриженим волоссям на великій круглій голові, якось особливо опуклій на потилиці. Пухке, кругле і трохи кирпате обличчя його було кольору хворобливого, темно-жовтого, але досить бадьоре і навіть насмішкувате. Воно було б навіть і добродушним, коли б не вираз очей з якимсь водянистим блиском, прикритих майже білими віями, що раз у раз кліпали, наче він комусь підморгував. Погляд цих очей якось дивно не гармоніював з усією фігурою, у якій було щось навіть баб’яче, і ніс у собі щось серйозніше, ніж можна було чекати, дивлячись на цю фігуру. <...>

...Раскольников коротко і дуже складно виклав свою справу і собою лишився задоволений так, що навіть встиг досить добре роздивитися Порфирія. Пульхерія Олександрівна попросила Разуміхіна розповісти про Родіона. Той сказав, що знає Раскольникова півтора року. Той людина похмура, смутна, відлюдна і гордовита, останнім часом ще й недовірлива. Але водночас він великодушний і дуже добрий.

— Вам треба подати заяву в поліцію, — з цілком діловим виглядом відповів Порфирій, — про те, що, дізнавшись про отаку, мовляв, подію, тобто про це вбивство, — ви просите, зі свого боку, повідомити слідчого, якому доручено справу, що отакі й отакі речі належать вам і ви хочете їх викупити... або, скажімо... А втім, вам напишуть.

— У тому ж і річ, що в мене тепер, — якнайбільше постарався удати ніяковість Раскольников, — скрута з грішми... і навіть такої дрібниці не можу... я, бачите, хотів би тепер тільки заявити, що ці речі мої, а що коли будуть гроші...

— Це все одно, — відповів Порфирій Петрович, холодно сприймаючи пояснення про фінанси, — а втім, можна вам і прямо, коли схочете, написати до мене, в тому ж розумінні, що от, мовляв, дізнавшись про те й те і повідомляючи про такі от мої речі, прошу... <...>

[Порфирій Петрович зауважив, що давно чекав на Родіона, адже у старої знайшли його перстень і годинник, загорнуті в папірець, на якому було виведене ім’я студента. Порфирій висловив здивування з приводу того, що інші заставники вже давно звернулися до поліції, а Раскольников не приходив. Той почав виправдовуватися тим, що хворів. Виявилося, що слідчий про це знає, а також знає про його візит до квартири роздавленого кіньми Мармеладова (там Родіона бачив Замьотов). Раскольников із люттю подумав, що за ним стежать і навіть не приховують цього від нього. Разуміхін змінив тему розмови.]

— Уяви, Родю, на що вчора з’їхали: є злочин чи немає? Казав я тобі, що до безглуздя добрехались!

— Що ж тут дивного? Звичайнісіньке соціальне питання, — байдуже відповів Раскольников.

— Питання було не так сформульоване, — зауважив Порфирій.

— Не зовсім так, це правда, — одразу ж погодився Разуміхін, поспішаючи й запалюючись, як завжди. — Бачиш, Родіоне: вислухай і скажи свою думку. Цікаво знати. Я зі шкіри пнувся вчора з ними і тебе чекав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш... Почалося з погляду соціалістів. Він відомий: злочин є протест проти ненормальності соціального устрою — і тільки, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і край!..

— От і збрехав! — крикнув Порфирій Петрович. <...>

— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разуміхін, — не брешу!.. Я тобі книжки їхні покажу: все у них через те, що «середовище заїло», і нічого більше! Улюблена фраза! Звідси, мовляв, виходить, що коли суспільство організувати нормально, то враз і всі злочини зникнуть, бо ні для чого буде протестувати і всі миттю зробляться праведними. На особистість не зважають, особистість заперечують, особистості не може бути! <...>

— Подумайте, — обернувся Порфирій до Раскольникова, — отак само вчора ввечері, в одній кімнаті, на шість голосів, та ще пуншем напоїв перед тим,— можете собі уявити? Ні, брат, дурницю верзеш: «середовище» багато що в злочині важить; це я тобі доведу.

— І сам знаю, що багато важить, та ти от що скажи: сорокарічний безчестить десятирічну дівчинку, — середовище, чи як, його на те спонукало?

— А що ж, коли в точному розумінні, можливо, й середовище, — з дивною серйозністю відповів Порфирій, — злочин над дівчинкою дуже й дуже навіть можна «середовищем» пояснити. <...>

— Знаєте, я вам усю правду скажу. З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер, — а втім, і завжди цікавила мене, — одна ваша статейка. «Про злочин»... чи як там у вас, забув назву, не пам’ятаю. Два місяці тому мав приємність в «Періодичному слові» прочитати.

— Моя стаття? У «Періодичному слові»? — з подивом спитав Раскольников, — я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету «Щотижневе слово», а не в «Періодичне».

— А потрапила в «Періодичне». <...>

Раскольников справді нічого не знав.

— Та як же це, та ви ж гроші можете зажадати від них за статтю! Який же все-таки у вас характер! Живете так відлюдно, що таких речей, які вас прямо стосуються, не знаєте. Це ж факт. <...>

— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

— А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.

— Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

— Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одне слово, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.

— Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що «заїло середовище»? — з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

— Ні, ні, не зовсім тому, — відповів Порфирій. — Вся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на «звичайних» і «незвичайних». Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

— Це не зовсім так у мене, — почав він просто й скромно. — Проте визнаю, ви майже правильно її виклали, навіть, коли хочете, цілком правильно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно.) Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні й зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що «незвичайна» людина має право... тобто не офіціальне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові відкриття внаслідок якогось збігу обставин інакше не могли б стати відомими людям, як тільки внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов’язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одне слово, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно злочинцями, — більшою чи меншою мірою, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою, а як на мою думку, то навіть і зобов’язані не погоджуватись. Одне слово, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Щодо мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий (звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, їх так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмітні ознаки обох розрядів досить різні: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд — усі переступають закон, руйнівники, або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, — залежно, однак, від мети і від масштабів її, — це майте на увазі. У цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося.) А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п’єдестал і їм поклоняється (у більшості випадків). Перший розряд завжди — володар сучасного, другий розряд — володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й ті мають зовсім однакове право існувати. Одне слово, у мене всі однакове право мають, і — хай живе віковічна війна, — до Нового Єрусалима, звичайно!

— То ви все ж таки віруєте в Новий Єрусалим?

— Вірую, — твердо відповів Раскольников; кажучи це, та й протягом усієї довгої тиради своєї, він дивився вниз, вибравши собі точку на килимі.

— І-і-і в Бога віруєте? Пробачте, що так цікавлюсь.

— Вірую, — повторив Раскольников, зводячи очі на Порфирія.

— І у воскресіння Лазаря віруєте?

— Вірую. Навіщо вам усе це?

— Буквально віруєте?

— Буквально.

— Он як... це я так, поцікавився. Вибачте, будь ласка. Але дозвольте, — звертаючись знову до висловленого вами, — адже їх не завжди ж карають; інші навпаки...

— Торжествують ще за життя? О, звичайно, інші досягають і за життя, і тоді...

— Самі починають карати?

— Коли треба і, знаєте, навіть здебільшого. Взагалі зауваження ваше дотепне.

— Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що, якісь?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне «усувати всі перешкоди», як ви вельми вдало висловились, то тут уже...

— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше, ніж попереднє.

— Дякую...

— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто «звичайних» людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, у чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, «руйнівниками» і лізти в «нове слово», і це цілком щиро. Разом з тим, справді ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, як на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам, далебі, нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не потрібно; вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто одне одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, — виходить красиво і повчально, одно слово, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.

— Ну, принаймні, хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих «незвичайних»? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

— О, не турбуйтесь і щодо цього, — тим же тоном вів далі Раскольников. — Взагалі, людей зі свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. <...> Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, зрештою, внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, напружитися й народити, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. <...> Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. <...>

— Та що ви обоє, жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін. — Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав’язлива, дратівлива і нечемна в’їдливість Порфирія.

— Ну, брате, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, — і справді належить лише тобі, що породжує в мені жах, — це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... У цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це визнання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний... <...> Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.

— У статті всього цього немає, там тільки натяки, — промовив Раскольников.

— Так, так, — не сиділося Порфирію, — мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... — майбутній, звичайно, — та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?

Замьотов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

— Я мушу погодитись, — спокійно відповів він, — що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

— От бачите. Ну, то як же?

— А отак же, — усміхнувся Раскольников, — не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, — чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

— Ну, а якщо розшукаємо?

— Туди йому й дорога.

— А ви таки логічні. Ну, а як же щодо його сумління?

— Та яке вам до нього діло?

— Та так уже, з гуманності.

— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, — це і кара йому, — крім каторги.

— Ну, а тим, справді геніальним, — нахмурившись, спитав Разуміхін, — отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості й глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, — додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові. <...>

[Порфирій запитав, чи не вважав сам Раскольников себе «незвичайною» людиною, коли писав статтю.]

— Цілком можливо, — зневажливо відповів Раскольников. Разуміхіна наче пересмикнуло.

— А коли так, то невже ви б самі зважилися, — ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, — переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?.. <...>

— Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, — з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.

— Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, із самого тільки літературного боку...

«Але ж як це одверто і зухвало!» — з огидою подумав Раскольников.

— Дозвольте вам сказати, — відповів він сухо, — що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже, і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив. <...>

— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замьотов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. <...> Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти. <...>

[Порфирій запросив Родіона прийти в контору наступного дня, потім несподівано запитав, чи не бачив Раскольников, коли приходив до лихварки, малярів на другому поверсі. Це була пастка, Раскольников її розгледів: маляри працювали саме в день убивства. Вдаючи, що пригадує, він спокійно відповів: малярів не було.]

VI

[Раскольников і Разуміхін вийшли разом. Вони вже наблизилися до будинку, де жили в «номерах» Пульхерія Олександрівна й Дуня, коли Раскольников, сказавши Разуміхіну, що невдовзі прийде, несподівано повернув до свого дому. У своїй комірчині він кинувся обшукувати дірку під шпалерами: йому здавалося, наче щось із речей лихварки залишилось там. Але він нічого не знайшов і пішов на вулицю.]

Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, у засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п’ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.

— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника.

Міщанин скосив на нього очі спідлоба і оглядів його пильно і уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю.

— Та що таке! — скрикнув Раскольников.

— Та ось якийсь питав, чи тут студент живе, вас назвав і в кого живете. Ви саме нагодилися, я показав, а він і пішов. Чудно та й годі!

Двірник теж був трохи здивований, а проте не дуже, і, трохи подумавши ще, повернувся і зайшов назад у свою комірчину.

Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті, порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.

— Ви про мене питали... у двірника? — промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.

Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.

— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись.

Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно... Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню поруч і знову зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.

— Та що ви... що... хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.

— Ти убивця, — проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством, а потім знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. Цієї миті вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому услід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п’ятдесят, обернувся і подивився на нього, а Родіон все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтливими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, зі слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини. <...>

«Хто він? Хто цей чоловік, що з’явився, як з-під землі? Де був він і що бачив? Він бачив усе, це безперечно. Де ж він тоді стояв і звідки дивився? Чому він тільки тепер виходить з підпілля? І як міг він бачити, — хіба це можливо?.. Гм... — думав далі Раскольников, холонучи й здригаючись, — а футляр, який знайшов Миколай за дверима; а це хіба можливо? Докази? Одну стотисячну часточку всього цього не додивишся — от і доказ з піраміду єгипетську завбільшки! Муха літала, вона бачила! Хіба це можливо?»

І він з огидою відчув зненацька, як він ослаб, фізично ослаб.

«Я це повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як я смів, знаючи себе, передчуваючи себе, брати сокиру й кривавитись. Я мусив заздалегідь знати... Е! та я ж заздалегідь і знав!..» — прошепотів він у розпачі.

Часом він завмирав від якої-небудь думки.

«Ні, ті люди не так створені; справжній володар, якому все дозволяється, громить Тулон, вчиняє різанину в Парижі, забуває армію в Єгипті, витрачає півмільйона людей в московському поході і відбувається каламбуром у Вільні; і йому ж, після смерті, славу співають, — отже, і все дозволяється. Ні! на таких людях, видно, не тіло, а бронза!»

Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

«Наполеон, піраміди, Ватерлоо, — і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком, — ну як це перетравити хоч би й Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до «бабиська»! Ех, паскудство!..»

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

«Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе. — Стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про «загальне щастя» турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись «загального щастя». Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити Що ж? Я тільки не захотів пройти повз голодну матір, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні «загального щастя». «Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця». Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого, — додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. — Так, я справді воша, — продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, — і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й хіті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, — ха-ха! Через те, по-третє, що, здійснюючи, наскільки можливо, справедливість, вирішив додержувати ваги та міри і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша, — він аж заскреготав зубами, — бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію «пророка», з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, «тремтяче» створіння! Правда, правда «пророка», коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!»

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

«Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам’ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я, — додав він, з трудом оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його. — О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно, одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!..»

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам’ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. <...> Раскольников ішов смутний і заклопотаний: він дуже добре пам’ятав, що вийшов з дому з якимсь наміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що саме — він забув. Зненацька він спинився і побачив, що по той бік вулиці, на тротуарі, стоїть хтось і махає йому рукою. Він рушив туди через вулицю, але раптом той повернувся і пішов собі, наче й не було нічого, опустивши голову, не обертаючись і знаку не даючи, що кликав його. «Та годі-бо, чи кликав він?» — подумав Раскольников, проте подався доганяти. Не дійшовши кроків із десять, він раптом пізнав його і — злякався: це був той самий міщанин, у такому ж халаті і так само згорблений. Раскольников ішов оддалік; серце його колотилося; завернули в провулок, — той усе не обертався. «Чи знає він, що я за ним іду?» — думав Раскольников. Міщанин ввійшов у ворота великого будинку. Раскольников мерщій і собі підійшов до воріт і почав дивитись: чи не оглянеться часом, чи не покличе? Справді, пройшовши все підворіття і вже виходячи у двір, той раптом обернувся і знову начебто махнув йому. Раскольников одразу ж теж пройшов підворіття, але у дворі міщанина вже не було. Отже, він увійшов на перші ж сходи, що виднілися тут зразу. Раскольников кинувся за ним. Так і є, на поверх вище чути було ще чиюсь мірну, неквапливу ходу. Дивно, сходи були наче знайомі. Ось вікно на першому поверсі: сумно й таємниче лилося крізь скло світло місяця; ось і другий поверх. Ага! Це та сама квартира, в якій працювали маляри... <...> Ось і третій поверх; чи йти далі? І яка там тиша, навіть страшно... Але він пішов. Шум його власних кроків лякав його і тривожив. Боже, як темно! Міщанин, певно, тут де-небудь причаївся в кутку! А! квартира відчинена навстіж на сходи; він подумав і ввійшов. У передпокої було дуже темно й порожньо, ні душі, наче все винесли; тихенько, навшпиньках пройшов він у вітальню: вся кімната облита яскравим місячним світлом; все тут було, як і раніше: стільці, дзеркало, жовтий диван і картинки у рамках. Величезний, круглий, мідно-червоний місяць дивився просто у вікна. <...> Раптом пролунав короткий сухий звук, неначе зламали десь тріску, і знову все завмерло. Схопилась муха, з льоту вдарилася об скло і жалібно задзижчала. Тієї самої миті в кутку, між маленькою шафою і вікном, він розглядів салоп, що неначе висів на стіні. «Навіщо тут салоп? — подумав він. — Адже його раніше не було...» Він підійшов тихенько і догадався, що за салопом мовби хтось заховався. Обережно відсунув він рукою салоп і побачив, що тут стоїть стілець, а на стільці скраєчку сидить стара, вся скорчившись і похиливши голову, так що він ніяк не міг розглядіти обличчя, але це була вона. Він постояв над нею: «Боїться!» — подумав він, тихенько виймаючи з петлі сокиру, і вдарив стару по тім’ю, раз і другий. Але дивно: вона навіть і не поворухнулася від ударів, мов дерев’яна. Він злякався, нахилився ближче і почав її розглядати; але й вона ще нижче похилила голову. Він пригнувся тоді зовсім до підлоги і зазирнув їй знизу в обличчя, зазирнув і похолов: стара сиділа і сміялася, — так і заходилась тихим, нечутним сміхом, з усієї сили стримуючись, щоб він її не почув. Раптом йому здалося, що двері спальні трохи прочинились і що там теж наче засміялись і шепочуться. Його взяла лють: з усієї сили почав він бити стару по голові, але з кожним ударом сокири сміх і шепотіння в спальні чулося дужче й дужче, а стара аж колихалася від реготу. Він кинувся тікати, але весь передпокій уже повен людей, двері на сходи відчинені навстіж, і на площадці, і на сходах униз — все люди, голова до голови, всі дивляться, — але всі причаїлися і чекають, мовчать... Серце його стиснулося, ноги не рухаються, приросли... Він хотів скрикнути і — прокинувся. <...>

[Прокинувшись, Родіон побачив якогось чоловіка. Той відрекомендувався: Аркадій Іванович Свидригайлов.]

Поміркуйте над змістом тексту

1. Назвіть тему статті Раскольникова «Про злочин».

2. У чому полягала сутність теорії Раскольникова, викладеної у статті?

3. Чому, на думку Раскольникова, ті, хто здатні сказати щось нове, мусять бути злочинцями?

4. Про що думав герой після зустрічі із загадковим міщанином, який назвав його вбивцею? Чи розкаявся герой?

Висловте свою думку

5. У чому згубність, небезпечність теорії Раскольникова про розподіл людей на звичайних і незвичайних?

6. Чи погоджуєтеся ви з твердженням Раскольникова, що «страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця»? Обґрунтуйте свою позицію.

7. На думку дослідників, найголовніше у сні Раскольникова про стару, яка сміється, — це страх бути викритим. Доведіть або спростуйте цю думку. Поміркуйте, що ще може значити цей сон героя.

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

І-III

[Свидригайлов прийшов у важливій справі, яка стосувалася Євдокії Романівни, і сподівався на допомогу Раскольникова. Гість зізнався, що щиро кохав Дуню, його наміри щодо неї були благородними. Він також сказав, що не винен у смерті дружини: «Тільки два рази її батіжком ударив, навіть слідів не лишилося». А померла та від апоплексичного удару. Далі Свидригайлов розповів історію свого шлюбу За молодих літ він був шулером, за борги потрапив до тюрми. Марфа Петрівна викупила його за «тридцять тисяч срібників». Вони одружилися й оселилися в селі, що належало Марфі Петрівні. Вона дуже його кохала, але тримала проти нього документ на ті тридцять тисяч, щоб він не здумав бунтувати. Рік тому вона подарувала йому цей борговий документ на іменини, додавши значну суму грошей.

Свидригайлов пояснив, чому такий відвертий з Раскольниковым: він відчув якусь спорідненість із братом Дуні. Зрештою Аркадій Іванович пояснив мету візиту. Він запропонував свою допомогу, аби перешкодити шлюбу Лужина з Дунею. Гість мав намір дати дівчині десять тисяч карбованців, що позбавлять її необхідності виходити заміж заради грошей. Свидригайлов підкреслив, що його наміри не корисливі, адже він збирається у «вояж». Уже прощаючись, він додав, що Марфа Петрівна залишила Дуні у спадок три тисячі, які можна буде отримати незабаром.

Наблизився час візиту Лужина до Пульхерії Олександрівни та Дуні. Раскольников прийшов у «номери» до жінок разом із Разуміхіним.

Родіон розповів про пропозицію Свидригайлова та три тисячі карбованців для Дуні від Марфи Петрівни. Лужин, ображений тим, що жінки не виконали його умову щодо присутності Раскольникова, почав дорікати їм, словесно бруднити Родіона та Соню. Розгнівана Дуня веліла йому іти геть. Лужин вийшов із твердим наміром помститися Раскольникову і якось повернути свою владу над двома беззахисними жінками.

Родіон зібрався йти й просив рідних деякий час не турбувати його. Можливо, додав він, вони бачаться востаннє. Разуміхін наздогнав приятеля в коридорі, той чекав на нього. Раскольников просив не кидати напризволяще сестру і матір, а його «залишити». Від цього вечора Дмитро Прокопович Разуміхін став для жінок і сином, і братом.]

IV

А Раскольников пішов просто до будинку на канаві, де жила Соня. <...>

За хвилину увійшла зі свічкою й Соня, поставила свічку й стала сама перед ним, зовсім розгублена, у невимовному збентеженні й, вочевидь, злякана таким несподіваним його приходом, її завжди бліде обличчя зашарілося, і навіть сльози виступили на очах... їй було і тоскно, і соромно, і солодко... Раскольников швидко одвернувся й сів на стілець коло стола. Мигцем устиг він оглянути кімнату.

Це була велика кімната, але дуже низька, єдина, яку Капернаумови здавали внайми, замкнені двері до них були в стіні ліворуч. З протилежного боку, у стіні праворуч, були ще другі двері, завжди замкнені наглухо. Там уже була інша, сусідня квартира, під іншим номером. Сонина кімната скидалася на сарай, мала вигляд дуже неправильного чотирикутника, і це робило її потворною. <...> В усій цій великій кімнаті майже не було меблів. <...> Жовтуваті, подерті й заяложені шпалери почорніли в усіх кутках; певно, тут бувало сиро і чадно взимку. Бідність прозирала тут звідусюди, і навіть на ліжку не було завісок.

Соня мовчки дивилась на свого гостя, що так уважно й безцеремонно оглядав її кімнату, і зрештою навіть почала дрижати зо страху, наче стояла перед суддею і вершителем своєї долі. <...>

— Я до вас востаннє прийшов, — похмуро говорив далі Раскольников, хоч і оце тільки вперше, — я, може, вас не побачу більше.

— Ви... їдете?

— Не знаю... все завтра...

— То ви не будете завтра у Катерини Іванівни? — здригнувся голос у Соні.

— Не знаю. Усе завтра вранці... Не в тому річ: я прийшов одне слово сказати... <...>

Вона сіла. Він привітно і майже з жалем дивився на неї якийсь час.

— Яка ви худенька! Он яка у вас рука! Зовсім прозора. Пальці, мов у мертвої.

Він узяв її руку. Соня блідо усміхнулась.

— Я й завжди така була, — сказала вона.

— Коли й дома жили?

— Атож.

— Ну, та звичайно! — проказав він уривчасто, і враз обличчя його і звук голосу знову змінилися. Він ще раз оглядівся навколо. <...>

— Мені батько ваш все тоді розповів. Він мені все про вас розповів... І про те, як ви о шостій годині пішли, а о дев’ятій назад повернулися, і про те, як Катерина Іванівна біля вашої постелі на колінах стояла. <...> Катерина Іванівна вас же, мабуть, і била, у батька?

— Ой, ні, що ви, що це ви, ні! — з якимсь навіть переляком подивилася на нього Соня.

— То ви її любите?

— Її? Ая-а-а-акже! — протягнула Соня, жалібно й стражденно склавши раптом руки. — Ой! Ви її... Коли б ви тільки знали. Адже вона зовсім мов та дитина... Адже вона зовсім наче й не при собі... від горя. А яка вона розумна була... яка великодушна... яка добра! Ви нічого, нічого не знаєте... ой! <...>

[Соня дорікала собі, що була жорстокою до батька й мачухи: минулого тижня зайшла до них, батько просив почитати, голова в нього боліла, а Соня відмовилася, бо мала йти. Вона заходила тільки щоб показати Катерині Іванівні нові комірці, які принесла Лизавета.]

— Цю Лизавету, торговку, ви знали?

— Еге ж... А ви хіба знали? — з якимсь подивом перепитала Соня.

— Катерина Іванівна в сухотах, в лютих; вона незабаром помре, — сказав Раскольников, помовчавши і не відповівши на запитання.

— Ой, ні, ні, ні! — І Соня несвідомим жестом ухопила його за обидві руки, немовби упрошуючи, щоб ні. <...>

— А діти ж? Куди ж їм тоді, як не до вас?

— Ой, і не знаю вже!.. — скрикнула Соня майже в розпачі і схопилася за голову. Видно було, що ця думка вже багато-багато разів у неї самої зринала, і він тільки пробудив знову цю думку.

— Ну, а якщо ви, ще при Катерині Іванівні, тепер, захворієте і вас у лікарню одвезуть, ну що тоді буде? — безжально наполягав він.

— Ой, що ви, що ви! Оцього вже не може бути! — і обличчя Соні скривив страшний переляк.

— Як це не може бути? — провадив далі Раскольников з жорстокою усмішкою. — Не застраховані ж ви? Тоді що з ними буде? На вулицю всією оравою підуть, вона буде кашляти і просити, і об стіну де-небудь головою битись, як сьогодні, а діти плакатимуть... А там упаде, у часть одвезуть, у лікарню, помре, а діти...

— Ой, ні!.. Бог цього не допустить! — вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.

Раскольников підвівся й почав ходити по кімнаті. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі. <...>

— Та може, Бога того зовсім і немає, — з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.

Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судоми. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити й тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.

Минуло хвилин п’ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня хитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

— Що ви, що це ви? Переді мною! — пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце. Він одразу ж підвівся.

— Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, — якось дико промовив він і одійшов до вікна. — <...> А що ти велика грішниця, то це так, — додав він майже з якимсь піднесенням, — а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила й занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, — промовив він, майже несамовито, — як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!

— А з ними що ж буде? — тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.

Він усе прочитав в одному її погляді. Отже, справді у неї самої була вже ця думка. Може, багато разів і серйозно обмірковувала вона в розпачі, як би одразу з усім покінчити, і так серйозно, що тепер майже й не здивувалась, почувши його слова. Навіть жорстокості їх не помітила. Але він зрозумів цілком, як страшенно змучила її, і давно вже, думка про безчесне й ганебне її становище. <...>

Звичайно, він зрозумів, що становище Соні — явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, скоро тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...

«Їй три дороги, — думав він: — кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам’янить серце». Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірніший.

«Та невже ж це правда, — вигукнув він в думці, — невже ж і це створіння, яке ще зберегло чистоту духу, свідомо втягнеться, нарешті, в цю мерзотну, смердючу яму? Невже це втягування вже почалося, і невже тому тільки вона і могла витерпіти досі, що розпуста вже не здається їй такою огидною? Ні, ні, бути цього не може! — вигукував він, як недавно Соня. — Ні, від канави вдержувала її досі думка про гріх, і вони, ті... Якщо ж вона досі ще не збожеволіла... Але хто ж сказав, що вона ще не збожеволіла? Хіба вона при здоровому розумі? <...>»

— Так ти багато молишся Богу, Соню? — спитав він її. Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

— Що ж би я була без Бога? — швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.

«Ну, так воно і є!» — подумав він.

— А тобі Бог що за це дає? — спитав він, випитуючи далі. Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенькі плечики її аж колихалися від нервування.

— Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!.. — скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього. <...>

— Все дає! — швидко прошептала вона, знову опустивши очі. <...>

З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він в це бліде, худе й неправильне, зовсім дитяче личко, у ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, у це маленьке тільце, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. «Юродива! юродива!» — твердив він у думці. <...>

[На комоді Раскольников помітив Новий Завіт і запитав, звідки ця книга. Соня відповіла, що то Лизавета принесла на її прохання. Раскольников попросив дівчину прочитати про воскресіння Лазаря.]

Соня нерішуче ступила до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку. <...>

Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли, голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

«Був хворий один чоловік, на ім’я Лазар, з Віфанії...» — проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати й викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці справді немовби становили справжню і вже давню, може, таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім’ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер — «що б там не сталося потім!»... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:

«І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісусові: — Господи! Коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що, коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог».

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...

«Ісус говорить їй: — Воскресне брат твій. Марфа сказала йому: — Знаю, що воскресне у воскресения, в останній день. Ісус сказав їй: — Я єсть воскресения і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому: ... — Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, син Божий, грядущий у світ. <...>

Марія ж, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала до ніг його; і сказала йому: — Господи! Коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Ісус, коли побачив її в сльозах і іудеїв, що прийшли з нею в сльозах, сам уболів серцем і засмутився. І сказав: — Де ви поклали його? Говорять йому: — Господи! Піди і подивись. Ісус заплакав. Тоді іудеї сказали: дивись, як він любив його. А деякі з них сказали: хіба не міг він, що отверз очі сліпому, зробити так, щоб і цей не вмер?»

Раскольников обернувся і зворушено дивився на Соню. Так воно і є! Вона вже вся трусилася, і це була, безперечно, справжня гарячка. Він сподівався цього. Вона дочитувала вже до слів про найвеличніше і небачене чудо, і почуття великого торжества охопило її. Голос її зробився дзвінким, мов метал; торжество і радість бриніли в ньому і зміцнювали його. В очах темніло, і рядки плуталися, але вона знала напам’ять те, що читала. Проказуючи останній стих: «Хіба не міг він, що отверз очі сліпому...» — вона, знизивши голос, палко і пристрасно передала сумнів, докір і огуду невіруючих, засліплених іудеїв, які зараз, за якусь мить, наче вражені громом, упадуть, заридають і увірують... «Ісус же, знов уболіваючи серцем, іде до гробу. То була печера, і камінь лежав на ній. Ісус говорить: — Одсуньте камінь. Сестра померлого Марфа говорить йому: — Господи! Уже смердить: бо чотири дні, як він у гробі».

Вона енергійно зробила наголос на слові: чотири.

«Ісус говорить їй: — Хіба не сказав я тобі, що коли будеш вірувати, побачиш славу Божу? Отже, одсунули камінь від печери, де лежав померлий. Ісус же звів очі до неба і сказав: — Отче, дякую тобі, що ти почув мене. Я й знав, що ти завжди почуєш мене; але сказав це для народу, який стоїть тут, щоб повірили, що ти послав мене. Сказавши це, покликав голосно: — Лазар! вийди. І вийшов померлий, з обвитими погребальними сповивачами руками й ногами: і лице його обв’язане було хусткою. Ісус говорить їм: — Розв’яжіть його; хай іде.

Тоді багато хто з іудеїв, які прийшли до Марії і узріли, що сотворив Ісус, увірували в нього».

Далі вона не читала і не могла читати, закрила книгу і швидко підвелася з стільця.

— Все про воскресіння Лазаря, — уривисто і суворо прошептала вона і стала нерухомо, одвернувшись убік, не сміючи і наче соромлячись підвести на нього очі. Гарячковий дрож ще не залишив її. Недогарок уже давно згасав у кривому свічнику, тьмяно освітлюючи в цій убогій кімнаті убивцю й блудницю, які так дивно зійшлися за читанням вічної книги. Минуло хвилин п’ять, а може, й більше.

— Я про діло прийшов говорити, — голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.

— Я сьогодні рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір’ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо! <...>

— Не розумію... — прошепотіла Соня.

— Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє. Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і, якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо! <...>

[Розмову Соні з Раскольниковим підслухав Свидригайлов. Увесь вечір він простояв за тими дверима, які відділяли сусідню квартиру від помешкання Соні, у кімнаті, яку вона вважала нежилою.]

V-VI

[Наступного ранку Раскольников прийшов у поліцію. Порфирій Петрович навмисне довго говорив про речі, які жодною мірою не стосувалися злочину, що вкрай розлютило Родіона. Також слідчий зауважив, що йому відомо, що Раскольников приходив на квартиру вбитої лихварки. Герой ледь не виказав себе, але несподівано двері кімнати Порфирія відчинилися, і через поріг ступив маляр Миколай. Він став на коліна й сказав, що вбив стару та її сестру.

Раскольников попрощався зі слідчим, прийшов додому та, знесилений, упав на диван. Раптом у його комірчину зазирнув той самий міщанин, який назвав його вбивцею. Візитер уклонився до землі й попросив простити його за «злі думки». З’ясувалося, що він був серед тих, хто стояв біля будинку Альони Іванівни, коли Раскольников приходив на місце злочину вже після вбивства. Дивна поведінка молодого чоловіка породила в міщанина підозри, тому він відшукав Родіона й назвав убивцею, а потім розповів про нього слідчому. Коли Порфирій Петрович щойно домагався у Раскольникова зізнання, міщанин сидів у сусідній кімнаті й усе чув. Почув він і те, як Миколай узяв на себе провину за злочин, тому й вирішив просити вибачення. Коли міщанин вийшов, Родіон із лихою посмішкою промовив: «Тепер ми ще поборемось».]

Поміркуйте над змістом тексту

1. Чому Раскольников уклонився Соні? Як це характеризує героя?

2. Про що йшлося в євангельському уривку, який читала Соня?

3. Яке враження справило читання на Соню? Як ви гадаєте, чому?

4. Що, на думку Раскольникова, було спільного між ним і Сонею?

Висловте свою думку

5. Як ви вважаєте, чому Раскольников попросив Соню прочитати саме уривок про воскресіння померлої людини?

ЧАСТИНА П’ЯТА

I-ІІІ

[Петро Петрович Лужин зрозумів, що розрив із Дунею — «факт остаточний», і виправити вже нічого не можна. Лужин чув про поминки Мармеладова, які влаштовувала Катерина Іванівна. Він ними не цікавився, поки не довідався, що серед запрошених буде Раскольников. Лужин попросив Лебезятникова, який добре ставився до Соні, привести дівчину до нього. Петро Петрович посадив її за стіл, на якому були розкладені гроші, а сам відійшов. Коли він повернувся, то дав Соні 10 карбованців на сиріт Катерини Іванівни і з тим відпустив.

На поминки Мармеладова зібралися лише ті, хто любив поїсти й випити на дурничку. Тому Катерина Іванівна щиро зраділа Раскольникову. Несподівано до кімнати увійшов Лужин і звинуватив Соню в тому, що вона вкрала 100 карбованців, поки він відвернувся. Катерина Іванівна кинулася палко захищати падчерку й вивернула кишені Сониної сукні, аби спростувати підозри. Але на підлогу впала банкнота у 100 карбованців. Дівчина стояла, наче мертва. Цієї миті Лебезятников несподівано засвідчив, що Лужин бреше. Лебезятников бачив, як Петро Петрович нишком поклав у Сонину кишеню цю банкноту. Тоді він вирішив, що Лужин чинить благородно, намагаючись уникнути зайвих висловів вдячності. Тепер він побачив, що Лужин зводить наклеп на Соню, але не розумів, задля чого. Підлий учинок пояснив Раскольников: Лужин хотів звинуватити Соню, аби довести, що вона «безчесна», і тим скривдити в мочах Дуні Родіона, який допомагав доньці Мармеладова. Тоді б Лужин міг сподіватися на відновлення стосунків із Дунею, бо став би в її очах благодійником, «який попереджав про характер цієї дівиці». Лужин залишив поминки. Соня побігла додому. Квартирна хазяйка почала репетувати та гнати Катерину Іванівну з квартири, а хвора жінка вибігла на вулицю «шукати справедливості». Раскольников пішов до Соні.]

IV

[Соня спитала, що коїться у Мармеладових. Родіон розповів їй, і дівчина схопилася негайно бігти до Катерини Іванівни. Але Раскольников зупинив її і попросив вислухати.]

Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.

— Припустимо, Лужин тепер не захотів, — почав він, не зводячи очей на Соню. — Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в’язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?

— Еге ж, — сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.

— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився.

Соня мовчала.

— Ну, а коли б у в’язницю, що тоді? Пам’ятаєте, що я вчора говорив?

Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.

— <...> Що ж, знову мовчання? — спитав він через якийсь час. — Адже ж треба про щось говорити? От мені саме цікаво було б дізнатись, як би ви розв’язали тепер одне «питання»... <...> Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, через те й на додачу). Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.

Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.

— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.

— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?

— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.

— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?

— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?

— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш, — похмуро пробурмотів Раскольников.

— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — стражденно скрикнула Соня. — Ви знову на щось наводите... Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!

Вона не витримала і раптом гірко заплакала. У похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п’ять.

— А ти ж маєш рацію, Соню, — тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб. — Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив... Це я прощення просив, Соню... <...>

І раптом дивне, несподіване відчуття якоїсь гострої ненависті до Соні пройшло по його серцю. І, мовби здивувавшись і злякавшись цього відчуття, він раптом підвів голову і пильно глянув на неї, але побачив, що вона дивиться на нього збентеженим і до муки турботливим поглядом; тут була любов; ненависть його щезла, мов примара. <...>

— Що з вами? — спитала перелякана Соня.

Він не міг вимовити й слова. Він зовсім, зовсім не так гадав відкрити і сам не розумів того, що тепер з ним діялося. Вона тихо підійшла до нього, сіла на ліжко поруч і чекала, не зводячи з нього очей. Серце її колотилося і завмирало. Стало нестерпно: він повернув до неї бліде, як смерть, обличчя своє; губи його безсило кривилися, силкуючись щось вимовити. Жах пройшов в її серце. <...>

— Нічого, Соню. Не лякайся... Пусте! Справді, коли розміркувати, — пусте, — бурмотів він з виглядом людини, що марить, зовсім не тямлячи себе. — Чого тільки я прийшов тебе мучити? — додав він раптом, дивлячись на неї. — Справді. Чого? Я все запитую себе про це, Соню... <...>

— Ой, як ви мучитесь! — з стражданням в голосі промовила вона, вдивляючись в нього.

— Пусте все!.. От що, Соню (він раптом чогось усміхнувся, зовсім блідо й безсило, усміхнувся на якусь тільки мить), — пам’ятаєш, що я вчора обіцяв тобі сказати? <...> Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.

Вона раптом задрижала всім тілом. <...>

— Знайшли, чи що, його? — боязко спитала вона.

— Ні, не знайшли.

— То як же ви про це знаєте? — знову ледве чутно спитала вона, і знову після майже хвилинного мовчання.

Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.

— Вгадай, — промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.

Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.

— Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? — промовила вона, усміхаючись, мов дитина.

— Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю, — говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду, — він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив випадково... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов... А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.

Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.

— То не можеш угадати? — спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз із дзвіниці.

— Н-ні, — ледве чутно прошептала Соня.

— А подивись-но гарненько.

І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам’ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з’явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

— Вгадала? — прошептав він нарешті.

— Господи! — вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! <...>

— Годі, Соню, годі! Не муч мене! — страдницьки попросив він.

Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так. <...>

Зненацька, наче її пронизало, вона здригнулася, скрикнула і кинулась, сама не знаючи нащо, перед ним на коліна.

— Що ви, що ви це над собою зробили! — у розпачі проказала вона і, схопившись з колін, кинулася йому на шию, обняла його і міцно-міцно стиснула його руками.

Раскольников відхитнувся і з смутною усмішкою подивився на неї:

— Дивна якась ти, Соню, — обнімаєш і цілуєш, а я ж тобі сказав про те. Себе ти не тямиш.

— Нема, нема за тебе нещаснішого тепер у цілому світі! — вигукнула вона, мов у нестямі, не чуючи його зауваження, і раптом заплакала ридма, як в істериці.

Давно вже незнане почуття хвилею ринуло в його душу і відразу розм’якшило її. Він не опирався йому: дві сльози викотилися з його очей і повисли на віях.

— То ти не покинеш мене, Соню? — говорив він, мало не з благанням дивлячись на неї.

— Ні, ні; ніколи й ніде! — скрикнула Соня. — За тобою піду, всюди піду! О Господи!.. яка ж я нещасна!.. І чому, чому я тебе раніше не знала! Чом ти раніше не приходив? О Господи!

— От і прийшов.

— Це тепер! О, що тепер робити!.. Разом, разом! — повторювала вона мовби в забутті і знову обнімала його. — На каторгу з тобою разом піду! — Його раптом наче пересмикнуло, колишня, злісна і майже зневажлива усмішка видавилась на губах його:

— Я, Соню, ще на каторгу, може, й не захочу йти, — сказав він. <...>

[Соня намагалася зрозуміти, чому Родіон скоїв злочин: був голодний чи хотів допомогти матері. Раптом їй спало на думку, що гроші, які він дав Катерині Іванівні, були вкрадені у лихварки. Раскольников заспокоїв її: «ті» гроші він поклав під камінь, нічого собі не взяв, а Мармеладовим віддав материні.]

— Знаєш, Соню, — сказав він зненацька з якимсь піднесенням, — знаєш, що я тобі скажу: коли б тільки я зарізав через те, що був голодний, — говорив він далі, напираючи на кожне слово і якось загадково, але дивлячись при цьому на неї так щиро, — то я б тепер... був щасливий! Знай це! <...>

Вона стиснула йому руку.

— І нащо, нащо я їй сказав, нащо я їй відкрив?! — у розпачі вигукнув він за мить, зі страшною мукою дивлячись на неї. — От ти ждеш від мене пояснень, Соню, сидиш і ждеш, я це бачу; а що я скажу тобі? Адже нічого ти не зрозумієш у тому, а тільки змучишся вся... через мене! Ну от, ти плачеш і знову мене обнімаєш, — ну за що ти мене обнімаєш? За те, що я сам не стерпів і на іншого прийшов звалити: «Страждай і ти, мені легше буде!» І можеш ти любити такого негідника?

— Та хіба ти теж не мучишся? — скрикнула Соня. <...>

— Соню, у мене серце люте, ти це май собі на увазі: цим багато що можна пояснити. Я тому й прийшов, що лютий. Є такі, що не прийшли б. А я боягуз і... негідник! Та... нехай! все це не те... Говорити тепер треба, а я почати не вмію... Він спинився й задумався.

— Е-ех, люди ми різні! — скрикнув він знову, — не пара. І чого, чого я прийшов! Ніколи не прощу я собі цього!

— Ні, ні, це добре, що прийшов! — заперечила Соня. — Це краще, коли я знатиму. Багато краще! <...>

— А що, й справді! — сказав він, мовби надумавшись, — адже це так і було! От що я хотів Наполеоном зробитись, через те й убив... <...> Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар’єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, реєстраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар’єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну, то я тобі кажу, що на цьому «запитанні» я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, здогадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись... <...>

— Ви краще кажіть мені прямо... без прикладів, — ще боязкіше і ледве чутно попросила вона.

Він повернувся до неї, сумно на неї подивився і взяв її за руки.

— Ти знову маєш рацію, Соню. Адже все це пусте, майже саме базікання! Бачиш: адже ти знаєш, що в матері моєї майже нічого немає. Сестра здобула освіту випадково і приречена тинятися в гувернантках. Усі їхні надії були тільки на мене. Я вчився, але утримувати себе в університеті не міг і на якийсь час змушений був вийти. Коли б навіть і так тривало, то років через десять, через дванадцять (коли б обставини поліпшились) я все-таки міг сподіватись стати якимсь учителем або чиновником, з тисячею карбованців платні... <...> А до того часу мати висохла б від турбот і від горя, і мені все-таки не пощастило б потішити її старість, а сестра... ну, з сестрою могло б ще й гірше статися!.. <...> Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар’єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, — це я зле вчинив... ну й годі!

У якомусь безсиллі дотягнув він свою розповідь до кінця і похилив голову.

— Ой, це не те, не те, — тужливо вигукувала Соня, — і хіба можна так... ні, це не так, не так!

— Сама бачиш, що не так!.. А я ж щиро розповів, правду!

— Та яка ж це правда! О Господи!

— Я ж тільки вошу вбив, Соня, непотрібну, паскудну, зловредну.

— Ото людина — воша!

— Та і я ж знаю, що не воша, — відповів він, чудно дивлячись на неї. — А втім, я неправду кажу, Соню, — додав він, — давно вже неправду кажу... Це все не те; ти справедливо говориш. Зовсім, зовсім, зовсім тут інші причини! Я давно ні з ким не говорив, Соню... Голова в мене тепер дуже болить... <...> Я тобі сказав оце, що в університеті утримувати себе не міг. А чи знаєш ти, що я, може, й міг? Мати прислала б, аби вніс що треба, а на взуття, одяг і на хліб я й сам би заробив, мабуть! Уроки траплялися; по полтиннику пропонували. Працює ж Разуміхін! Та я озлився й не захотів. Саме так воно й є — озлився (це слово хороше). Я тоді, мов павук, у своєму кутку сховався. Ти ж була в моїй конурі, бачила... А чи знаєш, Соню, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум гнітять! О, як ненавидів я цю конуру! І все-таки вибиратись з неї не хотів. Навмисно не хотів! Цілими днями не виходив і працювати не хотів, і навіть їсти не хотів, усе лежав. <...> Треба було вчитись, я книжки попродав; а на столі в мене, на записках та на зошитах, на палець і тепер пилу лежить. Я краще любив лежати й думати. І все думав... <...> Потім я зміркував, Соню, що коли чекати, поки всі зробляться розумними, то занадто вже довго буде... Потім я ще зміркував, що ніколи цього й не буде, що не зміняться люди й не переробить їх ніхто, і справа не варта заходу! Справді, це так! Це їх закон... Закон, Соню! Це так!.. І я тепер знаю, Соню, що хто міцний і сильний розумом, духом, той над ними й володар! Хто багато посміє, той у них і правий. Хто на більше може плюнути, той у них і законодавець, а хто більш за всіх може посміти, той і від усіх більше прав має! Так досі велося і так завжди буде! Тільки сліпий не розглядить! <...>

— Я зміркував тоді, Соню, — говорив він далі ніби в якомусь захваті, — що влада дається тільки тому, хто зважиться нахилитись і взяти її. Тут одне тільки, одне: варто тільки зважитись! Я тоді до одного додумався, вперше в житті, до чого ніхто і ніколи ще до мене не додумувався! Ніхто! Переді мною раптом ясно, мов сонце, постало, що як же це жоден досі не зважився і не сміє зважитись, проходячи мимо всієї цієї недоладності, взяти простісінько все за хвіст і скинути під три чорти! Я... я захотів зважитись, і вбив... я тільки зважитись захотів, Соню, от уся причина.

— О, мовчіть, мовчіть! — скрикнула Соня, сплеснувши руками. — Ви од Бога відреклися, і Бог вас покарав, дияволові віддав!.. <...>

— <...> Я все знаю. Все це я вже передумав і перешепотів собі, коли лежав тоді в темряві... Про все це я сам із собою переспорив до останньої найменшої дрібниці, і все знаю, все! І так набридло, так набридло мені тоді все це передумування! <...> І невже ти думаєш, що я, мов дурень, пішов наосліп? Я пішов як дуже розумний, і оце ж мене й згубило! І невже ти гадаєш, що я не знав, наприклад, хоча б того, що коли вже почав я себе питати й допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? — то виходить, що не воша людина для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? — то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я убив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші й владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... <...> Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтливе я створіння, чи право маю...

— Вбивати? Вбивати право маєте? — сплеснула руками Соня.

— Е-ех, Соню! — скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. — Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

— І вбили! Вбили! <...>

— Ну, що тепер робити, кажи! — спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.

— Що робити! — скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. — Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано.) Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: «Я вбив!» Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? — питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.

— Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? — спитав він похмуро.

— Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.

— Ні! Не піду я до них, Соню. <...> І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? — додав він з ущипливою посмішкою. — То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною, Соню... <...> Я, може, на себе ще наклепав... <...> може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.

Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.

— Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..

— Звикну... — проказав він похмуро і вдумливо. <...>

[У цю мить до Соні увійшов Лебезятников.]

V

[Лебезятников розповів, що Катерина Іванівна бігала до генерала, колишнього начальника покійного Мармеладова, звідкіля її вигнали. Соня кинулася з кімнати. Раскольников пішов додому. До нього несподівано завітала Дуня. Разуміхін зізнався їй, що Раскольникова підозрюють у вбивстві. Дуня запевнила брата, що він завжди може сподіватися на її підтримку, і пішла.

Незабаром Раскольников теж подався на вулицю. Там він побачив Катерину Іванівну, яка змушувала дітей танцювати перед натовпом заради подаяния. Діти плакали. Раптом Катерина Іванівна впала, кров хлинула їй горлом. Нещасну принесли до Соні, де жінка вмерла. За цією сценою спостерігав Свидригайлов. Він сказав Раскольникову, що похорон бере на свій кошт, Полечку і двох менших влаштує у сирітський притулок, причому кожній дитині до повноліття покладе по півтори тисячі карбованців. Він також просив передати Дуні, що на родину Мармеладових він витратить ті гроші, які пропонував їй. Раскольников запитав, чого це співрозмовник так розщедрився. Свидригайлов відповів, що покійниця Катерина Іванівна була не «воша», «як якась там стара лихварка». Раскольников відсахнувся й дико глянув на Свидригайлова. А той сміючись пояснив, що він сусід Соні.]

Поміркуйте над змістом тексту

1. Якими питаннями «мучив» Соню Раскольников, коли прийшов до неї після поминок? Як ви вважаєте, навіщо? Що на них відповіла Соня?

2. Які погляди героїв на існування зла, несправедливості розкрилися в сцені діалогу Раскольникова й Соні?

3. Чому Раскольников заплакав, зізнавшись дівчині у вбивстві?

4. Що Родіон розповів Соні про появу задуму вбити людину? Навіщо він хотів убити лихварку?

Висловте свою думку

5. Чому Соню вразило порівняння вбитої старої з вошею? На ваш погляд, чи можна вважати вошею людину, навіть найгіршу та найогиднішу?

6. Чи розкаявся Раскольников у вбивстві під час розмови з Сонею?

ЧАСТИНА ШОСТА

І

[Раскольникову було тяжко серед людей: наче туман ліг зненацька перед ним і відділив його від усіх у безвихідній самотності. Свидригайлов улаштував похорон Катерини Іванівни, як обіцяв. Після панахиди Родіон у нападі страху блукав містом, а потім подався додому. До нього прийшов Разуміхін. Він не розумів, чому Раскольников мучить сестру й матір, приховує від них якісь секрети. Родіон попросив приятеля не залишати Дуню й Пульхерію Олександрівну. Незабаром до комірчини героя завітав Порфирій Петрович. Раскольников не дуже здивувався Порфирію і майже не злякався того.]

II

[Порфирій пояснив, з яких фактів і непрямих доказів склалася у нього підозра, а потім і впевненість у тому, що лихварку вбив Раскольников. Він розповів, як був з обшуком у квартирі Родіона, коли той лежав у нестямі, навмисно розпускав чутки, щоб змусити вбивцю видати себе. У винуватість маляра Миколая слідчий не вірив — не такі в юнака були психічний тип і виховання, щоб зважитись убити людину]

— <...> Ні, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка! Тут справа фантастична, темна, справа сучасна, нашого часу випадок, коли помутилось серце людське; коли цитується фраза, що кров «освіжає»; коли життя проповідується, як комфорт. Тут книжні мрії, тут теоретично подразнене серце; тут видно відвагу на перший крок, але відвагу своєрідну, — зважився, та й наче з гори скотився або з дзвіниці впав, і на злочин не своїми наче ногами прийшов. Двері за собою забув зачинити, а вбив, двох убив, за теорією. Вбив, та й грошей взяти не зумів, а що встиг забрати, то під камінь одніс. Мало було йому, що муку витерпів, коли за дверима сидів, а у двері добивались і дзвоник калатав, — ні, він згодом уже в порожню квартиру, в напівмаренні, пригадати цей дзвоник іде, холоду, що по спині пробігає, знову відчути з’явилась потреба... Ну та це, щоправда, у хворобі, а то он ще: вбив, та за чесну людину себе має, людей зневажає, блідим ангелом ходить, — ні, який вже тут Миколка, голубе мій, Родіоне Романовичу, тут не Миколка!

<...> Раскольников увесь затремтів, неначе пронизало його щось.

— То... хто ж убив?.. — спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

— Як хто вбив?.. — перепитав він, наче не вірячи своїм вухам. — Та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили... — додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

— А губка он знову, як і тоді, тремтить, — пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович. — Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли, — додав він, трохи помовчавши, — через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту. <...>

— А коли так, то чого ж ви прийшли? — роздратовано спитав Раскольников. — Я вам знову те саме запитання ставлю: якщо ви мене винним вважаєте, чому не берете ви мене в острог?

— Ну, оце так запитання! По пунктах вам і відповім: по-перше, ув’язнити вас так прямо мені невигідно. <...> Адже все це поки що самі тільки мої гадки. <...> Ну, а по-друге, я того до вас прийшов... <...> Того, що... <...> визнаю себе зобов’язаним перед вами все пояснити. Не хочу, щоб ви мене за недолюдка вважали, тим більше, що щиро до вас прихильний, вірте чи не вірте. Внаслідок чого, по-третє, і прийшов до вас з одвертою і прямою пропозицією — принесіть повинну самі. Це вам буде незрівнянно вигідніше, та й мені теж вигідніше — бо з плечей спаде. Ну що, одверто чи ні з мого боку?

Раскольников якийсь час думав.

— Слухайте-но, Порфирію Петровичу... <...> А що, коли ви і тепер помиляєтесь?

— Ні, Родіоне Романовичу, не помиляюсь. Рисочку таку маю. Рисочку ж цю я тоді ж і знайшов; послав Господь!

— Яку рисочку?

— Не скажу, Родіоне Романовичу. Та й в усякому разі тепер і права не маю більше зволікати; ув’язню. Ви от розміркуйте: мені тепер уже все одно, отже, я виключно це тільки для вас. Їй-богу краще буде, Родіоне Романовичу!

Раскольников злісно усміхнувся.

— Та це ж не тільки смішно, це навіть уже безсоромно. Ну, хоч би я був і винним (чого я зовсім не кажу), ну з якої речі мені приносити вам повинну, коли самі ви вже кажете, що я сяду до вас туди на спочинок?

— Е-е, Родіоне Романовичу, не всім словам вірте; може, і не зовсім буде на спочинок! Адже це тільки теорія, та ще ж і моя, а який же я для вас авторитет? Я, може, й сам від вас дещо навіть і тепер таю? Не все ж мені вам так взяти та й викласти, хе! хе! По-друге: як-то яка вигода? А відомо вам, скільки вам за це знижки вийде? Адже ви коли прийдете, в який час? Ви це тільки розміркуйте! Коли інший вже на себе злочин перейняв і всю справу сплутав? А я вам, от самим Богом присягаюсь, так «там» підроблю і влаштую, що ваша повинна буде мовби зовсім несподіваною. <...> Я чесна людина, Родіоне Романовичу, і свого слова додержу.

Раскольников сумно мовчав, похиливши голову; він довго думав, і, нарешті, знов усміхнувся, але усмішка його була вже покірлива і тужна.

— Е, не треба! — промовив він, начебто вже зовсім не криючись від Порфирія. — Не варто! Не треба мені зовсім вашої знижки!

— Ну, оцього ж я й боявся! — гаряче і мовби мимоволі вигукнув Порфирій. — Оцього ж я й боявся, що не треба вам нашої знижки.

Раскольников сумно і виразно подивився на нього.

— Ой, життям не гребуйте! — говорив далі Порфирій. — Багато його попереду ще буде. Як це не треба знижки, як це не треба! Нетерплячий ви який!

— Чого попереду багато буде?

— Життя! Ви що за пророк такий, чи ж багато знаєте? Шукайте і знайдете. Вас, може, Бог на цьому й чекав. Та й не навіки вони, кайдани...

— Знижка буде... — засміявся Раскольников.

— А що, сорому буржуазного, чи що, злякались? Це може бути, що й злякалися, та самі того не знаєте, — бо молодість! А все-таки не вам би боятися чи там соромитись принести повинну.

— Е-ех, наплювать! — зневажливо й з огидою прошептав Раскольников, мовби не бажаючи далі говорити. Він знову підвівся, наче хотів кудись іти, але враз же й сів; видно було, що він у розпачі.

— Ото ж то й воно, що наплювати! Зневірились, та й думаєте, що я вам грубо лещу; та чи ж багато ви он і жили? Чи ж багато тямите? Теорію вигадав, та й соромно стало, що зірвалось, що дуже вже неоригінально вийшло! Вийшло воно мерзотно, це правда, та ви ж все-таки не безнадійний мерзотник. Зовсім не такий вже мерзотник! Принаймні довго себе не морочив, враз до останніх стовпів дійшов. Адже я вас за кого вважаю? Я вас вважаю за одного з тих, кого хоч за кишки тягни, а він собі стоятиме та з усмішкою дивитиметься на своїх катів, — якщо тільки віру або Бога знайде. Ну, й знайдіть, і житимете. Вам, по-перше, давно вже повітря перемінити треба. Що ж, страждання теж річ добра. Постраждайте. Миколка, он, можливо, і має рацію, коли страждання прагне. Знаю, що не вірується, — а ви не мудруйте лукаво; віддайтесь життю просто, не роздумуючи; не турбуйтесь, — прямо на берег винесе і на ноги поставить. На який берег? А звідки я знаю? Я тільки вірю, що вам ще довго жити. Знаю, що ви слова мої зараз вважаєте за орацію якусь завчену; та, може, потім згадаєте, згодиться колись; тим-то й кажу. Ще добре, що ви тільки бабисько оте вбили. А що, коли б вигадали ви іншу теорію: чого доброго, ще і в сто мільйонів раз неподобніше б вчинили! Ще Богові, може, треба дякувати; звідки ви знаєте: може, вас Бог для чогось і береже. А ви велике серце майте та менше бійтеся. <...>

— Та ви ж то хто такий, — скрикнув він, — ви що за пророк? З височини якого це супокою величавого ви мені премудрі пророцтва вирікаєте?

— Хто я? Я кінчена людина, от і все. Людина, що, можливо, відчуває і співчуває, можливо, дещо й знає, але вже зовсім кінчена. А ви — інша річ: вам Бог життя приготував (хто зна, може, і у вас так тільки димом зійде, нічого не буде). Ну що ж із того, що ви в другий розряд людей перейдете? Не за комфортом же шкодувати вам ото з вашим серцем? Що ж із того, що вас, може, надто довго ніхто не побачить? Не в часі річ, а у вас самому. Станьте сонцем, вас усі й побачать. <...>

— Ви коли мене думаєте арештувати?

— Та днів із півтора або зо два можу ще дозволити вам погуляти. Подумайте-но, голубчику, Богові помоліться. Та й вигідніше, їй-богу, вигідніше.

— А що як утечу? — якось чудно усміхаючись, спитав Раскольников.

— Ба ні, не втечете. Та й що вам дасть втеча? Втікачем бути гидко й важко, а вам же насамперед життя треба, становища певного, повітря відповідного, ну а чи ваше ж там повітря? Втечете й самі повернетесь. Без нас вам не обійтися. Я навіть переконаний, що ви «страждання прийняти надумаєте», мені на слово тепер не вірите, а самі на тому станете. Бо страждання, Родіоне Романовичу, велика річ; ви не дивіться, що я такий гладкий зробився, дарма, зате знаю; не смійтеся з цього, у стражданні є ідея. <...>

Порфирій вийшов, якось зігнувшись і мовби уникаючи дивитись на Раскольникова. Раскольников підійшов до вікна і з нервовим нетерпінням вичікував, коли, за його розрахунком, той вийде на вулицю і відійде якнайдалі. Потім поспішно вийшов з кімнати й сам.

III

[Раскольников пішов до Свидригайлова, розмірковуючи, чи не він розповів Порфирію про зізнання Родіона Соні у вбивстві. Дорогою він раптом помітив Аркадія Івановича у трактирі, зайшов усередину та заговорив з ним. Свидригайлов розповів, як його рятувала Євдокія Романівна.]

IV

— Ви, можливо, знаєте (а втім, я ж сам вам і розповідав), — почав Свидригайлов, — що я сидів тут у борговій тюрмі, за великий борг, зовсім не маючи звідки взяти хоч трохи грошей, щоб його сплатити. Не варт вдаватись у подробиці того, як викупила мене тоді Марфа Петрівна; чи знаєте, до якої міри засліплення може іноді покохати жінка? Це була жінка чесна, досить недурна (хоч і зовсім неосвічена). Уявіть же собі, що ця дуже ревнива і чесна жінка дійшла до того, що погодилась, після багатьох жахливих сцен і докорів, на своєрідний контракт зі мною, якого й додержувала протягом усього нашого шлюбу. Річ у тому, що вона була набагато старша від мене, крім того, завжди тримала в роті якусь гвоздичку. Я мав стільки свинства в душі і своєрідної чесності, щоб заявити їй прямо, що вірним цілком їй бути не можу. Це признання довело її до нестями, але, здається, моя груба одвертість їй до деякої міри сподобалася: «Значить, мовляв, не хоче обманювати, коли наперед так заявляє», ну, а для ревнивої жінки це найголовніше. Після довгих сліз склався між нами отакий собі неписаний контракт: перше, я ніколи не покину Марфу Петрівну і назавжди залишусь її чоловіком; друге, без її дозволу не виїду нікуди; третє, постійної коханки не заведу ніколи; четверте, за це Марфа Петрівна дозволяє мені накидати оком іноді на якусь з покоївок, але не інакше, як з її відома; п’яте, боронь мене Боже полюбити жінку нашого кола; шосте, якщо трапиться таке, боронь Боже, що прийде до мене коли-небудь кохання, велике й серйозне, то я повинен відкритись Марфі Петрівні. А втім, щодо останнього пункту Марфа Петрівна була весь час досить спокійна; це була розумна жінка, отже, й не могла ж на мене дивитись інакше, як на розпусника, потаскуна, що неспроможний полюбити серйозно. <...> Коли виникали між нами сварки, я здебільшого мовчав і не роздратовувався, і це джентльменничання майже завжди досягало мети; воно на неї впливало, і їй навіть подобалося; часом вона мною навіть пишалася. Але сестриці вашої все-таки не перенесла. І як це сталося, що вона рискнула взяти таку красуню в свій дім, у гувернантки! Я пояснюю це тим, що Марфа Петрівна була жінка палка, яка легко піддається всьому, і що вона просто сама закохалась, — буквально закохалась, — у вашу сестрицю. Ну, та і Євдокія Романівна!

Я дуже добре зрозумів з першого ж погляду, що тут справа кепська і, — що ви думаєте? — вирішив очей навіть на неї не зводити. Але Євдокія Романівна сама зробила перший крок — вірите чи ні? Чи вірите ви також, що Марфа Петрівна до того доходила, що навіть на мене сердилась спочатку за моє постійне мовчання про вашу сестру, за те, що я такий байдужий до її безперервних і закоханих розповідей про Євдокію Романівну? Сам не розумію, чого їй хотілось! Ну, вже звичайно, Марфа Петрівна розповіла Євдокії Романівні про мене всю підноготну. У неї була нещасна риса геть усім розповідати про наші сімейні таємниці і всім безперестанку на мене скаржитись; як же було пропустити такого нового і прекрасного друга? <...>

Міркуйте ж самі, якою мірою я повинен після цього дякувати небіжчиці Марфі Петрівні за те, що вона наговорила вашій сестриці про мене стільки таємничого й цікавого. Не смію робити висновку про враження; але в усякому разі це було для мене вигідно. Попри всю природну відразу до мене Євдокії Романівни і незважаючи на мій постійний похмурий і відворотний вигляд, їй зробилося, нарешті, шкода мене, шкода пропащої людини. А коли дівочому серцю стане шкода, то вже, зрозуміло, це для неї найнебезпечніше. Тут уже неодмінно захочеться і «врятувати», і навести на розум, і воскресити, і закликати до більш благородних цілей, і відродити до нового життя та діяльності, — ну, відомо, що можна намріяти в цьому напрямі. Я одразу ж зміркував, що пташка сама летить у сильце, і зі свого боку приготувався. <...> Знаєте, мені завжди було шкода, від самого початку, що доля не дала народитись вашій сестрі в другому або в третьому сторіччі нашої ери, десь дочкою можновладного князька або там якогось правителя чи проконсула в Малій Азії. Вона, безперечно, була б однією з тих, які перетерпіли мучеництво, і, вже б звичайно, усміхалася, коли б їй пекли груди розжареними щипцями. <...> Сама вона тільки того й жадає і мріє, щоб за когось якусь муку якнайшвидше прийняти, а не дай їй цієї муки, то вона, чого доброго, і у вікно вистрибне. <...> Євдокія Романівна цнотлива страшенно, нечувано й небачено. <...>

[Свидригайлов почав залицятися до нової покоївки Параші. Дуня зажадала, щоб він дав спокій бідолашній дівчині. Аркадій Іванович удав, ніби засоромлений її словами. Відтоді почалися його зустрічі з Дунею, розмови, повчання, благання. Він удав, ніби прагне і жадає світла, «був весь час роздавлений і падав ниць перед її доброчесністю». І все це заради того, щоб спокусити Дуню. Але вона розгадала його намір. Тоді Свидригайлов, розраховуючи на її бідність, вирішив запропонувати їй усі свої гроші, а також утекти з ним у Петербург. Але скінчилося все катастрофою: Марфа Петрівна знайшла для Дуні жениха — Лужина.]

— Ну, після цього я вже цілком переконаний, що ви й сюди приїхали, маючи на думці мою сестру, — сказав він [Раскольников] Свидригайлову прямо, нітрохи не криючись, щоб ще більше роздражнити його.

— Е-е, годі вам, — начебто спохватився раптом Свидригайлов, — адже я вам казав... і до того ж, ваша сестра терпіти мене не може.

— Та і я переконаний, що не може, але ж не в тому тепер річ.

— А ви переконані, що не може? <...> Ваша правда, вона мене не любить, але ніколи не ручіться, коли йдеться про справи, які були між чоловіком і дружиною або коханцем і коханкою. Тут завжди є такий куток, який завжди цілому світові лишається невідомим, а відомий тільки їм двом. Ви ручитесь, що Євдокія Романівна до мене з огидою ставилася?

— З деяких слів і словечок ваших під час вашої розповіді я помічаю, що у вас і тепер ще є свої сподівання й найневідкладніші заміри щодо Дуні, зрозуміла річ, підлотні. <...>

— Все це дурниця, — сказав Свидригайлов, намочуючи рушник і прикладаючи його до голови, — а я вас одним словом можу осадити і всі ваші підозри на порох розвіяти. А чи знаєте ви, наприклад, що я одружуюсь? <...> Ви цю Рессліх знаєте? Оцю саму Рессліх, у якої я тепер живу, га? Чуєте? Ні, ви що гадаєте, ота сама, про яку кажуть, що дівчисько, у воді, зимою, — ну, чуєте ви? Чуєте? Ну, то вона мені все це злагодила; тобі, каже нудно, розважся якийсь час. А я ж чоловік похмурий, невеселий. Ви гадаєте, веселий? Ні, похмурий: шкоди не роблю, а сиджу в кутку; іншим разом по три дні розговорити мене не можуть, а Рессліх, ця шельма, я вам скажу, вона ж он що на думці має: я знуджуся, дружину покину й поїду, а дружина їй дістанеться, вона її й пустить по руках; у нашому середовищі тобто, та вище. Є, каже, один такий паралізований батько, відставний чиновник, у кріслі сидить і третій рік на ноги не стає. Є, каже, й мати, дама розсудлива, матуся ота. Син десь у губернії служить, не допомагає. Дочка вийшла заміж і не навідує, а на руках двоє маленьких племінників (своїх начебто мало), та взяли, не давши курсу закінчити, з гімназії дівчинку, дочку свою найменшу, через місяць ще тільки шістнадцять мине, значить, через місяць її і віддати можна. Це за мене тобто. Ми поїхали; як це в них смішно; рекомендуюсь: поміщик, удівець, відомої родини, з такими й такими зв’язками, з капіталом, — ну що з того, що мені п’ятдесят, а тій і шістнадцяти немає? Хто ж на те зважає? Ну а спокусливо ж, га? Адже спокусливо, ха! ха! Подивились би ви, як я розговорився з татусем та з матусею! Заплатити варто, щоб тільки подивитись на мене тоді. Виходить вона, присідає, ну, можете собі уявити, ще в коротенькому платтячку, справжній тобі бутончик, не розпустився ще, червоніє, паленіє, мов зоря (сказано їй, звичайно). Не знаю, як ви щодо жіночих личок, але, як на мене, ці шістнадцять років, ці дитячі ще оченята, ця полохливість і сльозинки соромливості, — як на мене, це краще за вроду, а вона ще до того ж і з себе мов лялечка. Білявеньке волоссячко, у маленькі локончики баранчиком закручені, губки пухкенькі, ясно-червоні, ніженьки — розкіш!.. Ну, познайомились, я сказав, що поспішаю через домашні обставини, і другого ж дня, позавчора тобто, нас і благословили. Тепер, як тільки приїду, то одразу ж її до себе на коліна, та так і не спускаю... Ну, червоніє, мов зоря, а я цілую раз у раз; а матуся, звичайно, повчає, що це, мовляв, твій чоловік і що це так годиться, одним словом, розкіш! І це становище теперішнє, женихівське, далебі, може, краще й за подружнє... Ха-ха! Я з нею разів зо два перемовлявся — зовсім недурне дівчисько; іноді так нишком на мене гляне — аж пропалить. А знаєте, у неї личко, наче у Рафаелевої Мадонни. <...>

— Одне слово, у вас ця жахлива різниця віку та розвитку і розпалює хіть! І невже ви справді так одружитесь?

— А що ж? Неодмінно. Кожен сам про себе дбає і від усіх веселіше той і живе, хто за всіх краще себе зуміє обдурити. <...>

V

[Свидригайлов пішов із трактиру, адже наближався час його зустрічі з Дунею. Він запросив дівчину до себе в кімнату. Свидригайлов розповів Євдокії Романівні про підслухану сповідь брата. Дуня не повірила, що Родіон міг когось убити. Тоді Свидригайлов виклав теорію Раскольникова.]

— Справа довга, Євдокіє Романівно. Тут, як би це вам висловити, певна теорія, та ж сама, за якою я визнаю, наприклад, що поодинокий злочин річ дозволена, якщо головна мета добра. Єдине зло і сто добрих справ! А ще й те, що, звичайно, прикро для юнака з певними позитивними рисами і з самолюбством непомірним знати, що коли були б у нього, наприклад, всього тільки тисячі три, вся кар’єра, вся доля його життєвої мети склалася б інакше, а тим часом цих трьох тисяч немає». Додайте до цього рознервованість через голодування, через тісну квартиру, через поганий одяг, через чітке усвідомлення непривабливості свого соціального стану, а разом з тим становища сестри і матері. Гірш за все гонор, гордість і гонор, а втім, Бог його знає, може, при хороших нахилах... Я ж його не винувачу, не думайте, будь ласка; та й що мені до того. Тут була теж одна власна теорійка, — така собі теорія, — за якою люди поділяються, бачите, на матеріал і на особливих людей, тобто на таких людей, для яких, зважаючи на їхній високий стан, закон не писаний, а які, навпаки, самі творять закони для всіх інших людей, для матеріалу тобто, для сміття. Наполеон його дуже захопив, тобто, власне, захопило його те, що дуже багато геніальних людей на поодиноке зло не зважали, а переступали через нього не замислюючись. Він, здається, уявив собі, що й він геніальний, — тобто був у цьому якийсь час переконаний. Він дуже страждав і тепер страждає від думки, що от теорію вигадати зумів, а переступити, не замислюючись, і не спроможний, виходить — зовсім він і не геніальний. Ну, а це вже для юнака з самолюбством й принизливо, а як на наш час — то й особливо...

— А докори совісті? Ви заперечуєте в ньому, виходить, будь-яке моральне почуття? Та хіба ж він такий?

— Ах, Євдокіє Романівно, тепер усе перевернулося, а втім, воно ніколи й не було в особливому порядку. Російські люди взагалі широкі люди, Євдокіє Романівно, широкі, як їхня земля, і надзвичайно схильні до фантастичного, до безладного; але біда бути широким без особливої геніальності. А пам’ятаєте, як багато ми про подібні речі і на цю ж тему переговорили з вами вдвох, сидячи вечорами на терасі в саду, завжди після вечері. Ви ще тоді саме цією широкістю мені докоряли. Хто знає, може, в той самий час і говорили, коли він тут лежав та своє надумував. <...>

— Я цю теорію його знаю. Я читала його статтю в журналі про людей, яким усе дозволено... Мені приносив Разуміхін...

— Пан Разуміхін? Статтю вашого брата? В журналі? Є така стаття? Не знав я. От десь, мабуть, цікаво! Та куди ж ви, Євдокіє Романівно?

— Я хочу бачити Софію Семенівну, — проказала слабким голосом Дунечка. — Як до неї пройти? Вона, може, вже повернулась; я неодмінно хочу її бачити зараз. Хай вона... <...>

[Свидригайлов сказав, що Соня повернеться не скоро, у квартирі вони самі, даремно кликати на допомогу, бо ніхто не почує. Він запропонував Дуні вибір: або вона погодиться прийняти його кохання, і тоді він врятує її брата, або він візьме її силою. Дуня добре знала, що цей чоловік не відступиться. Несподівано дівчина витягла з кишені револьвер, який вона взяла в Марфи Петрівни, коли зрозуміла, на що здатний Свидригайлов.]

Дуня була в нестямі. Револьвер вона тримала напоготові.

— Ну, а брат? З цікавості запитую, — спитав Свидригайлов, все ще не рухаючись з місця.

— Донось, коли хочеш! Ані з місця! Не руш! Я стрілятиму! Ти дружину свою отруїв, я знаю, ти сам убивця!..

— А ви твердо впевнені, що я Марфу Петрівну отруїв?

— Ти! Ти мені сам натякав; ти мені говорив про отруту... я знаю, ти по неї їздив... у тебе було все наготовлене... Це неодмінно ти... мерзотник!

— Коли б навіть це була й правда, то через тебе ж... все-таки ти ж була причиною.

— Брешеш! Я тебе ненавиділа завжди, завжди...

— Еге, Євдокіє Романівно! Певно, забули, як у запалі пропаганди вже схилялися й мліли... Я по оченятах бачив; пам’ятаєте, колись увечері, при місяці, ще й соловейко тоді співав?

— Брешеш! (Лють заблищала в Дуниних очах.) Брешеш, наклепнику!

— Брешу? Нy, хай і брешу. Збрехав. Жінкам про ці речі нагадувати не слід. <...> Знаю, що вистрілиш, звірятко гарненьке. Нy й стріляй!

Дуня підняла револьвер і, страшенно бліда, з побілілою, тремтливою нижньою губкою, з блискучими, мов огонь, великими чорними очима, дивилася на нього, наважившись, виміряючи і вижидаючи першого руху з його боку. Ніколи ще він не бачив її такою прекрасною. Вогонь, блиснувши з очей її в ту мить, коли вона піднімала револьвер, наче обпалив його, і серце його з болем стиснулося. Він ступив вперед, і пролунав постріл. Куля слизнула по його волоссю і вдарила ззаду в стіну. Він спинився і тихо засміявся:

— Вжалила оса! Просто в голову цілить... Що це? Кров! — Він витяг хусточку, щоб обтерти кров, яка тоненькою цівочкою стікала по його правій скроні; мабуть, куля трошки зачепила шкіру на голові. Дуня опустила револьвер і дивилася на Свидригайлова не те щоб з страхом, а з якимсь диким подивом. Вона начебто сама вже не розуміла, що таке вона вчинила і взагалі, що це коїться!

— Ну що ж, промах! Стріляйте ще, я чекаю, — тихо промовив Свидригайлов, усе ще всміхаючись, але якось похмуро, — а то так я вас схопити встигну, перш ніж ви зведете курок!

Дунечка здригнулася, швидко звела курок і знову підняла револьвер.

— Облиште мене! — проказала вона в розпачі. — Присягаюсь, я знову стрілятиму... Я... вб’ю!.. <...>

Він стояв перед нею за два кроки, чекав і дивився на неї з дикою рішимістю, запалено-жагучим, важким поглядом. Дуня зрозуміла, що він швидше помре, ніж відпустить її. «І... і, вже звичайно, вона вб’є його тепер, за два кроки!..»

Раптом вона відкинула револьвер.

— Кинула! — з подивом промовив Свидригайлов і глибоко звів дух. <...>

Він підійшов до Дуні і тихо обняв її рукою за стан. Вона не опиралася, але, вся затремтівши, мов лист, з благанням в очах дивилася на нього. Він хотів щось сказати, але губи його тільки кривилися, а вимовити він нічого не міг.

— Випусти мене! — благально сказала Дуня.

Свидригайлов здригнувся: це ти було вимовлене якось уже не так, як перед тим.

— То не любиш? — тихо спитав він.

Дуня заперечливо похитала головою.

— І... не можеш?.. Ніколи? — з розпачем прошепотів він.

— Ніколи! — прошепотіла Дуня.

Минула мить жахливої німої боротьби в душі Свидригайлова. Невимовно сумним поглядом дивився він на неї. Раптом опустив руку, одвернувся, швидко відійшов і став біля вікна.

Збігла ще мить.

— Ось ключ! (Він витяг його з лівої кишені пальта і поклав позад себе на стіл, не дивлячись і не повертаючись до Дуні.) Беріть; ідіть швидше!.. <...>

[Дуня вирвалася з кімнати. Свидригайлов поклав кинутий нею револьвер у кишеню і вийшов.]

VI

[Весь вечір Свидригайлов гуляв, переходячи з одного трактиру до іншого. Він поїв лакеїв, піснярів, чиновників, але сам не випив жодної краплі вина. Коли він повернувся додому, дістав усі гроші, поклав їх у кишеню й рушив до Соні. Дівчині він віддав розписки довірених осіб, яким передав гроші на її сестер і братика, а також гроші з кишені. Прощаючись, Свидригайлов сказав, що збирається в Америку. Тому, можливо, ніколи вже не побачить Соні.

Потім він завітав до нареченої, якій залишив п’ятнадцять тисяч карбованців у цінних білетах. Він повідомив її рідним, що має залишити Петербург на деякий час.

О п’ятій годині ранку Аркадій Іванович застрелився.]

VII

[Увечері того ж дня Раскольников прийшов до матері. Дуні вдома не було. Родіон сказав Пульхерії Олександрівні, що завжди любив і ніколи не перестане любити її, і попросив молитися за нього. Він зізнався, що незабаром їде з міста, але матері не можна з ним. Попрощавшись із матір’ю, він подався додому. Там на нього чекала Дуня.]

— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.

Раскольников зайшов до кімнати і знесилений сів на стілець.

— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком. <...>

— Де ж ти був цілу ніч?

— Не пам’ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам’ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився... — прошепотів він, знову недовірливо глянувши на Дуню...

— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу!

Раскольников гірко посміхнувся.

— Я не вірував, а оце зараз разом з матір’ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.

— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?

— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. <...> Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Вже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.

— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?

— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся, — сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?

— Гордість, Родю. <...>

Сльози текли по її щоках.

— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?

— І ти сумнівався в цьому?

Вона міцно обняла його.

— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш вже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.

— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті. — Те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: «Злочин, злочин!» Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..

— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — у розпачі скрикнула Дуня.

— Яку всі проливають, — підхопив він мало не в нестямі, — яка ллється і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за яку вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!

— Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!

— А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики — перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим у своїй слушності, ніж тепер!..

Його бліде, зморене обличчя навіть розпашілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...

— Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... <...>

Обоє, нарешті, вийшли. Тяжко було Дуні, але вона любила його! Відійшовши кроків п’ятдесят, вона обернулася ще раз, щоб подивитись на нього. Його ще було видно. Дійшовши до рогу, обернувся й він; востаннє вони зустрілись поглядами; але, помітивши, що вона на нього дивиться, він нетерпляче й навіть з досадою махнув рукою, щоб вона йшла, а сам круто повернув за ріг. <...>

VIII

[Раскольников прийшов до Соні. З першого погляду дівчина зрозуміла, що він зважився на рішучий крок. Соня перехрестила його й одягнула йому кипарисовий хрест. Родіон вийшов і попрямував на Сінну площу.]

Йому неприємно, дуже неприємно було бачити людей, але він ішов саме туди, де було більше людей. Він би віддав усе на світі, щоб лишитись самотнім; але відчував, що й однієї хвилини не зможе пробути на самоті. <...>

Він раптом пригадав Сонині слова:

«Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: «Я вбивця!» Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм’якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.

— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок. Залунав сміх.

— Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує, — додав якийсь п’яненький з міщан.

— А хлопець ще молодий! — кинув третій.

— З благородних! — відзначив хтось солідним голосом.

— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.

Усі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова і слова «я вбив», які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, зніс усі ці вигуки і, не оглядаючись, пішов провулком, у напрямку контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п’ятдесят від себе Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев’яних бараків, що стояли на площі, значить, вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та — ось уже він і дійшов до фатального місця... <...>

[У конторі все було так само, як під час першого відвідування, тільки майже не було людей. До Родіона вийшов поручик Ілля Петрович, запитав, у якій справі відвідувач. Раскольников зволікав говорити про головне. Раптом він почув, що застрелився якийсь пан Свидригайлов. Раскольников здригнувся, вибачився перед поручиком, що зайве потурбував, і пішов на вулицю.]

Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болюче і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена посмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.

Ілля Петрович вже сидів і переглядав свої папери. <...>

— А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами?

Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.

— Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!

Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя дуже неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.

— Це я... — почав було Раскольников.

— Випийте води.

Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:

— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.

Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.

Раскольников повторив своє зізнання...

ЕПІЛОГ

I

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; у місті фортеця, у фортеці тюрма. У тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду, Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року.

Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом’якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. Він змалював до найменшої дрібниці весь процес убивства: пояснив таємницю застави (дерев’яної дощечки з металевою пластинкою), яку знайшли тоді в руках у старої, розповів докладно про те, як взяв в убитої ключі, описав, які вони були, згадав про скриньку і що в ній було; навіть перелічив деякі з предметів, що там лежали; пояснив загадку вбивства Лизавети. <...>

[Вирок був м’якшим, ніж можна було сподіватися: вісім років каторжних робіт другого розряду. Через два місяці після того, як Раскольников, а за ним і Соня вирушили у Сибір, Дуня вийшла заміж за Разуміхіна. За їхніми планами, через п’ять років вони могли переселитися у Сибір, а до того часу покладалися на Соню. Ще на початку судового процесу мати Раскольникова захворіла. Пульхерія Олександрівна встигла благословити дочку на шлюб, але незабаром померла. Соня докладно писала Дуні й Разуміхіну про Родіона. В останньому листі Соня повідомила, що Раскольников серйозно захворів і лежить у лікарні.]

II

Він хворів уже давно; та не муки каторжного життя, не робота, не харчі, не брита голова, не латаний одяг зламали його. О! хіба він боявся тих мук і тих знущань! <...>

Але він суворо судив себе, і озлоблене сумління його не знайшло ніякої особливо страшної провини в його минулому, крім хіба звичайного промаху, який з кожним може статись. Він соромився саме того, що він, Раскольников, пропав так безоглядно, безнадійно, по-дурному безглуздо, з якогось присуду сліпої долі, і мусить смиритись й упокоритись перед «безглуздям» якогось присуду, щоб хоч трохи заспокоїтись.

Тривога безпредметна й безцільна тепер, а в майбутньому сама тільки безперервна жертва, якою нічого не здобувалось, — от що чекало його на світі. І яка користь з того, що через вісім років йому буде ще тільки тридцять два роки й можна ще почати життя знову! Навіщо йому жити? Яка мета в тому житті? Чого прагнути? Хіба тільки щоб животіти? <...>

І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив. <...>

У тюрмі, у середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко й нестерпно було дивитись. <...>

А його самого не любили й уникали всі. Його навіть почали зрештою ненавидіти — чому? Він не знав того. Зневажали його, сміялись з нього, глузували з його злочину ті, хто був багато більшим злочинцем, ніж він. <...>

Нерозв’язним було для нього ще одне питання: чому всі вони так полюбили Соню? Вона не запобігала перед ними; зустрічали її вони рідко, іноді тільки на роботах, коли вона приходила на часинку, щоб побачити його. А проте всі вже знали її, знали й те, що вона за ним пішла, знали, як вона живе і де живе. Грошей вона їм не давала, особливих послуг не робила. Раз якось, на Різдво, принесла вона на всіх в’язнів милостиню: пирогів і калачів. Але поволі між ними й Сонею зав’язалися деякі більш близькі стосунки: вона писала їм листи до їхньої рідні й носила на пошту, їхні родичі й родички, приїжджаючи в місто, залишали за вказівкою в’язнів у Соні речі для них і навіть гроші. <...> І коли вона з’являлася на роботах, приходячи до Раскольникова, або зустрічалася з партією арештантів, коли ті йшли на роботи, — усі скидали шапки, всі віталися: «Серденько, Софіє Семенівно, ненько ти наша, ніжна, жаліслива!» — говорили ці грубі, тавровані каторжні цій маленькій і худенькій істоті. Вона усміхалася до них. Вони любили навіть її ходу, оглядалися, щоб подивитись їй вслід, як вона йде, і хвалили її, хвалили її навіть за те, що вона така маленька, та вже й не знали, за що ще похвалити. До неї навіть ходили лікуватись.

Він пролежав у лікарні весь кінець посту й Великодній тиждень. Уже одужуючи, він пригадав свої сни, коли ще лежав у гарячці і в маренні. Йому часто тоді привиджувалося, що весь світ приречений у жертву якійсь страшній, нечуваній і небаченій язві-моровиці, яка насувається з глибин Азії на Європу. Всі неминуче мають загинути, крім деяких дуже небагатьох обранців. З’явилися якісь не знані досі трихіни, істоти мікроскопічні, що вселялися в тіла людей. Але ці істоти були духи, наділені розумом і волею. Люди, які прийняли їх у себе, одразу ж робилися біснуватими й божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе такими розумними й непохитними в істині, як вважали заражені. Ніколи не вважали більш непохитними своїх присудів, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста й народи заражались і божеволіли. Усі були охоплені тривогою й не розуміли один одного, кожен думав, що тільки він уособлює істину — і ніхто інший, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. <...> Люди вбивали одне одного в якійсь безтямній злобі. Вирушали одні на одних цілими арміями, але армії, вже в поході, зненацька починали самі нищити себе, лави порушувалися, воїни нападали один на одного, кололи й різали, кусали й пожирали один одного. Усі і все гинуло. Моровиця ширилась і посувалася далі й далі. Врятуватись в усьому світі могли лише кілька осіб. Це були чисті й обрані, призначені почати новий рід людський і нове життя, оновити й очистити землю, але ніхто й ніде не бачив цих людей, ніхто не чув їхніх слова й голосу.

Раскольникова мучило те, що це нісенітне марення так сумно й так тяжко зринає раз у раз в його пам’яті, що так довго не полишає його враження від цих гарячкових думок. <...>

[Соня] часто приходила у двір шпиталю, до вікон, здебільшого надвечір, іноді навіть так тільки, щоб постояти там якусь часинку й хоч здалека подивитись на вікна палати. Якось надвечір Раскольников, що вже майже зовсім одужав, заснув; прокинувшись, він випадково підійшов до вікна й раптом побачив віддалік, біля воріт шпиталю, Соню. Вона стояла й начебто чогось чекала. Щось немовби пронизало в ту мить його серце: він здригнувся й швидше відійшов од вікна. На другий день Соня не прийшла, на третій теж; він відчув, що чекає її й непокоїться. Нарешті його виписали. Повернувшись в тюрму, він почув від арештантів, що Софія Семенівна хвора, лежить удома й нікуди не виходить.

Звістка ця його дуже стривожила, він посилав розпитатись про неї. І незабаром довідався, що хвороба її не тяжка. <...>

День знову був ясний і теплий. Рано-вранці годині о шостій він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї було збудовано випалювальну піч для алебастру і де товкли його. Раскольников вийшов із сараю до самого берега, сів на складені там колоди та й став дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей, думки його переходили в мари, у споглядання, він ні про що не думав, але якась туга нервувала його й мучила.

Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно й сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно й радісно усміхнулась до нього, але за своєю звичкою несміливо простягла йому руку.

Вона завжди простягала йому свою руку несміливо, іноді навіть і не давала зовсім, мовби побоюючись, що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Траплялося, що вона боялась його і поверталася в глибокій скорботі. Але тепер їхні руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.

Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав й обнімав її коліна. У першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, тієї ж миті, вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить і що настала нарешті ця хвилина.

Вони хотіли говорити і не могли. Сльози бриніли в їхніх очах. Вони обоє були бліді й виснажені, але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя. Їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.

Вони вирішили чекати й терпіти. Їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона — та вона ж і жила самим тільки його життям!

Ввечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він згадав тепер це, але ж воно так і повинно було бути, хіба не повинно тепер все змінитись? <...>

Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. У перші дні каторги він думав, що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє та нав’язуватиме йому книги. Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, і разу навіть не запропонувала йому Євангелія. Він сам попросив його в неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки принесла йому книгу. Та він досі її не розкривав.

Він не розкрив її й тепер, але одна думка промайнула в нього:

«Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями? Її почуття, її прагнення принаймні...»

Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя іноді вони обидва ладні були дивитись на ці сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом...

Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, ознайомлення з новою, досі зовсім не відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді — а цю розповідь нашу закінчено.

1866

(Переклад І. Сергєєва)

Поміркуйте над змістом тексту

1. Чому Порфирій дійшов висновку, що вбивця лихварки — Раскольников?

2. Як Раскольников поводився під час розмови з Порфирієм? Чому змінювалися його настрій, наміри?

3. Яким постає у творі Свидригайлов? Чим його життєва філософія схожа на моральні принципи Лужина?

4. Як Свидригайлов ставився до теорії Раскольникова? Чим ви можете пояснити таке ставлення?

5. Чому Раскольников не зміг прилюдно зізнатися у вбивстві?

6. Чого герой соромився на каторзі?

7. Коли почалося духовне відродження Раскольникова? Що спричинило його духовне воскресіння?

Висловте свою думку

8. Слідчий Порфирій Петрович сказав Раскольникову, що страждання — річ добра. Як ви вважаєте, чому? Чи погоджуєтеся ви з цим твердженням?

9. Як ви розумієте вислів Свидригайлова про «широту» людини? Яких людей можна назвати «широкими»?

10. Спробуйте розтлумачити зміст сну Раскольникова про трихіни.

11. Розкрийте значення епілогу роману.

12. Дослідники творчості Достоєвського назвали тип художнього мислення митця поліфонією. Поліфонія проявляється в тому, що кожний персонаж має власну ідею і керується нею в житті. Визначте, якими ідеями керуються в житті Раскольников, Лужин, Соня, Свидригайлов. Наведіть приклади впливу світогляду героїв на їхню поведінку.