Зарубіжна література. Хрестоматія. Рівень стандарту. Профільний рівень. 10 клас. Столій

Густав Флобер

(1821-1880)

Подвижник літератури

Густав Флобер народився 12 грудня 1821року в Руані, у родині лікаря-хірурга. Його батьки були далекими від літератури й мистецтва, проте у хлопчика дуже рано пробудилися літературні нахили. Уже в десятилітньому віці він писав сценки-жарти, у нього виникли задуми романів та історичних творів. Навчався Флобер у Руанському ліцеї, який закінчив у 1839 році. Через три роки він вступив на правовий факультет Паризького університету. Вивчення права наводило на нього нудьгу, тому невдовзі він залишив університет.

У 1844 році Густав поселився в містечку Круассе поблизу Руана, де його батько придбав садибу на березі Сени, і прожив там до самої смерті. Із Круассе Флобер надовго виїжджав лише двічі: у 1849-1851 роках подорожував Близьким Сходом, відвідавши Сирію, Палестину та Єгипет, а в 1859 році побував у Північній Африці, на руїнах Карфагена, що було пов’язано з роботою над історичним романом «Саламбо». Час від часу Флобер наїздив у Париж, де опікувався літературними справами, зустрічався з друзями, відвідував театри.

Невелика рента, залишена батьком, дозволила Флоберу писати романи, не турбуючись про заробіток. Він був справжнім подвижником літератури, жив нею, служив їй вірно й самовіддано все життя.

Найвідомішими творами Флобера стали романи «Пані Боварі» (1856), «Саламбо» (1862), «Виховання почуттів» (1869), драматична феєрія «Спокуса святого Антонія» (1874), а також збірка «Три повісті» (1877).

У 1870-х роках фінансове становище письменника погіршилося, до того ж він тяжко хворів. 1880 року у віці 58 років Флобер пішов із життя. Митця поховали у родинному склепі в Руані.

Значення Флобера для розвитку реалізму

Свій шлях у літературі Флобер розпочав як романтик. Його рання творчість розвивалася в річищі «несамовитої романтики» — течії пізнього французького романтизму 20-30-х рр. XIX ст. В її основі було неприйняття буржуазного суспільства, протест проти оптимістичного світогляду заможних, ситих людей. Несамовиті романтики прагнули показати приховану потворність того, що відбувається повсякчас і сприймається як належне. «Несамовитим» умонастроєм перейняті повісті, драми й оповідання Флобера другої половини 1830-х і першої половини 1840-х років.

Наприкінці 1840-х років відбувся перехід Флобера на позиції реалізму, але іншого типу, ніж бальзаківський. Йому вже недостатньо було вивчати, як Бальзак, визначальний вплив суспільства на формування людського характеру і долі. Флобер намагався встановити зв’язок між психічною і фізичною природою людини, показати «фізіологічну» основу пристрастей. «Ніхто не знає, — писав він, — що означають ці два слова: душа і тіло, де закінчується одне і починається інше».

Як реаліст Флобер проголосив принцип об’єктивної творчості, заснованої на глибокому вивченні життя, розвивав ідею зближення художньої творчості з наукою. Письменник відмовився від розподілу предметів зображення на високі й низькі. На його думку, навіть у найбільш вульгарному матеріалі художник може побачити красу, адже в мистецтві прекрасне — це правдиве.

Флобер сам на практиці активно застосовував принцип об’єктивності. Написанню кожного його твору передувала величезна підготовча робота. Наприклад, для опису сцени отруєння Емми Боварі письменник читав медичну літературу про дію миш’яку на організм.

Митець також висунув теорію «безособової» творчості й авторської «безсторонності». «Безособовість» він розумів як вживання автора в психологію персонажів, осягнення логіки їхніх характерів і реакцій на вплив середовища. Такий підхід робив образи максимально переконливими. При цьому флоберівська «безсторонність» не перешкоджала ані сатиричному, ані співчутливому зображенню подій і людей.

Своєрідним і новаторським був психологізм Флобера, його вміння передавати неясні душевні імпульси людини. Для зображення процесів у свідомості персонажів письменник розробив техніку невласне прямої мови, коли важко зрозуміти, чи то сам персонаж висловлює свої переживання, чи за нього говорить автор, використовуючи недоступну персонажу образність. Зовнішній портрет людини Флобер теж малював оригінально: замість докладного опису використовував кілька деталей. Причому зазвичай портрет у його творах дається через сприйняття різних персонажів. Так, під час першого знайомства з Еммою Шарль Боварі звертає увагу на її блискучі очі, гладко укладене чорне волосся і дуже білі нігті. Родольфу впадають в око її точені ніжки. Леон бачить синю шовкову краватку жінки.

Названі прийоми стали справжнім відкриттям. Тому реалістичний роман «Пані Боварі», де Флобер використав їх, знаменував новий етап не тільки творчої біографії письменника, а й розвитку як французької літератури, так і реалізму взагалі.

ПАНІ БОВAPI¹

Побут провінції

(Уривок)

ЧАСТИНА ПЕРША

[Провінційний лікар Шарль Боварі поховав першу дружину й узяв шлюб із Еммою Руо — донькою одного з пацієнтів.]

Вона читала в дитинстві «Поля і Віргінію»² і марила про бамбукову хатку, про негра Домінго, про собаку Фіделя, але найбільше про ніжну дружбу якогось доброго братика, що рвав би для неї червонобокі плоди з величезних, вищих за дзвіницю, дерев чи біг до неї босоніж по пісочку, несучи в руках пташине кубельце.

Коли їй минуло тринадцять, батько одвіз її до міста — віддати в монастир. Вони спинилися у кварталі Сен-Жерве, у заїзді; вечерю їм подали в тарілках, розмальованих сценами з життя мадемуазель де Лавальєр³. Подряпані ножами й виделками написи прославляли благодать віри, чутливість серця і розкоші двору.

¹ Повний текст роману та фрагменти, необхідні для роботи на уроках, дивіться в електронному додатку до хрестоматії.

² Роман французького письменника Жака-Анрі Бернардена де Сен-П’єра (1737-1814) про ідилічне кохання на лоні екзотичної природи.

³ Герцогиня, фаворитка французького короля Людовіка XIV (1638-1715).

Вона не нудьгувала в монастирі навіть у перші дні — їй гарно було із сестрами-черницями. Щоб розважити дівчинку, вони водили її до каплиці, куди проходили з трапезної довгим коридором. На перервах Емма майже не гралась, добре розуміла катехізис: коли отець вікарій ставив трудні питання, відповідала завжди вона. Живучи безвихідно в оранжерейній атмосфері класів, серед цих блідолицих жінок, що перебирали чотки з мідними хрестиками, вона поволі поринала в млосну містичну дрімоту, навіювану кадильними пахощами, прохолодою свяченої води та палахкотінням свічок. Під час обідні вона не дослухалася до відправи, а розглядала у своєму молитовнику побожні малюнки, облямовані блакитними віньєтками, їй полюбились і хвора овечка, і серце Христове, простромлене гострими стрілами, і стражденний Спаситель, що знемагає під тягарем хреста. Щоб умертвити плоть, вона одного разу спробувала не їсти цілий день. Вона придумувала, який би собі дати зарік.

Коли треба було йти на сповідь, дівчинка навмисне вигадувала на себе різні дрібні грішки, аби довше постояти навколішках, згорнувши руки, припавши лицем до решітки, і слухати в сутінках голос священика. Так часто повторювані в проповідях образи: наречена, жених, небесний обранець, вічний шлюб — будили в неї в глибині душі якусь недовідому ніжність. <...>

Звикши до мирних картин, вона тепер за контрастом горнулася душею до бурхливих явищ. Море вона любила тільки в бурю, а зелень лише серед руїн. З усього їй треба було вигадати ніби якусь особисту користь, і вона відкидала геть як непотріб усе, що не давало безпосередньо поживи її серцю: натура в неї була більш емоційна, ніж артистична, вона прагнула зворушливого, а не мальовничого.

Щомісяця в монастир приходила на тиждень — підшивати білизну — одна стара панна. Нею опікувався сам архієпископ, бо вона походила зі старовинного дворянського роду, зруйнованого під час революції; тому вона трапезувала з черницями, а після обіду, перед тим як братися за роботу, залишалась погомоніти з ними. Часто пансіонерки бігали до неї з занять. Вона знала напам’ять силу любовних пісень минулого віку і, шиючи, виспівувала їх півголосом. Вона розповідала всякі історії, переказувала різні новини, виконувала в місті дрібні доручення, а старшим давала нишком читати романи, що їх завжди носила в кишені свого фартуха. Сама стара панна упивалася ними в перервах між шиттям, поглинаючи розділ за розділом. У романах тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанках, поштарі, яких замордовують на всіх станціях, коні, що гинуть у перегонах на кожній сторінці, дрімучі ліси, сердечні жалі, клятви, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята, доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані і сльозоточиві, як урни. П’ятнадцятилітня Емма цілих півроку обтирала цю пилюку старих бібліотек. Пізніше вона захопилась історичним побутописанням Вальтера Скотта, марила парапетами, вежами, менестрелями, їй хотілось жити в якомусь вікодавньому замку, як ті вельможні дами в довгих корсажах, що цілими днями сиділи край вікна під стрілчастим склепінням, спершись ліктем на кам’яне підвіконня, а щокою на руку, і виглядали якогось рицаря з білим султаном, що грає на вороному коні, вертаючи з далекого краю. <...>

На уроках музики вона співала романси — все про ангелят з золотими крильцями, про мадонн, про лагуни та гондольєрів, — безневинні композиції, у яких крізь банальність стилю і недосконалість мелодії прохоплювались чарівливі видіння почуттєвої дійсності. Часом Еммині подруги приносили в монастир ілюстровані альбоми, що їм даровано під Новий рік. З ними треба було критися, це була ціла морока; читали їх лише в дортуарі. Обережно торкаючись гарних атласних палітурок, Емма прикипала завороженими очима до імен незнайомих авторів, що підписувались під віршами, — то були найчастіше графи чи віконти.

Вона тремтіла, розглядаючи гравюри, аж шовковистий цигарковий папір підіймався півдугою від її віддиху, а потім знову тихенько прилягав до сторінки. <...>

Коли в Емми померла мати, вона в перші дні дуже плакала. Вона замовила жалібний медальйон для волосся небіжчиці і написала до батька листа, сповненого смутних міркувань про життя. У тому листі вона просила, щоб її поховали в одній могилі з матір’ю. Старий подумав, що вона хвора, і приїхав до неї. Емма в душі була задоволена, що одразу піднеслась до того вишуканого ідеалу безрадісного існування, який назавжди лишається недосяжним для пересічних сердець. Вона з головою поринула в ламартінівські химери¹, стала вчувати звуки арф над озерними плесами, передсмертне ячання лебедів, безшелесне падіння листя, дихання непорочних дів, що злинають у небеса, і голос передвічного над долами. Згодом їй надокучило це все, але вона не хотіла в тому признатись і журилась далі, за звичкою, потім із самолюбства, аж поки несподівано не відчула себе умиротвореною; смутку в неї в серці лишилося не більше, як зморщок на чолі.

¹ Йдеться про меланхолійні вірші французького поета-романтика Альфонса де Ламартіна (1790-1869).

Добрі черниці, які вже пророчили їй релігійне покликання, помітили з великим дивуванням, мадемуазель Руо ніби вислизає з-під їхньої опіки. І справді, вони так ущедряли її службами божими, відреченнями, молитвами та напученнями, такого наговорили їй про шанування святих і мучеників і надавали їй стільки благочестивих порад щодо підкорення плоті й рятунку душі, що вона врешті вчинила, як коняка, котру тягнуть вперед за вуздечку: вона осадила на місці, і вудила вискочили з рота. Всупереч позверхній екзальтованості, вона була проста в душі, любила церкву за квіти, музику — за слова романсів, літературу — за жагуче хвилювання, і всім єством своїм бунтувала проти таїнства віри, повставала проти дисципліни, що була органічно неприйнятна для неї. Коли батько забрав її з пансіону, за нею не жалкували. Настоятелька навіть вважала, що останнім часом вона не виказувала належної пошани до громади.

Повернувшись додому, Емма перші дні із задоволенням командувала слугами, але незабаром село набридло їй, і вона почала скучати за монастирем. Коли Шарль уперше приїхав у Берто, вона вважала себе вкрай розчарованою істотою, нездатною навчитись чогось нового чи зазнати якихось почуттів.

Але досить було неспокою, спричиненого зміною стану, чи, може, бентежності, зумовленої присутністю молодого мужчини, щоб вона повірила, ніби до неї зійшла, нарешті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяєві поетичних небес; і тепер вона ніяк не могла уявити собі, що тихе життя, яке вона тепер вела, це й було її вимріяне блаженство.

VII

Іноді їй спадало на думку, що це все-таки найкращий час її життя, — те, що зветься медовий місяць. Але щоб зазнати від нього повної втіхи, треба було, мабуть, поїхати в ті екзотичні краї з гучними назвами, де повесільні дні минають у розкішних лінощах! <...> Еммі здавалось, ніби в деяких кутках землі щастя вроджується само собою, подібно до того, як деякі рослини вимагають певного грунту й не приймаються ні в якому іншому місці. Ах, чому вона не може спертись на поручні балкона швейцарського шале або заховати свою нудьгу в шотландському котеджі, живучи там із чоловіком, і щоб на ньому був чорний оксамитовий фрак з довгими полами, м’які хутряні боти, гостроверхий капелюх і мереживні манжети!

Може, їй хотілось розповісти комусь про всі свої химери. Але як висловити ці невловно бентежні пориви, мінливі, мов хмари, летючі, мов вихор? Вона не могла знайти ні слів, ні нагоди, ні відваги.

І все ж таки, якби Шарль захотів, якби він здогадався, якби його погляд хоч один раз підхопив її думку, — їй здавалось, що серце її прорвалося б раптовою щедрістю, як падають із дерева достиглі плоди, коли його труснути рукою. Але що тісніше спліталося їх інтимне життя, то глибше ставало внутрішнє відчуження Емми.

Розмови Шарля були пласкі, як вуличні тротуари, загальники проходили в них одноманітною плетеницею у своєму буденному вбранні, не викликаючи ні зворушення, ні сміху, ні задуми. Він сам признавався, що, живучи в Руані, ні разу не поцікавився сходити в театр подивитись паризьких акторів. Він не вмів ні плавати, ні фехтувати, ні стріляти з пістолета, і, коли Емма якось натрапила в романі на якийсь незнайомий термін верхової їзди, він не зміг пояснити його значення.

А хіба ж мужчина не повинен знати всього, відзначатися у всіх сферах людської діяльності, втаємничувати жінку у всі пориви пристрасті, у всі тонкощі й секрети життя? А от він нічого не вчив її, нічого не знав, нічого не бажав. Він гадав, що Емма щаслива! І її дратували його благодушний спокій, його вайлувата безтурботність і навіть щастя, що вона дарувала йому. <...>

[Розчарувавшись у Шарлі, Емма кинулася в обійми спочатку дворянина Родольфа Буланже, а потім молодого юриста Леона. Заради побачень з Леоном вона постійно брехала чоловікові, поступово пристрастилася до розкоші. Заплутавшись у брехні та боргах, Емма наклала на себе руки.]

1856

(Переклад М. Лукаша)

Поміркуйте над змістом тексту

1. У яких умовах формувалися погляди Емми? Що для неї було найціннішим? Чого вона прагнула в житті?

2. Як почався конфлікт ілюзій Емми з дійсністю? Чому жінка нудьгувала, вважала своє життя жалюгідним животінням?

Висловте свою думку

3. Спробуйте визначити конфлікт твору.

4. Як ви вважаєте, чому, на відміну від інших представників провінційного суспільства, Емма не могла знайти задоволення у реальному повсякденному житті?

5. Що спричинило самогубство Емми: борги, усвідомлення неможливості досягнення мрії або щось інше?

6. Складіть письмову характеристику Емми Боварі. Висловте в роботі своє ставлення до героїні. Чи заслуговує вона на співчуття? Або ви засуджуєте її?

7. На вашу думку, чому розв’язка роману така стисла? Адже розповіді про долю членів родини Боварі та батька Емми після смерті героїні присвячено буквально кілька рядків.

8. Чому роман завершується розповіддю про успіхи аптекаря Оме?

9. Як об’єктивний принцип, проголошений Флобером, утілений у романі «Пані Боварі»?

Читацький практикум: