Хрестоматія з української літератури. 11 клас. Яценко
Осип Турянський
(22 лютого 1880 - 28 березня 1933)
Критики називали його працю геніальною, просто-таки дивовижним явищем на ниві людської культури...
Роман Федорів
ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ
(Скорочено)
Картина з безодні
Присвячую моїй дружині
й моєму синові
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.
Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю - у країну божевілля і смерті.
Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.
Бачу їхні обличчя живих трупів.
Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.
І я лечу з ними у прірву.
Я чудом остався між живими.
Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.
І чую голос із того світу.
І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер - на вигнанню.
Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.
І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.
Бо їм ніхто навіть могили не висипав.
Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.
І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.
І згадую незабутнього товариша Василя Романишина.
Друже мій!
І ти вже не живеш.
Твої кості біліють далеко серед синіх степів України.
Осінній вітер б'є їх.
Холодний дощ умиває їх.
Роса вранці сльозами паде на них.
Ні, я не можу, я не смію мовчати.
І коли я мав силу бодай у мільйонній частині зобразити людським словом їхні страждання і збудити в душі людини одну теплу сльозу спочуття до них, то я сповнив супроти них обов'язок їхнього брата і свідка їхнього болю і смерті.
І скинув з душі тяжкий камінь, який мене давив.
Хай моє скромне оповідання покладеться жалобним вінком квітів на їхню нікому не знану, богом і людьми забуту могилу!
Хай наші спільні муки падуть прокльоном на старий світ, який ще досі тоне в морі крові й нікчемності.
Хай ясна ідея, що в цім оповіданні промінням блискає з цвинтарища й хаосу стихій і з безмежного болю й божевілля людей, розгориться полум'ям у душі молодого українського покоління й веде його все вище й вище на сонячний шлях волі і щастя великого українського народу й до вселюдського братерства й любові. (...)
Під ударом німецько-австрійського війська покинули серби свій край і забрали всіх бранців, 60 000 душ, із собою та погнали їх на албанський "шлях смерті".
В албанських горах, нетрях, з голоду, холоду й душевного болю загинуло 45 000 бранців.
По високому хребті албанських гір, завіяних снігом і морозом окутих, ідуть прочі тепер на стрічу долі.
Ідуть живі трупи людей по трупі природи.
Вже довго вони блукають по албанських безвістях.
Два невідступні товариші: голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті.
В останніх днях загніздився в їх душі третій і найтяжчий ворог: безнадійність.
Від десятьох днів вони вже нічого не мали в устах.
Нема вже диких овочів, ні трави, ні хопти, ні кори з дерева.
Тіло з них майже зникло.
Останки обшарпаного одіння висять на них, мов купа брудного й замерзлого лахміття на кістяках.
Ноги, опухлі з голоду й зимна, здебільшого обвинуті онучами, які щораз розлізаються, доки зовсім не облетять.
І не одна людина йде по замерзлому снігу босоніж.
У них уже ледве видно сліди обличчя.
Замість щік дві ями, мов дві глибоко розкопані могили.
Лице покрите, здається, не шкірою, лиш якоюсь чорно-сірою, землистою поволокою, що схожа на пліснь у грибів.
На лиці кожної людини довга борода, розкуйовджена, помервлена, як помарнілий, розтоптаний бур'ян на розораній скибі.
Очі сховалися глибоко в лобі.
Шукають душі, щоб разом із нею покинути останки тіла, нужденну, розвалену тюрму.
Одні очі погасли, другі блищать гарячковим огнем і виразом недалекого божевілля.
Коли одна людина гляне в лице другій, здригається.
Відвертається з жахом, а тремтячі уста шепчуть:
- Смерть...
(...) Замучені голодом, морозом і безсонними ночами, вони попадають у сумерк півсвідомості, яка хвилями зникає, то знов деколи переходить у повну несвідомість.
І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля.
Їхня свідомість похожа тепер на сонце.
Пливуть малі й більші хмарки, в меншій то дальшій віддалі від себе і притемнюють та заслонюють його на мент або на довшу хвилину.
Аж насуне велика чорна хмара й заступить сонце, може, не все.
І за чим життя людей тужило, за чим їх душа рвалася, це ввижається тіням наче промінь сонця в темряві їх душі.
І, захоплені тим промінням, вони бачать життя, яке кинуло на них уже присуд смерті.
Їм увижаються люди, які їм були близькі колись. Вони вітають, обнімають їх, говорять з ними.
Вони чують дивні звуки з далекої батьківщини, співають пісні, які ще дітьми чули. З малими винятками вони всі, здається, збожеволіли.
І з ясними видіннями вони вмирають з усміхом на устах.
Падають на шляху.
І тоді чути стріли сербських крісів.
Це сербські вартівники вбивають немічних людей, які вже не можуть піднятися.
Бояться серби, щоб ці вмираючі людські тіні не одстали позаду й не зміцнили німецького й австрійського війська, від якого здалека аж тут гомонить час від часу глухо гук гармат.
Багато їх кидається в безодню, щоб не вмерти в немочі від сербської кулі.
Ось недалеко паде одна людина.
Серб здіймає з плечей кріс і підходить до неї.
Людина витягає руки й розказує сербові:
- Мої діти ще оттакі маленькі. От тіцькі ще.
Показує рукою, як маленькі його діти, й роздираючим голосом благає:
- Брате сербе, не осирочуй моїх діточок!
Але ворог не знає милосердя.
Лунає гук вистрілу.
І тінь останніми краплями крові червонить білий сніг.
Так умирає багато людей з перестріленими або багнетом пробитими грудьми й головами.
Душевне отупіння покидає їх на хвилину. І в їх душі прокидаються бажання, що в'яжуть їх з життям.
Ось одна людина з босими, фіолетними ногами угледіла нараз на хмарах над деброю вогонь.
З заіскреними очима показує його товаришам.
Три товариші біжать там, де вогонь видять.
І падають на хмари над пропастю.
І хмари проковтують їх, як море зерна піску, як вічність хвилинку.
І
Штранцінгер, який ішов зі своїми шістьома товаришами на кінці довгого ряду, станув.
- Що тобі? - питав Добровський, котрий у цій хвилині вів його.
Штранцінгер мовчав і тільки притискав міцніше до себе скрипку, яку весь час ніс із собою.
Його скрипка - це було все, що воєнна доля йому лишила.
Куля забрала йому очі.
Його мати з болю вмерла, а його суджена скочила в ріку, й ніхто її більше не бачив.
Він дізнався про їх долю й від того часу онімів.
Замкнув увесь біль у темряві своїх очей і своєї душі і скам'янів.
А може, він у пісні скрипки бачив день, бачив бодай один промінчик сонця й вузеньку, синю смугу неба?
Але люди чули тільки один раз пісню його скрипки після смерті його матері і його дівчини.
І була це пісня, від котрої навіть ворог заплакав.
- Хто покине його? - застогнав Ніколич.
- Не йдім далі. І сили вже в нас немає. Вмираймо тут.
Шість товаришів стануло.
Злякалися, бо перший раз від довгого часу почули Штранцінгерів голос, який вийшов з його уст, як із нутра землі.
- Ідіть! Я тут останусь.
Добровський обізвався:
- Ми з тобою останемось. Товариші, так?
Кожний мовчки кивнув головою.
- Але вмремо не від сербської кулі,- воркнув Сабо й затиснув зуби та блиснув дико очима.
Старий сербський стражар приступив до них.
- Наперед!
- Мовчи! - крикнув Сабо.
Серб ізмірився до вистрілу, але Сабо вдарив його палкою по голові.
Серб упав.
Живий, мертвий?
Байдуже.
Сабо забрав від серба кріс з патронами.
Не найшов у його торбі ні зерна хліба.
Копнув його ногою, й серб покотився в дебру.
Сабо взяв сліпого Штранцінгера за одну руку. Ніколич за другу і всі сім відійшли набік від "шляху смерті".
Станули й оглянулися кругом.
Куди око не гляне, з усіх-усюдів заглядає смерть.
(...) Вони простягають руки за товаришами.
- Чекайте! Чекайте!
На їхній голос гомонить понура відповідь із яруг:
- Чекайте! Чекайте!
- Не йдім за товаришами,- кличе Сабо - Там нас гибіль чекає. Я маю кріс. Шукаймо албанської хати. Тепер буде десь пізно з полудня. Як не найдемо нічого, то, може, вдасться нам яким чином розпалити вогонь. Може, хтось уночі побачить наш огонь і прийде до нас...
- Вовки прийдуть...- бовкнув Добровський.
Ніколич думав:
- Може, й люди прийдуть...
- Люди? - питав Добровський - Люди для нас - гірше вовків...
- Щоб витримати до вечора й через ніч, мусимо мати хоч іскру якої-небудь надії...- падькав Ніколич.
Добровський відповів:
- Одинока надія - якесь чудо або наші люди.
Та не такі нуждарі, як ми... Але...
Замовк
Пускаються в дорогу, щоб зійти з гірського хребта, пірнути в сіру млу і пройти крізь неї на землю.
Може, там глибоко внизу, є життя й людське серце. (...)
Вони стрепенулись і глянули на себе.
Всі тремтіли в лихоманці.
Бояні лебедів:
- Огонь... огонь... огонь...! Згинемо без огню.
Недалеко найшли присипаний снігом корч.
З великим зусиллям одчімхали галузки та відтяли його при самім корінні.
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
- Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться, - глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
- Те тарахкало придалося б дуже на вогонь...- шепнув.
- Дай спокій,- відповів Добровський.
Оця скрипка - це його очі...
Кожний відтяв сухий шматок зі своєї одежі.
Однак огонь погас.
Сабо почав із якоюсь дивною рішучістю:
- Щоб огонь горів, не вистачить кілька онучок. На це треба цілого убрання.
Добровський глянув на нього допитливо:
- Відкіля взяти цілого убрання? Коб тут іще був труп серба.
Сабо відповів зі спокійною жорстокістю:
- Незабаром найдеться між нами не один труп, менше або більше... Одначе треба, щоб це сталося вже скоріш...
- Як ти це міркуєш?..- шепнув Ніколич і з жахом подався назад.
- Віддирання шматків одежі безцільне. Сентиментальність - смерть. Тверезо думати! Сяк чи так, один із нас найскорше згине...
В поглядах товаришів вичитав Сабо мовчазне і тривожне питання й відповів:
- Ну... як уже слід мені висловитись виразно, то... один із нас мусить умерти...
При останніх словах Саба нова струя морозу, студена, наче смерть, нагло прошибла душу й тіло товаришів. Щось нараз наче обвалилося в них, і з румовищ якась несамовито люта сила почала скоро, скоро вимітати марні останки життя й надії.
Блудними очима глянули на Саба, котрий сам наче злякався своєї думки й, мабуть, у бажанні злагодити її вражіння додав після короткої мовчанки:
- Для загального добра.
Добровський глянув йому бистро в очі й вицідив поволі, крізь зуби:
- Для загального добра - гинь ти!
- Ні, я ще хочу жити. Але наш товариш Бояні радо згине. Його свідомість ледве вже блимає. Знаєте, що він забув навіть своє ім'я. Бояні, як тебе звуть?
Бояні став лебедіти, начеб усі останки його душі були на його устах:
- Я хочу жити... хочу жити...
- Жити ми хочемо всі. Та кому в голові те, що ми хочемо? Ми мусимо! Хто хоче мусити?
Настала лячна мовчанка, серед якої вони старалися розібрати цю жахливу думку у своїй гарячкою виснаженій свідомості.
- Хто з нас пожертвується добровільно для других?- напирав Сабо, повторюючи все наново свою убивчу гадку.
- Я, - перервав мовчанку сліпий.
- Я, - пронеслося глухо з уст Пшилуського.
Оба вони все мовчали.
Здавалося, що вони тепер на те тільки й відзискали мову, щоби попрощатися з життям.
Добровський сказав:
- Ти стань собі на боці, Штранцінгер. Ти святий. Нічия рука тебе не торкнеться.
- Але що з тобою... Пшилуський? - нагадував Сабо, котрий помітив, що другі, здається, годяться з його лячним наміром.
- Маєте кріс, - відповів глухо Пшилуський.
- О боже! Не дивімся на добровільну жертву наших товаришів! Пождім! Доля сама вирішить, кому з нас найскорше вмерти, - падькав Ніколич.
Всі зрозуміли.
- Хто з нас найслабший? - питав Сабо і глянув на Боянія.
Бояні затремтів, і його сині уста ще більше посиніли.
- Я даю ось яку раду, - сказав Сабо - Не сміємо згинути з морозу, заки розпалимо вогонь. Наше тіло, те прокляте стерво, вже зовсім деревіє з морозу.
Будемо бігати і скакати довкола цього корча.
Біганням огріємося трохи, тоді - про мене - роздираймо наше дрантя на вогонь!
Але як я впаду й не матиму більше сили, тоді плюну на дальше нужденне життя. Тоді здеріть із мене убрання й жийте!..
Тут Сабо викривив уста з якимось дивним глумом і додав:
- Взагалі: хто з нас перший упаде і вже не встане, цей стане нам усім у пригоді. Німий жах охопив їх.
І хоч безтямною грозою проймала їх оця думка, начеб коса смерті устряла їм у мозок, то все-таки всі вони чули, що незабаром один із них мусить перший згинути.
Так мусило бути! (...)
(...) Боянія опанувала тепер лиш одна думка: хай нагло, в одну мить, мов блискавиця, щось ударить і раз на все загасить у нім усяке почуття болю, боязні й терпіння.
Він задивився на наймогутнішу гору і тремтить, мов блудний огник серед пітьми та шепоче:
- Хай упаде... роздавить... кінець... супокій...
Раз у раз повторює ті слова.
Нараз йому здається, що могутня гора розгортає чорні хмари й суне просто на нього.
Він хоче кинутись на землю й чекати, аж гора впаде й роздавить його.
Нагло побачив перед собою очі Саба.
Спотикнувся й упав.
Божевільний жах його обхопив, що не гора, лиш людина несе йому смерть.
Це додало йому нової сили.
Зірвався, як малий хлопчина, наче м'яч, відбився від землі і став, гуляючи, кричати:
- Вона мені ногу підставила. Але я її копну... копну!.. Ха-ха-ха! (...)
Копав її і посував у напрямі кручі. (...)
Шалений танець найслабшої тіні наче заразив других.
Навіть Пшилуський, котрий здебільшого стояв над прірвою й шукав її безмірної глибини, пустився в танець і все з понурим виразом лиця кричав:
- Проч від мене, розпуснице!
Кожний старався закричати чиїсь кроки, що поволі, глухо, зловіщо вже наближалися.
Це був крик людей, що в густому пралісі опівночі хочуть прогнати від себе щось, що серед заклятої, таємної тиші чатує й ось-ось кинеться на них.
Бояні сміявся: "Я її пхнув у безодню", Ніколич белькотав: "Ти моя, ти моя", Пшилуський: "Геть від мене", Сабо кляв по-мадярськи, Добровський скреготав зубами, а я повторяв раз у раз, сам не знаючи, чому: "Сонце... сонце..."
Тільки Штранцінгер стояв осторонь, наче статуя й мовчав.
Як перекотиполе, гнане бурею, як соломки на хвилях розшалілого моря, так кидалися людські тіні в дикім танці життя і смерті. (...)
Їхні смертельно-тривожні обличчя, похожі на брудно-сірі, зелені й фіолетні черепки із глини, які ось-ось розсипляться, їхнє дивне гукання та дика, душу роздираюча музика Добровського будить почуття, що нараз земля розступиться під ними й небо впаде на них.
(...) Нараз Бояні заплакав і закликав:
- Мамо моя! Де ти?
Перестав скакати і плакати та задивився в дебру, і його очі шукали чогось по сірому морі хмар.
Почувши плач Боянія, Добровський сказав:
- Коли з тебе мужчина, чоловіче, то ніколи не плач!
Я побалакаю, для приміру, з дамою, що була колись моєю милою.
В цій хвилині Пшилуський, що стояв на боці і з якимось болючим отупінням дивився перед себе, обернувся до Добровського.
Перший раз його німа байдужість розвіялась, і він з якимось таємним зацікавленням упер свої очі в Добровського та став його слухати з такою напругою і з таким скупченням усіх своїх сил, начеб найближче слово Добровського мало йому принести визволення або смерть.
Одначе Добровський не помітив цієї дивної уваги Пшилуського й говорив:
- Так тямлю мою останню стрічу з нею, що здається, бачу цю женщину тепер перед собою.
(...) Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене.
І ви кинулись на шию гладенькому галапасові, котрий ніколи навіть пороху не нюхав.
Тямите, як я, загартований жовнір, плакав перед вами?
А ви відповіли на мої сльози:
- Іди собі до чорта!
Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерті.
Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.
Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає...
Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.
Ви тікаєте від мене?
Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:
- Дивіться, з яким презирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким пустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші - на короткий час...
Добровський обернувся знов у сторону своєї колишньої милої і запитав її:
- Не скажете навіть одного слова на вічну розлуку?
Га, кидаю на вас найтяжчий проклін: хай вам доведеться погуляти так само, як нам ось тут.
Замовк і блукав очима по скам'янілому морі мраки.
Може, шукав там весни своєї душі? (...)
Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а начиналось божевілля.
Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.
Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах.
Однак мороз примусив його знов скакати.
Зробив кілька кроків і упав.
Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги.
Боровся довго з божевільним виразом очей і ледве підвівся навколішки.
Клячучи, глянув знов на море хмар, і нараз його очі заблисли радісним огнем, а його уста усміхнулись,
Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:
- Пальмо, пальмо!..
Вже рік я тебе не бачив...
Як я тішуся тобою!..
Хтось під пальмою на морі...
Човен відбиває від берега... в нім сидить... - боже!.. - моя мати!
Гляньте!..
Вона пливе прямо до мене...
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати... Скочу в море...
Я попливу тобі настрічу...
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
- Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
(...) Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
- Прошу вас, товариші: як побачите мою матір... як моя мати питатиме вас за мною... то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що... що ви мене ніколи не бачили... й ніколи не чули... нічого про мене...
Коротке хлипання струснуло ним.
- Ні, ні... товариші... не кажіть їй так... перекажіть моїй матері... о, боже... що мені, бідному, їй переказати...?
Привітайте її гарно від мене і... скажіть їй якесь... любе, добре слово від мене...
І скажіть їй, товариші, що я вмер... у теплій хаті... на білій постелі...
(...) Незадовго Бояні заснув і - було йому добре.
Його мати таки прийшла до нього.
І у сні не чув він болю, не видів смерті, лиш усміхався радісно, бо його лице чуло биття серця в теплій матерній груді. (...)
Вони стягнули з трупа товариша убрання й розпалили вогонь.
Довго слухали вони мовчки шипіння вогню з похиленими головами.
Їх душі полинули в далекі країни.
Осінньою росою падали на вікна білих хат.
Незримими ангелами витали в кімнатах над людськими головами.
І цілували їх на привітання й на прощання.
(...) Важке мовчання перебив Добровський:
- Оце має бути людська доля! Вродилася людина, плакала, сміялася, співала, навчилася ходити і причимчикувала, сердешна, аж сюди, щоби після найстрашніших мук покластися тут, у тій проклятій льодовій пустині на спочинок.
(...) Вкінці він поглянув через огонь у спокійну, замерзлу даль і сказав наче до себе самого:
- Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити.
IІ
Вони сидять довкола вогню й чують, як нове, давно забуте життя починає струєю литися в їхні жили.
(...) - Я не тужу за ніким, - сказав Добровський. - Проклинаю цілий світ і серджусь навіть на своїх родичів. Навіщо вони привели мене на світ? Невже це нужденне життя варте того, щоб його цінити й за ним тужити? Не світить сонце нам ось тут, то взагалі не світить. Та найбільш болюче те, що в людській душі погасло світло ідеї. Сучасна війна обнизила людей до рівня найдикіших звірів. Найдикіше озвіріння обхопило тих мужчин, які ані разу не конали в огні боротьби. Та вже в найглибшу безодню душевної гнилі впала найбільша частина женщин, які своєю брехливістю, облудою, жорстокістю й безмежною жадобою гроша та своєю все свіжою різноманітністю статевої розпусти перейшли тисячу разів найдикішого мужчину - хама. За що ми боролися? Яка ідея цієї світової війни? Я вам скажу. Ми проломали сербський фронт і сунемо, як море, вперед. На сто кроків переді мною бачу ось яку картину: на землі лежить сербський жовнір, а мій капрал б'є його обома руками раз у раз у лице. Підходжу близько й виджу, що серб уже давно мертвий. Розлючений кричу до свого капрала:
- За що ти б'єш у лице трупа?
- За те, - каже він, - що ця сербська собака не має ні сотика в кишенях.
Ось вам ідеал всякої війни! Ось вам образ людської душі!..
Із-за великої втоми мені приходилось тяжко говорити. Та все-таки я мусив запитати:
- Добровський! Що ти зробив із тим капралом?
- Я пустив йому кульку в лоб.
- Отже, тебе аж надто обурило людське озвіріння. У твоїй душі, значить, і в душі багатьох людей живе ідея людяності й добра. Ця ідея - це поки що іскра під попелом людського самолюбства і звірячості. Та прийде час, і ця іскра вибухне могутнім огнем і спалить до тла попелище ладу, опертого на звірячій боротьбі людини з людиною й народів з народами.
- Якщо попіл не загасить перед тим цієї іскри, - сказав Добровський.
- Ось тут між нами, - озвався Ніколич, - заступлені австрійські народи, котрі так себе ненавидять і поборюють. А проте, ми, їх сини, співчуваємо собі тут, наче брати. Ми тут уже здійснили ідеал братньої прихильності й любові.
Добровський мовчав хвилину, опісля озвався з гіркою іронією:
- Яка ідея привела нас в албанські нетра? 45 000 трупів невинних батьків і синів на шляху смерті! Якій ідеї потрібні наші муки й наша смерть? Вона вже тут на нас чатує. І ще нині нас усіх задушить крайно трусливим і жорстоким способом!
І не умремо ми навіть так званою геройською смертю, тільки погибнемо тут, наче сліпі щенюки, кинені у стухлу, замерзаючу саджавку! І якщо сюди заблукають колись ситі прогульковці, то про наші кості заговорить найперше, напримір, така дама, у котрої буде замість душі здоровий питльований книш, який її так розіпре, що вона буде похожа на ходячий тілесний бомбаст.
Ця жіноча діжа смальцю зашкварчить:
"Ті кості не роблять на мене вражіння ні як пережиття, ні як літературна тема".
Хвилину думав Добровський, потім зітхнув:
- Тяжко конати серед грому гранат, серед голоду й холоду, а ще тяжче жити серед нікчемності й хамства сучасних людей. З цієї причини я, товариші, присягаю вам: коли яким чудом застане хтось нас тут іще живими і схоче рятувати нас, то я скочу в дебру. Я не хочу назад вертати в озвірілий світ.
Знов замовк, опісля глянув на хмари й на товаришів і сказав:
- Якби я був найвищим єством, яке сплодило світ і життя, то, дивлячись на діла своїх рук і на ваші муки, я запався би зі сорому на саме дно пекла.
Маю тільки одно бажання до життя: заки засну, хотів би наситити клятий шлунок невеличкою мискою якої-небудь теплої страви... І коли б я був Шекспіром, то сказав би тепер щось, похоже на оце: - Десять царів за один український пиріг...
ІІІ
Доки їх тіло, зціплене морозом, боролося при допомозі вогню зі смертю з зимна, доти всі інші болі наче сховалися в тіні й чатували на догідну хвилину.
Та тепер, коли тіло вчасти огрілось і слаба струя крові почала трошки правильно кружити по жилах, вони після останнього слова Добровського здригнулися.
Почули, як старий страшний гість, голод, став нагло з незвичайною силою стукати до їхньої свідомості.
Адже вони від десятьох днів не взяли нічого до уст!
Кожного, за винятком Штранцінгера й Добровського, вхопив корч шлунка, так що мусили з болю качатись по землі.
Коли перший приступ болю трошки успокоївся, вони почали вже тисячний раз наново нишпорити по карманах. Хотіли найти бодай одну порошинку хліба або чого-небудь не на втихомирення, а на хвилеве одурення убивчого почуття голоду. Всі шукали, тільки Штранцінгер сидів усе нерухомо, супокійно й байдуже, а Пшилуський дивився вперто в огонь, і з його лиця пробивався вираз великого терпіння. (...)
- Я вже найшов. Їжте, - сказав Сабо й показав кількадесят тисяч корон.
Розказував, як дійшов до тих грошей, хоч вони не були цікаві на те.
- Ідемо албанським селом. Ми всі вже три дні нічого не їли. Можна купити поганого кукурудзяного хліба, але нема грошей. Приступаю до одного капітана, що мав коло себе грубі скарбові гроші. Його обов'язком було рятувати своїх бідних людей.
Він усе був ситий, все щось їв і ремигав, мов корова, та й такий вам грубий і тілистий був, що аж його розпирало. Здавалося, що він ось-ось трісне й забере нам одиноке добро, яке нам господь іще оставив: чистий воздух. Трісне й затроїть нам його, як величезна, пересичена й розтоптана блощиця.
- Пане сотнику,- кажу йому,- просимо вас слухняно, позичте нам по кілька корон, а то доведеться з голоду здохнути.
Не хотів ні чути про те.
- Здихайте! - квікнув, - я не дам ні сотика!
Я собі міркую: "О, чекай, небоже, відпокутуєш ти мені це гірко".
В горах я підглянув догідну хвилю й вирвав йому гроші з рук. Він замахнувся й хотів ударити мене, але я собі нічого... тільки оттак... делікатно його штовхнув... Він, неборака, замість упасти собі трошки на землю і встати, вибирає вам довгий шлях і жене стрімголов у безодню... Га, га! Як моє серце раділо, коли я дивився, як він, сіромаха, собача личина, котився по стрімкій збочі! А які елегантні і граціозні вихиляси й викрутаси при тім виводив! Кажу вам: із нього справжній салоновий лев... То знов скакав, як заєць або як дика коза. А квапився, що не дай боже! Видно, хотів чимскоріш пожалітись Бельзебубові на мене за мою нечемність і за брак воєнної дисципліни. Хай йому земля пером на дні пекла!
Тьфу на нього!
Розкинув гроші по воздусі.
- Сховай гроші, - казав Добровський, - бо з тебе, небоже, великий грішник, і як у пеклі не з'єднаєш собі грішми протекції у пані Бельзебубихи, то в пекельнім огні житимеш, може, так само гірко, як тепер тут.
Кілька банкнотів упало на поли його плаща. Сабо дивився на них довго, спершу байдуже, опісля з якимось таємним зацікавленням. Нараз його очі блиснули несамовитим блиском, у якому замиготів непогамований гнів. Він кинув дикий проклін, опісля мертвецькими пальцями вхопив, якби був несповна розуму, один банкнот і оглядав його якийсь час витріщеними очима. Нагло кинув папір із блискавичою скорістю в уста й почав його роздирати зубами й зажерливо жвякати. Його очі, наче блудні, виступили йому з глибоких ям, якби самі хотіли докладно приглядатися, яким чином людина може вдати штуку їсти гроші, наче страву? Його запале, землисто-сіре лице напучнявіло, й по його рухомій набряклості було видно, як паперовий вузлик у його устах мандрував то сюди, то туди. Увесь вираз його обличчя уявляв собою жахливу картину нужди, скаженості і божевілля. Під час того, як Сабо кусав і жував завзято паперові гроші, він і арчав несамовито, наче скажений пес, який даремно обгризає засохлу костомаху.
Товариші позирали на нього зі співчуттям, то знову з переляком. Тільки сліпий не знав спершу, що діється, й сидів байдуже: Добровський дивився на Саба найперше з зачудуванням, відтак якийсь час із легкою іронією. Вкінці став говорити:
- Яка з тебе дитина, Сабо. Ти береш на себе неабияке завдання: дуже оригінальним способом ти хочеш розв'язати соціальне питання. Річ ніби проста: з'їж гроші і таким чином тобі вдасться знищити капіталізм і одночасно втихомирити голод. Це не зла думка...
- Не глузуй! - скреготав зубами Сабо - Несамовиту лють і радість чую при роздиранні цих онуч. Мені здається, що я нищу, мордую всю ту світову зволоч, всю грошеву й к-ську господарку, через яку ми тут мусимо так нужденно здихати!
При тих словах кусав іще більше заїдло грошевий вузлик і здавалося, начеб якраз тепер він проковтнув одну його частину.
- Що за чудо,- кепкував Добровський далі. - З тебе став нагло великий ідеаліст! Одначе ти своїм ідеалізмом придбаєш собі тільки біль шлунка. Ти не зміниш нашого нужденного світу. Отже, будь розумний і перше: дбай, як кожний статочний горожанин, про своє здоров'я; друге: щади гроші, бо уста - це дуже лиха щадниця. А як яким чудом вирвешся з нашої безодні живцем, то поміркуй, скільки можливостей життєвої насолоди ти будеш мати як капіталіст.
За гроші буде юрба качатися перед тобою в поросі й болоті; грішми відбереш людині честь і життя; за гроші станеш Гібралтаром лицарськості й честі, хоч би ти був і найбруднішим плюгавцем; за гроші держава зробить тебе ексцеленцією. Невже це не гарно звучить: ексцеленція, Сабо! Та найкраще, найсолодше, ба короною творіння буде оце: за гроші найкращі, найбільш чудові женщини, мужатки, дівчата, молоді, католицькі, православні, протестантські, орієнтальні - всі будуть вішатись тобі на шию.
З роздертими шматками грошей в устах, із широко витріщеними очима, кричав Сабо, як навіжений:
- Виріжу, вимордую всі ті дурнуваті ексцеленції, всіх тих дипломатів, воєнних горлаїв, грошопасів, які напиваються, як опирі кров'ю здитинілої людськості!
При тім Сабо випльовував шматки, і здавалося, начеб він тепер трохи втихомирився.
(...) З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав.
Сабо вхопив свіжий банкнот і кричав далі:
- По твоїм запаху сейчас пізнаю, хто ти такий. Значить, представлення зайве. Ти, к. к. воєнний доставець, ти, гієно, ти, що з воєнного горя, з крові, з трупів, нужди селян і робітників, з болю вдів і сиріт згоропашив собі мільйонний маєточок. Я повинен тебе роздерти своїми зубами; на жаль, я не можу устромити тебе в мої уста, бо ти мені занадто смердиш...
Після тих слів зім'яв банкнот у маленький вузлик, обернувся й кинув його в дебру.
Тримаючи перед собою нову тисячкоронівку, Сабо говорив:
- Ви, всечесніший пане Черевайку й достойнику, належите до тих, які з очима, все зверненими до неба, просто підтюпцем у пекло чимчикують... Ви з проповідниці загрівали людей до різні брата. Що мені з вами почати, високопреподобний отче? З вами треба поводитися набожно, як слід такому православному католикові, як я.
Сабо завернув очі і глянув з великою набожністю на чорне небо.
Опісля взяв обережно банкнот кінцями пальців лівої руки, а правою рукою давав паперові кулаком удар за ударом, доки папір не розлетівся і всі кусники не впали на землю.
Обома руками взяв тепер Сабо новий банкнот і бурмотів:
- Чую якусь горяч у пальцях... Хе, хе... навинулася мені між пальці - баба... Pardon, madame... Війна зробила мене дикуном... із цієї причини я буду в вашім товаристві поводитися, може, трошки непристойно.... а може, навіть дуже грубо... Як вам на ім'я? Ви мовчите засоромлені, так якби з вас була чотирнадцятилітня дівчина... Ні, ні, тільки без облуди... Коли ваш муж серед бурі і громів, серед морозу і снігу лежав в огні гранат і в обличчі смерті тільки про вас думав, ви не мали сорому ваше подружнє ложе гріти разом із якимось лайдаком. Жіноча честь, діти, матерні гордощі - все те було безсильне супроти ваших інстинктів повії, ви, madame, ти, бруде, ти, суко...
Сабо приклав банкнот до носа, висякався, опісля відкинув його з погордою, далеко від себе, плюнув за ним і крикнув:
- Бруд до бруду!
Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:
- Я... я... його... го... го... Be... Величність... королівський полководець...
А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Величності... Це ви - символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.
- Дай спокій королівському Величеству, - кпив Добровський, - воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу...
З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.
- Кинь його сейчас у вогонь, - кричав Сабо, - а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії...
- Ти дуже помиляєшся, - сміявся Добровський і кинув гроші в дебру.
Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
- Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти - це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
- Пусти мене, - кричав Сабо, - пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
(...) Як дивно великий, таємний, могутній дух, який високо піднявся понад усі блуди людства, понад увесь гнів богів, дух, який усе тямить, усе розуміє і все прощає, так сказав сліпий товариш:
- Люди не є злі... не є добрі. Люди тільки нещасливі і - щасливі.
Потрясені тими словами до самого дна душі, дивились нещасливі люди на свого найнещасливішого товариша, й по запалих, зимних обличчях покотилися великі, важкі, гарячі сльози. (...)
Коли вкінці всі успокоїлися, сказав Добровський м'яким голосом:
- Товариші! Тепер ми вже не маємо грошей і також не потребуємо грошей. Тепер ми стали справжніми людьми.
Потрясаюча картина болю, яку показала душа Саба, схвильована чимраз більше власною уявою і пристрастю, перенесла всіх назад у світ, у якому вони жили колись і який був тепер для них так далекий, недосяжний, утрачений.
Все минуле їх життя на світі, всі його радощі і вся принада пройшли перед очима їхньої душі.
Після дикого оголомшення прийшла сонливість, задума, мрії.
Знову вони сиділи довго мовчки, доки голод не приневолив їх шукати наново за одробинками хліба.
(...) Очі Саба блиснули дивно диким огнем. Він дивився на товаришів довгим, задуманим, питаючим поглядом.
Нараз він запитав Ніколича:
- Чи хочеш дійсно жити?
- Хочу.
- Чи всі хочете жити?
- Всі.
Ніколич кинув оком на Штранцінгер а й питав шепотом Добровського:
- Чи сліпий також хоче жити?
- Запитай радше, чи сліпий живе?..- відповів потихо Добровський. - Його дух не живе вже тут. Він ширяє вже далеко від нас... поза межами болю.
- Я не хочу жити, - сказав придушеним, понурим голосом Пшилуський.
Глянули на нього із зачудуванням:
- Чому?
Відповів лиш:
- Не питайте. - І знов заслонив свою душу глибокою мовчанкою.
- Чи хочете жити за всяку ціну? - спитав Сабо.
- За всяку ціну.
- Але як? - звучало невимовлене питання.
- Як так, то маємо спосіб... гляньте он там! - сказав Сабо й показав рукою на когось.
Очі ішли за пальцями Саба й зупинилися - на трупі Боянія.
Громом ударила в їх мозок якась думка.
Що він думає?
Невже ж мав би труп спасати їм життя?..
Невже ж тіло товариша мало б їм служити за поживу?..
Це страшенне!
Це нечуване!
Найтайніші глибини душі заворушилися проти цієї думки. (...)
Їм стало ясно, що, хотячи врятувати життя, мусять їсти тіло свого товариша.
(...) Добровський закінчив тут свої думки словами:
- Наше теперішнє страшенне положення - це залізна, невблаганна логіка і плід злочину нашої душі.
І нема в цій логіці ні чутливості, ні краси...
Але коли ти, Ніколичу, хочеш умерти сентиментально-естетичною смертю, то на те нема ради.
- О ні, я не хочу вмирати. Мої родичі, моя...
- А, видиш! Ходи ж і поможи принести трупа до вогню, - закликав його Сабо.
- Боже, цього я ніколи не зроблю.
Тут Сабо глузував:
- Значить, ти хочеш їсти заморожене м'ясо... Це не зле. Це по модерних гігієнічних приписах...
- Ах, ти говориш, як сатана, - затремтів Ніколич.
Добровський відповів:
- Ну не хочете ви йти по трупа, то й я не піду.
Сабо пішов сам.
Стало лячно дивитись на те, що робитиме Сабо.
Відвернули очі від трупа товариша.
Ні одним словом я не брав участі в цій розмові, бо незвичайна, дивовижна жахливість думки Саба розтрощила до дна все моє єство.
Ціле моє тіло починає тремтіти, і здається мені, що мушу в найближчій хвилі впасти й не устану вже більше.
Ще слабша, ще нужденніша моя душа.
Здається, моя свідомість починає хвилями притемнюватися. Якась червоно-темна мряка заступає мені на хвилину очі й думки.
Все моє єство обертається в нічо.
Щось гострим ножем уверчується в мою свідомість.
Я чую, що думаю... чую біль... на щось тривожно чекаю...
Я живу...
Дивлюся через огонь у понуру даль.
На сто кроків від огню видніє увесь білий, снігом покритий корч, якого дивна подоба вражає глибоко мою уяву.
Цей корч із двома круглими вершками, з котрих горішній і більший нахилений над долішнім, нагадує мені жіночу постать, яка пригортає дитину до грудей.
Я не можу відірвати очей від цієї картини й уявляю собі долю матері з дитиною серед ледової пустині.
Як старанно вона оповила свою дитину...
Як ніжно тулить її до своєї теплої матерньої груді!
Як сумно вона похилила голову!
А може... може, це - не корч?..
Може, це, дійсно, мати з дитиною?..
Ні, це корч...
Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?
Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...
Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.
Нічого більше.
Чую голоси: "Устань"?
Мої товариші підносять мене й підтримують.
їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.
Ні... це корч... не корч...
Так, так... це мати з дитиною...
Небо й земля забули її так само, як нас...
І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...
Здається мені: вона побачила нас...
Чому ж вона стоїть непорушно?
Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...
Вона з дитиною замерзає...
Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...
Цить!.. Слухай!..
Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...
Крик жаху розвіяв мої думи.
Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.
Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.
Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.
Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.
Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.
Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:
- Не журіться, товариші!
Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!
Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:
- Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!
Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.
Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.
У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.
Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.
Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.
Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.
Однак перемога духа коштувала дорого.
На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.
Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.
Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть...
(...) Хтось нараз тихесенько зітхнув.
Хто це?
Сліпий товариш.
Давно ніхто не чув його зітхання.
Здається, що з його грудей продерся не його власний стогін, а тихий біль розпачу якогось ясного духа, що скований і кинений у вічну темряву безсильно ридає над давніми і свіжими хрестами й могилами людства.
І плаче над могилами, що вже ждуть на когось...
Де ті могили?
Чи під тихою церковцею, що сховалася в вінку старих лип серед буйного поля?
Чи над синім морем на чужині?
Чи, може, у хмарах, снігах, ледах... тут?..
Сліпий брате, любий, бідний, що тобі?
Висохлими пальцями обшукував замерзлий сніг довкола себе.
Шукав своїх очей - своєї скрипки.
Найшов її, і, здається, його обличчя проясніло.
Чи це чудо - чи смерть?
Його замучена душа наче вийшла крізь дві темні ями, звідки колись його очі дивились, і поклалася на струни.
Спершу руки сліпого тремтіли й закостенілі пальці не хотіли слухати голосу душі.
І замерзла скрипка хотіла все мовчати, як її власник.
І перші її звуки були уривані, захриплі, порожні, начеб вона сердилася за те, що їй не дають супокою.
Але згодом душа Штранцінгера перемогла всю неміч рук, весь опір скрипки.
І у тьму їхніх душ, і в мертву пустоту замогильну полинула пісня сліпої людини, як сон, що вже ніколи не присниться; як тепла кров, марно пролита; як мандрівка від колиски дитини через сонячні хвилі, через бурю життя людських тіней у незнану, темну вічність; як холодна смерть.
І на крилах пісні душі полетіли провертати гори й завертати весну і щастя, що вже не вернеться ніколи.
Здавалося, що скрипка сліпого співала пісню вічності і пісня прощалася з життям і словами промовляла та ридала:
У безкраїм темнім царстві
Зачарованої тиші
Дух таємний гомін чує:
Море вічності пливе. (...)
Пісня втихла.
Наче скам'янілий подих смерті, так застигли людські тіні.
їхні душі не вернули ще з далекої мандрівки в замогильну безконечність.
Вони блукали по бездорожних, сонних пустирях і тужили, і плакали за втраченим життям.
Та ніхто не чув голосу їхнього болю.
Тоді, як із шістьох краплинок води стає одна краплина, так шість душ ізлилося в одну душу.
І була ця одна душа марніша від наймарнішої пилинки, котрою буря гонить безвістями.
І стала ця пилинка-душа велика, мов світ, бо сховала в собі біль усього світу.
І могутніша від богів, бо боги не знають терпіння. (...)
Здається, що вони вже навіки сидітимуть довкола вогню:
Німі, зачаровані, закляті, омертвілі.
Вмерли люди, земля, небо, боги.
І вмерла душа людей, і душа безкраїх просторів.
І час ліг на хмарах сонної безконечності і спить.
Здається, навіть смерть умерла.
Море вічності стануло.
Вічність спить.
Людський біль не спить.
Сліпий товариш прокинувся.
Підняв обі сині руки, затиснув пальці й поклав їх на свої сині уста.
Йому зимно.
Я взяв його руки у свої долоні й хотів огріти їх.
Але мої долоні були зимні.
Я притулив його руки до своїх уст і до лиця.
Але й мої уста й лице були зимні.
Тоді я силкувався війнути теплим подихом із моїх грудей на його руки й дати йому частину моєї душі.
Але я не чув ні свого теплого подиху, ні своєї душі.
Не чув нічого.
І тоді щось, поховане в темних нетрах, де колись була моя душа, вийшло на світло.
І якась моя остання, велика, гаряча, ще не виплакана сльоза впала нагло на його висохлу синю руку.
Я скоро й непомітно обтер її й наблизив обі його руки до вогню.
Здається, сліпий товариш почув, що щось тепле й вогке впало йому на руку.
Його сліпі очі довго дивилися на мене, і здавалося мені, що промінь світла впав на його обличчя.
Чого він так довго дивиться на мене?
Дивиться й мовчить.
Нараз він узяв мою руку у свою, стиснув її, нахилився до мене й голосом, як таємний гомін крил позасвітнього вістуна, як ніжно-мрійно радісне зітхання дитини у сні на досвітку - шепнув:
- Є сонце в житті.
Всі товариші глянули з зачудуванням, подивом і з пошаною на сліпого товариша.
Здається, що їхні німі погляди так і говорили до нього:
- Твоя душа, замучена таким страшним болем, як ніхто другий на світі, бачить сонце...
Твої очі, що видітимуть усе тільки чорну ніч перед собою, бачать сонце.
І їхній сліпий товариш, цей німий, у болю скам'янілий живий образ нужденності буття, перестав у цьому менті бути для них наймарнішою пилинкою між ними, найнужденнішим, долею розтоптаним хробаком.
Вони чули, що з темних ям його очей пливе щось таємне, могутнє.
Щось ясніше світла, дужче сліпої сили божевільних стихій, святіше всіх богів.
Якась невмируща сила людської душі.
Якийсь могутній дух людини, що крізь нужденність сьогоднішньої хвилі, крізь роки крові, крізь хрести на цвинтарях, крізь сонні простори позагробні, крізь темряву безконечних засвітів бачить сонце майбутніх поколінь...
І людина, що в ній царить цей дивний, ясний і могутній дух, буде, вмираючи, радіти тому сонцю, що зійде колись...
І здавалося їм, що їхній сліпий товариш не чує тепер ні голоду, ні холоду, ні болю, ні туги... ні бажання розмовляти, бо його душа живе вже в цьому новому світі сонця, який його сліпі очі бачать, а якого вони, видючі, не видять, не чують...
Довго вони дивилися на нього мовчки з німою пошаною.
Нараз Добровський глянув на кожного товариша, опісля показав очима на сліпого й шепнув:
- Він щасливіший від нас...
І п'ять долею розтоптаних нуждарів дивилися у святому тремтінні на щастя свого сліпого товариша з заздрощами...
IV
(...) Нагло об їхні вуха вдарив притишений, глухий, хрипкий голос:
- Чуєте голос? - шепче Ніколич, і нагло бліді останки життя в його обличчі мертвіють. Тільки в очах мерехтить іскра заблуканого вогню.
І тремтячим, зломаним, таємним голосом Ніколич не то співає, не то повторює пісню, яка причулася йому...
Після останнього слова пісні підніс очі до чорних хмар і здригнувся.
Глянув на всіх і голосом, повним жаху, лебедів:
- Товариші, моя мати правду сказала... Чуєте?.. Над нами круки крячуть...
Вони сидять, як мертві, і слухають, як понурий голос гострими, хижими дзьобами клює їм мозок.
Довгу мовчанку перебиває Сабо голосом, у котрому чути конання сили і свідомості:
- Батько... кличе... батько кличе...
Прочі тіні силкуються теж почути щось любе, давнє...
Даремно.
Даремно я напружую слух, щоби почути слово, стогін, плач, ридання цієї матері з дитиною, що станула серед снігів і стоїть недалеко перед нами...
Чому вона стоїть там?..
Чому не плаче?..
Чому не прийде до нас?..
І її дитина не плаче...
Чому її дитина не плаче?..
Це було б чудо, якби тут людина не плакала...
Як же ж це можливо?
Тут коло нас маленька дитина - і вона не плаче?..
Беру Добровського за руку й питаю його:
- Скажи мені: "Чому ця дитина не плаче?"
- Де дитина?.. Чия дитина?.. - шепче він.
- Цієї матері... вона стоїть перед нами...
- Успокійся, товаришу. Це тобі так тільки здається...
Перед нами не стоїть мати з дитиною...
Перед нами немає нікого...
Тут до нас ніхто не прийде: ні дитина, ні жінка, ні батько, ні мати...
Я повторюю раз у раз останнє слово:
- Мати... мати...
І нараз душу всіх запалює бажання схилити голову на груди матері й почути на своєму волоссі пестощі її ніжної руки.
Тяжке пекло всіх терпінь зробило їх слабими, безпомічними, маленькими дітьми.
Вони самітні, всіми покинені, забуті богом і людьми.
Люди дали їм замість ніжності прокльони, замість серця гарматні кулі, замість родинного щастя кайдани неволі.
Природа кинула їх у холодні нетрі, звідкіля вороття немає.
(...) І замучена душа тратить владу над тілом.
Уста самі мимоволі відчиняються, і з горла пливе довгий, протяжний, безперестанний, жахливий звук:
- А-а-а-а-а-а. (...)
З кряканням гайвороння, з ревом громів і з зойкотом вихру змішався нараз якийсь несамовитий регіт.
Що це?
- Пшилуський, що тобі?
- Ха-ха-ха-ха!
Як я радію, що смерть іде!
- Ха-ха-ха-ха-ха!
Замовк, і було видно, як добував якийсь тяжкий камінь зі своєї душі.
- Товариші! Мені без упину страшенна змора ссе мозок... п'є мені кров.
Хочу висповідатися перед вами... легше умру.
Воєнне пекло все обернуло в руїну: високі змагання духа... людське достоїнство... честь... Людина стала звірем людині!..
Одначе я думав:
"Як верну по війні живий... буде найбільше щастя на світі... життя з любою дружиною... з дітьми".
Цілий рік я не бачив своєї жінки.
Я тужив за нею... любив її безмежно... шалено...
Дістав відпустку... приїхав до своєї дружини... до своїх дітей.
Через кілька днів... мій син... мале невинне ангелятко... щебече мені про все... що бачив... каже:
"Тату, до нас приходив один пан. Я дуже не люблю того пана, бо він цілував маму, і я дуже плакав, відпихав його від мами й казав: "То моя мама". А той пан сміявся й далі цілував маму й казав мені: "То моя мама".
(...) Нараз його очі дико заіскрились, велике більмо їх заступило й він крикнув:
- Пекло!..
Вона цілується з коханцем...!
О, боже!
Мої діти плачуть...
Мої діти відпихають коханця від матері!..
Товариші!
Де кріс?
Сейчас застрілю її як...
Ухопив кріс, змірив і стрілив.
Довго гори гомоніли гомоном сумним, понурим.
Гайвороння зірвалося з трупа Боянія і злетіло з тривожним кряканням угору.
- Ха-ха-ха-ха!
Тепер моя жінка не цілується вже більше з любасами...
Її тіло застигає тепер отак само, як моє.
Ха-ха-ха-ха!
Замовк, узяв голову в руки і впер очі в огонь. З його очей стали канути сльози.
- Діти, діти, - говорив Добровський. - Ви хочете з розуму зійти.
Пшилуський, не вдавайся в тугу за тим, що вже не вернеться ніколи.
Потішся тим, що ти не перший і не останній.
І мене не минув подібний біль.
Але я не плачу. Пощо? Лиха жінка не достойна сліз і розпуки мужчини.
З його грудей мимоволі продерся тихий стогін.
Але він миттю придушив його.
Наче соромно стало йому із-за цієї хвилевої слабості.
Він засміявся голосно і глумливо та сказав до Пшилуського:
- Але з тебе неабиякий стрілець, коли тобі вдалося застрілити ворога на віддалі двох тисяч кілометрів.
Та проте прийми мою раду:
Коли з цього болота, з якого нас усіх зліпив сліпий припадок, ти знов народишся на світ, знов зійдеш із розуму і знов оженишся, то для більшої певності стріляй на свою жінку з ближчої дистанції.
Одначе Пшилуський не чув тих слів.
Він думав тепер тільки про свої діти.
Притискав обі сині руки судорожно до чола й шептав:
- Дітоньки мої!
Чому я вас не бачу?
Чому не прийдете до свого батька?
Ангели, сирітки мої!
Хто вас увечері спати покладе?
Хто вам уранці кучерики розчеше?
Грім ударив і заглушив його останні слова.
Незабаром його тіло почало поволі холонути.
А на його обличчі застигали також два ясні струмочки... (...)
- Огонь гасне, - шепнув хтось наче у глибокому сні непевним, сонним, утомленим голосом.
Огонь уже слабо блимав.
І Пшилуський дивився на нього, але вже його не бачив.
Його душа вже вибиралася на шлях нового, незбагнутого тепла й сонця. (...)
Нагло роздався якийсь дивний, жахливий стогін.
Це скрипка Штранцінгера конає...
Він держить її над огнем, а сам тремтить... тремтить...
Чотири ножі хтось їм устромляє в серце...
Чотири струни одна за одною тріскають...
У конанні скрипки чути голосіння людського розпачу.
Щезли вогняні язики і знов огонь слабо тліє...
Немає вже скрипки й немає вже спокою сліпому товаришеві.
Здається, тремтіння не покине вже його аж до кінця... (...)
(...) Ніколич позирає на мерця, праворуч якого сидить ізбоку, й нагло його серце холоне. Якась дивна думка угризається в його ослаблену свідомість і безперестанно переслідує й мучить його. Положення мерця видається йому непонятним, страшенним, жахливим. Наглий переляк огортає його: він відсувається від мерця далі направо й тулиться чимраз кріпше до Саба. Він тремтить, як дитина, покинута на цвинтарі. Безупинно впирає в мертвого свої великі, затривожені очі й шепче більше до себе самого, ніж до других:
- Він умер... він сидить... Чому він сидить?..
Звертається очима до Саба, тисне судорожно його руки й питає його:
- Сабо... скажи... чому він сидить?..
- Не бійся... з тебе жовнір, - відповідає Сабо глухо.
Наступає коротка мовчанка, під час якої Ніколич не може найти спокою.
Несамовитим голосом-шепотом, начеб нагло його поклали в труну й забили кріпко віко над ним, він лепече:
- Я бачив багато мерців... Я не бачив сидячого мерця...
Звертається до Добровського й питає його благаючим голосом:
- Друже... скажи... чому він сидить?
- Успокійся, товаришу, успокійся, - розраджує його Добровський.
Глибоке мовчання, перериване тільки ревом бурі.
Нараз нагальне тремтіння проймає його тіло.
Він дивиться через огонь на того, що вже не тремтить, і ледве чутним голосом шепоче:
- Бояні вмер... Пшилуський умер... Штранцінгер?... Невже він?... Сліпий брате? Промов слово...
Сліпий мовчить.
Ніколич глядить у далеку похмуру даль і здається, що його очі шукають когось.
Дивиться тепер на товаришів і шепче:
- Чуєте? Хтось плаче... Я чую... хтось плаче... Він далеко від нас... стоїть на зеленій мураві... в ясному сяйві... він видить нас... він плаче...
Мовчки прислухаються, як хтось плаче.
(...) Всі мерці сидять, та проте рухаються... з місця на місце...
Я божевільний.
Ні... це сон... Такий сон сниться тільки мерцям..
Ні... мерцям не сниться нічо... Мерці лежать супокійно...
Я живий...
Тисячі ледяних голок устромилися мені в саме серце і в мозок... і колять мене, колять, колять, колять... я бачу мерців... мерці танцюють...
Я божевільний... (...)
(...) При моєму останньому слові чую голос:
- Ти живеш... мій друже...
Це Добровський.
З жахом дивлюся на нього.
Він бере мене за руку, показує товаришів і каже:
- Всі живуть... Тільки Пшилуський умер...
Жахлива мандрівка мерців кінчається, і я стаю пізнавати кожного товариша.
Всі вони закутані в біле, тонке покривало зі снігу.
Тіло сліпого товариша тремтить серед безупинних дощів...
Він не вмер...
Очі Ніколича заплющені...
Він теж тремтить.
Він живе... (...)
Все з заплющеними очима починає Ніколич говорити, наче у сні:
- Я хочу жити...
(...) Штранцінгер... покажи нам сонце!..
В цьому менті дуже близько вдарив грім, і в його грохоті губляться дальші слова Ніколича.
Сабо затискає кулаки, глядить із диким глумом за блискавицею, піднімає кулаки догори й голосом, переповненим гнівом і обуренням, із очима, зверненими вгору й розпаленими шаленою люттю кричить:
- Ти, котрий там нагорі розперся серед чорних хмар: Грими і вдар!.. Грими і вдар!.. жорстокий трусе! Зиркни на сліпого, зиркни на горе, котре ти тут ізгоропашив для своєї радості!.. Наймізерніший черв, Сабо, з презирством до тебе кричить: "Грими і вдар!... Грими і вдар!.." (...)
При грохоті нового грому Ніколич одчинив очі.
Затремтів іще більше і, дзвонячи безупинно зубами, белькотав:
- Зимно... зимно... зимно...
Добровський, котрий почав уже чимраз більше байдужіти на все, став при останніх словах Ніколича дивитися кругом себе і сказав нараз:
- Бачите? Онде на сто кроків гарний корч. Огонь буде. Ходім!
Коли я почув ці слова Добровського, якесь могутнє і страшенне почуття потрясло цілим моїм єством. (...)
V
Сон чи ява?..
Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...
Це сон... (...)
Чую рідне слово:
- Друже... химерний козарлюга... поважився... купіль... голий... зимно... пізнаєш мене? (...)
Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.
Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина. (...)
Він розказує:
- Знаєш: я впав хворий позаду.
На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.
Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.
Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.
Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.
На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.
Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.
Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.
Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров. (...)
- Де мої товариші? (...)
Остались на горі й сидять довкола огнища.
- Огонь горить?
- Ні, погас. (...)
- Вони мертві?
- Не думай тепер про них...
Важке мовчання. (...)
- Де вони... обоє?..
- Вони живуть і ждуть тебе.
Довге мовчання. (...)
Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.
І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі. (...)
І тихо щезли під ледом.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
