Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

РОЗВИТОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ДРАМИ

(кінець XIX - початок XX ст.)

Протягом третьої третини XIX ст. радикального реформування зазнає драматургія. Ці процеси були органічним розвитком тих явищ, що стали помітними ще у XVIII ст. Саме тоді виникла драма як окремий жанр, спрямований на смаки середніх класів. Такі теоретики літератури, як Дідро і Лессінг, описали його характерні ознаки: звернення до прози повсякденного життя як джерела драматичного, переосмислення природи трагедії і комедії та їх еволюція у напрямку трагікомедії, вибір дійових осіб серед пересічних людей тощо. Представники західноєвропейської «нової драми» - а саме так охрестили літературознавці усю сукупність новаторських тенденцій у творчості найрізноманітніших драматургів того часу - підхопили ці художні відкриття, значно поглибили їх розуміння і, виступивши проти усіх історичних театральних систем, від античності до романтизму, поставили собі за мету створити сучасний, абсолютно оригінальний театр.

Зачинателем «нової драми» був норвежець Г. Ібсен. Успіх його п’єс надихнув інших драматургів у різних країнах Європи: Г. Гауптмана (Німеччина), Д.Б. Шоу (Великобрита нія), А. Стріндберга (Швеція), М. Метерлінка (Бельгія), Е. Золя (Франція). Безумовно, усі представники «нової драми» йшли власними шляхами, їхня театральна естетика і поетика дуже різнилися між собою. Наприклад, Е. Золя або Г. Гауптман намагалися втілити на сцені досягнення натуралістичного мистецтва, а М. Метерлінк вважається класиком символістського театру. Навіть у межах творчості одного драматурга не спостерігається стильова єдність. У п’єсах Ібсена різних періодів переважають риси відповідно романтизму, реалізму і символізму. Аналогічну картину ми бачимо у Гауптмана, який, паралельно з «натуралістичними», створює п’єси в дусі символізму і неоромантизму. Але існує риса, яка об’єднує представників «нової драми», - усі вони намагалися створити проблемний театр, максимально наближений мовою, стилістикою до сучасного глядача.

Один із способів такого «осучаснення» театру - показ на сцені картин повсякденного життя, розкриття його найактуальніших соціальних і моральних проблем. Перед очима глядачів постають звичні для них картини побуту банкірів, бізнесменів, адвокатів, інших пересічних громадян. Саме вони тепер намагаються знайти відповідь на найскладніші питання буття. Певним шоком для театральної публіки став показ на сцені робітників, люмпенів, злидарів, а також звернення до таких тем, як спадкові хвороби або жіноче питання. Посилюється критичний і навіть викривальний пафос драматичних творів, нерідко театр використовується з метою політичної пропаганди. Ці тенденції легко помітити в творчості таких класиків світової драматургії, як Г. Ібсен, Г. Гауптман, Е. Золя, Д.Б. Шоу.

Інший шлях оновлення драми - переосмислення природи усіх елементів драматичного твору. Остаточно хистким виявляється традиційне протиставлення трагедії й комедії, внаслідок чого утверджується трагікомедія; автори відмовляються від чітких жанрових визначень власних творів і нерідко називають їх просто «п’єсами». На другий план відсувається зовнішня інтрига (любовні трикутники, таємниці, кримінал тощо), а її місце тепер посідають або ідейні конфлікти (Д.Б. Шоу), або внутрішня прихована інтрига (М. Метерлінк). Персонажі вирізняються досить суперечливим характером і розмовляють сучасною літературною прозою з широким використанням побутової, жаргонної і навіть діалектної лексики. Змінюється і традиційна композиційна структура п’єси, яка більше не має традиційного завершення і в якій пропонується читачеві відкритий проблемний фінал - запрошення до дискусії.

Отже, «нова драма» була загальноєвропейським явищем, однією з найцікавіших і найпослідовніших в історії світової драматургії спроб радикально переосмислити природу театру як складової частини людської культури.

• Завдання і запитання

• 1. Розкрийте поняття «нова драма». У чому її значення для світової драматургії та літератури?
• 2. Яким чином представники «нової драми» намагалися оновити художню мову драматургії?