Зарубіжна література XIX століття. 10 клас. Пронкевич

Генрі Уодсуорт Лонгфелло

(1807—1882)

«Я усією душею хочу віддатися літературі». Генрі Уодсуорт Лонгфелло, один з найпопулярніших американських поетів XIX ст., народився у місті Портленд (Мейн), в освіченій родині з міцними традиціями. Предки обох його батьків були серед перших переселенців, які ще на початку XVII ст. прибули до Америки у пошуках щасливішого життя і релігійної свободи.

Усе в дитинстві Генрі Лонгфелло сприяло тому, щоб він став поетом. Його мати захоплювалася віршами й природою і прищепила йому романтичні смаки та любов до літератури. Дуже рано (у трирічному віці) розпочалося навчання хлопчика, і одразу виявилися його непересічні здібності до іноземних мов і красного письменства. Він багато читав і з великим задоволенням разом зі своїми трьома братами й чотирма сестрами проводив вільний час, спостерігаючи за напруженим і мальовничим життям рідного портового міста. Ці незабутні враження він поклав в основу однієї з найвідоміших своїх поезій «Моя втрачена юнь» (1855).

Ще підлітком Лонгфелло почав писати і друкувати прозу й вірші у місцевих періодичних виданнях. Цю практику він не припиняє і в коледжі, де навчається разом із ще одним відомим американським письменником — Н. Готорном. Безперечно, перші спроби Лонгфелло не були оригінальними і надто нагадували твори його попередників В. К. Брайєнта та В. Ірвінга, проте вони відіграли важливу роль у становленні Лонгфелло як творчої особистості: у такий спосіб він набув потрібного досвіду і довів собі й іншим, що його справжнє покликання — красне письменство. «Я усією душею хочу віддатися літературі, — писав Лонгфелло батькові 1825 р., наприкінці курсу в коледжі. — Кожна моя думка прикута тільки до неї».

Університетський диплом надав Лонгфелло можливість вдосконалити мовну та літературну підготовку. У коледжі, який він щойно закінчив, було започатковано викладання сучасних мов, а його, як одного з найкращих філологічно обдарованих випускників, не тільки залишили на кафедрі для викладацької роботи, а й відправили на три роки до Європи для продовження освіти. У 1826— 1829 рр. він інтенсивно вивчає мови — французьку, іспанську та італійську; читає пам’ятки європейської літератури (як давньої, так і сучасної) за першоджерелами, особисто знайомиться зі всесвітньо відомими літераторами. Повернувшись на батьківщину, Лонгфелло віддається викладанню мов. Хоча йому бракує часу для того, щоб писати літературні твори, 1833 р. він публікує кілька книг подорожніх записок.

1834 р. Лонгфелло одержує запрошення до Гарварда, де стає професором літератури, і вдруге відбуває до Європи. Під час перебування в Голландії його настигло велике горе: померла кохана дружина, з якою він був пошлюблений ще 1831 р. Молодий письменник і викладач відчуває гострий біль і самотність: «Втрата великої надії схожа на захід сонця, — пише він. — Уся краса нашого життя померла. Тіні сутінків оточують нас, а увесь світ — тільки сумний відблиск, тобто ще одна, густіша, тінь. З нетерпінням чекаємо ми на прихід самотньої ночі. Душа замикається в собі. Потім з’являються зірки, і темрява поглинає нас». Виснажений стражданням, він поспішає до Гейдельберга і там, аби забутися, поринає в книги.

1836 р. Лонгфелло знову в США, де до 1854 р. викладає в Гарварді. Він ставиться до своєї справи відповідально і сумлінно. Студенти і колеги поважають його як одного з найкращих професорів і знавців мов. Він оселяється у будинку, в якому колись був розташований штаб Джорджа Вашингтона за часів війни за незалежність США. Але, незважаючи на ці безперечні свідчення успіхів на педагогічній ниві, Лонгфелло не почувається щасливим, бо повсякденна університетська рутина забирає у нього час, потрібний для літературної творчості. Тільки 1854 р. він залишає професорську посаду і цілком віддається літературі.

Такий крок був підготовлений поступовим зміцненням письменницької репутації Лонгфелло. 1839 р. він видає напівавтобіографічний двотомний роман «Гіперіон», у якому відображено авторські думки і переживання під час його другого перебування в Європі. Ще одна його книга, котра побачила світ того самого року і принесла йому певний успіх, — збірка поезій «Голоси ночі». До неї він включив свої юнацькі вірші, а також вісім нових, які переконливо свідчать про непересічний, оригінальний талант Лонгфелло-лірика. Такий вірш з цієї книги, як «Гімн Ночі», де оспівується частина доби як найкращий час для складних і драматичних переживань, як момент самозаглиблення, є одним з найдосконаліших у доробку поета.

1842 р. побачили світ його «Балади та інші поезії», а також «Пісні про рабство». Остання збірка посідає окреме місце у творчості Лонгфелло. Йому не було властиво цікавитися політичним життям і писати злободенну поезію. Його вабили, сказати б, «вічні теми»: кохання, природа, культура тощо. Але цього разу він відійшов від своїх правил і різко висловився проти такого жахливого явища американського життя, як рабство. Безпосереднім поштовхом для написання цих віршів стала його чергова подорож до Європи. Повернення до США зі Старого Світу примусило поета по-новому поглянути на внутрішні справи країни і гостро відчути несправедливість стану речей в американському суспільстві.

Протягом 1845—1855 рр. Лонгфелло напружено працює і створює найвагоміші та найдосконаліші твори: виходять з друку ще одна збірка поезій «Дзвіниці Брюгге» (1845), романтична поема «Еванджеліна» (1847), «Пісня про Гайавату» (1855) та ін. 1858 р. він видає поему «Залицяння Майлза Сендіша».

На початку 1860-х рр. матеріальне і сімейне становище Лонгфелло було міцним, і його щастю ніби нічого не загрожувало, але 1861 р. лихо спіткало його другу дружину: вона згоріла у бібліотеці власного будинку через необережне поводження з вогнем. Цю втрату поет сприйняв мужньо, жодним словом або жестом не виказавши свого болю. Тільки після його смерті в архіві письменника родичі знайшли сонет «Сніговий хрест», написаний 1879 р., тобто через вісімнадцять років після цієї жахливої події. У ньому Лонгфелло оплакував передчасну смерть дружини, матері його дітей.

Щоб якось забутися і вгамувати біль, Лонгфелло розпочинає переклад «Божественної комедії» Данте, чия історія кохання до Беатріче, безперечно, нагадувала йому власну долю. Кілька років тривала робота над цим грандіозним проектом, яка завершилася 1867 р. В усьому англомовному світі переклад поеми Данте, виконаний Лонгфелло, і досі вважається одним з найкращих.

1863 р. письменник опублікував першу частину «Оповідань придорожнього готелю», а 1872 і 1873 рр. — другу і третю.

Генрі Уодсуорт Лонгфелло у XIX ст. був одним з найвідоміших американських поетів. Про це свідчить і прийом, влаштований йому 1868 р. під час подорожі до Великої Британії. Він був завжди в центрі уваги преси, у нього брали автографи й охоче запрошували на різноманітні заходи. Такі всесвітньо відомі університети, як Оксфорд і Кембрідж, визнали його почесним професором, а королева Вікторія запросила до себе на аудієнцію. Слава Лонгфелло на батьківщині Шекспіра і Мільтона була надзвичайно великою. Він перший американський поет, чий бюст встановили у Куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

На початку 1870-х рр. знову пожвавлюється суто літературна творчість Лонгфелло: він видає цикл поетичних драм «Христос» (1872), який складається з кількох частин — «Золота легенда» (1851), «Новоанглійські трагедії» (1868) і «Божественна трагедія» (1871); публікує нові збірки віршів.

Протягом останніх років життя Генрі Лонгфелло залишався активним і відкритим для нових впливів і контактів діячем культури. Йому вистачало енергії й здоров’я активно писати власні твори, перекладати, приймати гостей, відповідати на листи шанувальників свого таланту. Будучи незаперечним авторитетом у Кембріджі й Бостоні, він став справжньою загальнонаціональною і всесвітньою знаменитістю.

Особливо подобалося Лонгфелло спілкуватися з дітьми, які завжди символізували для нього щирість і чистому духу. Не випадково поезії, присвячені темі дитинства, є найкращими серед його творів. «Ідіть до мне, діти, / І скажіть мені на вушко /, Про що співають птахи і вітри», звертався він до дітлахів. І ті любили бувати в нього. На його сімдесят другий день народження вони принесли йому стілець, зроблений з «каштанового дерева, що росло над шляхом, яким ходив сільський коваль». Поет велів, щоб до його будинку пускали усіх дітей, які хотіли подивитися на той стілець. Його сімдесят п’ятий день народження відзначали у всіх школах Нової Англії. Останніми відвідувачами Лонгфелло також були діти: чотири хлопчики прийшли з Бостона, аби порозмовляти із всесвітньо відомим письменником, і він, як завжди, приділив їм увагу.

А вночі він тяжко захворів і через шість днів, 24 березня 1882 р., помер. Останніми словами, написаними ним, були вірші, які подаємо у підрядковому перекладі: «Із темряви ночі / Світ котиться у світло. / Світанок настає //». Ці пророчі слова символізують той непереможний високий дух, ту «щиру, прекрасну душу», за висловом Емерсона, які так зачаровують нас у безсмертних поезіях Лонгфелло.

Особливості поетичного стилю Г. У. Лонгфелло. Перша характерна ознака поетичного стилю Лонгфелло — простота. Його вірші дуже легко сприймаються читачами і швидко знаходять шлях до їхніх сердець. У них немає ані ускладнених герметичних метафор, ані загадкових образів. Поет пише про те, що близьке і зрозуміле кожному, що переживає більшість людей, — чинник, який, безперечно, є однією із головних причин його широкої популярності. Одначе простота поетичного стилю Лонгфелло не є свідченням примітивізму чи спрощеності його художнього світобачення. Вона скоріше засвідчує його вміння говорити навіть про найскладніші речі мовою, зрозумілою для всіх.

Класична прозорість поетичної думки поєднується у нього з вишукано прекрасною образністю. Лонгфелло був щедро обдарованим художником слова, який майстерно користувався усім репертуаром поетичних прийомів. Проте його поетичній інтонації, на відміну від інших поетів, таких як Е. По, властиві стриманість, спокій, навіть меланхолія.

Лонгфелло великою мірою був не тільки поетом, а й моральним мислителем, для якого кожне явище, що привертало його увагу, містило якийсь урок, повчання. Певну мораль (причому настільки зрозумілу, що немає сенсу її подавати наприкінці твору) проповідують і його поезії, але їхня дидактичність ніколи не буває нав’язливою, а це ще одна причина популярності творів поета серед широкого читацького загалу.

Ще один елемент поетичного стилю Лонгфелло — його вміння бачити світ в епічному вимірі. Не випадково найбільшу славу йому принесли саме епічні поеми «Еванджеліна», «Пісня про Гайавату» та ін. У жанрі великої епічної поеми, де розповідається про події загальнонаціонального значення, йому немає рівних в усій американській літературі. Вміння будувати сюжет, використовуючи різноманітні техніки оповіді, — невід’ємна частина магії мистецтва слова Лонгфелло.

Проте не варто забувати, що він був одним із найкращих американських поетів-ліриків, обдарований, до того ж, гострим драматичним баченням світу. Лірична стихія в його поезіях виражається безпосередньо в їхній пісенності. Багато з його найвідоміших віршів, таких як «Міст», «Зірки літньої ночі», «Діти» та ін., вирізняються гармонійною мелодійністю, що робить їх схожими на прекрасні співи. Не менш досконало володіє Лонгфелло і таким ціново ліричним жанром, як сонет, за допомогою якого він неодноразово вшановував пам’ять найвидатніших постів людства: Чосера, Шекспіра, Мільтона, Кітса.

Заслуговує на увагу і діяльність Лонгфелло-перекладача. Як знавець мов і людина з витонченим літературним смаком, він займався цією справою протягом усього житні. Крім згаданої вище поеми Данте, він перекладав твори скандинавських, французьких, іспанських поетів. Лонгфелло був добре обізнаним, тактовним і обережним інтерпретатором творів світової літератури, які завдяки його зусиллям стали близькими американським читачам.

Лонгфелло — поет широких народних мас. Вплив Лонгфелло на американську аудиторію чималою мірою пояснюється не тільки досконалістю його творів, а й неповторним «шармом» його як особистості. Безперечно, він був одним із вчених поетів-ерудитів, але ніколи не протиставляв себе читацькому загалу. Відомий поділ літературних творів на ті, що писалися тільки для «обраних», і на так звану «масову літературу» на доробок поета не поширюється. Він завжди відчував себе одним зі своїх співвітчизників, писав про них і для них, виробивши власну поетичну мову — чудову, вишукану і водночас зрозумілу всім. Спокійний, доброзичливий, відкритий, Лонгфелло був у очах сучасників втіленням того ідеалу Краси, який він розкривав у своїх віршах. І вони щиро захоплювалися ним не тільки як поетом, а й як людиною, мудрецем і вчителем, до якого можна звернутися за порадою. І сьогодні в Америці він залишається поетом широких народних мас. Свідченням такої любові й пошани американців до нього є хоча б те, що його книжки перевидаються щороку, що його поезії вивчають усі шанувальники англійської мови в різних куточках земної кулі.

• Завдання і запитання

• 1. Чим пояснюється популярність Г.У. Лонгфелло в американській та світовій літературі?
• 2. Схарактеризуйте основні ознаки поетичного стилю Г.У. Лонгфелло.

«ПІСНЯ ПРО ГАЙАВАТУ»

Індіанська Едда. Написана і надрукована 1855 р., ця епічна поема вважається найкращим твором Лонгфелло. Вивчивши фольклор північноамериканських індіанців, він розповів у ньому про легендарні подвиги героя ірокезів Гайавату, що вступив у двобій із силами зла, ворогами індіанців, і здобув перемогу.

Характеризуючи свою поему, Лонгфелло писав: «Пісня про Гайавату» — це, якщо її можна так назвати, Едда індіанців. Я написав її на основі легенд, розповсюджених серед північноамериканських індіанців. У них ідеться про людину дивного походження, яка було послана до них, щоб розчистити їхні річки, ліси та місця риболовлі і навчити займатися мирним ремеслом. У різних племен він був відомий під різними іменами: Michabou, Chiabo, Manabozo, Tarenaywagon і Hiawatha, що означає — пророк, учитель. У цей старий переказ я вплів і інші цікаві легенди індіанців. Описані події відбуваються в країні оджибуеїв, на південному березі Верхнього озера, між Мальовничими скелями і Великими пісками».

Ще одне джерело натхнення Лонгфелло під час створення «Пісні про Гайавату» — всесвітньо відомий фінський епос «Калевала», ритмічну організацію тексту якого американський поет свідомо наслідував у власній поемі. Таке використання формальних прийомів європейських епосів не варто інтерпретувати як плагіат чи нездатність Лонгфелло вигадати щось оригінальне, як це робили деякі недоброзичливі рецензенти одразу після публікації «Пісні». Мовиться зовсім про інше. Синтез уявлень народні, що перебували на «нижчих» рівнях цивілізації і формильного багатства європейського народно-героїчного епосу, дали змогу Лонгфелло поєднати речі, здається, зовсім не сумісні: свіжість погляду, властиву міфологічній архаїці, і класичну впорядкованість, яка є результатом багатовікового культурного виховання. Обидва ці елементи в поемі Лонгфелло надзвичайно гармонійні, що надає творові невмирущої краси.

З іншого боку, звернення до фольклору індіанців було кроком революційним, який, до речі, і не всім сподобався. Одна з бостонських газет писала з приводу публікації «Пісні про Гайавату»: «Нам нічого не залишається, як пошкодувати з приводу того, що наш найвідоміший національний поет не зміг обрати для своєї поеми кращої теми і зупинився на недоумкуватих легендах дикунів аборигенів». Сьогодні навіть дивно читати такі відгуки, але тоді, в середині 1850-х рр., більшість американців сприймала індіанців як істот нижчого рівня, не здатних відчувати нічого прекрасного. І Лонгфелло, насмілившись не тільки художньо переосмислити індіанський фольклор, а й піднести його на висоту «Едди» і «Калевали», кинув виклик такими поглядам і об’єктивно став одним з перших американських літераторів, хто примусив своїх співвітчизників замислитися над надзвичайно важливим для американської культури питанням: чи не є доля індіанців, винищених білими колонізаторами, надто високою платнею за поступ американської цивілізації?

Гайавата — вчитель і пророк. Гайавата для Лонгфелло — не «етнографічний» індіанець, а символічне уособлення справжнього мудреця, людини, яка перебуває в повній гармонії з собою, з природою і всесвітом. Гармонія ця досягається завдяки практичному застосуванню принципів праведного життя, які проповідує Гайавата, учитель не тільки індіанських племен, а й усього людства. Щоб навчитися жити так, треба не дуже багато, але й не мало — насамперед налаштувати відповідним чином свої серця, очистити, відкрити їх. Не всі здатні зрозуміти морильне послання поеми, а лише ті, хто

Зберігає в бога віру,

Вірить в те, що у людини

Мусить людяне буть серце

І що в лоні людськім мусять

Бути світлії бажання

І порив до правди щирий...¹

Повага до всього, що живе у світі, і бажання зберегти його в первісному вигляді — ось головний принцип життєвої філософії Гайавати. Звідси та проповідь миру і єднання, яка лунає зі сторінок поеми. Гайавата — дух, народжений із загального примирення усіх народів, зібраних могутнім Гітчі-Маніту. Його подвиги — конкретна позитивна відповідь на запитання Великого Індіанського Владики до своїх дітей:

Я вам дав ліси і звіра,

Я вам дав річки і рибу,

Дав ведмедя та бізона,

Дав оленя та косулю;

Я вам дав бобра й казарку,

Болота наповнив птаством,

Ріки — рибою смачною;

Так чого ж вам, діти, треба?

Нащо сваритесь та б’єтесь?

Головна риса характеру Гайавати - любовне ставлення до тварин, рослин, людей. Ще хлопчиком, стоячи на порозі свого вігвама, слухає він «шептання лісу, / плюскіт вод у час прибою //» і відкриває для себе просту та вічну істину — птахи і тварини є його брати і сестри. «Гайаватині курчата», «Гайаватині звірята», — пестливо називає він їх.

Такими самими рідними і близьким є для нього і члени його племені, індіанці інших племен, християни, люди усієї Землі. Служити їм — це закон Бога. Саме цього навчає Гайавату його батько Маджеківіс, Вітер Заходу:

Ти вертайсь тепер додому,

Ти живи серед народу,

Ти борись зо всяким лихом,

Очищай водойми, ріки,

Убивай потвор шкідливих,

Тих от велетнів Вендіго,

Тих отруйних змій, Кенебік, -

Як убив я Міші-Мокву,

Велетенського Ведмедя!

¹ Переклад К. Шмиговського.

І Гайавата гідно виконує настанови батька, прославляючи ім’я людини численними подвигами: він ловить Міші-Наму, Велетенського Осетра, перемагає Медсінгвона, бога багатства, навчає свій народ писати, карає підступного По-Пак-Ківіса. Завдяки виваженим порадам Гайавати на землях індіанців настає доба миру і процвітання.

Гайавата мудрий і щодо власного життя. Суспільне й індивідуальне у нього не суперечать одне одному, а, навтіки, мають повну гармонію. Він вміє цінувати прості земні почуття і насолоджуватися ними. Взаємною повагою і навіть сентиментальною ніжністю вирізняються його стосунки з бабусею Нокоміс. Віддане і щире кохання назавжди зв’язує Гайавату з його дружиною Міннегагою. А взагалі у світовій літературі немає пророків, щасливих простим людським щастям. Як правило, за пророче покликання людина сплачує повного самотністю і навіть ненавистю оточення. Зовсім по-іншому складається життя Гайавати: жінка, яку він обирає, палко кохає і розуміє його, вона, до того ж, є втіленням жіночої вроди. Відає Гайавата й насолоду суто чоловічої дружби, тієї «вічної спілки / щирої приязні під час лиха і у радісні години //». Обидва його друга — музика Чібіябос і велетень Квазінд теж непересічні особистості і володіють різноманітними талантами. Їх об’єднує спільне бажання «зробить життя народів / І щасливим, і веселим». Чималу радість має Гайавата від суто земних діянь — простої фізичної праці, наприклад, будівництва човна.

Не менш людяним постає він і в години лиха, коли жорстокий голод забирає його кохану дружину. Перед нами не могутній непохитний пророк, а простий чоловік, який залишився без своєї подруги:

Сів він, тихий і безмовний,

Біля ложа Міннегаги,

Біля ніг краси-дружини,

Біля ніг, що вже ніколи,

Вже ніколи більш не будуть

Вибігать йому назустріч,

По слідах його не йтимуть.

Затулив лице руками

І сидів сім днів, сім нічок

Непорушно, як зомлілий,

Геть байдужий, нечутливий

І до мороку, і світла.

Отже, Гайавата дуже не схожий на інших пророків і вчителів життя: народ тому поважає Гайавату, не обожнюючи його, що він не підноситься над людьми, а перебуває постійно серед них; непересічна особистість, він такий самий, як і вони. У цьому й полягає вищий повчальний смисл епічної поеми Лонгфелло, який закликає людство навчитися цінувати в житті найпростіше й найважливіше: мир, злагоду, природу, кохання, рідну домівку, друга, посмішку матері і бабусі, радість праці. Саме в цьому щастя, стверджує поет. І Гайавата — справжній мудрець, бо навчився це не тільки розуміти, а й праведно і правильно жити.

Найповніше його мудрість виражається в тому, як він зустрічає смерть. Перед нами не жахлива агонія чи болісні спроби зупинити останні миті буття, а тихий шляхетний «відліт». Герой чекає на смерть як людина, що все пізнала в цьому світі і за все цьому світові вдячна: і за радощі, і за болі. Гайавата каже останні теплі слова лісові, птахам, тваринам, своєму народові — і, як чудове видіння, розчиняється у пурпуровому тумані, який його поглинає навіки.

• Завдання і запитання

• 1. Яке художнє завдання ставив перед собою Г.У. Лонгфелло, звертаючись у своїй поемі до обробки фольклору індіанців?
• 2. Послуговуючись літературознавчим словником, дайте визначення поняттю «культурний герой». Чи є Гайавата одним із таких героїв?
• 3. Порівняйте образ вчителя і пророка Гайавати з іншими подібними образами в літературі. Що спільного в них? Чим вони відрізняються?
• 4. У чому полягає етико-філософський зміст «Пісні про Гайавату»?