Зарубіжна література. 8 клас. Паращич

Публій Овідій Назон — співець одвічних перевтілень

• Ім’я: Публій Овідій Назон.
• Роки життя: 43 р. до н. е. — 17 р. н. е.
• Місце народження, проживання: Сульмона (сучасна Італія), Рим, Томи (нині Констанца, Румунія).
• Родина: забезпечена провінційна родина стану вершників.
• Освіта: граматична школа в Римі, риторична освіта.
• Рід занять: політика, судова справа, поезія.
• Основні твори: «Метаморфози», «Фасти», «Сумні елегії» та ін.

Овідій

Публій Овідій Назон — римський лірик — третій (поряд зі старшими Верґілієм і Горацієм) славетний поет часів Авґуста, народився в м. Сульмоні, що в узгір’ї Абруцьких гір, за 140 км від Рима, і походив зі стану вершників. Здобувши в Римі ґрунтовну риторичну освіту, служив там на адміністративних і судових посадах; але, відчуваючи нестримний потяг до віршування, облишив службу, щоб присвятити себе поезії. Усі його твори, незважаючи на цілковиту аполітичність, суперечили прагненням імператора Авґуста відновити розхитані «добрі звичаї» і «староримські чесноти»: мужність, побожність, серйозність та скромність. Тим часом Овідій (завдяки своєму третьому шлюбові) став членом римського аристократичного суспільства, людиною, близькою до Октавіанового двору. Після 12 р. до н. е. Овідій звертається до тем героїчно-міфологічного характеру. Він починає велику поему «Фасти» — історично-поетичний коментар до римського календаря, реформованого Юлієм Цезарем, поетичний довідник із римської релігійної давнини (12 книг — за числом дванадцятьох місяців, збереглися тільки перші шість) та «Перевтілення» («Метаморфози») — збірник античних міфів. У «Фастах» поет звів усю різноманітність філологічних домислів, астрономічних довідок, антикварних шукань, описів та оповідань до уславлення цезаря Авґуста і його предків.

До десяти разів Овідію присуджували перемоги на співочих змаганнях, його всюди запрошували, патриції намагалися зав’язати з ним дружбу, римська молодь учила напам’ять його витончені вірші. Поеми мали такий успіх, що їх автора стали порівнювати з Верґілієм та Горацієм. І враз трапилося несподіване. Одного нещасливого дня 8 р. н. е. все змінилося. Спеціальним указом Авґуста Овідія було вислано з Рима у найвіддаленіший закуток імперії — місто Томи (сучасна Констанца в Румунії), де й минули останні роки життя поета. Причини несподіваного заслання досі залишаються невідомими (кажуть, що це були якісь інтриги в оточенні Октавіана).

Поет дуже тяжко переживав розлуку з дружиною, з Римом, зі звичним життям.

За період заслання він створив п’ять книг «Сумних елегій» (близько 50 віршів) і чотири книги «Послань із Понта» (понад 30 віршів), що склали досить точну й переконливу картину умонастрою, страждань і мрій нещасного поета. Багато листів поет написав Авґустові, благаючи про помилування. Але все було даремно. 17 року н. е. Овідій помер, так і не побачивши улюбленої батьківщини, рідних. За легендою, він похований у Томах.

«Метаморфози»

Поема Овідія «Метаморфози» («Перевтілення») має 15 книг, що містять 250 малих поем, кожна з яких закінчується перевтіленням. Автор створив міфологічну картину античного світу. Сюжет поеми рухається від створення світу, що є першим перетворенням початкового хаосу на космос, до сучасних Овідієві часів. У другій частині твору з’являється думка про погіршення людського роду з плином часу. У книзі систематизовано оповіді про перетворення відомих міфологічних героїв.

Обкладинка видання «Метаморфоз» Овідія 1632 року

З окремих оповідань, що складають поему, особливої популярності в пізніших європейських літературах набули: картина потопу і перетворення Дафни на лаврове дерево (у книзі І), історії Фаетона (II), Нарциса й Німфи Ехо (III), Пірама й Тісби (IV), Ніоби (VI), Дедала й Ікара, Філемона й Бавкіди (VIII), Венери й Адоніса (X) та ін.

Останні частини поеми присвячені міфологічній історії Риму, яку поет веде від часів Троянської війни і до появи в Італії перших поселенців. Завершується твір хвалою на адресу Юлія Цезаря та Авґуста, зведених до рівня богів й оголошених покровителями імперії Риму.

Сумні елегії

Життя поета (Книга IV, елегія X)

Любощів ніжний співець, як свій шлях життьовий

перейшов я,—

Друже-нащадку, тобі повість розкаже моя.

Мила вітчизна моя — Сульмон, на джерела багатий;

Дев’ятдесят туди миль треба від Рима пройти.

З діда і прадіда рід наш поважний із вершників римських,

Не випадковість, не гріш в люди виводили нас.

В ранніх зелених літах нас виховують пильно й дбайливо:

В Рим до найкращих знавців батько обох нас послав.

Брат мій від літ молодих вінець красномовства вподобав,

Форума сварки гучні вабили серце його.

Серцю ж моєму з дитинства подобались святощі неба,

Муза до тихих пісень кликала душу мою.

Часто мій батько мовляв: «Не за хлібне ти діло берешся,

Славний Гомер, але й він так і помер нуждарем».

Батькове слово узяв до душі я і, Муз призабувши,

Спробував прозу писать, кинув я метри дзвінкі, —

Тільки ж писання моє самохіть окрилялося ритмом,

Що б не почав я писать, вірші складались самі.

Роки тим часом минали — нечутною перше ходою,

Вільної тоги настав день для обох юнаків,

Туніки наші прикрасив широкий рубець пурпуровий.

Нахили серця, проте, не відмінилися в нас.

<...>

Потім посаду прийняв я, зеленим літам відповідну,

Членом колегії трьох деякий час я пробув.

Курія далі чекала; та звузив я рубчик червоний,

Не до снаги бо мені був той почесний тягар:

Тіло незвичне було, та й душа не лежала до праці,

А честолюбство мені завжди огидне було;

Сестри до того ж аонські шептали про творче дозвілля,

Що уявлялось і так даром найкращим мені.

Як шанував, як любив я прославлених Римом поетів!

В кожнім улюбленці муз бога я серцем вчував.

<...>

А виступав я з читаннями перед громадою в Римі,—

Ледве чи й раз поголить бороду вправився я.

<...>

Правда, тоді як я йшов на вигнання, багато спалив я

Навіть достойних пісень, в гніві на Музу свою.

Серце було в мене чуле, покірне Еротові серце;

Часто з найменших причин поломеніло воно.

Але хоч був я такий, хоч займавсь од найменшої іскри,

Та на іменні моїм плям і чуток не було.

<...>

І як про горе моє прилине до вас поголоска,

І понад Стіксом мутним будуть судити мене,—

Знайте, кохані, тоді, що причина мойого вигнання —

Вчинок незважений мій, а не злочинство яке.

<...>

Роки найкращі минули; прийшла сивина незабаром,

В кучері чорні мої позапліталася скрізь,

І переможний їздець на моєму віку олімпійський

Десять вже взяв нагород і заквітчався вінком,—

Як несподіваний Цезаря гнів мене вислав у Томи,

Де чорноморський бурун в західні б’є береги.

Кари моєї причина і так аж занадто відома,

Але про власну біду свідчить не вільно мені.

Зрада супутників, прикрості слуг — що я згадувать маю?

Лихо те тяжче було, аніж вигнання само.

Тільки ж дух мій не стих, не скорився лихій я негоді,

Скупчив всі сили свої — перетерпіти біду.

Бід же на мене звалилося стільки на суші й на морі,

Скільки зірок золотих в небі високім горить.

Давнє дозвілля, солодке життя довелося забути

І в непривичній руці зброю належну піднять.

Берег сарматський, суміжний із племенем гетів стрілецьким,

Зрештою нас привітав після набридлих блукань.

Зброя дзвенить тут довкола, та я, щоб недолю забути,

На самотині свою пісню складаю сумну.

І хоч нікого нема, хто б її привітав благодушно,

Але скорочує день, час забирає вона.

Дяка, о Музо, тобі, що живу я, страждання я зношу.

І що це трудне життя не підломило мене.

Ти-бо потіху даєш, ти приходиш до мене, як ліки,

І заспокоюєш ти серце турботне моє.

<...>

Передчування ж співецьке говорить мені,— та чи правда? —

Що і по смерті не весь буду я, земле, твоїм.

Чи то мій хист, чи то ласка твоя оцю славу з’єднали,—

Дякую красно тобі, любий читальнику мій.

(Переклад М. Зерова)

• 1. Чому елегії у Овідія названі сумними?
• 2. Визначте тему та головну думку твору Овідія «Життя поета».
• 3. Якими художніми засобами розкрито тему та ідею елегії «Життя поета»?
• 4. Визначте, наскільки цей вірш є автобіографічним?
• 5. Як ліричний поет оцінює свою творчість, свою роль у житті людей, у літературі?

Творчість Овідія мала важливе значення для розвитку як римської, так і всієї світової літератури. його твори приваблюють тонким музичним віршем, пластичністю зображення, наочністю розповіді. За доби Середньовіччя Овідія шанували нарівні з Верґілієм, а його ліричні твори дали поштовх швидкому розвиткові середньовічної любовної лірики. В епоху Відродження найбільшої популярності набули «Метаморфози», які стали невичерпним джерелом сюжетів для художників і письменників. У XVII-XVIII ст. на основі його творів було написано багато опер і балетів.

Вірґіл Соліс. Ілюстрація до «Метаморфоз» Овідія

В Україні Овідій відомий дуже давно. його твори вивчали в Києво-Могилянській академії. Творчістю

Овідія захоплювався Г. Сковорода («Похвала астрономії»). Високо цінував талант поета Т. Шевченко, який назвав «Метаморфози» «найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної». Наприкінці XIX ст. Овідія перекладали Олена Пчілка, О. Маковей. Пізніше його твори перекладав М. Зеров. 1986 року вийшов повний текст «Метаморфоз» у перекладі А. Содомори.

На чорноморському узбережжі тривалий час побутували легенди про перебування в цих місцях Овідія. Цікаво, що фортецю, розташовану на півдні України, названо на честь поета Овідіополь (тепер селище міського типу в Одеській області).

Найцікавішим є те, що жодних доказів цього не було знайдено, хіба що під час археологічних розкопів виявили давнє римське поховання, яке і визнали гробницею Овідія. Прикрасою містечка Овідіополь на березі лиману є пам’ятник Овідію скульптора М. Степанова. Поет зображений на ньому як справжній мислитель, який розмірковує про філософію життя і створює свої нові поеми.

Пам’ятник Овідію в Овідіополі

Тарас Шевченко, засланий російським імператором Миколою І на далекий Арал, порівнював свою долю з долею Овідія, засланого імператором Октавіаном Авґустом до далеких Том, називаючи обох можновладців катами. В одному з листів Кобзар писав: «Авґуст, язычник, ссылая Назона, к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин N (Микола І) запретил мне то и другое. Оба палачи!»

«Пройдена ним риторична школа поклала яскравий відбиток на його творчість, надавши йому, з одного боку, значну зовнішню ефектність, із другого ж — багатослівність, заміну безпосередності вислову вишуканістю й навмисністю» (О. Білецький).

Критика часом називає Овідія легковажним поетом, зауважуючи, що саме через цю свою рису він потрапив у заслання і тим самим занапастив свій талант, оскільки творити повноцінно міг лише у Римі.

А якої думки ви про стиль Овідія? Зверніться для обґрунтування свого судження до різних перекладів творів цього поета.