Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Ніколенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Джордж Гордон Байрон
1788—1824 рр.
Готуємося до подорожі
- 1. Для групи «літературознавців»: підготуйте інформацію про переклади творів Дж. Байрона українською мовою.
- 2. Для групи «істориків»: підготуйте історичну довідку про життя гетьмана Івана Мазепи.
- 3. Для групи «географів»: використовуючи тексти поеми «Паломництво Чайльд Гарольда» Дж. Байрона, намалюйте карту подорожей головного героя та автора, позначте місця, де їхні шляхи перетинаються, а де розходяться.
Ключі до твору
Вплив творчості Дж. Байрона на розвиток романтизму в Європі. У кожній країні романтизм мав свої специфічні ознаки. Англія також не є винятком. На англійському ґрунті плідно розвивалися такі романтичні течії, як рання (універсальна, філософська) — В. Блейк, С. Колрідж; народно-фольклорна — В. Вордсворт; утопічна — П. Б. Шеллі; «вальтер-скоттівська» (історична) — В. Скотт; релігійно-містична — В. Вордсворт, Р. Сауті; байронічна — Дж. Байрон та його послідовники.
Розквіт творчості Дж. Байрона прийшовся на першу третину XIX ст., коли в Англії та Європі посилилися настрої розчарування після Французької революції та періоду наполеонівських війн. Тому в його літературній спадщині переважають теми, пов’язані з неприйняттям навколишньої дійсності та її гострою критикою, яскраво виявився контраст між реальним життям і мріями героя.
Байронічний герой розчарований у принадах світу, його не радує ані багатство, ані слава, ані кохання. Основний його духовний стан — це нудьга. Він не задоволений навколишнім середовищем, не може знайти місце в ньому; відчуває світову скорботу, загальну невлаштованість людства. Його душа протестує проти неволі, духовної ницості, обмеженого існування, прагне полинути у світ чистих і світлих почуттів, краси природи, високих ідеалів, але світ надто жорстокий до нього. Байронічний герой самотній і відчужений. Його страждання та почуття — головний предмет дослідження автора. Герой Дж. Байрона — песиміст і водночас егоїст. Він нерідко несе загибель усім, хто його любить. Це грішний янгол, демон, який ніде не знаходить розради, але й сам страждає від цього.
Вплив творчості Дж. Байрона на англійську й інші літератури Європи був таким значним, що інші письменники наслідували його теми, мотиви, стиль, а широка публіка — тип поведінки, відчування, ставлення до світу, навіть одягу.
Дж. Байрон був дуже популярним автором доби. Тому в ті часи сформувалося поняття «байронізм». Це ідейно-естетична концепція в європейській культурі XIX ст., пов’язана з творчістю Дж. Байрона, властива й іншим митцям. Основні ознаки байронізму — тираноборство, волелюбність, бунтарство, демонізм, заперечення недосконалої дійсності. Дж. Байрон у своїх героях відтворив риси, характерні для пореволюційної доби, часу великих розчарувань, душевної смути, коли жили й страждали так звані «зайві люди».
Україна і світ
В Україні байронізм позначився на «Історії русів», творчості Є. Гребінки, М. Петренка, Л. Боровиковського й інших представників Харківської школи романтиків, згодом — П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки та ін.
Джордж Ноел Гордон Байрон народився 22 січня 1788 р. в м. Лондоні (Англія). Його батько Джон Байрон належав до аристократичного, але збіднілого англійського роду. Він був легковажною людиною. Одружившись із матір’ю Байрона Кетрін Гордон Гайт, дочкою багатих землевласників, батько поета розтринькав увесь її спадок і втік від кредиторів у Францію, де помер 1791 р.
Дитячі роки хлопчика минули в Шотландії, у містечку Ебердіні. З дитинства він відчував себе самотнім. Мати любила його, але болісно переживала бідність і гнівалася на чоловіка, який залишив її з боргами, тому нерідко виливала відчай на сина. Його внутрішній біль посилювала й фізична вада — кульгавість, з якою він боровся все життя, зміцнюючи своє здоров’я за допомогою спорту (фехтування, плавання, бокс тощо).
Після смерті двоюрідного діда Джорджа — лорда Вільяма Байрона — майбутній поет успадкував титул лорда. Становище сім’ї Байронів змінилося на краще.
1801 р. юнак вступив до школи закритого типу в Гарроу, де навчалися діти з багатих аристократичних сімей. Тут він захопився літературою та історією, почав писати вірші. Після закінчення школи Дж. Байрон вступив до Кембриджського університету. У 1806 1808 рр. вийшли друком перші його збірки, що характеризуються щирістю перших почуттів і благородством душі.
У 1809-1811 рр. Дж. Байрон побував у Португалії, Іспанії, Албанії, Туреччині, Греції. Поет вивчав історію, особливості культури й життя суспільства різних народів. Роздуми про людину та світ відображено в поемі «Паломництво Чайльд Гарольда», перші дві пісні якої написано під час мандрівки (вийшли друком 1812 р.). Твір із захопленням сприйняла вся Європа. Скрізь читали й цитували Дж. Байрона, він став почесним гостем у літературних салонах і світських товариствах.
Повернувшись до Англії, Дж. Байрон вирішив зайнятися суспільною діяльністю. Як лорд, він посів місце в парламенті, став на захист тих, кого державні діячі прирікали на бідність і загибель.
У 1813-1816 рр. поет створив цикл східних поем: «Гяур» (1813), «Абідоська наречена» (1813), «Корсар» (1814), «Облога Коринфа» (1816), «Паризина» (1816). У цих творах автора цікавить передусім виняткова особистість і надзвичайні обставини, у які вона потрапляє.
У січні 1815 р. Дж. Байрон одружився з Аннабеллою Мілбенк, яка походила з багатої аристократичної родини. Проте через рік після одруження, народивши доньку Аду, Аннабелла розлучилася з ним.
Літературна прогулянка
Ньюстедське абатство
Після смерті двоюрідного діда Дж. Байрон успадкував титул лорда й родовий маєток — Ньюстедське абатство. Хлопцеві на той час виповнилося десять років. Поет присвятив Ньюстедському абатству вірші «Прощання з Ньюстедським абатством», «Елегія на Ньюстедське абатство» та ін., у яких виявилося захоплення старовиною, історією, життям предків.
Ньюстедське абатство
З 1816 по 1823 р. Дж. Байрон жив в Італії. Там він завершував «Паломництво Чайльд Гарольда» (остання пісня поеми створена 1818 р.), написав поему «Мазепа» (1818) і драму «Каїн» (1821), розпочав роман у віршах «Дон Жуан» та ін. В Італії Дж. Байрон жив у різних містах — Венеції, Равенні, Генуї та ін. На тлі живописної природи відбулося його знайомство з юною Терезою Гвічіолі. Тереза та Джордж покохали одне одного й, незважаючи на різні перешкоди, були щасливими.
У 1822 р. Дж. Байрон вирішив узяти участь у визвольній боротьбі грецького народу проти Туреччини. Озброївши на власні кошти загін грецьких повстанців (для цього від продав свій маєток Рочдейл), поет вирушив до Греції. Там, у таборі патріотів у м. Месолонгіоні, він тяжко захворів.
Дж. Байрон помер 19 січня 1824 р. в м. Месолонгіоні (Греція). Похований неподалік від Ньюстедського абатства (Англія).
Лірика
Ключі до твору
Провідні теми й мотиви лірики Дж. Байрона. Поетичні твори митця характеризуються виразною позицією ліричного героя, який не сприймає свого оточення та прагне полинути у світ природи, дитячих спогадів, мрії. У багатьох його віршах простежується контраст між реальним та ідеальним простором. Провідними темами лірики є боротьба за свободу, кохання, природа як вияв вільного й стихійного буття, туга за нездійсненним ідеалом. Ліричний герой є виразником не тільки власних переживань, а й усього покоління людей, що були розчаровані суспільною дійсністю початку XIX ст. та шукали шляхів оновлення світу.
«Хотів би жити знов у горах...». Вірш увійшов до збірки «Оригінальні вірші та переклади» (1807). В одному з листів Дж. Байрон назвав збірку «сміливим експериментом», який не можуть не помітити. Він утверджував ідею необхідності відображення в мистецтві духовної атмосфери доби та почуттів особистості.
За основу вірша взято 55-й псалом Старого Заповіту. Цей псалом, за легендою, належить біблійному героєві Давиду.
У вірші потужно звучать біблійні мотиви. Душа ліричного героя страждає від насильства й омани. Вона волає і плаче від невимовного болю та туги самотності. Замість абстрактного зображення світу в біблійному псалмі письменник конкретизує реальність, «гріх», що переслідують ліричного героя. За допомогою романтичної іронії був створений узагальнений образ байронівської епохи — пихатої, раболіпної, лицемірної, жорстокої.
Ліричний герой вірша Дж. Байрона прагне духовного притулку серед чарівної природи. Його ваблять гори, скелі, ліси, розбурхані хвилі, що є символічним утіленням свободи. Водночас він поринає у світ спогадів. Мотив дитинства і юності відіграє у вірші роль природного, чистого та світлого начала. Прекрасні спогади про минуле поєднуються з гіркими роздумами про сучасність. Ліричний герой кохав, але ті, кого він кохав, померли. Він мав друзів, але друзі дитинства пішли від нього. Його «самотнє серце» відчуває страшний смуток, бо всі колишні надії «мертві». У душі ліричного героя так «холодно», що навіть усмішки гарної жінки набридли й не хвилюють його.
Ліричний герой Дж. Байрона — мислитель, філософ, здатний не тільки до глибокого аналізу дійсності, а й до самоаналізу. Він заглиблюється у свій внутрішній світ і саме там знаходить «крила» для «голубки» — символу його душі. Цей вірш завжди актуальний, бо в ньому утверджено вічний порив людини до ідеалу.
«ХОТІВ БИ ЖИТИ ЗНОВ У ГОРАХ...» (1807)
Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип’ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане,
На лоно урвищ і горбів,
Забудь всі титули й кайдани,
Лакуз вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан, —
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт, —
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
Кого любив — давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним. (...)
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
І втіх нещирих марнота.
А ти, о Жінко, світоч вроди,
Й тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти,
В кочівлю сонця та орла!
(Переклад Дмитра Паламарчука)
Результати навчання
Осмислюємо прочитане. 1. Виразно прочитайте вірш «Хотів би жити знов у горах...». Наведіть цитати, які характеризують стан ліричного героя. 2. Що крає його серце? 3. Знайдіть у вірші контрасти, з’ясуйте їхню роль у тексті. 4. Назвіть символічні образи, розкрийте їхній зміст.
Творче завдання. 5. Опишіть (усно) світ мрії ліричного героя вірша «Хотів би жити знов у горах...». Що вас особисто приваблює в цьому світі?
Дискусія. 6. Чи можна назвати ліричного героя вірша борцем? Аргументуйте свою думку.
Робота в групах. 7. Знайдіть у вірші характеристику англійського суспільства часів Дж. Байрона. Чи залишилися подібні явища в сучасному світі?
Життєві ситуації. 8. Якщо вас щось не влаштовує в суспільстві, якою буде ваша позиція: а) змиритися; б) боротися; в) інше. Обґрунтуйте свою думку.
Проєкт. 9. Підготуйте тези виступу на тему «Дж. Байрон — поет і громадянин».
«Мій дух, як ніч...». Дж. Байрон разом із композитором І. Натаном створив цикл «Єврейські мелодії» за мотивами Біблії. До цього циклу ввійшов вірш «Мій дух, як ніч...». Його основою стала старозавітна історія про царя Саула та співця Давида. Саул — юдейський цар, який жив у XV ст. до н. е. Давид — пастух, котрий під час війни ізраїльтян із філістимлянами не побоявся вступити у двобій із велетнем Голіятом і переміг його не мечем, а силою духу — в ім’я Бога. Згідно з Біблією, Давид був юнаком, «який умів грати, був чоловіком хоробрим і войовничим». З’явившись при дворі царя Саула, він розважав його грою на арфі.
Е. Делакруа. Селім і Зулейка. 1857 р.
Нехтуючи подробицями біблійних колізій, Дж. Байрон відтворив складну внутрішню боротьбу — гостре зіткнення суперечливих начал у душі Саула. Зрозуміло, що у вірші йдеться не лише про міфічного царя, а й про все покоління поета, про людину в широкому філософському сенсі.
Вірш написано у формі монологу царя Саула, котрий просить Давида заграти на арфі та просвітлити душу, звільнити її від лихих сил.
Дж. Байрон вважав, що в душі людини борються різні сили. Темна, як ніч, вона приховує незвідані глибини, яких ніхто не збагнув. Шалені пристрасті й нестримні бажання завжди були притаманні особистості. Їй доводилося робити вибір між добром і злом, життям і смертю, світлом і темрявою. Що ж переможе в її душі? Яким буде результат одвічної боротьби, що відбувається у внутрішньому світі людини?..
Ліричний герой твору ще повністю «не згорів», «чує арфи глас», але він перебуває на краю глибокої прірви, куди тягне його злий дух. Туга, сум, відчай, зневіра — так можна охарактеризувати внутрішній стан ліричного героя. Однак він ще не втратив останньої надії на прозріння. І ця надія пов’язана в його свідомості з мистецтвом — «віщим співом».
Поет утверджує у вірші високу місію мистецтва, яке здатне бути особливим засобом пізнання людини та світу, а також навертати їх до світла й добра.
«МІЙ ДУХ, ЯК НІЧ...» (1815)
Мій дух, як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останній час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза — вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай.
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не поможе спів, воно
Від мук страшних порветься враз.
(Переклад Володимира Самійленка)
Результати навчання
Осмислюємо прочитане. 1. За допомогою інтернету знайдіть інформацію про біблійних персонажів — Давида та Саула. Поясніть, чому саме їхню історію взято за основу сюжету вірша «Мій дух, як ніч...». 2. Визначте провідну тему й ідею твору. 3. Поясніть внутрішні суперечності ліричного героя вірша «Мій дух, як ніч...». 4. Знайдіть у вірші порівняння та метафори. Розкрийте їхнє переносне значення.
Творче завдання. 5. Розкажіть про духовний стан ліричного героя вірша від його імені. 6. За допомогою інтернету знайдіть і розгляньте картину Рембрандта «Давид грає на арфі перед Саулом». Порівняйте живописний і літературний твір «Мій дух, як ніч...».
Дискусія. 7. У чому полягає вплив мистецтва на душу людини?
Робота в групах. 8. Знайдіть ознаки романтизму у творі. Складіть хмару тегів.
Життєві ситуації. 9. Розкажіть про життєву ситуацію, коли досвід художньої літератури або іншого виду мистецтва став для вас корисним.
Проєкт. 10. Дослідіть біблійні мотиви у творчості Дж. Байрона та Т. Шевченка. Підготуйте презентацію.
Ключі до твору
Поема «Мазепа». Джерела створення. Іван Мазепа — видатний український політичний діяч, який відіграв значну роль в історичних подіях наприкінці XVII — на початку XVIII ст., зокрема в Північній війні. Він вступив у союз із шведським королем Карлом XII, щоб звільнити Україну від тиску Московської держави. Однак цьому проекту не судилося здійснитися, і Петро І покарав І. Мазепу.
На початку XIX ст. українська історія, природа й культура цікавили письменників Західної Європи. Романтики вбачали в українських подіях і характерах утілення ідей свободи. Тому Дж. Байрон теж звернувся до української теми в поемі «Мазепа».
Працюючи над твором, поет користувався «Історією Карла XII», яку створив французький письменник Вольтер. За основу сюжету поеми взято лише один епізод із життя І. Мазепи (що став згодом легендою) — його кохання до дружини польського пана та покарання за це її чоловіком. Героя нібито роздяглії й прив’язали до дикого коня, який довго скакав полями й лісами, поки не потрапив в Україну. Тут напівживого Мазепу, згідно з легендою, підібрали козаки й згодом він став їхнім гетьманом. Вольтер і Дж. Байрон помилково вважали, що І. Мазепа — польський шляхтич, який служив при дворі короля Яна Казимира. Історія кохання та покарання гетьмана теж непевна, вона огорнена серпанком таїни й вигадки. Проте Дж. Байрон і не прагнув до достовірності оповіді. Головне для поета — не історична подія, а внутрішній стан героя, його почуття та переживання. Митець хотів відобразити дух України, що втілився в її широких просторах і в душі гетьмана.
Образ І. Мазепи. На початку та наприкінці твору гетьмана зображено вже літньою людиною. Він супроводжує Карла XII після поразки шведів під Полтавою 1709 р. І. Мазепа постає в поемі мужнім, сильним і шляхетним. Понад усе він цінує власну гідність і незалежність. На прохання короля гетьман розповідає незвичайну історію часів своєї молодості, що становить основну частину твору.
Ілюстрація до поеми Дж. Байрона «Мазепа», що зберігається в Бібліотеці конгресу. м. Вашингтон (США). 1846 р.
Динамізму оповіді надає зображення невпинного руху дикого коня, який, за словами героя, ніс його через річки, ліси, поля, аж поки не впав від утоми. З монологу гетьмана читач дізнається, що І. Мазепа — не ідеальний герой, а звичайна людина, охоплена пристрастями. Його серце полонила чарівна панна Тереза, любов до якої він зберігав усе життя. Її образ змальовано досить поетично, у східному стилі. Це жінка-ідеал і жінка-фатум, що визначає подальшу долю героя. Кохання до неї дало йому лише нещастя, але він не шкодує про те, що сталося.
Великого значення в поемі набуває образ долі. Доля звела Мазепу й Терезу, вона їх і розлучила. Доля відвернулася від шведів у Полтавській битві. Доля врятувала І. Мазепу й зробила його гетьманом України. Дж. Байрон як поет-романтик стверджує, що людина залежить від впливу багатьох фатальних сил та обставин. Що ж вона може протиставити долі? Чи має людина схилитися перед невідворотністю?
Е. Делакруа. Мазепа на коні. 1828 р.
І. Мазепа, прив’язаний до коня, не може змінити долю, але до кінця жахливої подорожі зберігає самовладання. Він залишається людиною, незважаючи на всі випробування, і саме завдяки цьому стає гетьманом України, бо його найкращі якості виявилися сильнішими за горе та відчай. Гетьман не може вплинути на хід історичних подій (поразку шведів), та він зберігає честь і гідність. Показуючи героя на початку й наприкінці його життєвого шляху, автор наголошує на тому, що в людині є щось таке, що робить її людиною, — це внутрішня незалежність і відданість ідеалам кохання, дружби, свободи, вірності Вітчизні та ін. У цьому плані образ І. Мазепи хоча й не ідеалізований, але оспіваний як приклад волелюбності.
Символи. Розкриттю образу І. Мазепи допомагає яскрава символіка твору. Картини «дикої» природи увиразнюють незвичайність образу, його винятковий характер. Бурхливі потоки, вітри, хвилі уособлюють пристрасті, що охопили серце героя. Вороння символізує смерть, а схід сонця — надію на повернення до життя. Але серед усіх символів вирізняється образ коня. Кінь у романтичній літературі — традиційний символ успіху, людської долі. Карл XII двічі втрачає своїх скакунів під час утечі, і це означає, що щастя залишило короля та його військо. Мазепа ж, навпаки, вижив сам і зберіг свого коня, вони — наче єдине ціле. Під час відпочинку старий гетьман, незважаючи на втому, спочатку подбав про коня, а потім про себе. Кінь — вірний його товариш, герой ставиться до нього як до розумної істоти, це свідчить про глибокий зв’язок із природою.
Ще один кінь у творі — дикий кінь, який ніс Мазепу через степи й ліси з Польщі в Україну. Образ дикого коня в поемі є багатозначним символом. Це фатальна доля та втілення смерті, символ нестримної пристрасті Мазепи й водночас символ кари небесної. Через цей образ розкрито ще одну думку автора. Кінь, який мав стати знаряддям смерті, насправді повернув герою волю, завдяки якому він опинився в дикій вільній країні (маються на увазі козацькі землі) і прославився. Отже, кінь у поемі — це ще й символ волі, прагнення до якої є характерною рисою І. Мазепи.
Образ України. Змальовуючи Україну, автор неодноразово підкреслює, що це «дика» країна, тут «дикі степи», «дикий праліс», «дика площина». Дж. Байрон створив емоційний образ України — безмежної, вільної, ще не освоєної землі, що таїть величезні природні багатства. Нестримний біг дикого коня уособлює думку поета про історичний рух України, яку автор хотів би бачити вільною, як і все людство загалом.
І. Мазепа й Україна доповнюють одне одного, ці художні образи тісно пов’язані. І. Мазепа до глибокої старості зберігає гордий і незламний дух, через його образ читач уявляє собі Україну, її дух. У романтичній історії про дикі пристрасті в поемі приховано думку про волю. Україна стала долею та життям І. Мазепи, визначивши вдачу й політичний статус гетьмана.
Фінал поеми відкритий. І. Мазепа завершує свою розповідь. Але що на нього чекає завтра? Що чекає на Карла XII, який заснув, не дослухавши монолог гетьмана? І що буде з Україною? Думка про долю знову звучить наприкінці твору:
Він путь проклав мені до трону.
Хіба ж ту долю нам збагнуть?
Забудь печаль, одчай забудь!
Ще завтра вгледить Бористен,
Як на його турецькім боці
Спокійно коні попасем...
Як радо річку стрінуть очі,
Якщо до завтра доживем...
Проте людська доля видається тут не такою фатальною, як на початку твору: людина стала вищою за неї, зуміла приборкати «дикого коня» своєї вдачі. Дж. Байрон утверджує силу духу особистості, від якої залежить здобуття волі її країною.
Словник термінів
Байронічна течія романтизму розвивається в Європі в 1810-1830 рр. Для неї характерні такі ознаки: сильний вплив творчості Дж. Байрона; неприйняття навколишньої дійсності, протест проти неї; оспівування внутрішніх станів особистості, зумовлених духовними й душевними стражданнями; провідні теми та мотиви — розчарування, нудьга, відчуження, «світова скорбота», туга за нездійсненними ідеалами, заклик до свободи тощо; протиставлення дійсності і мрії (ідеалу); образ героя, який не може знайти своє місце у світі, відчуває, що він «зайвий» у суспільстві, тікає від нього або вдається до бунту; широке застосування поетики контрастів (образи, художній простір та ін.); яскрава, емоційна, барвиста мова. Представники — Дж. Байрон (Англія), А. де Віньї, А. де Мюссе (Франція), Г. Гейне (Німеччина), А. Міцкевич (Польща), О. Пушкін, М. Лермонтов (Росія), Д. Леопарді (Італія).
Поема — ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображено значні події та яскраві характери. Поема виникла на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епопей, що оспівували визначні історичні події. Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, поема стає особливо популярною в добу романтизму, оскільки має великі можливості для зображення внутрішнього світу особистості на тлі природи, суспільства чи історичних подій.
МАЗЕПА (1818)
Поема
(Скорочено)
I
В жахливий день біля Полтави
Од шведів щастя утекло.
Навкруг порубане, криваве
Все військо Карлове лягло (...).
Численні полки Карла XII загинули «серед скривавлених шляхів». Самого короля поранено. Утікаючи з поля бою, Карл XII зупиняється в лісі для перепочинку. Разом із Карлом до перепочинку готується і український гетьман Мазепа.
А поруч, в лицарській юрбі,
Де звісив дуб гілля дебеле,
Мазепа стомлений собі
З трави тверду постелю стеле.
Розпутав, розгнуздав, обчистив,
Розгладив гриву, ноги й хвіст,
Послав йому трави та листу
І тішився, що карий їсть,
А то журився довгий час,
Що змучений скакун не пас
В нічній росі траву-отаву...
Цей кінь терплячий був на славу,
На їжу й ложе не зважав,
А все робив, як пан бажав (...).
Гетьман — похмурий і старий
І сам, як дуб той віковий.
Та спершу, хоч стомивсь за дня,
Козацький князь обтер коня,
Кудлатий і кремезний зріст,
Палкий, прудкий, неначе біс,
Він пана по-татарськи ніс.
На клич його бігцем приходив,
Хоча б там тисячі, чи тьма,
Чи ніч беззоряна, німа,
Усюди пана він знаходив —
Цей кінь од смерку аж до дня
За паном біг, мов козеня. (...)
IV
Із цим упоравшись, гетьман
На землю розіслав жупан (...).
Аж потім славний ватажок
Добув торбину й боклажок,
Увесь убогий свій припас, —
І з Карлом і всіма з почоту
Гостинно поділився він
З такою ж гідністю достоту,
Як на бенкеті дворянин.
Король з усмішкою гіркою
Свою мізерну пайку взяв
І, приховавши приступ болю,
Бадьоро, голосно сказав:
«У всіх із нашого гуртка
Відважний дух, тверда рука,
Та хто в цей час маршів, боїв
Балакав менше й більш зробив,
Ніж ти, Мазепо?
На землі
Від Александрових часів
Такої пари не знайти,
Як твій Буцефалос і ти.
Бо й скитську славу топчеш ти
На ріках і просторах степу».
«О, я прокляв, — сказав Мазепа, —
Ту школу, де я вчивсь їзди». —
«Чому ж це так, старий гетьмане?
Чай добра школа то була?» —
«На жаль, це повість немала,
А скільки миль ще перед нами
Та сутичок із ворогами,
Що дужчі в десять раз од нас...
Залишим це на кращий час (...).
«А я б усе-таки бажав, —
Одрік король, — щоб ти сказав
Свою історію, ачей
Під цю гутірку голосну
Я відпочину і засну,
Бо зараз сон не йме очей». —
«Для цього я вернутись рад
Так років з п’ятдесят назад.
Мені двадцятий рік минав...
Ще Казимир королював,
Ян-Казимир... Шість років я
Був паж у того короля.
Це був король! Учений сам —
Він зовсім був не пара вам,
Бо й не збирався воювати,
Щоб набувать чужих країн,
А потім знов їх утрачати,
Тож супокійне правив він (...).
Я знав там графа-воєводу
Славетного, старого роду;
Мов рудня, він багатий був,
А гордий, що й казать не треба,
І на своє шляхетство дув,
Немов зійшов на землю з неба.
Багатством, родом та ім’ям
Рівнявся тільки королям,
Пишався, чванився, гордів (...).
Інакше думала жона...
Молодша щось на тридцять літ,
Все важче зносила вона
Свою нудьгу і графів гніт.
Після безплідного бажання,
Дурману снів, вагань і мрій —
Вона послала на прощання
Сльозу невинності своїй —
І міряти очима стала
Варшавську молодь, танці, спів —
Та часу слушного чекала,
Щоб холод серця хтось зогрів,
Щоб графа увінчать новим
Титулом, що веде до неба...
Навряд чи хтось пишався б ним
Хто заслужив його, як треба.
V
Красунь-юнак я був тоді...
Тепер, коли вже сімдесятий
Мені минув, не гріх сказати,
Що в дні юнацтва золоті,
Бувало, кожного вельможу
З мужів чи хлопців переможу
У всій привабній марноті.
Я ж був веселий і стрункий —
І вигляд мій не був такий
Поморщений, як ось тепер, —
То час війни й турботи стер
З обличчя душу, що не годні б
Мене вже й родичі пізнать,
Коли б могли моє сьогодні
З моїм учора порівнять. (...)
Та далі вже... Терези стан —
Він наче й тут передо мною,
Біжить до мене під каштан...
Я бачу скрізь її живою,
А все-таки я не знайду
Ні барв, ні образів, ні слів,
Щоб змалювати ним оту,
Яку так палко я любив.
В її очах був східний жар —
Сусідство турків та татар
Змішало польську кров...
Ті очі були чорніш цієї ночі,
Ще й з променем таким прекрасним.
Мов ніжний блиск молодика.
Глибокі й вогкі, як ріка,
Вони втопали в сяйві власнім.
В них море туги і вогню —
Мов очі мучениці-жертви,
Що дивиться на блиск в раю
І бачить радощі і в смерті.
Погідне і ясне чоло,
Мов літнє озеро було,
Що в ньому навіть сонце з неба
Милується само на себе.
А щічки й рот... та шкода й мови!..
Кохав колись — і зараз теж —
Вогонь подібної любови
В добрі і злі не знає меж.
Бо що для неї злість і гнів?
А мрія серця, нам на зло,
Не гасне й до старечих днів,
Як це з Мазепою було...
VI
Ми бачились... Ми зустрічались...
А я дивився — і зітхав —
Вона й слівцем не обізвалась,
Та відповідь її я мав.
Є тисячі таких знаків —
Ми й описати їх не можем
Рядками зрозумілих слів,
Хоч їх і чув, і бачив кожен —
Вони таємно з серця йдуть,
Хвилюють радощами грудь,
І з обопільного стремління
Росте німе порозуміння,
Що з іскор — проблисків думок
Вогнистий зв’язує шнурок;
Це несвідоме поєднання —
І ми ніколи не збагнем,
Як раптом іскорка кохання
Шаленим вибухне вогнем.
За нею стежив я здаля,
Зітхав, дививсь і плакав я,
Аж доки нас удвох звели, —
І відтоді здибались ми
Без підозріння...
Я мовчав,
Я тільки млів, не признавався,
Язик тремтливо завмирав
І голос на вустах зривався,
Аж доки не прийшла пора!..
Є беззмістовна, глупа гра,
Що то за нею завше в нас
Лінивий коротали час.
В цю гру — забув, як звуть її, —
Якось-то довелось мені
Гуляти з нею...
Та не знав я,
Чи вигравав, чи програвав я,
Бо вже й тим щасливий був,
Що близько бачив, близько чув
Істоту, що її кохав я...
Так ревно я її беріг
(Коли б так нас цієї ночі!),
Аж доки враз не спостеріг
Задумою сповиті очі —
Ні щастя, ні невдача в грі
Вже не цікавили її...
Вона ж гуляла без кінця,
Немов прибита до стільця,
Хоч довго не щастило їй.
І щось було такого в ній,
Од чого зрозумів я враз.
Що тут не слід губить надій.
І в мене мова полилась
Якась нескладна й без прикрас.
А слухала вона мене...
Хіба ж те серце крижане?
Доволі й цього вже мені!
Хто слухав раз подібну мову,
Послуха знову... Перше «ні»
Ще не говорить про відмову.
VII
Кохав я і коханим був...
Та ви ще слабість цю солодку
Не відчували — так я чув...
Ну що ж! То я й скінчу коротку
Свою поему мук і втіх.
Безглуздям ви назвали б їх!
На трон родитись — не для всіх.
Щоб стати вище від природи,
Перемогти себе й народи!
Я князь... чи то я був такий...
Міг кидать тисячами в бій
На певну смерть... А над собою
Я завше тратив силу й волю.
Та доведу вже до кінця...
Кохав я і зазнав кохання.
Хоч і щаслива доля ця,
А все ж кінець її — страждання.
Ми потай бачились... Той час,
Як ми зустрілись перший раз,
Був повен туги і чекання.
Не пам’ятаю днів, ночей,
Нічого — тільки час оцей
Повік не зможу я забуть.
Я всю віддав би Україну,
Щоб пережить таку хвилину
І знову тільки пажем буть —
Отим щасливим паничем
Із ніжним серцем та з мечем,
Без скарбу — крім дарів природи:
Здоров’я, юності та вроди...
Ми нишком бачились.
Це здасться
Для декого потрійним щастям —
Не знаю — я б життя віддав,
Щоб перед небом і землею
Я міг назвать її моєю...
Я так тужив і сумував,
Що тільки потай змогу мав
Десь нишком бачитися з нею. (...)
Щастя закоханих тривало недовго. «Одної ночі» їх схопила «зграя шпигунів». Старий граф оскаженів від люті й ненависті. Молодий паж вихопив шпагу й почав оборонятися, але сили були нерівні. Що сталося з Терезою, герой так і не дізнався, але його жорстоко покарали.
IX
«Коня сюди!» — Коня вели...
Це справді був шляхетний кінь —
На Україні виріс він.
Прудкі, мов ті думки, були
У нього ноги... Дикий звір.
Не мав уздечки, ні стремен,
В неволі був один лиш день;
Він їжив гриву, і хропів,
І рвавсь, і сіпавсь, мов скажений.
Дарма! Годованця степів
Ведуть спітнілого до мене.
Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням — і пустив...
Свисток, батіг... і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
X
Вперед, вперед! Скажений рух, —
Куди — не бачив я нічого...
Від бігу дикого, прудкого
У мене в грудях сперло дух...
Помалу никли ночі тіні.
А кінь летів, увесь у піні.
Останній звук із уст людських.
Як я помчав від ворогів,
Був дикий, невгамовний сміх
З юрби зухвалих гайдуків,
Що з вітром долетів крізь темінь.
Я рвучко голову підвів —
На кінській шиї тріснув ремінь,
Що горло зв’язував мені, —
Я обернувся на коні
І їм прокляття прохрипів...
Але ж за тупотом копит
Мій крик до них не долетів.
Досадно, прикро!..
Я ж хотів
За глум той глумом відплатить.
Та згодом краще відплатив!
Від брами замку я й цеглинки,
Ні камінця не залишив. (...)
XVII
Мазепа, прив’язаний до скакуна, мчав степами вдень і вночі. Герой намагався звільнитися, але все було марно. Пута врізалися в тіло Мазепи, він стікав кров’ю, спрага мучила його. Кінь нісся лісом, де зграя вовків, почувши запах крові, улаштувала тривале переслідування. Часом герой утрачав свідомість і, приходячи до тями, дивувався витривалості коня, котрий не спинявся ні на мить. Молодий паж ледь не помер. Трохи легше стало вершникові, коли кінь перепливав річку, — вода воскресила молоді сили.
Вставало сонце... Біла мла
Здіймалася клубками вгору
І звільна відкривалась зору
Пустеля степова, німа... (...)
Отак чимало ще верстов
Мій кінь натомлений пройшов,
Хоч важко дихав, що здається:
Ще хвилька — й серце розірветься.
Ми йшли самі, та це здалось,
Бо враз на закруті стежини
Десь кінське ржання розляглось
Із хащі темної соснини, —
Чи то лиш вітер з-між листків
До мене шелестом донісся?
Ні, ні! То з тупотом з узлісся
Табун коней до нас летів
Чотирикутником великим.
Хотів я скрикнути — та ні!
Мовчать уста мої німі —
Бо де ж пани цим коням диким?
Їх ціла тисяча, чи тьма —
А вершників на них нема!
Кошлаті гриви розвивались
І розліталися хвости,
Широкі храпи роздувались —
Вони не знали ще вузди,
Що намуляла б рот до крови, —
А на могутніх копитах
Вони не чули ще підкови,
Ані острогів на боках...
Табун ще вільних, диких коней,
Що, наче хвилі моря, враз
Летіли в дикому розгоні
З гудінням-тупотом до нас.
Коли мій кінь побачив їх,
То наче збувся він безсилля,
Напружив жили кволих ніг
І почвалав... Ще тільки хвиля —
Він хрипло, глухо заіржав,
Здригнувся... і на землю впав...
Він важко дихав і лежав,
Очима мов крізь скло дивився,
Увесь у милі — й не дрижав...
Отак і шлях його скінчився,
Що перший та й останній був!
Табун підбіг — він бачив, чув,
Як кінь заржав, спинивсь і впав.
Вони й мене спостерегли,
Як я лежав на кінській спині
В тугім скривавленім ремінні;
Дрижали, вітрили вони
І в різні боки розбігались,
То знов назад до мене йшли
І знову з жахом відвертались,
Аж доки враз одним плижком,
Від мене кинулись гуртом
Після крутого повороту,
За патріархом свого роду —
Це вороний кошлатий кінь,
Мабуть, зі всіх найдужчий він —
Ні краплі сивого волосся
В блискучій шерсті б не знайшлося...
Ті коні форкають, хроплять,
Іржуть і крутяться круг мене,
Нарешті кинулись шалено
І в ліс назад вони летять,
Бо з жахом дике їх чуття
Людини очі зустрічає.
Тут сам зостався я в одчаї,
Прив’язаний тугим ременем
До цього трупа без життя;
Його німі, холодні члени
Лежали щільно біля мене,
Вже без незвичної ваги,
Що то від неї я не зміг
Звільнити ні себе, ні їх, —
І встати не було снаги!
Отак лежали ми прикупі —
Вмираючий на мертвім трупі.
Як мало сподівався я,
Що бідна голова моя
Побачить блиск нового дня.
Від ранку до смерку лежав я,
Отак прикутий до коня,
Й очима сонце проводжав я
Та рахував години дня,
Що йшли повільною ходою...
В мені ще стільки сил було,
Щоб глянути, як надо мною
Востаннє сонце вже зайшло.
В душі відчай — такий глибокий,
Що мирить нас в останній час
Із тим, що в попередні роки
Найгіршим злом було для нас.
Це неминуче — це не зло. (...)
XVIII
Вже сонце сіло... Все ще я
Лежу, прив’язаний до трупа
Вже задубілого коня (...).
Востаннє глянув я по небі
Пригаслим зором вздовж і вшир,
І бачу, як німим простором,
Уже побачивши свій жир,
Кружляє нетерплячий ворон;
Навряд чи схоче ждати він,
Поки настане жертві скін!
Спускався він все нижче й нижче,
Ще трохи покружляв, і сів,
І знову далі полетів,
І знов сідав — щоразу ближче.
Я бачив тріпотіння крил, —
Так близько був він наді мною,
Що я б дістав його рукою,
Коли б на це мав більше сил.
Та досить і слабого руху,
Одного шурхоту піском
І кволого, хрипкого звуку,
Щоби прогнать його цілком.
А більш нічого вже не знаю,
Хіба одне — в останнім сні
Якась чарівна зірка з раю
У вічі сяяла мені
Із мерехтливого проміння...
А там — холодне отупіння,
Важке, незглибне почуття,
Як я вертався до життя,
То знову наближавсь до смерті...
А потім знов дихання сперте,
Легенька дрож... і забуття...
Що серце й жили похололи —
Вже іскор у мізку нема —
Важке зітхання... гострі болі...
Ще стогін — і... нарешті тьма.
XIX
Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце
Людське схилялося лице
Ласкаво, ніжно наді мною?
Невже ж це я лежу в покою?
На ліжку я лежу чи ні?
Чиї ж це очі неземні
На мене дивляться так мило?
Тут я свої примкнув на хвилю,
Бо сумнівався ще, чи я
Очуняв дійсно з забуття.
Дівчатко з довгою косою,
Струнке, вродливе і ставне —
Сиділо в хаті під стіною
І пасло поглядом мене.
Як тільки я прийшов до тями,
То стрітився з її очами,
Бо час від часу ці дівочі
Великі й ясні дикі очі,
Повніські співчуття і жалю,
На постіль падали мою.
Дививсь я довго... Аж тепер
Я зрозумів, що ще не вмер,
Що це й не сон, бо хтось не дав
Мене на жир шулік і ґав.
Побачила дочка козацька,
Що очі я відкрив на мить,
І посміхнулась... (...)
За руку узяла з любов’ю,
Щось там поправила в зголов’ю
І до порога навшпиньках —
Когось гукнула... В тих устах
Солодкий голос! А в ході
Звучала музика тоді...
Та ті, кого вона гукнула,
Не прокидались, і вона
З кімнати вибігла сама...
Т. Шасеріо. Козачка біля тіла Мазепи, прив’язаного до коня. 1851 р.
Та перед тим вона кивнула
Веселим поглядом мені,
Що я не сам, що я в сім’ї,
Що нічого мені боятись,
Бо всі близенько, і в потребі
Я їх побачу біля себе,
Готових у пригоді стати,
Що хутко вернеться й сама.
Я бачу, що її нема,
Що вийшла з хати, — і чогось
Мені, нещасному, здалось,
Що я зоставсь такий самітний,
Такий покинутий, безрідний...
XX
Вона вернулася з батьками.
Що ще сказать?
Я б не хотів
Надокучати вам згадками,
Як гостював я в козаків.
Вони знайшли мене в долині,
Внесли, мов трупа, в ближчий дім
І врятували...
А потім
Я став гетьманом в їх країні.
Безумний, що в гніві палкому
Помстивсь так люто на мені
І в’язня голого із дому
В пустиню вигнав на коні,
Він путь поклав мені до трону.
Хіба ж ту долю нам збагнуть?
Забудь печаль, одчай забудь!
Ще завтра вгледим Бористен,
Як на його турецькім боці
Спокійно коні попасем...
Як радо стрінуть очі,
Якщо до завтра доживем.
Добраніч, друзі!»
І гетьман
Під дубом, що розвісив стелю,
Простерся на тверду постелю,
Та вже привичну, — спав він там,
Де тільки ніч його заскочить, —
І сон стулив йому вже очі.
Та ви дивуєтесь, чому
Король не дякував йому
За повість? Він причину знав:
Король уже з годину спав.
(Переклад Дмитра Загула)
Експрес-урок. Поема Дж. Байрона «Мазепа»
Результати навчання
Осмислюємо прочитане. 1. Яку історію взято за основу поеми «Мазепа»? Які матеріали використав Дж. Байрон? 2. Чому Україна й образ гетьмана Мазепи привернули увагу митця? Як це узгоджується з його романтичною концепцією? 3. Установіть хронологічну послідовність подій у творі (фабула) і простежте специфіку їхнього художнього втілення в сюжеті. Поясніть, чому автор порушив хронологічний порядок подій. 4. Знайдіть в українському перекладі поеми «Мазепа» прикметники й дієслова, які характеризують головного героя. Прокоментуйте. 5. Визначте образи природи, які використовує Дж. Г. Байрон для опису України. У які моменти вони зображені? 6. З якими явищами природи автор порівнює персонажів поеми? Поясніть.
Творче завдання. 7. Придумайте власний фінал до поеми. Поясніть подальшу логіку розвитку сюжету.
Дискусія. 8. Які особисті якості, на вашу думку, допомогли вижити Мазепі й досягти висот у кар’єрі?
Робота в групах. 9. За допомогою інформаційно-цифрових технологій знайдіть зображення Мазепи та Карла II в образотворчому мистецтві. Які із цих зображень, на вашу думку, суголосні поемі Дж. Байрона «Мазепа»? Прокоментуйте.
Життєві ситуації. 10. Які громадянські чесноти втілено в образі Мазепи? Розкрийте виховний зміст цього образу в інтерпретації Дж. Байрона для його часу й для нашого покоління.
Проєкт. 11. Назвіть історичних осіб, згаданих у поемі. Знайдіть про них інформацію. Чи дотримується історичної достовірності Дж. Байрон у творі?
