Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Ніколенко
Джон Бойн
(нар. 1971)
Діти, які прочитають книжку Дж. Бойна, отримають імпульс розширити свої знання, поглибити розуміння трагічного моменту історії. Вони приймуть ці знання у своє серце, прагнучи зробити світ кращим.
Ноа Макс
1. Що ви знаєте про Голокост?
2. Чи потрібні художні твори про Голокост? З якою метою їх створюють?
Ірландський письменник Джон Бойн — один з найцікавіших митців сучасності. Народився в м. Дубліні (Ірландія). Вивчав літературу в Триніті-коледжі (Дублін) і письменницьку майстерність в Університеті Східної Англії (Норвіч). За свою понад 30-річну творчу діяльність написав чотирнадцять романів для дорослих, шість романів для юних читачів та читачок, збірки оповідань. Його твори перекладено багатьма мовами світу. Найпопулярнішою з-поміж них є повість «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006). Про найтрагічніші сторінки в житті кількох дітей під час Другої світової війни Джон Бойн пише надзвичайно просто. Він не зловживає описом негативних емоцій чи трагічних подій, однак твір змушує думати про долі дітей під час війни, злочини, які ніколи не зітруться з пам’яті.
Повість «Хлопчик у смугастій піжамі» відзначено міжнародною Премією миру імені Густава Гайнемана за просвітницьку роботу в питанні увічнення пам’яті про Голокост. Цю премію засновано в 1983 р. на честь колишнього президента Німеччини Густава Гайнемана (1899-1976). Її присуджують за твори для дітей і молоді, які пропагують громадянську мужність, терпимість і мирне співіснування. Джон Бойн — лавреат багатьох міжнародних премій, за його творами знімають фільми, ставлять опери й балети.
Окрім «Хлопчика у смугастій піжамі», Джон Бойн написав для дітей і підлітків інші цікаві твори: «Ной Барлівотер тікає» (2010), «Жахлива річ, яка сталася з Барнабі Брокетом» (2012), «Залишайся на місці, а потім іди» (2013), «Хлопчик на вершині гори» (2015) та ін.
Джон Бойн про пам'ять суспільства
В інтерв’ю для журналу «Resistencia Culture» («Спротив культури») 1 березня 2023 року Джон Бойн зазначив: «Я думаю, що пам’ять суспільства надто коротка. Багато з того, що ми робимо, — це лише розмови... Треба було б більше діяти. Історики, вчителі, кінематографісти намагаються... Ймовірно, найближчим часом знайдуться ті, хто захоче закарбувати те, що відбувається в Україні, віддати належне українцям і вшанувати пам’ять жертв. Я хочу сказати, що є багато людей, які намагаються щось зробити з найкращими намірами. “Хлопчик у смугастій піжамі” — це приклад, який переконує в тому, що дорослих і молодь цікавлять болючі питання і що ми разом можемо зробити їх доступними для розуміння».
Табір смерті
У м. Освенцим (Польща) розташований один з найбільших нацистських концтаборів Аушвіц (або Аушвіц-Біркенау), де під час Другої світової війни було закатовано понад 1,1 мільйона людей, майже 1 мільйон з них — це євреї, яких звозили до табору з різних країн Європи. День звільнення табору — 27 січня 1945 року — визнано ООН Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. У цьому концентраційному таборі перебували й українці (понад 14,5 тисяч). У 1947 р. на території концтабору засновано музей, який внесено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. На меморіальних плитах написано кількома мовами, зокрема українською, слова: «Нехай буде навічно криком розпачу й застереженням для людства це місце, де гітлерівці вбили майже півтора мільйона чоловіків, жінок і дітей, головним чином євреїв з різних країн Європи. Аушвіц-Біркенау. 1940-1945».
Концентраційний табір Аушвіц-Біркенау (Освенцим). Польща. Сучасне фото
«Селекція» євреїв з Угорщини в таборі Аушвіц-Біркенау (Освенцим). Польща. Травень 1944 р.
«ХЛОПЧИК У СМУГАСТІЙ ПІЖАМІ»
Відомий сюжет німецької народної казки про зустріч дітей зі злом. У творі Джона Бойна простежуються мотиви німецької казки «Гензель і Гретель», яку ще в XIX ст. записали та опублікували брати Якоб і Вільгельм Ґрімм. Історія про брата й сестру, на яких чигають небезпека та смерть у чужому й ворожому просторі, — традиційний сюжет для різних європейських народів, зокрема українського.
У повісті Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» йдеться про двох німецьких дітей — брата й сестру (Бруно і Бретель), які зростали у воєнні роки. Їхнього батька, німецького офіцера, призначили комендантом концтабору, де утримували й знищували євреїв та людей інших національностей з різних куточків Європи. Родина німецького офіцера переїхала з Берліна до далекого глухого містечка, у якому був розташований табір смерті.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
presentations
Бруно і Шмуль. Дев’ятирічний Бруно, син коменданта концтабору, навіть не здогадувався про трагедію, що відбувалася поруч. Його хвилювало лише те, що родина переїхала з Берліна в безлюдне місце, де йому немає з ким спілкуватися і гратися.
Маючи гострий і допитливий розум, хлопчик зацікавився місцем, де люди ходили в однакових «смугастих піжамах». Бруно швидко знайшов дорогу до табору. Біля огорожі він зустрів однолітка — єврейського хлопчика Шмуля, з яким потоваришував. Малий Бруно не розумів, чому люди в таборі ходять «у смугастих піжамах», хто такі євреї і чим вони там займаються, «хто є ми» і «що з нами таке погане, що ми не можемо піти туди погратися». Дізнавшись, що Шмуль ніяк не може знайти батька, Бруно переліз через огорожу табору, одягнув «смугасту піжаму», яку дав друг, і зник назавжди.
Фільм про хлопчика у смугастій піжамі
Режисер Марк Херман у 2008 р. зняв однойменний фільм за мотивами роману «Хлопчик у смугастій піжамі» (автори сценарію — Джон Бойн і Марк Херман). У фільмі порівняно з книжкою емоційно посилено символічні образи печі й чорного диму, а також психологічний конфлікт Бруно з батьком — комендантом табору. Бруно хоче пишатися батьком, але постійно пересвідчується в тому, що той робить «щось недобре». У книжці комендант здогадався про лихо, яке сталося з його сином, аж через рік після його зникнення, а у фільмі батько одразу знайшов дещо з одягу Бруно біля огорожі й повною мірою відчув біль, якого сам завдавав євреям. Горе батька зображено у фільмі як закономірний наслідок його відданості нацизмові. Гретель у фільмі показано як представницю юного покоління німців, що потрапили під вплив нацистської ідеології. Хоча вона залишається живою і сумує за загиблим братом, глядач, який знає перебіг історії, не впевнений, що з дівчинкою в майбутньому буде все добре.
Хлопчик у смугастій піжамі
(2006)
ПОВІСТЬ
(Уривки)
1. Чому бабуся сказала, що погано виховала свого сина?
2. Чому бабусі було соромно і про які «жахливі речі», що роблять люди у військових мундирах, вона згадала?
Розділ восьмий
Чому бабуся розгнівалася
(...) На Різдво батько вдягнув свій новісінький однострій, накрохмалений і випрасуваний — відтоді він став носити його щодня, й уся родина заплескала в долоні, коли він уперше в ньому з’явився. Це справді було щось надзвичайне. Порівняно з іншими військовими, які постійно приходили в дім, батько помітно вирізнявся, а тепер, коли він так одягнувся, вони шанували його ще більше. Мати підійшла до нього, поцілувала в щоку й провела рукою по однострою, сказавши, що, на її думку, тканина чудова. Бруно особливо був вражений нагородами на мундирі, йому навіть дозволили поносити кашкета деякий час, за умови, що він надіватиме його чистими руками.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Дідусь дуже пишався своїм сином, коли побачив його в новому однострої, і тільки бабуся, здавалося, не була вражена цим. Після того, як вони пообідали, а вона, Гретель і Бруно зіграли свою чергову виставу, бабуся сумно сіла в одне з крісел і подивилася на батька, хитаючи головою, ніби він був великим розчаруванням для неї.
— Думаю, мабуть, я хибно тебе виховувала, Ральфе, — сказала вона. — Чи не всі ті вистави, що я їх робила для тебе малого, привели тебе до всього цього? Заохотили тебе вдягатися, як лялька на мотузочку.
— Облиш, мамо, — терпляче відказав батько. — Ти ж знаєш, тепер не той час, щоб таке говорити.
— Ти стовбичиш у своєму мундирі, — провадила вона, — ніби він перетворює тебе на щось незвичайне. Навіть не думаючи, що насправді він означає. Для кого він призначений?
— Наталі, ми ж уже це обговорювали, — сказав дідусь, хоч кожен знав, що коли бабуся хотіла щось сказати, то вона завжди знаходила спосіб, хоч це могло не сподобатися іншим.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Ти це обговорював, Маттіасе, — сказала бабуся. — Я була лише голою стіною, до якої ти адресував свої слова. Як завжди.
— Це вечірка, мамо, — сказав батько, зітхнувши. — І ще Різдво. Не псуймо собі настрій.
— Я пам’ятаю, коли почалася Велика Війна, — сказав дідусь із гордістю, дивлячись у вогонь і хитаючи головою. — Пам’ятаю, як ти прийшов сказати нам, що записався добровольцем, і був переконаний, що тобі доведеться кепсько.
— Йому довелося кепсько, Маттіасе, — заявила бабуся. — Подивись на нього, і ти в цьому переконаєшся.
— А тепер подивись на себе, — провадив дідусь, не звертаючи на неї уваги. — Я дуже гордий, що ти піднявся до такого відповідального чину. Допомагаєш своїй країні повернути собі повагу після того, як її так тяжко принизили. Наших ворогів треба покарати...
— О, ти чуєш, що ти базікаєш? — вигукнула бабуся. — Хто з вас найдурніший, хотілося б мені знати.
— Але ж, Наталі, — сказала моя мати, намагаючись трохи пом’якшити ситуацію, — невже тобі не здається, що Ральф дуже гарний у цьому однострої?
— Гарний? — запитала бабуся, нахиляючись уперед і дивлячись на свою невістку таким поглядом, ніби та втратила розум. — Гарний, ти сказала? Дурна ти дівка! Гадаєш, це найважливіше у світі? Здаватися гарним? (...)
Після цього Бруно не часто бачився з бабусею й навіть не мав змоги попрощатися з нею, перш ніж переселився до Геть-Звідси, але йому дуже її бракувало, й він вирішив написати їй листа.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Того дня він сів за стіл із ручкою та аркушем паперу й написав, яким нещасним почувається тут і як йому хочеться повернутися додому в Берлін. Він розповів про свій новий дім, про садочок і лаву, про високу загорожу й телеграфні стовпи, про мотки колючого дроту й тверду землю по той бік огорожі, про хатини та маленькі будівлі, про стовпи диму та солдатів, але найбільше він розповів їй про людей, що тут живуть, і про їхні смугасті піжами та тканинні шапочки, а потім написав, як йому нудно без неї, й підписав свого листа «Твій люблячий онук Бруно».
Розділ дев’ятий
Бруно пригадує, як він тішився дослідженнями
audio-text
1. Прослухайте авдіотекст. Що ви дізналися про навчання Бруно? Чому вчитель сказав, що читання і мистецтво йому не потрібні?
2. Що привернуло увагу Бруно в процесі його власного «дослідження»?
Бруно порушив заборону батьків і пішов на прогулянку вздовж колючого дроту. Там він зустрів хлопчика у смугастій піжамі. Діти були приблизно одного віку, у них знайшлося чимало спільних тем для обговорення, а головне — кожен прагнув знайти друзів.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Розділ десятий
Точка — пляма — клякса — силует, що перетворився на хлопчика
Чому обличчя хлопчика, який сидів біля огорожі, видалося Бруно дивним?
(...) Коли Бруно вперше побачив хлопчика, той сидів, схрестивши ноги на землі, дивлячись на пилюку під собою. Проте через мить він подивився вгору, й Бруно побачив його обличчя. Обличчя також було дуже дивне. Шкіра майже сіра, але такої сірості Бруно ніколи раніше не бачив. Хлопчик мав великі очі кольору солодкої карамелі. Білки були дуже білі, й коли хлопчик подивився на нього, то Бруно здалося, що на його обличчі нічого немає, крім величезних засмучених очей.
Бруно ніколи не бачив худішого або сумнішого хлопчика, але подумав, що буде цікаво побазікати з ним.
— Я досліджував місцевість, — сказав він.
— Справді? — запитав хлопчик.
— Справді. Я ходив майже дві години. (...)
— Ти щось знайшов? — запитав хлопчик.
— Дуже мало.
— Узагалі нічого?
— Я знайшов тебе, — через мить відповів йому Бруно.
Він подивився на хлопчика й хотів його запитати, чому він такий засмучений, але завагався, бо подумав, що таке запитання може здатися грубим. Він знав, що іноді люди, які сумують, не хочуть, аби їх запитували про це. Іноді вони й самі розповідають причину свого смутку, а іноді говорять про це по кілька місяців, але в цьому випадку Бруно подумав, що він ліпше зачекає, перш ніж скаже нехай там що. (...)
Він сів по цей бік огорожі, схрестив ноги так само, як той малий хлопчик, і пожалкував, що не приніс із собою плитки шоколаду або пиріжка, які вони могли б розділити.
— Я живу в будинку по цей бік загорожі, — сказав Бруно.
— Справді? Одного разу я бачив той будинок здалеку, але я не бачив тебе.
— Моя кімната на другому поверсі, — сказав Бруно. — Я можу звідти дивитися через загорожу. Мене звуть Бруно, до речі.
— А мене Шмуль, — сказав малий хлопчик.
Бруно почухав своє обличчя, не певний, що правильно почув ім’я хлопчика.
— Як тебе звати, ти сказав? — запитав він.
— Шмуль, — відповів малий хлопчик, начебто це було найзвичайнісіньке ім’я у світі. — А як, ти сказав, звуть тебе?
— Бруно.
— Я ніколи не чув такого імені, — сказав Шмуль.
— А я ніколи не чув такого, як твоє, — сказав Бруно.
— Шмуль, — він ненадовго замислився. — Шмуль... Мені подобається, як воно звучить, коли я його промовляю. Шмуль. Воно звучить як свистіння вітру.
— Бруно, — сказав Шмуль, задоволено кивнувши головою. — Так, я думаю, що твоє ім’я також мені подобається. Воно звучить так, ніби хтось тре долоню об долоню, щоб зігрітися.
— Я ніколи не зустрічав хлопця, якого звали Шмуль, — сказав Бруно.
— По цей бік загорожі є десятки Шмулів, — сказав хлопчик. — Можливо, й сотні. Мені хотілося б мати ім’я, яке належало б тільки мені.
— А я ніколи не зустрічав когось, кого би звали Бруно, — сказав Бруно. — Крім себе самого, звісно. Схоже, що я один Бруно у світі.
— Тоді ти щасливий, — сказав Шмуль.
— Мабуть, щасливий. А скільки тобі років? — запитав Бруно.
Шмуль подумав, подивився на свої пальці й став загинати їх, ніби щось підраховував.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Мені дев’ять років, — сказав він. — Я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Бруно подивився на нього з подивом.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я сказав, що народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.
Очі в Бруно широко розплющилися, а його рот витворив літеру «о».
— Не вірю, — сказав він.
— Чому ти не віриш? — запитав Шмуль.
— Ні, — сказав Бруно, швидко похитавши головою. — Я не хотів сказати, що не вірю тобі. Я хотів сказати, що здивований, от і все. Бо мій день народження також п’ятнадцятого квітня. І я народився в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році. Ми народилися в один і той самий день.
Шмуль поміркував про це.
— Отже, і тобі дев’ять років, — сказав він.
— Атож. Хіба це не дивно?
— Дуже дивно, — сказав Шмуль. — Бо хоч на цьому боці загорожі і є десятки Шмулів, але я не думаю, щоб мені коли-небудь зустрічався хтось із тим самим днем народження, що й у мене.
— Ми як близнюки, — сказав Бруно.
— У якомусь розумінні, — погодився Шмуль. (...)
— У тебе багато друзів? — запитав Бруно, трохи схиливши голову набік, поки чекав на відповідь.
— О, так, — сказав Шмуль. — У певному розумінні.
Бруно спохмурнів. Він сподівався, що Шмуль скаже, буцім друзів у нього немає, бо в такому разі вони б знайшли ще одну спільну рису.
— Близьких друзів? — уточнив він своє запитання.
— Не скажу, що дуже близьких, — відповів Шмуль. — Але нас багато — я маю на увазі хлопців мого віку — по цей бік загорожі. Проте більшість часу ми б’ємося. Чому я сюди й прийшов. Щоб побути на самоті.
— Це так несправедливо, — сказав Бруно. — Я не розумію, чому мене тримають по цей бік огорожі, де немає нікого, з ким я міг би поговорити або погратися, а ти маєш десятки друзів і, мабуть, щодня граєшся по кілька годин. Я повинен поговорити про це з батьком.
— Звідки ти сюди приїхав? — запитав Шмуль, звузивши очі та з цікавістю подивившись на Бруно.
— З Берліна.
— Де це?
Бруно відкрив рота, щоб відповісти, але зрозумів, що точно не знає.
— У Німеччині, звичайно, — сказав він. — А ти хіба приїхав не з Німеччини?
— Ні, я приїхав із Польщі, — сказав Шмуль.
Бруно спохмурнів.
— Тоді чому ти розмовляєш німецькою мовою? — запитав він.
— Бо ти привітався зі мною по-німецькому. То я й відповів тобі по-німецькому. Ти вмієш розмовляти польською мовою?
— Ні, — сказав Бруно, нервово засміявшись. — Я не знаю нікого, хто розмовляв би двома мовами. Тим більше в нашому віці.
— Мама була вчителькою в моїй школі, вона навчила мене німецької мови, — пояснив Шмуль. — Вона також розмовляє французькою мовою. Й італійською. Й англійською. Вона дуже розумна. Я ще не розмовляю ні французькою, ні італійською, але вона пообіцяла навчити мене англійської мови, бо одного дня знання цієї мови може мені знадобитися.
— Польща, — замислено сказав Бруно, зважуючи це слово в себе на язиці. — Вона не така гарна, як Німеччина, правда ж?
Шмуль спохмурнів.
— Чому? — запитав він.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Ну хоч би тому, що Німеччина — найбільша з усіх країн, — відповів Бруно, пригадуючи те, що підслухав із суперечки батька з дідусем, причому не один раз. — Ми всіх переважаємо.
Шмуль подивився на нього, але не сказав нічого, й Бруно дуже схотілося змінити тему розмови, бо коли він промовляв свої слова, то вони звучали для нього не зовсім переконливо, й він не хотів, аби Шмуль подумав, що він хизується. (...)
— Я ніколи не був у Берліні, — сказав Шмуль.
— А я думаю, що ніколи не був у Польщі перед приїздом сюди, — сказав Бруно, що було правдою, бо він справді в Польщі ніколи не був. — Якщо справді ми тепер перебуваємо в Польщі.
— Я переконаний, ми перебуваємо в ній, — спокійно відповів Шмуль. — Хоч це не дуже приємна її частина.
— Ні, не дуже.
— Та частина, де я раніше жив, набагато приємніша.
— Вона, звичайно, не така приємна, як Берлін, — сказав Бруно. — У Берліні ми мали великий дім на п’ять поверхів, якщо брати до уваги підвал і кімнатку з віконцем нагорі. І там були чудові вулиці та прилавки з фруктами й городиною, а ще чимало кав’ярень. Та якщо ти коли-небудь потрапиш туди, то я не рекомендую тобі ходити містом в суботу, бо в цей день там дуже багато людей, і тебе штовхатимуть від стовпа до стовпа. Але там було набагато приємніше до того, як усе змінилося.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Шмуль.
— Знаєш, раніше там було дуже спокійно, — пояснив Бруно, що не хотів говорити про те, як там усе змінилося. — І я міг читати в ліжку вночі. А тепер там буває іноді дуже гамірно й лячно, й ми повинні гасити світло, коли поночі.
— Там, звідки я приїхав, набагато приємніше, ніж у Берліні, — сказав Шмуль, який ніколи в Берліні не був. — Усі ставилися до нас по-дружньому, і наша родина мала багато гостей, а їжа там набагато краща.
— Либонь, ми повинні зійтися на тому, що ми багато в чому не погоджуємося, — сказав Бруно, якому не хотілося сперечатися з новим другом.
— Гаразд, — сказав Шмуль. (...)
— Чи можу я запитати тебе про дещо? — додав він через коротку мить.
— Запитуй, — сказав Шмуль.
Бруно трохи подумав. Він хотів правильно сформулювати своє запитання.
— Чому так багато людей на твоєму боці огорожі? — запитав він. — І що ви всі там робите?
Розділ одинадцятий
Фурор
Про що говорили батько й матір? Які емоції переживав кожен із них? Поясніть.
(...) Бруно почув уривки розмови між матір’ю і батьком.
Деякі фрази проникали крізь замкову шпарину або під дверима батькового кабінету й летіли вгору по сходах. (...) Їхні голоси лунали напрочуд гучно, й Бруно міг розчути деякі фрагменти розмови.
«...покинути Берлін. І задля такого місця...» — сказала мати.
«...немає вибору, принаймні якщо ми хочемо й далі...» — сказав батько.
«...так наче це найзвичайнісінька річ у світі, а це не так, це не так...» — сказала мати.
«...а що буде, коли мене заберуть і вчинять зі мною...» — сказав батько.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
«...і якими вони виростуть у такому місці...» — сказала мати.
«...ну, годі з цією розмовою. Я не хочу більше чути жодного слова на цю тему...» — сказав батько.
Мабуть, на цьому та розмова й закінчилася, бо мати вийшла з батькового кабінету, а Бруно заснув.
Розділ дванадцятий
Шмуль намагається відповісти на запитання Бруно
1. Чому засмутився Шмуль, розповідаючи свою історію?
2. Що найбільше вразило Бруно в розповіді Шмуля?
— Я знаю лише таке, — почав Шмуль. — До того, як ми приїхали сюди, я жив зі своєю мамою, батьком і братом Йосипом у маленькій квартирці над майстернею, де тато виготовляв годинники. Щоранку о сьомій годині ми разом снідали, а поки ми були у школі, тато ремонтував усі годинники, які люди приносили йому, й виготовляв нові. Він подарував мені чудового годинника, якого в мене більше нема. Там був золотий циферблат. Я накручував годинника щовечора, перед тим як лягти спати, і він завжди показував точний час.
— А що з ним сталося? — запитав Шмуль.
— Вони забрали його в мене.
— Хто?
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Солдати, звичайно, — сказав Шмуль, так ніби це було найочевиднішою річчю у світі.
— А потім одного разу все почало змінюватися, — провадив Шмуль свою розповідь. — Я прийшов додому зі школи й побачив, що моя мати виготовляє для всіх нас пов’язки зі спеціальної тканини й малює зірку на кожній із них. Ось таку.
Він намалював указівним пальцем на покритому пилюкою ґрунті.
— І вона сказала нам, аби щоразу, виходячи з дому, ми вдягали на руку одну з цих пов’язок.
— Мій тато також носить на руці пов’язку, — сказав Бруно. — На своєму однострої. Вона дуже гарна. Яскраво-червона з чорно-білим малюнком на ній. Він накреслив указівним пальцем інший малюнок на своєму боці колючої загорожі.
— Але ж вони зовсім різні, — сказав Шмуль.
— Ніхто ніколи не наказував мені носити пов’язку на рукаві, — сказав Бруно.
— Але я ніколи не просив, щоб мені її дали, — сказав Шмуль.
— Проте, думаю, мені це не сподобалося б, — сказав Бруно. — Хоч не знаю, яку я носив би з більшим задоволенням, таку, як у тебе, чи таку, як у тата.
Шмуль похитав головою і продовжив свою розповідь. Він більше не думав про своє минуле, бо йому було дуже сумно згадувати своє життя над годинниковою майстернею.
— Ми носили пов’язки на рукавах протягом кількох місяців, — сказав він. — А потім знову все змінилося. Я прийшов додому одного дня, й мама сказала, що ми більше не зможемо жити в нашому домі.
Пов'язки із зображенням Зірки Давида. 1942 р.
— Це саме сталося і зі мною! — скрикнув Бруно, зрадівши, що він був не єдиним хлопцем, якого примусили переселитися. (...)
— Ми мусили перебратися в іншу частину Кракова, де солдати збудували хатини, оточені високим муром, і моя мати, мій батько, мій брат і я мусили жити в одній кімнаті.
— Усі ви? — запитав Бруно. — В одній кімнаті?
— І не тільки ми, — сказав Шмуль. — Там жила ще одна родина, де батько й мати постійно билися між собою, а один із їхніх синів був більший, ніж я, і він бив мене, хоч я не вчинив нічого поганого.
— Ви не могли всі жити в одній кімнаті, — сказав Бруно, хитаючи головою. — Це безглуздо.
— Усі ми жили там, — підтвердив Шмуль, кивнувши головою. — Одинадцятеро людей. (...) Потім одного дня приїхали солдати на величезних вантажівках. (...) І всім наказали покинути оселі. Багато людей не хотіли нікуди їхати й ховалися, де тільки могли, але зрештою, я думаю, солдати переловили всіх. І вантажівки перевезли нас до потяга, а потяг... — він завагався на мить і став кусати собі губу.
Бруно здалося, що Шмуль зараз заплаче, й він не міг зрозуміти чому.
— Потяг був жахливий, — сказав Шмуль. — По-перше, нас було надто багато в кожному вагоні. Там майже неможливо було дихати. І стояв нестерпний холод.
— Це тому, що ви напхалися в один потяг, — сказав Бруно, пригадавши два потяги, які він бачив на станції, коли вони покидали Берлін. — Коли ми їхали сюди, на протилежному боці платформи стояв інший потяг, але, схоже, його ніхто не бачив. Саме в нього ми й посідали. Ви також могли би сісти в нього.
— Не думаю, що нам би це дозволили, — сказав Шмуль, похитавши головою. — Ми не могли вийти зі свого вагона. (...) Коли потяг нарешті зупинився, ми були в якомусь дуже холодному місці, і нам треба було йти.
— Нам подали автомобіль, — сказав Бруно тепер дуже голосно.
— Маму від нас забрали, а тата, Йосипа й мене оселили в хатині, де ми живемо досі.
Розповівши свою історію, Шмуль дуже засмутився, і Бруно не розумів чому. (...)
— Ти не маєш із собою чогось їстівного? — запитав він.
— Боюся, що ні, — сказав Бруно. — Я хотів узяти із собою плитку шоколаду, але забув.
— Шоколад, — повільно промовив Шмуль, вистромивши язика. — Я їв його лише один раз у житті.
— Лише один раз? А я люблю шоколад. Я не можу його наїстися, проте мама каже, що він псує мені зуби.
— А хліба в тебе немає?
Бруно похитав головою.
— Немає нічого, — сказав він. — Обід у нас подають о пів на сьому. А коли обідаєте ви?
Шмуль знизав плечима й підвівся на ноги.
— Думаю, я ліпше піду, — сказав він.
— Можливо, ти зможеш прийти обідати до нас одного вечора, — сказав Бруно, хоч і не був переконаний, що це добра думка.
— Можливо, — сказав Шмуль, але в його словах прозвучав сумнів.
— Або я прийду до тебе, — сказав Бруно. — Можливо, я прийду, щоб зустрітися з твоїми друзями, — додав він із надією в голосі.
Він сподівався, що Шмуль сам запросить його в гості, але жодного знаку про це не було.
— Ти перебуваєш на неправильному боці огорожі, — сказав Шмуль.
Зірка Давида на місці колишнього гетто у м. Вільнюсі (Литва). Вшанування жертв Голокосту. Сучасне фото
— Я міг би пролізти під нею, — сказав Бруно, нахилившись і піднявши із землі колючий дріт.
Посередині між двома телеграфними стовпами він підіймався досить легко, й такий малий хлопчик, як Бруно, міг там легко пролізти. Шмуль подивився, як Бруно намагався це зробити, й нервово поточився:
— Мені треба повертатися назад, — сказав він. (...)
Розділ тринадцятий
Пляшка вина
Прослухайте авдіотекст. Як ви вважаєте, чому Шмуль не погодився з Бруно?
audio-text
Розділ п’ятнадцятий
І як він тільки міг?
1. Чому руки Шмуля були не такими, як у Бруно?
2. Що стало причиною появи почуття сорому в Бруно?
Протягом кількох тижнів дощ то лив, то переставав, і Бруно й Шмуль не бачилися так часто, як їм би хотілося. Коли вони побачилися після першої великої зими, Бруно відчув тривогу за свого друга, бо той ніби ще дужче схуд, а його обличчя стало ще сірішим, ніж було. Іноді Бруно приносив йому хліба з сиром. Але від будинку до місця зустрічі було далеко, іноді Бруно хотілося їсти дорогою, і він виявляв, що, надкусивши пиріжок, він не міг не надкусити його ще, і зрештою від пиріжка залишався такий маленький шматок, що його не можна було давати Шмулеві.
Наближався батьків день народження, й хоч батько не хотів, щоб його перетворювали на суєту, та мати вирішила влаштувати вечірку для всіх офіцерів, які служили в Геть-Звідси. Щоразу, коли вона сідала обмірковувати плани на вечірку, лейтенант Котлер виявляв бажання допомогти їй, і вдвох вони складали набагато більше списків, ніж було потрібно. (...)
Бруно ввійшов до кухні, де його чекав найбільший сюрприз у житті. Там, дуже далеко від протилежного боку дротяної огорожі, сидів за столом Шмуль. Бруно не повірив своїм очам.
— Шмуль! — вигукнув він. — Що ти тут робиш?
Шмуль підвів погляд, і його нажахане обличчя розпливлося в широкій усмішці, коли він побачив перед собою друга.
— Бруно! — сказав він
— Що ти тут робиш? (...)
— Він привів мене сюди.
— Він? — запитав Бруно. — Ти ж не маєш на увазі лейтенанта Котлера?
— А кого ж? Він сказав, що тут є для мене робота.
І коли Бруно подивився вниз, то побачив шістдесят чотири маленькі келишки, якими користувалася мати. (...)
— Що, в Бога, ти тут робиш? — запитав Бруно.
— Вони наказали мені почистити келихи. Їм знадобився хтось із тонкими пальцями.
Ніби бажаючи підтвердити те, що Бруно вже знав, він простяг руку, й Бруно не міг не помітити, що вона схожа на руку скелета, якого гер Ліст приніс із собою одного дня, коли вони вивчали анатомію людини.
— Я ніколи раніше не помічав, — сказав він тихо, ніби звертаючись сам до себе.
— Чого ти ніколи не помічав? — запитав Шмуль.
— Наші руки, — сказав Бруно. — Вони такі різні, поглянь!
Обидва хлопці водночас подивилися вниз і завважили різницю. Хоч Бруно був малий для свого віку, його рука здавалася здоровою і сповненою життя. Вени не виднілися крізь шкіру, а пальці не здавалися засохлими гілочками. Проте рука Шмуля розповідала зовсім іншу історію.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Як вона в тебе стала такою? — запитав Бруно.
— Не знаю, — сказав Шмуль. — Колись вона була такою, як і в тебе, але я не помітив, як вона змінилася.
Бруно спохмурнів. Він подумав про людей у їхніх смугастих піжамах і про те, що могло відбуватися з ними, і, певно, відбувалося щось дуже погане, якщо люди ставали такими хворими.
Не бажаючи більше дивитися на руку Шмуля, Бруно відвернувся й відчинив дверцята холодильника, шукаючи там чогось поїсти. Він знайшов половину фаршированого курчати... Він узяв ніж із шухляди, відрізав собі кілька шматків і намастив їх начинкою, перш ніж обернувся до свого друга.
— Я дуже радий, що ти тут, — сказав він, розмовляючи з напханим ротом. — Якби тобі не треба було почистити келишки, я показав би тобі свою кімнату.
— Він наказав мені не сходити з місця, бо інакше мене покарають.
— Нехай він мені не вказує, — промовив Бруно, намагаючись здаватися хоробрішим, ніж насправді був. — Це мій дім, а не його, і коли батька немає, то я тут розпоряджаюся. Чи можеш ти повірити, він навіть не читав «Острова скарбів»?
Шмуль, здавалося, зовсім його не слухав. Натомість його погляд зосередився на шматках курятини та начинки, що їх Бруно недбало запихав собі в рот. Через мить Бруно усвідомив, на що дивиться його друг, і відразу почув себе винним.
— Пробач, Шмулю, — швидко сказав він. — Я мав би дати кілька шматків курятини тобі. Ти голодний?
— Це те запитання, якого ти ніколи не повинен ставити мені, — сказав Шмуль.
— Зачекай, я відріжу кілька шматків і для тебе.
— Ні, бо він може знову зайти. (...)
— Шмулю! Ось, їж! — сказав Бруно, підступивши до друга й поклавши йому в долоню скибочки курятини.
Хлопець подивився на їжу у своїй долоні, а потім глянув на Бруно широко розплющеними і вдячними, але нажаханими очима. Він кинув ще один погляд у напрямку дверей, а тоді, здавалося, ухвалив рішення, бо вкинув усі три шматки собі в рот, усі відразу, й розкусив їх за двадцять секунд.
— Не їж так швидко, — сказав Бруно. — Ти захворієш.
— Мені байдуже, — сказав Шмуль, слабко усміхнувшись. — Дякую тобі, Бруно. (...)
Саме в цю мить лейтенант Котлер увійшов до кухні й зупинився, побачивши, що двоє хлопчаків розмовляють між собою. Плечі Шмуля опустилися, він узяв наступний келишок і заходився полірувати його. Не звертаючи уваги на Бруно, лейтенант Котлер підійшов до Шмуля й обпалив його лютим поглядом.
— Що ти робиш? — загорлав він. — Хіба я не наказав тобі відполірувати келишки?
Шмуль швидко кивнув головою й затремтів усім тілом, а тоді взяв іншу серветку й занурив її в миску з водою.
— Хто тобі дозволив розмовляти в цьому домі? Ти смієш не підкорятися мені? Ти щось їв? Ти їв! Ти щось украв із холодильника?
Шмуль розтулив рота і стулив його. Тоді розкрив його знову і спробував знайти слова, але нічого не знайшов. Він подивився на Бруно, його очі благали допомоги.
— Відповідай! — загорлав лейтенант Котлер. — Ти щось украв із холодильника?
— Ні, пане. Це він мені дав їжу з холодильника, — сказав Шмуль, сльози наповнили йому очі, коли він подивився у бік Бруно. — Він мій друг, — додав він. (...)
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Що ти маєш на увазі, сказавши «мій друг»? Ти знаєш цього хлопця, Бруно? Ти знаєш цього хлопця? Ти розмовляв із ув’язненим?
— Я... він був тут, коли я ввійшов, — сказав Бруно. — Він чистив келишки.
— Я не про це тебе запитав, — сказав Котлер. — Раніше ти його бачив? Ти з ним розмовляв? Чому він каже, що ти йому друг? (...)
— Я ніколи з ним не розмовляв, — відповів Бруно. — Я ніколи не бачив його раніше у своєму житті. Я не знаю його.
— Ти відполіруй усі ці келишки, — сказав лейтенант Котлер дуже тихим голосом, таким тихим, що Бруно його майже не чув. — А тоді я прийду забрати тебе й відведу в табір, де ми поговоримо про те, як треба поводитися з хлопцями, які крадуть. Ти мені зрозумів?
Шмуль кивнув головою, підняв наступну серветку й почав полірувати наступний келишок, Бруно спостерігав, як тремтіли його пальці. (...)
Бруно озирнувся й покинув кухню, не озираючись назад. У шлунку йому булькотіло, й на мить він подумав, що його зараз знудить. Він ніколи не відчував такого сорому у своєму житті; він ніколи не сподівався, що може повестися так жорстоко. (...)
Кожного з наступних полуднів Бруно приходив до того місця в загорожі, де вони зустрічалися, але Шмуля там жодного разу не було. Через тиждень він переконався в тому, що його провина надто жахлива, й друг ніколи не пробачить, але того ж дня прийшов у захват, побачивши, що Шмуль чекає на нього, сидячи на землі зі схрещеними ногами, як зазвичай, і споглядаючи пилюку під собою.
— Шмулю, — сказав він, підбігши до нього й сідаючи, майже плачучи від полегкості й каяття. — Пробач мені, Шмулю. Я не знаю, чому я так повівся. Скажи, що ти прощаєш мене.
— Усе гаразд, — сказав Шмуль, подивившись на нього.
Його обличчя було вкрите синцями, й Бруно скривився, на мить забувши про своє пробачення.
— Що з тобою сталося? — запитав він, але не став чекати на відповідь. — Ти впав із велосипеда, чи не так? Бо таке було зі мною в Берліні два роки тому. Я впав, коли їхав надто швидко, й кілька тижнів ходив чорний і синій. Тобі болить?
— Я більше не відчуваю болю, — сказав Шмуль.
— Схоже, що це болить.
— Я більше нічого не відчуваю, — повторив Шмуль.
— Пробач мені за те, що сталося минулого тижня, — сказав Бруно. — Я ненавиджу цього лейтенанта Котлера. Він думає, що може тут усім розпоряджатися, але це не так.
Він на мить завагався, відчуваючи, що повинен сказати це ще раз і якомога переконливіше.
— Пробач мені, Шмулю, — промовив він дзвінким і прозорим голосом. — Мені не віриться, що я не сказав йому правди. Я ніколи не підводив друга так, як тепер. Мені дуже соромно, Шмулю.
І коли він це сказав, то Шмуль усміхнувся, кивнув головою, і Бруно знав, що друг його простив, а тоді Шмуль зробив щось таке, чого не робив ніколи. Він підняв нижню дротину колючої загорожі, як підіймав її, коли Бруно приносив йому їжу, але цього разу він просунув туди свою руку й тримав її там, чекаючи, поки Бруно зробить те саме, а тоді два хлопчики потисли один одному руки й усміхнулися один одному. (...)
Минув майже рік, як батько Бруно отримав посаду коменданта концтабору. Родина мала повернутися на кілька днів до Берліна, бо померла Наталі, бабуся Бруно і Гретель. Діти підросли. Бруно став замислюватися над багатьма питаннями. Змінилася і Гретель.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Розділ шістнадцятий
Стрижка
audio-text
1. Чи зрозумів Бруно пояснення Гретель? Що його збентежило?
2. Як ви гадаєте, що позначала Гретель кнопками на мапі Європи?
Мати переконувала батька в тому, що родина має повернутися до Берліна. Але батько не міг полишити своїх обов’язків. Урешті-решт було прийнято рішення, що матір з дітьми поїдуть додому, а батько залишиться працювати в концтаборі. Бруно зі страхом думав, як він повідомить Шмулю цю новину. Перед тим як попрощатися, хлопчики вирішили, що Шмуль принесе «смугасту піжаму» для друга і Бруно проникне через загорожу до табору, щоб допомогти Шмулю знайти його тата.
Розділ дев’ятнадцятий
Що сталося наступного дня
audio-text
Якою була реакція Бруно на побачене в концтаборі? Чому він не пішов одразу додому?
І Шмуль чекав на Бруно. Він не сидів, схрестивши ноги й дивлячись на пилюку під собою, а стояв, спираючись на загорожу.
— Привіт, Бруно, — сказав він.
— Привіт, Шмулю, — відповів Бруно.
— Я не був певен, що ми коли-небудь іще побачимося — через дощ і все інше, — сказав Шмуль. — Я думав, тебе не випустять з дому.
— Атож, такий ризик був, — сказав Бруно. — Погода була несприятливою.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Шмуль кивнув головою й простяг руки до Бруно, який у захваті роззявив рота. Він приніс піжамні штани, піжамну курточку та смугасту шапочку — такий одяг був на ньому. Він не здавався особливо чистим, але був маскувальним, а Бруно знав, що справжні дослідники неодмінно перевдягалися, щоб їх ніхто не впізнав.
— Ти ще хочеш допомогти мені знайти тата? — запитав Шмуль, і Бруно поквапно кивнув головою.
— Звичайно, — сказав він, хоч знайти Шмулевого тата в його свідомості було не так важливо, як дослідити світ по той бік загорожі. — Я тебе не покину.
Шмуль відірвав від землі низ загорожі й просунув під ним одяг для Бруно, докладаючи всіх зусиль, щоб не вимастити його в багнюку.
— Дякую, — сказав Бруно. (...) Відвернися, я не хочу, щоб ти дивився на мене.
Шмуль відвернувся, а Бруно взяв свій плащик і поклав його на землю, обережно, як тільки міг. Потім скинув сорочку й затремтів на холодному повітрі, перш ніж одягти піжамну курточку. Коли він натягував її через голову, то ненароком дихнув крізь неї носом, а вона пахла не дуже приємно.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— Коли її востаннє прали? — гукнув він, і Шмуль обернувся.
— Думаю, її ніколи не прали, — сказав він. (...)
Шмуль обернувся, коли Бруно закінчив перевдягатися, надіваючи на голову смугасту шапочку. Шмуль закліпав очима й похитав головою. Він побачив дещо надзвичайне: якби Бруно був ще такий худий, як хлопці з протилежного боку огорожі, і такий блідий, відрізнити їх між собою було б важко. Складалося враження, що вони зовсім однакові.
— Знаєш, про кого я подумав? — запитав Бруно. — Про бабусю, про п’єси, які вона ставила за нашою з Гретель участю. (...) Я пригадав, як вона завжди знаходила для мене правильний костюм. Коли ти носиш правильний костюм, ти почуваєшся тією особою, якою претендуєш бути, завжди казала вона мені. Саме це я тепер роблю, чи не так? Претендую бути собою на твоєму боці огорожі.
— Тобто євреєм, — сказав Шмуль.
— Так, — підтвердив Бруно. (...)
Вони швидко дійшли до місця призначення. Бруно здивовано дивився на все. Досі він думав, що всі хатини тут населені щасливими родинами, які часто сидять увечері надворі в кріслах-гойдалках і розповідають історії про те, що в часи їхнього дитинства все було набагато кращим, вони шанували старших, зовсім не так, як сьогоднішні діти. Він думав, що хлопці й дівчата, які тут жили, збираються групами, граючи в теніс або футбол, стрибають у класики, які малюють для себе на землі.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
Він думав, що в центрі тут стоїть крамниця, а може, і невеличка кав’ярня, схожа на ті, що в Берліні; він сподівався побачити тут прилавки з фруктами й овочами. Але, як з’ясувалося, тут не було нічого з того, що він сподівався побачити. Не було дорослих людей, які сиділи б у кріслах-гойдалках біля своїх ґанків. І діти не збиралися групами погратися в якісь ігри. Не було тут ні прилавків із фруктами й городиною, ані кав’ярні, тобто не було нічого з того, що він бачив у Берліні.
Натомість він побачив людей, які сиділи групами, дивлячись у землю, і здавалися неймовірно сумними. Усі вони мали одну спільну рису: були жахливо худими, з проваленими очима й поголеними головами. (...)
В одному кутку Бруно побачив трьох солдатів, які, здається, стерегли гурт із приблизно двадцятьох чоловіків. Солдати кричали на них, і деякі з чоловіків попадали навколішки й залишалися стояти так, обхопивши голови долонями.
В іншому кутку він побачив ще більше солдатів, які стояли, сміялися й дивилися на цівки своїх рушниць, націлюючи їх у різних напрямках, але не стріляючи.
Фактично повсюди, куди він дивився, він бачив два різні типи людей: або веселих солдатів в одностроях, які сміялися й кричали, або нещасних заплаканих людей у смугастих піжамах, більшість із яких, здавалося, втупилися в простір, наче сонні.
— Я не сказав би, що мені тут подобається, — через якийсь час промовив Бруно.
— Не подобається тут і мені, — сказав Шмуль.
— Думаю, мені треба повернутися додому, — промовив Бруно, з хвилину помовчавши.
Шмуль зупинився й подивився на нього.
Кадр із кінофільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (режисер Марк Херман, Велика Британія, США, 2008)
— А як же мій тато? — запитав він. — Ти пообіцяв мені, що допоможеш його знайти. (...)
Бруно дотримав свого слова. (...) Але вони не знайшли нічого, що могло би дати їм ключ до пошуків Шмулевого тата, а вже почало поночіти.
— Пробач мені, Шмулю, — сказав зрештою Бруно. — Пробач за те, що ми не знайшли жодного доказу.
Шмуль сумно кивнув головою. Він і не сподівався, що вони знайдуть докази. Та йому, проте, було приємно, що друг побачив, як йому живеться.
— Гадаю, я тепер піду додому, — сказав Бруно. — Ти проведеш мене до загорожі?
Шмуль розтулив рота, щоб відповісти, але саме в цю мить пролунав голосний свист, і десять солдатів оточили територію табору, ту саму, на якій тепер перебували Бруно і Шмуль.
— Що відбувається? — прошепотів Бруно.
— Таке іноді буває, — сказав Шмуль. — Вони примушують людей марширувати. (...)
Усіх людей у смугастих піжамах у цій частині табору солдати зігнали докупи, а вони зі Шмулем сховалися в центрі, де їх не було видно. Бруно не розумів, чому всі були налякані. (...)
Бруно спохмурнів. Він подивився на небо й почув гучний звук — просто над головою прогримів грім, і відразу небо стало ще темнішим, майже чорним, і полив дощ — густіший, ніж уранці. Бруно на мить заплющився й відчув, що вже геть мокрий. Коли знову розплющився, то він уже не так марширував, як ішов, спотикаючись, підштовхуваний гуртом людей, і відчував тільки грязюку, яка обліпила все тіло разом із мокрою від дощу піжамою, і йому захотілося бути вдома, спостерігаючи за всім цим із відстані, а не бути тут, у самому центрі.
— Оце так, — сказав він Шмулю. — Я спіймаю тут нежить. Я повинен повернутися додому.
Та щойно він це сказав, ноги пронесли його вгору сходами, він виявив, що дощ більше не ллється йому на голову, бо їх усіх заштовхнули до довгої кімнати, напрочуд теплої й дуже надійно збудованої, бо дощ у неї зовсім не проникав. Не проникало в неї й повітря.
— Це вже щось, — сказав він, радіючи, що опинився поза штормом принаймні на кілька хвилин. — Сподіваюся, ми перечекаємо тут, поки дощ перестане, а тоді я піду додому.
Шмуль притиснувся дуже близько до Бруно й подивився на нього переляканими очима.
— Мені шкода, що ми не знайшли твого тата, — сказав Бруно.
— Не переймайся, — відповів Шмуль.
— Мені також шкода, що ми з тобою не погралися, та коли ти приїдеш до Берліна, то ми неодмінно пограємося. І я познайомлю тебе з... О, як же їх звуть? (...) Проте не має значення, пам’ятаю я їх чи ні. Бо вони вже не найкращі мої друзі.
Він подивився вниз і зробив дещо дуже не характерне для себе: узяв тоненьку руку Шмуля у свою долоню й міцно стиснув.
— Ти мій найкращий друг, Шмулю, — сказав він. — Мій найкращий у житті друг.
В'язні концтабору Аушвіц-Біркенау. Фото 1945 р.
expresslesson
Шмуль, певно, розкрив рота, аби сказати щось у відповідь, але Бруно так і не почув його слів, бо в цю мить пролунало одностайне гучне зітхання людей, які заповнили кімнату, коли вхідні двері несподівано зачинилися й гучне металічне клацання пролунало зовні.
Бруно підняв брову, неспроможний зрозуміти, що відбувається, але подумав, що це пов’язано з намаганням не пропустити в кімнату дощ і вберегти людей від застуди.
А тоді в кімнаті стало зовсім поночі, й усупереч хаосу, який розпочався, Бруно виявив, що досі тримає у своїй руці руку Шмуля, й ніщо у світі його не примусить її відпустити.
(Переклад Віктора Шовкуна)
АКТИВНОСТІ
check yourself
Комунікація
1. Назвіть членів родини Бруно. Як вони ставилися до батькової нової роботи? Чи змінювалися їхні погляди протягом розвитку сюжету твору?
2. Які країни згадано у творі? Як з ними пов’язані долі Бруно і Шмуля?
3. Що подібного й відмінного в поглядах і думках хлопчиків ви помітили? Коли вони стали справжніми друзями?
4. Що найбільше вразило Бруно в концтаборі? Що він зрозумів і чого не зрозумів під час «останньої пригоди», коли вони шукали Шмулевого батька?
Аналіз та інтерпретація
5. Проаналізуйте книжки, які любив читати Бруно. Як вони вплинули на його сприйняття світу?
6. Що, на вашу думку, стало основою дружби Бруно і Шмуля?
7. Як вплинула Друга світова війна на долі й свідомість дітей?
Монумент пам'яті жертв Голокосту, м. Одеса. Сучасне фото
Творче самовираження
8. Напишіть продовження повісті про долі батька й матері Бруно та його сестри Гретель.
Цифрові навички
9. За допомогою інтернету дізнайтеся, чому нацисти в роки Другої світової війни переслідували й знищували євреїв. Які ще народи та нації вони вважали «небезпечними»? Поясніть.
10. Підготуйте пост для соцмереж «Ніколи знову!».
Дослідження і проєкти
11. З’ясуйте історію символів на пов’язках, про які говорили Бруно і Шмуль. Що означали ці символи для євреїв і для нацистів у роки Другої світової війни? На прапорі якої держави нині розміщено Зірку Давида? Що вона означає для цієї країни?
12. Дослідіть значення понять геноцид, нацизм, антисемітизм, ксенофобія. Як до цих явищ ставляться в цивілізованому світі? Чи спостерігаються їх прояви в сучасний період?
13. Підготуйте проєкт на тему «Аушвіц-Біркенау: історія і сучасність». Створіть презентацію.
Життєві ситуації
14. Чому Шмуль пробачив Бруно? Чи можна пробачити зраду друга або подруги? У яких випадках?
15. Що таке справжня дружба? Чи можна назвати стосунки Бруно і Шмуля справжньою дружбою?
16. Як відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту у світі та Україні? У вашому місті або селі?
