Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 6 клас. Ніколенко
Астрід-Анна-Емілія Ліндґрен
(1907-2002)
Я хочу писати для таких читачів, які здатні творити чудеса.
А чудеса творять діти. Коли читають книги.
Астрід Ліндґрен
У світі художньої літератури шведську письменницю Астрід Ліндґрен знають і люблять як авторку найкращих книжок для дітей і про дітей. Серед відомих творів Астрід Ліндґрен - «Пеппі Довгапанчоха» (1945), «Міо, мій Міо» (1954), «Малюк і Карлсон, який живе на даху» (1955), «Брати Лев’яче Серце» (1973) та ін. Це вона вигадала і зробила популярним на увесь світ «вродливого, розумного і до міри затовстого» Карлсона, руду вигадницю Пеппі, невтомного сищика Калле. У своїх казкових історіях Астрід Ліндґрен ніколи не обходила серйозних проблем, з якими стикаються дорослі й діти - непорозуміння у родині, самотність, хвороби й смерть. Письменниця відверто і сердечно говорить зі своїми маленькими читачами, змушуючи їх разом з героями думати, сміятися і плакати. Крізь сміх і сльози Астрід Ліндґрен дає дітям надію, втіху й моральну допомогу.
Найбільшим визнанням літературних досягнень Астрід Ліндгрен стало здобуття нею Премії імені Ганса Крістіана Андерсена в 1958 р. А у 2002 році на честь письменниці засновано Премію імені Астрід Ліндгрен, отримати яку мріють усі дитячі письменники світу.
Барви художнього твору
«Брати Лев’яче Серце» (1973)
У повісті-казці Астрід Ліндґрен головний герой, як і Буссе з твору «Міо, мій Міо», здійснює подорож з реального життя у казку. Але авторка у цьому творі розкриває страшну ціну такого переходу з одного світу в інший - смерть братів Карла і Юнатана. Спочатку у країну Нанґіялу уходить старший Юнатан, рятуючи маленького Хрущика. А потім від хвороби помирає і Карл. Казкові події починаються з моменту зустрічі братів у Вишневій долині й розвиваються далі за законами чарівних казок: небезпечні пригоди, злий дракон і його господар, чарівні речі-помічники. Письменниця утверджує ідею боротьби зі злом, героїзм, силу духу й згуртованість людей проти насилля і проти смерті. Кульмінаційним моментом повісті-казки є битва Юнатана Лев’яче Серце із жорстоким правителем Тенгілом і драконом Катлою.
Брати звільнили від сил зла Шипшинову Долину, але самі не врятувалися. Опіки Катли виявилися для Юнатана смертельними, вони паралізували його тіло. І як колись Юнатан виніс на плечах Карла, рятуючи від пожежі, так і Хрущик стрибає з братом на плечах у нову країну, що має назву Нанґіліма. Події земного світу повторюються у казці, але відважний вчинок заради інших людей - подвиг, у цей раз здійснює молодший з братів. Добро, стверджує письменниця, породжує добро, і меж для його збільшення немає. Кожна нова казка відкриває вхід в інший казковий світ, якщо створена для підтримки слабкого, для укріплення його віри і надії.
Брати Лев’яче Серце
(Уривки)
Готуємось до читання
У родини Левів багато проблем. Прочитайте, як їх долали брати Карл і Юнатан. Хто з них, на вашу думку, вже на початку повісті-казки заслуговує імені Лев’яче Серце?
Читаємо з розумінням
1
Я хочу розповісти вам про свого брата. Про Юнатана Лев’яче Серце, бо це і є мій брат. Розповідь моя буде схожа на казку, навіть трохи страшна, як історії з чортами й примарами, а проте все це правда. Хоч, крім нас із Юнатаном, ніхто цього не знає.
Юнатана звали не з самого початку Лев’ячим Серцем. Прізвище його було Лев, так само, як мамине й моє. Отже, він звався Юнатан Лев. Мене звуть Карл Лев, а маму - Сіґрід Лев. Нашого тата звали Аксель Лев, але він залишив нас, коли мені було ще тільки два роки: подався на кораблі в море, й відтоді ми нічого про нього не чули.
Та послухайте, як вийшло, що мого брата Юнатана назвали Юнатаном Лев’яче Серце. І які дива сталися потім.
Юнатан знав, що я скоро помру. Мабуть, про це знали всі, крім мене. І в школі знали, бо я весь час хворів, кашляв, пропускав уроки, а останні півроку зовсім не ходив туди. Тітки, яким мама шила сукні, теж знали, я й довідався про це з розмови однієї тітки з мамою, ненароком підслухавши її. Вони думали, що я сплю, а я просто лежав із заплющеними очима, я й далі не розплющував їх, не хотів показувати, що почув страшну новину - що мені доведеться скоро померти.
Звичайно, я дуже засмутився й перелякався, але навіщо мамі було знати, як мені гірко. Я завів про це розмову з Юнатаном, коли він прийшов додому.
- Ти знаєш, що я скоро помру? - сказав я і заплакав.
Юнатан трохи подумав. Мабуть, йому тяжко було відповідати мені, та врешті він сказав:
- Так, знаю.
Я заплакав ще дужче.
- Як страшно, - сказав я, - як страшно, що хтось має померти, ще не проживши й десяти років.
- Знаєш, Хрущику, я не думаю, що це страшно, - мовив Юнатан. - Я думаю, що для тебе це просто чудово.
- Чудово? - обурився я. - Чудово лежати в землі мертвому?
- Ет, - мовив Юнатан, - у землі лежатиме самий твій кістяк. А ти полинеш у зовсім інше місце.
- Куди? - спитав я, бо ніяк не міг повірити йому.
- У Нанґіялу, - відповів він.
У Нанґіялу! Він сказав це так, наче всі знали про ту Нанґіялу. А я ще ніколи не чув, щоб про неї хтось згадував.
- А де ж та Нанґіяла? - спитав я.
Юнатан признався, що й сам добре не знає, де вона. Десь, мовляв, по той бік зірок. І він почав так захоплено розповідати про неї, що кожному закортіло б негайно потрапити туди.
- У Нанґіялі тепер доба казок і табірного життя, - сказав він. - Тобі там сподобається.
А ще Юнатан сказав, що всі казки походять із Нанґіяли, бо саме там вони й відбуваються. З кожним, хто туди попаде, трапляються всілякі пригоди від ранку до вечора і навіть уночі.
- Бачиш, Хрущику, - сказав він, - це не те, що лежати й кашляти. А тут ти через хворобу ніколи не можеш і побавитись як слід.
Юнатан звав мене Хрущиком. Давно так назвав, ще як я був маленький. І коли я одного разу спитав його, чому він так назвав мене, Юнатан відповів, що він дуже любить хрущиків. А особливо таких хрущиків, як я. Авжеж, Юнатан справді любив мене, не знаю, за що. Адже я завжди був негарний, боягузливий, дурний хлопчисько, клишоногий і взагалі. Я питав Юнатана, як він може любити такого негарного, дурного хлопчиська, як я, клишоногого і взагалі, і він відповідав:
- Якби ти не був таким зворушливо негарним хлопчиком, гостроносим і клишоногим, то не був би й моїм Хрущиком, якого я люблю. (...)
2
Тепер я переходжу до найгіршого. До того, про що не маю сили думати. І не можу не думати.
Мій брат Юнатан... Адже він мав би й далі бути зі мною, розмовляти зі мною вечорами, ходити до школи, гратися з дітьми на подвір'ї, заварювати мені воду з медом і все інше. А вийшло не так... зовсім не так.
Юнатан уже в Нанґіялі.
Мені тяжко, страшенно тяжко розповідати про це. Ні, я таки не зможу. Краще перекажу, що потім було надруковано в газеті:
«Учора ввечері в нашому місті, у кварталі Факельрос, виникла страхітлива пожежа, внаслідок якої згорів дощенту один із старих дерев’яних будинків і загинула людина. Коли будинок загорівся, десятирічний хлопець Карл Лев лежав сам, тяжко хворий, у квартирі на третьому поверсі. Відразу після того повернувся додому його брат, тринадцятирічний Юнатан Лев, і, перш ніж хтось устиг зупинити його, кинувся до охопленого полум’ям будинку, щоб винести з нього свого брата. За хвилину сходи обернулися в суцільне море полум’я, яке відрізало їм вихід. Залишалась одна рада - спробувати врятуватися крізь вікно. Охоплений жахом натовп, що зібрався внизу, був безсилим свідком того, як тринадцятирічний хлопець із братом на спині не вагаючись кинувся вниз із вікна, в якому теж палахкотіло полум’я. Впавши на землю, хлопець так забився, що майже відразу помер. Натомість його менший брат, якого він захистив від удару своїм тілом, не зазнав ніякої шкоди. Мати хлопців, швачка, яка на той час була у своєї клієнтки, повернувшись додому, впала в тяжкий шок. Як виникла пожежа, ще невідомо».
(...) Я гірко плакав, уткнувшись обличчям у подушку, і раптом почув голуб’яче воркування зовсім близько. А коли звів очі, то побачив на підвіконні голуба, що дивився на мене лагідними очима. Білого як сніг, зверніть увагу, не сірого, як усі голуби в нас на подвір’ї! Білого як сніг голуба - ніхто не зрозуміє, що я відчув, побачивши його. Адже виходило так, яку тій пісні: «Голуб білий, мов з піни крила, прилетить до твого віконця». І я наче почув, як Юнатан співає: «То не голуб, Хрущику, буде, то душа твоя на хвилину, щоб спочити на рідних грудях, прилетить у мою хатину». Але тепер не я, а він прилетів до мене.
Я хотів щось сказати, та не зміг. Тільки лежав і слухав воркування голуба, і за тим воркуванням чи в ньому, не знаю, як і сказати, почув Юнатанів голос. Хоч той голос був не такий, як звичайно. Всю кухню сповнив тихий шепіт, ніби у страшній казці, і, мабуть, треба було б злякатись. Та я не злякався. Я так зрадів, що ладен був підстрибнути до стелі. Бо я почув дуже втішну звістку.
Так, виявляється, Нанґіяла справді є! Юнатан хотів, щоб я швидше опинився там, бо в Нанґіялі так гарно, що краще й бути не може. Подумати тільки, там на нього чекала хата, не встиг він прилетіти, як отримав цілу хату в Нанґіялі. Старовинну садибу, що зветься Рицарським двором і лежить у Вишневій Долині, - правда ж, гарно звучить? І уявіть собі, перше, що Юнатан побачив, коли прийшов до Рицарського двору, була зелена табличка на хвіртці, а на ній напис: «Брати Лев’яче Серце».
- Це означає, що ми там житимемо разом, - сказав Юнатан.
Виходить, я також зватимусь Лев’яче Серце, коли потраплю в Нанґіялу. Я дуже зрадів: адже я хотів зватись так, як Юнатан, хоч я й не такий відважний, як він.
- Тільки прилітай якнайшвидше, - сказав Юнатан. - Коли не застанеш мене вдома, то я сидітиму біля річки з вудкою.
Після цього шепіт затих, голуб знявся й полетів над дахами. Назад у Нанґіялу. (...)
Готуємося до читання
Карл, потрапивши у країну Нанґіялу, переконався у тому, що тут усі мрії збуваються. Читаючи розділ, простежте за втіленням мрій Хрущика. Які з них, на вашу думку, були очікуваними, а які - несподіваними?
Читаємо з розумінням
3
Невдовзі так і сталося. І я не відчув нічого особливого. Я й не стямився, як опинився біля хвіртки й прочитав напис на зеленій табличці: «Брати Лев’яче Серце».
Як я тут опинився? Чи довго летів? Як знайшов шлях, нікого не питавшись? Не знаю. Знаю тільки, що раптом опинився перед хвірткою і побачив на ній наше прізвище.
Я погукав Юнатана. Кілька разів погукав, але відповіді не отримав. І тоді я згадав - ну певне, він сидить біля річки й вудить рибу.
І я побіг униз до річки. Довгенько біг вузькою стежечкою і внизу на містку справді побачив Юнатана. Там сидів мій брат, його чуб блищав на сонці. І якби я й спробував змалювати, що я відчув, знов побачивши його, то нізащо не зміг би.
Він не бачив, що я біжу. Я спробував гукнути його, але, мабуть, мене душили сльози, бо з моїх уст злетіло тільки якесь нерозбірливе белькотіння. Та Юнатан однаково почув його. Він підвів очі й побачив мене. І начебто зразу не впізнав. Та потім зрадів, кинув вудку, перейняв мене і почав торсати, ніби хотів упевнитись, що я справді прилетів. Я трохи поплакав, хоч і не було чого, але ж я так скучив за ним.
А Юнатан, навпаки, сміявся. Так ми стояли, обнявшись, біля річки і були невимовно раді, що ми знову разом.
Потім Юнатан сказав:
- Ну от, нарешті ти прилетів, Хрущику Лев’яче Серце!
Смішно звучить: Хрущик Лев’яче Серце! Ми обидва захихотіли. Ми сміялися дедалі дужче, ніби давно вже не чули нічого смішнішого, хоч насправді нам просто хотілося сміятись, бо радість переливалась у нас через вінця. Сміючись, ми почали борюкатись, але й далі не могли втриматись від сміху. Ми аж попадали в траву, так сміялися, трохи полежали в ній, почали перекочуватись, а сміх розпирав нас ще дужче. Врешті ми досміялися до того, що скотились у річку, та навіть у воді не перестали сміятися. Я вже думав, що ми потонемо.
Аж ні, ми попливли. Я ніколи не вмів плавати, хоч страх як хотів навчитися. А ось тепер раптом поплив. Та ще й так добре, наче хтозна-відколи плавав.
- Юнатане, я вмію плавати! - гукнув я.
- Звичайно, вмієш, - відповів він.
І тоді мені спало на думку ще щось.
- Юнатане, ти помітив, що я вже не кашляю? - спитав я.
- Певне, що не кашляєш, - відповів він. - Ти ж тепер у Нанґіялі.
Я трохи поплавав, потім мокрий виліз на місток. З одягу в мене текла вода. Штани прилипли до ніг, тому я й побачив, що зі мною ще сталося. Вірте чи ні, а ноги в мене стали такі самі рівні, як у Юнатана.
Тоді я подумав: а може, я погарнішав? Я спитав Юнатана, як йому здається, чи не став я часом вродливіший.
- Сам глянь у дзеркало, - порадив він.
Я здогадався, що він мав на думці річку, бо вода в ній була тиха й блискуча, мов дзеркало. Я ліг долілиць на місток, заглянув через його край, побачив себе у воді, проте не помітив, щоб я покращав. Підійшов Юнатан, теж ліг біля мене, і ми довго дивилися у воду на братів Лев’яче Серце - на Юнатана з буйним золотавим чубом, блакитними очима і гарним обличчям і на мене з кістлявим писком, із чубом, як солома, і взагалі.
- Наче не видно, щоб я покращав, - мовив я. Проте Юнатан сказав, що я дуже змінився.
- До того ж, тепер у тебе вигляд цілком здорового - додав він.
Тоді я почав пильно вивчати себе. Я напружив м’язи лежачи на містку, і відчув, що кожна частка мого тіла здорова й радісна. То навіщо мені ще й врода? Мене переповнювало щастя, все в мені сміялося.
Ми трохи полежали, гріючись на сонці й дивлячись на рибин, що плавали під містком. Та потім Юнатанові захотілось додому, і мені також, адже цікаво було поглянути на Рицарський двір, де тепер я мав мешкати.
Юнатан рушив стежкою попереду, а я пішов за ним, твердо ступаючи своїми рівними ногами. Я не зводив з них погляду і все дивувався, як же ті ноги гарно йдуть. Але, як ми трохи піднялися від річки, я зненацька обернувся і тоді... тоді нарешті побачив Вишневу Долину, геть білу від розквітлих вишень. Крізь білий цвіт на дереві прозирало зелене листя, а трава була вся зелена. І по тому біло-зеленому килимі в’юнилася річка, немов срібна стяжка. Чому я досі всього цього не помітив, невже я дивився тільки на Юнатана? Тепер я стояв на стежці й милувався красою долини. (...)
Готуємося до читання
Мешканці Вишневої Долини зазвичай збиралися у заїзді «Золотий півень», де відпочивали, спілкувалися. Карл і Юнатан приїхали до заїзду верхи. Їхні власні коні Грім і Ф’ялар стали справжніми друзями братів. Юнатан познайомив Карла із Голуб’ячою королевою - Софією, Губертом і Йоссі, а також розповів таємниці Шипшинової Долини. Які ж небезпеки загрожували казковій країні, щасливому життю братів Лев’яче Серце?
Читаємо з розумінням
4
(...) Мабуть, усі мешканці Вишневої Долини з’їхались цього вечора до заїзду. Коли ми зайшли всередину, то побачили там повно людей. Чоловіків і жінок, старих і малих. Усі мешканці селища бавили тут час у приємній розмові, хоч декотрі малі діти вже позасинали на колінах у батьків.
Який там знявся гомін, коли ми зайшли!
- Юнатан! - радісно загукали гості заїзду. - Прийшов Юнатан!
Сам господар заїзду, великий, рудий, дуже вродливий чоловік, крикнув так, що перекричав усіх:
- Прийшов Юнатан! Ні, прийшли брати Лев’яче Серце! Обидва!
Він підступив ближче, підняв мене й поставив на стіл, щоб усім було видно. Я відчув, що почервонів, мов буряк.
Та Юнатан допоміг мені.
- Нарешті сюди прибув мій любий брат, Карл Лев’яче Серце! - сказав він. - Будьте до нього такі самі ласкаві, як були до мене.
- Будемо, - мовив господар заїзду і зсадив мене зі столу. Та поки опустив додолу, потримав трохи у своїх обіймах, і я відчув, який він дужий.
- Ми з тобою будемо приятелями, - додав він. - Такими самими добрими приятелями, як з Юнатаном. Я звусь Йоссі, хоч майже всі мене кличуть Золотим півнем. Ти завжди будеш бажаним гостем у «Золотому півні», запам’ятай собі, Карле Лев’яче Серце.
Софія також була тут, сиділа біля столу зовсім сама, і ми з Юнатаном примостилися біля неї. Мені здається, що вона зраділа. Вона ласкаво всміхнулася, спитала, чи мені подобається мій кінь і чи Юнатан зможе найближчим часом допомогти їй полоти грядки. А взагалі Софія мало говорила, і я помітив, що вона чимось зажурена. Помітив я й інше. Усі, хто був у заїзді, дивились на Софію шанобливо, а коли хтось підводився, щоб іти додому, то найперше кланявся в бік нашого столика, ніби Софія була кимось особливим. Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?
Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію. (...)
5
(...) Юнатан розповів мені про дві зелені долини Нанґіяли, розташовані серед величних гірських хребтів, про Вишневу й Шипшинову Долини, з усіх боків оточені високими дикими горами, які важко перейти, коли не знаєш непомітних і безпечних стежок. Але мешканці обох долин знають ті стежки і вільно спілкуються між собою.
- Чи, радше, спілкувалися досі, - додав Юнатан. - Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.
- Чому? - спитав я.
- Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля, - сказав Юнатан. - Вона опинилася в руках ворога. - Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. - І ніхто не знає, що буде з нею далі, - додав він.
Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нанґіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.
- Що ж то за ворог? - спитав я.
- Його звати Тенґіл, - сказав Юнатан таким тоном, що те ім’я прозвучало гидко й зловісно.
- А де він живе? - знов спитав я.
Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку - землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенґіл, жорстокий, мов дракон.
Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.
- Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? - спитав я. - Навіщо йому нищити Нанґіялу?
- У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.
Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:
- Аби в того нелюда не було ще й Катли!
Катла! Не знаю чому, але це ім’я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:
- Що це за Катла?
Проте Юнатан похитав головою:
- Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.
Натомість він розповів мені дивні речі про Софію.
- Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенґілом, - сказав Юнатан. - Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.
- Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?
- Тому, що вона сильна й розважна, - пояснив Юнатан. - А ще тому, що вона нічого не боїться.
- І ти ж нічого не боїшся, Юнатане, - сказав я.
Він трохи подумав, а тоді мовив:
- Так, я теж не боюся.
О, як би я хотів бути таким відважним, як Софія і Юнатан! А я був такий наляканий, що в мене всі думки вилетіли з голови. (...)
Готуємося до читання
Юнатан поїхав до Шипшинової Долини, виручати з полону героя Урвара, а маленький Хрущик залишився у Рицарському Дворі. Одного дня він прокинувся від голосу - брат кликав його на допомогу. Так Карл став на шлях боротьбі. Його серце загартувалося у боротьбі з Тенґілом і його слугами, він навчився бути терплячим, обережним, а ще відважним - справжнім Лев’ячим серцем. Мешканці Вишневої і Шипшинової Долин повстали проти Тенґіла і драконихи Катли. Читаючи опис битви, зверніть увагу, як Хрущик стежить за діями брата, як переживає за нього.
Читаємо з розумінням
15
(...) Так, настав ранок і день повстання. Ох, як того дня боліло в мене серце! Скільки я набачився крові, скільки наслухався крику! Адже битва відбувалася неподалік Матіасового подвір’я. Я бачив, як гасав на своєму коні Юнатан, чуб його майорів на вітрі, а навколо нього кипів бій, гупали мечі, свистіли списи, бриніли стріли, лунав крик і стогін. І я сказав Ф’яларові, що, коли Юнатан загине, я теж хочу померти.
Так, Ф’ялар був біля мене в кухні. Я вирішив, що нікому про це не скажу, але хай він буде зі мною. Я не міг усидіти сам, просто не міг. Ф’ялар також дивився у вікно на те, що робилося за нашим подвір’ям. Дивився й іржав. Не знаю, чи то він хотів приєднатися до Гріма, чи боявся, так само, як я. Ох, як я боявся!
Я бачив, як Ведер упав від Софіїного списа, а Кадер від Урварового меча. І Додір упав, і багато інших, вони падали на всі боки. А Юнатан з’являвся там, де було найнебезпечніше, вітер розвівав йому чуба, сам він ставав дедалі блідіший, і серце моє боліло все дужче.
Потім настав кінець!
Того дня в Шипшиновій Долині досить було крику, але не такого, як цей.
У розпал боротьби крізь виття вітру прорвався голос бойового рога й вигук:
- Іде Катла!
А потім пролунало ревіння. Голодне ревіння Катли, яке всі так добре знали. Тоді опустилися мечі, списи, стріли, повстанці не могли більше боротися. Бо знали, що їм немає порятунку. Тепер у долині чути було тільки завивання бурі, звук бойового рога й ревіння Катли, яка дихала вогнем і вбивала кожного, на кого показував Тенґіл. Він безперестанку показував на свої жертви, і обличчя його було зловісно жорстоке. Я знав, що тепер Шипшиновій Долині кінець.
Я не хотів цього бачити, не хотів цього бачити... не хотів нічого бачити. Тільки Юнатана. Мені треба було знати, де він. І я помітив його зовсім близько від Матіасового двору. Він сидів на Грімові блідий, тихий, і вітер розвівав йому чуба.
- Юнатане! - гукнув я. - Юнатане, ти чуєш мене?
Але він не почув мене. Я побачив, як він підострожив коня й помчав схилом мов стріла, ніхто не вмів їхати так швидко, ні на небі, ні на землі. Він мчав просто на Тенґіла... і пролетів повз нього...
А потім знов озвався бойовий ріг. Але тепер у нього сурмив Юнатан. Він вихопив його в Тенґіла з рук і засурмив. Аби Катла знала, що у неї новий володар.
Потім стало тихо. Навіть буря вщухла. Всі принишкли й чекали. Тенґіл сидів на коні, нетямлячись зі страху, й чекав. Катла також чекала. Юнатан знов засурмив у ріг.
Тоді Катла заревіла й кинулась на того, кого досі покірно слухалась. Я згадав, як Юнатан казав: «Колись настане й Тенґілова година». І ось вона настала.
Так скінчилося повстання в Шипшиновій Долині. Багато людей віддало своє життя за волю. Так, тепер їхня долина була вільна. Але ті, що полягли, цього не знали. (...)
На луці неподалік Матіасового двору лежала Катла, наче величезна, огидна брила, притихла й напоєна кров’ю. Подеколи вона поглядала на Юнатана, немов собака, що чекає наказів від свого пана. Тепер вона нікого не чіпала, та поки лежала тут, страх не покидав долину. Ніхто не зважувався радіти. Шипшинова Долина не могла ні святкувати своє визволення, ні оплакувати мертвих, поки в ній була Катла, сказав Урвар. І тільки одна людина могла відвести її назад до печери. Це був Юнатан.
- Допоможеш Шипшиновій Долині востаннє? - спитав Урвар. - Якщо ти відведеш Катлу і прив’яжеш у печері на ланцюг, то решту ми вже зробимо самі.
- Добре, я допоможу тобі востаннє, Урваре, - відповів Юнатан.
Я добре знаю, як треба їхати понад річкою - не кваплячись, дивитися, як плине вода, як вона мерехтить і як танцює на вітрі віття верб. Понад річкою не ідеться, коли тобі на п’яти наступає дракон.
А ми їхали саме так. Ми чули позад себе важку ходу Катли. Гуп-гуп-гуп. Та хода була страшна, Грім і Ф’ялар харапудились. Ми насилу стримували їх. Юнатан час від часу сурмив у ріг Звук виходив також неприємний, і Катлі він напевне не подобався. Але вона мусила слухатися, коли чула його. Це єдине втішало нас у тій дорозі. Ми їхали мовчки. І дуже поспішали. Поки стемніє і западе ніч, Юнатан мав прив’язати Катлу в її печер, де вона повинна була сконати. Більше ми її не побачимо й забудемо, що є така країна - Карманяка. Прадавні Гори стоятимуть вічно, але ми ніколи більше не приїдемо до їхніх ущелин і скель, пообіцяв Юнатан.
Надворі стихло, буря вляглася, настав спокійний, теплий вечір. Захід сонця був гарний, як ніколи, і я думав собі, що такого вечора треба їхати вздовж річки без страху.
Та цього я не показував Юнатанові. Ну, що я боюся.
Нарешті ми досягли водоспаду Карма.
- Карманяко, ти бачиш нас востаннє, - сказав Юнатан, коли ми переїздили міст. І засурмив у ріг.
Катла побачила свою скелю по той бік річки. Їй, певне, захотілося швидше опинитися там, бо вона схвильовано засичала. Засичала просто у хвіст Грімові. І саме тоді все й сталося. Наляканий Грім скочив просто на поруччя мосту. Я зойкнув, бо мені здалося, що Юнатан зараз сторч головою полетить у водоспад. Та він утримався, але ріг випорснув у нього з руки і зник у глибині бурхливої річки.
Жорстокі очі Катли все це помітили. Тепер вона знала, що вже не має над собою володаря. Вона крикнула, і з її ніздрів забухкав вогонь.
О, як ми мчали, рятуючи своє життя! Як ми мчали! Через міст, а потім угору в напрямку Тенґілового замку. А позад нас сичала Катла.
Стежка крутилася поміж Прадавніми Горами. Навіть у страшному сні не приснилося б, як ми тікали зі скелі на скелю і як за нами гналася Катла. Вона була так близько, що її вогонь мало не досягав нас. Раз омах вогню майнув небезпечно близько від Юнатана, і я злякався, що полум’я обпекло його, проте Юнатан гукнув:
- Не спиняйся! Їдь, їдь!
Бідолашні Грім і Ф’ялар, вони так боялися Катли, що вибивалися з сили, аби тільки втекти від неї. З них віхтями падала піна, а вони мчали звивистою стежкою вгору дедалі швидше й швидше, аж поки зовсім знемоглися. Але й Катла відстала від них і ревіла з люті. Тепер вона була на своїй землі, звідси ніхто не повинен був утекти від неї. Її важке гупання почастішало, і я зрозумів, що врешті-врешт вона переможе. Завдяки своїй жорстокій упертості.
Ми їхали довго-довго, і я перестав сподіватись на порятунок. Ми вже були високо в горах. Ще один заворот, і Катла дожене нас. Ми бачили її внизу просто під собою на невеличкій скелі над водоспадом, якою проходила стежка. І враз Катла спинилася там. Бо це була її скеля. Там вона любила сидіти й дивитись у воду. І тепер також майже мимоволі зупинилась на тій скелі і втупилась у водоспад. З ніздрів у неї бурхало полум’я, вона ходила по скелі туди й назад. Потім згадала про нас і глянула вгору палючими очима.
Ох ти, жорстока, лиха тварюко, подумав я, чому б тобі не лишитись на своїй скелі?
Але я знав, що вона далі поженеться за нами...
Ми саме досягли великого каменя, з-за якого Катла висувала свою потворну голову, коли ми вперше їхали в Карманяку. І тут наші коні не витримали. Страшно, коли під тобою падає кінь. І ось із нами сталось таке. Грім і Ф’ялар просто опустилися на стежку. І якщо ми досі думали, що, може, нас урятує якесь диво, то тепер утратили останню надію.
Ми знали, що нам кінець. І Катла також знала. Якою диявольською зловтіхою засвітились її очі! Вона непорушно стояла на скелі й дивилась на нас. Мені здалося, що вона глузливо регоче. Тепер вона не квапилась. Наче думала: я прийду, коли сама захочу. Але ви неодмінно почекаєте на мене!
- Вибач, Хрущику, що я впустив ріг.
Я хотів сказати йому, що він не винен переді мною і ніколи не був винен, але я занімів з жаху. Катла й далі стояла внизу. З ніздрів у неї бухкали дим і вогонь, і вона переступала з лапи на лапу. Від її смертельного вогню нас затуляв камінь. Я щосили вчепився в Юнатана, і він подивився на мене зі сльозами на очах.
А потім його опанувала лють. Він вихилився з-за каменя й закричав:
- Чуєш, ти, потворо, не смій чіпати Хрущика! Не смій чіпати його, а то...
Він ухопився за камінь, немов був велетнем і міг злякати Катлу. Велетнем він не був і не міг злякати її, проте камінь ледь тримався над скелею, де стояла Катла.
«Ні спис, ні стріла, ні меч не бере Катли», - казав Урвар. Він міг би додати, що й камінь її не бере, хоч би який був великий.
Катла не загинула від каменя, якого Юнатан звалив згори. Але камінь той влучив просто в неї. І, заревівши так, що здригнулися гори, вона навзнак полетіла у водоспад Карма.
Готуємося до читання
Для братів перемога над Катлою обернулася новими випробуваннями. Дракониха обпалила Юнатана своїм отруйним диханням. З кожною хвилиною нерухомість все більше окутувала його тіло. Врятувати братів міг тільки Хрущик.
Читаємо з розумінням
16
(...) І тоді я збагнув, що маю зробити.
- Юнатане, я візьму тебе на плечі, - мовив я. - Ти колись виніс мене з вогню, а тепер я понесу тебе. Це буде справедливо.
- Так, це було б справедливо, - відповів Юнатан. - Але чи ти зважишся, Хрущику Лев’яче Серце, як ти гадаєш? Подумай-но гарненько!
Я підступив до краю і глянув униз. Уже стемніло, видно було не дуже добре. Та однаково провалля було таке глибоке, що в мене запаморочилось у голові. Коли ми стрибнемо туди, то напевне обидва опинимось у Нанґілімі. Жодному з нас не доведеться лишатись самому, журитися, плакати і боятися.
Але стрибати мали не ми, а я. Юнатан казав, що не так легко опинитися в Нанґілімі, і тепер я збагнув чому. Як я зважуся стрибнути, як я зважусь на будь-що?
Так, якщо тепер не зважишся, то будеш тільки грудкою гною і більше ніколи не станеш чимось іншим, подумав я.
Я обернувся до Юнатана і сказав:
- Так, я зважуся.
- Любий, відважний Хрущику, - зрадів він. - То стрибаймо негайно!
- Я спершу хочу посидіти біля тебе, - відповів я.
- Тільки недовго, - мовив Юнатан.
- Ні, я посиджу, поки зовсім стемніє. Щоб нічого не видно було.
Я сидів біля Юнатана, міцно тримав його за руку й відчував, який він дужий і добрий, поряд із ним нічого не страшно.
Нарешті Нанґіялу, її гори, долини й річку огорнула ніч. Я став над проваллям, тримаючи на спині Юнатана, він міцно обхопив мене руками за шию, і я відчув, як він дихає ззаду в моє вухо. Дихає зовсім спокійно. Не те що я... Юнатане, братику мій, чому я не такий відважний, як ти?
Я не бачив у темряві провалля перед собою, але знав, що воно є. Досить мені ступити крок у темряву - і все скінчиться.
Все відбудеться дуже швидко...
- Тобі страшно, Хрущику Лев’яче Серце? - спитав Юнатан.
- Ні... так, страшно! Та я однаково стрибну, Юнатане, зараз стрибну, цієї миті... зараз... і потім мені вже не буде страшно. Ніколи більше не бу...
О Нанґіліма! Так, Юнатане, так, я бачу світло! Я бачу світло!
(Переклад Ольги Сенюк)
CLASSROOM
УСНО
1. Розкажіть про стосунки між старшим і молодшим братом.
2. Як допомогла казка про Нанґіялу маленькому хворому Хрущику?
3. Доведіть, що Юнатан усіма силами намагався врятувати Карла, не відпустити у країну, яку вигадав.
АНАЛІЗ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ
4. Хто з героїв Астрід Ліндґрен викликав у вас найбільшу симпатію? Поясніть.
5. Пригадайте героїв казок сучасних українських письменників. Порівняйте їх із Хрущиком, Юнатаном.
ПИСЬМОВО
6. Напишіть від імені Карла Лев’яче Серце листа з Нанґіліми про нове життя у Яблуневій Долині.
ЦИФРОВІ ТЕХНОЛОГІЇ
7. З допомогою інтернету знайдіть і подивіться кінофільми за творами письменниці. Висловте враження.
ДОСЛІДЖЕННЯ
8. Які риси характеру допомагали героям долати труднощі?
ВАША ТВОРЧІСТЬ
9. Створіть обкладинку до твору Астрід Ліндгрен.
ПРОЄКТ
10. Створіть мапу подорожі героїв.
У КОМАНДІ
11. Об’єднайтеся в групи. Створіть власні версії продовження твору.
ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ
12. Напишіть, що на ваш погляд, потрібно для справжнього щасливого дитинства (7 пунктів).
