Зарубіжна література. Електронна хрестоматія. 6 клас. Ніколенко

Джоан Ролінґ

(нар. 1965 р.)

Звільнити світ від війни можна з допомогою магії й розумних героїв!

Джоан Ролінґ

Джоан Ролінґ (або Роулінґ) (англ. Joanne Rowling) відома у світі літератури за своїм літературним псевдонімом Дж. К. Ролінґ (Джоан Кетлін Ролінґ). Британська письменниця, сценаристка, кінопродюсерка здобула славу та авторитет найпопулярнішої дитячої письменниці початку третього тисячоліття. Серія романів про Гаррі Поттера отримала світове визнання й низку міжнародних нагород. Авторка також пише детективні романи під псевдонімом Роберт Ґалбрейт.

Майбутня письменниця народилася 31 липня 1965 р. в місті Єйті (Англія). Її найпершою читачкою та шанувальницею була молодша лише на 23 місяці сестра Діана - саме вона слухала перші фантастичні історії Джоан, зокрема, оповідання про кролика, котрий хворів на кір. Юна авторка мала на цей час п'ять-шість років. У школі Джоан навчалася старанно та з великою охотою, особливо їй подобалися гуманітарні предмети. Прочитавши автобіографію Джессіки Мітфорд «Доці і нечеми», Ролінґ знайшла свою героїню і згодом прочитала всі її книги. Саму себе у віці старшокласниці письменниця зобразила у вигаданій героїні Герміоні Ґрейнджер, однієї з центральних постатей циклу романів про Гаррі Поттера. Авторка здобула філологічну освіту за спеціальністю «Французька мова та література».

У житті Джоан Ролінґ були непрості випробування, вона подолала складний шлях - від праці вчителькою англійської мови та літератури до всесвітнього визнання.

Задум першого роману про Гаррі Поттера виник 1990 р., коли Джоан Ролінґ їхала в потязі з Манчестера до Лондона. Ідея про семитомну історію життя молодого чарівника захопила письменницю одразу. Поступово виходили друком нові романи про дорослішання, пригоди, випробування та перемоги Гаррі Поттера і його друзів: «Гаррі Поттер і філософський камінь» (1995), «Гаррі Поттер і таємна кімната» (1998), «Гаррі Поттер і в'язень Азкабану» (1999), «Гаррі Поттер і келих вогню» (2000), «Гаррі Поттер і Орден Фенікса» (2003), «Гаррі Поттер і напівкровний Принц» (2005), «Гаррі Поттер і смертельні реліквії» (2007).

Книги Дж. Ролінґ про Гаррі Поттера мають велику популярність в усьому світі, авторка здобула чимало нагород, премій, відзнак таланту письменниці (Премія Locus у категорії «Найкращий фантастичний роман», 2000 р.; Премія Гюго в категорії «Найкращий роман», авторка стала кавалером Ордена Британської імперії (ОВЕ), 2001 р.; Премія принца Астурійського в категорії «Єдність», 2003 р.; Астероїд, названий на її честь: (43844) Роулінг, 2006 р.; Лицар Почесного легіону, 2009 р.; Літературна премія імені Ганса Крістіана Андерсена, 2010 р.). 2018 р. Дж. Ролінґ вступила до Залу слави наукової фантастики та фентезі, а наприкінці червня цього ж року - стала членом Академії кіномистецтв і наук.

Письменниця активно займається благодійною діяльністю. Так, 2005 року Джоан Ролінґ створила благодійну організацію Люмос для допомоги дітям та молоді. З березня 2022 р. під час російського вторгнення в Україну у своєму твітері письменниця підтримала Україну, а за кілька днів повідомила, що пожертвує до 1 мільйона фунтів стерлінгів на підтримку дітей в Україні.

Барви художнього твору

«Гаррі Поттер і таємна кімната» (1998)

Другий роман про юного чарівника продовжує історію дорослішання і пригод Гаррі Поттера. Гаррі з друзями долає багато перешкод, з’ясовує чимало таємниць, виявляє свої найкращі риси у стосунках з різними людьми. Сюжет починається із дванадцятого дня народження хлопчика, а завершується непересічною перемогою над злом. Велика таємниця розкривається несподівано, інтригуючи читача, пропонуючи карколомні події та напружені ситуації із життя школи чарівників.

Гаррі Поттер і таємна кімната

(Уривки)

Готуємося до читання

Читаючи роман, поміркуйте над тим, чому Гаррі Поттерові завжди вдається вийти переможцем у важких випробуваннях.

Читаємо з розумінням

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Найгірший день народження

(...) Відколи Гаррі прибув додому на літні канікули, дядько Вернон ставився до нього, немов до бомби, що ось ось вибухне, бо Гаррі й не був нормальним хлопцем. Справді, ще ненормальнішого хлопця годі було й уявити.

Гаррі Поттер був чарівник - чарівник, який щойно закінчив перший клас Гоґвортської школи чарів і чаклунства. І якщо Дурслів аж ніяк не тішило його повернення до них на канікули, то уявіть собі, що почував сам Гаррі.

Він так сумував за Гоґвортсом, що цей сум можна було порівняти хіба з постійним болем у шлунку. Він сумував за замком з його таємними переходами і привидами, за уроками (окрім лекцій Снейпа, майстра чарівного зілля), за совиною поштою, за бенкетами у Великій залі, за своїм ліжком на чотирьох стовпчиках у спальні в одній із веж, за відвідинами лісника Геґріда, що жив у хатинці на узліссі Забороненого лісу. А особливо він сумував за квідичем - улюбленою спортивною грою чарівників (шість високих стовпів воріт, чотири летючі м'ячі й чотирнадцять гравців на мітлах).

Привізши Гаррі додому, дядько Вернон замкнув у комірчині під сходами усі його книжки заклинань, чарівну паличку, мантії, казан і супермітлу "Німбус - 2000". Хіба Дурслів обходило, що Гаррі не виконає домашніх завдань і що, не тренувавшись усе літо, він може втратити місце в команді? Дурслі були тими, кого чарівники називають маґлами (в чиїх жилах немає жодної краплинки чаклунської крові), і для них найбільшою ганьбою було мати в родині чарівника. Дядько Вернон навіть почепив замок на клітку Гарріної сови Гедвіґи, щоб вона не могла передати листа кому небудь з чаклунського світу.

Гаррі ну ніяк не був схожий ні на кого з Дурслів. Дядько Вернон був такий огрядний, що, здається, навіть шиї не мав, зате його обличчя прикрашали пишні чорні вуса. Тітка Петунія була кощава й мала кобиляче обличчя; Дадлі був білявий, рожевощокий і тілистий. А от Гаррі був маленький і худорлявий, з блискучими зеленими очима і чорним чубом, що завжди стирчав навсібіч. Він носив круглі окуляри, а на чолі мав тонесенький шрам, схожий на блискавку.

Саме завдяки цьому шрамові Гаррі так вирізнявся з поміж усіх, навіть поміж чарівників. Цей шрам був єдиним свідченням його загадкового минулого і єдиним натяком на те, чому одинадцять років тому його залишили на порозі будинку Дурслів.

Коли Гаррі виповнився усього один рік, він якимось дивом вижив, коли його закляв наймогутніший у світі чорний чаклун - лорд Волдеморт. Це ім'я ще й досі майже ніхто з чарівників і чарівниць не наважувався вимовляти вголос. Лорд Волдеморт убив Гарріних батьків, а от на Гаррі злі чари не подіяли - він відбувся лише шрамом на чолі. Зразу після цього Волдеморт утратив свою могутність, а чому - ніхто й досі не знав.

Гаррі виховувала сестра його покійної матері. Десять років він прожив у родині Дурслів, не розуміючи, чому з ним інколи діється щось дивне. Він вірив їхнім вигадкам, нібито шрам - то наслідок автокатастрофи, у якій загинули його батьки. А рівно рік тому Гаррі отримав листа з Гоґвортсу і дізнався всю правду. Він почав навчатися в школі чарівників, де всі захоплено переповідали про нього і його шрам...

Але шкільний рік закінчився, і на літо Гаррі повернувся в родину Дурслів, які ставилися до нього, мов до цуцика, що викачався у чомусь смердючому. Дурслі навіть не згадали, що сьогодні племінникові виповнюється дванадцять років. Звісно, він на це й не сподівався: вони ніколи й нічого не дарували йому, навіть звичайнісінького торта - але щоб цілком забути...

Розмови у родині Дурслів завжди дратували та засмучували Гаррі. Цього разу він був особливо ображений тим, що всі забули про його день народження.

(...) Гаррі вийшов з будинку чорним ходом. Був чудовий сонячний день. Він перетнув галявинку, впав на садову лавку і тихенько заспівав сам собі: "Многая літа літа... многая літа..."

Ні вітальних карток, ні дарунків... і ще цілий вечір треба вдавати, що тебе не існує... Гаррі сумно розглядав живопліт. Ще ніколи він не почувався таким самотнім. Навіть найкращі друзі - Рон Візлі та Герміона Грейнджер, здається, забули про нього. Ніхто з них за ціле літо нічого йому не написав, хоча Рон і обіцяв запросити Гаррі в гості.

Безліч разів Гаррі збирався відкрити закляттями клітку з Гедвіґою, щоб відправити її з листом до Рона й Герміони, але так і не ризикнув. Неповнолітнім чарівникам забороняли вдаватися до магії за межами школи. Гаррі не розповів про це Дурслям, бо знав: тільки страх, що він перетворить їх на жуків гнойовиків, не давав їм замкнути в комірчині разом з чарівною паличкою й мітлою і його самого. Перші кілька тижнів Гаррі розважався тим, Що бурмотів собі під ніс усілякі нісенітниці, після чого Дадлі прожогом вилітав з кімнати.

Проте звісток від Рона й Герміони й далі не було, тож Гаррі почувався таким відірваним від магічного світу, що навіть дражнити Дадлі йому вже стало нецікаво.

І ось тепер Рон і Герміона навіть забули про його день народження.

За вістку з Гоґвортсу він, здається, тепер віддав би що завгодно! І то від будь якого чаклуна або чарівниці! Він, мабуть, зрадів би, побачивши навіть Драко Мелфоя, свого запеклого ворога, аби тільки впевнитися, що школа йому не наснилася...

Хоч і в Гоґвортсі не все було прекрасним. Наприкінці навчального року Гаррі зіткнувся віч у віч не з ким іншим, як із самим лордом Волдемортом. І нехай Волдеморт був тепер лише жалюгідною тінню себе колишнього, він і далі наганяв страх, був підступний і прагнув відновити колишню могутність.

Гаррі вдруге пощастило врятуватися від Волдеморта, але це сталося чудом, і навіть тепер, коли минуло вже кілька тижнів, Гаррі прокидався серед ночі, обливаючись холодним потом, і думав, де тепер лорд Волдеморт, пригадував його ошаліле обличчя, нестямно вирячені очі. (...)

Вкотре Гаррі почубився із Дадлі, за що був покараний.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Попередження Добі

Гаррі ледь не скрикнув із несподіванки, але вчасно стримався. Маленька істота на ліжку мала великі кажанячі вуха і вирячені зелені очі завбільшки з тенісний м'яч. "Ага, то ось хто сьогодні вранці стежив за мною із живоплоту", - здогадався він.

Поки вони розглядали одне одного, з коридору долинув голос Дадлі:

- Можна взяти ваші плащі, містере й місіс Мейсон?

Істота зіскочила з ліжка і вклонилася так низько, що кінчик її довгого тоненького носа торкнувся килима. Одягнена вона була у якусь стару наволочку з прорізами для рук і ніг.

- Е е... привіт, - боязко мовив Гаррі.

- Гаррі Поттер! - вискнула істота пронизливим голосочком (унизу його, мабуть, теж почули). - Добі так давно хотів зустрітися з вами... Це така честь...

- Д-дякую, - промимрив Гаррі.

Скрадаючись уздовж стіни, він опустився на стілець біля великої клітки, у якій спала Гедвіґа. Він хотів запитати: "Що ти таке?", але подумав, що це звучатиме не вельми делікатно, і тому спитав:

- Хто ти такий?

- Добі, паничу. Просто Добі. Ельф домовик, - обізвалася істота.

- Ох!.. Справді? - здивувався Гаррі. - Е е... я б не хотів бути нечемним, але... зараз не найкращий час для того, щоб у моїй спальні був ельф домовик.

З вітальні долинув гострий, нещирий сміх тітки Петунії. Ельф похнюпився.

- Не те, що я тобі не радий, - швиденько додав Гаррі, - але... е е... чому ти опинився саме тут?

- На те є причина, паничу, - поважно відповів Добі. - Добі прибув, щоб сказати вам, паничу... ні, це непросто... Добі думає, з чого починати...

- Прошу сідати, - ввічливо показав на ліжко Гаррі. На його жах, ельф раптом розридався - і то дуже голосно.

- "П-прошу сідати"!.. - лементував він. - Ніколи... ще ніколи... Гаррі здалося, ніби голоси внизу затихли.

- Я перепрошую, - прошепотів він. - Я не хотів тебе образити.

- Образити Добі! - мало не задихнувся ельф. - Жоден чарівник ще ніколи не розмовляв з Добі як з рівним.

"Тсс!" - запанікував Гаррі і підштовхнув Добі назад на ліжко, детой почав гикати, нагадуючи якусь велику і потворну ляльку. Нарешті він опанував себе і вп'явся в Гаррі своїми зеленими очима, які сльозилися від захвату.

- Ти, мабуть, просто не зустрічав нормальних чарівників, - підбадьорливо сказав йому Гаррі.

Добі захитав головою. Потім, без попередження, підстрибнув і почав люто битися головою в шибку, приказуючи: "Поганий Добі! Поганий Добі!"

- Перестань! Що ти виробляєш? - зашипів Гаррі, скочив на ноги і знову посадовив Добі на ліжко. Гедвіґа прокинулась, голосно ухнула і шалено забилася крильми об клітку.

- Паничу, Добі мусив себе покарати, - пояснив ельф, очі якого дивилися вже трохи скоса. - Паничу, Добі мало не сказав чогось поганого про свою родину.

- Твою родину?

- Родину чарівників, яким прислуговує Добі... Паничу, Добі - ельф домовик, і він зобов'язаний вічно служити одному домові й одній родині.

- А вони знають, що ти тут? - поцікавився Гаррі. Добі здригнувся.

- Ой, ні, паничу, ні... Добі мусить якнайтяжче покарати себе за це. Добі мусить прищемити собі вуха дверцятами духовки. Якщо вони колись про це довідаються, паничу...

- А хіба вони не помітять, коли ти прищемиш вуха дверцятами?

- Сумніваюся, паничу. Добі завжди себе за щось карає. Так велять господарі.

Нагадують, що зайве покарання Добі ніколи не зашкодить.

- А чом ти не покинеш їх? Чом не втечеш?

- Паничу, ельфа домовика треба відпустити. А та родина ніколи не відпустить Добі на волю... Добі служитиме їм аж до самої смерті...

Гаррі приголомшено подивився на ельфа:

- А я ще думав, який я нещасний, що мушу прожити тут ще один місяць, - сказав він. - Після цього Дурслі видаються мало не святими. А чи не може тобі хтось допомогти? Може, я?..

Майже відразу Гаррі пошкодував про сказане. Добі знову розридався від вдячності.

- Будь ласка, - нажахано зашепотів Гаррі, - будь ласка, заспокойся. Якщо Дурслі щось почують, якщо дізнаються, що ти тут...

- Гаррі Поттер питає, чи він може допомогти Добі!.. Паничу, Добі чув про вашу велич, але про вашу доброту він ніколи не знав...

Гаррі, відчувши, що його обличчя аж палає, заперечив:

- Хоч би що ти чув про мою велич, то все дурниці. Я навіть не найкращий першокласник у Гоґвортсі, а от Герміона...

Але раптом Гаррі затнувся, бо згадка про Герміону засмутила його.

- Гаррі Поттер сором'язливий і скромний, - шанобливо вимовив Добі, а його круглі очі аж сяяли. - Гаррі Поттер навіть не згадує про свою перемогу над Тим Кого Не Можна Називати.

- Над Волдемортом? - перепитав Гаррі. Добі сплеснув долонями, підняв руки над своїми кажанячими вухами і простогнав:

- Ой, не називайте цього імені, паничу! Не називайте цього імені!

- Перепрошую, - швиденько вибачився Гаррі. - Я знаю багатьох людей, які не люблять його називати: мій приятель Рон...

Гаррі знову затнувся. Згадка про Рона теж завдала йому болю. Добі нахилився до Гаррі, і його очі були великі, мов фари.

- Добі чув, - прохрипів він, - що Гаррі Поттер удруге зіткнувся з Лордом Темряви всього кілька тижнів тому... Чув, що Гаррі Поттер врятувався знову.

Гаррі кивнув, а очі Добі зненацька заблищали від сліз.

- Ох, паничу! - роззявив він рота, витираючи обличчя кутиком своєї брудної наволочки. - Гаррі Поттер хоробрий і відважний! Він стільки разів безстрашно перемагав! Але Добі прийшов захистити Гаррі Поттера, попередити його про небезпеку, навіть, якщо за це Добі й доведеться прищемити собі вуха дверцятами духовки... Гаррі Поттер не повинен повертатися до Гоґвортсу!

Запала тиша, яку уривав тільки стукіт ножів і виделок унизу та далекий гул голосу дядька Вер нона.

- Щ-що? - затнувся Гаррі. - Але ж я мушу повертатися - першого вересня починаються уроки. Я тільки цього й чекаю. Ти не знаєш, як мені тут важко. Я тут чужий. Я належу до твого світу - до Гоґвортсу.

- Ні, ні, ні! - запищав Добі, так енергійно захитавши головою, що аж вуха заляскали. - Гаррі Поттер має лишатися в безпечному місці. Він надто видатний, надто добрий, щоб усі ми його втратили. У Гоґвортсі Гаррі Поттерові загрожує смертельна небезпека.

- Чому? - здивувався Гаррі.

- Бо є змова, Гаррі Поттере. У Гоґвортській школі чарів і чаклунства цього року стануться найжахливіші речі, - прошепотів Добі, і раптом затремтів з голови до п'ят. - Паничу, Добі давно про неї знає. Гаррі Поттер не повинен ризикувати собою. Він надто важливий для всіх, паничу!

- Які найжахливіші речі? - відразу запитав Гаррі. - Хто їх задумав? Добі кумедно похлинувся, а тоді шалено забився головою об стіну.

- Годі! - вигукнув Гаррі, схопивши ельфа за руку. - Ти не можеш сказати, я розумію. Але чому попереджаєш мене? - Раптом у нього в голові промайнула не надто приємна думка. - Стривай, а це не пов'язане як небудь з Вол... перепрошую, з Відомо Ким? Просто кивни і все, - додав він поспіхом, бо голова Добі знову небезпечно наблизилася до стіни.

Добі заперечно похитав головою:

- Ні, це не Той Кого Не Можна Називати, паничу. Добі вирячив очі й немов намагався натякнути на щось, та Гаррі ніяк не міг здогадатися.

- Може, у нього є брат, га?

Добі захитав головою, а його очі стали ще більші.

- Ну, тоді я не знаю, хто ще спроможний загрожувати мені у Гоґвортсі, - сказав Гаррі. - Адже там є Дамблдор, - ти ж знаєш, хто такий Дамблдор?

Добі шанобливо схилив голову.

- Албус Дамблдор - найкращий директор за всю історію Гоґвортсу. Добі це знає, паничу. Добі чув, що Дамблдор своєю силою не поступався Тому Кого Не Можна Називати в пору його розквіту. Але, паничу, - Добі перейшов на змовницький шепіт, - є сили, що їх Дамблдор не... сили, що їх жоден порядний чарівник...

І, перше, ніж Гаррі встиг його зупинити, Добі зіскочив з ліжка, схопив настільну лампу і почав лупцювати себе по голові, пронизливо скрикуючи.

Внизу зненацька запала тиша. Через дві секунди Гаррі, серце якого несамовито гупало, почув, як дядько Вернон вийшов у коридор і гукнув:

- Мабуть, Дадлі знову не вимкнув телевізора. От шибеник малий!

- Мерщій!.. У шафу! - зашипів Гаррі, схопив Добі, запхнув його туди, зачинив дверцята і кинувся на ліжко саме тієї миті, коли повернулася дверна клямка.

- Що... ти... в біса... тут виробляєш? - прохрипів, зціпивши зуби, дядько Вернон, дивлячись упритул на Гаррі. - Ти щойно перепаскудив мені анекдот про те, як японці грають у гольф. Ще один звук, і ти, хлопче, пошкодуєш, що народився!

Він рішуче попрямував із кімнати.

Гаррі, тремтячи зі страху, випустив Добі з шафи.

- Бачиш, як тут мені? - сказав Гаррі. - Бачиш, чому мені треба вертатися до Гоґвортсу? Це єдине місце, де я маю... ну... думаю, що маю, друзів...

- Друзів, які навіть не пишуть Гаррі Поттеру? - лукаво запитав Добі.

- Я думаю, вони просто... Стривай! - раптом спохмурнів Гаррі. - Звідки ти знаєш, що мої друзі мені не пишуть?

Добі зачовгав ногами.

- Гаррі Поттер не повинен сердитися на Добі... Добі робив це з найкращих міркувань...

- Ти перехоплював мої листи?

- Добі має їх із собою, - відповів ельф. Спритно відступивши чимдалі від Гаррі, він витяг з під своєї наволочки велику паку конвертів. Гаррі міг розрізнити рівненький почерк Герміони, невиразне Ронове письмо і навіть закарлючки, які нашкрябав, мабуть, Геґрід, гоґвортський лісник.

Добі тривожно кліпав очима.

- Гаррі Поттер не повинен сердитися... Паничу, Добі сподівався... що Гаррі Поттер подумає, ніби друзі забули про нього... і не захоче вертатися до школи...

Гаррі його не слухав. Він хотів забрати листи, але Добі відскочив від нього.

- Паничу, Гаррі Поттер отримає їх, якщо пообіцяє Добі не повертатися до Гоґвортсу. Ой, паничу, ви не повинні наражатися на ту небезпеку! Скажіть, що не повернетеся, паничу!

- Ні, - розсердився Гаррі. - Віддай мені листи моїх друзів!

- Тоді Гаррі Поттер не лишає мені іншого виходу, - засмучено вимовив ельф. Гаррі не встиг навіть ворухнутися, а Добі вже кинувся до дверей у спальню, відчинив їх - і помчав сходами донизу.

Гаррі, якому закрутило в животі й пересохло в роті, кинувся за ним, намагаючись бігти якомога тихіше. Він перестрибнув останні шість сходинок, по котячому приземлився на килим у коридорі і роззирнувся, шукаючи Добі. З їдальні долинав голос дядька Вернона: "...розкажіть Петунії той смішний анекдот про американських слюсарів, містере Мейсоне, їй так кортить почути..."

Гаррі побіг коридором до кухні й відчув, як йому опустилося серце.

Пудинг, цей витвір тітки Петунії, шедевр із вершків і зацукрованих фіалок, висів у повітрі під стелею. Добі сидів у куточку на серванті.

- Ні! - прохрипів Гаррі. - Благаю, вони приб'ють мене...

- Гаррі Поттер повинен пообіцяти, що не повернеться до школи.

- Добі, будь ласка!

- Обіцяйте, паничу!

- Не можу!

Добі з розпачем подивився на Гаррі:

- Тоді, паничу, Добі мусить це зробити, для власного ж добра Гаррі Поттера. Пудинг гепнувся на підлогу зі страшенним гуркотом. Тареля, на якій він стояв, розбилася на друзки, а крем і вершки заляпали вікна і стіни. Щось ляснуло, мов батіг, і Добі раптом щез.

З їдальні долинули крики, дядько Вернон увірвався до кухні і побачив там заціпенілого від жаху Гаррі, обляпаного з голови до ніг пудингом тітки Петунії.

Спочатку здавалося, ніби дядько Вернон зможе якось усе владнати ("Це наш племінник... дуже неврівноважений... боїться чужих людей, тож ми лишили його нагорі"). Він затягнув назад до їдальні шокованих Мейсонів, пообіцяв Гаррі, що здере з нього три шкури, коли підуть гості, і жбурнув йому швабру. Тітка Петунія знайшла в холодильнику якесь морозиво, а Гаррі, якого ще й досі тіпало, почав старанно шурувати кухню.

Можливо, дядько Вернон і зумів би домовитися про угоду - якби не сова. Тітка Петунія якраз частувала гостей післяобідніми м'ятними цукерками, коли у вікно їдальні залетіла величезна сова сипуха, скинула на голову місіс Мейсон листа і знову вилетіла. Місіс Мейсон заверещала, як свиня, і вибігла з будинку, вигукуючи щось про божевільних. Містер Мейсон затримався тільки на те, щоб повідомити: його дружина смертельно боїться птахів будь яких форм і розмірів, а він узагалі таких дивних жартів не сприймає.

Гаррі стояв у кухні, стискаючи в руках швабру, немов хотів захиститися нею від дядька Вернона, що насувався на нього, демонічно виблискуючи маленькими очицями.

- Читай! - лиховісно просичав він, розмахуючи листом, що його доставила сова. - Ану читай!

Гаррі узяв листа. Там не було вітань із днем народження.

"Дорогий містере Поттере!

Ми отримали інформацію, що сьогодні о дев'ятій годині дванадцять хвилин вечора у місці Вашого проживання було застосоване заклинання "Політ".

Як Вам відомо, неповнолітнім чарівникам не дозволено вдаватися до чарів за межами школи, тож будь які випадки повторного чародійства з вашого боку можуть призвести до Вашого відрахування зі згаданої вище школи (Постанова 1875 р. про доцільне обмеження чаклунства серед неповнолітніх, параграф В).

Крім того, ми просили б Вас пам'ятати, що будь які чаклунські дії у випадку, коли є ризик, що їх помітять представники нечаклунської спільноти (маґли), - це серйозне правопорушення згідно з 13-ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів.

Бажаємо щасливих канікулів! Щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

Відділ боротьби з надуживанням чарів, Міністерство магії"

Гаррі відвів очі від листа і проковтнув слину.

- А ти не казав нам, що не маєш права насилати чари поза школою! - прошипів дядько Вернон, в очах якого стрибали божевільні вогники. - Ти забув про це! Мабуть, тобі з голови вилетіло!

Він нахилився над Гаррі, немов величезний бульдог із вишкіреними зубами:

- Ну що ж, маю, хлопче, для тебе новину. Я замкну тебе, і ти ніколи не повернешся до тої школи! Ніколи, а якщо спробуєш звільнитися з допомогою магії - тебе виженуть!

Регочучи, наче маньяк, він поволік Гаррі сходами нагору. Дядько Вернон дотримав свого слова.

Наступного ранку він заплатив майстрові, який поставив на Гарріне вікно ґрати. Потім власноруч прорізав у дверях до його кімнати маленький, як для кота, отвір і повісив на нього дверцятка, через які тричі на день йому пропихали трохи їжі. Уранці і ввечері Гаррі випускали в туалет. А решту часу він цілодобово був замкнений у своїй кімнаті (...)

За якийсь час Гаррі отримує несподівану допомогу від друзів. Рон Візлі зі своїми братами-близнюками Фредом і Джорджем прилітає на машині, і забирає Гаррі в їхній будинок. У результаті вдалої втечі Гаррі опиняється серед друзів та залишається з ними в «Барлозі» до закінчення канікул. Одного разу родина Візлі разом із Гаррі вирушають у Косий провулок у книгарню “Флоріші Блотс” купити підручники. Там вони зустрічають Герміону з її родиною, лісничого Геґріда, обох Малфоїв (батька і сина). Також там вони бачать книги знаменитого чарівника Ґільдероя Локарта, Гаррі навіть вдається отримати як подарунок весь комплект.

Першого вересня герої вирушають на вокзал Кінгс-Крос, щоб сісти на поїзд до школи. Бар’єр, що приховує чарівну платформу, не пропускає Гаррі й Рона. Отож, друзі вирішують летіти в школу на чарівному Форді Англії Ронового батька. Загалом вдалий політ закінчується зустріччю із войовничою вербою, в яку врізається автомобіль. Гаррі й Рон покарані, незважаючи на пропозицію професора Снейпа виключити обох зі школи.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Ґільдерой Локарт

(...) Коло оранжерей вони побачили решту однокласників, які чекали на професорку Спраут. Тільки но Гаррі, Рон і Герміона приєдналися до них, як професорка з'явилася на галявині в супроводі Ґільдероя Локарта. Руки професорки Спраут були забинтовані, і Гаррі знову відчув докори сумління, побачивши вдалині Войовничу Вербу з перев'язаними гілками.

Професорка Спраут була маленькою присадкуватою чарівницею в полатаному капелюшку, з під якого постійно розвівалося волосся; її одяг був завжди вимащений землею, а стан її нігтів одразу примусив би зомліти тітку Петунію. Натомість Ґільдерой Локарт був у бездоганній бірюзовій мантії, а його золотаве волосся виблискувало з під оздобленого золотом бірюзового капелюха, що елегантно височів на голові.

- О, вітаю вас! - вигукнув осяйний Локарт, звертаючись до учнів. - Я щойно показав професорці Спраут, як треба лікувати Войовничу Вербу! Тільки не подумайте, що я краще за неї знаю гербалогію! Просто під час моїх мандрів мені вже траплялися такі екзотичні рослини...

- Діти, сьогодні третя оранжерея! - оголосила професорка Спраут, явно незадоволена і не така бадьора, як завжди.

Учні зацікавлено загомоніли. Досі вони працювали тільки в першій оранжереї, а в оранжереї номер три були значно незвичніші й небезпечніші рослини. Професорка Спраут витягла з за пояса великого ключа й відчинила двері. На Гаррі війнуло духом землі та добрив, змішаним із густими пахощами якихось величезних, завбільшки з парасольку, квітів, що звисали зі стелі. Він уже зібрався заходити туди слідом за Роном і Герміоною, як його зупинила Локартова рука.

- Гаррі! Я б хотів тебе на одне слово. Професорко Спраут, ви не заперечуєте, якщо він запізниться на кілька хвилин?

Судячи з того, як спохмурніла професорка Спраут, вона таки заперечувала, але Локарт додав:

- Ну, от і гаразд, - і просто перед її носом зачинив двері до оранжереї.

- Гаррі, - заговорив Локарт, похитуючи головою, а його великі білі зуби виблискували під сонцем. - Гаррі, Гаррі, Гаррі!

Гаррі мовчав, цілковито збентежившись.

- Коли я почув... Звичайно, це моя провина. Я мало не копнув сам себе.

Гаррі не розумів, про що йдеться. Хотів запитати, але Локартуже говорив далі:

- Не знаю, чи був я колись ще дужче вражений! Полетіти в Гоґвортс машиною! Ну, звісно, я відразу збагнув, чому ти це зробив. Шикарна реклама, Гаррі! Гаррі, Гаррі!

Неймовірно, як він умів виставляти напоказ кожен зі своїх бездоганних зубів навіть тоді, коли мовчав.

- Я дав тобі відчути смак реклами, правда? - поцікавився Локарт. - Заразив тебе цією ідеєю.

Ти потрапив зі мною на першу сторінку газети й не міг дочекатися наступної нагоди.

- Ой! Ні, пане професоре, розумієте...

- Гаррі, Гаррі, Гаррі! - схопив його Локарт за плече. - Я розумію. Природна річ - прагнути більшого, коли скуштував уперше, і я сам винен, що почастував тебе цим трунком, який ударив тобі в голову, але зрозумій, юначе: не можна літати машинами тільки задля того, щоб привернути до себе увагу. Вгамуйся трохи, гаразд? Матимеш для цього купу часу, коли подорослішаєш. Так так, я знаю, що ти думаєш! "Добре йому казати, бо він і так всесвітньо відомий чарівник!" Але, коли я мав дванадцять, я теж був ніким, як і ти тепер. Фактично, я взагалі був пустим місцем! Бо про тебе хоч трохи чули, правда? Вся ця пригода з Тим Кого Не Можна Називати! - Локарт глянув на шрам блискавку на Гарріному чолі. - Знаю, знаю, що це далеко не те, що п'ять разів поспіль вигравати, як я, приз "Відьомського тижневика" за найчарівнішу усмішку, але це вже початок, Гаррі, це початок!

Дружньо підморгнувши, Локарт подався геть. Кілька секунд Гаррі стояв заціпеніло, а тоді, пригадавши, що має бути в оранжереї, відчинив двері й тихенько зайшов.

Професорка Спраут стояла за розкладним стелажем у центрі оранжереї. На стелажі лежало з двадцять пар різнокольорових навушників.

Коли Гаррі став між Роном і Герміоною, професорка сказала:

- Ну, а сьогодні будемо пересаджувати мандрагору. Хто мені розповість про властивості мандрагори?

Нікого не здивувало, що Герміона першою підняла руку.

- Мандрагора - потужний тонізуючий засіб, - заторохкотіла Герміона з таким виглядом, ніби вивчила на зубок цілий підручник. - її вживають для відновлення природного стану тих людей, які були закляті чи трансфігуровані.

- Чудово. Десять очок Ґрифіндору, - похвалила професорка Спраут. - Мандрагора - неодмінний складник більшості протиотрут. Але вона й небезпечна. Хто пояснить чому?

Герміона знову рвучко підняла руку, мало не збивши Гаррі окуляри.

- Крик мандрагори загрожує смертю тому, хто його почує, - швидко проторохкотіла вона.

- Саме так. Ще десять очок, - сказала професорка Спраут. - Так от, ми маємо тут ще зовсім молоденьку мандрагору.

Кажучи це, вона показала на довгу низку підносів із заглибинами, і всі підсунулися, щоб краще побачити. Там рядочками росли десь близько сотні маленьких врунистих рослин багряно зеленого кольору.

Гаррі, котрий не мав найменшого поняття, що мала на увазі Герміона під "криком" мандрагори, не бачив у них нічого особливого.

- Прошу всіх узяти навушники, - звеліла професорка Спраут.

Зчинилася невеличка бійка, бо ніхто не хотів, щоб йому дісталися ті навушники, які були рожеві й пухнасті.

- Коли я скажу їх одягнути, кожен має пересвідчитися, що його вуха цілковито закриті, - наказала професорка Спраут. - Я дам вам знак, коли буде безпечно їх зняти. Що ж, надягайте навушники!

Гаррі швиденько надягнув. Не стало чути жодного звуку. Професорка Спраут закрила свої вуха рожево пухнастими навушниками, підкотила рукави мантії, міцно вхопила одну рослинку і щосили її смикнула.

Гаррі здивовано вигукнув, хоча його ніхто й не почув.

Замість коріння з під землі вигулькнуло крихітне, брудне і вкрай бридке немовля. Листя росло в нього просто з голови. Воно мало блідо зелену поцятковану шкіру і виразно лементувало як навіжене.

Професорка Спраут видобула з під столу великий квітковий горщик і посадила мандрагору в темний вологий компост. З горщика виднівся тільки пучечок листя.

Професорка Спраут витерла руки, дала всім знак і зняла навушники.

- Оскільки наші паростки мандрагори зовсім маленькі, то їхні крики ще не смертельні, - спокійно мовила вона, ніби й не робила нічого незвичайного, а просто поливала бегонію. - Проте їхні верески таки можуть відключити вас на кілька годин, а я не думаю, що вам хотілося б саме так відзначити перший день у школі.

Отож прошу пересвідчитися, що навушники щільно прилягають до вух. Я дам вам знати, коли урок закінчиться.

По четверо на кожну тацю... Горщиків вистачить для всіх... Компост ось тут у мішках... І будьте обережні з Отруйними Щупальцями, бо в них прорізаються зубки.

З цими словами вона ляснула рукою по колючій темно червоній рослині, яка втягла назад свої довгі щупальця, що крадькома підповзали до плечей професорки.

До Гаррі, Рона й Герміони приєднався кучерявий гафелпафець, якого Гаррі знав на обличчя, але ще ніколи з ним не розмовляв.

- Джастін Фінч Флечлі, - бадьоро відрекомендувався той, потиснувши Гаррі руку.

- Вас, звичайно, я знаю. Ти відомий усім Гаррі Поттер, ти Герміона Грейнджер, завжди найкраща учениця, - Герміона засяяла, коли він і їй потиснув руку, - а ти Рон Візлі. То це була твоя летюча машина?

Рон навіть не усміхнувся. Він ще й досі не міг забути ревуна.

- Цей Локарт класний, правда? - захоплено сказав Джастін, наповнюючи горщик компостом із драконячих какульок. - Страшенно відважний. Ви читали його книжки? Я помер би зі страху, якби на мене в телефонній будці напав перевертень, а він був незворушний і - раз! Просто фантастика!.. Знаєте, мене вже були записали до Ітонського коледжу, але я дуже радий, що опинився саме тут. Звичайно, мама спочатку була трохи розчарована, але коли я змусив її перечитати Локартові книжки, думаю, вона почала розуміти, як корисно буде мати в родині чарівника з фаховою освітою. (...)

Коли всі повсідалися, Локарт гучно прокашлявся, і в класі запала тиша. Він нахилився, взяв у Невіла Лонґботома примірник "Трапези з тролями" й підніс його вгору, демонструючи власний портрет, який підморгував з обкладинки.

- Це я, - показав він на портрет, підморгуючи теж, - Ґільдерой Локарт, кавалер ордена Мерліна третього ступеня, почесний член Ліги захисту від темних сил і п'ятиразовий володар призу "Відьомського тижневика" за найчарівнішу усмішку! Але мова не про це. Я ж не завдяки усмішці зумів позбутися Баби Яги з Бендона!

Він зробив паузу, чекаючи, що всі засміються; кілька учнів непевно усміхнулися.

- Бачу, ви всі придбали повний комплект моїх книжок - дуже добре. Я так подумав, що для початку проведемо сьогодні невеличкий іспит. Нічого страшного - просто перевіримо, наскільки уважно ви читали їх, чи все зрозуміли.

Роздавши запитання, він повернувся до учнів:

- Маєте тридцять хвилин. Можна починати - вперед! Гаррі глянув на список:

1. Який улюблений колір Ґільдероя Локарта?

2. Яка заповітна мрія Ґільдероя Локарта?

3. Яким, на вашу думку, є найбільше досягнення Ґільдероя Локарта?

І так далі, в тому ж дусі, понад три сторінки тексту, що закінчувалися таким запитанням:

54. Коли день народження Ґільдероя Локарта і яким був би ідеальний дарунок для нього?

Через півгодини Локарт зібрав усі відповіді і переглянув їх на очах усього класу.

- Отакої! Майже ніхто з вас не пам'ятає, що мій улюблений колір - бузковий. Я про це згадую в "Сніданку зі сніговою людиною". Декому також не завадить уважніше перечитати "Перерви з перевертнями", там у дванадцятому розділі чітко сказано, що ідеальним дарунком для мене була б гармонія між чарівниками й усіма простими людьми. Проте я не відмовився б і від пляшки старого віскі "Оґден"!

Локарт знову пустотливо підморгнув учням. Рон дивився на нього з таким виразом, ніби не вірив своїм очам; Шеймус Фініґан і Дін Томас, які сиділи спереду, аж тряслися від ледве стримуваного сміху. А от Герміона захоплено слухала Локарта і мало не підскочила, коли він назвав її ім'я.

- Але міс Герміона Ґрейнджер знала, що моєю заповітною мрією є звільнення світу від зла і завоювання ринку зіллям для догляду волосся моєї власної марки. Молодчина!.. До речі, - він переглянув її аркуші з відповідями, - прекрасна робота!.. Де міс Герміона Грейнджер?

Герміона піднесла тремтячу руку.

- Чудово! - засяяв Локарт, - просто чудово! Десять очок Ґрифіндору! Ну, а тепер - до роботи!

Він нагнувся під столом, а тоді поставив на нього велику, накриту рядниною клітку.

- Отож - увага! Мій обов'язок - озброїти вас проти найжахливіших створінь чаклунського світу! У цій кімнаті ви можете зіткнутися зі своїми найгіршими страхами. Але знайте: поки я тут - вам ніщо не загрожує. Я вас тільки попрошу зберігати спокій. Гаррі визирнув з за книжкової барикади, щоб краще побачити клітку. Локарт узявся рукою за ряднину. Дін і Шеймус перестали сміятися. Невіл зіщулився на своєму сидінні в передньому ряду.

- І ще прошу вас не кричати, - тихо сказав Локарт. - Бо це може спровокувати їх. Учні затамували подих, а Локарт стягнув ряднину.

- Ось, - вимовив він драматичним голосом. - Щойно піймані корнуольські ельфи.

Шеймус Фініґан не зміг стриматися. Він так явно реготнув, що навіть Локартові той звук не міг видатися нажаханим вигуком.

- Що? - усміхнувся він Шеймусові.

- Ну, але ж вони... не такі вже й небезпечні, правда? - давився сміхом Шеймус.

- Не будь таким певним! - роздратовано погрозив йому пальцем Локарт. - Іноді то такі чортенята, що о го го!

Ельфи були яскраво сині й завбільшки десять - дванадцять сантиметрів, із гострими личками й такими пронизливими голосами, що аж у вухах закладало. Не накриті рядниною, вони почали галасувати, підстрибувати, торохкотіти по ґратах і химерно кривлятися перед учнями.

- Гаразд, - голосно мовив Локарт. - Побачимо, як ви з ними впораєтесь! - І відчинив клітку.

Зчинилося пекло. Ельфи кулями розлетілися навсібіч. Двоє з них схопили Невіла за вуха й підняли його в повітря. Деякі миттю вискочили через вікно, засипавши розбитим склом задні парти. Інші почали нищити все у класі значно ефективніше, ніж то зробив би розлючений носоріг. Вони хапали чорнильниці, поливаючи все чорнилом, Роздирали на клоччя книжки й папери, зривали зі стін картини, перевертали смітнички, жбурляли в розбите вікно портфелі й підручники. За кілька хвилин півкласу ховалося під партами, а Невіл висів на люстрі під стелею.

- Ану заженіть їх назад, заженіть їх, це ж тільки ельфи! - крикнув Локарт.

Він закотив рукави, махнув чарівною паличкою й заволав: "Пескі Піксі Пестерномі!"

Замовляння не мало жодного результату; якийсь ельф вихопив паличку з Локартових рук і теж викинув її у вікно. Локарт аж задихнувся і ледве встиг сховатися під столом, щоб його не розчавив Невіл, який щойно зірвався з люстри.

Задзвонив дзвоник і всі, мов несамовиті, кинулися до виходу. Стало трохи тихіше, а Локарт, підводячись, побачив Гаррі, Рона й Герміону, що були вже майже біля дверей, і сказав:

- Ну що ж, вас я попрошу посадити решту ельфів назад до клітки. - Пройшов повз них і швидко зачинив за собою двері.

- Бачите, який він! - обурився Рон, коли один із неспійманих ельфів боляче вкусив його за вухо.

- Він просто хотів, щоб ми випробували щось на практиці, - пояснила Герміона, вправно знерухомивши паралітичним заклинанням відразу двох ельфів і запихаю чи їх до клітки.

- На практиці? - здивувався Гаррі, намагаючись ухопити ельфа, котрий витанцьовував на безпечній відстані, висолопивши язика. - Герміоно, та він навіть не знав, що робить!

- Дурниці! - заперечила Герміона. - Ти ж читав його книжки - бачив, скільки він зробив дивовижного?

- Каже, що зробив, - скривився Рон. (...)

Шкільне життя йде своєю чергою, однак незабаром Гаррі починає помічати, що в замку справді небезпечно. Стаються кілька нападів на учнів та інших мешканців Гогвортса, після яких жертви впадають в заціпеніння. До того ж головний герой чує якийсь голос всередині стін замку, прагнучи вбити кого-небудь.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Напис на стіні

- Що тут діється? Що діється?

Почувши, безперечно, Мелфоїв крик, крізь юрбу пропихався Арґус Філч. Коли він побачив Місіс Норіс, то відсахнувся й перелякано схопився за обличчя.

- Моя киця! Моя киця! Що сталося з Місіс Норіс?! - лементував він. Його вирячені очі натрапили на Гаррі.

- Ти! - вереснув він. - Ти! Ти вбив мою кицю! Тип замордував! Я тебе вб'ю! Я тебе...

- Арґусе!

У супроводі кількох інших учителів з'явився Дамблдор. Він миттю промайнув повз Гаррі, Рона й Герміону і відв'язав Місіс Норіс від скоби.

- Ходи зі мною, Арґусе, - звелів він Філчу. - Ви також, містере Поттере, містере Візлі, міс Грейнджер.

Локарт відразу вийшов із натовпу.

- Пане директоре, мій кабінет найближче, тут, нагорі. Прошу, заходьте!

- Дякую, Ґільдерою, - погодився Дамблдор. Мовчазна юрба розступилася, давши їм дорогу.

Локарт, схвильований і гордий, поспішив за Дамблдором; за ним пішли професорка Макґонеґел і Снейп.

Коли всі зайшли до темного Локартового кабінету, на стінах зчинилася метушня. Гаррі побачив, як декілька Локартів з бігудями у волоссі раптом повтікали з фотографій. Справжній Локарт запалив свічки на письмовому столі й відступив назад. Дамблдор поклав Місіс Норіс на гладеньку поверхню й почав її оглядати. Гаррі, Рон і Герміона тривожно перезирнулися і сіли в крісла якомога далі від свічок.

Кінчиком свого довгого, гачкуватого носа Дамблдор мало не торкався хутра Місіс Норіс. Він пильно розглядав її крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці, і щось там намацував довгими пальцями. Професорка Макґонеґел також схилилася над столом, примруживши очі. Снейп стовбичив за ними, наполовину в затінку, з дуже дивним виразом: здавалося, він насилу тамує в собі посмішку. А Локарт вештався довкола, снуючи всілякі здогади.

- Її, безперечно, вбив якийсь проклін, можливо, метаморфозне катування. Я вже не раз із цим стикався, шкода, що мене не було поблизу, бо я знаю антипроклін, який урятував би її.

Локартове базікання переривали сухі, болісні схлипування Філча. Не в змозі дивитися на Місіс Норіс, він упав у крісло біля столу й затулив лице руками. Хоч як Гаррі не любив Філча, але тепер навіть трохи його жалів, хоча значно менше, ніж самого себе. Якщо Дамблдор повірить Філчеві, Гаррі, звичайно, виженуть.

Дамблдор почав ледь чутно бурмотіти якісь дивні слова, торкаючись Місіс Норіс своєю чарівною паличкою, але нічого не відбувалося, вона й далі скидалася на опудало.

- ... пам'ятаю, щось подібне трапилося в Уаґадугу, - розповідав Локарт, - ряд нападів, це все я описав у своїй автобіографії. Я спромігся забезпечити жителів міста різними оберегами, і тоді усе відразу владналося...

Локартові фотографії на стінах ствердно кивали головами. Одна з них забула зняти сітку для волосся.

Нарешті Дамблдор випростався.

- Вона не мертва, Арґусе, - стиха мовив він. Локарт, що саме перераховував убивства, яким він запобіг, зупинився на півслові.

- Не мертва? - задихнувся Філч, дивлячись на Місіс Норіс крізь пальці. - Але чому... чому вона така застигла й задубіла?

- Хтось паралізував її, - пояснив Дамблдор ("Ага! Я так і думав!", - вигукнув Локарт). - Але як, я не можу сказати.

- А ви його запитайте! - заверещав Філч, повертаючи до Гаррі своє прищаве й заплакане обличчя.

- Жоден другокласник не зміг би цього зробити, - рішуче заперечив Дамблдор. - Тут треба володіти чорною магією найвищого...

- Це він зробив, він! - бризкав слиною Філч, а його брезкле обличчя почервоніло.

- Ви бачили, що він написав на стіні! Він знайшов... у моєму кабінеті... він знає, що я... що я, - Філчеве обличчя скривилося. - Він знає, що я сквиб! - нарешті видушив він.

- Я навіть не торкався Місіс Норіс! - голосно вигукнув Гаррі, відчуваючи незручність через те, що всі, навіть Локарти зі стін, втупилися в нього. - І я навіть не знаю, що таке сквиб.

- Дурниці! - гаркнув Філч. - Він бачив мого листа з "Чарами для чайників!"

- Дозвольте мені сказати, пане директоре, - почувся Снейпів голос, і лихі передчуття Гаррі тільки посилилися: він був певен, що жодне Снейпове слово не віщує йому добра.

- Можливо, Поттер та його друзі просто опинилися не в той час і не в тому місці, - почав той, криво посміхаючись, немов і сам сумнівався, - але ми маємо декілька підозрілих моментів. Чому вони взагалі потрапили до цього коридору? Чом не були на бенкеті з нагоди Гелловіну?

Гаррі, Рон і Герміона почали водночас розповідати про смертенини:

- ...там були сотні привидів, вони підтвердять, що ми були серед них!

- Але чому ж ви після цього не пішли одразу на бенкет? - поцікавився Снейп, виблискуючи в сяйві свічок своїми чорними очима. - Чому піднялися сюди, до цього коридору?

Рон і Герміона глянули на Гаррі.

- Бо ми... ми... - промимрив Гаррі, чиє серце шалено закалатало: щось підказувало йому, що розповідь про те, як він побіг сюди за безтілесним голосом, якого ніхто більше не чув, звучатиме вкрай невірогідно, і тому промовив: - Бо ми втомилися й хотіли спати.

- Навіть не повечерявши? - здивувався Снейп, а на його кощавому обличчі зблиснула переможна посмішка. - А я й не думав, що привиди на своїх вечірках подають страви, їстівні для живих людей.

- Ми були не голодні! - голосно вигукнув Рон, щоб заглушити бурчання в животі. Бридка Снейпова посмішка стала ще тріумфальнішою:

- Мені здається, пане директоре, що Поттер не каже нам усієї правди, - припустив він. - Було б непогано позбавити його певних привілеїв, аж Доки він буде готовий розповісти нам усе. Як на мене, його треба вивести зі складу ґрифіндорської команди з квідичу, якщо він такий нечесний.

Слухай, Северусе, - втрутилася професорка Макґонеґел, - я не розумію, чому він не може грати у квідич? Цю кицьку ніхто не вдарив мітлою по голові. Немає жодних доказів, що Поттер зробив щось погане.

Дамблдор допитливо глянув на Гаррі. Погляд його мерехтливих ясно блакитних очей пронизав Гаррі, наче рентгеном.

- Невинний, поки не доведено провини, Северусе, - рішуче сказав він. Снейп був розлючений. Філч також.

- Мою кицю паралізовано! - вереснув він, вирячивши очі. - Когось таки треба покарати!

- Ми вилікуємо її, Аргусе, - терпляче пояснив Дамблдор. - Мадам Спраут недавно зуміла дістати кілька мандрагор. Тільки но вони дозріють, буде виготовлено зілля, щоб оживити Місіс Норіс.

- Я його приготую, - втрутився Локарт. - Я вже робив це сотні разів, я навіть уві сні можу виготовити порцію тонік мандрагорівки.

- Перепрошую, - холодно урвав його Снейп, - але, здається, зілля в цій школі готую я.

На мить усі зніяковіли й замовкли.

- Можете йти, - звелів Дамблдор Гаррі, Ронові й Герміоні.

Вони швиденько вийшли, насилу стримуючись, аби не побігти. Піднявшись на поверх вище від Локартового кабінету, зайшли в порожній клас і тихенько зачинили за собою двері.

Гаррі примружився і глянув на своїх спохмурнілих приятелів.

- Думаєте, треба було сказати про той голос, що я чув?

- Ні, - не вагаючись, заперечив Рон. - Чути голоси, які ніхто інший не чує, - це погана ознака, навіть у світі чарівників.

Інтонація, з якою Рон вимовив ці слова, спонукала Гаррі запитати:

- Але ж ти мені віриш, правда?

- Звичайно, - відразу відповів Рон. - Але погодься, що це дивно.

- Знаю, що дивно, - кивнув Гаррі. - Усе це дуже дивно. Що то за напис на стіні?

Кімнату відчинено... Що це може означати?

- Знаєш, я дещо пригадую... - поволі вимовив Рон. - Здається, хтось колись мені розповідав про таємну кімнату в Гоґвортсі... Може, то був Білл?

- А що таке в біса сквиб? - поцікавився Гаррі. На його подив, Рон мало не захихотів.

- Ну, насправді це й не смішно, - сказав він, - але оскільки йдеться про Філча... Сквиб - це той, хто народився в родині чарівників, але не має жодних чаклунських здібностей. Це мовби протилежність чарівникам, які народилися серед маґлів, тільки сквиби трапляються досить рідко. Якщо Філч намагається вивчити магію з допомогою курсу "Чарів для чайників", то він, мабуть, таки сквиб. Це багато чого пояснює. Скажімо, те, чому він так ненавидить учнів. - Рон задоволено усміхнувся. - Це все його бісить.

Десь пробамкав годинник.

- Північ, - сказав Гаррі. - Краще ходімо спати, доки сюди не прийшов Снейп і не звинуватив нас іще в чомусь.

Кілька днів у школі тільки й говорили про напад на Місіс Норіс. Філч нікому не давав про це забути, постійно приходячи на місце нападу, мовби гадав, що злочинець повернеться туди знов. Гаррі бачив, як Філч намагався зішкрябати напис зі стіни універсальним магічним плямочистом "Місіс Шкряберс", але йому не пощастило: слова на камені виблискували не менш яскраво, ніж доти. Коли Філч не чатував на місці злочину, то вештався коридорами і зненацька нападав на учнів. Він навіть намагався покарати їх за такі речі, як "гучний подих" або "радісний вигляд".

Джіні Візлі була дуже стривожена долею Місіс Норіс. Рон пояснював це її великою любов'ю до котів.

- Але ж ти навіть не знала Місіс Норіс, - заспокоював він її. - Якщо чесно, нам усім значно краще без неї. - Вуста Джіні затремтіли. - Таке в Гоґвортсі не часто трапляється, - запевняв її Рон. - Того психа, що це зробив, упіймають і миттю викинуть звідси. Я тільки сподіваюся, що він перед тим ще встигне спаралізувати Філча. Я пожартував, - швиденько додав Рон, бо Джіні поблідла.

Цей напад вразив і Герміону. Вона й так багато читала, але тепер, окрім читання, майже нічого не робила. Гаррі з Роном так і не почули від неї, що вона задумала, і все з'ясувалося тільки наступної середи.

Гаррі затримався на уроці зілля й настійок, бо Снейп звелів йому позбирати з парт морських хробаків. Нашвидку пообідавши, він побіг до Рона в бібліотеку й побачив, що йому назустріч іде Джастін Фінч Флечлі, гафелпафський хлопець, з яким він познайомився на гербалогії. Гаррі вже відкрив було рота, щоб привітатися, коли Джастін, помітивши його, круто розвернувся й побіг у протилежному напрямку.

Гаррі знайшов Рона в кінці бібліотеки, де той вимірював довжину своєї домашньої роботи з історії магії. Професор Бінс звелів написати твір завдовжки в один метр на тему "Середньовічна асамблея європейських чарівників".

- Я не вірю! Мені не вистачає двадцяти сантиметрів, - розсердився Рон, випускаючи з рук пергамент, який одразу скрутився в сувій, - а Гермі она вже написала сто тридцять п'ять сантиметрів, і то дрібнесеньким почерком.

- А де вона? - спитав Гаррі, хапаючи вимірювальну стрічку і розгортаючи свою домашню роботу.

- Десь там, - показав Рон на полиці, - шукає ще якусь книжку. Мені здається, вона збирається перечитати до Різдва всю бібліотеку.

Гаррі розповів Ронові, як від нього втікав Джастін Фінч Флечлі.

- Не знаю, чого ти переймаєшся, думаю, він просто недоумок, - сказав Рон, похапцем пишучи щось величезними літерами. - Ото лиш ходить і патякає про Локартову велич!

З за книжкових полиць вийшла Герміона. Вона була чимсь невдоволена, але нарешті таки обізвалася до них.

- Розібрали всі примірники "Історії Гоґвортсу", - повідомила вона, сідаючи біля Гаррі й Рона. - Треба чекати принаймні два тижні. Шкода, що я лишила свою книжку вдома - вона вже не вміщалася у валізу разом з усіма Локартовими творами.

- Навіщо вона тобі? - запитав Гаррі.

- Для того, що й іншим, - відповіла Герміона, - Щоб знайти там легенду про Таємну кімнату.

- І про що та легенда? - відразу зацікавився Гаррі.

- Якби ж я знала. Не пам'ятаю, - закусила губу Герміона. - І я більш ніде не можу її знайти.

- Герміоно, дай почитати твій твір, - розпачливо попросив Рон, поглядаючи на годинник.

- Не дам, - раптом посуворішала Герміона. - Ти мав десять днів, щоб усе закінчити.

- Мені лишилося всього п'ять сантиметрів, ну дай! Задзвонив дзвоник. Рон і Герміона першими рушили на урок історії магії, не припиняючи суперечки.

Історія магії була найнуднішим предметом. Професор Бінс, що викладав її, був єдиним учителем привидом, і найцікавішим на його уроках було те, як він заходив до класу крізь дошку. Він був старий і зморщений, а дехто розповідав, що він не помітив, коли помер. Одного дня він просто пішов на уроки, покинувши власне тіло на кріслі перед каміном в учительській; відтоді його звички анітрохи не змінилися.

Сьогодні було нудно, як і завжди. Професор Бінс розклав свої папери й почав читати рівно й монотонно, наче старий пилосос, поки майже всі учні опинилися в стані глибокого заціпеніння, вряди годи отямлюючись, щоб занотувати якесь ім'я чи дату, а тоді знову засинали. Він уже говорив десь із півгодини, коли сталося щось таке, чого не траплялося ніколи.

Герміона підняла руку.

Професор Бінс, який саме бубонів смертельно нудну лекцію про Міжнародну чаклунську конференцію 1289 року, здивовано глянув на неї.

- Міс... е е...

- Грейнджер, пане професоре... Чи не могли б ви трохи розповісти нам про Таємну кімнату, - чітко запитала Герміона.

Дін Томас, що з роззявленим ротом сонно визирав у вікно, пробудився зі свого трансу. Лаванда Браун підняла голову з рук, а Невілів лікоть зіскочив із парти.

Професор Бінс закліпав очима.

- Мій предмет - історія магії, - сказав він своїм занудним, хрипким голосом. - Я, міс Грейнджер, маю справу з фактами, а не з міфами й легендами. - Він прокашлявся, ніби хтось хрумнув шматочок крейди, і став читати далі: - У вересні того року, підкомітет чарівників Сардинії...

Затнувшись, він зупинився. Герміона знову розмахувала рукою.

- Міс Ґрент?

- Перепрошую, пане професоре, але хіба легенди не засновані на фактах?

Професор Бінс так очманіло дивився на неї, що Гаррі був певен: досі його не перебивав жоден учень, ні живий, ні мертвий.

- Ну, - поволі вимовив професор Бінс, - думаю, можна вважати й так. - Він дивився на Герміону, ніби взагалі вперше побачив учня. - Проте легенда, яку ви згадали, - надто сенсаційна, ба навіть просто сміховинна вигадка.

Але увесь клас уже жадібно ловив кожне слово професора Бінса. Він мимохіть глянув на всі звернені до нього обличчя. Раптовий вияв такої цікавості був для нього цілковитою несподіванкою.

- Ну, гаразд, - повільно протягнув він. - Зараз я пригадаю... Таємна кімната...

Ви всі, звичайно, знаєте, що понад тисячу років тому - точна дата невідома - Гоґвортс заснували чотири найвидатніші чаклуни й чарівниці того часу. Їхні імена збереглися в назвах чотирьох шкільних гуртожитків - Ґодрик Ґрифіндор, Гелґа Гафелпаф, Ровіна Рейвенклов і Салазар Слизерин. Вони разом побудували цей замок, якнайдалі від допитливих маґлівських очей, бо то були часи, коли звичайні люди боялися чарів, а чаклуни й чаклунки зазнавали великих утисків.

Професор Бінс зупинився, обвів кімнату затьмареним поглядом і повів далі:

- Кілька років засновники працювали разом у повній гармонії: вони шукали молодь із чаклунськими здібностями і привозили її у замок для навчання. Але згодом між ними виникли непорозуміння. Почався розкол між Слизерином і рештою. Слизерин вважав, що учнів до Гоґвортсу треба приймати вкрай вибірково. Доводив, що магічні знання не повинні виходити за межі чарівничих родин. Йому не подобалося, коли набирали учнів маґлівського походження, бо їм, на його думку, не можна довіряти. Минуло ще трохи часу, і між Слизерином і Ґрифіндором спалахнула через те палка суперечка, і Слизерин покинув школу.

Професор Бінс знову замовк. Зі стуленими вустами він скидався на зморщену стару черепаху.

- Надійні історичні джерела більше нічого не повідомляють, - сказав він, - але ці вірогідні факти були перекручені завдяки химерній легенді про Таємну кімнату. Легенда сповіщає, ніби Слизерин побудував у замку засекречену кімнату, про яку нічого не знала решта засновників.

Слизерин, згідно з легендою, цю Таємну кімнату запечатав - щоб ніхто не зміг її відкрити, аж доки до школи прийде його справжній спадкоємець. Тільки спадкоємець зуміє розпечатати Таємну кімнату, випустити жахіття, яке там є, і з його допомогою очистити школу від усіх, хто не гідний вивчати магію.

Коли професор Бінс скінчив свою розповідь, запала тиша, але аж ніяк не та звичайна сонна тиша, що панувала на його уроках. Відчувався якийсь неспокій, і всі дивилися на нього, сподіваючись, що він знову заговорить. Професор Бінс трохи роздратувався.

- Але усе це, звісно, самі нісенітниці! - додав він. - Школу, природно, не раз обстежували, щоб знайти бодай які небудь свідчення існування тієї кімнати, і це робили найдосвідченіші чаклуни й чарівниці. Кімнати не існує. Це тільки вигадка для залякування легковірних.

Герміона знову підняла руку.

- Пане професоре, а що ви мали на увазі під "жахіттям", яке є в кімнаті?

- Гадають, ніби то якась потвора, яку може контролювати тільки спадкоємець Слизерина, - відповів професор Бінс сухим пронизливим голосом.

Учні стривожено перезирнулися.

- Кажу ж вам - нічого немає! - наполягав професор Бінс, перекладаючи папери.

- Немає ані Таємної кімнати, ані потвори!

- Але ж, пане професоре, - засумнівався Шеймус Фініґан, - якщо ту кімнату може відкрити тільки справжній спадкоємець Слизерина, ніхто інший не зможе її знайти, хіба не так?

- Дурниці, О'Флегерті! - роздратовано заперечив професор Бінс. - Якщо стільки гоґвортських Директорів і директорок нічого не знайшли...

Пане професоре, - пискнула Парваті Патіл, - але ж для того, щоб її відкрити, мабуть, потрібно вдатися до чорної магії.

- Те, що чарівник не вдається до чорної магії, ще не означає, що він не може до неї вдатися, міс Пеніфезер! - відрубав професор Бінс. - Я повторюю: якщо такі, як Дамблдор...

- Але, можливо, треба бути якимось родичем Слизерина, і тому Дамблдор не міг... заговорив Дін Томас, але професорові Бінсу цього було вже забагато.

- Досить! - гостро урвав він його. - Це просто міф! Кімнати не існує! Немає жодного свідчення, що Слизерин побудував бодай таємну комірчину для мітел! Я вже шкодую, що розповів вам цю безглузду вигадку! А тепер, якщо ваша ласка, берімося знову до історії, до солідних, вірогідних, перевірених фактів!

І вже через п'ять хвилин учнів знову охопила звична апатія (...)

Для того, щоби навчити учнів самозахисту, в Гогвортсі відкривають Дуельний клуб. Гаррі б’ється із Мелфоя, котрий наслав на хлопця змію, несподівано відкриває в собі здібності зміємовця, тобто людини, яка володіє зміїною мовою. А оскільки вважалося, що саме цією мовою розмовляв Слизерин, всі у школі вирішили, що саме Гаррі і є тим самим спадкоємцем Слизерина. Гаррі, Рон і Герміона починають власне розслідування: випробовують Багатозільну настоянку, вирушають у Заборонений ліс, підслуховують розмови директора школи з міністром магії. Зрештою, друзі з’ясовують, що Таємна кімната таки існує. Понад те: ув’язнене в ній чудовисько - це Василіск, Король Змій, котрий повзає трубами замку і зненацька нападає на учнів.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Спадкоємець Слизерина

Він стояв на краю довжелезної, тьмяно освітленої кімнати. Високі кам'яні колони, на яких поспліталися численні різьблені змії, підтримували стелю, що губилася десь у пітьмі, й відкидали довгі чорні тіні крізь химерний зеленкуватий морок.

Серце його несамовито калатало. Гаррі прислухався до моторошної тиші: може, десь там, за колоною, в темному закутку причаївся Василіск? А де Джіні?

Він витяг чарівну паличку й рушив уперед поміж зміїстими колонами. Кожен обережний крок голосно відлунював від стін, що ховалися у мороці. Гаррі примружився, готовий негайно заплющити очі, тільки но почує найменший порух. Порожні зіниці кам'яних змій ніби стежили за ним. Кілька разів Гаррі хололо в грудях, йому здавалося, що деякі з них заворушилися.

Коли ж Гаррі дійшов до останньої пари колон, перед ним біля задньої стіни виросла статуя заввишки до самої стелі.

Гаррі задер голову і побачив величезне обличчя: воно було старе, мавпоподібне, з довгою ріденькою бородою, що сягала майже самого краю кам'яної мантії, з під якої у гладеньку підлогу впиралися дві велетенські сірі стопи. А між цими стопами лежала долілиць маленька, закутана в чорну мантію фігурка з яскраво рудим волоссям.

- Джіні! - скрикнув Гаррі, підбіг до неї й опустився на коліна. - Джіні! Не помирай! Будь ласка, не помирай!

Він поклав збоку свою чарівну паличку, вхопив Джіні за плечі й перевернув. Обличчя дівчинки було біле й холодне, мов мармур, а очі - заплющені. Отже, вона не скам'яніла. Але тоді вона, мабуть...

- Джіні, будь ласка, прокинься! - розпачливо шепотів Гаррі, трясучи її. Голова Джіні безпорадно метлялася в різні боки.

- Вона не прокинеться, - пролунав тихий голос. Гаррі здригнувся й озирнувся, не підводячись із колін.

Високий чорнявий хлопець спостерігав за ним, зіпершись на найближчу колону. Контури його постаті були химерно розмиті, ніби Гаррі дивився на нього крізь затуманене вікно. Але не було жодного сумніву, хто це.

- Том?.. Том Редл?..

Редл кивнув, не спускаючи з Гаррі очей.

- Чому ти кажеш, що вона не прокинеться? - запитав у розпачі Гаррі. - Вона по... вона не...?

- Вона ще жива, - відповів Редл. - Тобто, ледь жива. Гаррі глянув на нього.

Том Редл учився в Гоґвортсі п'ятдесят років тому, але ось він стоїть отут, оповитий химерним невиразним сяйвом, і аж ніяк не видається старшим за свої шістнадцять років.

- Ти привид? - запитав нерішуче Гаррі.

- Я спогад, - спокійно відповів Редл. - Спогад, що зберігався у щоденнику протягом п'ятдесяти років.

Він показав на підлогу біля величезної стопи. Там лежав розгорнутий маленький чорний щоденник - той, який Гаррі знайшов у туалеті Плаксивої Мірти. На якусь мить Гаррі здивувався, побачивши його тут, але зараз він мав вирішувати важливіші справи.

- Томе, ти мусиш допомогти мені, - сказав Гаррі, знову піднімаючи голову Джіні.

- Треба забрати її звідси. Тут Василіск. Я не знаю, де він тепер, але він може з'явитися будь якої миті. Благаю, допоможи.

Але Редл не рухався.

Гаррі, напружившись, трохи підняв Джіні і потягнувся по свою чарівну паличку.

Але її там не було.

- Ти не бачив?...

Він підняв голову. Редл і далі стежив за ним... вертячи у довгих пальцях чарівну паличку Гаррі.

- Дякую, - сказав Гаррі, простягаючи по неї руку.

Кутики Редлових вуст викривилися в посмішці. Він дивився на Гаррі, ліниво крутячи пальцями чарівну паличку.

- Послухай! - нетерпляче сказав Гаррі, згинаючись під вагою закляклого тіла Джіні. - Нам треба йти звідси! Якщо тут з'явиться Василіск...

- Він не з'явиться, поки його не покличеш, - спокійно відповів Редл. Гаррі знову поклав Джіні на підлогу, не в силі тримати її далі.

- Що ти маєш на увазі? - здивувався він. - Прошу, віддай мою паличку, вона мені може швидко знадобитися.

- Вона тобі вже не знадобиться! - ще ширше посміхнувся Редл.

- Як то не знадобиться? - з подивом запитав Гаррі.

- Я довго чекав цього, Гаррі Поттере, - сказав Редл. - Нагоди побачити тебе.

- Поговорити з тобою.

- Слухай, - урвав його, втрачаючи терпець, Гаррі, - ти, мабуть, не розумієш. Ми в Таємній кімнаті. Поговоримо іншим разом.

- Ні, поговоримо зараз! - заперечив, посміхаючись, Редл і засунув до кишені чарівну паличку.

Гаррі вражено дивився на нього. Тут діялося щось дуже дивне.

- А як це сталося з Джіні? - повільно запитав він.

- Ну, це досить цікаве запитання! - люб'язно відповів Редл. - І досить довга розповідь. Думаю, справжньою причиною було те, що вона розкрила своє серце й вибовкала усі свої таємниці невидимому незнайомцю.

- Про що ти говориш? - здивувався Гаррі.

- Про щоденник, - пояснив Редл. - Про мій щоденник. Маленька Джіні кілька місяців писала в ньому, розповідала мені про всі свої мізерні турботи і прикрощі: як її дражнять брати, як вона мусила йти до школи у старій мантії і зі старими підручниками, як, - тут Редлові очі заблищали, - вона не має жодної надії на те, що сподобається колись знаменитому, чудовому, видатному Гаррі Поттерові.

Говорячи це, Редл не спускав очей з Гаррі. Ці очі мовби жадібно пожирали обличчя Гаррі.

- Страшенно нудно було вислуховувати дурненькі одкровення одинадцятирічної дівчинки, - вів далі Редл. - Але я набрався терпцю. Писав їй У відповідь, співчував, був люб'язний. Джіні просто захопилася мною. "Томе, ніхто не розуміє мене так, як ти... Я така рада, що можу довіритися цьому щоденникові... Це як приятель, якого всюди можна носити в кишені".

Редл зайшовся пронизливим, холодним реготом, який йому не личив. Від того сміху у Гаррі аж настовбурчилося волосся.

- Не буду хвалитися, Гаррі, але я завжди вмів причаровувати потрібних мені людей. Джіні вилила мені свою душу, а її душа саме й була мені необхідна. Я ставав дедалі міцнішим, бо живився її найглибшими страхами і найзаповітнішими таємницями. Я став могутнім, значно могутнішим за малу панночку Візлі. Досить могутнім, щоб почати ділитися з нею деякими своїми таємницями, і тепер уже в неї переливати потроху свою власну душу.

- Нічого не розумію? - у Гаррі пересохло в роті.

- Невже ти ще не здогадався, Гаррі Поттере? - лукаво вимовив Редл. - Це ж Джіні Візлі відчинила Таємну кімнату. Це вона передушила шкільних півнів і писала на стінах загрозливі слова. Це вона нацькувала Слизеринського Змія на чотирьох бруднокровців і на кицьку того сквиба.

- Ні! - прошепотів Гаррі.

- Так, - спокійно підтвердив Редл. - Звичайно, спочатку вона не знала, що робить. Це було дуже кумедно. Хотів би я, щоб ти побачив її останні щоденникові записи! О, вони стали значно цікавіші. "Дорогий Томе, - кривлявся Редл, стежачи за переляканим обличчям Гаррі, - мені здається, я втрачаю пам'ять. Вся моя мантія - в півнячому пір'ї, а я не знаю, звідки воно взялося. Дорогий Томе, я не пам'ятаю, що я робила в ніч на Гелловін. Тоді хтось напав на кицьку, а заляпана фарбою була я. Дорогий Томе, Персі мені каже, що я бліда й сама не своя. Мені здається, він мене підозрює... Сьогодні стався новий напад, і я знову не пам'ятаю, де я була. Томе, що мені робити? Я немов божеволію... Томе, здається, це я на всіх нападаю!"

Гаррі так стиснув кулаки, що аж нігті вп'ялися йому в долоні.

- Минуло дуже багато часу, поки мала дурнувата Джіні перестала довіряти щоденникові, - вів далі Редл. - Поступово вона щось запідозрила й вирішила його викинути. І ось тут з'явився ти, Гаррі. Ти знайшов його, і це не могло не втішити мене. Щоденник міг опинитися в чиїх завгодно руках, але його підібрав саме ти, тобто саме той, з ким я так прагнув зустрітися.

- Чому ж ти прагнув зустрітися зі мною? - запитав Гаррі. Він кипів гнівом і ледве стримувався, щоб говорити спокійно.

- Ну, знаєш, Джіні мені стільки розповіла про тебе! - відповів Редл. - Усю твою дивовижну історію. - Редлів погляд зі ще пожадливішим виразом ковзнув по шраму блискавці на Гарріному чолі. - Я захотів більше довідатися про тебе, поговорити, зустрітися з тобою. Щоб завоювати твою довіру, я вирішив показати, як я колись упіймав того великого ідіота Геґріда.

- Геґрід - мій друг! - сказав тремтячим голосом Гаррі. - А ти його підло звинуватив, хіба не так? Я думав, що ти просто помилився, але...

Редл знову пронизливо зареготав.

- Мені тоді повірили на слово, Гаррі. Можеш собі уявити, як це все виглядало в очах старого Арманда Діпіта. З одного боку, Том Редл - бідний, але дуже розумний; сирота, але вкрай відважний; Шкільний староста, зразковий учень. А з другого - великий, незграбний Геґрід, який щотижня влипає у якусь халепу, вирощує під ліжком цуциків вовкулаки, крадькома ходить до Забороненого лісу щоб поборотися з тролями... Але, мушу визнати я й сам здивувався, як добре спрацював мій план. Я думав, хтось таки збагне, що Геґрід аж ніяк не міг бути спадкоємцем Слизерина. Навіть я мусив витратити цілих п'ять років, щоб дізнатися все про Таємну кімнату й виявити потаємний вхід... Начебто Геґрідові вистачило б для цього розуму або сили!..

Здається, тільки вчитель трансфігурації Дамблдор припускав, що Геґрід невинний. Він переконав Діпіта лишити Геґріда лісником. Так, мабуть, Дамблдор здогадався... Дамблдор ніколи не любив мене так, як решта вчителів...

- Я певен, що Дамблдор бачив тебе наскрізь! - заскреготав зубами Гаррі.

- Так, він справді невпинно стежив за мною після того, як вигнали Геґріда, - зізнався Редл. - Я розумів: доки я в школі, відчиняти Кімнату надто небезпечно. Але я не збирався пустити котові під хвіст довгі роки пошуків. Я вирішив лишити щоденник, який збереже на своїх сторінках мене шістнадцятирічного. Щоб тоді одного дня, якщо пощастить, отримати змогу повести когось за собою й завершити велику справу Салазара Слизерина.

- Але ж ти її не завершив! - переможно вигукнув Гаррі. - Ніхто цього разу не помер, навіть кицька. За кілька годин буде готова настійка з мандрагори, і всі твої жертви знову оживуть.

- А хіба я не казав тобі, - спокійно запитав Редл, - що мені вже не цікаво вбивати бруднокровців? Уже багато місяців я полюю тільки... на тебе.

Гаррі прикипів очима до Редла.

- Уяви собі мою злість, коли в моєму щоденнику замість тебе знову почала писати Джіні. Вона побачила тебе зі щоденником і, звичайно, злякалася. А що, якби ти здогадався, як він працює, і я б виказав тобі усі її таємниці? Або, ще гірше - я розповів би тобі, хто задушив півнів? Тому мала дурепка дочекалася, поки в твоїй спальні нікого не буде, і викрала щоденник. Але я знав, що робити. Мені було ясно, що ти вистежуєш спадкоємця Слизерина. З того, що Джіні розповіла про тебе, я розумів: ти зробиш усе можливе, аби розгадати таємницю, тим паче, що напали на твою найкращу приятельку. А ще Джіні розповіла, що вся школа аж гуде про те, що ти володієш парселмовою.

Отож я змусив Джіні написати на стіні слова про її смерть, а самій чекати тут унизу. Вона впиралася, плакала й була дуже занудною. Але її життя уже дотліває: вона забагато вклала в цей щоденник, тобто в мене. І завдяки цьому я нарешті зможу покинути ці сторінки. Я чекав на твою появу, відколи ми прибули сюди. Я знав, що ти прийдеш. Маю до тебе багато запитань, Гаррі Поттере.

- Яких ще запитань? - пирхнув Гаррі, не розтискаючи кулаків.

- Ну, - відповів Редл, мило усміхаючись, - скажімо, як вийшло, що дитина без виняткових магічних здібностей спромоглася перемогти найвидатнішого чаклуна всіх часів? Як ти вижив, відбувшись тільки шрамом, а могутність лорда Волдеморта розпорошилася?

У захланних очах Редла загорілися дивні червоні вогники.

- Чого тебе цікавить, як я вижив? - поволі вимовив Гаррі. - Волдеморт з'явився пізніше за тебе.

- Волдеморт, - неголосно відповів Редл, - це моє минуле, теперішнє й майбутнє! Він витяг з кишені чарівну паличку Гаррі і почав креслити нею в повітрі, написавши три мерехтливі слова: ТОМ ЯРВОЛОД РЕДЛ.

Тоді змахнув паличкою - і літери, з яких складалося його ім'я, помінялися місцями: Я ЛОРД ВОЛДЕМОРТ

- Бачиш? - прошепотів він. - Я так називав себе ще в Гоґвортсі, звичайно, тільки серед найближчих друзів. Я не збирався вічно носити оте смердюче ім'я, яким мене назвали на честь мого маґлівського батька. Я, в чиїх жилах по материнській лінії тече кров самого Салазара Слизерина? Щоб я жив з гидким ім'ям простого маґла, який забув про мене швидше, ніж я народився, бо, бачите, виявив, що його дружина відьма? Ні, Гаррі. Я створив собі нове ім'я. Я знав: прийде час, і я стану найвидатнішим чаклуном усього світу, і від цього імені тремтітимуть навіть чарівники.

Гаррі німо дивився на Редла, хлопця сироту, що замордував його батьків і багатьох інших людей... Нарешті він видушив із себе одне слово:

- Ні! - тихо вимовив він сповненим ненависті голосом.

- Що ні? - озвався Редл.

- Ти не найвидатніший чаклун світу, - сказав Гаррі, уривчасто дихаючи. - Не хочу тебе розчаровувати, але найвидатніший чаклун світу - Албус Дамблдор. Усі так кажуть. Навіть тоді, коли ти ще мав силу, ти не відважився завоювати Гоґвортс. Дамблдор бачив тебе наскрізь, коли ти навчався у школі. Ти й досі його боїшся і ховаєшся від нього.

З Редлового обличчя зникла посмішка, а саме воно гидко скривилося.

- Для того, щоб вигнати Дамблдора з цього замку, вистачало звичайної пам'яті про мене! - просичав він.

- Не сподівайся, що він так просто зникне! - заперечив Гаррі.

Він казав перше, що спадало йому на думку - хотів залякати Редла, не так вірячи у свої слова, як бажаючи, щоб вони справдилися.

Редл відкрив було рота, але завмер.

Звідкись долинула музика. Редл озирнувся і глянув углиб порожньої кімнати. Музика звучала дедалі гучніше. Вона була моторошна, примарна, неземна; від її звуків волосся на Гарріній голові стало дибки, а його серце виривалося з грудей.

І ось, коли музика стала такою пронизливою, що Гаррі відчув, як від неї завібрували всі його ребра, на верхівці найближчої колони спалахнуло полум'я.

З'явився малиновий птах завбільшки як лебідь, а його химерний спів полинув аж до склепінчастої стелі. Птах мав розкішний золотий хвіст завдовжки яку павича і блискучі золоті пазурі, які стискали якусь пошарпану річ.

Наступної миті птах полетів просто до Гаррі, кинув ту річ до його ніг, а тоді важко сів йому на плече. Коли птах склав свої великі крила, Гаррі глянув угору й побачив, що він має довгого й гострого золотого дзьоба й чорні, немов намистинки, очі.

Птах перестав співати. Він спокійно й затишно сидів біля Гарріної щоки, не спускаючи очей з Редла.

- Це фенікс, - сказав Редл, пильно поглядаючи на птаха.

- Фоукс? - видихнув Гаррі і відчув, як золоті пазурі ніжно стисли його плече.

- А це що, - сказав Редл, приглядаючись до пошарпаної речі, яку кинув Фоукс. - А а, це ж старий шкільний Сортувальний капелюх.

Так воно й було. Біля Гарріних ніг лежав полатаний, обшарпаний і брудний капелюх.

Редл знову зареготав. То був такий гучний регіт, що в темній кімнаті аж задзвеніло, немовби водночас сміялися десять Редлів.

- То ось що Дамблдор прислав своєму оборонцеві! Співочого птаха і старого капелюха! Ну що, тобі вже не страшно, Гаррі Поттере? Почуваєшся в безпеці?

Гаррі не відповідав. Може, він і не бачив, яка йому користь із Фоукса чи Сортувального капелюха, але він, принаймні, був уже не сам. Залишалося перечекати, коли нарешті нарегочеться Редл.

- А тепер - до справи, Гаррі, - сказав Редл, ще й досі широко посміхаючись. - Двічі ми зустрічалися - в твоєму минулому й моєму майбутньому. І двічі я не зміг тебе вбити. Як ти вижив? Розкажи мені все. Що довше говоритимеш, то довше проживеш!

Гаррі швидко міркував, зважуючи свої шанси. Редл мав чарівну паличку. А в нього був Фоукс і Сортувальний капелюх. І те, і те малопридатне для поєдинку. Зрозуміло, ситуація кепська. Але що довше Редл стоїть отут, то Джіні швидше покидають останні іскорки життя... Раптом Гаррі помітив, що Редлова постать стала зриміша й виразніша. Якщо між ним і Редлом має відбутися бій, то краще тепер, аніж потім.

- Ніхто не знає, чому ти втратив свою силу, коли напав на мене, - несподівано промовив Гаррі. - Я теж не знаю. Але я знаю, чому ти не зміг мене вбити. Тому, що моя мама віддала своє життя, щоб мене врятувати. Моя мама з простого маґлівського роду, - додав він, тремтячи відледве тамованої люті. - Вона не дозволила тобі вбити мене. І я бачив тебе справжнього, бачив тебе торік. Ти - руїна. Ти ледь живий. Ось що залишилося від усієї твоєї сили. Ти мусиш ховатися. Ти - бридка потвора!

Редлове обличчя деформувалося, а тоді скривилося в гидотну посмішку.

- Ага, ти вижив, бо мати віддала за тебе життя. Так, це могутнє контрзакляття. Але я тепер бачу: в тобі самому немає нічого особливого. Мені було цікаво, розумієш! Адже ми дивовижно схожі, Гаррі. Навіть ти мав би це помітити. Обидва покручі, сироти, обох виховували маґли. Ми, мабуть, єдині парселмовці у Гоґвортсі з часів великого Слизерина. Ми навіть і зовні трохи схожі... Але, видно, тебе врятував від мене просто щасливий випадок. Це все, що я хотів дізнатися.

Гаррі напружено стояв, чекаючи, коли Редл піднесе чарівну паличку. Але Редлове обличчя знову розтяглося у потворній посмішці.

- А тепер, Гаррі, я хочу влаштувати невеличку виставу. Ану, порівняймо силу лорда Волдеморта, спадкоємця Слизерина, і найкращу зброю, яку спромігся дати Дамблдор видатному Гаррі Поттерові.

Редл задоволено зиркнув на Фоукса, на Сортувальний капелюх, а тоді відступив. Гарріні ноги зі страху затерпли. Він дивився, як Редл зупинився поміж високих колон і глянув угору на кам'яне обличчя Слизерина, що нависало над ним у напівтемряві. Редл роззявив рота й засичав, але Гаррі зрозумів його мову.

- Заговори до мене, Слизерине, найвидатніший з гоґвортської четвірки! Гаррі повернувся, щоб глянути на статую. Фоукс похитувався в нього на плечі.

Велетенське кам'яне обличчя Слизерина заворушилося. Заціпенівши зі страху, Гаррі побачив, як роззявляється його паща, дедалі ширше й ширше, утворюючи здоровенну чорну діру. Тоді щось у пащі заворушилося й почало виповзати.

Гаррі позадкував і наштовхнувся плечима на стіну. Його очі були міцно заплющені. Він відчув, як Фоукс злетів йому з плеча, черкнувши крилом по щоці. Гаррі хотів крикнути: "Не лишай мене!" - але що міг зробити фенікс у двобої зі Зміїним королем?

Щось велетенське бухнуло на підлогу, і Гаррі відчув, як вона задвигтіла. Він знав, що відбувається, відчував усе, майже бачив, як гігантський змій виповзає зі Слизеринової пащі. Потім почув шиплячий голос Редла: "Убий його!"

Василіск підповзав до Гаррі - було чути, як важке його тіло незграбно совалося по кам'яній підлозі. Не розплющуючи очей, Гаррі наосліп кинувся кудись убік і випростав руки, аби не наткнутися на стіну. Редл аж задихався з реготу...

Гаррі спіткнувся. Він боляче впав на підлогу, відчувши на вустах присмак крові.

Змій був зовсім близько від нього, Гаррі чув його дихання.

Угорі над ним щось гучно вибухнуло, а тоді щось важке вдарило Гаррі з такою силою, що його відкинуло до стіни. Десь поруч почулося нестямне сичання і шалене гупання об колони. Ось ось його тіло проштрикнуть гострющі зуби.

Гаррі не міг цього витримати. Він ледь ледь розплющив очі - глянути, що діється.

Велетенський змій ядучо зеленого кольору, товстий, наче стовбур дуба, піднявся високо вгору, а його здоровенна голова безтямно хилиталася поміж колон. Гаррі тремтів, ладний заплющити очі, тільки но змій поверне голову. Проте невдовзі він зрозумів, що відвертало увагу Василіска.

Над його головою ширяв Фоукс, а Василіск яро намагався вхопити його своїми довгими й гострими, мов шаблі, зубами.

Фоукс кинувся на змія. Його довгий золотий дзьоб на мить кудись зник, а тоді на підлогу ринула ціла калюжа темної крові. Помах зміїного хвоста мало не зачепив Гаррі, і не встиг він заплющити очі, як Василіск повернувся. Гаррі глянув просто в його пику й побачив, що його очі - обидва великі круглі жовті ока - проштрикнув фенікс. Кров цебеніла на долівку, а змій у агонії бризкав слиною.

- Ні! - почув Гаррі Редлів вереск. - Облиш того птаха! Облиш птаха! Хлопець за тобою! Ти ж чуєш його запах! Убий його!

Осліплений змій захитався, напівочманілий, але й далі смертоносний. Фенікс кружляв над Василісковою головою, співаючи свою моторошну пісню, і раз по раз довбав його лускатий ніс, а з видзьобаних очей змія струменіла кров.

- На поміч! На поміч! - пристрасно шепотів Гаррі. - Хто небудь, що небудь!..

Змій знову торохнув хвостом по підлозі. Гаррі ухилився. Щось м'яке черкнуло йому обличчя. То Василіск своїм хвостом жбурнув просто йому в руки Сортувального капелюха. Гаррі схопив його - це було єдине, що в нього лишалося. Він настромив капелюха собі на голову і кинувся на підлогу - над ним знову метнувся хвіст Василіска.

"На поміч! Допоможіть! - думав Гаррі, насунувши капелюха на самі очі. - Благаю, допоможіть!"

Йому не відповів жоден голос.

Раптом капелюх зібгався, ніби його стисла невидима рука. Щось дуже важке і тверде впало Гаррі просто на голову, аж з очей йому посипалися іскри. Він потягся, щоб скинути капелюха, аж раптом відчув під ним щось довге і тверде.

У капелюсі з'явився розкішний срібний меч, на руків'ї якого виблискували рубіни завбільшки з яйце.

- Убий хлопця! Облиш того птаха! Хлопець за тобою! Принюхайся, відчуй його запах!

Гаррі звівся на ноги й приготувався. Голова Василіска хилилася додолу, а його тіло звивалося - воно розшукувало Гаррі, зачіпаючи колони. Гаррі бачив його великі закривавлені очні ями, бачив широко роззявлену пащу, яка могла проковтнути його цілого. З неї стриміли довгі, як його меч, зуби - гострі, блискучі, отруйні.

Змій наосліп кинувся вперед. Гаррі ухилився, і той вгатив головою об стіну. Ще кидок - і його роздвоєний язик зачепив Гарріні ребра. Гаррі схопив обома руками меча і підняв його над головою.

Василіск знову пірнув униз, і цього разу вже не схибив. Але Гаррі з усієї сили увігнав меча по саме руків'я у змієве піднебіння.

Тепла кров бризнула йому на руки - він відчув пекучий біль над ліктем. Один з найдовших отруйних зубів упився йому в руку, а тоді раптом зламався, коли Василіску конвульсіях бебехнувся на підлогу.

Гаррі сповз по стіні на підлогу. Схопив зуб, отрута з якого розтікалася по всьому його тілу, і висмикнув його з руки. Але було вже запізно. Пекучий біль повільно розповзався довкола рани. Гаррі викинув уламок зуба, глянув на мантію, просочену його власною кров'ю, і все перед його очима попливло. Кімната немов розчинялася у вихорі тьмяних кольорів.

Повз нього пропливла якась червона пляма, і Гаррі почув біля себе м'яке поцокування кігтів.

- Фоукс! - ледве видихнув Гаррі. - Фоукс, ти молодець! - Він відчув, як птах притулив свою прекрасну голову до його рани.

Тоді почулося відлуння кроків, і над ним схилилася темна тінь.

- Ти помираєш, Гаррі Поттере! - пролунав Редлів голос. - Помираєш. Навіть Дамблдорів птах це знає. Бачиш, що він робить, Поттере? Він плаче.

Гаррі кліпнув. Фоуксова голова то з'являлася, то знову зникала йому перед очима.

Рясні перлисті сльози стікали його лискучим пір'ям.

- Я сидітиму тут і дивитимусь, як ти помреш, Гаррі Поттере. Можеш не поспішати.

Часу в мене доволі.

Гаррі відчув сонливість. Усе довкола закружляло.

- Отак закінчує життя славетний Гаррі Поттер, - пролунав далекий Редлів голос.

- Сам один у Таємній кімнаті, покинутий друзями, переможений лордом Темряви, якому він так нерозважливо кинув виклик. Гаррі, ти скоро знову побачиш свою любу матусю бруднокровку! Завдяки їй ти прожив дванадцять зайвих років, але лорд Волдеморт нарешті здолав тебе - ти, мабуть, і сам це розумієш.

Якщо так помирають, подумав Гаррі, то це не так і страшно. Навіть біль почав ущухати.

Але чи справді він помирає? Замість провалитися в пітьму, кімната набувала дедалі виразніших обрисів. Гаррі струснув головою і побачив Фоукса, що й далі тулився до його руки. Кружальце перлистих сліз сяяло довкола рани, - але де ж вона? Самої рани вже не було.

- Забирайся геть, пташе! - раптом пролунав Редлів голос. - Забирайся від нього!

Я сказав, забирайся!

Гаррі підвів голову. Редл скерував на Фоукса чарівну паличку. Пролунав постріл, ніби з рушниці - а Фоукс знову злетів золотаво червоним вихором.

- Сльози фенікса! - тихо вимовив Редл, дивлячись на руку Гаррі. - О, так!.. Як я міг забути про їхні лікувальні властивості...

Він глянув просто в обличчя Гаррі:

- Але яке це має значення? Фактично, так ще краще. Тільки ти і я, Гаррі Поттере.

Ти і я.

Редл підняв чарівну паличку.

Рвучко махнувши крильми, знову з'явився Фоукс, і щось упало Гаррі на коліна - щоденник.

Якусь мить Гаррі і Редл, що й досі тримав над собою чарівну паличку, дивилися на нього. А тоді, навіть не роздумуючи, Гаррі схопив з підлоги василісковий зуб і застромив його в саму серцевину щоденника.

Пролунав жахливий, пронизливий крик, і зі щоденника струменем ринули цілі потоки чорнила, забризкуючи Гарріні руки й затоплюючи підлогу

Редл забився у корчах, закрутився, заверещав, закружляв, а тоді...

Він щез. Чарівна Гарріна паличка лунко впала на підлогу, і все стихло. Усе, крім чорнила, що й далі струменіло зі щоденника. Василіскова отрута пропалила в ньому велику діру.

Тремтячи усім тілом, Гаррі звівся на ноги. Йому паморочилося в голові, ніби він щойно подорожував з допомогою порошку флу. Він повільно підняв свою чарівну паличку й Сортувального капелюха, а тоді смикнув за руків'я і витяг з Василіскового піднебіння блискучого меча.

І тут з другого краю кімнати долинув тихий стогін. Заворушилася Джіні. Коли Гаррі підбіг до неї, вона вже сиділа, її ошелешений погляд ковзнув з величезної туші мертвого Василіска до Гаррі в просоченій кров'ю мантії, і зупинився на щоденнику в його руці. Затремтівши, вона голосно зойкнула й розридалася.

- Гаррі, Гаррі, я намагалася тобі все розповісти за сніданком, але не з змогла через Персі!.. Це була я, Гаррі... я... але, їй богу, я не хотіла цього, мене примусив Редл. Він мене контролював! .. А якби ти вбив цю... цю зміюку? Де Редл? Я тільки пам'ятаю, як він вийшов зі щоденника. - Усе добре, Джіні. - Гаррі показав щоденника і Дірку від зуба. - З Редлом покінчено. Поглянь!.. І з ним, і з Василіском... Ходімо звідси...

- Тепер мене виженуть! - ридала Джіні, поки Гаррі незграбно допомагав їй підвестися. - Я мріяла вступити в Гоґвортс ще відтоді, як там учився Білл... А тепер доведеться вертатися додому, - що скажуть мама й тато?

Фоукс чекав їх, ширяючи над входом до кімнати.

Гаррі ледь підштовхнув Джіні вперед; вони переступили через кільця мертвого Василіска й попрямували крізь лунку темряву назад до тунелю Гаррі почув, як позаду з неголосним шипінням зачинилися кам'яні двері.

Кілька хвилин вони ішли темним тунелем, а далі почули, як хтось удалині поволі пересуває каміння.

- Роне! - закричав Гаррі, наддаючи ходи. - Джіні жива! Я знайшов її!

Вони почули радісний крик, а за наступним поворотом побачили і самого Рона - він нетерпляче визирав крізь величенький отвір, який ухитрився розчистити в кам'яному завалі.

- Джіні! - Рон вистромив руку через отвір, щоб затягти її першою. - Ти жива!

Повірити не можу! Що сталося?

Хотів пригорнути її, але Джіні зі сльозами відштовхнула його.

- Але ж усе о'кей, Джіні! - сяяв усмішкою Рон. - Усе закінчилося, усе... А звідки цей птах? Услід за Джіні в отвір залетів Фоукс.

- Дамблдор прислав, - відповів Гаррі, протискаючись крізь отвір.

- А звідки в тебе меч? - Рон здивовано витріщився на зброю, що виблискувала в руках Гаррі.

- Поясню, коли виберемося звідси, - відповів Гаррі, зиркнувши на Джіні.

- Але ж...

- Не тепер! - урвав його Гаррі. Він не знав, чи варто розповідати Ронові про те, хто відчинив Таємну кімнату; принаймні не перед Джіні. - А де Локарт? - Десь там! - хихикнув Рон, кивнувши головою на трубу, якою вони прибули до тунелю. - Він у кепському стані. Зараз побачите.

Услід за феніксом, чиї широкі крила пронизували пітьму м'яким золотавим сяйвом, вони дісталися до самої труби. Там сидів Ґільдерой Локарт і цілком безтурботно щось мугикав собі під ніс.

- Йому відбило пам'ять, - пояснив Рон. - Наслав сам на себе чари забуття. Нам нічого, а він не має уявлення, хто він, де він і хто ми такі. Він сам собі небезпечний. Я звелів йому піти й зачекати нас отут.

Локарт глянув на них вельми добродушно.

- Привіт! - сказав він. - Яке дивне місце, правда? Ви що, тут живете?

- Ні, - відповів Рон, зиркнувши на Гаррі. Гаррі нахилився й зазирнув у довгу темну трубу. - Ти часом не думав, як нам звідси вибратись? - запитав він Рона.

Рон похитав головою. Фенікс Фоуке пролетів повз Гаррі й забив перед ним крильми. Його очі намистинки виблискували в пітьмі, а довгий золотавий хвіст виразно колихався. Гаррі невпевнено глянув на приятеля.

- Здається, він хоче, щоб ти вхопився за хвіст, - розгублено припустив Рон. - Але ж ти занадто важкий, щоб він підняв тебе нагору.

- Фоукс, - пояснив Гаррі, - не звичайний птах. Нам треба міцно вхопитися одне за одного. Джіні, візьми Рона за руку. Професоре Локарте...

- Це стосується вас, - розтлумачив Локартові Рон.

- Візьміть Джіні за руку.

Гаррі застромив меча і Сортувального капелюха за пояс, Рон ухопився за його мантію, а Гаррі міцно стис у руках на диво гарячі пір'їни феніксового хвоста.

Він відчув у собі неймовірну легкість, а наступної миті вони вже зі свистом летіли трубою вгору. Гаррі чув, як Локарт, гойдаючись десь там унизу, вигукував: "Чудово! Дивовижно! Це просто якісь чари!" Прохолодне повітря куйовдило Гарріне волосся, але не встиг він натішитись польотом, як усе закінчилося, і вони приземлилися на мокру підлогу туалету Плаксивої Мірти.

Поки Локарт поправляв свого капелюха, раковина, під якою ховалася труба, знову зісковзнула на своє місце.

Мірта витріщила на них очі.

- Ти живий! - здивовано глянула вона на Гаррі.

- Чого ти така розчарована? - похмуро озвався він, витираючи окуляри від крові та слизу.

- Бачиш... я просто подумала, що... якби ти помер, то міг би лишитися зі мною в туалеті, - сказала Мірта, ніяково побілівши.

- Бе-е! - скривився Рон, коли вони вийшли з туалету в темний порожній коридор.

- Гаррі, мені здається, Мірта кинула на тебе оком! Джіні, маєш суперницю!

Але обличчям Джіні і далі котилися сльози.

- Куди тепер? - запитав Рон, стурбовано глянувши на Джіні.

Гаррі показав на фенікса, який летів попереду, освітлюючи коридор золотавим сяйвом. Вони йшли за ним і невдовзі опинилися перед кабінетом професорки Макґонеґел.

Гаррі постукав і штовхнув двері.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Щасливий Добі

Коли Гаррі, Рон, Джіні й Локарт, укриті брудом і слизом, а Гаррі ще й кров'ю, зупинилися в дверях, на якусь мить запанувала тиша. А тоді пролунав крик:

- Джіні!

То була місіс Візлі, що сиділа й плакала перед каміном. Вона підскочила разом із містером Візлі, й вони обоє кинулися до доньки.

Але Гаррі дивився не на них. Біля каміна стояв і усміхався професор Дамблдор, а поруч, схопившись за груди, уривчасто дихала професорка Макґонеґел. Фоукс прошумів крильми повз Гарріне вухо й умостився на Дамблдоровому плечі, а Гаррі з Роном опинилися в міцних обіймах місіс Візлі.

- Ви врятували її! Врятували! Як ви це зуміли?

- Ми всі хотіли б про це почути, - ледь чутно промовила професорка Макґонеґел.

Місіс Візлі відпустила Гаррі, і він, на мить завагавшись, підійшов до столу й поклав на нього Сортувального капелюха, меча, інкрустованого рубінами, і рештки Редлового щоденника.

А тоді почав розповідати їм усе. Майже чверть години у завороженій тиші він розповідав про те, як почув безтілесний голос і як Герміона зрештою збагнула, що він чув у трубах Василіска; як вони з Роном пішли слідом за павуками в ліс, як Араґоґ розповів їм про те, де померла остання жертва Василіска; як він здогадався, що тією жертвою була Плаксива Мірта і що вхід до Таємної кімнати може бути в її туалеті...

Гаррі зупинився, щоб звести дух.

- Чудово! - підбадьорила його професорка Макґонеґел. - Отже, ти знайшов вхід... слід додати при цьому ти порушив майже сотню шкільних правил, - але яким дивом ви всі змогли вибратися звідти живими, Поттере?

Отож дещо охриплий Гаррі став розповідати про те, як вчасно прибув Фоукс і як Сортувальний капелюх передав йому меча...

Але далі він завагався. Він досі ще не згадував про Редлів щоденник і про Джіні, яка стояла, притуливши голову до плеча місіс Візлі, а сльози й далі текли по її щоках. А що, як Джіні виженуть? Гаррі почав гарячково міркувати. Редлів щоденник більше не діяв. Як тепер довести, що саме він примусив Джіні робити те все?

Гаррі з надією глянув на Дамблдора, що легенько усміхався, а в скельцях його окулярів танцювали іскорки вогню з каміна.

- А мене найдужче цікавить, - лагідно промовив Дамблдор, - як лорд Волдеморт зумів зачарувати Джіні. Адже, за моїми джерелами, він зараз переховується в албанських лісах?

Гаррі відлягло від серця - його огорнуло тепле, дивовижне відчуття полегкості.

- Щ-що? - очманіло перепитала місіс Візлі. Відомо Хто за...зачарував Джіні? Але ж Джіні... хіба Джіні не була... Це вона?..

- У всьому винен цей щоденник, - швиденько промовив Гаррі, показуючи його Дамблдорові. - Редл написав його в шістнадцять років.

Дамблдор узяв щоденника і почав його ретельно оглядати, мало не торкаючись своїм довгим гачкуватим носом вогких і обгорілих сторінок.

- Блискуче! - м'яко вимовив він. - Так, звичайно, Редл був, мабуть, найталановитішим учнем Гоґвортсу. - Дамблдор повернувся до подружжя Візлів, які були вкрай спантеличені.

- Мало хто знає, що лорд Волдеморт колись називався Томом Редлом. Я сам навчав його в Гоґвортсі, п'ятдесят років тому. Після школи він десь зник, багато мандрував, страшенно захопився темними мистецтвами і спілкувався з найлихішими чаклунами. Він стільки разів піддавав себе жахливим магічним перевтіленням, що коли з'явився знову - вже як Волдеморт - його неможливо було впізнати. Не було нічого спільного між лордом Волдемортом і тим розумним, приємним хлопчиною, що колись тут був старостою школи.

- Але Джіні, - здивувалася місіс Візлі, - що могла мати спільного з... з ніш наша Джіні?..

- Його... щ-щоденник! - заридала Джіні. - Я в ньому писала, а він ц-цілий рік мені відповідав!

- Джіні! - ошелешено вигукнув містер Візлі. - Невже я нічого тебе не навчив? Що я тобі завжди казав? Ніколи не довіряй тому, що думає само по собі, і ти не знаєш, де його мозок. Чому ти не показала щоденника мені або мамі? Така підозріла річ явно належала до чорної магії!

- Я не знала, - ридала Джіні. - Я знайшла його в одній книжці, яку мені дала мама. Я думала, що хтось просто лишив його там і забув!..

- Панну Візлі необхідно негайно відвести до Шкільної лікарні, - рішуче втрутився Дамблдор. - На неї випало надто жахливе випробування, її не покарають. Лорд Волдеморт ошукував значно старших і мудріших за неї чарівників. - Дамблдор пі дійшов до дверей і відчинив їх. - Джіні необхідний відпочинок у ліжку і, мабуть, великий кухоль гарячого шоколаду. Це завжди мене збадьорювало, - додав він, по дружньому підморгуючи дівчинці. - Мадам Помфрі ще не спить. Вона якраз роздає мандрагоровий сік, - гадаю, жертви Василіска можуть прокинутися з хвилини на хвилину.

- То з Герміоною все гаразд! - зрадів Рон.

- Вона відбулася тільки переляком, - сказав Дамблдор.

Місіс Візлі вивела Джіні з кабінету, а містер Віз лі пішов услід за ними. Він, здається, ще й досі не отямився.

- Знаєш, Мінерво, - багатозначно мовив професор Дамблдор, - мені здається, що ми всі заслуговуємо на бучний бенкет. Чи не міг би я попросити тебе піти й повідомити про це на кухні?

- Гаразд, - погодилася професорка Макґонеґел, прямуючи до дверей. - Ти, гадаю, і без мене розберешся з Поттером і Візлі, чи не так?

- Звичайно, - відповів Дамблдор.

Вона вийшла, а Гаррі й Рон невпевнено глянули на Дамблдора. Що означає розберешся з ними? Але ж... їх, безперечно, не повинні карати!

- Пригадую, я казав, що буду змушений відрахувати вас, якщо ви знову порушите якісь шкільні правила, - почав Дамблдор.

Рон аж рота роззявив з переляку.

- А це означає, що всі ми іноді змушені брати свої слова назад, - усміхнувся Дамблдор. - Ви обидва отримаєте спеціальну нагороду за заслуги перед школою, а також... дайте подумаю... ну так, кожен по двісті очок для Ґрифіндору.

Рон став яскраво рожевим, немов Локартові квіти на день Валентина, і тепер уже закрив рота.

- Але дехто з нас, здається, зовсім не хоче похвалитися своєю участю у цій небезпечній пригоді, - додав Дамблдор. - Чого ти такий скромний, Ґільдерою?

Гаррі аж здригнувся - він геть забув про Ґільдероя Локарта. Озирнувшись, побачив, що той стоїть у кутку кімнати, непевно усміхаючись. Коли Дамблдор звернувся до нього, Локарт глянув через плече, щоб побачити, до кого той говорить.

- Професоре Дамблдоре, - швидко пояснив Рон, - у Таємній кімнаті сталася одна оказія. Професор Локарт...

- Я що, професор? - здивувався Локарт. - Отакої! А я гадав, що я повний дурило! Еге?

- Він намагався наслати на нас чари забуття, але чарівна паличка вразила його самого, - півголосом пояснив Дамблдорові Рон.

- Он як! - похитав головою Дамблдор, а його довгі срібні вуса затремтіли. - Наштрикнувся на власний меч, Ґільдерою?

- Меч? - не зрозумів Локарт. - Я не маю меча. А от цей хлопець має. - Він показав на Гаррі. - Він вам його позичить.

- Роне, чи не міг би ти відвести до лікарні й професора Локарта? - попросив Дамблдор. - Я хотів би перекинутися ще кількома словами з Гаррі.

Локарт рушив до виходу.

Рон, зачиняючи за собою двері, допитливо глянув на Гаррі і Дамблдора. Дамблдор підійшов до одного з крісел біля каміна.

- Присядь, Гаррі, - запропонував він, і Гаррі сів, відчуваючи незбагненний неспокій.

- Передусім, Гаррі, я хочу тобі подякувати, - сказав Дамблдор, і його очі знову замерехтіли. - Там, у кімнаті, ти виявив мені справжню відданість. Інакше Фоукс нізащо не прилетів би до тебе.

Він погладив фенікса, який сів йому на коліна тріпочучи крильми. Гаррі ніяково всміхнувся.

Дамблдор не спускав з нього очей.

- Отож ти зустрів Тома Редла, - замислено мовив Дамблдор. - Можу собі уявити, як ти його цікавив!

Раптом Гаррі заговорив про те, що не давало йому спокою.

- Професоре Дамблдоре! Редл казав, що я подібний до нього. Дуже подібний.

- Він справді таке казав? - замислено глянув Дамблдор з під своїх кошлатих сріблястих брів. - А що ти сам про це думаєш, Гаррі?

- Я не думаю, що я такий, як він! - аж трохи заголосно вигукнув Гаррі. - Тобто я... я у Ґрифіндорі... я...

Але він замовк, бо його знов охопив потаємний сумнів.

- Пане професоре, - промовив він за якусь мить, - Сортувальний капелюх казав мені, що я... що я багато чого досяг би в Слизерині. Певний час усі думали, що я спадкоємець Слизерина, бо я вмію говорити парселмовою.

- Гаррі, ти вмієш говорити парселмовою, спокійно пояснив Дамблдор, - бо Волдеморт - останній живий нащадок Салазара Слизерина - теж говорить парселмовою. Якщо я не дуже помиляюся, то разом з цим шрамом він передав тобі тієї ночі і деякі свої здатності. Я певен, що сам він, звичайно, не мав такого наміру.

- То Волдеморт передав мені частинку себе самого? - приголомшено запитав Гаррі.

- Здається, так.

- І я таки мав бути в Слизерині, - розпачливо глянув на Дамблдора Гаррі. - Сортувальний капелюх побачив у мені слизеринські властивості і...

- Послав тебе до Ґрифіндору, - спокійно докінчив Дамблдор. - Послухай, Гаррі. Так сталося, що ти володієш багатьма якостями, які Салазар Слизерин цінував у своїх улюблених учнях: його власним дуже рідкісним даром - зміїною мовою; винахідливістю, рішучістю... певною зневагою до правил, - додав він - тут його вуса знову затремтіли. - А проте Сортувальний капелюх віддав тебе у Ґрифіндор. Ти знаєш, чому так сталося. Подумай.

- Він віддав мене у Ґрифіндор тільки тому, що я попросив не посилати мене у Слизерин, - розпачливо сказав Гаррі.

- Саме так! - знову засяяв Дамблдор. - Цим ти і відрізняєшся від Тома Редла. Те, ким ми є насправді, Гаррі, набагато більше залежить не від наших здібностей, а від нашого вибору.

Гаррі приголомшено й нерухомо сидів у кріслі.

- А коли тобі потрібні ще докази, що ти істинний ґрифіндорець, то уважніше придивися до ось цього.

Дамблдор підняв зі столу закривавленого срібного меча і подав його Гаррі. Той похмуро покрутив його в руках: підсвічений вогнем каміна меч поблискував рубінами. І тут Гаррі побачив ім'я, викарбуване знизу під руків'ям: Ґодрік Ґрифіндор.

- Знай, Гаррі: тільки істинний ґрифіндорець може витягти цей меч з капелюха.

Якусь хвилину обидва мовчали. Тоді Дамблдор висунув одну з шухлядок столу професорки Макґонеґел і дістав звідти перо й каламар.

- Гаррі, тобі треба попоїсти й виспатися. А зараз - на бенкет. А я тим часом напишу в Азкабан - треба визволити нашого лісника, і дам оголошення для "Щоденного віщуна", - додав він багатозначно. - Нам буде потрібен новий учитель захисту від темних мистецтв. Ну, чому це ми завжди маємо з ними такі клопоти, га?

Гаррі підвівся й рушив до дверей. Але не встиг він торкнутися клямки, як двері так рвучко відчинилися, що аж грюкнули об стіну.

У дверях стояв розлючений Луціус Мелфой, а під його рукою зіщулився перебинтований з голови до ніг Добі.

- Добрий вечір, Луціусе! - привітно сказав Дамблдор. Містер Мелфой влетів у кімнату, мало не збивши Гаррі з ніг.

Добі з переляканим обличчям подріботів за ним, ховаючись за полу його мантії.

- Ага! - вигукнув Луціус Мелфой і вп'явся у Дамблдора холодними очима. - Ти повернувся! Члени опікунської ради звільнили тебе, а ти однак наважився вернутись у Гоґвортс.

- Бачиш, Луціусе, - незворушно усміхнувся Дамблдор, - решта одинадцять членів Ради зв'язалися сьогодні зі мною. Чесно кажучи, це була просто якась совина злива. Вони почули про загибель доньки Артура Візлі й захотіли, щоб я негайно повернувся. Зрештою, вони вирішили, що я - найкраща кандидатура на цю посаду. А ще вони розповіли мені дуже дивні речі. Декому з них здалося, ніби ти погрожував проклясти їхні родини, якщо вони не погодяться відправити мене у тимчасову відставку.

Містер Мелфой зблід, як мрець, але його очі щілини й далі променилися люттю.

- І що? Ви, може, припинили напади? - вишкірився він. - Піймали злочинця?

- Піймали, - усміхнувся Дамблдор.

- Ну? - вигукнув містер Мелфой. - І хто це?

- Той, що й минулого разу, Луціусе, - відповів Дамблдор. - Але тепер Волдеморт діяв через іншу людину. З допомогою цього щоденника.

Допитливо стежачи за Мелфоєм, Дамблдор підняв невеличку чорну книжечку з великою дірою в центрі.

Гаррі увесь той час дивився на Добі. Ельф витворяв щось дуже дивне. Багатозначно вп'явшись у Гаррі своїми великими очима, він показав на щоденник, тоді - на містера Мелфоя, а тоді почав лупцювати себе кулаком по голові.

- Зрозуміло, - поволі промовив містер Мелфой.

- Дотепний план, - сказав Дамблдор рівним голосом, і далі дивлячись просто у вічі Мелфоя. - Адже, якби Гаррі... - містер Мелфой гостро зиркнув на Гаррі, - ...та його приятель Рон не знайшли цієї книжечки, то що ж - у всьому могли б звинуватити Джіні Візлі. Ніхто не зміг би довести, Що вона діяла не з власної волі.

Мелфой мовчав. Його обличчя зненацька перетворилося на маску.

- Ти тільки уяви, - вів далі Дамблдор, - що могло б тоді статися... Візлі - одна з наших найвідоміших чистокровних родин... Уяви, як би вплинуло на Артура Візлі та його указ про захист маґлів повідомлення, що його рідна донька вбиває осіб маґлівського роду!.. Нам дуже поталанило, що цей щоденник знайдено і в ньому стерто усі Редлові спогади. Хтозна, які наслідки могли б бути за інших обставин.

- Так, дуже пощастило, - видушив із себе Мелфой.

Але Добі за його спиною й далі показував то на щоденник, то на Луціуса Мелфоя, а тоді бив себе по голові.

І Гаррі раптом зрозумів. Він кивнув Добі, і той позадкував у куток. Тепер він карав себе тим, що почав крутити свої вуха.

- Містере Мелфою, а чи не знаєте ви, звідки Джіні взяла цього щоденника? - запитав Гаррі.

- Як я можу знати, де те дурне дівчисько його взяло? - повернувся до нього Луціус Мелфой.

- Але ж це ви підкинули їй цей щоденник! - сказав Гаррі. - У книгарні "Флоріш і Блотс". Ви тоді взяли її старий підручник із трансфігурації і засунули в нього щоденника. Хіба не так?

Побілілі пальці Мелфоя почали стискатися й розтискатися.

- Доведи! - просичав той.

- Звичайно, цього вже ніхто не може зробити! - сказав Дамблдор, усміхаючись Гаррі. - Надто тепер, коли Редл уже щез зі щоденника. Проте я раджу тобі, Луціусе, не роздавати більше нікому старих шкільних речей Волдеморта. Якщо котрась із них знову потрапить у невинні руки, я не сумніваюся, що Артур Візлі з'ясує, хто саме їх давав.

Луціус Мелфой на мить завмер, і Гаррі виразно побачив, як смикнулася його права рука, ніби він намірявся вихопити чарівну паличку.

Натомість Мелфой повернувся до свого ельфа домовика:

- Ходімо, Добі!

Він рвучко відчинив двері, а коли ельф підбіг до нього, Мелфой копнув його ногою.

Добі заверещав від болю, його стогони й зойки в коридорі не вщухали.

І тут Гаррі сяйнула одна ідея.

- Пане професоре, - швидко промовив він, - чи не міг би я віддати цього щоденника містерові Мелфою, якщо дозволите?

- Звичайно, Гаррі, - спокійно відповів Дамблдор. - Тільки швиденько. Не забувай про бенкет.

Гаррі схопив щоденник і вискочив з кабінету. Він чув, як десь за поворотом зойкає бідолашний Добі. Мерщій, не знаючи, чи спрацює його план, Гаррі скинув один черевик, стягнув з ноги мокру, вкриту слизом шкарпетку, запхав у неї щоденника і побіг темним коридором.

Наздогнав їх угорі на сходах.

- Містере Мелфою, - засапано сказав він, - я щось для вас маю. І він подав Луціусу Мелфою брудну шкарпетку.

- Що це за?..

Мелфой зірвав шкарпетку зі щоденника, пожбурив її, і розлючено перевів погляд на Гаррі:

- Ти колись закінчиш так само, як твої батьки, - сказав він неголосно. - Ті придурки теж завжди лізли не в свої справи.

Він повернувся, щоб іти далі:

- Пішли, Добі. Я кому сказав - пішли!

Але Добі не рухався. Він тримав у руках бридку, липку шкарпетку і дивився на неї, як на найкоштовніший скарб.

- Господар дав Добі шкарпетку, - здивовано вимовив ельф. - Господар дав її Добі.

- Що таке? - гаркнув містер Мелфой. - Що ти верзеш?

- Добі отримав шкарпетку! - не вірив своєму щастю домовик. - Господар викинув, Добі зловив і тепер... Добі вільний!

Луціус Мелфой застигло дивився на Добі. Тоді кинувся до Гаррі.

- Хлопче, я через тебе втратив слугу! Але Добі крикнув:

- Ні, ви не зашкодите Гаррі Поттерові!

Щось гучно ляснуло, і містера Мелфоя відкинуло назад. Він покотився сходами додолу, перелітаючи по три сходинки зразу, і гепнувся десь там унизу, немов лантух. Розлючено підвівся і вихопив чарівну паличку. Але Добі загрозливо підняв свого довжелезного пальця.

- Ви негайно заберетеся звідси! - гнівно звелів він. - Ви не торкнетеся Гаррі Поттера. Забирайтеся негайно!

Луціус Мелфой не мав вибору. Востаннє люто глянувши на них, він загорнувся в мантію і вибіг.

- Гаррі Поттер звільнив Добі! - пронизливо заверещав ельф, дивлячись на Гаррі, а місячне сяйво з вікна відбивалося в його круглих очах. - Гаррі Поттер відпустив Добі на волю!..

- Це все, що я зміг, Добі! - усміхнувся Гаррі. - Але обіцяй: ти більше ніколи не будеш рятувати мені життя.

Бридке буре обличчя ельфа раптом засвітилося широкою усмішкою.

- Маю одне запитання, Добі, - сказав Гаррі, поки ельф тремтячими руками натягав на себе шкарпетку. - Ти мені казав, що моя небезпека не пов'язана з Тим Кого Не Можна Називати. Пам'ятаєш?

- То ж був ключ до розгадки, паничу, - пояснив Добі, здивовано вирячивши очі, ніби це було очевидним. - Добі вам натякнув. Адже лорда Темряви, до того, як він змінив своє ім'я, можна було вільно називати, розумієте?

- Справді, - невпевнено погодився Гаррі. - Що ж, я, мабуть, піду. Внизу бенкет... та й моя приятелька Герміона вже, напевно, прокинулась.

Добі обхопив Гаррі руками за пояс і пригорнувся до нього.

- Гаррі Поттер ще кращий, ніж Добі думав! - заридав він. - Прощавайте, Гаррі Поттере!

Знову щось гучно ляснуло - і Добі щез.

* * *

Гаррі вже бував на кількох бенкетах у Гоґвортсі, але такого ще не бачив. Усі були в піжамах, і святкування тривало цілу ніч. Гаррі не знав, що було найкращою миттю бенкету: чи та, коли Герміона підбігла до нього з вигуками: "Ти розгадав! Ти розгадав!"; чи та, коли від гафелпафського столу до нього підійшов Джастін, щоб потиснути руку, і довго вибачався за всі підозри; чи та, коли о пів на третю ночі з'явився Геґрід і так щиро поплескав Гаррі й Рона по плечах, що вони увіткнулися носами в тарілки з бісквітами; чи та, коли з'ясувалося, що завдяки чотирьохстам очкам, які отримали Гаррі й Рон, Ґрифіндор другий рік поспіль завоював кубок гуртожитків; чи та, коли професорка Макґонеґел оголосила, що іспити відмінено ("Ой, ні!" - вигукнула Герміона); чи та, коли Дамблдор повідомив, що професор Локарт, на жаль, не зможе повернутися до школи, бо мусить трохи підлікувати свою пам'ять (почувши цю новину, разом з учнями радісно закричало й чималенько вчителів).

- А шкода, - зітхнув Рон, наминаючи пампушку з джемом. - Він якраз починав мені подобатись.

* * *

Решта літнього семестру запам'яталася яскравим сонячним сяйвом. Гоґвортс повернувся до звичного розпорядку, якщо не рахувати кількох невеличких змін: були скасовані лекції із захисту від темних мистецтв ("Ми вже й так випробували це все на практиці!" - утішав Рон невдоволену Герміону), а Луціуса Мелфоя позбавили членства в Раді опікунів школи. Драко більше не ходив по школі з таким виглядом, ніби увесь Гоґвортс належить тільки йому. Навпаки - він був тепер похмурий і насуплений. А от Джіні Візлі знову щасливо усміхалася.

Швидко минав час, і ось уже пора їхати додому на "Гоґвортському експресі". Гаррі, Рон, Герміона, Фред, Джордж і Джіні зайняли ціле купе. Вони сповна скористалися останніми кількома годинами перед початком літніх канікул, коли їм ще можна було чарувати. Грали у вибухові карти, запускали рештки останніх Фредових і Джорджевих феєрверків від Флібустьєра і роззброювали одне одного з допомогою заклять. У Гаррі це виходило чи не найкраще.

Поїзд уже підходив до вокзалу Кінґс Крос, коли Гаррі щось пригадав:

- Джіні, а що робив Персі, коли ти його побачила, і він просив, щоб ти нікому не розповідала?

- А а, це! - захихотіла Джіні. - Ну, Персі має дівчину.

Стос книжок випав у Фреда з рук просто на голову Джорджеві.

- Що-що?

- Це та староста з Рейвенклову Пенелопа Клірвотер, - пояснила Джіні: - Ще торік улітку він усе писав їй листи. Таємно зустрічався з нею в школі. Якось я забігла в порожній клас, а вони там цілуються. Тому він і був такий засмучений, коли на неї... ну, ви знаєте... напали. Але ж ви не будете його дражнити, правда? - стурбовано додала вона.

- Ми?.. Нам би й у голову таке не прийшло! - аж засяяв Фред.

- Звичайно, ні! - вишкірився Джордж. "Гоґвортський експрес" уповільнив хід і зрештою зупинився.

Гаррі дістав перо, аркуш пергаменту й повернувся до Рона з Герміоною.

- Це називають телефонним номером, - сказав він Ронові, двічі написавши номер. Тоді розірвав аркуш навпіл і дав кожному по половинці. - Минулого літа я розповів твоєму татові, як користуватися телефоном, він тобі пояснить. Подзвоніть мені, коли я буду в Дурслів, о'кей? Два місяці розмовляти лише з Дадлі - я цього не витримаю.

- Але ж коли твої тітка й дядько почують, що ти зробив цього року, - вони стануть пишатися тобою, правда? - запитала Герміона, коли вони зійшли з поїзда й занурилися в юрбу, яка прямувала до зачарованої перегородки.

- Пишатися? - перепитав Гаррі. - Ти що, збожеволіла? Адже я стільки разів міг загинути, і - от маєш - лишився живий! Та вони луснуть зі злості!

І друзі разом пройшли крізь бар'єр до маґлівського світу.

(Переклад Віктора Морозова)

Любіть Україну

Фентезі в українській літературі

В українській літературі фентезі розвивається надзвичайно активно, здобуваючи прихильність читачів. Так, є можливість знайомитися із цікавими фентезійними творами завдяки серіям книг «Українська майстерня фантастики», «Нове українське фентезі», «Поза фокусом». Своє авторитетне «фентезійне слово» вже сказали М. Соколян, брати Капранови, В. Кожелянко, В. Арєнєв, О. Ільченко, Л. Дереш, Марина Рибалко («Подорож туди, де сніг»), Валерій й Наталія Лапікури, О. Денисенко, Г. Пагутяк та інші автори.

У медіапросторі

Фільми про Гаррі Поттера

За романами про відважного чарівника кінематографістами США і Великої Британії було знято серію кінофільмів «Гаррі Поттер», що складається з дев’яти фільмів (2001-2011). Серію творили чотири видатні режисери: Кріс Коламбус, Альфонсо Куарон, Майк Ньюелл, Девід Єйтс у співпраці з двома сценаристами - Стівом Кловзом (усі фільми, крім «Гаррі Поттер та Орден Фенікса») та Майклом Голденбергом (якому належить втілення історії про Орден Фенікса). Глядачам стали добре знайомими та близькими Деніел Редкліфф, Руперт Грінт, Емма Вотсон - актори, котрі втілили образи трьох основних персонажів: Гаррі Поттера, Рона Візлі, Герміону Грейнджер. Робота над серією фільмів тривала понад десять років, так була завершена історія боротьби Гаррі Поттера та його друзів із Лордом Волдемортом.

Гаррі Поттер (Деніел Редкліфф), Герміона Грейнджер (Емма Вотсон) та Рон Візлі (Руперт Грінт)

Теорія літератури

Фентезі (англ. fantasy - фантазія) - жанровий різновид фантастики, у творах якого дія якого відбувається у вигаданому світі, де чудеса і вигадка тісно сплетені з реальністю. У фентезійних творах елементи магії та надприродні явища є невід’ємною складовою сюжету або, назагал, композиції. Жанровий різновид фентезі поширений у живописі, кінематографі, настільних іграх, відеоіграх, комп’ютерних іграх.

CLASSROOM

УСНО

1. Як жилося Гаррі Поттерові у родині його дядька й тітки?

2. Чому день, з опису якого починається твір, був особливо сумним для Гаррі?

3. Опишіть перебування головного героя в родині Візлі. Які особливості в стосунках Дурслі та Візлі ви зауважили?

АНАЛІЗ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

4. Яким способом друзі дісталися школи, коли опинилися перед перешкодою на вокзалі?

5. Чому кмітливість учнів школи чарівників викликала хвилю обурення у вчителів?

6. Чому, на вашу думку, Гаррі відмовився прислухатися до застережень Доббі?

ПИСЬМОВО

7. Випишіть основні епізоди твору, давши кожному із них назву - у цій назві має бути втілена ідея епізоду.

ЦИФРОВІ ТЕХНОЛОГІЇ

8. За допомогою інтернету знайдіть зображення школи чарівників та її околиць. Скористайтеся фільмами та ілюстраціями за романами про Гаррі Поттера.

ДОСЛІДЖЕННЯ

9. Складіть характеристику образу Гаррі Поттера, добираючи цитати із тексту.

10. Опишіть правила внутрішнього розпорядку школи чарівників.

11. Чому, на вашу думку, Джінні стала головним героєм історії зі щоденником?

12. Як Гаррі вдалося здобути перемогу над змієм?

ВАША ТВОРЧІСТЬ

13. Уявіть, що ви маєте можливість «дружити через щоденник». Яким ви бачите свого співрозмовника? Які питання ви хотіли б йому задати і на які готові відповісти?

ПРОЄКТ

14. Проаналізуйте вчинки Гаррі за розвитком сюжету. Чи з усіма його рішеннями ви погоджуєтеся? Чи є моменти, де вам здається, що Гаррі варто було вчинити по-іншому? Поясніть свою думку.

У КОМАНДІ

15. Працюючи в групах, складіть характеристики образів Герміони, Рона, Джінні, Малфоя, директора та вчителів школи.

ЖИТТЄВІ СИТУАЦІЇ

16. Чому Гаррі Поттер викликав особливі емоції в усіх, із ким спілкувався - або симпатію і співчуття, або гостру неприязнь?

17. Який оберіг мав Гаррі - те, з чим не могло впоратися жодне зло?

18. Оцініть ставлення директора школи та вчителів до Гаррі.