Зарубіжна література. Повторне видання. 5 клас. Ніколенко

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Розділ 5. У вирі захопливих пригод

https://academia-nikolenko-5klas.com.ua/

Марк Твен

(1835-1910)

Доброта — це те, що може почути глухий і побачити сліпий.

Марк Твен

Улюблений для багатьох поколінь читачів письменник Марк Твен — автор оптимістичних, радісних і глибоких за змістом творів. Його персонажі — відважні, мудрі, витривалі дорослі та допитливі й непосидючі діти — стали символами дитинства, дорослішання й становлення характеру особистості.

Справжнє ім’я Марка Твена — Семюель-Ленггорн Клеменс. Народився він 30 листопада 1835 року в невеликому селищі Флориді (штат Міссурі, США). Сім’я жила у скруті. Невдовзі вона була змушена переселитися в невеличке судноплавне містечко Ганнібал, розташоване на правому березі річки Міссісіпі. Найкращі спогади Семюеля про дитинство пов’язані саме із цим містечком, яке він називав «раєм для хлопчаків». Саме воно стало прообразом Сент-Пітерсберга, де розгорталися історії пригод Тома Соєра та Гека Фінна. Щороку в Ганнібалі відзначають річниці, присвячені Марку Твену. Відвідувачі зі всього світу з’їжджаються до маленького містечка Ганнібал у штат Міссурі, де колись мешкав письменник і де жили герої його книжок.

Будинок, у якому Марк Твен жив у 1874-1891 рр. (нині — Будинок-музей митця). Гартфорд, Коннектикут. Сучасне фото

Марк Твен. 1950 р.

Коли Семюелю було дванадцять років, батько помер і родина опинилася на межі зубожіння. Дітям довелося покинути навчання й іти працювати. Старший брат Орайон відкрив власну типографію, а Семюель працював там набірником друку. Інколи йому навіть вдавалося надрукувати власні статті.

У вісімнадцять років С.-Л. Клеменс вирушив у мандрівку країною. Читав багато книг, із завзяттям відвідував найкращі бібліотеки, активно й старанно навчався самотужки. Невдовзі отримав роботу помічника лоцмана на кораблі. Із цією роботою пов’язаний літературний псевдонім — Марк Твен, що з’явився під одним із його творів у 1863 році. Обов’язок лоцмана — вести пароплав по фарватеру (штучному або природному проході для суден, позначеному буями, віхами тощо) і вимірювати глибину ріки спеціальною жердиною. Звичним лоцманським вигуком того часу було: «мірка два», англійською — «марк твен».

Корабель на річці Міссісіпі. Кінець XIX ст.

Марк Твен з родиною. 1880-ті роки

Географія мандрів Марка Твена була навдивовижу широкою: Сент-Луїс, Нью-Йорк, Філадельфія, Цинциннаті, Новий Орлеан.

Перший великий твір Марка Твена «Славнозвісна жаба-стрибуха з Калаверасу» одразу став популярним у багатьох штатах Америки. Упродовж кількох років він друкував численні оповідання й рецензії. Водночас виявив непересічний талант розповідача й промовця, виступаючи перед численними авдиторіями.

Марк Твен написав такі всесвітньо відомі твори, як «Пригоди Тома Соєра», «Пригоди Гекльберрі Фінна», «Принц і злидар», «Янкі при дворі короля Артура» та ін.

Провідні університети США присвоїли йому докторські ступені. У 1901 році він отримав почесний ступінь доктора красного письменства Єльського університету, у 1902 — почесний ступінь доктора права Міссурійського університету, 1907 — почесний ступінь доктора Оксфордського університету.

У Марка Твена було цікаве коло спілкування. Він дружив із винахідником Нікола Теслою і навіть брав участь у його експериментах.

Обкладинка книжки «Славнозвісна жаба-стрибуха з Калаверасу»

Єльський університет. Сучасне фото

Літературна мандрівка

Марк Твен у Криму

Улітку 1867 року Марк Твен як журналіст у складі американської делегації побував у Криму, відвідав Севастополь, Ялту, Лівадію. Його подорожні нотатки схвально оцінили читачі. Згодом їх було видано окремою книжкою «Шлях нових паломників».

Ялта. Кінець XIX ст.

Барви художнього твору

Пригоди Тома Соєра (1876)

У творі йдеться про хлопчика Тома Соєра, його родину (тітоньку Поллі, зведених брата й сестру — Сіда й Меррі), а також про вигадане містечко Сент-Пітерсберг, що дуже нагадує Ганнібал — місто дитинства автора. Дія відбувається в 40-ві роки XIX ст., напередодні громадянської війни в Сполучених Штатах Америки.

Том був водночас шибеником, витівником, добрим, відважним, щедрим, задерикуватим і кмітливим. Він хитрістю отримав Біблію як головний приз у недільній школі; закохався в Бекі Тетчер, дочку відомого судді, яка нещодавно переїхала до Сент-Пітерсберга. Багато часу Том проводив із Гекльберрі Фінном, місцевим волоцюгою, якого поважали всі хлопчаки міста. Якось опівночі на кладовищі друзі хотіли здійснити ритуал зцілення від бородавок, однак стали свідками злочину. У товаристві Джо Гарпера і Гекльберрі Фінна Том намагався розпочати «піратське» життя на острові Джексона. А одного разу Том і Гек шукали скарби в покинутому будинку. Друзі довідалися про жахливі наміри індіанця Джо завдати кривди багатій удові Дуглас. Гек побіг по допомогу, але про свою роль у її порятунку розповідати боявся, остерігаючись помсти індіанця. Під час пікніка Том заблукав і мало не загинув у печері. Там він натрапив на таємну схованку, яку влаштував злочинець. Після тієї пригоди печеру закрили. Отож індіанець Джо не зміг вибратися звідти. Том і Гек згодом знайшли заховану в печері скриню золота й порівну поділили скарб. Удова Дуглас усиновила Гека; Томові вдалося переконати друга-волоцюгу залишитися в новому домі, а невдовзі вони разом організували ватагу розбійників...

Пам'ятник Тому Соєру та Гекльберрі Фінну. м. Ганнібал (штат Міссурі, США)

Любіть Україну

Українські переклади повісті «Пригоди Тома Соєра»

Уперше в Україні твір «Пригоди Тома Соєра» вийшов друком 1906 року у Львові (в перекладі Юліана Панькевича). Згодом світ побачили ще два переклади — Марії Загірної (1907) і Насті Грінченко (1908), дружини й дочки Бориса Грінченка. У сучасний період повість перекладали В. Митрофанов, Л. Красавіцька, С. Фесенко, Ю. Корецький та ін.

Пригоди Тома Соєра

(Уривки)

Розділ І

Які риси характеру Тома виявилися в першому розділі?

— Томе!

Ані звуку.

— Томе!

Ані звуку.

— Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе, озвися!

Ані звуку.

Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Шукаючи таку дрібницю, як хлопець, вона майже ніколи не дивилася крізь скельця: то були парадні окуляри, втіха її душі, і призначалися вони для «вигляду», а не для діла, — так само вона могла б дивитися й крізь дві конфорки з кухонної плити. Якусь мить стара стояла видимо спантеличена, а тоді промовила — не надто сердито, проте досить голосно, щоб її почули меблі в кімнаті:

— Ну стривай, попадешся ти мені в руки!..

Стара не докінчила, бо саме стояла нахилившись і тицяла щіткою під ліжком, отож мусила раз у раз зводити дух. Та з-під ліжка вона виштурхала тільки кота.

— Зроду не бачила такого поганця!

Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, — то був її «город». Тома не видно ніде. Тоді вона підвищила голос, — так щоб було чути далі, — й гукнула:

— Гей, То-о-ме!

Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася — саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

— А, ось ти де! Я ж таки мала б подумати про цю комору. Ти що там робив?

— Нічого.

— Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?

— Не знаю, тітонько.

— Зате я знаю. Це варення — ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..

І лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

— Ой, тітонько! Мерщій оберніться!

Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.

Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:

— Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Мабуть, і справді старі дурні найдурніші. Недарма кажуть: старого собаку нових штук не навчиш. Та Боже ж ти мій, у цього хлопчиська і витівки щоразу інші, отож не знаєш, чого й сподіватися. І він наче знає, скільки можна мучити мене, доки мені урветься терпець. Знає і те, що досить йому хоч на мить збити мене з пантелику або насмішити, як мені вже несила й руку звести, щоб добряче його відшмагати. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! Хто попускає дитині, той псує її, говорить святе письмо. Грішниця я і знаю, що доведеться мені прийняти кару й за себе, й за нього. В ньому наче біс сидить, то помилуй мене Боже, він же, сердешна дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу, як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб’ю його — аж серце кров’ю обкипає. Правду каже святе письмо: короткий вік людський і сповнений скорботи, — так-бо воно й є... Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко — змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця — то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов’язок, а то геть занапащу хлопця.

Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Додому він повернувся, тільки-тільки щоб до вечері встигнути допомогти чорношкірому хлопчині Джімові напиляти на завтра дров і нащипати скіпок — чи принаймні встигнути розповісти йому про свої походеньки, поки Джім сам зробив зо дві третини всієї тієї роботи. А от Сід, Томів молодший (чи, власне, зведений) брат, на той час уже закінчив своє діло (він збирав скіпки): то був слухняний хлопчик, який не любив пустощів і нікому не завдавав клопоту.

Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду. Як і багато хто з простодушних людей, вона тішила себе марнославною думкою, ніби має неабиякий хист до таємної дипломатії, і вважала свої наївні хитрощі за чудеса винахідливості й підступності.

— Томе, — спитала вона, — сьогодні в школі було душно?

— Так, тітонько.

— Страшенно душно, правда ж?

— Так, тітонько.

— І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?

Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не добачив і тому відповів:

— Та ні, тітонько, не дуже.

Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:

— Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко, — а сама тайкома тішилася тим, як спритно й непомітно зуміла перевірити, чи суха в хлопця сорочка.

Але Том уже збагнув, звідки вітер дме, і випередив її наступний хід.

— Дехто з нас поливав собі на голову з помпи. У мене й досі волосся вогке, ось бачите?

Тітка Поллі з досадою подумала, що не скористалася з цього очевидного доказу й дала обвести себе круг пальця. Тоді в неї сяйнула нова думка.

— Але ж, Томе, щоб полити собі на голову з помпи, не треба було розпорювати комір сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!

З обличчя в Тома збігла тінь тривоги. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.

— Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пішов до школи й купався в річці. Та я не гніваюсь на тебе, Томе. Хоч віри тобі, як то кажуть, уже й немає, але часом ти буваєш кращий, ніж здаєшся. Принаймні сьогодні.

Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться.

Аж раптом обізвався Сід:

— Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.

— Та певне ж білою!.. Томе!..

Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:

— Ну, Сідді, це тобі так не минеться! (...)

Том аж ніяк не був Зразковим Хлопчиком у містечку. Та він дуже добре знав такого і страшенно не любив його.

Минуло хвилини зо дві, а може, й менше — і він забув про всі свої злигодні. І не тому, що вони були не такі прикрі й гіркі, як злигодні дорослих людей, — просто їх на якийсь час витіснило нове непереборне захоплення, точнісінько так, як і доросла людина забуває своє горе, збуджена якимсь новим, цікавим для неї ділом. Таким цікавим ділом став для Тома новий спосіб свистіти. (...) Він почував себе, наче астроном, що відкрив нову планету, але радість його, поза всяким сумнівом, була ще більша, глибша й щиріша, ніж в астронома. (...)

Додому Том повернувся дуже пізно і, обережно залазячи крізь вікно, наразився на засідку: на нього чатувала тітка, і, коли вона побачила, на що схожий його одяг, її рішучість обернути хлопцеві суботній відпочинок на підневільну працю стала тверда, як криця.

Розділ II

1. Який закон відкрив Том Соєр?

2. Чи корисний цей закон для вас?

Настав суботній ранок, і все навколо засяяло літніми барвами й свіжістю, забуяло життям. У кожному серці бриніла музика, а коли серце було молоде, пісня лилася з уст. Кожне обличчя променилося радістю, і кожен перехожий ступав пружно й молодо.

Пишно цвіла біла акація і сповнювала повітря своїми пахощами. Кардіфська гора, що підносилася на околиці містечка, була вкрита рясною зеленню і здаля видавалася справжньою землею обітованою, де панували краса, мир і спокій.

Том з’явився на узбіччі вулиці з відром вапна та довгою малярською щіткою в руках. Він зміряв оком паркан, і вся його радість умить розвіялась, а душу сповнила глибока туга. Тридцять ярдів дощаного паркана заввишки дев’ять футів! Увесь світ здався йому нікчемним і безглуздим, а саме життя — важенним тягарем. Зітхнувши, він умочив щітку у відро й провів нею по верхній дошці паркана, тоді зробив те саме ще й ще раз і, порівнявши жалюгідну білу смужку з безмежним небіленим обширом, скрушно сів на огорожку коло дерева.

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

Із хвіртки, наспівуючи «Дівчата з Буффало», підстрибцем вибіг Джім з бляшаним відром у руці. Ходити по воду до міської помпи звичайно здавалося Томові марудним ділом, але тепер він подумав, що це не так уже й погано. Згадав, що коло помпи завжди велелюдно: білі й чорні хлопці та дівчата, дожидаючи своєї черги, відпочивали там, мінялись іграшками, сварилися, билися, пустували. Згадав і те, що хоча до помпи було всього якихось півтораста кроків, Джім ніколи не повертався з водою раніш як за годину, та й то доводилося мало не щоразу когось по нього посилати.

— Слухай, Джіме, — сказав Том, — давай я принесу води, а ти тут трохи побілиш.

Джім похитав головою і відповів:

— Не можу, паничу Томе. Стара пані звеліли мені мерщій іти по воду й не спинятися ніде дорогою. Вони сказали: мабуть, панич Том покличуть мене білити паркан, то щоб я йшов собі й робив своє діло, а про паркан вони самі подбають.

— Та не слухай ти її, Джіме. Вона багато чого каже. Дай-но мені відро — я миттю зганяю. Вона й не знатиме нічого.

— Ой ні, паничу Томе, боюся. Стара пані голову мені одірвуть. Бачить Бог, одірвуть.

— Вона? Та вона ніколи нікого не скривдить, хіба що наперстком по голові стукне — а хто ж цього боїться? Говорить вона справді всякі страхіття, але ж від тих балачок ніякої шкоди, якщо тільки вона сама не плаче... А я дам тобі кульку, Джіме. Білу, мармурову!

Джім завагався.

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

— Білу мармурову кульку, Джіме! Це ж просто чудо.

— Ой, то чудова кулька, паничу Томе, побий мене Бог! Але я так страшенно боюся старої пані...

— А ще, коли хочеш, я покажу тобі свою болячку на нозі.

Джім був усього лише людина і перед такою спокусою встояти не міг. Він поставив відро, взяв білу мармурову кульку й з величезною цікавістю схилився над великим пальцем Томової ноги, з якого той помалу розмотував пов’язку. Але вже наступної миті Джім щодуху мчав вулицею, побрязкуючи відром і щулячись від болю нижче спини, Том завзято білив паркан, а тітка Поллі залишила бойовище з пантофлею в руці й тріумфом у очах.

Але завзяття Томового вистачило ненадовго. Він почав думати про те, як весело мав провести суботній день, і його опосів ще більший смуток. Скоро інші хлопці, вільні як птахи, рушать до всяких принадних місць, і як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що він мусить працювати, — сама ця думка пекла його вогнем. Він видобув на світ свої скарби й почав роздивлятись їх: поламані дрібнички, кульки, інший мотлох, — усе воно, може, й пішло б в обмін на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай півгодини цілковитої волі. Отож, облишивши будь-яку надію підкупити товаришів, він сховав до кишені ті вбогі цяцьки, і в цю ж таки темну хвилину зневіри на нього раптом зійшло натхнення. Атож, не що інше, як чудове запаморочливе натхнення.

Том узяв щітку й заходився спокійно працювати далі. Незабаром у кінці вулиці показався Бен Роджерс — той самий хлопець, чиїх насмішок він боявся над усе. Бен посувався вперед таким собі веселеньким підтюпцем-вистрибцем, і це свідчило, що душа його сповнена радості й добрих сподівань. Він їв яблуко і час від часу видавав протяглий мелодійний гудок, а за ним басовите «дін-дон-дон, дін-дон-дон» — то він зображував із себе пароплав.

Наближаючись, Бен сповільнив швидкість, вийшов на середину вулиці і, нахилившись на правий борт, повернув до узбіччя — неквапливо, старанно й з належною солідністю, бо вдавав «Велику Міссурі», що мала осадку в дев’ять футів. Він був водночас і пароплав, і капітан, і сигнальний дзвін, отож мусив уявляти, ніби стоїть сам на собі, на капітанському містку, сам дає команди й сам їх виконує.

— Спиняй машину! Дін-дін-дін! — пароплав майже втратив швидкість і, ледь посуваючись, наближався до берега. — Здай назад! Дін-дін-дін! — обидві його руки нерухомо витяглись по боках. — Ще трохи назад з правого борту! Дін-дін-дін! Чу-чу-чу! — його права рука тим часом виписувала широкі оберти, вдаючи сорокафутове колесо. — Ще трохи назад з лівого борту! — почала обертатися ліва рука. — Стоп, правий борт! Дін-дін-дін! Стоп, лівий борт! Помалу вперед з правого борту! Стоп! Ще трохи з лівого борту! Дін-дін-дін! Чу-чу-чу!.. Віддати носовий швартов! Ворушись!.. Віддати задній! Гей там, не барися! Намотуй, намотуй! А тепер пускай!.. Машину спинено, сер! Дін-дін-дін! Шш-ш! Шш-ш! Шш-ш!.. (Це машиніст випускав пару).

Том білив собі й не звертав на пароплав ані найменшої уваги. Бен пильно подивився на нього й мовив:

— A-а! То це тебе тут пришвартували, он як?

Відповіді не було. Том оглянув свій останній мазок очима митця, тоді ще раз легенько провів щіткою по паркану і знов подивився, як вийшло. Бен підійшов і став поруч нього. Томові так захотілось яблука, що аж слина покотилася, та він не облишав свого діла.

— То що, друже, мусимо працювати? — спитав Бен.

Том рвучко обернувся і сказав:

— А, це ти, Бене! Я тебе й не помітив.

— Слухай, я оце йду купатися. Я, розумієш? А ти не хочеш? Та ні, ти, мабуть, краще попрацюєш, еге ж? Ну звісно, що попрацюєш.

Том якусь хвилю замислено дивився на товариша, тоді спитав:

— Що ти називаєш працею?

— А оце що — хіба не праця?

Том знову взявся білити й недбало відказав:

— Ну що ж, може, праця, а може, й ні. Я знаю тільки, що Томові Соєру вона до вподоби.

— Ха, можна подумати, що тобі й справді подобається білити!

— Чи подобається? А чом би й ні? Хіба нам кожного дня випадає білити паркани?

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

Тепер усе постало в новому світлі. Бен навіть забув про своє яблуко. А Том ретельно водив щіткою туди й сюди, відступав на мить і дивився, як виходить, тоді щось підправляв то там, то там і знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалі більшою цікавістю і захопленням. Раптом він сказав:

— Слухай, Томе, дай і мені трохи побілити.

Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав.

— Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде. Розумієш, тітка Поллі дуже прискіпується до цього паркана — він же, бач, виходить на вулицю. От якби це був задній паркан, я б не мав нічого проти, та й вона теж. А щодо цього паркана вона страх яка прискіплива: його треба так ретельно побілити, щоб ніде ані-ні. Певне, так зуміє хіба що один хлопець на тисячу, а може, й на дві тисячі.

— Та невже? Ой, Томе, ну дай мені спробувати... хоч трішечки. Якби це ти мене просив, я б дав.

— Та я б з охотою, слово честі, але ж тітка Поллі... і Джім хотів білити, а вона не дозволила, і Сід хотів...

— Ну що ж... Та ні, Бене, краще не треба. Я боюся.

— Я віддам тобі все, що лишилося.

Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки колишній пароплав «Велика Міссурі» упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи його яблуко, замишляв підступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати — і лишалися білити паркан. Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фішерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився й той, право білити придбав Джонні Міллер (...) — і так далі, і так далі година за годиною. На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Крім згаданих уже коштовностей, він мав дванадцять кульок, поламаний пищик, скельце від синьої пляшки, щоб дивитися крізь нього, порожню котушку, ключ, який нічого не відмикав, грудку крейди, скляну затичку від карафки, олов’яного солдатика, двійко пуголовків, шість пістонів, однооке кошеня, мідну дверну клямку, собачий нашийник — не було тільки собаки, — колодочку від ножика, чотири помаранчеві шкуринки та стару поламану раму від кватирки. До того ж він чудово провів час, тішачись безділлям і чималим товариством, а паркан стояв побілений аж у три шари! Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку.

Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть і домагатимуться тільки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим і мудрим філософом, як-от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця — це все те, що ми зобов’язані робити, а Гра — все, чого ми робити не зобов’язані. І це допомогло б йому усвідомити, чому робити штучні квіти чи марудитися ще над якоюсь нудотою — це праця, а збивати кеглі чи сходити на Монблан — усього лише розвага. В Англії деякі заможні пани полюбляють улітку самі правити запряженою четвериком поштовою каретою, проїжджаючи так щодня по двадцять-тридцять миль, — і тільки тому, що це коштує їм чималих грошей; та якби їм запропонували за це платню, розвага стала б працею, і вони відмовилися б від неї. (...)

(Переклад Володимира Митрофанова)

Прослухайте уривки із 6, 7 і 31 розділів повісті «Пригоди Тома Соєра». Як змінюється характер головного героя? Які нові риси в ньому з’явилися?

audiotext

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

Теорія літератури

Повість — жанр літератури; прозовий твір, у якому йдеться про невелику кількість подій, об’єднаних довкола одного чи двох персонажів.

У медіапросторі

Світ дітей у непростому світі дорослих на екрані

У 2011 році на екрани вийшов фільм «Том Соєр» (режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина). Переглядаючи його, можете пересвідчитися у власному знанні тексту твору.

Кадр із фільму «Том Соєр». Режисерка Терміна Хунтгебурт, Німеччина, 2011 р.

presentation

express

CLASSROOM

Усно

1. «Зразковий Хлопчик» у Сент-Пітерсберзі: який він? Яке враження про нього у вас склалося?

2. Чи був Том Соєр «Зразковим Хлопчиком»?

3. Як ставилися до Тома дорослі та діти містечка? Чи можемо вважати головного героя повісті особливим? Доведіть свою думку.

4. Дискусія. Чому сюжет повісті розгортається від епізоду в будинку тітоньки Поллі?

Аналіз та інтерпретація

5. Опишіть світ дорослих і світ дітей у повісті. Хто є яскравими представниками і представницями кожного з них? Як співіснують ці два світи?

6. Знайдіть у тексті епізоди, що виявляють складність характерів головних героїв і героїнь.

7. Охарактеризуйте емоційний стан одного з персонажів твору.

Письмово

8. Напишіть правила поведінки, які порушує Том Соєр, і правила, які він сам для себе придумав. Проаналізуйте їх.

Цифрові технології

9. За допомогою інтернету з’ясуйте значення слова «бестселер». Поясніть, чому твори Марка Твена є бестселерами.

Дослідження

10. Дослідіть ті епізоди повісті, де персонажам доводиться ухвалювати непрості рішення, які визначають долі інших людей і змінюють їх самих. Прокоментуйте ці епізоди.

Ваша творчість

11. Створіть комікс за одним із розділів твору.

Проєкт

12. Підготуйте проєкт на тему «Діти й дорослі у Сент-Пітерсберзі». Використайте для презентації кадри з фільмів про пригоди Тома Соєра та Гекльберрі Фінна.

У команді

13. Робота в групах. Підготуйте інсценування одного з епізодів повісті.

Життєві ситуації

14. Уявіть, що Том Соєр живе серед вас. Ким ви його бачите: другом, приятелем, шибеником, невігласом? Якими були б ваші стосунки з таким хлопчиком?

15. У чому Том Соєр вбачає відмінність між працею і грою? Які ситуації у вашому житті можуть підтвердити або спростувати його думку?

Перевірте себе