Зарубіжна література. Повторне видання. 5 клас. Ніколенко
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Елеонор Портер
(1868-1920)
Радість, яку ми даруємо іншим,
прекрасна тим, що вона не блідне,
як будь-яке інше відображення,
а повертається до нас ще яскравішою.
Віктор Гюго
Американська письменниця Елеонор-Годжман Портер здобула літературну славу завдяки зворушливій історії про дівчинку-сироту, яка вміла радіти життю й щиро навчала цього всіх довкола себе.
Народилася Елеонор Портер 19 грудня 1868 року в м. Літлтоні (США) у родині нащадків перших переселенців із Великої Британії до Америки.
Елеонор часто хворіла, тому вчителі початкової школи допомагали їй навчатися вдома. З дитинства вона захоплювалася музикою, співала в церковному та світському хорах, навчалася в бостонській консерваторії. Завдяки своїм здібностям і наполегливій праці стала випускницею найдавнішого музичного навчального закладу США — Консерваторії Нової Англії.
Консерваторія Нової Англії. Літографія. XIX ст.
Бібліотека Конгресу США
Елеонор любила також писати. З 1892 року друкувала в американських журналах короткі оповідання під псевдонімом Елеонор Стюарт. У 1907 році світ побачив її роман «Проти течії: історія Маргарет». Роман викликав позитивні відгуки читачів і читачок, тож наступного року вона опублікувала продовження — роман «Переміни».
Перші романи принесли Елеонор Портер популярність. У 1911 році читацька авдиторія отримала її повість «Міс Біллі» про дівчинку-сироту, котра приїхала до незнайомих родичів. Успіх повісті надихнув авторку на продовження історії — так з’явилися «Міс Біллі приймає рішення» і «Міс Біллі виходить заміж».
Кабінет Елеонор Портер у саду на даху її будинку в Нью-Йорку (США)
Найпопулярніший роман письменниці «Полліанна» побачив світ 1913 року. Його Елеонор Портер писала в саду, який ріс на даху її будинку в Нью-Йорку. Вона розповідала, що кращого кабінету для себе вона не уявляла.
Примірник роману «Полліанна» Елеонор Портер подарувала своїй бабусі Меріон на знак великої пошани і вдячності за ті поради, які отримала від неї в дитинстві. Цей примірник тепер зберігається в одній із найбільших бібліотек світу — Бібліотеці Конгресу США.
Успіх роману був надзвичайним — до 1920 року його перевидавали 47 разів. А одна з найпопулярніших американських актрис того часу Мері Пікфорд заплатила дуже велику суму за право екранізувати цей твір і зіграла у фільмі головну роль.
Читачі із захопленням сприйняли появу книжки про незвичайну дівчинку. Історія про маленьку сироту, котра володіла «даром радості», так їм сподобалася, що в США активно почали створювати «Клуби Полліанни» і для дітей, і для дорослих.
Елеонор Портер отримувала величезну кількість листів від читачів і читачок, які просили розповісти, що сталося з головною героїнею роману далі. Тому вже 1915 року вийшов у світ роман «Юність Полліанни» (інша назва — «Полліанна виростає»), який здобув не меншу популярність.
Актриса Мері Пікфорд — виконавиця ролі Полліанни
Пам'ятник Полліанні. м. Літлтон (Нью-Гемпшир, США). Сучасне фото
Барви художнього твору
Полліанна (1913)
Дванадцятирічна сирота Полліанна Вітьєр з напівпорожньою валізою та цінним спадком від батька — книжками — прибула до Белдінґсвіля, щоб оселитися в будинку тітки Полі. Місто сповнене звичним життям, у кожному домі — свої клопоти, розгортаються свої історії. І раптом з приїздом Полліанни все в ньому починає змінюватися. Батько навчив Полліанну дивовижної «гри в радість», і ця гра поступово оволодіває містом. За кожною брамою та кожними дверима відбувається щось нове й несподіване. Хоч і нелегко було мешканцям та мешканкам міста змінити свої думки та настрій, наука Полліанни допомогла усім. Ця наука знадобиться і їй самій.
Роман Елеонор Портер жодним чином не відволікає читачів і читачок від їхнього реального життя, не заохочує поринути у мрії та радість, забувши про біль, горе, страждання, тяжкі ситуації. Свого часу авторка висловилася так: «Я ніколи не вважала, що потрібно заперечувати існування труднощів, страждання та зла. Я лише вважаю, що набагато краще сприймати невідоме бадьоро й радісно».
Полліанна
(Уривки)
ПРИЇЗД ПОЛЛІАННИ
Які життєві ситуації Полліанна сприймала як радісні? Як це вплинуло на мешканців і мешканок Белдінґсвіля?
Читаємо з розумінням
У належний час прийшла телеграма, у якій повідомлялося, що Полліанна приїде в Белдінґсвіль наступного дня, двадцять п’ятого червня, о четвертій годині. Прочитавши телеграму, міс Полі насупилася й піднялася сходами на горище і похмуро обдивилася кімнату.
Тут стояло дбайливо застелене ліжечко, два стільці зі спинками, вмивальниця, комод без дзеркала і невеличкий столик. Ні штор на мансардних вікнах, ні картин на голих стінах. Сонце цілий день розжарювало крівлю, і в кімнатці через це було як у грубці. Захисних сіток від комах на вікнах не було, тому вони не відчинялися. І все ж одна муха уперто бриніла та билась об скло, намагаючись вирватися геть.
Міс Полі вбила муху і викинула у вікно (піднявши для цього раму на дюйм), поправила стілець, знову насупилася, вийшла з кімнати і спустилася в кухню.
— Ненсі, — почала вона з порога, — я щойно знайшла муху в кімнаті міс Полліанни. Певне, хтось відчиняв вікно. Я замовила сітки від комах, але тим часом хочу, щоб вікна лишалися зачинені. Моя небога приїздить завтра о четвертій. Обов’язково зустрінь її на станції. Тімоті відвезе тебе екіпажем. У телеграмі написано: «Світле волосся, бавовняна сукенка в червону клітинку і брилик». Це все, що мені відомо, але тобі цього має вистачити.
— Так, мем. А... А ви?
Міс Полі зауважила, як Ненсі запнулася, бо спохмурніла і різко відповіла:
— Ні, я не поїду. У цьому немає потреби. Це все.
Вона повернулася і вийшла: на цьому її місія з облаштування своєї небоги Полліанни завершилася.
У кухні Ненсі сердито натиснула на праску, якою прасувала рушник для посуду.
— «Світле волосся, сукня в червону клітинку, брилик» — це все, що вона знає! Та я крізь землю провалилася б від сорому таке говорити... якби я так зустрічала свою єдину небогу, що їхала б до мене через увесь континент.
Наступного дня, рівно за двадцять четверта, Тімоті та Ненсі виїхали в маленькому екіпажі зустрічати очікувану гостю. Тімоті був сином старого Тома. У містечку приказували, що коли старий Том — права рука міс Полі, то Тімоті — її ліва рука.
Тімоті був юнаком доброї вдачі, ще й симпатичний. Ненсі працювала тут віднедавна, а вони вже здружилися. Але сьогодні вона не схильна була балакати з хлопцем, бо повністю зосередилася на своєму дорученні; вона не зронила майже ні слова дорогою до станції, а там одразу побігла чекати на потяг.
Подумки Ненсі раз по раз повторювала: «Світле волосся, сукенка в червону клітинку, брилик». Знову й знову намагалась уявити, яка ж вона, ця Полліанна.
— Краще б вона виявилась спокійною і розважливою дівчинкою, не впускала б ножі на підлогу й не грюкала б дверима, — зітхаючи, мовила Ненсі до Тімоті, коли той приєднався до неї.
— А як ні, то не відомо, як це на всіх нас окошиться, — розсміявся Тімоті. — Уявити собі: міс Полі — і галасливе дівчисько? О Боже! Чуєш свисток?
— Ой, Тімоті, я все ж таки думаю, що це підло з боку міс Полі послати мене саму, — торохтіла Ненсі, поборюючи раптове хвилювання. Вона повернулася й поспішила знайти місце, звідки б їй краще було видно пасажирів, що висідали на маленькій станції.
Невдовзі Ненсі побачила її: худорлява дівчинка в сукенці у червону клітинку, брилику і з двома грубенькими світло-жовтими косами, що звисали на спині. Миле веснянкувате личко поверталося то ліворуч, то праворуч, видивляючись когось. Ненсі одразу її впізнала, але деякий час не могла опанувати тремтіння в ногах і зрушити з місця. Дівчинка залишилася на пероні вже зовсім сама, коли Ненсі нарешті підійшла.
— Ви — міс Полліанна? — пробелькотала вона. І вже наступної миті ледь не задихнулась у тісних обіймах двох ручок у картатих рукавах.
— О, я така рада, рада, рада бачити вас! — прокричала дівчинка їй біля вуха. — Звичайно ж, я — Полліанна, і я така рада, що ви зустріли мене! Я так на це сподівалася!
— Ви... сподівалися на це? — ошелешено перепитала Ненсі, гублячись у здогадах, як Полліанна могла довідатися про її існування та ще й хотіти, щоб саме вона зустрічала дівчинку. — Ви сподівалися, що я вас зустріну? — перепитала вона, поправляючи капелюшка.
— Звичайно, я всю дорогу намагалася уявити, яка ви з себе, — вигукнула дівчинка, пританцьовуючи навшпиньках і обдивляючись розгублену Ненсі з ніг до голови. — І ось тепер я знаю, яка ви є, і це прекрасно, що ви — саме така.
Ненсі полегшено зітхнула, коли до них підійшов Тімоті. Слова Полліанни зовсім збили її з пантелику.
— Це — Тімоті, — бовкнула вона. — У вас є валіза?
— Так, звичайно, — поважно кивнула Полліанна. — До того ж нова, її мені купила Жіноча допомога. Звичайно, їм більше хотілося придбати червоний килимок для церкви, але все-таки купили мені валізку. А ви не знаєте, скільки коштує червоний килимок для церкви? Я гадаю, що за гроші на валізку можна було б купити килимок на половину проходу між рядами в церкві. До речі, тут у мене в сумці важливий папірець, — містер Ґрей казав, що це чек, котрий я маю віддати вам, а ви отримаєте по ньому мою валізу. Містер Ґрей — це чоловік місіс Ґрей. Вони — родичі дружини пастора Кара. Вони такі милі; я їхала разом з ними сюди на Схід. А ось і він, — дівчинка нарешті розшукала папірець у сумочці, яку тримала в руках.
Ненсі перевела подих. Вона інстинктивно відчула, що хтось повинен це зробити після такої довгої промови. Зиркнула на Тімоті, але той ховав очі.
Нарешті рушили: валізу примостили позаду, а Полліанна зручно втиснулася поміж Тімоті та Ненсі. Доки лаштувалися їхати додому, дівчинка не вгавала й сипала запитаннями та коментарями, аж Ненсі, відповідаючи, вибилася з сил.
— Ой, як гарно! Це далеко? Добре, якби далеко! Я так люблю їздити! — не вгавала Полліанна, щойно екіпаж рушив. — Хоча, якщо це не дуже далеко, я теж не буду засмучуватися, бо так хочу швидше побачити, куди ми приїдемо. Яка чудова вулиця! Я знала, що тут буде гарно. Татко мені розповідав...
Вона урвала на цьому, бо не вистачило дихання. Ненсі нерішуче глянула на неї й помітила, як підборіддячко їй затремтіло, а на очі набігли сльози. Однак за мить Полліанна опанувала себе, гордо підняла голову і продовжила:
— Татко мені все переповів. Він нічого не забув. А ще... я мала пояснити відразу... місіс Ґрей так говорила... чому я приїхала не в чорній сукні, а в червону клітинку. Вона сказала, що ви можете не повірити, але серед останніх пожертвуваних у місію речей просто не виявилося чорної сукні. Була лише оксамитова чорна баска1 однієї пані, котра, на думку дружини пастора Кара, мені не пасувала. Крім того, баска мала такі білі плями... попротиралася на ліктях і деінде. Частина Жіночої допомоги була готова купити мені чорну сукню з капелюшком, однак інша частина наполягала на тому, що червоний килимок для церкви необхідніший. Зрештою, місіс Байт сказала, що це, можливо, й краще, бо їй дуже не подобаються діти в чорному... Тобто, вона, звичайно, дітей любить, але не в чорному.
1 Баска — жіноча сукня з приталеним ліфом.
Полліанна перевела подих, і Ненсі, затинаючись, встигла вставити:
— Не хвилюйся, все буде гаразд...
— Справді? Я така рада, що ви теж так думаєте, — кивнула Полліанна, знову втамувавши клубок у горлі. — Адже коли ти в чорному, набагато важче радіти.
— Радіти?! — сторопіло перепитала Ненсі.
— Так, адже татко пішов на небо, і зараз він там разом з мамою та рештою родини. Він казав, що я повинна радіти. Але іноді це так важко, навіть у сукенці в червону клітинку, тому що... Тому що він мені дуже потрібен тут. У мами та всіх інших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого не лишилося, крім Жіночої допомоги. Але тепер, безперечно, все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Полі. Якби ви знали, яка я рада, що ви у мене є!
У Ненсі болюче співчуття до цієї горопашної дитини раптом перемінилося на справжнісінький жах.
— Полліанно любенька, ви глибоко п-помиляєте-ся, — пробеленділа вона. — Я — всього-на-всього Ненсі. Я не ваша тітонька Полі.
— Ви, ви — не тітонька Полі? — прошепотіла, затинаючись, розгублена дівчинка.
— Ні, я лише Ненсі. Я й гадки не мала, що ви переплутаєте мене з нею. Ми — зовсім не схожі, анітрішечки.
Тімоті тихцем хихикав, але Ненсі була надто схвильована, аби помітити веселі іскорки в його очах.
— Але — хто ж тоді ви? — запитала Полліанна. — Ви зовсім не схожі на Жіночу допомогу.
Цього разу Тімоті розреготався.
— Я — Ненсі, служниця. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування великих речей. Цим у нас займається місіс Дерджин.
— А сама тітонька Полі — вона існує? — стурбовано допитувалася Полліанна.
— От у цьому ти можеш не сумніватися, — запевнив її Тімоті.
Полліанні зразу відлягло.
— Ну, то й добре, — весело проговорила вона після хвилинного мовчання. — Знаєте, я рада, що тітонька Полі не приїхала мене зустрічати. Адже це означає, що зустріч із нею ще попереду. А крім того, у мене тепер є ви.
Ненсі почервоніла. Тімоті весело підморгнув їй.
— Як на мене, то це досить вишуканий комплімент, — промовив він. — Ненсі, ти маєш подякувати юній леді.
— Я... Я думаю... Думаю про міс Полі, — виговорила вона.
Полліанна задоволено зітхнула.
— Я теж. Мені так цікаво, яка вона? Ви ж знаєте, вона — моя єдина тітонька, я довгий час навіть не підозрювала про її існування. Потім якось тато мені розповів про неї. Він казав, що живе вона у чудовому величезному будинку на самісінькому вершечку пагорба.
— Авжеж. Його вже видко, — сказала Ненсі. — Отой великий білий із зеленими віконницями.
— Ой, який гарний! А скільки дерев і трави навколо! Я ще в житті не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а моя тітонька Полі — багата?
— Так, міс.
— Як це чудово! Це, мабуть, так приємно мати багато грошей. А я ніколи не зустрічала дуже багатих людей. Хіба що Вайти — вони в нас були найбагатші. У них килими в кожній кімнаті, а ще щонеділі вони їдять морозиво. А тітонька Полі теж щонеділі ласує морозивом?
Ненсі заперечно похитала головою. Губи їй затремтіли. Вона лукаво зиркнула на Тімоті.
— Ні, міс. Мені здається, тітонька Полі зовсім не любить морозива. Принаймні в неї на столі я його не бачила.
Обличчя Полліанни витяглося від здивування:
— Не любить? Шкода! Не розумію, як можна не любити морозива. Хоча, зрештою, може, це й на краще, бо мені тепер нічого боятися, що болітиме живіт, як одного разу в місіс Вайт, коли я стільки з’їла морозива — цілу гору. А килими в тітоньки Полі є?
— Так, у неї є килими.
— У кожній кімнаті?
— Так, майже в кожній кімнаті, — відповіла Ненсі й раптом запнулася. Вона пригадала кімнатчину з голими стінами на горищі, де не було жодного килима.
— О, я така рада, — захоплено вигукнула Полліанна. — Мені так подобаються килими! У нас не було килимів — тільки двоє ряденець, які ми знайшли серед місіонерських пожертв, ще й одне з них було заляпане чорнилом. А ще у місіс Байт на стінах висіло багато чудових картин. На них були зображені троянди, маленькі дівчатка навколішки, киця, вівці та лев. Ну, вівці та лев не разом, звичайно. Це в Біблії сказано, що колись вони житимуть разом, але на картинах місіс Байт вони поки що окремо. А ви любите картини?
— Я... Я не знаю, — відповіла Ненсі глухим голосом.
— А я люблю. У нас вдома їх ніколи не було. Вони не часто трапляються у місіонерських пожертвах. Одного разу тато знайшов дві картини. Кращу з них він одразу продав, щоб купити мені взуття. А друга була така порохнява, що розвалилася, щойно ми її повісили на стінку. Скло тріснуло — і все. Я тоді так плакала. Але тепер я навіть рада, що у мене не було цих чудових речей, бо тепер зможу тішитися ними у тітоньки Полі — я не встигла до них звикнути. Це так, начебто знаходиш серед місіонерських пожертв гарненькі кісники, тоді як доти там траплялися лише геть вицвілі брунатні. Господи, дивіться, який прекрасний будинок, — вихопилося в неї, коли екіпаж завернув на широку під’їзну дорогу.
Коли Тімоті вивантажував валізу Полліанни, Ненсі скористалася з нагоди й тишком прошепотіла йому на вухо:
— Не здумай мені навіть натякнути коли-небудь, що ти звільняєшся звідси, містере Тімоті Дерджин. Ти просто не смієш кинути мене саму.
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисерка Сара Хардінг, Велика Британія, 2003 р.
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисер Девід Свіфт, США, 1960 р.
— Звільнятися? Ні в якому разі, — осміхнувся юнак. — Тепер мене звідси й силоміць не витягнеш. Тепер тут з цим дівчам буде веселіше, ніж у кіно.
— Веселіше!? — обурилася Ненсі. — Здається, цій благословенній дитині буде не до веселощів тепер, коли доведеться жити під одним дахом зі своєю тітонькою. Я відчуваю, що їй у цьому домі потрібна буде надійна опора. І я стану їй такою опорою, Тімоті, бачить Бог, я стану, — поклялася Ненсі, а тоді повернулася до Полліанни й повела її широкими східцями до будинку. (...)
ГРА
У чому полягає суть гри, про яку Полліанна розповіла Ненсі?
audiotext
(...) — Ото вам аби тільки порадіти, — відповіла Ненсі, пригадавши, як Полліанна відважно намагалася полюбити свою вбогу кімнатчину на горищі.
Полліанна м’яко розсміялася.
— Ну, це така гра.
— Гра?
— Так, гра, що називається просто радіти.
— Що ви таке кажете?
— Ні, це гра така. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, — вела Полліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще звідтоді, як я була малям. Я розповіла про неї Жіночій допомозі, й вони теж почали гратися в неї. Хоч і не всі...
— І що ж це за гра така? Щоправда, я не надто знаюся на іграх.
Полліанна знову засміялася, а потім ще й зітхнула, і в сутінках на її засмучене обличчя лягла задума.
— Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці.
— Милиці?!
— Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але коли надійшли чергові місіонерські пожертви, леді відписала, що ляльки там не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знадобитися якійсь дитині. З цього, власне, все і почалося.
— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — ледь не роздратувалася Ненсі.
— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме, — щиро пояснювала Полліанна. — Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.
— Боже милий! Чому ж тут можна радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Полліанна заплескала в долоні.
— Отож-бо й воно! — вигукнула вона. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив.
— Тоді, будьте ласкаві, поясніть і мені, — кинула Ненсі.
— Простісінько! Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Полліанна. — Усе дуже просто, коли вмієш грати в цю гру.
— Отаке вигадали, — пробурмотіла Ненсі, майже з острахом подивившись на дівчинку.
— Це не вигадки. Насправді це — чудова гра, — із запалом наполягала Полліанна. — Відтоді ми завжди гралися в неї. І що складніше завдання, то цікавіша гра. Щоправда, іноді в неї буває дуже важко гратися... як-от коли тато відходить на небо і не лишається в житті нікого, крім Жіночої допомоги.
— Або коли тебе поселяють у затхлій маленькій та голій кімнатчині на горищі, — роздратовано докинула Ненсі.
Полліанна зітхнула.
— Це було складно лише на початку, — погодилася вона, — коли я почувалася дуже самотньою. Тоді мені не хотілося гратися, а хотілося чогось гарного. Але я подумала про те, як мені бридко дивитися на свої веснянки у дзеркалі, а ще я побачила чарівний краєвид з вікна! Отож я знайшла, чому радіти. Бо коли жадаєш приємних речей, на решту, як-от із лялькою, про яку я так мріяла, не зважаєш. (...)
ПОЛЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ
Чому місіс Сноу була недоброзичливою? Чи вдалося Полліанні поліпшити її настрій? У який спосіб вона досягла цього?
(...) Майже кожної погожої днини Полліанна випрошувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти. (...) Одного разу Полліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінгтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов’язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж парафії, що й міс Полі; звичайно, це мали робити всі парафіяни. Міс Полі робила це по четвергах по обіді, — зрозуміло, не сама, а через Ненсі. Сьогодні зробити це зголосилася Полліанна, і Ненсі, з дозволу міс Полі, охоче віддала доручення їй.
— Гарно, що воно на мені не висітиме, — ділилася з Полліанною Ненсі. — Хоча, любеньке ягнятко, мені соромно перекидати роботу на ваші плечі.
— Але, Ненсі, мені приємно це робити.
— Побачимо що ви скажете, коли хоч раз побуваєте там, — кисло зауважила Ненсі.
— Чому? — здивувалася Полліанна
— До неї ніхто не любить ходити. Якби тільки людям не було її шкода, жодна душа й раз на день не навідалася б до неї, така вона уїдлива. От тільки її доньки по-людськи шкода, бо змушена доглядати за нею.
— Але чому, Ненсі?
Служниця зрушила плечами.
— Ну, власне, геть усе чисто..., на думку місіс Сноу, в житті відбувається неправильно, навіть дні тижня ідуть не так. Якщо сьогодні понеділок, вона шкодує, що то не неділя, а якщо принесеш їй холодець, їй неодмінно забагнеться курки. Однак, якщо принесеш курку, то почуєш, що їй хочеться бульйону з ягняти.
— Яка кумедна жінка, — розсміялася Полліанна. — Тепер мені тим цікавіше подивитися на неї. Вона має бути такою непередбачуваною і... і несхожою на всіх. Мені подобаються люди, не схожі на інших. (...)
На стукіт Полліанни двері відчинила бліда зморена дівчина.
— Доброго дня, — ввічливо звернулася Полліанна. — Я — від міс Полі Гаррінґтон. Мені хотілося б побачити місіс Сноу.
— Проходьте, будь ласка. Ви — перша, хто хотів би побачити її, — глухо пробурмотіла дівчина. Але Полліанна цього не почула. Дівчина повернулась і коридором провела Полліанну до дверей у самому кінці.
Вона впустила Полліанну до кімнати хворої й зачинила двері. Всередині панувала напівтемрява; дівчинка деякий час кліпала очима, призвичаюючись до мороку. Аж тепер вона розгледіла тьмяний обрис жінки, що напівлежала в ліжку під протилежною стінкою. Полліанна пішла до неї.
— Доброго дня, місіс Сноу. Тітонька Полі переказує, що вона сподівається, що ви сьогодні почуваєтеся краще, і ось вона передала холодець із телячої ніжки.
— Для мене? Холодець? — пролунав вередливий голос. — Добре, дякую, хоча я сподівалася, що сьогодні буде бульйон з ягнятини.
Полліанна трохи засмутилась.
— Справді? Дивно, а мені сказали, що ви завжди просите курку, коли вам приносять холодець, — промовила вона.
— Що? — хвора різко повернулася.
— Пусте, — поспішила запевнити Полліанна. — Зрештою, хіба не однаково? Просто Ненсі казала, що ви завжди просите курку, коли наші приносять холодець, а бульйон з ягнятини ви просите тоді, коли вам приносять курку. Але, напевне, вона щось забула чи переплутала.
Хвора аж усілася на ліжку, а це вже для неї була виняткова подія, хоча Полліанна цього не знала.
— Хто ти, міс Нахабство? — запитала вона.
— Ой, ви помилилися, місіс Сноу. І я рада, що це так. Бо це ж було б гірше, ніж Гефзіба, правда? Мене звати Полліанна Вітьєр, я — небога міс Полі Гаррінґтон. Я нещодавно приїхала до неї. Ось чому оце й принесла холодець.
Протягом першої половини промови хвора з цікавістю сиділа прямо. Але при згадці про холодець вона безвільно відкинулася на подушку.
— Гаразд, дякую. Твоя тітонька дуже люб’язна, але в мене зранку зовсім немає апетиту, до того ж я хотіла бульйону... — раптом міс Сноу запнулася, а тоді почала говорити зовсім про інше. — Я цієї ночі ані хвилиночки не спала.
— От якби мені так, — зітхнула Полліанна, виставляючи миску з холодцем на маленький столик і вмощуючись на стільці. — Ми забагато часу марнуємо на сон. Ви теж так гадаєте?
— Марнуємо час на сон! — вигукнула хвора.
— У цей же час ми можемо просто жити. Шкода, що вночі ми не живем.
Місіс Сноу знову сіла в ліжку.
— Ти дивовижне дівча! — вигукнула вона. — Ану, підійди до вікна і підніми штори, — звеліла хвора, — я хочу краще тебе роздивитися!
Полліанна підвелася, але засміялася якось жалісно.
— Боже, але ви ж побачите мої веснянки! — зітхнула вона, ідучи до вікна. — А я так раділа, що тут темно і ви їх не помітите. Ось. Тепер ви можете... — вона урвала, повернувшись до ліжка. — Зрештою, я рада, що ви захотіли мене побачити, адже і я тепер можу розгледіти вас. А мені ніхто не казав, що ви така гарна.
— Я — гарна? — з гіркою іронією перепитала жінка.
— Атож. Хіба ви цього не знали? — вигукнула Полліанна.
— Не знала, — сухо відповіла місіс Сноу. Вона прожила сорок років, і останні п’ятнадцять тільки те й робила, що бажала, аби все було по-іншому. Їй просто на думку не спадало тішитися тим, що є.
— О, у вас такі великі темні очі і темне кучеряве волосся, — говорила Полліанна. — Я так люблю чорні кучері. А ще дві рожеві плямки на щоках. Ви справді гарні, місіс Сноу. Я гадаю, ви й самі б це побачили, якби подивилися на себе у свічадо1.
1 Свічадо — тут: дзеркало.
— Свічадо? — урвала хвора, падаючи на подушки. — Мені не так часто випадає чепуритися біля свічада... і тобі таке було б, якби ти правцем лежала на ліжку.
— Я вас розумію, — співчутливо погодилася Полліанна. — І все ж дозвольте, я принесу свічадо, — вигукнула вона, кинулася до трюмо і схопила маленьке люстерко.
Повертаючись до ліжка, дівчинка зупинилася і критичним поглядом оглянула хвору.
— Перш ніж ви подивитеся на себе, дозвольте мені трішки підправити вашу зачіску, — запропонувала вона. — Можна, я просто поправлю волосся? (...)
Хвилин з п’ять Полліанна працювала вміло, вправно, начісуючи впертий кучерик, зачісуючи вгору пасемця на шиї або збиваючи подушку, щоб голова мала ефектніший вигляд. Тим часом хвора супилася та іронізувала з приводу цих маніпуляцій, а тоді раптом прокинулося в ній збудження, близьке до хвилювання.
— Отак! — засапалася Полліанна, вихопивши з вази поруч гвоздику і втикаючи її у темне волосся, до якого вона дуже пасувала. — Тепер ви готові дивитися на себе! — І Полліанна тріумфально піднесла люстерко.
— Гм! — буркнула хвора, прискіпливо розглядаючи своє відображення. — Взагалі, мені більше подобаються червоні, а не рожеві гвоздики. Але це не має значення: все одно до ночі вони зів’януть.
— Але я гадаю, що ви з цього приводу зрадієте, — засміялася Полліанна, — адже тоді ви щодня зможете їх міняти. Мені дуже подобається ваша зачіска, — завершила вона із задоволеним виглядом. — А вам?
— Можливо, хоча все одно, коли я крутитимусь на ліжку, все розсиплеться.
— І це добре, — весело кивнула Полліанна, — бо тоді я знову зможу прийти й зробити вам зачіску. Між іншим, вам дуже личить чорне волосся. На тлі білої подушки воно виглядає набагато краще, ніж таке русяве, як моє.
— Ну і що, ним довго не натішишся — однаково скоро посивіє, — відповіла місіс Сноу. Вона говорила роздратовано, але люстерко не опускала.
— О, я так люблю чорне волосся! Я була б щаслива, якби у мене було таке, — зітхнула Полліанна.
Місіс Сноу нарешті опустила люстерко і роздратовано повернулася:
— Ти не була б щаслива, якби була на моєму місці. І чорне волосся не тішило б, коли днями довелося б лежати в ліжку.
Полліанна вигнула брівки в задумі.
— Авжеж, це було б складно зробити, — вголос міркувала вона.
— Що зробити?
— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти.
— Знайти щось таке, з чого можна було б порадіти? Коли лежиш прикута до ліжка? Ще б пак, — відказала місіс Сноу. — Якщо ти така розумна, скажи, будь ласка, чому я повинна радіти?
На подив місіс Сноу, Полліанна раптом схопилася зі стільця і заплескала в долоні.
— Овва! Це справді складне завдання! Мені вже час рушати, але дорогою додому я міркуватиму над цим, і, сподіваюся, наступного разу, коли я прийду до вас, я дам вам відповідь. До побачення. Було дуже приємно з вами познайомитися. До побачення! — вигукнула вона ще раз, переступаючи поріг.
— Треба ж таке! Що вона хотіла цим сказати? — видобула з себе місіс Сноу, проводжаючи очима відвідувачку. Відтак вона повернула голову та взяла люстерко, прискіпливо вдивляючись у власне відображення. (...)
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисерка Сара Хардінг, Велика Британія, 2003 р.
ЗНАЙОМСТВО З ДЖИММІ
Що нового ви дізналися про Полліанну? Які риси її характеру виявилися в цьому розділі?
Настав серпень. Він приніс низку змін і несподіванок, що, проте, не здивували Ненсі. Відколи приїхала Полліанна, вона чекала на них щомиті. Першою несподіванкою стало кошеня. Полліанна знайшла кошеня, що жалібно нявчало край дороги. Коли докладні розпити сусідів не виявили господаря, Полліанна без вагань принесла його додому. (...)
Міс Полі подивилася на жалюгідний занедбаний сірий клубочок, що тремтів у руках Полліанни. Міс Полі не тримала в домі котів, навіть симпатичних, здорових та чистих.
— О! Полліанно! Що це за брудна тварина? Ще й, думаю, хвора. Вона блохаста і шолудива.
— Я знаю, що це бідне маленьке створіння, — промовила Полліанна, ніжно зазираючи переляканій тваринці в очі. — Погляньте, як воно тремтить від страху. Воно ще не знає, що ми його візьмемо до себе.
— Звичайно, більше нікому, — відповіла двозначно міс Полі. (...)
Полліанна вже бігла до кухні й гукала на ходу:
— Ненсі, Ненсі! Погляньте на це чудове маленьке кошеня, яке тітонька Полі погодилася виховувати разом зі мною.
Міс Полі, яка ненавиділа котів, у цей час нерішуче зітхнула і відкинулась на спинку стільця, не маючи сил протестувати.
Наступного дня з’явився пес, ще брудніший і нещасніший, ніж кошеня. І знову міс Полі, на своє превелике здивування, стала янголом милосердя та захисником знедолених. Таку роль безапеляційно визначила їй Полліанна. І жінка, яка терпіти не могла собак ще більше, ніж котів, знову виявилася безсилою протестувати.
Одначе, коли менше ніж за тиждень після цього Полліанна привела додому обшарпаного хлопчика і довірливо попросила прихистити і його, міс Полі не стрималася. А сталося ось що.
Чудового ранку в четвер Полліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Останнім часом вони дуже здружилися. Ця дружба почалася з третього візиту, коли дівчинка розповіла місіс Сноу про свою гру. Тепер місіс Сноу гралася в цю гру разом з Полліанною. (...) Полліанна розмірковувала над усім цим, коли раптом побачила хлопчика. Він, сіромашний, сидів край дороги і збайдужіло стругав паличку.
— Привіт! — приязно всміхнулася Полліанна. Хлопчина глипнув на неї, але відразу відвів погляд.
— Привіт, якщо не жартуєш, — буркнув. Полліанна розсміялася.
— Ти кажеш так, ніби й холодець із телячої ніжки тебе не потішить, — захихотіла вона, зупинившись біля хлопчика.
Той завовтузився, здивовано зиркнув на Полліанну, а тоді знову почав стругати паличку тупим ножем зі зламаним лезом. Полліанна завагалася, а тоді вмостилася на траві поруч із хлопчиком. (...)
— Мене звати Полліанна Вітьєр, — мило почала вона. — А тебе?
Хлопчик знову завовтузився. Він навіть спробував звестися на ноги, але передумав і знову сів.
— Джиммі, — нелюб’язно і байдуже бовкнув він.
— Чудово. Ось ми й познайомилися. Я рада, що ти назвався, бо дехто забуває про це. Я живу в домі міс Полі Гаррінгтон. А ти де?
— Ніде.
— Ніде! Так не буває. Кожен має десь жити, — наполягала Полліанна.
— Ну, я ... наразі шукаю собі нове місце. (...)
— А де ти жив досі? — допитувалася вона. (...)
— Ну, тоді слухай. Я — Джиммі Він, мені щойно минуло десять років. Торік я жив у сиротинці. Але нас таких там було багато, і тому їм за мене голова не боліла. І я пішов звідти. Тепер житиму деінде, але поки не знаю, де саме. Я хотів мати власну домівку... ну, звичайну — щоб була мама, а не доглядачка. Як є домівка, то є й родичі, а в мене нікого немає, відколи... татко помер. Ото й ходжу світами. Вже обійшов чотири будинки, але ніхто з господарів не схотів мене взяти, хоча я й казав, що відпрацюю. Дарма. Що тобі ще сказати? — на цих словах голос хлопчика здригнувся.
— Як їм не соромно! — співчувала Полліанна. — І ніхто з них не захотів тебе взяти до себе? Боже! Я розумію, що тобі довелося пережити, бо коли мій татко помер і в мене не було нікого, крім Жіночої допомоги, доки мене взяла до себе тітонька Полі... — Полліанна раптом урвала. Обличчя її осяяла чудова ідея.
— О, я знайшла для тебе домівку, — вигукнула вона. — Тебе візьме тітонька Полі... я впевнена. Адже вона взяла мене! А тоді Флаффі і Баффі, коли в них не було нікого, хто б їх любив, і їм не було де жити, а це ж лише кошеня і песик. Ходімо, я знаю, що тітонька Полі візьме тебе. Ти навіть не уявляєш, яка вона добра та чуйна.
Худеньке обличчя Джиммі Біна розпромінилося.
— А ти не брешеш? Вона мене візьме? Ти знаєш, я можу працювати, насправді я дуже сильний, — і він продемонстрував тоненьку кістляву ручку.
— Звичайно, візьме, — запевнила Полліанна. — Моя тітонька Полі — найкраща пані в світі... відколи моя мама стала небесним янголом! А кімнат у неї... донесхочу, — продовжила вона, схопившись на рівні ноги і смикаючи хлопчика за руку. — Це надзвичайно великий будинок. Щоправда, — додала вона дорогою дещо стурбовано, — можливо, тобі доведеться деякий час спати в кімнатці на горищі. (...)
— Хай мені біс! — вигукнув Джиммі Бін; він нічого не міг збагнути, але вже був у захваті. (...)
Коли допнулися до будинку, Полліанна відразу припровадила свого супутника ошелешеній тітці перед очі.
— Ось, тітонько Полі, — тріумфувала вона, — тільки-но подивіться, кого я вам привела. Це набагато краще навіть за Флаффі і Баффі, яких ви прихистили раніше. Це — справжнісінький живий хлопчик. Він не проти спочатку деякий час спати в кімнатці на горищі, і він обіцяє працювати. Але, думаю, він мені майже весь час буде потрібний, щоб гратися зі мною.
Міс Полі зблідла, а потім густо почервоніла. Вона ще не все розуміла, але, на її думку, зрозуміла достатньо.
— Полліанно, що це означає? Хто цей обшарпанець? Де ти його знайшла? — різко запитала вона.
«Обшарпанець» відступив крок назад до дверей. Полліанна весело розсміялася.
— Невже я забула його представити? (...) Знайомтеся: Джиммі Бін, тітонька Полі.
— І що він тут робить?
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисерка Сара Хардінг, Велика Британія, 2003 р.
— Ну як же, тітонько Полі, я ж вам щойно все пояснила, — від здивування у Полліанни очі полізли на лоба. — Це — для вас. Я привела його додому, бо йому нема де жити. Йому потрібний дім і родина. Я розповіла йому, якими ви були добрі до мене, до Флаффі та Баффі і, я знаю, будете до нього, тому що він набагато кращий за котів чи собак. (...)
— Годі, Полліанно. Це твоя найдурніша витівка. Тобі не досить приблудних котів і дворняг, і ти приводиш обшарпаних маленьких жебраків з вулиці...
Хлопчик від цих слів аж здригнувся. Його очі спалахнули, а підборіддя гордо піднялося. Він зробив два маленькі крочки до міс Полі і став визивно перед нею.
— Я не жебрак, мем, і мені нічого не потрібно від вас. Я розраховував улаштуватися на роботу за харчі і дах над головою. І я ніколи не зайшов би до вашого старого будинку, якби ця дівчинка не притягла мене сюди. Вона розповідала, яка ви добра та чуйна і тільки й мрієте про те, щоб узяти мене до себе. Ось так, — на цьому слові він розвернувся і вийшов із кімнати, сповнений власної гідності, що виглядало б безглуздо, якби не було гідне жалю. (...)
Від подиву Полліанна роззявила рота.
— Але чому, тітонько Полі? — вихопилося у неї. — Я гадала, що ви радітимете, коли я ра... — вона урвала, почала ляскати себе по губах і кинулася стрімголов із кімнати.
Полліанна наздогнала хлопчика в самому кінці під’їзної дороги.
— Хлопчику, хлопчику! Джиммі Він, зачекай, я хочу вибачитися перед тобою, — видихнула вона, хапаючи його за руку.
— Не варто вибачатися. Я не ображаюся на тебе, — похнюплено відповів Джиммі. — Але я не жебрак, — пристрасно додав він.
— Звичайно, ні. Але ти не повинен ображатися на тітоньку, — благала Полліанна. — Це я винна, бо не так тебе представила. Я думаю, я не розповіла їй багато чого про тебе. Вона справді добра й чуйна. Вона завжди така. Напевне, я просто не пояснила їй усе правильно. Але я сподіваюся, що мені вдасться знайти для тебе домівку. (...)
Поступово Полліанна познайомилася з мешканцями міста і залучила їх до гри в радість. Випадок спонукав її допомогти Джону Пендлтону, який зламав ногу, і після того вони стали друзями. На пропозицію переселитися до нього Полліанна запропонувала, щоб він допоміг Джиммі Біну. Останнього дня жовтня Полліанна поверталася від лікаря Чилтона і потрапила в аварію: її збив автомобіль.
audiotext
ДЖОН ПЕНДЛТОН
Як Полліанна сприйняла наслідки аварії?
audiotext
Полліанна не пішла до школи ні «завтра», ні «післязавтра». Але вона цього не розуміла, хіба що в ті миті, коли поверталася свідомість і починали формулюватися питання. Ще тиждень вона нічого не тямила. Нарешті лихоманка вщухла, біль трохи вгамувався, свідомість прояснилася. Тоді їй знову довелося пояснювати, що скоїлося.
— Отже, я травмована, але я не хвора, — зітхнула вона одного разу. — Тож мені є з чого радіти.
— Радіти, Полліанно? — спитала міс Полі, що сиділа біля ліжка.
— Так. Адже краще мати поламані ноги, як містер Пендлтон, ніж бути все життя інвалідом, як місіс Сноу. (...)
Полліанна в ліжку блимала на танець кольорових смуг на стелі від однієї з призм на вікні.
— А ще я рада, що у мене не віспа, — мимрила вона задоволено. — Бо то ще страшніше за веснянки. Також я рада, що у мене не кашлюк... він у мене був, і це жахливо... і я рада, що у мене не апендицит і не кір, бо кір заразний, і тоді вам не дозволили б сидіти біля мене.
— Мені здається, люба моя, що ти багато з чого можеш порадіти, — здавленим голосом промовила міс Полі, обхопивши собі рукою горло, наче комірцем.
Полліанна м’яко засміялась.
— Так. Я думаю про них... їх багато... коли спостерігаю за веселкою. Я люблю веселки. Я така рада, що містер Пендлтон подарував мені ці призми! Я рада ще з приводу багатьох речей, про які я ще не згадала. Я не знаю чому, але я рада, що сталася ця аварія.
— Полліанно!
Полліанна знову м’яко засміялася й підвела на тітоньку Полі променисті очі.
— Відколи потрапила в аварію, я стільки разів чула від вас «люба», скільки не чула раніше. А мені так подобається, коли до мене рідні звертаються «люба». Дехто з Жіночої допомоги теж казав мені «люба», і це було приємно, однак від вас це чути набагато приємніше. Ой, тітонько Полі, яка я рада, що ви моя рідня!
Міс Полі не відповіла. Рука знову обхопила горло. На очі набігли сльози. Вона відвернулася і, щойно до кімнати зайшла медсестра, притьма вибігла геть.
Тоді ж по обіді Ненсі побігла до старого Тома, що чистив упряж в стайні. Очі її були несамовиті.
— Містере Том, містере Том, уявляєте, хто прийшов? — захекалася вона. — Ви не здогадаєтеся й за тисячу років!
— Тоді не варта справа заходу, — буркнув Том. — Тим більше що жити мені зосталося десь років із десять. Отже, краще, якщо ти сама все розкажеш.
— Ну, тоді слухайте. Як ви гадаєте, хто зараз сидить у вітальні з нашою господинею. Хто, я вас питаю?
Старий Том похитав головою.
— Хтозна, — відказав він.
— То я вам скажу. Це — Джон Пендлтон!
— Отакої! Ти, дівчино, жартуєш?
— Анітрохи... я ж його впустила... авжеж, на милицях. А біля воріт на нього чекає його екіпаж, ніби це не химерний старий буркотун, який ніколи ні до кого не заговорить. (...)
Тим часом у вітальні садиби Гаррінгтонів містеру Джону Пендлтону чекати довелося не довго, і незабаром він почув м’які кроки міс Полі. Коли він спробував підвестися, вона жестом зупинила його. Щоправда, вона не подала руки, а на її обличчі завмер вираз холодної ввічливості.
— Я прийшов спитати про... Полліанну, — почав трохи нетактовно.
— Дякую, у неї все без змін, — відповіла міс Полі.
— І все-таки... Ви можете мені сказати, що на неї чекає? — його голос затремтів.
Біль на мить з’явився на обличчі міс Полі.
— На жаль, не можу сказати!
— Тобто... ви не знаєте?
— Так.
— А... лікар?
— Лікар Воррен теж не має певності. Він зараз листується у цій справі з нью-йоркським фахівцем. Вони відразу домовились про консультацію.
— Але які ж саме в неї ушкодження?
— Невелика подряпина на голові, кілька синців та... у неї пошкоджено хребет, що спричинило параліч униз від попереку.
Містер Пендлтон аж скрикнув, наче від болю. На мить запанувала тиша. Тоді він хрипко запитав:
— А Полліанна — як вона все це сприйняла?
— Вона доки ні про що не здогадується. А я не спроможна їй про це сказати.
— Але ж хоч щось вона знає?
Міс Полі підняла руку до комірця біля горла, що вона останнім часом робила досить часто.
— Так, вона знає, що не може рухатися, але переконана, що у неї просто зламані ноги. Вона сказала, що радіє, що вона лише зламала ноги, як ви, а не лишилася на все життя інвалідом, як місіс Сноу, бо зламані ноги зростаються, а інвалідність лишається. Вона повторює ці слова весь час... і це мені достоту зав’язує світ.
Крізь сльози на власних очах чоловік побачив навпроти себе зболене, змучене обличчя. Мимоволі він пригадав слова Полліанни, коли він востаннє благав її переїхати: «О, я не можу залишити тітоньку Полі... тепер».
Щойно містер Пендлтон зміг опанувати свій голос, він м’яко звернувся до міс Полі:
— Чи знаєте ви, міс Гаррінгтон, як я старався умовити Полліанну переїхати до мене?
— Переїхати до вас? Полліанну?
Чоловік поморщився від її тону, але його власний голос був не менш холодним.
— Так. Я хотів удочерити її... офіційно... і зробити своєю спадкоємницею.
Жінка в кріслі замислилася. Вона раптом уявила, яке прекрасне майбутнє могла б мати Полліанна, якби пристала на пропозицію містера Пендлтона. Вона раптом подумала, чи Полліанна достатньо доросла чи корислива, щоб спокуситися на гроші й статус містера Пендлтона.
— Ви знаєте, мені дуже подобається Полліанна, — вів далі чоловік. — Це й через саму дівчинку, і через її матір. Я ладен був віддати Полліанні всю нерозтрачену любов, яку беріг у серці всі ці двадцять п’ять років.
— Любов, — міс Полі раптом пригадала, чому, власне, вона взяла дівчинку... а тоді спливли в пам’яті слова Полліанни, які вона сказала сьогодні вранці: «Я люблю, коли мені кажуть “люба”, але від рідних це чути набагато приємніше». І цій спраглій любові дитині хотіли пожертвувати любов, що зберігалася в серці двадцять п’ять років... а вона ж уже достатньо доросла, щоб спокуситися на любов! Міс Полі усвідомила це зі щемом у серці. І вона зрозуміла ще одне: без Полліанни її майбутнє ввижалося зовсім безрадісним.
— Ну і...? — перепитала вона.
Чоловік помітив, яке зусилля волі відчувалося в шорсткому тоні, і сумно всміхнувся.
— Вона відмовилася.
— Чому?
— Вона не схотіла лишати вас. Вона сказала, що ви були до неї надзвичайно добрі. Вона захотіла лишитися з вами і сказала, що ви теж хочете, щоб вона жила з вами, — завершив він і підвівся.
Навіть не подивившись на міс Полі, він повернувся до дверей. За мить він почув за спиною швидкі кроки — його торкнула тремка рука.
— Коли приїде фахівець і я щось знатиму... певніше про стан Полліанни, я обов’язково сповіщу вас, — почув він тремкий голос. — До побачення... і дякую за візит. Полліанна буде... задоволена. (...)
Так у Белдінґсвілі почалася «гра в чекання». Міс Полі шукала фахівців, котрі допомогли б вилікувати Полліанну, але вона хотіла бачити лише лікаря Чилтона. Полліанну відвідували міс Міллі Сноу, вдова Бентон, місіс Тарбел, місіс Том Пейсон та ін. Так минула зима й настала весна. Джим переконав міс Полі, щоб вона дозволила лікареві Чилтону оглянути Полліанну.
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисер Девід Свіфт, США, 1960 р.
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисерка Сара Хардінг, Велика Британія, 2003 р.
НОВИЙ ДЯДЕЧКО
Яка щаслива подія сталася в житті тітоньки Полі? Як до цієї події поставилася Полліанна?
audiotext
(...) Проти вечора до кімнати Полліанни нечутно зайшла безміру щаслива і від того фантастично не схожа на себе міс Полі. Медсестра вечеряла, і вони лишилися наодинці.
— Полліанно, люба, я хочу тобі першій сказати. По-перше, лікар Чилтон незабаром стане твоїм дядьком. І все це — через тебе. Ой, Полліанно, я така рада, я така щаслива, мила моя дівчинко! (...) Наступного тижня на тебе чекає подорож. На зручному гарному ліжечку тебе повезуть автомобілем та екіпажем до відомого лікаря, який живе за багато миль у великому будинку, спорудженому спеціально для таких же хворих, як ти. Він добрий друг лікаря Чилтона, і ми побачимо, чи він зможе тобі допомогти. (...)
ЛИСТ ВІД ПОЛЛІАННИ
Які риси характеру Полліанни виявилися в її листі?
audiotext
Любі тітонько Полі і дядечку Том!
Я можу-можу-можу ходити! Сьогодні я сама пройшла від ліжка до вікна! А це шість кроків! Боже, як це чудово — знову стати на ноги!
Усі лікарі стояли довкола і всміхалися, а сестри поруч плакали... Пані з сусідньої палати, яка пішла минулого тижня, теж заглядала в двері. І ще одну пані запросили: вона має стати на ноги за місяць. Вона лежала на ліжку моєї медсестри і плескала в долоні. Навіть Чорна Тіллі, що миє підлогу, зазирала з ґанку і тільки шепотіла «крихітко моя», бо більше не могла сказати через сльози.
Не знаю, чому вони всі плакали. Мені кортіло співати, кричати, верещати! О-о-о! Подумайте тільки: я можу ходити! Ходити! Ходити! Дарма що на це пішло майже десять місяців, але я не пропустила вашого весілля. Ой, тітонько Полі, яка ви молодець, що приїхали до мене і взяли шлюб біля мого ліжка. Ви завжди дбаєте про найрадісніші речі.
presentation
Кажуть, що невдовзі я поїду додому. Шкода, що я не можу дійти туди пішки. Їй-їй! Більш ніколи не буду їздити. Найпрекрасніше у світі — просто ходити. Ой, я така рада! Я радію всьому. А найбільше — тому, що деякий час я не могла ходити. Інакше б я ніколи не дізналася, яке це щастя — мати здорові ноги. Завтра я пройду вісім кроків.
Поцілуйте усіх за мене. Полліанна.
(Переклад Богдани Гори )
У медіапросторі
Радісне місто на екрані
За романом «Полліанна» в різні роки було знято фільми: «Полліанна» (США, 1920), «Полліанна» (Бразилія, 1958), «Полліанна: життя прекрасне, коли любиш» (Туреччина, 1971), «Полліанна» (Велика Британія, 1973), мультиплікаційний серіал «Полліанна» (Японія, 1986) та ін.
Кадр із кінофільму «Полліанна». Режисерка Сара Хардінг, Велика Британія, 2003 р.
Обкладинка книжки Елеонор Портер «Полліанна»
У 2003 році на екрани вийшов зворушливий художній фільм виробництва Великої Британії «Полліанна» (режисерка Сара Хардінг), де головну роль зіграла Джорджина Террі. Фільм, розгортаючи долю одинадцятирічної дівчинки-сироти, спонукає зазирнути і у своє серце: наскільки воно здатне відчути того, хто поряд, і готове відгукнутися на чиїсь страждання й тривоги. Подивіться цей фільм і висловте враження.
Знайдіть в інтернеті інші кіноверсії твору.
express
CLASSROOM
Усно
1. За яких обставин Полліанна поселилася в садибі Гаррінгтонів у Белдінґсвілі?
2. Як сприйняли маленьку сироту міс Полі Гаррінгтон, Ненсі й Том? Поясніть, чому Ненсі й Том були особливо знічені й зажурені.
3. Як відбувалося знайомство Полліанни з мешканцями містечка?
Аналіз та інтерпретація
4. Як герої твору поставилися до Полліанниної гри? Опишіть правила цієї гри. Охарактеризуйте поведінку персонажів.
5. Знайдіть у тексті епізоди, коли мешканці Белдінґсвіля змінюються завдяки «грі в радість». Поясніть, як саме відбуваються ці зміни.
6. Розкрийте емоційний стан одного з персонажів:
- а) міс Полі відразу після приїзду Полліанни;
- б) Полліанни в перші дні в садибі Гаррінгтонів;
- в) містера Пендлтона після випадку в лісі;
- г) Пола Форда після розмови про радісні тексти;
- д) Джиммі Біна, коли він підслухав розмову про можливість одужання Полліанни.
Письмово
7. Напишіть лист Полліанні.
Цифрові технології
8. За допомогою інтернету складіть «калейдоскоп радості»: створіть панораму з фото чи малюнків, які передають радісний настрій. Підпишіть кожне зображення, поясніть його.
Дослідження
9. Знайдіть у творі слова, словосполучення, речення, які втілюють позитивне ставлення Полліанни до життя і людей. З чого раділа Полліанна до аварії й після неї? Чи змінила аварія її настрій та емоційне сприйняття нею світу?
Ваша творчість
10. Створіть малюнок-панораму міста Белдінґсвіль до і після того, як у ньому оселилася Полліанна. Покажіть зміни, які відбулися.
Проєкт
11. Підготуйте проєкт на тему «Сукня для Полліанни»: створіть її образ у сукні, оздобами та прикрасами якої були б риси її характеру та вчинки. Розфарбуйте всі елементи одягу тими кольорами, які пасують найкраще для втілення ключової думки роману. Підготуйте презентацію-розповідь.
У команді
12. Робота в групах. Оберіть один із діалогів, який вам необхідно творчо відтворити в особах, доповнивши власними репліками:
- а) Полліанна і тітонька Полі;
- б) Полліанна і Ненсі;
- в) Полліанна і Том;
- г) Полліанна і міс Сноу;
- д) Полліанна і Джон Пендлтон;
- е) Полліанна і Пол Форд або ін.
Життєві ситуації
13. Уявіть ситуацію, що Полліанна стала вашою однокласницею. Чи зміниться життя кожного і кожної з вас? Як саме? А як зміниться Полліанна?
14. Чому гра в радість є необхідною для кожної людини? Поясніть.
15. Розкажіть, спираючись на особистий або відомий вам досвід, про одну із життєвих ситуацій, яка демонструє користь позитивного мислення за важких обставин.
16. Дискусія. Чи не заважає радісне сприйняття світу сприймати його реалістично?
Перевірте себе
https://www.academia-nikolenko-5klas.com.ua/perevirte-sebe/
