Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 2. 8 клас. Ніколенко
Літературний міст у сьогодення
Володимир Аренєв
(нар. 1978)
Людина — господар Землі, вона повинна керувати нею мудро і справедливо, а для цього потрібно розвиватися.
Володимир Аренєв
1. Що для вас є скарбом? Якими ви уявляєте скарби? Вони можуть бути лише в казках чи існують і в реальному житті?
2. Чи любите ви фентезі? Чи уявляєте іноді інші світи? Розкажіть про 1-2 твори-фентезі (книжки або фільми), з якими ви ознайомлені.
Письменник-фантаст Володимир Аренєв (справжнє прізвище Пузій) народився в м. Києві. Закінчив Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Його твори умовно можна поділити на три групи: наукова фантастика і фентезі для дорослих; підліткові повісті з елементами антиутопії; дитячі книжки, де фантастика поєднана з гумором та освітніми елементами. Широку популярність і визнання здобули такі його твори: повість «Душниця», романи «Бісова душа, або Заклятий скарб», «Заклятий меч, або Голос крові» із циклу «Закляті», романи «Порох із драконових кісток», «Дитя песиголовців» з трилогії «Сезон Кіноварі». Підліткова повість «Сапієнси» внесена до міжнародного каталогу дитячої і підліткової літератури «Білі круки» й отримала премію ВВС.
«БІСОВА ДУША, АБО ЗАКЛЯТИЙ СКАРБ»
У повісті-фантазії, героїчному фентезі-квесті «Бісова душа, або Заклятий скарб» В. Аренєв майстерно поєднав історичні та фольклорні (язичницькі, демонологічні) візії минулих епох, образи міфічних істот та людей з надприродними здібностями (козаків-характерників), мотив мандрівки та вправного долання героєм перешкод. У творі можна знайти ознаки бароко, фентезі та історичної повісті.
Пригодницький сюжет розгортається в різних вимірах — Яві (світі живих), Вирію і Наві (світі померлих предків), а образ козака-характерника Андрія Ярчука приваблює стійкою моральною позицією, героїзмом, силою духу й магічними здібностями.
Автор, окрім мотивів боротьби світла й темряви, мандрів і квесту, використав мотив угоди. Андрій Ярчук виконує доручення (доставляє загадкову скриньку в домовлене місце) й віддячує незнайомцеві за подароване життя. Він мужньо протистоїть нечистій силі в найрізноманітніших її проявах, виборює волю для своєї країни. Незважаючи на зраду Гната Голого, застереження друзів і ворогів, Андрій залишається чесним і відданим заповідям свого вчителя Світайла. Саме тому, попри небезпеку, рятує хлопчика Миколку, допомагає козакові Степанові Коржу, який став вовкулакою і втратив людську душу. Андрій прощає також зраду Гната Голого, котрий служив татарському чаклунові.
expresslesson
С. Глущук. Козак-характерник. 2018 р.
Самостійною історією у світі «Заклятого скарбу» є частина «Заклятий меч, або Голос крові». В основі твору — синтез образів слов’янської та скандинавської міфології. Тут розповіді про прадавні часи, боротьбу добра й зла, пригоди тих, хто вправно володів мечем. Пригодницький сюжет вибудувано на описі мандрів та сутичок головних героїв, з яких вони завжди виходять переможцями.
Бісова душа, або Заклятий скарб
ПОВІСТЬ
(Уривки)
Козак-характерник Андрій Ярчук завершує своє козакування та військові подвиги і йде в монастир. Його проводжають козаки і Гнат Голий, якого колись Андрій урятував від смерті. Усі веселяться, Андрій танцює на жупані. У монастирі чернець проводить його до старого шпиталю, де той зустрічає пораненого козака Степана Коржа. А вночі до Андрія навідується незнайомець із натовпу, той, що не їв і не веселився, а лише спостерігав. Насправді Андрій уже зустрічався з ним. Це було сім. років тому, на Рівнині передсмертя. Саме цей незнайомець урятував їх із Гнатом. Голим, коли повернув їм душі. Тоді Андрій пообіцяв, що віддячить чоловікові. Незнайомець сказав, що настав цей час. Приніс скриньку, оздоблену коштовностями, і звелів Андрієві сховати її: зарити в землю, заклясти й забути про те місце.
Ф. Манайло. Веселка. 1966 р.
Розділ 3
По той бік веселки
1. Що здивувало Андрія Ярчука?
2. Чого навчав Андрія Світайло? Які поради Світайла, на вашу думку, є слушними?
(...) Свічка вже догоріла. Вони сиділи в напівтемряві; людина в плащі розповідала, Андрій мовчки слухав.
Коли все потрібне було сказано, гість підвівся, побажав Ярчукові успіху й вийшов. Андрій подумав: якщо зараз визирнути за двері, в довгому коридорі нікого не побачиш.
Визирати він не став. Мав важливіші справи.
«— Лаштуйся та їдь звідси одразу ж. Кінь чекає біля колодязя, що на роздоріжжі».
Речей у Андрія було небагато, і брати з собою він майже нічого не збирався. Усе одно після мандрівки сюди повернеться. Якщо вціліє.
Найбільшого клопоту завдавала скринька.
«— Ні в якому разі не замотуй її, вона має весь час залишатися на світлі. Особливо — вдень. Не розумієш. Уяви собі квітку, яка випадково виросла у дровнику. Чи довго вона проживе, чи розквітне як слід? Із цією скринькою — щось подібне. Її не можна нічим накривати, класти у мішок чи ховати на возі з сіном. ...Коли зариватимеш, тоді — інша річ. Тоді це не матиме значення».
Ярчук зиркнув на тягар, який йому впхнули. «І як накажеш тебе носити?»
Утім, поряд, на ліжку, лежали ремені, за допомогою яких незнайомець ніс скриньку за своєю спиною. Упряж, у яку Андрій ось-ось мав упрягтися.
Він приладнав ремені до себе, трохи підтягнув в одному місці, послабив в іншому. Пройшовся кімнатою, пригинаючись, аби не зачепити головою низьку стелю.
Годиться. Кілька днинок перетерпіти можна. Зрештою, низька стеля, коли він сюди повернеться, дошкулятиме йому значно більше й довше.
Перш ніж вирушити, Андрій зняв із себе скриньку й упряж і пішов до сусіда — попрощатися. Нехай перекаже ченцям: справи невідкладні покликали в путь, але незабаром повернуся, тож ви не турбуйтеся і не сердьтеся на старого дурня. (...)
«...і не сердьтеся».
Про дурня все ж таки не написав. І так, подумав, по-дурному виходить, наче вбив, а тепер тікаю.
Степан Корж, Андріїв сусіда, лежав поруч у ліжку мертвий; втупився скрижанілим поглядом у стелю. Певно, вівці до Бога пішов пасти ще до приходу чоловіка зі скринькою, тому й не чути було кашлю з-за стіни, коли розмовляли.
Ярчук склепив Степанові очі й перехрестився. Потім повернувся до своєї кімнати, лишив на ліжку записку, приладнав за спиною скриньку, а на поясі — шаблю і, закинувши на плече клунок, ступив у шпитальний коридор. (...)
Кінь і справді чекав біля колодязя. Надворі дощило.
«— Не турбуйся. Коли прийдеш, дощ уже почнеться. Він буде нетривалий. А потім...»
Збіг обставин, думав Андрій, а чи просто чоловік у плащі добре вміє передбачати наближення негоди. Он був у них один козак, Кирило Гусак, йому ляхи ногу прострелили, — відтоді години за півтори знав, коли дощитиме: стара рана починала допікати. Либонь, у чоловіка в плащі таке саме.
Подумав і вилаяв себе: кого обманюєш, старий дурню?!
Та й чи не все одно, звідки власник скриньки знав, що почнеться дощ? Знав собі та й знав. Нехай начепить це знання на бунчук замість волосяної китиці й мандрує з ним по шляхах — Андрієві Ярчуку що до того?
Більше його турбував кінь, якого цей провісник дощу призначив Андрієві для подорожі. Ще здалеку йому здалося, що то Орлик, але Андрій, звісно ж, не повірив. Орлика мусив забрати з собою Гнат, вони так домовилися. І Голий нізащо не продав би й не віддав Андрієвого коня, тим паче — якомусь незнайомцеві.
От тільки власник скриньки — аж ніяк не незнайомець. Гнат вже зустрічався з цим чоловіком у плащі.
О. Шупляк. Козак Мамай. 2023 р.
Словом, коли Ярчук наблизився й побачив, що перед ним таки Орлик, — майже не здивувався. Хіба звернув увагу: кінь — засідланий, загнузданий, з двома пістолями в сідельних чохлах та рушницею, до сідла ж притороченою, — сумирно чекає, нікуди не пішов. А раніше ж нікого, крім господаря, не слухавсь — був норовливий, зухвалий.
Чи, може, власник скриньки щойно привів його сюди й переховується зараз десь у кущах, чекає, поки Андрій...
«— Дощ хутко вщухне. Тоді сідай на коня і рушай до веселки. Не дивуйся. Це дощ і веселка особливі. Сліпий дощ буває не лише при сонці, але й при повному місяці. І веселка з’являється не тільки вдень, але й уночі. Темна райдуга. Тобі — на той її бік».
Раптом Андрія охопило давно забуте щемливе відчуття захоплення — іскристого, некерованого. Ярчук наче помолодшав, омитий цим сліпим місячним дощиком. Він знову стояв на роздоріжжі, всі дороги лежали перед ним, поряд тупцював Орлик, висіла на поясі вірна шабля — чого ще треба козакові?! Небезпек? Ось-ось він і їх матиме вдосталь.
Андрій звів очі до неба — дощ стихав. І — справді! — там, угорі, мокрою, скаженою кішкою вигинала хребет темна веселка. Один її кінець щезав десь за верхівками густого лісу, другий неподалік від колодязя впирався у лисий пагорб, що стирчав тут, немов останній зуб у роті стариганя.
«— Поквапся, веселка — ненадовго! Як угледиш, жени щодуху туди, де вона входить у землю».
— Ну, Орлику-братику! Не підведи!
Кінь, форкнувши, помчав до пагорба. Неширокою, добре втоптаною стежиною вони злетіли нагору; кущі дряпали Орликові боки й шаровари Андрія, тріщало під копитами сухе гілля!..
А от і маківка пагорба.
Стали, щоб відсапатись та роздивитися.
Поруч тягнулася в небо темна дуга. Її смужки переливалися, виблискували різними відтінками чорного і щезали десь у високості. Ярчукові вчулося, що вони стиха співають гімн — гнітючо-урочистий гімн ночі. Ночі і тим силам, що прагнуть перебратися у цей світ з того боку.
Десь у кущах, нижче по схилу, важко зітхнули і завовтузилися. Зляканий дрімлюга розітнув повітря над Ярчуковою головою, майнув угору, наткнувся на веселку, пронизливо зойкнув «квір-рр-р!!» — щез. У кущах зашурхотіло: хтось продирався крізь нетрі на верхів’я пагорба.
«— Зауваж, на скриньку полюватимуть. Не казатиму хто, скажу лише, що тобі з ними краще не зустрічатися. Якщо помітиш щось підозріле, тікай. Не приймай виклику, хоч би як тобі кортіло похизуватись силою своєю та звитягою.
Мені до них байдуже. Я хочу, аби ти дістався до місця живий-здоровий. І зі скринькою. Присягни, що саме так і зробиш. Тільки так.
— Присягаю. Ім’ям матері своєї присягаю!
— Приймаю твою присягу. Пам’ятай про неї, козаче».
Андрій злегка торкнувся Орликових боків закаблуками (остроги ніколи не надягав!) — і спрямував коня туди, де веселка входила у землю.
І вони в’їхали.
В землю.
(...) Ніколи Ярчукові не доводилося потрапляти у Вирій цією дорогою. Та він і бував тут нечасто — всупереч думці тих, хто про характерників знає переважно з батьківських казок. Нема чого живій людині зайвий раз пхатися у світ нечисті! Це Андрій затямив ще з перших уроків свого вчителя, старого сліпого характерника на дивне прізвисько Світайло.
Світ наш, пояснював Світайло, влаштований так: живемо ми в Яві, а коли настає час помирати (себто з миром далі вирушати), людина потрапляє на Господній шлях, що пролягає посеред Рівнини передсмертя. А звідти — вже як вийде... як і куди.
Якщо людина жила сумирно, не грішила і з потойбічними силами не загравала, то йде за виднокрай. Але ж люди, синку, різні бувають.
І долі в них теж — різні.
От узяти, наприклад, ворожбитів, чаклунів, баб-шептух та інший люд відьомський. Чому відьомський? Та тому, що відають більше за звичайну людину. Але й розплата за це чекає на них тяжка, і незалежно від того, добре чи зле чинили в Яві, — адже йшли вони супроти Христової віри, яка вже кілька століть панує на наших землях. А відуни (от хоча б і ми з тобою), навіть якщо добро людям роблять, усе-таки проти Господа йдуть, порушують Христом заповідане. І після смерті, якщо така людина міцно була до Яву прив’язана, про-Яв-лялася тут яскраво, — до Господа важко їй іти. Не здатна вона потрапити на шлях Господній, доводиться свою стежку прокладати в інших вимірах. (...)
О. Шупляк. Зоряні суцвіття. 2023 р.
«Що ж робити, аби не перетворитися на нечистого?» — запитав тоді в учителя Андрій. Марилося вже йому, молодому характернику, безрадісне посмертя в подобі якого-небудь вихору — з тих, що часто трапляються на степових шляхах; як кидатимуть у нього добрі люди ножі та відхрещуватимуться, а він, скажений, збожеволілий, підминатиме під себе людину за людиною, трощитиме кістки їхні й висотуватиме кров...
Зітхнув Світайло, всміхнувся лагідно, заспокійливо.
Треба завжди пам’ятати, синку, хто ти є. І йти на Господній шлях із легкістю на серці, без злоби та остраху. І ще — подбати про те, щоб на твоєму похороні відправили всі потрібні обряди.
Але я зараз тобі про інше розповідаю. Яв пов’язаний з Вирієм — і звідси туди можна потрапити не лише після лихої смерті. Я вже казав тобі про Джерела Сили — місця, де земля-матінка одружується з небом. Вони, Джерела, бувають Срібні та Золоті. Через перші вийдеш у Вирій, через другі повернешся в Яв, треба тільки знати, коли «пірнати».
Існують й інші шляхи. Один такий відкривається на кінці темної веселки. Про неї тобі ще зарано знати, але запам’ятай головне: немає страшнішої і небезпечнішої дороги у Вирій, як по цій веселці. Проходячи через Джерело, завжди знаєш, де опинишся. А от веселка — мінлива і злотворна, ніколи не вгадаєш, куди вона тебе закине. Не жартуй із нею, синку, бо вона сама кого хочеш пережартує. (...)
У Вирії Андрій зустрів хлопчика Миколку і взяв його із собою. Вони разом піднімалися, з дна яруги велетенської жертовної «чаші». Тут було повно дивовиж: пересувалася трава, з’являлися силуети крил, химерні людські та звірячі голови, щось барвисте спалахувало. Йшли вони через нечистий ліс, який зрештою оточив і не пропускав їх. До них вийшов дідусь-деревинка, який хотів літати до ранку. Андрій мав допомогти йому, інакше загинуть усі.
Розділ четвертий
Смертельний брат
• Яких міфологічних істот зустріли Андрій і Миколка? Який вигляд мали ці дивовижні істоти?
(...) Глиця з Орлика осипалася сама; рештки Андрій ретельно вичистив. Хоча й розумів, що навряд чи це поможе врятуватися, якщо ліс-нечисть розлютиться.
— А може, втечемо? — пошепки запропонував Миколка. Хлопчик сидів біля невеличкого багаття, яке вони розпалили зі знайденого на галявинці-тюрмі сухого гілля. Холодно не було, але Андрій вирішив, що без вогню не ночуватиме — на зло, мовляв, їхньому тюремникові.
— Куди втечемо, синку? Я ж навіть не знаю, де межі нашого гостинного господаря. Та й між стовбурів не пролізеш.
— Але ж ви здаватися не збираєтесь?
— Авжеж, ні!!
«Аби ж, синку, від цього щось залежало...»
Щоб відвернути увагу хлопчика від безрадісних роздумів, Андрій узявся розпитувати його про дім і про те, як Миколка опинився в Межигірці.
— Харчів хотів добути, — охоче пояснив він. — Відомо ж бо, коли козак у монастир іде, частунку вистачає на всіх гультяїв, які тільки зустрінуться йому по дорозі. А їм з Марійкою та бабусею багато й не треба. От як проходили ви, дядьку Андрію, через наше село, я й вирушив за валкою. Дорогу знаю, назад вернувся б до вечора. І все було б добре, якби не той дядько зі скринькою. Пообіцяв червінця справжнісінького, а зробити треба — дрібницю. Вас дочекатися та за коником наглянути. Отож забрався я на пагорб, ближче до верхівки...
— Стривай-но, — насторожився Андрій. — Якої-такої верхівки? Ти ж на схилі сидів, за півдороги до неї. Я, коли піднявся, чув, як ти в кущах шарудів!
— Та в яких кущах, дядьку?! — аж образився хлопчик. — Я за валуном ховався, що лежить якраз біля верхівки.
— Виходить, здалося мені, — повільно вимовив Андрій. Він відступив од багаття: боявся, що не втримає байдужого виразу на обличчі. Що Миколка побачить його подив і перелякається.
«— Помітиш щось підозріле — тікай».
Отже, якщо в кущах не ховався сам власник скриньки — за Андрієм усе-таки стежили. Можливо, й досі йдуть назирці, а він про те ані гадки, нехай йому всячина! І вогнищу цьому, і лісу нечистому, й іншим страховиддям тутешнім, бодай повиздихали всі!..
— Дядьку? — тихесенько покликав Миколка. — Дядьку, чуєте? Тут, здається, від нашого хазяїна посланець прийшов.
— Який ще посланець? — роздратовано обернувся Андрій.
Та одразу побачив — який.
Коло вогнища стояв вовк — дебелий, грізний — такий за одним махом вівчарці шию перекусить. Очі світилися хижо, шерсть на грудях була злегка присмалена.
І пістолі, подумав Андрій, далеченько. Не встигнути. Ніяк не встигнути. За винятком того, що був тут.
— Добривечір, панове, — проказав вовк хрипким голосом покійного Степана Коржа. — Я той... за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму? (...)
В. Євкар. Мамай і мрія. 2022 р.
Степан від народження був перевертень, вовкулака. Чого анітрохи не соромився, хіба що попервах, коли не вмів керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Уперше Коржа мало не вбили ще в дитинстві, однак, за дивною примхою долі, побите вовкулаченя, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати — надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий теж був вовкулака.
Це дуже зручно, багато з наших іде в кобзарі, пояснював Степан біля вогню враженим Андрію і Миколці. Кобзар усе життя в дорозі, ніде надовго не затримується, у людей в пошані, а труднощі подорожні — так вовкулакові з ними легше змиритися. І небезпека менша, ніж коли постійно живеш серед людей.
Хоча, звісно, не всім кобзарство до вподоби. У Степана після того випадку назавжди відпала охота до цього ремесла, і блукав собі вовкулака краєм, доки не пристав до козаків.
— А підстрелили за що? — спитав Андрій.
— Так... вовком перекинувся. Поспішав дуже, а коня не було... Ну, і трапилися хлопи вправні, поцілили, іроди. Від них я втік — але не від кулі. Далі... дістався якось до монастиря, обернувся людиною, у шпиталь попросився... та й помер. Людиною. А вовком сюди втрапив, у Вирій. (...)
З лісу Андрій і Миколка вибралися з вовкулачою тінню, а сам ліс спалили. Щоб порятувати Степана, мали прийти до Проклятого озера, куди колись Андрія послав його вчитель Світайло. Там було місто Вовкоград, де вовки правили дводушцями.
Тут Андрій зустрівся, з Іваном Прохоруком, який був вовкулакою і учнем Світайла. Після смерті Іванової людської душі саме Андрій відвіз його вчасно до Проклятого озера. Тепер Іван став управителем у Вовкограді, де ще й затіяв М’ясницю — людське жертвоприношення. Це дуже обурило Ярчука. У сутичці він застрелив Івана, а потім разом, із Степаном та Миколою втік. Від місцевих вовкоградців допомогли їм відбитися самохідні чоботи, які теж приєдналися до мандрівників.
А через сім днів після вовкоградських пригод уночі прийшла до них гостя.
Розділ сьомий
Берегиня
• Які уявлення давніх українців відображено в тексті?
...Цю жінку не було народжено на світ.
«Та й не жінка се взагалі, — нагадав собі Андрій. — Не жінка — берегиня! Душогубиця».
Про берегинь він знав не так вже й багато — але доволі, щоб не сумніватися в їх капосній природі та вбивчих чарах. Неспочилі душі у Вирії перетворювалися на голих чи напіводягнутих довгокосих дівуль, що жили біля річок, у полях та лісах. Їх називали по-різному: де вилами, де мавками чи берегинями. За одними повір’ями, називали так тому, що берегли берегині скарби, за іншим — тому, що жили біля берегів річок. Але всі знали: занапащає ця нечисть безсмертні душі парубків чи молодиць — затягує на дно, лоскотанням доводить до смерті...
У Вирії вони перебували не більше як рік. Здавна, ще до хрещення Руси, запроваджено було звичай, який тепер називають Русальним тижнем. У ці дні живі наче заново ховають русалок — і так дають їм можливість удруге перейти в Нав, а звідти вирушити Божим шляхом за виднокрай. (...)
У берегині Миколка впізнав матір, але вона сказала, що помилився. Жінка порадила, як краще поїхати, щоб уберегтися від небезпек.
Розділ восьмий
Кисим
1. Які небезпеки підстерігали Андрія і Миколку?
2. Як вони реагували на ці небезпеки?
(...) Вулицею летів Орлик; у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх немов наздоганяла пожежа — у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я й відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті... Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. У село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби ніхто не втік.
Чи пак не втік один із тих, хто зараз був тут. Андрій. Задля якого й влаштовано напад.
Свиснув аркан, ліг на плечі, сильно смикнувся — і от уже Орлик без вершника скаче до господаря. А татарин на своєму низькорослому конику-бакемані всміхається від вуха до вуха. Та й чом не всміхатись — спіймав же!
Віщун. Русалки. 2022 р.
Орлик ткнувся Андрієві мордою у плече, мовляв, даруй, хазяїне, так вже сталося...
Миколка підвівся — певніше, татарин, що полонив його, смикнув мотузку і змусив хлопчика підвестися. Потому зіскочив з коня, підійшов і завмер поряд, приклавши до горла Миколці кривого ножа:
— Стій, де стоїш. І вовкові своєму накажи, аби сумирно поводився.
— Він слухатиметься, — мовив Андрій, холодно змірявши поглядом татарина. А за спиною в того вже волало-палало село та розлюченими зміями свистіли аркани, голосили баби, хрипіли поранені чоловіки, ревла у стайнях худоба — і мовчали собаки, які встигли скуштувати татарських стріл. — Він поводитиметься дуже сумирно. А ти відпусти хлопчика. Його заріжеш — і сам здохнеш. Вовк у мене спритний, зуби в нього, знаєш, які гострі...
— Е, ото пожартував, невірний. Бачиш, шапка на голові — знаєш, як хутро на неї здобував? Не стрілою, стрілою шкуру попсуєш, тільки руками. Тож не жартуй так, не смішно. Краще віддай скриньку — і розійдемося. Тобі добре, мені добре, вовкові добре. І Кисим задоволений буде.
— А що, Кисим хіба не хоче зі мною зустрітися?
— Він з тобою все одно зустрінеться. Але тобі що пізніше, то краще? Згоден?
Відповісти Андрій не встиг. З-за живоплоту раптом вискочили чоботи-самохідці і, клацнувши підборами, налетіли на татарина. Якось їм вдалося вибратися з того смертельного варива, що кипіло в селі, — і тепер заходились самохідці від душі духопелити того, хто наважився підняти ножа на їхнього друга.
Не став і Степан зволікати, кинувся чоботам на допомогу — тож невдовзі все скінчилося.
Тут — але не в селі. (...)
Степан відрадив Ярчука повертатися в село, і вони вирушили до лісу. Від погоні врятувалися, коли влетіли у Джерело та опинилися у Вирії.
Утікаючи, Андрій, Степан і Микола потрапили в хатку Баби Яги, яка хотіла заволодіти скринькою. Їй завадив Степан, але, знесилений після двобою, він пішов за небокрай.
Розділ дев’ятий
Пані Хазяйка
1. Чи правильне рішення прийняв Андрій?
2. Навіщо Бабі Язі була потрібна скринька?
(...) Андрій ніяк не міг збагнути того, що сталося в хатинці. З усього знати, стикнулися вони з давньою і могутньою силою. Якби не Степан, котрий випхав Андрія з хати, Бог відає, що сталося б.
— Але чому вона втекла? — вголос розмірковував Ярчук, допомагаючи Миколці зібрати нехитрі пожитки, що їх після останньої пригоди ще й поменшало. — Значить, хотіла заволодіти скринькою. Усі, хто нам трапляється, прагнуть нею володіти. І судячи з усього, перевага була на боці старої. Тоді — чому?..
— Може, через чоботи?
Одинокий самоходець, схиливши халяву, стояв над Степановою могилою. Почувши запитання хлопця, він стрибками наблизивсь до Миколки і сиротливо потерся носком об його ногу.
— То, кажеш, вона раділа, що ми привели до неї «втікачів»... — задумливо мовив Андрій. — Гм, цілком може бути. Не даремно ж вони ховалися під стінами Вовкограда, за Ропуховим Кільцем. Пам’ятаєш, я розповідав, що за межі отого Кільця мало хто може пробратися.
— Чого ж вони з нами пішли?
— Думали, певно, що захистимо їх. І помилилися...
— А як же тепер?
«Та й справді, як?» — Андрій з ненавистю поглянув на скриньку, що стояла осторонь, біля їхніх речей. За час подорожі боки її пообдиралися, камені блищали вже не так яскраво, до всього на одній зі стінок лишилися сліди татарських стріл. Наконечники Андрій витяг, але ж подряпини — ось вони.
«— Зауваж, на скриньку полюватимуть... Не приймай виклику, хоч би як тобі кортіло похизуватись силою своєю та звитягою.
...Мені до них байдуже. Я хочу, аби ти дістався до місця живий-здоровий. І зі скринькою. Присягни, що саме так і зробиш. Тільки так.
Присягаю. Ім’ям матері своєї присягаю!
— Приймаю твою присягу. Пам’ятай про неї, козаче».
В. Євкар. Козак Мамай. 2022 р.
Андрій пам’ятав. І не бачив жодної причини, яка б змусила порушити обіцяне. Він присягнув — і, Бог свідок, додержить присяги. От тільки спершу...
— Збирайся, — звелів він Миколці. — Відвезу я тебе, синку, в Яв. Дочекаєшся мене там. А я з’їжджу, закопаю цю чортову скриньку і вернуся за тобою. А там удвох вирушимо до твоїх бабусі й сестрички.
Досить з нього Степанової смерті! Нехай хоч Миколка лишиться живий.
Невчасно згадалася чомусь та, з розпущеними косами: «Я турбуюся за Миколку, однак вірю тобі та знаю, що з тобою він буде в безпеці...». З своєї волі чи несамохіть, свідомо чи несвідомо, — вона їх у засідку. Можливо, після того, як залагодить усі свої справи, Андрій відшукає її... щоб забрати жупан. А зараз він мусить поспішати.
Коли вибралися в Яв, в’їхали в село, де Андрій на ґанку однієї хати побачив матір. Саме в неї і хотів залишити Миколку. Насправді це знову була пастка Яги, яка хотіла здобути Рахмансъку скриньку.
(...) — Навіщо тобі скринька? — спитав Андрій. — Чи тобі треба, щоб я відкрив її?
Вона уривчасто захихотіла.
— О, ріднесенький! О-о-о! Рахманська скринька — вона може будь-яке бажання здійснити. Рахмани, кажуть, навіть людей живих у них вирощували. А мені б всього дещицю — красу собі виростити, аби любили мене, аби не сахалися, аби такі от, як ти і твій хлопець, не відверталися... Тому що не мо-ожу я так, чуєш! Так — не можу, а по-іншому не виходить. Чи ти хочеш, аби я ще сотні років нав’є неволила? З’їзди на Горинь, сам подивися... Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх, живих і напівживих, і начвертьживих!.. Ненавиджу! Так і розірвала б на шмаття, і в піч, усіх у піч — і аби неодмінно стогнали, й ридали, і благали змилостивитися! А я вас — і не чула б навіть!
Вона підскочила і враз змінилася: хворобливість не зникла, але Яга стала рішучою та хижою. Андрій давно підозрював, що в ній ховається не одне єство, і наросли єства ті одне на одне, як дерево наростає на старий камінь — поступово його поглинаючи. Тепер Ярчук остаточно впевнився, що ці єства не тільки суперечили одне одному, але й давно збожеволіли. (...)
Андрія і Миколку врятували самохідні чоботи, які налізли на обидві ноги баби Яги і винесли з хати.
З усього, що сталося з Андрієм під час цієї мандрівки, найдивнішим і найзначнішим видався сон, що наснився йому через день після загибелі Яги. У сновидінні козак перетворився на камінь і бачив прийдешнє, бачив, що на його землю прийдуть незліченні біди. Він нічим, не міг зарадити і лише споглядав лиха, які робили природа й людина (висушені ріки, люті зими, гради і сильні шквали влітку, нашестя сарани, голод, посуха, землетрус, війни...). Ярчук бачив, як знемагає земля під напастю природи, а люди — під напастю людей.
Нарешті Андрій з Миколкою прибули в Горинь, де бешкетувала нечисть і де колись Хазяйка (Яга) тримала полонені душі. Через річку їх переправила Срібляста Лисиця на плоті-черепасі. Але зажадала плати за переправу. Вони втратили Орлика.
Розділ одинадцятий
Почути дзвін
• Про яку важливу таємницю дізнався Андрій?
(...) Узліссям до них скакав самотній вершник. Татарин чи ні — відразу й не розбереш: у сідлі під ним бакеман, одяг татарський, а постава — ні. І стріляв у Андрія не з лука — з пістоля... а з другого боку, схибив, може, через те, що не звик до вогнепальної зброї?
Он, другий витягає, цілиться, бісова душа!
— Дядьку, тікати треба! — у відчаї гукнув Миколка.
Справді треба. Але — ніяк не можна. Бо скринька — надто далеко від кущів, за якими засів, ховаючись від кулі, Андрій. Так само, як і від Миколки, далеченько — він схоронився віддалік, за старим кленом.
А головне — не було в Андрія настрою в кота й мишки гратися. Навпаки: кортіло зійтися з кимось — байдуже з ким! — у двобої, опустити на ворожу довбешку шаблюку!.. Та й кінь, до речі, їм знадобиться — хай навіть і бакеман.
Якщо ж виживе клятий татарин, можна буде розпитати в нього про Кисима. Відіслати по хмиз Миколку, щоб не чув, та й побалакати відверто, сам на сам...
Удруге вершник вистрелив просто так, задля годиться — куля просвистіла високо над Андрієвою головою.
Зупинив коня, зіскочив, вихопив із піхов шаблю.
Андрій ступив йому назустріч:
— Ти хоч ім’я своє назви, аби знати, за кого свічку ставити.
— Ти знаєш моє ім’я, — сказав прибулий. І рубонув — блискавично, по-зміїному влучно.
В. Євкар. Козаки. 2018 р.
— Гнат, — вражений Андрій вдивлявся в байдужу маску-машкару на обличчі прибулого і навіть не звертав уваги на поріз, яким прикрасилася його сорочка. — Гнате! Так ти і є — Кисим?!
Той спритно перекинув шаблю з однієї руки в другу й нарешті зірвав з обличчя машкару.
Краще б ти, — промовив, — не визволяв мене з Господнього шляху. Все одно я став смертю. Не своєю — то ще чиєюсь.
— Навіщо, Гнате?
— Бо прирекли. Пам’ятаєш, я відшукав тебе місяців за п’ять після видужання? Так-от, увесь той час я був у татарів. Захопили мене в полон, коли вже від’їхав від села, де ти мене лікуватися залишив. Краще б не залишав! (...)
Гнат розповів, як став заручником старого татарина, отримав нове ім’я Кисим, що означало «смерть», і мав постійно бути біля Ярчука, аж поки не з’явиться дивна людина в плащі, яка попросить виконати обіцяне.
Ярчук ставився, до Гната як заступник, вважав його майже рідним сином, і Голий мучився — чи то від вдячності за те, що характерник врятував його, чи від ненависті — бо ж цим рятунком Андрій поклав початок Гнатовим стражданням. З кожним днем ненависті ставало дедалі більше, а вдячність забувалася.
У двобої Ярчук переміг Гната, і вони обоє опинилися на Господньому шляху. Цього разу Гнат попростував за небокрай, а Андрій повернувся до Миколки. Разом, після появи веселки подалися у Вирій, а звідти — у Яв, щоб закрити скриньку.
(...) — А де будемо копати? — вмить посерйознішав Миколка.
— Де люстерко звеліло, там і будемо. Між Дорою і Ямною. Ух, важка яка! Помагай, синку, бо сам я не дотягну.
— Після герцю з Гнатом нелегко було Андрієві нести скриньку, тепер нею опікувався Миколка. За час подорожі той подорослішав і якось давав собі раду з важезним рундуком.
— А чим ритимемо? — не вгавав хлопець.
— Ще не знаю. Однак, гадаю, місце саме знайдеться. І лопата... якщо знадобиться саме вона.
Лопата не знадобилася. Майже одразу вони знайшли те, що було насправді їм потрібне: пагорб, а на ньому — нещодавно вивернутий з корінням явір.
— Бачиш, нічого не доведеться рити.
— А закопувати?
Тут усе просто: посадимо дерево назад, притопчемо, та й по всьому.
I вони заходились коло останнього прихистку для скриньки. Урешті Миколка стомився і заснув, отож Андрій завершував сам. Яму, що залишилася від коріння, вони розширили — і тепер Андрій вирушив на пошуки потрібного каменя. Той знайшовся неподалік, лежав у траві, старий, порослий смарагдовим мохом. Козак притягнув його до ями і взявся заклинати скарб.
Скінчивши ритуал, востаннє присів перед скринькою. Торкнувся пальцями подряпаних боків, потьмянілих коштовностей — і раптом зрозумів, що не відчуває до неї ні злости, ні роздратування. Як можна злитися на річ, хай і не зовсім звичайну?
Схопивши обіруч, Андрій опустив скриньку в яму й закидав землею, потім поклав зверху камінь, знову засипав — і тільки потім дістав мотузку та взявся за явір. Навряд чи дерево прижилося б після таких пошкоджень, але Андрій не даремно звався характерником — він постарався на славу, тому не сумнівавсь: і приживеться, і виросте великим та величним — не один ще рік зеленітиме тут.
Шкода тільки, якщо власник скриньки вирішить її відкопати...
Нараз Андрія охопило те саме відчуття, яке нещодавно підстерегло його біля межигірського колодязя. Він наче звільнився від усіх пут, видимих і невидимих, які тільки існували на світі! Усе навколо засяяло яскравими барвами, заблищало життям, і життя це струменіло в кожній травинці і в кожному листочку, в музикуванні цвіркунів і подиху дерев...
Він і сам не помітив, як ноги пішли витинати своєї — але цього разу то не був танець-виклик життю, ні. Радше — танець-молитва, танець-подяка...
Натанцювавшись досхочу, Андрій зітхнув, примостився недалеко від дерева й розпалив люльку. Отак і сидів, дивився на зорі і без поспіху перебирав свої думки.
Чекав.
Ніч сьогодні була особливою — і вона ж, ця ніч, іще не скінчилася. (...)
О. Шупляк. Мамай-характерник. 2015 р.
— Гарно станцював, — сказав гість, сідаючи поряд. — І взагалі... гарно.
— «Гарно»! — буркнув Андрій, не дивлячись на нього. — І навіщо тільки тобі все це знадобилося...
— Чув про рахманів? — замість відповіді поцікавився гість. — Це в народі нас так звуть, і не сказати, що неправильно, та краще звали б охоронителями. Світайло був одним із нас. Тебе думав після себе залишити, та не встиг.
— І що ж ви, рахмани, охороняєте? Персні могутності, пірначі усілякі чаклунські? Невже вони в тебе в скриньці лежали?
— Не в мене у скриньці, Андрію, — у тебе. А охороняємо ми землю, край, в якому ти живеш.
— Щось не бачив я тебе на Січі.
— А ми по-іншому охороняємо, по-своєму. Для нас багато важить те, що люди звичайно мало цінують: слова, вчинки, думки. Мудрість, дарована цій землі і тим, хто живе на ній. Ми були завжди — і, дасть Бог, будемо завжди. Щоб берегти найуразливіше і найважливіше — те, чого не побачиш оком, не торкнешся руками, але до чого завжди лине душа.
— Знаєш... я бачив сон — там, на кургані... Різне наснилося. Про те, що з нами станеться. Невже правда?!
— Так було завжди, — сказав гість, і крила, перебиті крила його плаща сумно ворухнулися. — Люди завжди йшли війною один на одного — і страждали від цього обидві сторони, а певніше — всі.
— Невже так буде завжди?
Хто ж тобі скаже напевно? Але можна принаймні докласти зусиль, щоб розірвати це коло. У скриньку, яку ти закопав, я поклав дещо. Знаєш, як народжується перлина? Між стулками мушлі потрапляє піщинка, лише одна-однісінька, дрібна, — але з часом саме вона перетворюється на коштовну перлину. Даючи тобі скриньку, я знав, що на тебе чекають випробування — і тіла, і духу. І я не мав сумніву, майже не мав, що ти з честю пройдеш їх. Після кожного з них скринька важчала, бо в ній визрівала така-от перлина, що живилася твоїми вчинками.
Бойовий гопак. Великий академічний слобожанський ансамбль пісні і танцю. 2016 р.
— Навіщо ж її заривати?
— Так треба. Чи чув ти грецьку легенду про Всім Обдаровану та про її скриньку, з якої посипалися на землю різні біди? А все тому, що відкрив ту скриньку невчасно і не той, кому слід було.
— Для чого ж ці складнощі? — щиро здивувався Андрій. — Хіба не простіше і надійніше було б вогнем і мечем піти на тих, хто пригноблює нас?
— Ти був у Вовкограді. І був на Господньому шляху. Хіба є відмінність між людьми — суттєва відмінність? Пам’ятаєш, чому зруйновано Вавилонську вежу?
— Через змішання мов?
Еге ж. А змішання те виникло через пихатість людську. Бо завжди між людьми існували зовнішні розбіжності: їм подобалися різні речі, говорили вони різними говірками, — але попервах усі тільки раділи й дивувалися тим розбіжностям. Тому й зуміли домовитися поміж себе, коли зайшла мова про те, аби збудувати Вежу — не для того, щоб добратися до небес, а щоб уславити Господа. І почали вони зводити її. Однак помалу майстри загордували й узялися вигадувати нові письмена, щоб якомога химерніше надписати цеглини, які виходили з їхніх рук. І стало важливіше те, хто скільки цеглин виліпив, а не для чого вони. І тоді — не з волі Господа, а через власну дріб’язковість і марнославство — пересварилися майстри між собою. Отож відтоді почалися війни на землі і сварки людськії. І щоразу в хід ідуть вогонь і меч, меч і вогонь...
— ...Але ж я мав його за сина! — після тривалої паузи з болем у серці прошепотів Андрій. — І як після цього?..
— Не знаю, — щиро зізнався гість. — Відповідь на це питання ти зможеш знайти лише в своєму серці.
Бойовий гопак. Великий академічний слобожанський ансамбль пісні і танцю. 2016 р.
М. Примаченко. Український світ. 1960-ті рр.
Розвиднювалося. Десь здалеку долинув церковний передзвін — і голос його, лункий, пронизливий, здавалося, заповнив світ від краю до краю.
— Мені час іти, — сказав гість, підводячись.
— Ми зустрінемось іще коли-небудь? — спитав Андрій, так і не глянувши на нього.
— Неодмінно. Але навряд чи ти мене впізнаєш.
— А скарб? Що зі скарбом? Коли його викопають?! Невже тоді зійде на землю нашу благодать?
— Благодать, звичайно, не зійде, — засміявся гість. — Але навіть закопаний він даватиме людям добро. А чи відкопають? Рано чи пізно — напевно відкопають. А доти ходитимуть між людьми легенди про нього — хоч би про те, як воно тут у нас насправді було... — і він усміхнувся знову. (Хто-хто, а гість знав: хоча Андрій і не порушив своєї обітниці, однак у скриньку дехто зазирав. І знав, чому і де загубив свого червінця Миколка...) — Що ж, прощавай, Андрію.
— Щасливої дороги, — побажав йому Ярчук — і довго-довго дивився гостеві вслід, навіть коли той, піднявшись схилом, уже щез за хмарами.
А голос дзвона і далі лунав між небом і землею, і якоїсь миті Андрій перестав розуміти, що ж це калатає — дзвін чи його власне серце; і чи є різниця між тим та іншим — Бог відає... (...)
АКТИВНОСТІ
Комунікація
- 1. Хто є головним героєм твору «Бісова душа, або Заклятий скарб»? Чому саме йому доручено заховати скарб (загадкову скриньку)?
- 2. Поясніть назву повісті. Які частини можна виокремити в ній?
Аналіз та інтерпретація
- 3. Створіть хронологічну лінію подій, описаних у творі.
- 4. Які випробування доводиться пройти Андрієві Ярчуку, виконуючи завдання незнайомця?
- 5. Які мотиви народних казок використав автор у творі?
- 6. Визначте ознаки жанру фентезі у творі.
Творче самовираження
- 7. Створіть комікс до твору або одного з розділів.
Цифрові навички
- 8. Відшукайте в інтернеті інформацію про міфологічних персонажів, яких згадано у творі. Підготуйте презентацію.
Дослідження і проєкти
- 9. Підготуйте проєкт на тему «Хто такі козаки-характерники?».
- 10. Створіть за допомогою штучного інтелекту зображення світів чи місць, про які йдеться у повісті (Яв, Вирій, Рівнина передсмертя, Господній шлях, нечистий ліс та ін.). Намалюйте мапу художнього простору твору.
Життєві ситуації
- 11. Які вчинки Андрія Ярчука вас вразили? Чому Андрій порушує обіцянку і не тікає від небезпеки? Чи є такі люди у вашому оточенні?
- 12. Які якості Андрія Ярчука вам би хотілося виховати в собі?
- 13. Що для вас означають слова «боронити рідну землю»?
check yourself
