Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 8 клас. Ніколенко

Літературний міст у сьогодення

Володимир Рутківський

(1937-2021)

Яке то щастя — бути письменником і якесь добро приносити людям.

Володимир Рутківський

Народився Володимир Рутківський 18 квітня в Черкаській області у родині вчителів. Працював в Одесі журналістом, редактором Одеського обласного радіо, сценаристом. Писав поезію для дорослих, пригодницькі й казкові повісті (дилогія «Ганнуся», «Ганнуся. В гості до Лісовика», трилогія «Бухтик з тихого затону», «Гості на мітлі», «Щирик зі Змієвої гори»), історико-пригодницькі романи (тетралогія «Джури козака Швайки» та дилогія «Сині Води») й повісті («Сторожова застава»). Дитинство під час війни описав в автобіографічній повісті «Потерчата». На автобіографічному матеріалі написані перші повісті «Канікули у Воронівці» та «Намети над річкою».

В. Рутківський — лауреат різних літературних нагород, серед яких Національна премія України імені Тараса Шевченка (2012), «Книга року ВВС» (2011). Його прізвище внесено до Почесного списку Г.-К. Андерсена (2018).

Ще в юності В. Рутківський вивчав історичні документи, осмислював історичні події, які були мало висвітлені на той час. В одному з інтерв’ю засвідчив: «Ще з молодих років я вважав, що українська література тримається на двох китах — на історії та на фольклорі, міфології. У нас стародавня історія. І я це на власні очі побачив, коли в моєму селі розкопали стоянку первісних людей. Під час розкопок буквально власними руками переконався в тому, що ми — дуже давній народ. А наша міфологія — одна з найбагатших міфологій світу».

Історико-художня проза В. Рутківського — справжній феномен у сучасній українській літературі. Тетралогією «Джури козака Швайки», дилогією «Сині Води», повістю «Сторожова застава» автор продемонстрував юним читачам, що українська історія має не тільки поразки, а й перемоги, гідні наслідування, і героїв, якими варто захоплюватися, показав зразки національної єдності в боротьбі за рідну землю та незалежність, прояви національної свідомості й патріотичні почуття українців.

Володимир Рутківський на прем'єрі кінофільму «Сторожова застава». Сучасне фото

«СТОРОЖОВА ЗАСТАВА»

Пригодницька повість-фентезі «Сторожова застава» побудована на історичних екскурсах, поєднанні минулого та сучасного. Головний герой — п’ятикласник Вітько Бубненко із села Воронівки, який через таємничу печеру в Чортовому яру потрапляє у 1097 р., часи Київської Русі та легендарних богатирів Іллі Муровця, Олешка Поповича та Добрині. Він знайомиться із давніми жителями села, своїми предками, захищає рідну землю від ворожих нападів половців.

У творі письменник ствердив історичний факт, що ці богатирі народилися і діяли на українських землях. В епілозі назвав історичні джерела такої інформації, а в самому творі створив образи богатирів оригінальними й упізнаваними, описав їхнє життя й тих, хто був поряд, — тітку Миланку, діда Овсія, Росанку, таємничого болотяного Велеса. У творі діють як історичні, так і вигадані персонажі з яскравими характерами. Є тут протистояння добра і зла, уособленого в боротьбі русичів та половців.

В. Рутківський декларує в повісті своє розуміння минулого як дієвого чинника сучасності, школи життя. На його переконання, зустріч сучасного з минулим змінює не минуле, а сучасне і водночас відкриває дорогу в інше майбутнє.

«Сторожова застава» на екрані

За мотивами повісті у 2017 р. режисер Юрій Ковальов зняв український пригодницький фільм-фентезі «Сторожова застава», який отримав схвальні відгуки глядачів і кінокритиків. Цікаво, що над сценарієм фільму «Сторожова застава» працював не тільки режисер, а й український дитячий письменник Сашко Дерманський. Під Києвом спеціально для зйомок фільму побудували декорації містечка Римів часів Київської Русі, де була розташована сторожова застава. Іншими локаціями для зйомок стали Скелі Довбуша в Карпатах, Коростишівський кар’єр, болото під Бояркою, Тетерівський кіш, озеро під Кагарликом, озеро біля села Велика Бугаївка, музей побуту «Пирогово» та Ботанічний сад імені Гришка, Лиса гора в Києві. Усі костюми, численні аксесуари та художні деталі кіногероїв було створено руками українських майстрів після численних консультацій з істориками та реконструкторами.

Постер до кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

В. Рутківський схвально відгукнувся про роботу кінематографістів. Але зауважив, що сценаристи дещо переробили сюжет: «У творі події відбуваються на річці Сулі (притока Дніпра), Дніпрі — на болотах. А хвацькі сценаристи переробили болота на Карпатські гори. Я кажу, мовляв, Ілля Муромець ніколи в Карпатах не був, майте глузд! А мені відповідають: “Та це такі умовності... Нам так сподобався карпатський краєвид!..”. Це буде перший вітчизняний фільм-фентезі про супергероїв українських».

Сторожова застава (1991)

ПОВІСТЬ ІЗ ЖИТТЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

(Уривки)

На поміч!

1. Які твори або фільми про українське минуле запам’ятали? Розкажіть про них.

2. Чому важливо знати правдиву історію свого народу?

expresslesson

Вивідники повернулися, коли ранкове сонце ледь-ледь визирнуло з-за верб.

Повернулися без втрат. Забрьохані з голови до ніг, стомлені кількадобовим безсонням, вони як злізли з коней, так одразу й повалилися на столочену траву. Їх навіть запах кулешу не привабив.

Один лише довготелесий Олешко Попович вмолов глибоку миску. Тоді загадав всюдисущим хлопчакам вилити йому на голову кілька цебер холоднющої колодязної води, пирхнув, як вдоволений кінь, і подався до крислатого берестка, що височів край городищенського урвища.

В його тіні, за столом з товстенних дошок, стиха перемовлялося про щось двоє людей.

То були старший над римівською сторожовою заставою Ілля Муровець та найвідоміша у Римові людина — дід Овсій.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

Говорив здебільшого дід Овсій. Невисокий, з обличчям, посіченим численними шрамами та роками, дід, проте, мав все ще зіркі очі, які помічали найменший недолік. А ще дід мав такий гострий язик, що його боялися навіть ті, хто вже нічого не боявся. Подейкували, що навіть сам Ілля Муровець остерігався ставати йому поперек дороги.

Забачивши Олешка, дід Овсій зупинився на півслові, зміряв його з голови до ніг глузливим поглядом, а тоді сповістив на все Городище:

— З’явився не забарився! — і, звертаючись до Муровця, додав: — Казав же я тобі, Ільку, що цього жевжика тільки за смертю посилати. Три дні тинявся з хлопцями невідомо де. А ми, бувало, за два вправлялися.

Муровець втомлено зітхнув. Дід не пропускав нагоди показати задавакуватому Олешкові його місце. І всі знали чому. Дід вважав, що Олешко негідний руки його улюблениці Росанки.

Проте Попович не належав до тих, кого можна було збити з пантелику.

— Еге ж, вправлялися, — охоче згодився він. Тоді примружив око і ущипливо додав: — А заодно й половців за собою приводили...

— Що-о?

Ніби якась сила виштовхнула діда у повітря. Він оббіг навколо столу і зупинився навпроти Олешка, войовниче задерши голову.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

Ілля Муровець не зміг приховати усмішку: надто вже дід Овсій нагадував старого войовничого горобця, що стрибав перед писком здоровенного собацюри.

— Що ти сказав? Повтори, що ти сказав! — вимагав дід, замахуючись на Олешка. — Це ми половців приводили, так?

— Ану, горобці, тихо! — гучно ляснув по столу своєю величезною долонею Муровець. — А ти, Олешку, мав би хоч трохи поваги до старших.

По Олешковому обличчю ковзнула вдоволена посмішка. Звісно ж, він мав повагу до старших, проте не міг утриматись від того, щоб не подражнити такого запального діда.

Потому Олешко сторожко, аби, бува, не схопити потиличника, обійшов старого і усівся навпроти Муровця.

— То все ж розкажи, чому затримався? — голос у Муровця був схожий на гудіння шершня в діжі. — Бо ж дідо усі ці дні не злазив з вежі, тебе виглядаючи.

Олешко озирнувся на старого. В його насмішкуватих очах на мить спалахнуло щось схоже на вдячність. Проте тут-таки й щезло.

— Правда, діду? — поцікавився він, розтягуючи рота до вух. — Невже не було більше кого лаяти?

— Та нащо ти мені здався! — зневажливо чвиркнув дід Овсій крізь вищерблені зуби. Тоді знову вмостився поруч з Муровцем і зажадав: — Та вже розказуй, базікало.

— Власне, особливо й розповідати нічого, — вже іншим, серйозним голосом почав Попович. — Від Сули до Хорола ми не зустріли жодної озброєної ватаги. Самі чабани та отари. Та й то зрідка. А от коли повертали назад, то помітили орду половців, що скрадалися поміж байраків угору по Дніпру...

Олешко помовчав, чекаючи, яке враження справлять його слова. Проте Муровець з дідом Овсієм і оком не змигнули, тож Олешко повів далі:

— Була їх добряча тисяча. От ми й почали стежити за ними. Тому й затримались.

— І що ж ти вистежив? — прогудів Муровець.

— Поприщ¹ за п’ять від Сули орда заховалася в плавнях. А що вони збираються робити далі, дізнаватися ми не стали. Взяли з хлопцями ноги в руки — і мерщій сюди.

¹ Поприще — відстань, що дорівнює польоту бойової стріли. Приблизно тисяча кроків.

Ілля Муровець перезирнувся з дідом. Тисяча озброєних половців — це серйозно. Особливо коли зважити на те, що римівська застава була чи не всемеро меншою. А що орда зачаїлася в плавнях — то вже вкрай небезпечно. Бо ніхто не відає, де вона вигулькне.

По недовгій мовчанці Муровець запитав:

— Спостережників попередив?

— Аякже! І кінних, і тих, що на деревах сидять. Вони тепер очей з плавнів не зводять.

— А як з лящівцями та воїньцями? — запитав дід Овсій. — Теж повідомив?

По Олешковім обличчі промайнула тінь збентеження.

— Ні, — чесно визнав він. — Не встиг.

— Він не встиг, — зневажливо пирхнув дід. — А ті половці, може, саме до них і підкрадаються.

Олешко почухав потилицю — що тут скажеш?

— А ще хлопці, коли перебралися з-за Сули, завважили, ніби в одному місці земля якось дивно задвигтіла, — натомість повідомив він.

Дід Овсій нахилився вперед.

— Це ж де саме? — швидко запитав він.

— Ближче до Чубарового лісу.

Дід Овсій кивнув головою.

— Саме там є Змієва нора, — сказав він. — Пам’ятаєте, колись я вам розповідав про неї?

Олешко недовірливо скривився:

— То все казки!

— Казки чи не казки, а розібратися треба, — заперечив Муровець. — То ти, Олешку, загадай своїм хлопцям, аби уважніше дивилися за тим місцем.

— Загадаю, — кивнув головою Олешко.

Як у воду дивився дід Овсій, коли попереджав про половецький напад.

Не встигли коноводи за наказом Муровця пригнати з пасовиська коні, як стежник на сторожовій вежі вигукнув, що з лісу вихопився вершник і жене до Городища, мов навіжений.

За хвилину вершник уже прогуркотів по мосту через Байлемів ставок і влетів у браму.

— Половці напали на Воїнь! — засапаним голосом вигукнув він. — Половці під Воїнем!

— Та не кричи, — поморщився Муровець. — Краще скажи, чи послали гінця до Переяслава?

— Послали, — римівець ніяк не міг віддихатися. — Але ж треба протриматися, поки князь Володимир приведе військо з Переяслава...

Атож, Переяслав таки далеченько — за сотню поприщ. Доки гінець доскаче туди, доки княжа дружина збереться, доки дістанеться Воїня — від міста можуть лишитися самі руїни.

Якусь хвилю Ілля дивився на гінця невидющим поглядом. Тоді звівся на ноги і звернувся до дружинників, що оточили їх тісним колом.

— Чули все? — гримнув він. — Тоді чого ґав ловите? Одягайтесь і на коні!

Дружинники кинулися по шоломи та панцирі. Затрималося лише кількаро сивовусих римівців. Вони все ще стояли на тому, що під час небезпеки треба передовсім захищати своїх рідних і свої будівлі, а не кидатися стрімголов, як оце зараз Муровець, невідомо куди і навіщо. Проте важкий погляд велета ковзнув по них, і старих вояків наче вітром здмухнуло.

І все ж довелося трохи затриматись, бо напризволяще залишати Римів теж не годилося. Тому Муровець звелів наймолодшим хлопчакам проїхатися містечком і підняти на ноги всіх, хто міг тримати зброю, а спостережникам зі сторожової вежі — подвоїти пильність і коли що — бити в усі била так, щоб і в Переяславі почули.

Наостанок Муровець спинив погляд на невеличкому гурті чотирнадцяти-п’ятнадцятилітніх парубчаків, що притьмом примчали за дорослими дружинниками. В Римові їх називали молодшою дружиною Поповича, бо ж ніхто з дорослих не вовтузився з ними стільки, як він.

Хлопці вже вміли бігати не згірш за своїх батьків та старших братів, і стріляли не гірше, й на шаблях непогано билися. От тільки ще коней не мали та й мірятися силою з дорослими ратниками було їм ще ранувато.

— А ви чого тут?! — поцікавився Ілля. — Що, теж чубитися з полинцем кортить?

Парубчаки закивали головами.

— Ану, киш з дороги! — гримнув на них Муровець. Втім прикусив губу і вже спокійніше додав: — Ви от що... Сідайте на коней і вдавайте, ніби ви вже дорослі. Нехай ті, хто піддивляється здалеку, подумають, що ніхто нікуди не виїздив. Зрозуміло? А старшим над вами буде...

Муровець на мить затнувся. Поруч з дідом височів Олешко. І, мабуть, варто було б саме його залишити з парубчаками. Проте зазвичай шибеникуваті очі Поповича дивилися на Муровця так благально, що серце велета не витримало.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

— Старшим над вами буде дід Овсій, — прогримів Муровець. — Слухайтесь його, як мене. Бо коли що...

Що буде, він не доказав, але й без слів усі знали, що Муровець міг пробачити будь-що, окрім боягузтва та непослуху.

— Тож глядіть мені... — про всяк випадок ще раз попередив Муровець.

— Та їдь уже, їдь, — втрутився дід Овсій. — Нічого зайве лякати хлопців. Я сам за всім простежу.

В тому, що дід таки простежить, сумніву не було. Жодне сторожове містечко над Сулою не мало такого зіркого і в’їдливого діда.

А що буде потому, як дід щось запримітить, теж неважко було здогадатись. За його наказом старші хлопчаки та дівчата злетять на коней і почнуть гасати туди-сюди, щоб у ворожого спостережника склалося враження, що римівці запримітили орду і спішно готуються до оборони.

Якщо ж орда таки вирішить напасти, то найменші діти разом зі старими жінками кинуться до човнів і розчиняться в присульських болотах, а парубчаки з дідами стануть з луками за огорожею. А римівська огорожа така, що за нею й один утримається супроти десятка нападників.

Муровець кивнув головою.

— Гаразд, — сказав він дідові і обернувся до Поповича. — Ти чого це стоїш як засватаний? Чи, може, тобі особливе запрошення потрібне?

Олешка мов язиком злизало. За мить він уже жваво бубонів до свого коня, загнуздуючи його. (...)

Півтори сотні вершників пролетіли римівськими вулицями, щоб допомогти оборонити Воїнь від половців. На чолі з Муровцем, якого не могли взяти ні стріли, ні ножі, розігнали половецьку старшину. Інші половці майже не боронилися. Майже сотню русичі взяли в полон.

З історії рідного краю

Про яких персонажів української міфології згадано в тексті? Які з них добрі, а які — злі? Розкрийте їх значення у творі письменника.

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл. Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й незчуєшся, як опинишся на самому дні...

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку...

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п’яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж до потойбічного світу. Бо зі стіни тієї печери, де вона щойно довбала глину, зненацька почувся скрегіт криці, кінське іржання та інші затяті звуки.

— Немов чорти у пеклі чубляться, — злякано докінчила баба нинішньої тітки Горпини.

Воронівські господині зойкнули, хутко перехрестилися і подалися шукати глину до іншого яру.

А ще Ігор з прадідусевого альбому довідався, ніби влітку 1943 року на головну вулицю Воронівки зненацька вихопився гурт якихось чудернацьких людей.

На них було вбрання, дуже схоже на військове спорядження древніх часів. Прадідусь стверджував, що ті люди скидалися на кочівників-половців. На своє нещастя, кочівники вихопилися з яру в ту хвилину, коли вулицею поспішали на схід фашистські танки. Зчинилася страшенна стрілянина, і воронівські мешканці кинулися до своїх схованок. А коли вибралися звідтіля, то від тих танків і чудернацьких людей не лишилося й сліду.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

Відтоді усі розумні люди ходили дорогою, що пролягала осторонь від Чортового яру. А оскільки інших у Воронівці не водилося, то уже не один десяток років до яру не ступала нога дорослого.

І ось тепер на Чортів яр накинули оком Колько Горобчик та його непосидюща компанія. А приводом для цього став лист від їхнього доброго знайомого Костянтина Петровича...

О, Костянтин Петрович — ото людина! На нього ледь не молилися усі п’ятикласники Воронівської школи. Ще б пак — він здатен утнути таке, що іншому дорослому і в голову не стрельне.

Позаминулого літа, наприклад, він разом зі своєю хрещеницею Ганнусею приїхав у їхнє село на канікули. Всього лише на канікули, а закінчилося тим, що їхній третій клас майже місяць ходив перемазюканий вишневим варенням — вони варили його для далеких друзів, які про таке варення тільки мріяли. Минулого літа Костянтин Петрович з Ганнусею теж приїхали до Воронівки — і тоді четвертий клас знову зазнав таких пригод, що про них один письменник навіть книжку написав. Називається вона «Канікули у Воронівці».

І оце — знову лист від Костянтина Петровича. Спочатку він покартав хлопців, що ті мало пишуть йому про останні воронівські новини, а тоді повідомив, що й цього літа вони з Ганнусею збираються приїхати до Воронівки. А наприкінці запропонував: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятися історією рідного краю? А то ж не знаємо навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який!».

Звісно, лист надійшов на адресу Колька Горобчика. Знав Костянтин Петрович, кому його надсилати! Бо вже наступного ранку Горобчик забув про свій новенький комп’ютер і заходився складати списки тих, хто хотів би вивчати історію рідного краю. Себе він, звісно, записав до того списку першим. За ним записалися Ігор Мороз, Вітько Бубненко, Ванько Федоренко... Словом, ті, кому не сиділося вдома. Щоправда, Ванько Федоренко засумнівався, чи вийде щось із тієї затії.

— Та яка ж у нас історія? — дивувався він. — Он у Києві — отам історія! Або навіть у Стародавньому Римі. А в нас — що? Воронівка та й годі. Одразу видно, що, крім ворон, у нашому селі раніше нічого путнього й не водилося.

Колько Горобчик аж підстрибнув від обурення.

— Як то нічого не водилося? А оті чорти, про яких кричала баба тітки Горпини? А половці, що колись вихопилися з нашого Чортового яру?.. Мовчав би вже краще!

— Може, вони такі самі, як і ті русалки, — не здавався Ванько.

— Які ще русалки?

— А оті, що ми їх минулого літа шукали, — встряв у суперечку Вітько Бубненко. — Разом зі шпигунами. Колько Горобчик хотів було сказати щось ущипливе, проте промовчав: за цей рік Вітько Бубна так зміцнів, що з ним навіть деякі старшокласники боялися зв’язуватись. До того ж Вітько разом з Ігорем Морозом відвідував шкільну секцію з боротьби.

— А Городище? — раптом сказав Ігор Мороз.

Цього разу заперечити ніхто не зміг. Бо коли у Воронівці й було щось загадкове, то це саме Городище. Розташоване воно на високому пагорбі по той бік Байлемового ставу. На його схилах приліпилося десятків зо два старезних хат. Було там також древнє, заросле дерезою кладовище. Від села на Городище дорога піднімалася хоча й стрімко, проте на нього усе ж сяк-так можна було вибратися навіть возом. А от з іншого боку Городища, над неосяжними присульськими плавнями пагорб уривався так прямовисно, що в животі тенькало ще більше, ніж тоді, коли заглядати до Чортового яру. Посеред Городища, наче якийсь загадковий знак, вросла у землю величезна гранітна брила. А ще довкола нього час від часу знаходили то наконечник стріли, то заіржавлений уламок меча...

Проте кому вони належали, хто тут бився і з ким — цього ніхто з воронівців не знав. Щоправда, колись історією Городища займався місцевий учитель Семен Пилипович Врадій. Але він уже давно помер, а його сім’я кудись переїхала.

— Треба ту сім’ю розшукати, — запропонував Ігор Мороз. — Може, хоч якісь папери у них залишилися.

— От-от, — згодився Колько Горобчик. — А поки що давайте подумаємо, де будемо збиратися.

— Звісно де, — втрутився Вітько Бубна. — У школі, де ж іще!

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

— Краще в клубі, — запропонував Ванько Федоренко. Його батько працював там кіномеханіком.

— Пхе, — скривився Горобчик. — Це все нецікаво. Нам би знайти щось інше. Таке... Якесь історичне або й доісторичне місце. Печеру б якусь вирити чи що.

— А навіщо її рити? — здивувався Вітько Бубна. — Он у Чортовому яру ними хоч греблю гати!

— Це ти гарно придумав, — похвалив його Горобчик і подався додому.

Там він заліз у інтернет і заходився розшукувати відомості про їхню Воронівку. Та оскільки нічого путнього знайти не вдалося, він подався до сільської бібліотеки, де, кажуть, зберігалося кілька старовинних книг з історії.

Ігор Мороз поліз на горище, щоб знайти початок прадідусевого альбому. Він же пообіцяв розшукати адресу сім’ї Семена Пилиповича Врадія.

Ванька Федоренка батьки під обидві руки повели до лікарні, щоб полікували йому зуба.

Тож Вітькові Бубні не лишилося нічого іншого, як взяти заступ і спуститися до Чортового яру, аби підправити якусь із печер.

Дивні звуки

Відшукайте в тексті назви реальних місць. Покажіть їх на мапі. Які історичні події відбувалися в тих місцях у давнину?

Цілий тиждень Вітько не вилазив з Чортового яру. Часом навідувався Ігор Мороз і ставав поруч до роботи. У Ігоря був кепський настрій, бо він ніяк не міг знайти початок прадідусевого альбому.

Щоправда, йому пощастило розшукати рідню Семена Пилиповича. Однак виявилось, що вчителеві внуки встигли пустити дідусеві записи на паперові кораблики.

Одного разу прибіг захеканий, проте страшенно вдоволений собою Колько Горобчик. Під пахвою він тримав невеличку теку.

— Ось, — урочистим голосом почав він і тицьнув теку Вітькові під ніс. — Бачиш? Оце половець. А оце руський воїн. Я прочитав у бібліотеці, що тут, понад нашою Сулою, вони дуже часто билися.

Вітько довго розглядав малюнки.

— З якої книжки ти їх видрав? — нарешті запитав він.

— Ти що — бібліотекар? — образився Колько.

Він вихопив з Вітькових рук малюнки і знову подався до села.

На сьомий день печера була гідна того, аби в ній збиралися найкращі знавці історії рідного краю. Довжиною вона сягала метрів з десять, а щодо висоти, то навіть Костянтин Петрович (якщо він, звичайно, приїде) міг би стояти в печері не згинаючись. У глибині печери Вітько видовбав кілька закапелків для майбутніх історичних реліквій. А оскільки там постійно панували густі сутінки, то Вітько приніс батькового ліхтаря. Проміння у нього було таке яскраве, що при потребі можна було освітити не лише закапелок, а й половину Воронівки.

Підлогу Вітько вимостив кількома оберемками пахучого сіна. Від крамниці притарабанив ящика з-під сірників — той мав слугувати за стіл. По боках ящика Вітько поклав на кілька цеглин дві тесані дошки — то були лавки уздовж столу.

На одній стіні висіла книжкова поличка. На ній Вітько поставив кілька фантастичних збірників, посібник з боротьби та батькову книжку про догляд за кіньми. Його батько працював конюхом, і гордий Вітько не раз галопом пролітав вулицями Воронівки, полишаючи за собою пилюку, собаче валування та заздрісні хлоп’ячі погляди. Підручник з боротьби — то дарунок тренера Вітькові Бубненку як майбутньому чемпіонові. Книжки з фантастики Вітько збирав сам. Йому страшенно подобалося читати про подорожі в минуле на машині часу. Натиснув на потрібну кнопку — і замість сучасної Воронівки перед твоїми очима вже шумлять первісні праліси. Або постане древній Київ над широким Дніпром. Чи навіть Рим над... яка ж там річка? От є на що подивитися! От є де розгулятися таким хлопцям, як він, Вітько Бубненко, чи його друг Колько Горобчик!

До речі, Колько Горобчик учора на протилежній стіні прилаштував шматок дикту, на якому наклеїв кілька малюнків з життя Давньої Русі. Там були і печеніги, і половці, і великокняжі воїни у залізних обладунках і кольчугах. Найбільше місця займав малюнок з трьома руськими богатирями. Посередині, звісно, височів славетний Ілля Муромець. Поруч з ним — Добриня Микитович та Альоша Попович.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

— Вони колись у Києві жили, — пояснив Колько, приклеюючи цей малюнок до дикту. — То, може, і в наших місцях побували...

Ото, здається, і все. Вітько усівся на саморобну лаву і стомлено витяг ноги. Незабаром мають підійти хлопці. А там, дивись, і Костянтин Петрович з Ганнусею приїдуть на канікули. Ото буде весело!

І тут його вухо вловило якісь незрозумілі звуки.

Спочатку Вітько не звернув на них ніякої уваги. Може, тому, що над Воронівкою час від часу пролітали вертольоти. Лише згодом до нього дійшло, що ті звуки долинали звідти, звідки долинати не повинні. А саме — з глибини печери.

Вітько ошелешено втупився в куток. Там, як завжди, було темно. Але сьогодні в тих сутінках ніби хтось невидимий з усіх сил гамселив палицею по дереву...

Згодом до цього стукоту приєдналося металеве клацання. А тоді пролунало таке розпачливе кінське іржання, що майбутній чемпіон і незчувся, як опинився біля виходу з печери. Чомусь пригадалися розповіді про потойбічний світ. Може, й справді там чорти б’ються? Тоді, звісно, краще зачекати хлопців біля печери...

Нараз Вітько уявив глузливу посмішку Колька Горобчика, розчарований погляд Ігоря Мороза та їхнього тренера. Ще б пак — один з найкращих борців Воронівської середньої школи, і раптом — на тобі: злякався невідомо чого!

І тут Вітько здогадався, у чому річ. Ну й Колько, ну й Горобчик! Тепер зрозуміло, чому він крутився біля тих закапелків, чому цюкав лопатою в стіну. Звичайно, непомітно приніс свого старого магнітофона і прикопав його в кутку... А тепер хлопці якось ввімкнули його — і сидять десь у бур’янах навпроти та й гигикають, дивлячись, як він, Вітько Бубненко, тремтить біля печери, наче остання трясогузка!

Вітько потягся, аби показати тим, хто стежить за ним, ніби він вискочив з печери не тому, що когось злякався, а просто йому захотілося подихати свіжим повітрям. Потому взяв заступ, що стояв біля входу, і знову рушив углиб печери.

Звуки посилилися. Мало того, тепер до кінського іржання додалися ще й людські вигуки.

«Цікаво б дізнатися, звідкіля Колько переписав увесь цей гармидер? — подумав Вітько. — Мабуть, з якогось фільму... Ну нічого, зараз я про це довідаюсь...»

І він обережно увігнав заступ у глину. Не в те місце, звідкіля долинали звуки, а поряд, щоб не пошкодити магнітофона. Копнув раз, удруге...

Зненацька заступ ніби провалився у якусь порожнечу. Дивно. Адже, окрім багатометрової товщі глею, за цією стіною нічого не повинно бути...

Ще кілька ударів заступом — і Вітьковим очам відкрилася інша печера. Вона була набагато менша. Така собі триметрова заглибина з невеличким напівзруйнованим піддашком. І та заглибина була яскраво освітлена. Але ж цього не могло бути! Не могло бути освітленої сонцем місцини у глибині земної товщі!

Проте вона була.

Повагавшись, Вітько протиснувся через щойно видовбану дірку. Тепер іржання, металевий перестук і людські вигуки лунали зовсім близько.

Вітько вибрався із заглибини, озирнувся і завмер з роззявленим ротом.

Виявляється, його якимось дивом занесло за кілька кілометрів від Воронівки — туди, де має бути брід через Сулу. Авжеж, он від річки до воронівського лісу веде перешийок. А он, ген на обрії, бовваніють кручі воронівського Городища.

Проте Вітько дивився у той бік лише якусь хвилину. А тоді його увагу привернуло інше: праворуч, за високим чагарником, творилося щось незрозуміле.

Вітько продерся крізь кущі і остовпів — за якусь сотню кроків від нього точилася люта битва.

Побачивши високого широкоплечого юнака у вбранні давньоруського воїна, який сам боронився від цілого гурту, зі свистом розтинаючи мечем повітря, Вітько подумав, що знімають історичне кіно. Кремезні низькорослі нападники скидалися на половців, а давньоруський воїн був схожий на того, якого бачив на малюнках Горобчика. Але він не зауважив ні акторів, ні оператора, ні режисерів. Натомість побачили його. До печери зазирнув половець, але, злякавшись світла ліхтарика, утік. Коли ж усе стихло і хлопець вийшов, то побачив, що замість Городища підводилася справжня фортеця...

Зміїв вивідник

• Як Вітько почувався в минулому? Чи не було йому страшно?

Коли Вітько прийшов до тями, виявилося, що він, мов теля, припнутий до крислатого берестка. За кілька метрів від нього виднілася заглибина, з котрої він щойно так необачно виліз. Неподалік стривожено переступав ногами сірий кінь, на котрому нещодавно бився юнак у вбранні давньоруського воїна. Кінь теж не зводив погляду із заглибини. Але куди подівся сам господар цього коня? Що з ним трапилось? І, зрештою, що трапилося з самим Вітьком?

Хлопець із зусиллям повернув голову в один бік, у другий. Ніде нікого. Хіба що з десяток низькорослих, волохатих коненят знічено никали в перешийку між болотами та над берегом Сули.

Боліло плече, саднило в ліктях. Вітько спробував звільнитися. Однак марно — той, хто його зв’язав, очевидно, непогано розумівся на цій справі.

Зненацька сірий кінь стріпнув головою і радісно заіржав. Тієї ж миті із заглибини задом наперед вихопився юнак у давньоруському одязі. Щоправда, тепер його одяг був геть замазюканий глиною. Ледь вибравшись, юнак заходився гарячково скочувати до заглибини гранітні брили.

— Що ти... ви робите? — гукнув Вітько. — Там же моя печера!

Проте юнак так люто зиркнув у його бік, що Вітькові заціпило.

За кілька хвилин на місці заглибини виросла кам’яна гірка. Воїн витер з обличчя рясний піт і підійшов до Вітька. Зблизька він видавався ще молодшим. Русяве волосся вибилося з-під шолома, зеленкуваті очі допитливо роздивлялися свого полоненого. Металевий шолом був увігнутий у кількох місцях — мабуть, постраждав під час недавньої сутички з нападниками.

Воїн про щось запитав. Спочатку Вітько нічого не зрозумів, хоча більшість слів були йому знайомі. Лише після третього запитання нарешті збагнув, що воїн цікавиться, звідкіля він, Вітько, тут узявся.

— Звідсіля, — пояснив Вітько і кивнув у бік кам’яної гірки.

Воїн промовчав. Схоже, згоджувався з Вітьком. Тоді поцікавився, хто його сюди прислав.

— Ніхто, — відказав Вітько. — Я сам сюди вибрався.

Воїн насупився.

— Брешеш, — сказав він.

— Та не брешу, слово честі, не брешу! — вигукнув Вітько. — Я це... печеру розчищав. Щоб у ній можна було вивчати історію рідного краю. Аж тут зі стіни почулися якісь дивні звуки, розумієте? Я копнув лопатою, дивлюся — дірка. Ну, я через неї — і вибрався сюди.

Воїн уважно слухав Вітька. Скидалося на те, що йому теж не все було зрозуміло з мови полоненого. Нарешті помахом руки він зупинив Вітька.

— Все ясно, — сказав він. Точніше, Вітько здогадався, що саме це сказав воїн. — Ти прийшов у країну зі Змієвої нори.

— З якої Змієвої? — щиро здивувався Вітько. — Ніякої Змієвої нори я не знаю.

— Зате знаю я, — відказав воїн. — І бачив. Саме через цю нору, — він кивнув у бік гірки, — я щойно пробрався з нашого у ваш світ. Той Змій так лютував, аж земля здригалася.

— То, мабуть, був вертоліт, — висловив здогад Вітько.

— Це що — так звати твого Змія? — здивувався воїн.

— Та ні... Це вертоліт, та й годі. Ним літають.

Глузлива посмішка промайнула на обличчі воїна.

— Звісно, літають, бо у Змія — ого які крила! А от ти, бачу, чогось недоказуєш. То чи не Змієвим вивідником будеш?

— Я? — вражено запитав Вітько. — Я — вивідник?

— Та вже ж не я. Ну, гаразд, у Римові розберуться. Там одразу дізнаються, хто ти і звідкіля прибув у нашу країну.

Воїн підвівся і заходився ловити низькорослих коненят. Коненята хоркали і не давалися. Врешті воїн упіймав одного і підвів до Вітька. Відв’язав хлопця від дерева й наказав:

— Сідай. Поїдемо до Римова.

І знову прив’язав. Тепер уже до луки сідла. Тоді свиснув на свого сірого коня, і той слухняно підбіг до нього.

Їхали без поспіху. Воїн то мугикав про себе якусь жваву пісеньку, то кишкав на лелек, які, ледь не чіпаючи їх крильми, перелітали з одного місця на інше.

Вітько їхав поруч з воїном і мовчав. Лише крутив головою на всі боки. Все, що він бачив, нагадувало йому два майже однакові малюнки з підписом: «Знайдіть, чим один малюнок відрізняється від іншого?».

Зрештою вони під’їхали до вузенької хиткої кладки, що була перекинута через нешироку річечку з мулким дном.

— Ця річка називається Портяна, — несподівано для самого себе сказав Вітько.

Воїн припинив мугикання і зауважив:

— Звісно, Портяна. А ще що ти знаєш?

— А далі буде Іржавиця, — відказав Вітько. — Така ж маленька, як і Портяна. А коли лісом піднятися нагору і повернути праворуч, то буде Воронівка... — і Вітько махнув рукою у той бік, де щойно за вербами сховалася фортеця.

У душі він плекав надію, що після цих слів воїн стане прихильнішим до нього, а затим і взагалі переконається, що він, Вітько Бубна, ніякий не чужинець на цій землі.

Проте воїн глузливо зиркнув на нього. Так, нібито спіймав на якійсь брехні.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

— Воронівкою у нас і близько не пахне, — відказав він. — Там — Римів. Бачу, не все ви знаєте у своїй Змієвій країні. (...)

Олешко привів Вітька до діда Овсія, розповів, як хлопець урятував його своєю появою від половців, які розбіглися, налякані Змієм. Згадав і про те, як сам бачив того Змія. Насправді ж то був вертоліт.

Коли підходили до поселення, Вітько зрозумів, що його Воронівки немає, на знайомих пагорбах і улоговинах розкинулося зовсім інше село. Це було Римівське Городище.

Римівське Городище

(...) Римівське Городище не йшло ні в яке порівняння з Воронівським. Перед Вітьковими очима постало не заросле бур’янами кладовище, а справжня фортеця. Глиняні вали вивищували і без того круті схили. З них густо стирчали загострені паколи. Важка брама виблискувала до сонця металевими смугами.

З трьох боків фортецю оточували плавні. З четвертого боку, від Римова, Городище відмежовувалося широким ставком з мулкими берегами. У найвужчому місці через ставок була перекинута гатка. Копита процокали по товстих дошках. Через підйомний міст вершники вервечкою в’їхали до фортеці і опинилися посеред просторого дворища. З усіх боків до нього підступали приземкуваті будівлі з колод, криті дерном. Ближче до урвища здіймалася на чотирьох стовпах вежа. Неподалік від вежі стирчала величезна, майже у два людських зрости, гранітна брила.

На дворищі було десятків зо п’ять воїнів — широкоплечих, довговусих здорованів з довгими чубами на голених головах. Хто змагався у двобої на мечах, хто лагодив збрую.

Гурт воїнів розташувався у холодку під гранітною брилою. Звідтіля раз по раз долинав гучний регіт. У кутку дворища булькали над полум’ям два величезні казани. Пахло пшоняною кашею і свинячими шкварками.

— Олешко з’явився! — гукнув хтось від брами. Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку, — видно, Олешка тут любили.

Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.

Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.

— Їж, Гнідку, — голос у велетня був глибокий, наче долинав з колодязя. — Їж, друже, поки є що...

— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня. — Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?

Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.

— Та спочатку ніби збирався, — сказав нарешті. — А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.

Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.

— Гадали, що сам упораюся? — сказав він. — І добре зробили.

— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.

— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма, — прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка. — Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.

Олешко скрушно похитав головою.

— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку, — сказав він. — Багато ви втратили. Там, знаєте...

Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.

— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.

Олешко вдав, ніби дуже здивувався.

— Це чому ж? — запитав він.

— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?

— Стривайте, дядьку Ільку... Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.

Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.

— Та вже знаю...

— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так... ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п’ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо’, посміливішають, угледівши, що я сам.

— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько. — Бити б тебе, кажу, та нікому.

— Та я й сам так гадаю, — охоче пристав на таку думку Олешко. — Добре, що нікому. А тут ще й Змієм запахло.

Дядько Ілько підозріло глипнув на Олешка.

— Що ти верзеш? Яким ще Змієм?

— А таким...

Олешко повторив те, що Вітько вже чув. І про Змія-вертольота згадав, і про те, що сутужнувато йому довелося б, якби не раптовий переляк половців.

Під час Олешкової розповіді дядько Ілько час від часу уважно позирав у бік Вітька. Точнісінько так, як дід Овсій. Коли Олешко врешті замовк, велет у задумі прогудів:

— То, по-твоєму, виходить, що ця дитина тебе врятувала?

Олешко стенув широкими плечима.

— Та воно таки так. Але...

— Маєш сумнів?

— Звісно, маю. Бо ж невідомо, що краще: половецький вивідник чи Зміїв...

— Обоє рябоє, — підтвердив дід Овсій.

Дядько Ілько хитнув головою. Тоді повернувся до Вітька.

— Пощо мовчиш?

Вітько й справді як води в рота набрав. Що він мав сказати? Олешко й так про все вже розповів.

— Та воно ж мале, — нараз подав голос сивовусий воїн зі шрамом через все обличчя. — Воно ж ледь на ногах тримається, сердешне.

— Еге ж, — підтримав його інший, голомозий. — Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?

— І мови нашої, мабуть, не знає...

— Ні, мову він знає, — заперечив Олешко. — І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.

— Дивно... — прогудів велет. — А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.

— Розібратися треба, — гмукнув той і підкрутив кінчик вуса. — Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.

Кадр із кінофільму «Сторожова застава» (режисер Юрій Ковальов, Україна, 2017)

— У тому-то й справа, — згодився дядько Ілько. — Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа...

— Отож-бо й воно, — сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя. — Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.

Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового:

— Тікайте, хто в Бога вірує! Тітка Миланка біжить!

За хвилю у брамі з’явилася висока простоволоса жінка. В руках вона тримала щось схоже на сапу.

— Ого! — стиха мовив хтось із дружинників. — І справді, треба розбігатися.

— Де він? — ще здалеку загукала тітка Миланка. — Де мій Мирко?

— Який Мирко? — загомоніли воїни, що надійшли пізніше.

Тітка Миланка пройшла крізь них, мов ніж крізь масло. Перед Вітьком зупинилася. Довго вдивлялася в нього і раптом впала на коліна.

— Це він, — тихо сказала вона. — Синку, знайшовся!

— Зачекай, сестро, — зупинив її дядько Ілько, — тут, знаєш, треба розібратися...

— То й розбирайтеся, — відрізала на те тітка Миланка. — А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?

— Зачекай, кажу, — вивищив голос дядько Ілько. — Тут, кажу, багато темного...

— То свічку засвіти, коли темно... А Мирко мій п’ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.

Того наче вітром здмухнуло.

— Ну й сестра в тебе, — з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.

— І не кажи, — важко зітхнув дядько Ілько.

Тітка Миланка подумала, що знайшовся її син Мирко, але потім з донькою Росанкою з’ясували, що це не він, хоч ніби «їхнього кореня» і навіть чимось подібний до нього. Хлопець залишився жити в них. Яке ж було його здивування, коли зрозумів, що дядько Ілько і є славетний богатир Ілля Муровець, а він насправді опинився в іншому часі. А далі була невдала спроба втечі, вишкіл у молодшій дружині Олешка Поповича. Вітько все розказав богатирям і дідові Овсієві, показав ліхтарик.

У Римові Вітько побачив князя Володимира Мономаха. Дізнався багато цікавого про богатирів і мав різні пригоди. Він захоплено вчився з ровесником Лидьком та іншими хлопцями боротися, орудувати мечем. Слухав цікаві розповіді діда Овсія про печенігів, Кожум’яку, який здолав Змія, Велеса, дідька болотяного.

Під час одного з половецьких нападів Ілля Муровець з дружинниками «краяли на шмаття половецьке військо», а Олешко Попович зійшовся у двобої зі степовиком Рутенею. Після цієї битви Вітько потрапив у половецький полон. Його звільнили, але боротьба з половцями тривала й далі...

Битва над Сулою

• Прослухайте авдіотекст. Які риси характеру виявили в битві з половцями головні герої?

audio

АКТИВНОСТІ

Комунікація

1. Хто є головними героями твору?
2. З якою метою автор використав мотив подорожі в часі та поєднав минуле і сучасне?

Аналіз та інтерпретація

3. Де відбуваються описані події?
4. На що звертає увагу Вітько, коли потрапляє в минуле? Який зв’язок із сучасним він бачить? Що свідчить про те, що Вітько потрапив до своїх прародичів?

Творче самовираження