Література (українська та зарубіжна). Інтегрований курс. Частина 1. 7 клас. Ніколенко

Микола Гоголь

(1809—1852)

Після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару.

Сергій Єфремов

Публікація в 1831 р. збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки» принесла Миколі Гоголю популярність як авторові українських повістей, у яких образи України та українців були романтично забарвлені. Сучасники письменника відзначили поетичність українських образів і традицій, їхній зв’язок із фольклором. Митець не полишав улюбленої теми України й надалі.

Микола Гоголь любив гуляти Києвом разом зі своїм другом, істориком та етнографом Михайлом Максимовичем, збирав українські пісні й глибоко вивчав українську історію. На початку 1830-х років мав намір працювати на кафедрі історії в Університеті святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). В одному з листів 1833 р. він писав: «Там я завершу історію України (...) і напишу всесвітню історію, якої, в її справжньому вигляді, дотепер, на жаль, у Європі немає».

На жаль, ці плани не здійснилися. У 1834—1835 рр. Микола Гоголь був викладачем всесвітньої історії в Санкт-Петербурзькому університеті. Невдовзі звільнився, щоб займатися лише літературною справою: «Я пішов з університету, і через місяць знов безтурботний козак. Невпізнаний піднявся я на кафедру і невпізнаний зійшов із неї. Але за ці півтора року (...) багато я виніс звідти і додав до скарбниці своєї душі. Уже не дитячі думки, не обмежене колишнє коло моїх відомостей, але високі, наповнені істиною й величі думки хвилювали мене».

Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Сучасне фото

У 1830-х роках Микола Гоголь досліджував історію середніх віків і працював над художніми творами й статтями, у яких тема України та українського козацтва була органічно вписана в контекст європейської та світової історії. Ці праці увійшли до збірок «Миргород» і «Арабески» (обидві 1835). Першу редакцію повісті «Тарас Бульба» (1835) було опубліковано в збірці «Миргород». Через декілька років письменник повернувся до тексту і створив другу редакцію «Тараса Бульби» (1842).

Козак здатен перемогти чорта

Образ Вакули в повісті «Ніч перед Різдвом» наділений рисами українського козака — фізичною і моральною силою, сміливістю, відданістю, цілеспрямованістю. Він не побоявся осідлати самого чорта, щоб здобути черевички для коханої Оксани. Цікаво, що образ козака на чорті є й у повісті «Тарас Бульба». Козак Тарас Бульба має коня, якого звати Чорт. Український козак, який літає на чорті й підкорює собі земний і небесний простори, — це символічний образ козацької звитяги, волі й служіння християнським цінностям. Розгляньте ілюстрації до творів М. Гоголя. Які якості українських козаків увиразнили художники?

Ольга Йонайтис. Ілюстрація до твору «Ніч перед Різдвом». 2007 р.

«ТАРАС БУЛЬБА»

Образ України у творі. Слово Україна (в оригіналі — Украйна) звучить у тексті повісті «Тарас Бульба» сім разів. За часів українського козацтва, на думку Миколи Гоголя, усе було інакше, ніж у той час, коли він сам жив і творив (тобто через 60 років після маніфесту Катерини II, яка зруйнувала козацтво): природа — прекраснішою, характери — могутнішими, а історія Запорозької Січі — яскравішою. У першій редакції «Тараса Бульби» відчувається глибока ностальгія автора за героїчною минувшиною і захоплення славною історією українського козацтва.

Історичний шлях українського народу уведено Миколою Гоголем у широкий контекст історії Європи. Він зображує Україну як особливе історичне і географічне утворення, як край, що потребує захисту. Тому Запорозька Січ змальована як його органічна частина, військова школа, покликана виховувати козаків для оборони України.

У процесі розвитку сюжету повісті поняття Запорозька Січ і Україна стають невіддільними, наповнюючись героїчним змістом. Запорозька Січ зображена автором як оплот козацької волі для всієї України: «То ось ти яка, Січе! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й могутні, як леви! Ось звідкіля розливається воля й козацтво на всю Україну!».

Отже, Україна (Украйна) в повісті Миколи Гоголя — це не тільки дикий край, який козаки боронять від нападів ворогів, це ще й місце, де формувалася українська нація, а Запорозька Січ — центр цього загального національного процесу.

Ідея спільної справи. У повісті «Тарас Бульба» історію представлено в яскравих характерах, сильних почуттях і прагненнях козаків. Головна думка твору — ідея «спільної справи», захист козаками віри Христової та ідеалів Запорозької Січі. Заради цього козаки не шкодують себе, полишають сімейне і благополучне життя, сміливо кидаються у великі битви. Ідея спільної справи поступово об’єднує козаків у єдине ціле, цементує різні характери в єдину цілість.

presentations

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору М. Гоголя «Тарас Бульба». 1950-ті роки

Історія родини на тлі часу. Історія України у творі Миколи Гоголя постає не тільки як велична героїчна епопея, а і як приватна історія родини Тараса Бульби, що вписана в загальну історію козацтва. Тарас Бульба очікував на приїзд своїх синів — Остапа та Андрія, які навчалися в Києво-Могилянській академії. Батько мріяв, щоб вони стали добрими козаками й вірно послужили Запорозькій Січі. Але в синів були різні характери й різні долі.

Життя родини Тараса Бульби в повісті зображено не лише в суворих реаліях Запорозької Січі, а й у домашньому колі — у сприйнятті «бідної матері», образ якої набуває фольклорних рис, що походять з казки, народної пісні, думи. Образ матері зіставлено з образом степової чайки, яка махала крилами над дітьми своїми. Це фольклорне порівняння створює сильне емоційне тло сцені розлуки матері зі своїми синами, на яких чекають великі битви.

Українська природа у творі. Значну роль у творі «Тарас Бульба» відіграє українська природа, яскраві романтичні пейзажі, суголосні сильним пристрастям і характерам. Як і в народних піснях, ці описи короткі. Водночас у них виявляється поетичний погляд Миколи Гоголя як майстра живописної прози. Наприклад, український степ постає в прекрасному жіночому образі — матері чи коханої жінки, яка обіймає козаків своїми «зеленими обіймами». Образ дикої степової краси викликає захоплення автора, який ніби їде поруч з Бульбою та його синами й милується українською природою.

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1950-ті роки

Тарас Бульба і його сини. У зображенні козаків Микола Гоголь постійно використовує слова «лицарі», «лицарський», «лицарська честь», «лицарська слава». Збираючи Остапа й Андрія на Січ, Тарас Бульба звертається до їхньої матері: «Моли Бога, щоб вони воювали хоробро й завжди боронили нашу лицарську честь. Щоб стояли завжди за віру Христову. А ні — то нехай краще пропадуть, щоб і духу їхнього не було на землі!». Головне для Тараса Бульби — «честь лицарська», що полягає в захисті віри Христової та Запорозької Січі.

Для Тараса Бульби, ватажка українських козаків, немає середини: за «честь лицарську» необхідно або боротися, або загинути в чесній битві. Так він виховував і своїх синів. Остап завжди наслідує батька і до останньої хвилини життя залишається вірним ідеалам Запорозької Січі. Захоплений у полон під час запеклої битви Остап зносить страждання «з небаченою твердістю». Він мужньо сприймає страту, жертвуючи своїм життям заради волі й козацького братерства.

Андрія зображено в повісті теж як лицаря, але більше в європейській, ніж українській традиції. Як відомо, уся середньовічна культура була просякнута культом жінки. Як європейські лицарі часів середньовіччя, Андрій служить прекрасній дамі — польській панночці. Заради неї він ладен відмовитися від батька, матері, товаришів, вітчизни.

Михайло Дерегус. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1952 р.

Сприймаючи красиву жінку як божество, Андрій готовий усе кинути до її ніг. Він не зрадив віру в Бога, адже для нього кохання — то прояв божественної любові. Проте перейшов у табір ворогів, зрадив Запорозьку Січ і своїх товаришів, що суперечить кодексу честі козаків. Андрій був християнином і лицарем, але тим лицарем, котрий діяв в ім’я жінки, а не в ім’я «спільної справи», «честі лицарської».

Тому Тарас Бульба не мав іншого виходу, як убити Андрія відповідно до кодексу честі українських козаків. З погляду приватної людської історії, учинок Тараса Бульби, безумовно, є гріхом (тому автор називає його синовбивцею), але з погляду героїчного епосу — це вчинок справжнього «лицаря», який не може пробачити зради козацької «спільної справи».

Дерево термінів

Образ автора/авторки в літературному творі — художній двійник реальної особистості письменника/письменниці, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Автор/авторка та образ автора/авторки — поняття не тотожні. Автор/авторка живе справжнім життям, має реальні факти біографії, а образ автора/авторки має вигадану, літературну біографію, яка не обов’язково відображена у творі. Образ автора/авторки наділений власною позицією, що може бути подібною або відрізнятися від позиції письменника/письменниці.

Композиція літературного твору — побудова твору, доцільне розташування та поєднання всіх його частин та елементів, що зумовлено позицією автора/авторки і законами жанру.

ТАРАС БУЛЬБА

(перша редакція 1835 р.)

ПОВІСТЬ

(Уривки)

І розділ

Прослухайте авдіотекст. Чому Тарас Бульба насміхався над своїми синами? Які почуття переживала мати?

audiotext

II розділ

1. Що схвилювало Тараса Бульбу? Чому в його очах з’явилися сльози?

2. Що згадували Остап і Андрій? Які емоції кожен із них відчував?

3. Із чийого погляду подано опис степу — персонажів чи образу автора? Доведіть.

Усі троє вершників їхали мовчки. Старий Тарас думав про давнє: перед ним зринала його молодість, його минулі літа, що за ними завжди сумує козак, який не проти, аби все його життя було молодістю. Він думав про те, кого зустріне на Січі зі своїх колишніх побратимів; він розмірковував, хто вже помер, а хто ще живий. Сльоза тихо круглилася на його зіниці, і він понурив свою сиву голову. Синів його обсідали інші думки. Тепер доречно сказати про них більше.

Після дванадцяти років їх віддали до Київської академії, оскільки вся тодішня поважна старшина вважала за необхідне дати своїм дітям виховання, хоча й робилося це для того, щоб згодом його геть забути. Вони тоді були, як і всі, хто вступав до бурси: відлюдкуваті, виховані на волі, і тільки там уже, як то ведеться, трохи обтесувалися й набиралися чогось спільного, що робило їх схожими одне на одного. Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п’ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по-звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп’яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який ганив усяку вченість і радив дітям, як ми вже бачили, чхати на неї. Відтоді Остап з неабияким старанням засів за нудну книжку і невдовзі опинився серед відмінників. Тодішнє навчання страшенно розбігалося з життям. Ці схоластичні, граматичні, риторичні й логічні тонкощі аж ніяк не дотикалися до повсякденного побуту, ніколи не застосовувалися на практиці. І ті знання, навіть менш схоластичні, не було куди приліпити в житті. Виходило так, що найученіші тоді були найбільшими невігласами, бо не знали, що таке досвід. (...)

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1950-ті роки

Остап Бульба, дарма що дуже старанно почав студіювати логіку і навіть богослов’я, ніяк не міг уникнути невблаганних різок. Зрозуміло, що все це мусило загартувати його вдачу, прищепити йому суворої твердості, завжди притаманної козакам. Остапа вважали одним із найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими у зухвалих витівках — обчистити чужий садок чи город, зате завжди був серед перших, хто ставав під хоругву кмітливого бурсака, і ніколи, в жодному разі не виказував своїх товаришів. Ніякі нагаї, ніякі різки не могли змусити його це зробити. Він був стриманий до всіляких спокус, окрім війни та хмільної гульні; принаймні майже ніколи про інше не думав. Він був щирим із такими, як сам, і мав таку добру душу, яку тільки можна було мати з такою вдачею і в тодішні часи. Остапа глибоко зворушили сльози нещасної матері, і це його так засмутило, що він у задумі повісив голову.

Менший брат його, Андрій, душею був трохи жвавіший і, можна сказати, розвиненіший. Навчався він з більшою охотою і без тих особливих зусиль, з якими дається наука людям важкої і мужньої вдачі. Він був кмітливіший за брата; частіше верховодив у зухвалих, небезпечних пригодах і нерідко, завдяки своїм хитрощам, умів викрутитися від покарання, тоді як його брат, Остап, ні на що не сподіваючись, скидав із себе свиту, лягав на лаву і навіть не думав просити помилування. Андрій також горів жадобою подвигу, але водночас душа його була відкрита й для інших почуттів. Спрага кохання спалахнула у хлопцеві, щойно йому перейшло за вісімнадцять. Жінка дедалі частіше стала приходити в його мрії. Він, слухаючи філософські диспути, бачив її щохвилини. (...)

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1950-ті роки

Одного разу, коли він заґавився, його ледве не переїхав ридван якогось польського пана, і кучер зі страшнющими вусами щосили врепіжив Андрія батогом. Молодий бурсак оскаженів; із дивовижною хоробрістю він ухопив міцною рукою заднє колесо й зупинив ридван. Та кучер, злякавшись розправи, вперіщив коней, вони рвонули, й Андрій — добре, хоч устиг прибрати руку, — гепнувся на землю просто обличчям у болото. І почув напрочуд дзвінкий і веселий сміх. Він підвів голову і побачив чорняву дівчину, що стояла біля вікна, — таку вродливу, що й не сказати, чорнооку і білолицю, як той сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася з усією щирістю, і сміх надавав її сліпучій вроді якоїсь вогненної сили.

Дмитро Шмаринов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1970-ті роки

Він отетерів. Він дивився на неї розгублений вкрай, витираючи з лиця грязюку, яка ще більше розмазувалася. Що за одна? Хто така ця красуня? Він хотів було розпитати в челяді, котра юрбою, в дорогому вбранні, стояла за ворітьми довкола молодого кобзаря і слухала, як той вигравав, однак челядь здійняла регіт, побачивши його замурзану пику, і нічого йому не сказала. Та зрештою він таки дізнався, що то була дочка ковенського воєводи, який прибув сюди тимчасово. Наступної ж ночі, з нечуваним зухвальством, властивим хіба що бурсакам, він переліз через частокіл у садок, виліз на дерево, що своїм розлогим гіллям діставало аж до даху будинку, а вже з дерева переліз на дах і через димар каміна прослизнув прямісінько в спальню красуні, яка саме сиділа перед свічкою і виймала з вух свої коштовні сережки.

Красуня полячка, зненацька вгледівши перед собою незнайомого чоловіка, до того перелякалася, що їй відібрало мову; та коли побачила, що той стоїть, потупивши очі, і так зніяковів, що не сміє поворухнутися, коли впізнала в ньому того самого бурсака, який розпластався перед нею на вулиці, її знов розібрав сміх. До того ж з вигляду Андрій зовсім не здавався страшним: навпаки, він був дуже гарний із себе. Вона сміялася від щирого серця й довго потішалась над ним. (...)

Дмитро Шмаринов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1970-ті роки

Стукіт, що почувся за дверима, сполохав її. Вона звеліла йому сховатися під ліжком і, як тільки тривога минула, гукнула свою покоївку, татарку-полонянку, і наказала їй нищечком вивести його в садок, а звідти випровадити через огорожу. (...)

Сонце давно виглянуло на розхмареному небі і залило степ своїм живим, світлим теплом. Де й поділися сум’яття і смуток, що гнітили душу козаків; серця їхні стрепенулися птахами.

Степ дедалі гарнішав. Тоді весь південь, увесь той простір, що обіймає нинішню Україну, аж до Чорного моря був зеленою, незайманою пусткою. Ніколи плуг не торкався цих безмежних хвиль дикого різнотрав’я. Хіба що коні їх толочили, які ховалися тут, як у лісі. Нічого в природі не могло бути кращого. (...)

Через три дні після цього вони вже доїжджали до того місця, яке й було метою їхньої подорожі. В повітрі раптом повіяло прохолодою; вони відчули подих Дніпра. Ген він виблискує вдалині і темною смугою відмежувався від обрію. Він повівав холодними хвилями і розстилався все ближче та ближче, поки нарешті охопив половину поверхні землі. Це було те місце Дніпра, де він, доти скутий порогами, врешті-решт таки брав своє і, розлившись на волі, шумів, як те море; де розкидані серединою Дніпра острови витісняли його ще далі із берегів, і хвилі звільна слалися рівниною, не наштовхуючись ані на скелі, ані на пагорби. (...)

На широкому просторі у п’ять верст повсюдно купчилися люди. Всі вони збиралися гуртами. То ось ти яка, Січе! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й могутні, як леви! Ось звідкіля розливається воля й козацтво на всю Україну! (...)

Остап і Андрій швидко призвичаїлися до порядків Запорозької Січі й незабаром разом із батьком узяли участь у військовій кампанії. Козаки швидко здобували перемоги, лише місто Дубно не здавалося. Під час тривалої облоги Дубна з Андрієм дещо трапилося...

IV розділ

1. Чому Андрій вирішив допомогти панночці?

2. Чим він пожертвував заради коханої жінки?

Остап та Андрій занадто швидко приноровилися до війни. Повні відваги, гарячі, вони поривалися до нових сутичок, до нових знань про способи й несподіванки бою і поспішали показати своє уміння гратися з небезпеками. Остап, здавалося, тільки й народився для того, щоб гуляти на вічнім бенкеті війни. Він уже скидався на могутнього велетня. Поводився гідно і впевнено, а колись приховані риси його хороброї вдачі тепер набули левиного розмаху. Андрій також із головою поринув у чарівливу музику шабель та куль, бо ніде — тільки в битві — воля, забуття, смерть, насолода злютовуються в таку єдину звабливу і страшну красу.

Їм не подобався цей затяжний спочинок перед мурами міста. Андрій довго сидів біля свого обозу, тоді як усі вже спали, окрім вартових. Ніч, лагідна червнева ніч, з міріадами зірок, обіймала спустошену землю. Довкола поставало грізне видовище: тут і там відсвічували заграви запалених сіл. (...) Тишу сколихували тільки стриножені коні, і їхнє дзвінке іржання перекочувалося тремтливим відлунням.

Павло Соколов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1880-ті роки

Андрій у якомусь заціпенінні дивився на це страшне, химерне видиво і раптом відчув ніби чиюсь присутність; йому здалося, що хтось біля нього стоїть. Він озирнувся і справді побачив жінку. Смагляве, з азійськими рисами обличчя видалося йому знайомим. Він придивився пильніше: так, це була татарка, та сама татарка, яка служила покоївкою при дочці ковенського воєводи. Він стрепенувся. Серце дужим поштовхом скинулося в його могутніх грудях, і все минуле, що чаїлося в глибині, що було запечатане, приглушене, задавлене вільним життям, — усе це зненацька випливло на поверхню, втопивши заразом теперішнє; вся горда молодеча сила раптом спалахнула млосною хвилею нестерпного й жагучого неспокою. Запитання потоком полилися з його грудей: «Звідки? Як? Де твоя панна? Яким побитом ти опинилася тут? Що це означає? Говори, не муч мене!».

— Тихіше, ради Бога тихіше! — мовила татарка й загорнулася в козацький кобеняк, який щойно скинула було з себе. — Панна впізнала вас поміж запорожцями. Вона в місті.

— Ісусе милосердний! Вона тут? Що ти кажеш? Вона в місті?

Татарка ствердно кивнула головою.

— І як вона? Говори, говори! Чого ж ти мовчиш?

— Вона вже другий день нічого не їла.

— Як?

— Ні в кого з мешканців міста немає ані кусника хліба. Всі давно вже їдять саму землю.

— Спасителю Ісусе! І ви досі не зробили жодної вилазки?

— Не можна: запорожці кружка облягли всі мури. Є лише один потаємний лаз, але саме там стоять ваші обози. І якщо дізнаються про цей лаз, то місто, вважай, уже взято. Панна звеліла мені все розповісти вам, бо ви не захочете її зрадити.

— Боже, зрадити її! І я її побачу! О, хоч би не померти до тієї години! — його груди гостро пронизала радість.

Він у поспіху кинувся на пошуки всього, що тільки міг знайти їстівного, і невдовзі два невеликих мішки були наповнені пшоном та сухарями. Андрій дав їх татарці, закутав її у кобеняк і звелів переказати панні, що незабаром він прийде сам. Він сказав, щоб татарка віднесла припаси й чекала, поки він прийде. Тепер Андрій думав тільки про те, як безпечніше провести її до того місця, де був замаскований підземний прохід. Цей лаз починався прямо під возом, навантаженим гарматними снарядами. На щастя, запорожці, не звиклі до особливої пильності, спали. Андрій з татаркою тихо йшли поруч, та, обминаючи сплячих, він ненароком зачепив її ліктем, кобеняк злетів, і заграва яскравим відблиском освітила її білу сукню. Спасителю, вона як на долоні! Все пропало. Душа його похолола, він зі страхом повів очима довкола. Господи, яке щастя! Навіть пильний вартовий куняв, схилившись на рушницю. Татарка щільніше загорнулася в кобеняк і полізла під воза; піднявся невеликий чотирикутник дерну — і вона пішла в землю.

Андрій мерщій повернувся на своє місце, щоб роздивитися, чи всі сплять і чи все там спокійно.

— Андрію! — зненацька обізвався, підвівши голову, старий Бульба. — Що це за татарка до тебе приходила?

Якби під ту хвилину хтось глянув на Андрія, то подумав би, що це небіжчик підвівся з могили.

— Ой, дивись мені, сину! Їй-Богу, так відшмагаю батогом, що до нових віників пам’ятатимеш. Жінки не доведуть тебе до добра.

Сказавши це, Бульба перекинувся на другий бік і заснув, — чи то він був дуже заклопотаний, чи обтяжений іншими думками, але йому й на гадку не спало, що татарка могла бути з міста. Він сприйняв її за сільську біженку, з якою син його закрутив шури-мури.

Андрій перевів подих. З тремтячим серцем кинувся він до обозів, обнишпорив усе, де тільки були харчі, понасипав їх у мішки та в свої широчезні шаровари, і, поки він це робив, серце його мліло, дух перехоплювало і геть відбирало від самої думки про ту радість, яка чекала його попереду. Він ще раз роздивився довкола, хоча вже не відчував, на якому він світі, і поліз під воза. Невеликий отвір раптом відкрився і знов затулився за ним.

Він опинився в цілковитій темряві. Хтось ухопив його за руку і сходами повів униз. Вони йшли довго; нарешті сходи закінчилися, під ногами була гладенька земля. Світло ліхтаря блиснуло в підземному мороці.

— Тепер ідіть прямо, — сказав йому голос. Це була татарка.

Коридор тягся під міським муром і закінчувався такими само сходами, що вели вгору. Нарешті Андрій опинився серед міста; вже займався світанок і перепурхував вранішній вітерець. Над жодним комином не вився дим. Мертве місто подекуди озивалося лише кволим хворобливим стогоном, і це не могло не вразити Андрія. (...)

Дмитро Шмаринов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1970-ті роки

Він вискочив на ґанок; він зайшов до покою. Скрізь було тихо: всі або спали, виснажені голодом, або заніміли від муки. Він ступив на поріг спальні. О, як завмерло його серце! Як він увесь зомлів, коли воно, серце, підказало йому, що через секунду, через блискавичну мить він побачить її!

І він її побачив, побачив ту, яка була колись безтурботною, веселою, грайливою пустункою, котра чіпляла на нього сережки і зодягала його в своє чудове, легке, мов крильця метелика, вбрання. Він знов побачив її. Вона сиділа на отоманці, підібгавши під себе чарівну, струнку ніжку. Вона була бліда, змарніла, але білість її була пронизлива, як сяйливі шати серафима. Темні брови, тонкі, красиві, надавали її обличчю якоїсь стрімкості, від чого кожний, хто вперше на неї глянув, проймався священним трепетом солодкого страху. Її опущені вії, довгі, як мріяння, темними тонкими стрілами чітко вирізнялися на янгольському обличчі. Це було небесне створіння! (...) І це створіння, яке, здавалося, було народжене для земного дива, до ніг якого було б замало кинути увесь світ разом із його скарбами, — це небесне створіння зносило голод і все найгіркіше, що судилося простим смертним. Запліснявіла скоринка хліба, що лежала, як найдорожча коштовність, на золотій тарелі, свідчила про те, що тут ще зовсім недавно лютував голод. Почувши кроки, вона підвела голову і подивилася на нього довгим, спопеляючим поглядом. Він знову, здавалося, щезнув, згинув на місці. Її обличчя спершу видалося йому немовби інакшим: так, у ньому були знайомі риси, але з’явилося безліч нових, прекрасних, як небеса. Ця печать німого страждання, цей хворобливий вигляд... О, до чого ж вона погарнішала! Він упав на коліна, припав до її ніг і дивився у її всеможні очі. Усмішка якоїсь дивної радості майнула на її вустах та водночас тиха сльоза, як діамант, затремтіла на віях.

— Царице! — спитав він. — Що для тебе зробити? Чого бажає твоя душа?

Вона незмигно дивилася на нього, відтак поклала йому на плече свою красиву руку. Він став її обціловувати з невситимою пристрастю, яка спалювала його живцем.

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1950-ті роки

— Ні, я не піду від тебе! Я біля тебе помру! Хай же я, заморений голодом, помру біля ніг твоїх разом з тобою, панно моя! І за смерть, за солодку смерть біля ніг твоїх нічого не хочу!

— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них, — мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.

— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю. — Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі, — все віддаю за тебе. Усе, прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?

Вона схилила до нього голову. Він відчув, як її магнетично-гаряча щока торкнулася його щоки, і поцілунок — ох, який поцілунок! — злив їхні вуста воєдино. (...)

Під впливом кохання до панночки Андрій перейшов до війська супротивників. Через якийсь час козаки під проводом Тараса Бульби зійшлися з ними в кривавій битві.

V розділ

1. Які емоції переживав Тарас Бульба, коли побачив Андрія у ворожому війську? Знайдіть епітети, метафори, порівняння, що змальовують внутрішній стан Тараса.

2. Що відчував Андрій під час зустрічі з батьком? Чи відчув він сором за свій вчинок?

(...) Бій зав’язався кривавий і лютий. Тарас Бульба був серед головних отаманів, і три коронні полки, не стримавши його атаки, вже ладні були кинутися навтікача, аж раптом Бульба спрямував усі сили зовсім в інший бік. Там він запримітив загін, що, вочевидь, стояв у засідці. І впізнав свого сина Андрія. Бульба дав настанови Остапові, як діяти далі, а сам, з невеликим числом козаків, кинувся, як скажений, на цей загін. Андрій упізнав його здалеку, і навіть з тієї відстані було видно, як він увесь затремтів. Він, як спідлений боягуз, сховався за шеренги своїх вояків і звідти командував загоном. Сили Тараса були нечисельні, всього-на-всього вісімнадцять козаків, та він накинувся на ворога з такою ненавистю, з таким диким шаленством, що шеренги розбігалися з переляку перед цим розлюченим вепром.

Та ні, тієї миті він був незрівнянний! Шапка давно злетіла з його голови, чуб розвівався, як полум’я, оселедець змією звивався в повітрі; його скажений кінь гриз і кусав ворожих коней; дорогий жупан був на ньому роздертий; він уже не хапався за шаблю й рушницю, а тільки розмахував страшною важезною булавою з мідними шпичаками. Достатньо було глянути лишень на його лице, щоб побачити втілення найлютішого гніву і зрозуміти переляк Андрія, який відчував на душі тяжкий гріх. Блідий од страху, він бачив, як гинуть і розбігаються його поляки, бачив, як найхоробріші з них, ті, що захищали його, оточивши кільцем, уже наврипилися тікати; він бачив, як дехто вже, розвернувши коня, кидав зброю.

— Рятуйте! — закричав Андрій, розпростерши у відчаї руки. — Куди ви тікаєте?! Погляньте — він же один!

Отямившись, деякі вояки зупинили коней і справді збадьорилися, бо побачили, що за ними женеться лише один навіжений з трьома змореними козаками. Але намарне вони силкувалися вистояти проти такої відчайдушної волі.

— Ні, ти не втечеш од мене! — кричав Тарас, добиваючи втікачів, які тільки й встигали подумати, що зустріли самого диявола.

Андрій у розпачі теж кинувся було тікати, та пізно: розлючений батько вже стояв перед ним. Втративши останню надію, Андрій застиг на місці. Тарас озирнувся: позад нього не було вже нікого, всі його товариші полягли на бранному полі. Тільки їх двоє стояли один проти одного.

— Що, синку? — спитав Бульба, дивлячись йому в очі.

Андрій мовчав.

— Що, синку? — повторив Тарас. — Помогли тобі твої ляхи?

Андрій як води в рот набрав; він стояв мов на суді.

— Отак запродати... запродати віру! Проклятий той день і та година, коли ти народився на світ!

Мовивши так, Бульба повів довкола очима, в яких світився незбагненний подив.

— Ти думав, що я віддам кому-небудь свою дитину? Ні, я тебе породив, я тебе і вб’ю! Стій, і не ворушися, і не проси в Господа Бога відпущення. Такого не прощають на тому світі.

Андрій, блідий як полотно, прошепотів губами лише одне ім’я; але це не було ім’я вітчизни, чи батька, чи матері; це було ім’я чарівної полячки.

Тарас відступив на кілька кроків, зняв з плеча рушницю, прицілився... пролунав постріл...

Як житній колосок, підтятий серпом, мов те молоде ягня, якого торкнулося смертельне залізо, поліг він головою на траву, не мовивши жодного слова.

Застиг синовбивця й замислився: чи віддати тіло зрадника на поталу й наругу, щоб хиже вороння клювало його і вовки-сіроманці розшарпали, розтягли білі кості, чи поховати, як годиться, в землі?

Тим часом під’їхав Остап.

— Батьку! — покликав він. Тарас не чув.

— Батьку, це ти його вбив?

— Я, синку.

На Остаповому обличчі з’явився якийсь німий докір. Він кинувся обіймати свого брата-товариша, з яким вони двадцять літ росли вкупі, ділячи все навпіл.

Олександр Герасимов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1950-ті роки

— Годі, синку, годі! Поховаємо тіло його, — сказав Тарас, тамуючи в грудях терпкий клубок.

Вони взяли тіло і понесли його в обпалений ліс, що стояв у тилу запорозького війська. Шаблями і списами вирили яму.

Тарас відклав списа і подивився на труп сина. Він і мертвий був дуже гарний: його мужнє обличчя, недавно сповнене сили і владної для жінок вроди, ще й тепер зберігало ці риси; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його біле чоло.

— Чим би не козак був? — мовив Тарас. — І зростом удався, і чорнобровий, і лице як у дворянина, і рука була міцною в бою. Пропав! Пропав без слави!..

Тіло опустили в яму, засипали землею, і через хвилину Тарас уже вимахував шаблею серед ворожих лав, ніби нічого й не сталося. Різниця була хіба в тому, що тепер він бився ще з більшою ненавистю, палаючи бажанням помститися за смерть сина. Саме під той час підоспів його власний полк на чолі з Товкачем і забезпечив йому значну перевагу. Нарешті Тарас дізнався й про те, з чиєї вини його син став відступником, і затявся за всяку ціну взяти місто. І він би таки домігся свого: він би, як сама смерть, промчав його вулицями, він би дістав її своєю залізною рукою — її, чарівну, тендітну, вродливу — потяг би за довгі звабливі коси, і його б крива шаблюка блиснула біля її голубиного горла... Але одна непередбачена обставина зупинила його на шляху до непримиренної помсти.(...)

VI розділ

1. Які аргументи навели сиві запорожці, щоб примирити учасників конфлікту?

2. Що об’єднувало козаків?

До запорозького війська докотилася звістка, що татари захопили й розграбували Січ — забрали в полон більшість запорожців, які там лишилися, разом з гарматами. У таких випадках козаки завжди поспішали наздогнати ворога на його зворотному шляху, визволити бранців та перехопити здобич, бо якщо цього не встигнеш зробити, то через три тижні полонені козаки вже могли опинитися на ринках великої Азії. Кошовий вирішив, і на його думку пристали інші отамани, йти на допомогу негайно. Вони вважали, що вже й так добряче помстилися полякам за зраду та смерть гетьманів і що спустошені землі надовго запам’ятають, як тут гостювали запорожці.

На це дав згоду і Бульба, хоча йому страх як кортіло взяти місто. Він уже пішов було віддати наказ, щоб сідлали коней і змащували вози, аж раптом зупинився й сказав:

— Я хотів тебе, отамане, ще ось що поспитати. Адже й тут, у полоні у ворога, ще наших козаків зо тридцять буде?

— Я посилав просити про обмін — не погоджуються.

— То, виходить, ми їх так і покинемо?

— А що зробиш?

— Як?! Щоб вони і цих замучили?

— А що ж робити? — знов одказав кошовий. — Адже допомогти ми не можемо. Якщо й зостанемося, то не подужаємо їх, а тим часом і своє прогуляємо. (...)

— Чи ви чули, панове, що кошовий намислив зробити? — звернувся Бульба до запорожців після цієї розмови. — Він хоче, щоб ми прямо зараз вирушили на Січ, а побратимів, тих, що потрапили в полон, покинули напризволяще... Що ви на це скажете?

— Не послухаємося кошового! — в один голос відповіла майже половина запорожців, які тут-таки стали відходити вбік. Їх було близько двох тисяч.

Прийшов кошовий. Він уже почув шум-гам, який зчинив невгамовний Бульба.

— Чого ви хочете? Через що такий ґвалт зчинили? — грізно гукнув він.

— Ми не хочемо йти на Січ! Ми зостаємося тут! — кричали з натовпу.

— Ви що, здуріли? Я вас, чортове поріддя, всіх пов’яжу!

— Яка в нього влада над нами? — звернувся Тарас до запорожців. — Ми — вільні козаки!

— А що? Ми — вільні козаки! — загомоніли запорожці. (...)

Дмитро Шмаринов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1970-ті роки

Обидві сторони затято стояли одна проти одної, і на хвилину запала могильна тиша.

Нарешті сиві вже запорожці, що стояли в перших шеренгах, потупивши очі в землю, повели таку мову: «Воно, звичайно, якщо розсудити справедливо, то і ви тримаєтесь лицарської честі, і ми чинимо за лицарським звичаєм. На те й живе чоловік, щоб захищати віру та звичай. Причому життя така штука, що якщо за ним шкодувати, то хто його знає, за чим і не шкодувати. Так ми докотимося до того, що й за жінками своїми будемо шкодувати. Треба ж скуштувати, що таке смерть. Адже ми вже сьорбнули всякого лиха. І так, і так ми не повинні мати серця одне на одного. Ми всі запорожці, всі з одного гнізда, всіх нас вигодувала Січ-мати, усі ми рідні брати... Запитаймо у кожного: чи не має він проти нас якогось невдоволення?».

— Ніякого! Завжди були в догоді! — загукали всі в один голос.

— Ну, то давайте ж на прощання... що там попереду — тільки Бог знає, може, ніхто з нас більше не побачить одне одного... тож давайте всі поцілуємося.

І дві тисячі війська перецілувалися з іще двома тисячами. Кошовий обняв Тараса.

— Ну, прощавайте ж, панове-брати, лицарі славні! Хай усе буде так, як хоче Бог! Якщо ми покладемо голови, то ви розкажіть про нас, що такі гуляки, мовляв, не нудили марно світом. А якщо ви поляжете чесною смертю, то ми розкажемо всім, щоб знала вся Україна та й інші землі, що були ось такі й такі лицарі, які вміли і віру Христову боронити, і товариство шанували. Прощавайте! Нехай Боже благословення буде і з вами, і з нами! (...)

— Ну, панове лицарі! — сказав Бульба після того, як відійшла половина війська. — А тепер настала наша пора показати честь запорозьку. Дивіться ж мені: якщо доведеться геть скрутно, що вже й несила буде вистояти проти ворога, то, панове, щоб усі полягли на місці, щоб жоден не зостався живий, щоб усі, як вірні побратими, покотом лягли в одну могилу. А зараз, перед вирішальною годиною, вип’ємо, панове-браття, горілки, бо доля наша тепер схожа на весілля, де кожен повинен веселитися. (...)

— За віру! — відгукнулися ближні шеренги, піднімаючи вгору коряки. — За віру! — підхопили дальні.

— За Січ! — гукнув Бульба і знов підняв свій коряк.

— За Січ! — гримнули ближчі. — За Січ! — покотилося далі.

— За славу і за всіх християн, що живуть на Божому світі!

— За славу і християн! — повторили ближчі. — За славу і християн! — відгукнулися дальні.

— Тепер на коней, хлопці!

Усі скочили на коней і виїхали разом стрункою кіннотою. Всі вони дихали надприродною силою. Це не була дика рвійність, породжена відчаєм; це було щось зовсім інакше. Якась Божа іскра веселості, якийсь трепет натхненної величі пульсував у серцях цього буйного і безстрашного товариства. Їхні чорні і сиві вуса величаво спадали донизу; їхні лиця ясніли упевненістю. Кожен порух був красивим і вільним. Ця дивовижна рать рішуче налетіла на ворога, не напружуючи всіх своїх сил, а так, ніби гралася і веселилася. Під свист куль вони гарцювали, як під весільну музику. (...)

Під час нерівного бою Остапа й інших козаків забрали в полон. Тарас Бульба в чужому одязі зумів таємно проникнути у ворожий табір, щоб побачити сина, але він не зміг допомогти Остапові уникнути страти.

VIII розділ

1. Як Остап поводиться під час тортур і страти?

2. Що означає його звернення до батька?

(...) Аж ось зчинився шум-гам, і з усіх боків залунали вигуки:

— Ведуть! Ведуть!.. Козаки!

Вони йшли простоволосі, з довгими оселедцями. У них уже повідростали навіть бороди. Вони йшли і не боязко, і не понуро, а з якоюсь тихою гордовитістю; їхній одяг із дорогого сукна зносився і теліпався клаптями. Вони не дивилися на людей і нікому не кланялися. Попереду йшов Остап.

Що відчув старий Тарас, коли побачив свого Остапа? Що діялося тоді в його серці? Він дивився на сина з натовпу і ловив кожен його порух. Вони підійшли вже до місця страти. Остап зупинився. Йому випало першому випити цю гірку чашу. Він глянув на своїх, підняв догори руку і промовив голосно:

— Дай нам, Боже, щоб ніхто з єретиків, які тут стоять, не почув, нечестивий, як мучиться християнин! Щоб ніхто з нас не зронив жодного слова!

Після цього він підійшов до ешафоту.

— Добре, синку, добре! — тихо сказав Бульба і похилив свою сиву голову.

Кат зірвав з Остапа лахміття; його руки і ноги вставили в зроблені саме для тортур лещата і... Не треба пригнічувати читача картиною пекельних мук, від чого волосся на голові стане сторчма. Ці тортури були породжені тими жорстокими, лютими часами, коли людина жила кривавим войовничим життям і загартувалася в ньому душею до того, що стала глухою до людяності й милосердя.

Варто, однак, сказати, що король майже завжди першим виступав проти таких жахливих покарань. Він добре знав, що така бездушність здатна тільки ще дужче розпалити помсту козацької нації. Але король нічого не міг удіяти супроти державних магнатів, котрі своєю немислимою короткозорістю, дитячим самолюбством і пихатою зарозумілістю перетворили сейм на урядову комедію.

Дмитро Шмаринов. Ілюстрація до твору «Тарас Бульба». 1970-ті роки

Остап терпів катування, як велетень, із незбагненною стійкістю, і коли почали перебивати йому кістки на руках і ногах, так що жахливий хрускіт почули серед принишклого натовпу найдальші роззяви, коли панянки відвели свої очі, — нічого схожого на стогін не вихопилося з його вуст. Жоден нерв не здригнувся на його обличчі.

Тарас стояв у натовпі, опустивши голову, та очі його дивилися прямо, і він гордо промовив: «Добре, синку, добре!». Нарешті Остап, здавалося, став підупадати на силі. Коли він побачив нові знаряддя тортур, якими збиралися витягувати з нього жили, губи його заворушилися. «Батьку! — промовив він усе ще твердим голосом, пересилюючи нестерпні муки. — Батьку, де ти? Чи ти чуєш мене?»

— Чую! — пролунав голос Бульби серед могильної тиші, і вся тьма-тьмуща народу здригнулася водночас.

Військові вершники притьмом кинулися на той вигук у натовп. Янкель сполотнів, як смерть, і коли гайдуки проїхали повз нього, злякано оглянувся. Але Тараса біля нього вже не було: за ним не лишилося й сліду.

IX розділ

1. Чому Тарас Бульба зупинився заради своєї люльки, не зважаючи на небезпеку? Яке значення мав цей предмет для нього?

2. Про що думав Тарас Бульба перед смертю? Чи боявся він її?

Знайшовся Тарасів слід! Тридцять тисяч козацького війська зринуло на кордонах України. Це вже не був якийсь там загін, що вирушив на пошуки здобичі чи задля своєї окремої мети; це була всенародна справа. Ціла нація, терпіння якої дійшло до краю, піднялася на помсту за свої потоптані права, за наругу над її релігією та звичаями, за бузувірське вбивство гетьманів та полковників, за свавілля жидівських орендарів і за всі ті кривди, яких зазнав пригнічений народ.

Очолив військо ще молодий гетьман Остряниця, переповнений прагненням якомога швидше покласти край нещадній деспотії та самочинству державних магнатів й очистити Україну від чужинської наволочі. Біля Остряниці був знаний, уже підстаркуватий, зате бувалий у бувальцях його товариш і радник Гуня. Сорок тисяч коней норовисто іржали під вершниками і без них. Вісім полків, серед яких половина була конних, половина піших, у червоних, синіх і жовтих жупанах виступали в похід браво і гордовито. Вели їх вісім досвідчених полковників, яким достатньо було моргнути бровою, щоб підігнати чи зупинити це нетерпляче рушення.

Одним із них був і Бульба. Мудрість, слава та багатолітній досвід вирізняли Тараса серед козацької старшини; але його люта, нещадна жорстокість наганяла жах навіть на своїх. Дух нищення заволодів Бульбою, і його сива голова визнавала тільки вогонь і шибеницю.(...)

Затятий сивий козарлюга вирушив зі своїм полком на нові звитяги. А ті, що лишилися, заздро дивилися їм услід, і тільки сувора підлеглість полковникам, завжди шанована поміж козаками, не дозволяла багатьом охочим приєднатися до своїх товаришів. (...)

А що ж поробляв Тарас зі своїм полком? А Тарас спалив вісімнадцять містечок, десь із сорок костелів і вже доходив до Кракова. Даремно невеликі загони військ намагалися його перейняти: він майже завжди розминався з ними. Діяв він несподівано, ніхто не міг угадати його намірів: коли якесь село чи містечко з жахом очікувало його нападу, Бульба неждано-негадано змінював напрямок і сіяв смерть там, де цього зовсім не чекали. Немає слів, щоб передати ту несамовиту лють, з якою він нищив і спустошував усе, що траплялося на його шляху. Нічого схожого на жалість не торкалося цього старого серця, що клекотіло жадобою помсти. Пощади не було нікому. (...) І ось так він поминав Остапа в кожному селі й містечку. Нарешті польський уряд побачив, що Тарасове безчинство — це щось набагато більше за звичайний розбій, і доручило, тому ж таки Потоцькому з п’ятьма полками будь-що впіймати Тараса.

Бульба відчув небезпеку і повернув назад. Польовими путівцями, вночі, він мчав з козаками щодуху, і такий шалений галоп могли витримати лише татарські коні, яких він — цілий табун — завжди мав при своєму полку. Та цього разу Потоцький був гідний покладеного на нього завдання: він гнався за Бульбою з дивовижною витривалістю і врешті-решт таки наздогнав на березі Дністра, де Тарас зупинився для короткого перепочинку в напівзруйнованій фортеці.

Ця покинута фортеця стояла над самісінькою кручею, що стрімко спадала до річки і, здавалося, ось-ось загримить у воду. Майже за двадцять сажнів унизу шумів Дністер. Саме тут Потоцький оточив своїм військом Бульбу із трьох боків — од поля та по горбастих берегах. Тарас, завдяки своїй хоробрості і незламній волі, міг звести нанівець усі зусилля ворога, але в порожній фортеці не було ані крихти їжі. (...)

Тарас вирішив залишити фортецю, спробувати прорватися крізь ворожі лави і берегом дістатися такої місцини, звідки можна було б на конях кинутися в річку і перепливти на той бік. Він вихором вилетів із фортеці, і вже козаки прорвалися крізь оточення, аж раптом Тарас зупинився, пригнувся до землі й сказав: «Заждіть, братця! Люльку впустив!». Саме тут де не взявся цілий ворожий загін, Тараса відрізали од своїх, і він опинився в міцних руках. Труснув усім тілом, але гайдуки вже не посипалися на землю, як було колись. «Ех, старість, старість!» — сказав він і ледве не заплакав.

Євген Кибрик. Смерть Тараса. 1945 р.

Йому скрутили руки, зв’язали всього мотузками та ще й ланцюгами, примоцували до величезної колоди; праву руку для більшої надійності прибили цвяхом і поставили цю колоду на попа в розколині фортечної стіни так, що Бульба височів над усіма і польське військо могло споглядати його, як свій переможний трофей. Вітер куйовдив його білого чуба. Здавалося, що він стоїть у повітрі, і це, разом із тим страшним безсиллям, що відбилося на всій Тарасовій поставі, робило його чимось схожим на духа, який зійшов із небес, щоб перешкодити своєю всевишньою владою якомусь нікчемству. На його обличчі не було жалю до себе. Він прикипів очима туди, де відстрілювалися козаки, і з висоти бачив усе, як на долоні. «Займайте, хлопці, — кричав він, — займайте мерщій, кажу вам, чортові діти, отой пагорб за лісом: туди вони не підступляться! — Але вітер не доніс його слів. — Ой, пропадуть, пропадуть ні за цапову душу!» — заскреготів він зубами і глянув униз, де блищав Дністер. Радість загорілася в його очах. Він побачив, що з-за прибережних кущів виглядає три корми. Зібрався на силі і так заволав, що ті, хто був поблизу, трохи не оглухли: «Хлопці, до берега! До берега! Під кручею, де фортеця, стоять човни! А за двадцять кроків од вас — узвіз до берега! Та забирайте всі човни, щоб вас не доганяли!»

Цього разу вітер подув з іншого боку, і козаки почули його. Але від удару обухом по голові за таку пораду в його очах перевернувся світ. Тараса разом з колодою опустили нижче, щоб він більше не давав своїх настанов.

Козаки повернули коней і щодуху помчали вздовж берега, який усе ще був дуже крутим. Вони б швидко дісталися пологого схилу, якби дорогу не перетнула прірва завширшки в чотири сажні: лише палі зруйнованого мосту стирчали по обидва боки; із темної глибини ледь-ледь долинало жебоніння якогось виснаженого струмка, що впадав у Дністер. Цю прірву можна було об’їхати, взявши праворуч, але вороже військо вже наступало їм на п’яти. Козаки зупинилися тільки на мить, відтак змахнули нагайками, свиснули — і їхні татарські коні, відірвавшись од землі, розпростерлися в повітрі, як змії, і пролетіли над прірвою. Лише під одним одчаякою коник спіткнувся, але, звиклий до кримських проваль, зачепився копитом за край урвища і видерся разом із вершником.

Михайло Дерегус. Козаки перепливають Дніпро. 1953 р.

Загін ворожого війська вражено зупинився на краю прірви. Його командир, хоробрий до безтями молодий полковник (він доводився братом красуні-полячці, яка причарувала нещасного Андрія), не довго думаючи, відважився і собі на такий стрибок і, щоб подати приклад своєму загону, кинувся на коні вперед, однак полетів у прірву й розбився об гостре каміння — його закривавлений мозок забризкав кущі, що росли на виступах урвища.

Коли Бульба трохи прийшов до тями після удару обухом і подивився на Дністер, то побачив унизу козаків, які вже сідали в човни. Очі його засвітилися радістю. Град куль сипався зверху на козаків, та вони на те не зважали і відпливали од берега.

— Прощавайте, панове-браття товариші! — промовляв він до них згори. — Згадуйте часом про мене! А за недолю мою не журіться! Я знаю, що мене жде! Знаю, що мене пошматують живцем, і нічого від тіла мого не зостанеться на землі. Але то вже мій клопіт... Будьте ж здорові, панове-браття товариші! Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!..

Удар обухом по голові обірвав його на півслові.

Чорт забирай! Та чи є щось на світі таке, чого побоявся б козак? Річка Дністер і так немала, а ще як пожене вітер із моря, то хвиля здіймається аж до місяця. Козаки пливли під кулями і вогнем, обережно обминали зелені острови, тугіше напинали вітрила. Дружно, злагоджено веслували і гомоніли про свого отамана.

(Переклад Василя Шкляра)

Дума про Тараса Бульбу

У 2009 р. українські кінематографісти зняли історичний фільм «Дума про Тараса Бульбу» (режисери Петро Пінчук, Євген Березяк, Україна, 2009), у якому відтворили основні сюжетні лінії повісті Миколи Гоголя. Але є й відмінності. Подивіться фільм, знайдіть ці відмінності та прокоментуйте їх.

expresslesson

Кадр із кінофільму «Дума про Тараса Бульбу» (режисери Петро Пінчук, Євген Березяк, Україна, 2009)

check yourself

АКТИВНОСТІ

Комунікація

• 1. У який період відбуваються події твору? Що в ньому реальне, а що — вигадане?
• 2. Як Тарас Бульба виховував своїх синів? Чому освіти в Києво-Могилянській академії, на його думку, було недостатньо?
• 3. Як проявили себе Остап і Андрій під час навчання? Чий характер, на вашу думку, був краще загартований?
• 4. Заради чого помирає кожен із чоловіків родини Бульби? Які почуття та ідеали керували вчинками Остапа, Андрія, Тараса?

Аналіз та інтерпретація

• 5. Чому Микола Гоголь називає українських козаків лицарями? Укажіть подібність між козаками й лицарями Західної Європи.
• 6. Які особливості історичного роману виявилися в повісті «Тарас Бульба»?
• 7. Знайдіть елементи думи, пісні, казки у творі.
• 8. Порівняйте образи Остапа та Андрія. Складіть план порівняльної характеристики.
• 9. Уважно прочитайте епізод убивства Андрія Тарасом Бульбою. Чому він убив свого сина? Яка позиція автора?

Творче самовираження

• 10. Напишіть есе на тему «Та чи є щось на світі таке, чого побоявся б козак?» (за повістю Миколи Гоголя «Тарас Бульба»).
• 11. Доведіть, що Микола Гоголь — геній українського народу. Кого ще можна назвати українським національним генієм? Підготуйте постер на тему «Українські генії».

Цифрові навички

• 12. З інтернету дізнайтеся про історичних персонажів та реальні місця, які згадані у творі «Тарас Бульба». Підготуйте історичну довідку, доберіть світлини або ілюстрації.

Дослідження і проєкти

• 13. Дослідіть, у які моменти Микола Гоголь використовує слова Україна, нація. Чому саме в цих епізодах?
• 14. Підготуйте проєкт на тему «Історія та устрій Запорозької Січі».

Життєві ситуації

• 15. Що означало поняття «лицарська честь» за часів Тараса Бульби? Чи актуальне воно в наш час?
• 16. Чи є зрада тяжким гріхом? Чи здатні ви зрадити? А чи можете пробачити, якщо вас зрадять?
• 17. Виразно прочитайте слова Сергія Єфремова, що є епіграфом до розділу. Поміркуйте, під впливом яких художніх творів ви відчули себе сином чи донькою рідної землі. Які книжки ви вважаєте «іскрами національної свідомості»?