Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Червоноокий мірошник

Жив собі на світі чоловік, і мав він сина. Як підріс хлопчик, став він батькові по господарству допомагати.

Ось одного разу нахурував батько повного воза мішками пшениці та відправив сина на млин змолоти борошно.

Нахурувати — навантажити, накладати тощо.

— На який же мені млин податися?

— На водяний, синку.

— У нас в околиці чимало водяних млинів! Який мені обрати, тату?

— Вибирай будь-який, тільки стережись червоноокого мірошника.

Взявся хлопець за налигач і — цоб-цабе! — потихеньку доїхав до млина.

Налигач — мотузка або ремінь, який прив’язують до рогів худоби.

Виходить йому назустріч мірошник, увесь із голови до п’ят у борошні білий, та й лагідно кличе:

— Під’їжджай, завертай, мішки скидай!

— А чи не багато в млині народу?

— Нікого немає, давай мішки та почнемо молоти.

Як підійшов хлопець ближче до мірошника, як глянув — а в того очі червоні, ніби обпарені. Згадав хлопець застереження батька:

— Ні, не хочу я молоти в мірошника червоноокого, — сказав та й повернув до іншого млина.

Мірошник обігнав його і біля другого млина знову виходить хлопцю назустріч.

— Здрастуй, мірошнику!

— Здоров, хлопче.

— Чи великий у млині наплив?

— Так, страшне діло.

«От біда! — подумав хлопець з прикрістю. — І наплив великий, і мірошник червоноокий...»

— Ну, раз так, поїду я до іншого млина.

Однак мірошник знову обігнав його і біля третього млина знову виходить йому назустріч.

— Здрастуй, мірошнику!

— Здоров, хлопче.

— Як там у тебе, мірошнику, чи великий наплив?

— А ти як думав? Млин ущент мішками завалений!

Мірошник — власник млина; той, хто працює в млині; мельник.

«Поки пшеницю змелеш, очі на лоба вилізуть, — пхикнув подумки хлопець. — Але ж і цей мірошник червоноокий! Повернуся я краще до першого: там хоч черги немає. Швидко отримаю борошно і нумо додому».

Повернув хлопець воза назад і незабаром під’їжджає до першого млина.

— Повернувся я, мірошнику, назад до тебе. Там, в інших млинах народу сила-силенна, та й мірошники усі червоноокі.

— Добре, хлопче, сип зерно в скриню, поки немає нікого.

Чи багато, чи мало часу пройшло — хтозна, але стоять мішки низкою, ущерть наповнені борошном.

Ущерть — по самі вінця, до краю.

— Ну, а тепер, — каже мірошник, — давай спечемо коровай та поїмо досхочу.

— Давай.

— Привези-но воза дров, хлопче, а я тим часом тісто замішу.

Поїхав хлопець за дровами, а мірошник червоноокий притяг діжу, та таку величезну, що цілий мішок борошна у ній зник, налив води й взявся тісто замішувати.

Привіз хлопець дрова, розвели вони вогонь, випекли гарну хлібину, а як витягли його з печі, мірошник і каже:

— Тепер, хлопче, давай казки розповідати. Та хто таке вигадає, що інший йому не повірить, той і забере собі коровай.

Тільки-но погодився хлопець — а мірошник уже і казку розповідає:

— Пам’ятаю, був я ще малесеньким, коли батько мій городництвом займався. Посадив він одного разу кавунове насіннячко, та й виросло бадилля величезне; розтяглося бадилля по всій країні, в один бік до Дністра, в інший — до Прута, на північ до Могилева, а на південь — до Дунаю. Хто б не проходив повз, усі перехожі кавунів наїдалися і ще залишалося.

Якось один перехожий загубив ножик серед бадилля. Став шукати — шукав день, другий, третій, поки з батьком моїм не зустрівся.

— Е-гей, що ти шукаєш?

— Ножика втратив.

— Коли?

— Три дні тому.

— Ти цілих три дні ножик шукаєш?

— Так.

— Ех ти... я свій табун коней якось загубив, і не став трьох днів шукати, а ти через жалюгідного ножика так побиваєшся!

— Це й уся казка?

— Уся.

— Ну й що в ній такого? Може, так воно й було насправді.

— Ну, тоді послухаємо, що ти розповіси.

— Пам’ятаю, коли я ще в колисці лежав, батько мій мав безліч вуликів. Кожну бджілку свою він впізнавав і на ім’я кликав.

Ось примітив якось батько, що бджілка на ім’я Форноя зникла. День її немає, другий немає, третій немає і так кілька днів поспіль. Чекав він з надією, чекав, чи не повернеться бджілка? — ні звістки, ні чутки про неї і слід за нею загув.

А бідолашну впіймали боярські служники та в плуг впрягли. Повернулася вона до мого батька вся змучена, з натертою шиєю — так довго в ярмі була. Засмутився батько, став запитувати різних знахарок, як йому бджілку вилікувати.

Бджола — символ Великої Богині; першопочатку світу, безсмертя; чистоти душі, творчої діяльності, верховної влади; працьовитості, невтомності; у слов’ян-язичників — символ кохання; у християнській традиції — символ старанності, красномовства, порядку, бережливості.

Ось і навчила його бабуся одна годувати бджілку серцевиною горіха, на солодкому молоці збираної. Дістав батько і горіх, і молока солодкого, нагодував її цілющим зіллям, а бджілка взяла та й вдавилася. Застряг горіх у горлі в неї — ніяк не витягти.

У теплі та у вогкості пустив горішок корінці та й почав рости. Проріс він, виліз із голови бджілки та як розпустився вгору та вшир, і перетворився в розлоге, товстезне горіхове дерево; а горіхів на ньому стільки було, що гілки гнулися під їхньою вагою.

Дозріли горіхи, стали зі своєї зеленої шкірки вилазити, але налетіли на них ворони чорні та почали їх дзьобати, знищувати. Ми з батьком заходилися воронів гнати, жбурляючи в них грудками землі, та грудки між гілок застрягали. Стільки ми тих грудок накидали, що на верхівці дерева ціле поле розкинулося.

Поліз туди батько, зорав землю та й засіяв пшеницею. Як прийшов час жнив, полізли ми вдвох швидше хліб збирати, щоб не намочив його дощ та град не побив.

Зібрали ми всю пшеницю. Я зліз на землю, а батько залишився сніп один дов’язувати. Зв’язав він сніп, на скирту поклав і теж зібрався за мною. Сплів із соломи мотузку довгу й товсту, став спускатися, а не вистачило йому мотузки, кілька сажнів до землі не дістало! Так і залишився він висіти між небом і землею: ні туди ні сюди, поворушитися не може.

Пролітали отут бджоли наші, побачили батька і взялися кружляти над ним. Кружляли вони, кружляли та почали відкладати стільник з медом — усе більше й більше. Обважнів батько від меду, урвалася мотузка солом’яна, і впав він, і вдарився об землю, перетворившись на велику калюжу меду. Стали люди сюди приходити з посудом усіляким та меду собі набирати. Серед них і батько твій прийшов з горщиком величезним. Але до його приходу весь мед уже скінчився. Пошукав він, пошукав, так раптом бачить кінчик постола батька мого. Схопив постол, зрадів, небагато меду там залишилося. Ось, подумав він, хоч небагато принесу синкові моєму, тобто тобі, поласувати.

— Брехня, не могло так бути!

— Не повірив ти казці моїй.

— А, так би й сказав, що це казка, тоді...

— Тоді, виходить, виграв я коровай.

Зрозумів мірошник червоноокий, що потрапив у халепу, так подітися йому вже було нікуди. А хлопець закинув борошно й коровай на віз і поїхав додому.