Антологія. Казка в шкільному курсі літератури. 5-6 клас. Морщавка

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Алістар Фет-Фрумос

Мабуть, сталося це колись, а коли не було б, то люди в світі не казали б.

Чи не на небі, на землі, в якійсь долині, в одному селі жили-були дід та баба, та такі старі, що ледве-ледве вже волочили за собою вагу років своїх. Надією та опорою їх у нього був єдиний син Алістар. Люди похилого віку доживали вже останні свої дні, і, перш ніж попрощатися з білим світлом, покликали до себе сина і дали йому останню настанову:

— Алістаре, дорогий, як проводиш нас в останню путь, пошукай в пучку базиліка, що за сволоком, зелену стеблинку і понюхай її три рази.

Сволок — балка, що підтримує стелю в дерев’яній споруді, хаті.

— Добре, батьку і мамо, виконаю, — промовив Алістар. Із стогонами і плачем провів він батьків до могили, а коли повернувся додому, знайшов зелену стеблинку в пучку базиліка. Була вона меншою і тоншою від голки, але тільки-но понюхав його Алістар один раз — вмить відчув, що сили в ньому прибуло втричі, понюхав вдруге — ще стільки ж сил додалося, а доторкнувся до нього в третій раз — могутня кров забуяла в його жилах. І про що б не подумав юнак, усе негайно оживало і поставало перед його поглядом.

Працював Алістар не покладаючи рук, але все ж не міг перетворити бідність у достаток. І в один прекрасний день вирішив мандрувати білим світом: раптом щастя йому посміхнеться. Ішов він, поки не натрапив на якісь хороми. Звідки було знати йому, що це за хороми і кому вони належать? Зрадів, що побачив нарешті житло, постукав він у ворота і побачив перед собою страшного змія-дракона.

Хороми — великий, розкішний будинок.

— Добрий день, — промовив мандрівник.

— Здрастуйте, — відповідає дракон.

— Чи не знайдеться, змію, роботи у твоїх володіннях, хоч у дворі? — запитав Алістар.

— Що ж, мені дуже потрібен наймит. Заходь.

Увійшов Алістар у двір і побачив тут безліч комор, хлівів — усе, що має бути в багатого пана. Змій одразу почав повчати його, як і що він повинен робити, а про себе все думав: швидше б вечір, щоб прикінчити подорожнього і з’їсти. За роботою непомітно підкралися сутінки. Звідкись з полів повернувся син дракона; сіли за стіл, усе поїли, а незабаром пішли спати по різних кутках. Синові своєму дракон постелив на одній призьбі, вкривши його червоною ковдрою, і поставив поруч запалену свічку. Алістара ж — на іншій призьбі накрив чорною ковдрою, як земля, свічки йому він не запалив. Став наймит міркувати: «Що надумав цей страховисько-дракон? Зрозуміло, що недаремно він такий турботливий». Не спиться Алістару — усе думає, а змії тільки лягли — відразу захропіли так, що вікна затремтіли. Крутиться наш парубок з боку на бік, але все марно: ні на хвилину не може заснути. «А ляжу я на місце драконового сина», — вирішив він. І, якщо вже надумав таке, піднявся швиденько, наблизився до призьби сина змія, підняв його легенько на руки, — а той і не поворухнеться, — і переніс на своє місце, прикривши чорною ковдрою. Потім ліг на місце сина, і тут же його здолав сон.

<...> А коли зовсім опустився місяць за пагорб, старий дракон прокинувся. Схопив він важкий кинджал і вийшов на подвір’я. Ось і призьба, де він поклав Алістара. Зметнувся кинджал у повітрі, і — джжик! джжик! — відлетіла голова сплячого. Не знав змій, що вбив сина свого. Та й звідки було знати йому, коли була така темрява — хоч око виколи. Потім старий дракон розпалив у печі вогонь і все підкладав дрова, щоб встигнути засмажити свою здобич до зорі. Алістар аж закам’янів від здогадки, що все це могло статися з ним. Схопився швидко на ноги, узяв свічку і — ф’ю, ф’ю — задуває її, а вона не гасне; тоді він її об землю вдарив, але не може ні кинути, ні загасити. Не відстає свічка від руки і не гасне, а все яскравіше розгорається. Побачивши це, побіг Алістар геть, тільки п’яти заблищали. Біжить, поспішає, а свічка шлях йому висвітлює. Коли змій схаменувся і подивився вдалину, побачив він не зірку падаючу, а свічку, що біжить, розгнівався і як закричав:

Місяць — символ Maтері-Богині, Цариці Небесної; циклічного ритму часу; вічності; постійного оновлення; духовного аспекту світла у пітьмі; козака; батька.

Гей, свічко моя, свічко,

Не загубися ти вночі,

Повертайся краще в будинок —

Гостя яскраво освіти.

А свічка все віддаляється і віддаляється. Тоді повернувся старий дракон до будинку та як закричить скажено:

Е-ге-гей, сину драконів,

Сну тяжкого скинь кайдани

І біжи, біжи швидше

За свічкою своєю!

Але як міг відповісти йому син, якщо він був убитий? Шукає його дракон в будинку, у дворі, кличе всюди, та марні старання.

Рожен — пристрій для смаження м’яса.

— Покладу-но я спершу Алістара на рожен, а потім приведу вогник-свічку, — промовив змій і, схопивши тіло мерця, попрямував до печі. Йде, поспішає і біля печі раптом впізнав сина свого. Зрозумів нарешті, що він накоїв. Схопивши кинджал, погнався він за свічкою, за Алістаром. Закружляв, як перевертень, і всюди, де ступав, скелі з громом трощив, дерева з корінням виривав, землю в безодню занурював. І ось все ближче і ближче він до втікача, — ніби пітьма хмар насувається на Алістара. Той же встиг добігти до великої ріки, широкої і глибокої, кинувся в неї і поплив. Уже Алістар був на тому березі, а дракон тільки підбігав до води. Підбігши ж, зупинився, бо не вмів він плавати, і став кричати та проклинати Алістара:

Ей-гей, собако Алістаре,

Це ти свічку вкрав,

Сина мого вбив!

Алістар же з того берега йому у відповідь:

Вгамуйся, драконе-собако!

Станеш згадувати зло,

Погано буде й тобі!

Повернувся змій назад, а Алістар пішов стежками неходженими, ніким не прокладеними, лугом росистим, полем колосистим. Ідучи так, час від часу поглядає він на свічку і хоче загасити її, — а вона все яскравіше розгорається; спробував збити полум’я рукою, — воно світиться і руку не палить; наближає його до себе — сорочка не спалахує, — таке вже полум’я було в тієї свічки: палити не пекло, запалювати не запалювало, а світило полум’я.

Поклав Алістар свічку в торбинку і йде собі далі.

Йдучи стежками та доріжками, дійшов Алістар до хоромів якогось пана, де і знайшов притулок. А пан той, упевнившись, що він — юнак працьовитий і тямущий, зробив його старшим над конюхами. Виділив йому комірчину, як іншим слугам, і став парубок жити там, наймитувати.

Усе йшло потихеньку, але був серед конюхів злий чоловік.

Одного разу прийшов він до пана та й каже:

— Ти, мабуть, і не знаєш, пане, чим нещодавно вихвалявся Алістар?

— Коли скажеш, буду знати.

— Говорив він... що, коли забажаєш, приведе тобі драконячого коня.

— Драконячого коня? Клич-но його до мене.

Побіг конюх, землі під ногами не чуючи, знайшов Алістара, і той з’явився перед паном.

— Приведи мені драконячого коня. Не приведеш, голова твоя буде там, де зараз твої п’яти.

Нічого не вдієш, вклонився Алістар панові низько і рушив у дорогу. Йде він, йде весь день, пройшов велику частину шляху і близько опівночі був біля драконячих хоромів. Тихенько наблизився до стайні, пройшов всередину, а кінь, як відчув його, заіржав оглушливо три рази. Незабаром після цього почулося: туп! туп! туп! ... — то дракон біг до стайні з вогнем у руці. Алістар присів, прокрутився на одній п’яті три рази навколо себе, перетворився на муху і полетів під дах стайні.

Обнишпорив дракон усі кути <...> — нікого. Заспокоївшись, пішов до будинку. Алістар же вилетів з-під даху і хотів вже схопити коня, та не так сталося як хотілося, — впертий кінь не дається в руки та ірже все голосніше.

Знову прибіг змій з вогнем, оглянув усе навколо, обнишпорив кожен кут стайні всередині і зовні, і знову — немає нікого живого.

— Тьху, щоб тебе собаки згризли, чортів коню, чого даремно іржеш, спати не даєш? — розлютився змій <...>.

— Спробуй заіржати ще раз, — коли повернуся, шкуру спущу.

Пішов змій до свого місця, а коли запанувала тиша, вилетів знову Алістар з-під даху стайні, обернувся людиною, наблизився до коня, — а той більше не іржав, — вивів його у двір, осідлав і <...> змій в будинку почув, як віддалявся кінь разом з Алістаром.

Оскаженілий, пустився він щодуху за ними в погоню. Алістар же, поганяє собі коня, поганяє, але й чудовисько-дракон не відстає. Тільки встиг Алістар переплисти велику ріку, як змій добіг до берега. Побачивши, що кінь з Алістаром уже на підйомі, закричало чудовисько що було сил:

Е-ге-гей, собако Алістаре!

Це ти свічку вкрав,

Сина мого вбив,

Доброго коня забрав!

Алістар йому у відповідь:

Вгамуйся, драконе-собако!

Станеш згадувати зло,

Погано буде й тобі!

Повернув змій назад, кусаючи собі лікті від досади й злості. Алістар полетів швидше вітру до володінь господаря. Біля порогу розпряг він коня, передав його господареві, а той був такий задоволений і радий, немов спіймав самого бога за бороду.

Але давно усім відомо, що зайця хорт підстерігає, над ховрахом шуліка в небі літає, а зло добро зі світу зживає.

He було спокою Алістару, знову конюх пішов до пана і заявив:

— Пане, багатий ти, сильний і багато знаєш, а що навколо відбувається, що діється, до слуху твого не доходить.

— Що ти хочеш сказати, говори ясніше.

— Нещодавно хвалився Алістар: коли побажаєш, драконову кушму тобі притягне.

— Клич його сюди.

Покликали Алістара, і пан наказав йому

— Принеси мені драконову кушму, бо голову знесу.

Кушма — шапка з овечої шкіри.

Помовчав Алістар і знову вирушив у дорогу, бо знав: ящо швидко не поїхати, розсердиться пан так, що буде йому непереливки, забуде й те, звідки він родом.

Ішов він ішов, а як став підходити до драконячого двору, побачив над собою хмари чорні й грізні, піднялася страшна буря і полив такий дощ, якого не довелося йому бачити ні до того, ні після. Вгорі грім і блискавка пронизували і шматували хмари, внизу вода вибивала землю.

Але парубок пройшов і крізь буревій, і крізь дощ, а біля драконячого двору прокрутився три рази навколо себе, обернувся кішкою і почав нявкати і проситися до будинку. Дружина драконяча кричить чоловікові:

— Вставай-но, прокидайся, піди відчини двері, бо дощ заллє бідну кішку.

Піднявся змій з небажанням, тільки двері відчинив, кішка — шусть! прошмигнула до печі. Змій повернувся, подивився кішці в очі та як закричить:

— Це Алістар! Ага, попався ти мені, нарешті!

— Що з тобою, чоловіче, ти, мабуть, зовсім з глузду з’їхав, чи не надумався вбити таку красуню-кішку?!

— Я його по очах впізнаю. Це Алістар обернувся кішкою.

— Лягай і викинь це з голови.

Коли змій заснув, кішка тихо-тихо підкралася до нього, як уміють підкрадатися кішки, і потягнула з-під голови кушму. Тягне-тягне, та зрушити не може. Обернулася тоді кішка людиною, але ненавмисно зачепила змія, той прокинувся вмить і швидко схопив його.

— Казав я, що це Алістар. Вставай, зміїхо, затопи піч, є що нам засмажити на вечерю.

Затопила зміїха піч, але Алістар був худий — шкіра та кістки.

— Е-е-е, і зажарювати нічого, — каже змій. — Загаси вогонь, будемо його спершу відгодовувати.

І взялися вони годувати його коржами з добірного зерна, горіхами та солодким молоком. Алістар одужував, змужнів, а через місяць так розтовстів, що замість очей виднілися одні щілинки.

— От зараз саме час посадити його на рожен, — радів змій. — Зміїхо, затопи піч, а я піду, покличу гостей.

Сказано зроблено. Зміїха затопила мідну піч, розпалила її, поклала на припічок лопату, покликала Алістара і каже йому:

На лопату ставай,

У піч залізай!

Алістар взяв і встав на лопату ногами.

— Лягай! — кричить йому зміїха.

Сідає тоді Алістар на край лопати, звісивши ноги.

— Тьху, недотепо, лягти на лопату не вміє.

— Звідки мені вміти, коли очі мої зроду не бачили ні лопати, ні печі. Покажи, як треба лягти.

— Злазь! — закричала зміїха, залізла на лопату, лягла на спину, витягла ноги, руки вздовж тіла, а Алістару тільки того й треба. Як тільки вляглася зміїха зручно, він — за лопату! — в одну мить закинув зміїху в глибину печі, потім — бах! — прикрив гарненько пічну заслінку.

Сам же схопив кушму змія і — геть. Іде собі, наспівує, а в цей час змій задоволений повертається з гостями додому, садовить їх за стіл і прямує до печі. Коли відкрив він заслінку і побачив зміїху, трохи удар його не вхопив. Взяв він кинджал і погнався за Алістаром. Летів він блискавично, з очей іскри сипалися, пара йшла з ніздрів, і всюди, де ступав, дим валив з вух, гори в безодню занурював.

Коли дракон добіг до річки, Алістар уже переховувався далеко. Розгніваний змій, закричав:

Е-ге-гей, собако Алістаре!

Це ти свічку вкрав,

Ти мене коня позбавив,

Сина мого вбив,

Кушму геть виніс

І зміїху в печі запік!

Алістар обернувся та й у відповідь йому:

Вгамуйся ти, драконе-собако,

Згадувати станеш зло, —

Погано буде й тобі!

Потім, не поспішаючи, пішов до хазяйських хоромів. Віддав пану кушму, але не встиг відпочити з дороги, як знову пан кличе:

— Коня мені привів, кушму приніс, а тепер самого змія хочу.

Перш ніж вирушити в дорогу, знайшов Алістар у дворі панському топірець, ножівку, долото, скобель, затички, склав усе це в мішок і побрів. Біля Змієвих хоромів обернувся він на старця-бондаря з бородою до колін, з сивою головою. Як підійшов до воріт змія, почав людей закликати:

— Господарі поважні і люди знатні, кому потрібні бочки, підходьте. Майструю я діжки та барила для вина, і велику бочку можу збити, кому потрібно.

Бондар — людина, яка займається виготовленням бочок, діжок.

Змій, як почув, покликав його до себе у двір, і домовилися вони, що бондар змайструє йому кілька нових діжок, а решта — підправить.

Іноді «діжкою» помилково називають «бочку», але на відміну від бочки, діжка не має опуклих боків.

Взявся майстер за справу і за кілька днів змайстрував таку дубову бочку, що очей від неї не можна було відірвати. У змія від радості серце застрибало в грудях, як побачив, які бочки виходять з-під рук майстра.

— Ну, тепер чи будуть протікати мої бочки, — каже він Бондарю.

— Не будуть протікати, коли ти допоможеш мені де в чому, бо старий я, погано бачити став і не можу роздивитися всі дірочки, щоб рогозом їх забити.

— Що ж мені робити, діду?

— Залазь в цю бочку, оглянь її, чи немає де просвіту між клепками.

Заліз змій у бочку, оглянув всі клепки від першого до останнього, але не знайшов жодного просвіту

— Ні, діду, клепка в клепку увійшла — так добре вони укладені.

— Стривай, тепер я докладу ще днище, подивися, чи добре підійшло.

Рогози — багаторічні трав’янисті болотяні або прибережні рослини.

Приклав Алістар одне днище, доклав інше.

— Видно що-небудь?

— Жодної дірочки.

— А ти надуйся, приклади силу, перевіримо, чи міцна бочка. — Змій надувається, розпирає бочку.

— Сильніше! — кричить майстер.

— Уф, уф, уф... — чується з бочки.

— Надувай, як тільки можеш, приклади силу! — Жоден обруч не здригнувся, жодна клепка з місця не зрушила на бочці. А змій кричить вже не своїм голосом:

— Немає більше сил моїх!

— Так приймай роботу на здоров’я.

Зрозумів змій, що потрапив до рук Алістара.

І покотив Алістар бочку, а в ній, як білка в колесі, крутився змій, відбиваючи собі то боки, то головою об днище вдаряючись. Так котив Алістар змія до самого порога будинку.

Як почув пан, що Алістар повернувся, вийшов на подвір’я, хвилюючись і дивуючись, бо з тих пір як жив, чув про драконів, але бачити не бачив.

— Алістаре, вибий швидше днище, я на нього подивитися хочу.

— Ні, пане, якщо відкрию бочку, вб’є він нас усіх.

— Зроби тоді отвір, поглянути на нього хоч одним оком.

Алістар взяв свердло, просвердлив отвір, і, як тільки пан приклався до нього оком, змій потягнув в себе повітря, а з ним і пана в дірочку, як нитку, так що від того і сліду не залишилося.

— Ось тобі, — сказав Алістар, — змія хотів, на смерть налетів.

Підняв Алістар бочку і кинув на купу дров, що були на подвір’ї, підпалив їх і згоріли змій з паном, навіть попелу від них не залишилося.

Позбувся, нарешті, Алістар змія, позбувся і пана, і втомлений, як був, відправився в свою комірчину відпочити. Як тільки відчинив він двері, — свічка, що горіла весь час, заколихалася раптом, запалала яскраво і, ніби в казці, перетворилася на дівчину, молоду і таку прекрасну, що хоч стій весь день і дивись на неї.

— Скажи, мила, хто ти і чому така: ходити не ходиш, говорити не говориш, а тільки гориш увесь час, сама, мабуть, не відаючи, чому.

— Дорогий Алістаре Фет-Фрумосе, скінчилися тепер мої страждання, ти позбавив мене від них, убивши ненависного пса-дракона.

І почала дівчина розповідати, як викрав її змій, бажаючи зробити дружиною сина свого, але вона не давалася, і тоді змій прокляв її: скільки буде він жити, стільки буде вона свічкою, що горить безупинно, але нікого не зігріває і нічого не запалює.

— І так було б багато років, коли б не було на світі тебе, і не розчаклував би ти мене від чар змія.

Алістар обійняв її, поцілував, скликав усіх людей, і було весілля, та яке весілля!

Багато людей зібралося там — бенкетували та веселилися, був і я серед них, пив-їв, не пам’ятаю скільки. Може, і сьогодні гуляв би разом з ними на весіллі, якщо б не довелося вам казку розповідати про те, що сталося з Алістаром Фет-Фрумосом.