Українська література. 9 клас. Міщенко

Українська поезія другої половини XIX ст.

Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга -

се лиш тому, що склалось так життя.

Та є в ній, брате мій, ще нута1 друга:

надія, воля, радісне чуття.

Іван Франко

З огляду на нову історичну епоху, суспільні перетворення, у другій половині XIX ст. перед українськими поетами постала необхідність розширення жанрово-стильових меж лірики та ліро-епосу. У цей період чітко окреслюються такі жанри лірики, як філософська, пейзажна, інтимна, сатирична. Збагачується і жанрова палітра поеми. З’являються зразки не тільки традиційної ліро-епічної, історичної, а й ряд цілком новаторських за жанром - драматичної, філософської, психологічної.

Тогочасні поети прагнуть до відтворення повнокровного, повноцінного, гармонійного життя людини, особистості. Розширюються тематичні обрії. Поряд з переважанням у поезії соціальних, громадянських мотивів увиразнюється і тематика національно-визвольна; плідно розвивається інтимно-психологічна лірика.

Яскравими творами заявили про себе в цей період Олександр Кониський, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Василевська), Олена Пчілка, Борис Грінченко.

Українські поети останньої третини XIX століття здійснювали титанічну працю в царині перекладу. Українською мовою заговорили герої Шекспіра і Шиллера, Ґете і Гейне, Байрона, Данте, Сапфо, Овідія, Гомера, Софокла. Активно перекладали твори російських - Пушкіна, Лермонтова, Некрасова, Фета, Тютчева та інших слов’янських поетів - Міцкевича, Конопніцької, Врхліцького, Неруди, Словацького.

Поезія цього періоду позначена і збагаченням жанрових та віршових форм. Активно розвивався жанр віршів-медитацій, ліро-епічних мініатюр, ліричного портрета, тривав процес відродження деяких форм дидактичної поезії.

1 Нута - нота.

Чимало поетичних перлин засяяло в той час у збірках українських поетів, склавши дорогоцінний разок намиста для української літератури.

* * *

В. Самійленко і Б. Грінченко

Фольклорист і етнограф, видавець, поет, журналіст, редактор - це далеко не повний перелік титанічних звершень Бориса Грінченка (1863—1910) - людини, що присвятила своє життя народові, Україні, національній ідеї. Борис Дмитрович зажив слави і як талановитий педагог, і як автор підручників «Рідне слово», «Українська граматика до науки читання й писання», і як теоретик-реформатор консервативної і мертвотної самодержавної системи освіти. Цій проблемі він присвятив цілий ряд вагомих праць, зокрема «Народні вчителі і українська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні».

Початок його активної літературної діяльності датується також 1881 роком. Тоді за активної підтримки Франка в журналі «Світ» було надруковано добірку поезій, зокрема й відомий вірш «До праці», де автор наголошував: «Ми на роботу на світ народились, ми для борні живемо!». Ці промовисті слова, по суті, стали творчим кредом Грінченка.

За його життя вийшло шість поетичних збірок, а саме: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Нові пісні і думи Василя Чайченка» (1887), «Під хмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (у книзі «Писання», т. 1, 1903). Поезія «Смутні картини», покладена на музику Модестом Левицьким, стала класикою українського романсу.

Борис Грінченко виявив себе в поезії і як блискучий сатирик. Поезія «Українець», написана в 1892 році, не втратила актуальності донині. Ще наприкінці позаминулого століття картав поет фальшивих патріотів, що люблять не Україну, а лише смачні галушки та сало. Звертався Борис Дмитрович у своїй творчості й до жанру байки («Циган та Хлібороб», «Брехун», «Химчині співи», «Швидка робота»).

Надзвичайно цікава і багата жанрово-тематична палітра ліро-епічних творів Бориса Грінченка. Над ними він працював з кінця вісімдесятих років XIX століття до 1903 року. Це - балади «Смерть отамана», «Біла бранка», «Іван Попович», поеми «Христя», «З папороті цвіт», «Галіма», «Лесь, преславний гайдамака» (поема-легенда), «Беатріче Ченчі», «Матільда Аграманте».

* * *

Пам’ятник байкарю

Невтомним трудівником на літературній ниві був Леонід Іванович Глібов (1827-1893), чия літературна спадщина дуже багата й різноманітна. Але в історію національної літератури митець увійшов насамперед як байкар, який уславив українську байку як духовне надбання усього слов’янського світу, у творах якого прозвучав голос морально нескореного народу України з його природною мудрістю, шляхетністю, гідністю. Видатний байкар, поет, казкар, культурно-громадський діяч і справжній український інтелігент. Він органічно поєднав у своїй творчості грандіозні надбання світового байкарського мистецтва та творчий досвід рідного народу, його пісенну, сміхову та духовну культуру.

Байкарська творчість Глібова характеризується, в першу чергу, розмаїттям тематики та широким колом проблем, на яких автор прагнув загострити увагу. Частина творів байкаря стосувалась нагальних питань соціального характеру, зокрема найболючішого - кріпосницького ладу. Висміював Глібов також і потворні побутові явища, ситих і байдужих до всього обивателів, не оминув жодної негативної риси української національної ментальності: письменник був переконаний, що вади не можна замовчувати, із ними слід боротися не менш принципово й послідовно, аніж із соціальною несправедливістю.

Першу збірку байок Леоніда Глібова було надруковано в Києві у 1863 році, другу - у 1872 році в Чернігові. Тут же вийшла і збірочка російських поезій, побачила світ більшість дитячих творів, що уславили Глібова і як казкаря. Так склалася доля, що 80-90-ті роки XIX століття були найбільш плідними у творчості письменника. Вийшла третя збірка байок, у Петербурзі друкувалися драматичні твори, відбулося знайомство читачів Галичини з його непересічним доробком. Більшість західноукраїнських періодичних видань вважали за честь надрукувати поезії, байки, казки письменника.

* * *

Веселими і дотепними, дошкульними і гострими, мудрими і влучними віршами прославився Степан Руданський (1834—1873). Серед кращих їх взірців - ліричні вірші, балади, поеми, казки, байки. Проте сам автор майже всі свої твори називав співомовками. Три книжки його рукописних збірок називаються «Співомовки козака Вінка Руданського».

Джерелом співомовок, що стали справжньою окрасою української літератури, були народні анекдоти і приповідки. Твори Руданського мають виразний національний колорит, здебільшого соціально-побутові сюжети. Поет хотів показати всьому світові, що український народний гумор - явище унікальне й неповторне.

Автор співомовок завжди хотів підкреслити, що хоч яким гірким було кріпосне рабство для народу, українці ніколи не втрачали притаманних їм витривалості, мужності, вродженого почуття гумору, надії на краще життя. Тому такою дотепною і життєво правдивою виглядає співомовка «Пан та Іван в дорозі». Руданський поставив собі за мету показати моральну вищість українського селянина над дурним і жадібним паном. Івана автор наділив саме такими рисами характеру, які у найскрутніші хвилини завжди рятували українців від лиха та наруги. Селянин розумний, щедрий, кмітливий, розважливий, практичний. Він ошукав-таки пана, який навіть не сумнівався у своїй вищості над простим мужиком. Особливого колориту надають творові виразні діалоги персонажів, у яких розкриваються їхні характери.

У цій та інших співомовках Руданський постає чудовим знавцем фольклору, української фразеології, живої розмовної мови. Колоритні, дотепні народні вислови, що характеризують дії та вчинки персонажів, надають творам неповторного емоційного забарвлення: торбу стеребити, димом здиміти, комара здушити, ходити балювати та інші.

У співомовках оживають колоритні постаті козаків-характерників, які оповідають смішні бувальщини та ще смішніші небилиці. Постаті цих героїв співомовок були особливо близькі й цікаві самому авторові, який щиро вірив у те, що козацькому роду нема переводу. Тому Руданський з любов’ю змальовує витривалих, кремезних, мудрих козарлюг, що ніколи не боялися ані ляха, ані турецького султана, ані самого чорта («Запорожці у короля», «Козак і король»).

Автор хотів, щоб його твори були не лише розважальними, але й повчальними. І справді, легко поширюючись у народі, вони пробуджували почуття національної гідності, самосвідомість українців. А допомагали досягати цього і їхні характерні особливості: віршована форма; сюжети, що були зрозумілі й близькі тим, хто їх слухав; герої з повсякденного життя; жива розмовна мова персонажів; повчальний висновок, що був близький до народної моралі.

Разом з героями Руданського і нам завжди хочеться сміятись, бо його гумор тонкий, дотепний, мудрий, а сам автор благородно та поблажливо ставиться до людських слабкостей і з глибокою повагою - до людської гідності.

* * *

Романтичний напрям в українській літературі було представлено Яковом Щоголівим (1823-1898), який вважав критерії художності й поетичної довершеності вічними і незмінними.

Найбільш плідними для поета стали 1876-1882 роки, коли було написано більшість творів, що склали збірку «Ворскло» (Харків, 1883). Наступна його збірка «Слобожанщина» побачила світ лише в рік смерті поета.

Значне місце у творчому доробку Щоголіва посідає тема гіркої селянської долі. Найбільш показові твори цього тематичного ряду - «Неня», «Пожежа», «Бурлаки».

У вірші «Бурлаки» Щоголів вдається до умисної стилізації під тяглу бурлацьку пісню, досягаючи неповторно реалістичної картини, що проектується на знамените полотно Іллі Рєпіна:

Наша їжа голодна,

Вода з Дону холодна;

Ми, як звірі, виростали,

До всього попривикали!

Гей, гей панібрате,

До всього попривикали!

Сталим був у поета також інтерес до історичного минулого України, до героїчних подвигів козацтва, які Щоголів змальовував у дусі народних легенд та переказів. Це твори «Воля», «Запорожець», «Січа», «Хортиця».

Щоголів продовжив традиції романтичної творчості раннього Шевченка, поєднавши їх з традиціями народного епосу. Частину творів поет написав у реалістичному ключі. Реалістичні поезії Щоголіва у своїй основі заперечували будь-яку тенденційність, бо автор вважав найвищою цінністю поезії вічну істину, вічну правду. Своїми літературними вчителями поет вважав Пушкіна і Гоголя. Важкі обставини суспільного життя Щоголів змальовує як горе особисте, звертаючись не до «ситого» або «щасливого», а до «безщасного зроду», «неодмовної матері», «непривітаної дівчини».

Щоголів є одним з небагатьох українських поетів, хто чимало творів написав на релігійну тематику. Почуття щирого християнина висвітлені в поезіях «Ікона», «Суботи св. Дмитра», «Ніч св. Валентина» та інших.

У відчутті природи Щоголів тяжів до романтичної образності, проте з нею органічно поєднуються численні реалістично виписані картини. До таких творів належать «Листопад», «Осінь», «Ялта», «Зимній ранок» тощо. Більшість із них уже стали хрестоматійними. Вони багаті на конкретні деталі, що витворюють характерні живописні картини природи.

Не можна не зазначити і близьку спорідненість поезії Щоголіва з народнопоетичною творчістю. Вірші про славне минуле українського народу органічно закорінені у фольклорну образність. Чимала кількість поезій побудована на давніх повір’ях, забобонах, легендах. Це і народні перекази про русалок («Лоскотарик», «Лоскотарочка»), вовкулаків («Вовкулака»), скарби («Климентові млини») тощо. Ці твори, які за жанром можна вважати баладами, продовжують славні традиції, започатковані українськими поетами-романтиками першої половини XIX століття.

* * *

Талановитим поетом і визначним фольклористом був Іван Манжура (1851— 1893), чия творчість цілком вписується у ним же складені рядки: «Я син твій, нене-Україно, народу парост я твого».

Першу його поетичну збірку «Степові думи та співи» було видано у Петербурзі в 1889 році з допомогою Олександра Потебні. Манжура одразу заявив про себе як про автора лірики глибоких почуттів і переживань, лірики патріотичної, пройнятої високим пафосом громадянського звучання.

Тематика його творів різноманітна й актуальна для тієї доби. Це і обстоювання принципів народності й демократизму в літературі, і героїчний пафос історичного минулого України, і роль поета і поезії в суспільному розвої. Поетичне кредо Манжура задекларував у вірші «До музи». Його музу вабить нива,

Піт де трудівницький ллється,

Де чоловік за годину щасливу

Тяжко з недолею б’ється.

Мотиви громадянського покликання митця звучать і у творах «Старий музика», «Кобзар», «Різдвяна зірка», «До Дніпра» та інших.

Не цурався Манжура і традиційної для поезії теми селянської недолі. їй він присвятив чимало творів, пройнятих непідробним співчуттям і глибоким ліризмом: «Степ», «Веснянка», «На степу і у хаті», «Щира молитва», «Сум».

Увиразнення зображуваних картин Манжура досягає за допомогою персоніфікації, часто вживаних анафор, звичних побутових деталей. Особливістю творів поета є також використання форми народної поезії, зокрема співомовки, елементів молитовної медитації.

Життя Манжури було сповнене злигоднів та безмірної праці. Сирота з дитинства, він часто у творах змальовував те, що сам перестраждав на своему недовгому віку. І мимоволі назавжди врізається в пам’ять вірш «Сорок святих», у якому трагічний образ дитини-сироти поет порівнює з ранньою квіткою, яку «земля - мачуха лиха - рано... з свого лона й випиха». Але квітці все-таки краще, бо її всяк любить, а «сирота ж всім очі коле, скрізь чужий він чоловік».

В історію української літератури Іван Манжура увійшов як поет, фольклорист, прозаїк, перекладач. У його творчому доробку - понад 70 поезій, віршовані казки, балади, близько 30 віршованих байок і анекдотів, майстерні переклади і переспіви зарубіжних поетів.

* * *

Володимир Самійленко (1864—1925) - видатний український лірик, сатирик, поет широкого творчого діапазону, людина непростої, навіть драматичної долі. Він створив прекрасні зразки громадянської, пейзажної, філософської, інтимної лірики.

Як і кожен поет, що замислюється над проблемою ролі митця і мистецтва, особливо ж мистецтва слова в суспільному житті, Самійленко присвятив цим роздумам чимало творів - «Пісня», «Елегії», «Орел», «Не вмре поезія». В одному з них прочитується творче кредо автора:

Краще людину змалюй, зазирни їй у душу душею,

Радість і смуток її в слові твоїм покажи.

Багато творів поет присвятив пам’яті українських письменників - Леоніда Глібова, Лесі Українки, а найперше - Тараса Шевченка: «На роковини смерті Шевченка 26 лютого» (за ст. стилем) - цикл із п’яти віршів під назвою «Вінок Тарасові Шевченку, в день 26 лютого», «Українська мова (Пам’яті Т.Г. Шевченка)». Останній твір давно став хрестоматійним взірцем звеличення рідної мови. Вірш складається з двох частин. У першій змальовано алегоричний образ діаманта, що лежав на шляху в пилюці. Лише одна людина підняла його, розгледівши істинну дорогоцінність, обробила, вставила в коштовний вінець - і сталося диво. Камінець, піднесений «вище хмар», засяяв і «промінням ясним всіх людей здивував». У другій частині вірша розкривається зміст алегорії: «Так в пилу на шляху наша мова була...».

Глибокими філософськими роздумами про сутність буття, про природу та її закономірності, про співвіднесеність мікрокосму, яким є людина, і гігантського макрокосму - Всесвіту - пройняті поезії «Весняна елегія», «Скільки минуло вже часу, відколи питаються люди», «Дві планети», «Думи буття». Намагання поета якнайглибше проникнути в таємниці буття спостерігаємо в одному з кращих віршів-медитацій «Людськість», де Самійленко гірко констатує: «Немає творчості, поезія в багні, і філософію тепер ми осміяли».

Найяскравіше індивідуальність Самійленка виявилась у сатиричних творах. Його сатира завжди легка, влучає не лише в національні, а й у загальнолюдські хиби. Використовуючи потужні традиції народної сміхової культури, він створив зразки високоінтелектуальної сатири. Дотепний і ущипливий сміх Самійленка спрямований проти чиновників та урядовців, письменників та журналістів, що допомагали «держимордам» тримати народ у ярмі, цензорів та бюрократів із державних інституцій - зокрема російської Думи.

Від одного з перших сатиричних віршів «Ельдорадо», що миттєво набув популярності серед широких кіл читачів, Самійленко дедалі більше гострив вістря своєї сатири. У «Пісні про віщого Василя» кияни легко пізнали царського цензора Василя Рафальського, який душив кожну свіжу думку. На цю саму тему написано вірш «Собаки».

Найдошкульніші сатиричні кпини діставалися фальшивим друзям народу, лжепатріотам, яких щиро зневажав поет. Творів на цю тему написано чимало: «Патріоти», «На печі», «Патріота Іван», «Українська патріотична дума». В останньому з них сатиричний портрет «патріота» - один із найвиразніших:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати не має охоти.

Кожна піч українська - фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти.

Базікаючи про любов до України, такі фальшиві патріоти завжди обмежуються лише мріями, дбають передусім про власний зиск, а про народ згадують лише тоді, коли постає необхідність виголосити чергову пустопорожню промову. Егоїзм, байдужість до долі народу, безтурботне життя перетворили цих лжепатріотів на лицемірів і боягузів. Для посилення сатиричного ефекту Самійленко вдало використовує постійний рефрен, що увиразнює справжнє єство панка-«патріота».

У вірші «Божий приклад» поет назавжди лишив українцям крилатий вислів: «Одно - творити язиком, а друге - перти плуга».

* * *

Павло Грабовський (1864—1902). Професійний революціонер, член терористичного крила народницької організації «Чорний переділ», людина, беззастережно віддана ідеї визволення України та її народу, Грабовський залишив рядки поезій, написані кров’ю серця справжнього патріота. А поряд - пронизливо-відверті слова інтимних зізнань у коханні до жінки - товаришки у боротьбі:

Такої певної, святої.

Такої рідної, як ти,

Такої щирої, простої,-

Вже більше, мабуть, не знайти.

Більшу частину свого життя Грабовський провів за межами України, - у тюрмах та на засланні. Але думами повсякчас повертався до Батьківщини. Його віра і любов до Вітчизни була такою повносилою, до якої «навіть у нашому письменстві не зразу добереш аналогію» (Сергій Єфремов).

Тому глибоким ліризмом, трепетною любов’ю і ніжністю пройняті його твори, присвячені Україні: «До України» («Під небом дальньої чужини»), «Україна приснилась мені», «О яка ж ти сумна, Україно моя», «Оце читав я про світи» тощо.

Мальовничою постає Україна у поезії «Сон». Привабливий літній пейзаж із садком коло хати асоціюється зі знаменитим Шевченковим віршем «Садок вишневий коло хати...».

Але Грабовський бачить не лише чудову картину природи далекої України. У сні до нього приходять і згорьована мати, і змучена тяжкою долею сестра. Контраст між красою благодатної землі та злиденним існуванням людей Грабовський інтерпретує своєрідно. Зміна прекрасних яскравих картин похмурими, моторошними малюнками пробуджує поета від сну. Він плаче, не соромлячись своїх сліз. Бо сльози можуть пробудити його для подальшої боротьби за щастя й волю і для сестри, у якої «поблідло личко, згасли очі, надія вмерла, стан зігнувсь...», і для всіх знедолених. Цей вірш є яскравим прикладом характерної для поета манери. Пейзажі у його творах - не самодостатні картини, а здебільшого засіб контрасту до нестерпного життя уярмленого народу.

Вірш «Я виніс все...» - своєрідна сповідь поета. Йдеться про кайдани та неволю, що стали для нього повсякденною реальністю буття. Не міг Павло Арсенович поступитися власною совістю і життєвими принципами, які поетично сформулював так:

Я не тікав, зустрівшися з врагами,

І не ховавсь, лякаючись, на піч;

Цуравсь ходить неправими шляхами...

Це вірш-роздум про сенс життя, про те, що сподівана воля обов’язково прийде, треба лише бути твердим у своїх переконаннях і незламним у боротьбі за справедливі ідеї. Якщо ж борцеві забракне сили духу, він зламається і зрадить свою справу, - «нема нічого гірше, як буть живим і вмерти за життя!».

За кожним рядком цієї поезії - біль і мука, холод тюремних ночей і безвихідь заслання, але разом з тим - віра. Непереможна віра в те, що всі жертви, принесені на олтар свободи Вітчизни, - не марні.

* * *

Почесне місце у нашій літературі другої половини XIX століття належить Юрію-Осипу Федьковичу (1834—1888), яскравому письменникові та видатному громадському діячеві, чий самобутній талант сприяв піднесенню української літератури на західноукраїнських землях. Іван Франко писав, що у Федьковича «...був талант, свіжий та саморідний, була спосібність зазирати безпосередньо в самі глибокі тайники життя народного і людської душі, було знання народних звичаїв і народних типів».

Доля не була надто милостивою до Федьковича. Участь матері і брата у селянському повстанні під проводом Лук’яна Кобилиці зруйнувала родину. Згодом письменник згадував: «1848 рік нашу родину унещасливив, а нас, дітей-сиріт, по світу роздув». Він поневірявся в Молдавії, пережив 10 років виснажливої служби в австро-угорській армії, і лише опісля служби зміг повністю віддатися літературній та громадській роботі. Федькович знаний як поет, прозаїк, публіцист, перекладач.

До речі, є й такий цікавий факт у його біографії: Юрій Федькович серйозно захоплювався астрологією!

А що ви знаєте про астрологію? Чи вважаєте її наукою? Чи знаєте своє сузір’я, тварину-опікуна, що «правила» вашим роком народження? І чи зустрічались вам у літературі сюжети про астрологію, астрологів? Наскільки це цікаво?

Він працював шкільним інспектором, очолював українську газету «Буковина». Важко було українському патріотові в умовах австро-угорського імперського гноблення розвивати українську культуру, пропагувати ідеї національного визволення. Він жив із гаслом: «Я готов все моє принести на вівтар матері Русі, на вівтар людськості».

Найбільш знаними творами Федьковича є поеми «Дезертир», «Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», значний доробок у царині ліричної поезії. Поезія Юрія Федьковича поділяється на декілька тематичних циклів: нещасливе кохання («Дністрові кручі», «Люба-згуба»); жовнірська служба («Сафат Зінич», «Капітан»); сатиричні твори («Пречиста діво, радуйся, Маріє...»); твори фольклорного характеру («Новобранчик», «Шельвах»).

Надзвичайно цікава проза буковинського письменника, зокрема повість «Три як рідні брати». У цій повісті чимало трагічних моментів - смерть матері та брата оповідача, головного героя Івана Шовканюка, його страждання у цісарському війську, де постійно збиткувалися з українців. По дорозі додому із військової служби він мало не помирає від голоду та кволості.

Але на його шляху зустрічається молодий жандарм Тоній Тайвер, німець, який порятував Івана, а згодом одружився з його сестрою Оленою.

Щире побратимство, дружба українців Івана Шовканюка і Якова Нестерюка з Тонієм Тайвером перемагає жорстокість життя. Письменник підкреслює щирість, доброзичливість цих взаємин, почуття довіри, що виникло між чоловіками: «...з Тонієм та з Яковом живемо собі, як ті рідні браття, - сказано: три як рідні брати».

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

  • 1. Назвіть поетів, що визначали обличчя української лірики другої половини XIX століття.
  • 2. Які поетичні збірки означеного періоду ви знаєте? Назвіть їх.
  • 3. Які твори поетів цієї доби вам відомі з молодших класів?
  • 4. Проаналізуйте одну з поезій Якова Щоголіва.
  • 5. Які звертання до своєї коханої використовує автор поезії «Не захвати солодкого зомління»?
  • 6. Назвіть співомовки, які ви прочитали. Хто головні герої цих творів?

Міркуємо

  • 1. Розкажіть про життєвий шлях поета Якова Щоголіва (Івана Манжури, Павла Грабовського, Володимира Самійленка).
  • 2. Назвіть провідні теми української лірики другої половини XIX століття.
  • 3. Окресліть громадянські мотиви лірики таких поетів, як Грабовський та Самійленко.
  • 4. Визначте художні засоби поезії Івана Манжури «До музи».
  • 5. Традиції яких байкарів використовував український письменник у своїй творчості?
  • 6. Пригадайте твори про українських козаків, які ви вивчали. Чи схожі герої Руданського на образи козаків, що вже склалися у вашій уяві?

Аналізуємо

  • 1. Схарактеризуйте основні тенденції розвитку української поезії 70-90-х років XIX століття.
  • 2. Які релігійні та біблійні мотиви відображено в поезії цього періоду?
  • 3. Які жанри представлені в поезії останньої третини XIX століття?
  • 4. На кого спрямовано вістря сатиричних поезій Володимира Самійленка?
  • 5. Що ви можете сказати про мову байок Глібова? У чому її особливості?

Дискутуємо

  • 1. Дайте загальну характеристику домінуючої стильової манери в українській поезії другої половини XIX століття. Свою думку доведіть.
  • 2. Визначте основні художні здобутки поезії цього періоду.
  • 3. Максимально повно схарактеризуйте тематично-проблемну та жанрову палітру української поезії останньої третини XIX століття.
  • 4. Згадайте інші твори про кохання, прочитані вами. Що нового про це почуття сказав Старицький? Чи вдалося йому сказати щось таке, незвичайне, чого до нього ніхто про це прекрасне почуття сказати не міг?
  • 5. Як поетичний твір про кохання характеризує автора? Чи можемо ми на основі аналізу такої поезії сказати щось про автора як про людину?
  • 6. Що у творах Степана Руданського вказує на їх виразний національний колорит?

РОБОТА В ГРУПАХ

Об’єднавшись у групи, напишіть повідомлення на тему «У чому полягає відмінність між байкою і казкою?». Аргументуйте свою відповідь прикладами.

ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ

ВАШЕ ПОРТФОЛІО

  • Прочитайте додатково такі співомовки Степана Руданського: «Запорожці у сенаті», «Смерть козака», «Ахмет III і запорожці», «Кошовий у цариці», «Турки і козак».

Розділіть сторінку зошита на дві колонки. Згадайте та запишіть у першу колонку характерні риси козаків, про які ви знаєте, читали або чули раніше. До другої колонки випишіть риси козаків, якими їх наділив у співомовках Руданський.

Користуючись записами, усно опишіть українського козака за планом: вік; зовнішність; одяг; звички; військові вміння; моральні якості; мова.

  • Спробуйте намалювати портрет козака-запорожця або ілюстрацію до прочитаних співомовок.
  • Прослухайте уривки з творів видатних українських композиторів М.І. Вериківського - опера «Сотник» та М.В. Лисенка - опера «Тарас Бульба». Подумайте, чи можна засобами музичного мистецтва схарактеризувати українське козацтво. Які спільні риси, на вашу думку, підкреслили в українському козакові композитори та письменник?

ВІДПОЧИВАЮЧИ, ВЧИМОСЯ

  • Спробуємо з’ясувати, чи ви так само кмітливі, як і герої Степана Руданського.

Об’єднайтеся у дві команди. Протягом обумовленого часу загадуйте і відгадуйте загадки. За кожну відгадану загадку нараховується один бал. Виграє та команда, що набере найбільше балів.

ПОГЛИБЛЮЄМО ЗНАННЯ, РОЗШИРЮЄМО СВІТОГЛЯД

  • 1. Бондар М. Творчість Володимира Самійленка // Самійленко В. Твори. - К., 1990.
  • 2. Зєров М. «Непривітаний співець» (Я. Щоголів) // Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т. 2.
  • 3. Панченко В. Павло Грабовський // Панченко В. Магічний кристал: Сторінки історії українського письменства. - Кіровоград, 1995.