Зарубіжна література. Повторне видання. 9 клас. Міляновська
Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.
Джордж Гордон Байрон
(1788—1824)
Джордж Ноел Гордон Байрон — видатний англійський поет, якого ще за життя сучасники сприймали не просто як одного з романтиків, а як символ європейського романтизму. Особистість поета, його життя і твори стали найяскравішим явищем в суспільному та літературному житті Європи першої чверті XIX століття.
Вдача, переконання й поведінка романтичних героїв із поем Байрона були для освіченої молоді взірцем для наслідування. Кожен юнак, незважаючи на свій молодий вік, хотів виглядати загадковим, знудьгованим і розчарованим у житті, як герої творів Байрона. Його обличчя повинно було віддзеркалювати сліди непереборних пристрастей, а вчинки — шокувати добропорядну публіку. Такий тип суспільної поведінки, яку називали «байронічною», набув характеру пошесті і прокотився всією Європою.
Майбутній поет народився 22 січня 1788 року в Лондоні і за своїм походженням належав до вищої аристократії Великої Британії. Щоправда, на час його народження фінансове становище сім’ї Байронів було катастрофічним. Але в травні 1798 року сталася подія, що кардинально змінила життя молодого нащадка аристократичного роду — помер його двоюрідний дід Вільям Байрон. Відтак десятирічний Джордж Гордон Байрон успадкував титул лорда та родове помістя — замок «Нюстедське абатство» разом із навколишніми землями.
Усе змінилося в житті Джорджа: зі звичайної школи він потрапив у привілейовану аристократичну, а згодом — у престижний Кембріджський університет. Під час навчання хлопець основну увагу приділяв античним авторам та студіював філософські твори XVIII століття. Його світогляд сформувався під впливом англійських і французьких мислителів доби Просвітництва. За правом народження лорд Байрон у віці 21-го року посів місце в палаті лордів англійського парламенту, де сподівався долучитися до покращення суспільного устрою Англії.
Ще в школі Байрон розпочав поетичну творчість. У його перших, ще недосконалих, віршах уже є те, що стане головним у романтичній поезії Байрона — пристрасне внутрішнє «я» ліричного героя, опис його бурхливих переживань. У 1806 році юний поет зібрав і впорядкував свої вірші й упродовж двох років одну за одною видав три поетичні збірки.
Несподівано для 18-річного Байрона найвпливовіший журнал Великої Британії надрукував розгромну рецензію на його твори. Запальний Джордж дав своїм критикам емоційну віршовану відповідь, де уїдливо оцінив усіх відомих англійських поетів і літературних рецензентів поіменно. Вибухнув грандіозний скандал, однак Байрона в Англії вже не було — він вирушив у подорож до екзотичних для англійця Португалії, Іспанії, Албанії, Туреччини та Греції.
У 1811 році поет повернувся до Англії і невдовзі видав перші дві частини поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда», які відразу ж здобули шалену популярність. «Одного чудового ранку я прокинувся і дізнався, що я знаменитий», — згадував пізніше Байрон.
Спостерігаючи за життям у різних країнах та розмірковуючи над причинами постійних воєн, юнак доходить висновку, що світом керують не прагнення людей, а незбагненна і непередбачувана доля. Ця ідея відобразилася в поемі «Паломництво Чайльд-Гарольда» в традиційних для романтизму мотивах приреченості, «світової скорботи» та неможливості зміни недосконалого суспільства. Традиційним для цього літературного напряму був і образ головного героя твору — людини розчарованої, яку заполонило бажання втекти від блискучої суєти вищого світу в далекі екзотичні країни.
Нюстедське абатство (картина Френсіса Морріса, 1867 рік)
Грандіозний успіх поеми зробив Джорджа Байрона не просто відомим — поет став живою легендою. Кожен новий твір приносив йому успіх, але політична діяльність та особисте життя не складалися. Жодна його парламентська ініціатива, спрямована на поліпшення життя народу, не знайшла підтримки. Байрон почав відкрито говорити про корупцію в парламенті, а сам парламент став називати «наш госпіталь».
Це виводило з рівноваги можновладців, і ставлення вищого світу до поета ставало все гіршим — перед ним зачинилися двері «порядних» домівок. На тлі публічних скандалів відбулося розлучення Байрона з дружиною, яку він кохав і з якою прожив лише рік. У цей тяжкий для нього час поет створює збірку «Єврейські мелодії», до якої увійшов сповнений відчаю вірш «Мій дух як ніч...» (1815 рік). Не витримавши цькування, 28-річний Байрон був змушений покинути Англію, щоб уже ніколи не повернутися.
Життя за кордоном мало свої переваги. Не було постійних утисків, що їх поет відчував на батьківщині, зникла необхідність зважати на умовності світського життя. Роки вигнання стали періодом найвищої творчої активності Байрона, коли була створена більша частина його поетичного доробку. У цей час з’явилися найкращі його поезії, а також історична поема «Мазепа» (1818 рік).
Своє романтичне уявлення про свободу Байрон втілив у життя, підтримавши визвольний рух в Італії, яка перебувала під австрійським пануванням, і збройне повстання в поневоленій турками Греції. Ім’я поета виконало й важливу пропагандистську роль. У багатьох країнах Європи до справи визволення Італії та Греції громадськість поставилася схвально лише тому, що за це боровся знаменитий англійський поет-романтик. У Греції Байрон занедужав на пропасницю і 19 квітня 1824 року раптово помер.
* * *
I would I were a careless child,
Still dwelling in my Highland cave,
Or roaming through the dusky wild,
Or bounding o'er the dark blue wave;
The cumbrous pomp of Saxon pride
Accords not with the freeborn soul,
Which loves the mountain's craggy side,
And seeks the rocks where billows roll.
Fortune! take back these cultmed lands,
Take back this name of splendid sound!
I hate the touch of servile hands,
I hate the slaves that cringe around.
Place me among the rocks I love,
Which sound to Ocean's wildest roar;
I ask but this - again to rove
Through scenes my youth hath known before.
Few are my years, and yet I feel
The world was ne'er designed for me:
Ah! why do dark'ning shades conceal
The hour when man must cease to be?
Once I beheld a splendid dream,
A visionary scene of bliss:
Truth! - wherefore did thy hated beam
Awake me to a world like this?
I loves - but those I love are gone;
Had friends - my early friends are fled:
How cheerless feels the heart alone,
When all its former hopes are dead!
Though gay companions o'er the bowl
Dispel awhile the sense of ill'
Though pleasure stirs the maddening soul,
The heart - the heart - is lonely still.
How dull! to hear the voice of those
Whom rank or chance, whom wealth or power,
Have made, though neither friends nor foes,
Associates of the festive hour.
Give me again a faithful few,
In years and feelings still the same,
And I will fly the midnight crew,
Where boist'rous joy is but a name.
And woman, lovely woman! thou,
My hope, my comforter, my all!
How cold must be my bosom now,
When e'en thy smiles begin to pall!
Without a sigh would I resign
This busy scene of splendid woe,
To make that calm contentment mine,
Which virtue know, or seems to know.
Fain would I fly the haunts of men -
I seek to shun, not hate mankind;
My breast requires the sullen glen,
Whose gloom may suit a darken'd mind.
Oh! that to me the wings were given
Which bear the turtle to her nest!
Then would I cleave the vault of heaven,
To flee away, and be at rest.
* * *
Хотів би жити знов у горах
Дитям безжурним, як колись,
Блукать між скель, в морях суворих
Між хвиль розбурханих нестись.
Моя ж душа, мов птах прип’ятий,
Що прагне скель і висоти,
Страждає в Англії пихатій,
В краю лукавства й німоти.
Дай утекти мені, талане,
На лоно урвищ і горбів,
Забуть всі титули й кайдани,
Лакуз1 вельможних і рабів.
Веди мене на хмурі скелі,
Де стогне грізний океан, —
Верни в дитинства дні веселі,
Дай серцю відпочить од ран.
Я мало жив, та відчуваю:
Чужий я в цьому світі лжі.
Навіщо ж темрява ховає
Той знак останньої межі?
Я спав, я снив про щастя, доки
Не заступив тих марень гніт, —
То, Правдо, промінь твій жорстокий
Вернув мене у ниций світ.
Кого любив — давно нема вже,
Та й друзі розійшлись, як дим.
Надію втративши назавше,
Вже й серце стало крижаним.
Хай інколи тамує келих
Скорботу й біль, нехай уста
Сміються між питців веселих, —
Я серцем завжди сирота.
Як слухать ляси разугарні
Не друзів і не ворогів,
Кого у тлум строкатий блазнів
Маєтність або сан привів!
Де ж друзів коло? Чом не склалась
Та приязнь вірна і свята?
Набрид мені вертепний галас
І втіх нещирих марнота.
А ти, о Жінко, світоч вроди,
В тобі розрада і любов,
Та в серці в мене стільки льоду,
Що я й до тебе охолов.
Цей світ лукавства і облуди
Я б промінять на край хотів,
В якому вільно дишуть груди
Між темних урвищ і хребтів.
Туди б, з незлобним серцем, в бурю,
На те безлюддя, до стихій!
Волію пустку дику й хмуру,
Таку ж, як дух похмурий мій.
О, як мені з душного світу,
Мов голуб до свого кубла,
У небо грозове злетіти
В кочівлю сонця і орла!
1 Лакуза (або лакиза) — лакей, слуга.
Переклад з англійської Дмитра Паламарчука
* * *
Му soul is dark - Oh! quickly string
The harp I yet can brook to hear;
And let thy gentle fingers fling
Its melting murmurs o'er mine ear.
If in this heart a hope be dear,
That sound shall charm it forth again:
If in these eyes there lurk a tear,
Twill flow, and cease to bum my brain.
But bid the strain be wild and deep,
Nor let thy notes of joy be first:
I tell thee, minstrel, I must weep,
Or else this heavy heart will burst;
For it hath been by sorrow nursed,
And ached in sleepless silence, long;
And now 'tis doomed to know the worst,
And break at once - or yield to song.
* * *
Мій дух як ніч. О, грай скоріш:
Я ще вчуваю арфи глас.
Нехай воркує жалібніш
І тішить слух в останній час.
Як ще надія в серці спить,
Її розбудить любий спів.
Як є сльоза — вона збіжить,
Поки мій мозок не згорів.
Але суворо й смутно грай,
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакать дай,
Бо розпадеться серце з мук.
Воно в собі терпить давно,
Вже в йому вщерть тяжких образ;
Як не поможе спів, воно
Від мук страшних порветься враз.
Переклад з англійської Володимира Самійленка
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Готуємося до роботи з творами
- 1. Складіть хронологічну таблицю життя і творчості Джорджа Гордона Байрона.
- 2. Чому діяльність лорда Байрона вважалася взірцем романтичної поведінки?
- 3. Чому поет критично ставився до вищих прошарків суспільства?
- 4. Що стало причиною розчарувань лорда Байрона у парламентській діяльності?
Працюємо над текстами творів
- 5. Які особливості романтичної літератури притаманні поезії «Хотів би жити знов у горах...»?
- 6. Чого прагне ліричний герой цього твору?
- 7. Що для ліричного героя символізують гори?
- 8. Наведіть приклади епітетів, якими характеризується дика природа.
- 9. Чому «край безлюддя і стихій» для ліричного героя привабливіший за строкатий світ титулів?
- 10. А якими епітетами характеризується в цьому творі цивілізоване суспільство?
- 11. Із ким порівнюється душа ліричного героя? Поясніть зміст цього порівняння.
- 12. Скільки разів у творі зустрічається образ серця? Як у вірші характеризується серце? Поміркуйте, що символізує цей образ.
- 13. Знайдіть у вірші приклади контрасту й антитези. Поясніть, яку роль виконують ці художні прийоми в тексті твору.
- 14. Як світ мрій протиставляється реальному світові?
- 15. Виразно прочитайте вірш «Мій дух як ніч...». Поміркуйте над інтонацією.
- 16. Який настрій переважає у вірші «Мій дух як ніч...»?
- 17. Прокоментуйте порівняння, до яких звернувся поет.
- 18. Що, на вашу думку, у творі символізують образи арфи, серця, сльози?
Узагальнюємо і підсумовуємо
- 19. Які почуття є центральними у віршах Дж. Байрона?
- 20. Порівняйте настрої в оді «До радості» Ф. Шиллера і віршах Дж. Г. Байрона.
- 21. Як у цих творах відображено просвітницький і романтичний світогляд двох поетів?
Літературний коментар
Історична поема Джорджа Гордона Байрона «Мазепа»
В основу поеми Джорджа Гордона Байрона «Мазепа» покладено романтичну легенду, пов’язану з таємним коханням пажа1 Івана Мазепи і дружини польського вельможі. Закоханих викрили, а Мазепу жорстоко покарали: юнака прив’язали до спини коня, якого пустили на волю. Оскільки кінь, дикий і необ’їжджений, був з українських степів, то й повернувся він у рідні для нього місця, принісши на собі знесиленого, помираючого Мазепу.
1 Паж — хлопчик або юнак дворянського походження, який перебував на службі у вельможі чи короля. Пажів навчали військової справи, шляхетного поводження. Також вони мали прислуговувати своїм патронам і виконувати їхні доручення.
Більша частина поеми Байрона «Мазепа» — це розповідь старого суворого воїна про своє минуле на прохання пораненого шведського короля Карла XII. Розмова відбувалася після поразки шведів у Полтавській битві. Гетьман згадує свою давню любовну історію, розмірковуючи про повороти сліпої долі, яка, подібно до дикого коня, несе людину незвіданими життєвими шляхами. Доля романтичного героя доводить: те, що вчора здавалося падінням і приниженням, завтра може стати для непересічної особистості поштовхом для піднесення.
Байрон у своїй всесвітньо відомій поемі зобразив історичних осіб (короля Карла XII й гетьмана Івана Мазепу) і поєднав історичні події Великої Північної війни 1700-1721 років між Росією і Швецією з романтичною легендою. До цієї легенди про таємне кохання Мазепи зверталося чимало письменників і художників у літературних творах і малярських полотнах. Але дослідники життя українського гетьмана сумніваються, що цей сюжет мав реальне підґрунтя.
Карл XІI (картина невідомого художника кінця XVII - початку XVIII століття)
Гетьман Іван Мазепа залишив в історії чіткий слід та величезний список друзів і ворогів. Відомо, що Мазепа народився у 1639 році в родині шляхтича на хуторі Мазепинці Київського воєводства. Освіту він здобув у Києво-Могилянській академії. Після закінчення навчання батьки відправили Івана на службу до короля Речі Посполитої Яна II Казимира. Своєю чергою, польський король відіслав юнака за кордон для продовження освіти, звідки Мазепа повернувся у 20-річному віці.
При дворі короля Іван виконував дипломатичні доручення, вивчав особливості польської державної політики, набував досвіду переговорів. Перед вродливим і розумним юнаком відкривалися широкі перспективи, але щось змусило Мазепу залишити польський двір, блискучу кар’єру і повернутися в Україну.
Історики схиляються до думки, що причиною цього могла стати невдала дипломатична місія Івана у Військо Запорозьке або конфлікт із польським шляхтичем. Мазепа звинуватив його у зраді короля, але довести свою правоту не зміг. Як наслідок, він утратив прихильність Яна II Казимира і змушений був повернутися на батьківщину, вражений тим, що його вірність і службу не оцінили.
Легенда про кохання українця Івана Мазепи, людини високоосвіченої, з винятковим політичним хистом, який користувався прихильністю жінок, була надзвичайно популярною в європейському мистецтві. Однак письменників і художників XVIII-XIX століть приваблювала не стільки любовна пригода молодого пажа, скільки те, що Мазепа після жахливого приниження й повного краху життєвих перспектив зумів стати видатним державним діячем, гетьманом Війська Запорозького, очільником козацької держави, який зміцнив авторитет козацтва і забезпечив економічне зростання України.
Історія юності гетьмана Мазепи і його перше кохання в поемі — підкреслено романтичні, а пейзажі, одяг, побут козаків, змальовані Байроном, були для тогочасного англійського читача неабиякою екзотикою. У завершальних словах романтичної оповіді старого гетьмана підкреслюється роль долі в житті людини: «Ніхто із смертних на землі не відгада своєї долі».
Гетьман Іван Мазепа (картина невідомого художника кінця XVIII століття)
Перекладати твори Байрона почали ще українські класики XIX століття. Найзначнішими є переклади Пантелеймона Куліша (перша частина «Дон Жуана», 1891 рік; «Чайльд-Гарольдова мандрівка», 1894 рік), Павла Грабовського («Шильйонський в'язень», 1894 рік), Івана Франка («Каїн», 1879 рік, уривок із «Дон Жуана», 1885 рік). Лірику Байрона перекладали Микола Костомаров, Володимир Самійленко, Дмитро Загул, Дмитро Паламарчук, Сава Голованівський, Валерія Богуславська.
МАЗЕПА
(скорочено)
І
В жахливий день біля Полтави
Від шведів щастя утекло,
Навкруг порубане, криваве,
Все військо Карлове лягло.
Військова міць, воєнна слава,
Така ж, як ми, її раби, —
Майнула до царя, лукава,
І врятувався мур Москви.
II
Такий від долі жереб впав;
І Карло день і ніч тікав
Через поля, річки, діброви
В чужих і власних краплях крови
За нього ж тисячі лягло,
А й слова скарги не було...
А як загинув кінь його,
Убитий кулею на полі,
Гієта дав йому свого
І вмер у русійській неволі.
Та й цей скакун звалився з ніг.
Як чвалом кілька миль пробіг
І в пущі, в темній глушині,
Де навкруги ворожі чати
Вже розвели свої вогні,
Прийшлося Карлу ночувати.
Чи ж це ті лаври, той вінок
Воєнної потуги й слави,
Що забирав останній сок
З народів шведської держави?
Мов неживого під сосну
Поклали короля до сну.
Тягуча ніч, холодний іней,
Гарячка ран, непевна путь
Йому заснути не дають —
Затерпло тіло, рани сині...
Та мужньо зносить володар
Від долі посланий удар...
ІІІ
Юрба вождів — яка ж мала! —
За день ще більше поріділа;
Ця ж рештка лицарів була
Хоробра й вірна вже — сиділа,
Німа, понура і сумна,
Круг короля й його коня.
А поруч, в лицарській юрбі,
Мазепа стомлений собі
З трави тверду постелю стеле.
Гетьман — похмурий і старий,
І сам, як дуб той віковий.
Та спершу, хоч стомивсь за дня,
Козацький князь обтер коня,
Розгладив гриву, ноги й хвіст,
Розпутав, розгнуздав, обчистив,
Послав йому трави та листу
І тішився, що карий їсть...
Цей кінь терплячий був на славу,
На їжу й ложе не зважав,
А все робив, як пан бажав.
Кудлатий і кремезний зріст,
Палкий, прудкий, неначе біс,
Він пана по-татарськи ніс.
На клич його бігцем приходив,
Усюди пана він знаходив —
Цей кінь від смерку аж до дня
За паном біг, мов козеня.
IV
Із цим упоравшись, гетьман
На землю розіслав жупан,
Списа до дерева припер
І взявсь оглянути тепер
Рушницю, чи вона як слід
Перенесла важкий похід,
Аж потім славний ватажок
Добув торбинку й боклажок,
Увесь убогий свій припас, —
І з Карлом і всіма з почоту
Гостинно поділився він
З такою ж гідністю достоту,
Як на бенкеті дворянин.
Король з усмішкою гіркою
Свою мізерну пайку взяв
І, приховавши приступ болю,
Бадьоро, голосно сказав:
«У всіх із нашого гуртка
Відважний дух, тверда рука,
Та хто в цей час маршів, боїв
Балакав менше й більш зробив,
Ніж ти, Мазепо? На землі...
Бо й скитську славу топчеш ти
На ріках і просторах степу».
«О, я прокляв, — сказав Мазепа, —
Ту школу, де я вчивсь їзди».
«А я б усе-таки бажав, —
Відрік король, — щоб ти сказав
Свою історію, ачей
Під цю гутірку голосну
Я відпочину і засну.
Бо сон тепер не йме очей».
Мазепа і Карл (фрагмент картини художника Густава Седерстрьома, 1878 рік)
«Для цього я вернутись рад
Так років з п’ятдесят назад.
Мені двадцятий рік минав...
Ще Казимір королював,
Ян Казимір... Шість років я
Був паж у того короля.
Це був король! Учений сам —
Він зовсім був не пара Вам,
Бо й не збирався воювати,
Щоб набувать чужих країн,
А потім знов їх утрачати,
Тож супокійно правив він...
Там був безжурний двір забав...
Я знав там графа-воєводу,
Славетнього, старого роду;
Мов рудня він багатий був,
А гордий, що й казать не треба,
І на своє шляхетство дув,
Немов зійшов на землю з неба.
Багатством, родом та ім’ям
Рівнявся тільки королям,
Пишався, чванився, гордів,
А врешті, наче в п’янім сні,
Він славу та діла дідів
Попросту видав за свої.
Інакше думала жона...
Молодша щось за тридцять літ,
Все важче зносила вона
Свою нудьгу і графів гніт.
Після безплідного бажання,
Дурману снів, вагань і мрій —
Вона послала на прощання
Сльозу невинності своїй —
І міряти очима стала
Варшавську молодь, танці, спів —
Та часу слушного чекала,
Щоб холод серця хтось зогрів,
Щоб графа увінчать новим
Титулом, що веде до неба...
Навряд чи хтось пишався б ним,
Хоч заслужив його, як треба.
V
Красунь-юнак я був тоді...
Тепер, коли вже сімдесятий
Мені минув, не гріх сказати,
Що в дні юнацтва золоті,
Бувало, кожного вельможу,
З мужів чи хлопців, переможу
У всій привабній марноті...
Та далі вже... Терези стан —
Він наче й тут передо мною,
Біжить до мене під каштан... —
В її очах був східній жар —
Сусідство турків та татар
Змішало польську кров...
Ті очі Були чорніш цієї ночі,
Ще й з променем таким прекрасним,
Мов ніжний блиск молодика, —
Глибокі й вогкі, як ріка —
Вони втопали в сяйві власнім.
В них море туги і вогню —
Мов очі мучениці-жертви,
Що дивиться на блиск в раю.
Я бачу скрізь її живою,
А все-таки я не знайду
Ні барв, ні образів, ні слів,
Щоб змалювати ним оту,
Яку так палко я любив.
І бачить радощі і в смерті.
Погідне і ясне чоло,
Мов літнє озеро, було,
Що в ньому навіть сонце з неба
Милується само на себе [...]
VI
Ми бачились... Ми зустрічались...
А я дивився — і зітхав —
Вона й слівцем не обізвалась,
Та відповідь її я мав.
Є тисячі таких знаків —
Ми й описати їх не можем
Рядками зрозумілих слів,
Хоч їх і чув, і бачив кожен —
Вони таємно з серця йдуть,
Хвилюють радощами грудь,
І з обопільного стремління
Росте німе порозуміння,
Це несвідоме поєднання —
І ми ніколи не збагнем,
Як раптом іскорка кохання
Шаленим вибухне вогнем.
За нею стежив я здаля,
Зітхав, дививсь і плакав я,
Аж доки нас удвох звели, —
І відтоді здибались ми
Без підозріння... Я мовчав,
Я тільки млів, не признавався,
Язик тремтливо завмирав
І голос на вуста зривався,
Аж доки не прийшла пора!..
VII
Кохав я і коханим був...
Та ви ще слабість цю солодку
Не відчували — так я чув...
Ну що ж! То я й скінчу коротку
Свою поему мук і втіх.
Безглуздям ви назвали б їх!..
Кохав я і зазнав кохання.
Хоч і щаслива доля ця,
А все ж кінець її — страждання.
Ми потай бачились... Той час,
Як ми зустрілись перший раз,
Був повен туги і чекання.
Не пам’ятаю днів, ночей,
Нічого — тільки час оцей
Повік не зможу я забуть.
Я всю віддав би Україну,
Щоб пережить таку хвилину
І знову тільки пажем буть —
Отим щасливим паничем
Із ніжним серцем та з мечем,
Без скарбу — крім дарів природи:
Здоров’я, юности та вроди...
Ми нишком бачились. Це здасться
Для декого потрійним щастям —
Не знаю... Я б життя віддав,
Щоб перед небом і землею
Я міг назвать її моєю...
Я так тужив і сумував,
Що тільки змогу мав
Десь нишком бачитися з нею.
VIII
На світі стільки є очей,
Що люблять стежити ночами
У слід закоханих людей...
Так само це було із нами. [...]
І нас двоїх одної ночі
Схопила зграя шпигунів...
Від гніву граф оскаженів —
А я голіруч — як на сміх!
Та тут — один супроти всіх —
Нічого б я, мабуть, не зміг
І в зброї з голови до ніг.
Було це саме на світанку
Поблизу графового замку...
Підмоги з міста я не ждав,
Бо й не гадав дожить до ранку.
Марію-Діву я благав
І двох чи трьох святих, а там
Скорився долі... І юрба
Мене у двір поволочила.
Яка Терезина судьба,
Не скажу вам — не знаю й сам.
Отак нас доля розлучила!
Але ж і лютий був, аж страх,
Прегордий воєвода-граф!
На це він досить мав причин,
Найбільш розлючений був тим,
Що наслідки цього випадку
Могли відбитись на нащадку...
Не менше вражені ще й тим,
Що герб його дістав цю шкоду
В той час, як він був паном роду.
Він сам для себе був святий
І думав, що в очах народу,
Як і в моїх, він теж такий...
Ах, чорт візьми! Коли б отут
Застав він пана короля,
То примирився б ще, мабуть, —
Але ж це паж!.. Сьогодні я
Злість графа добре розумію,
Та описати — не зумію.
IX
«Коня сюди!» — Коня ввели...
Це справді був шляхетний кінь —
На Україні виріс він.
Прудкі, мов ті думки, були
У нього ноги... Дикий звір,
Мов серна лісових узгір,
Не знав вуздечки, ні стремен,
В неволі був один лиш день;
Він їжив гриву, і хропів,
І рвавсь, і сіпавсь мов скажений —
Дарма! Годованця степів
Ведуть спітнілого до мене.
Мене десяток гайдуків
Йому до спини прикрутив
Тугим ремінням — і пустив...
Свисток, батіг... і кінь побіг,
Що так би й водопад не зміг.
Картина художника Луї Гесне, 1872 рік
X
Вперед, вперед! Скажений рух, —
Куди — не бачив я нічого...
Від бігу дикого, прудкого
У мене в грудях сперло дух...
Помалу никли ночі тіні,
А кінь летів, увесь у піні.
Останній звук із уст людських,
Як я помчав від ворогів,
Був дикий, невгамовний сміх
З юрби зухвалих гайдуків,
Що з вітром долетів крізь темінь.
Я рвучко голову підвів —
На кінській шиї тріснув ремінь,
Що горло зв’язував мені —
Я обернувся на коні
І їм прокляття прохрипів...
Але ж за тупотом копит
Мій крик до них не долетів.
Досадно, прикро!.. Я ж хотів
За глум той глумом відплатить!
Від брами замку я й цеглинки,
Ні камінця не залишив,
З містка також ні деревинки,
А в квітнику ні стебелинки,
В покою, де стояв камін.
Окрім трави на рештці стін,
І ви, йдучи повз тих руїн,
Фортеці б навіть не вгадали...
Ті башти весело палали!
І з тріскотом зубчастих стін,
Що проти помсти не вціліли,
З дахів, що вуглям обгоріли,
Мабуть, не снилось там нікому,
Спливав свинця гарячий плин.
Коли від них лихого дня
Помчав я швидше блиску, грому,
На згубу пущений в поля, —
Що прийде день і я вернусь
З десятком тисяч верхових
І за ганьбу свою помщусь,
І дяку графові складу
На тих зухвалих дворових —
За негостинну ту їзду...
Та потім я і їм тим самим
Пекельним жартом відповів.
За все приходить час відплати —
Зумій лиш час підстерегти!
Ніхто не зможе утікти,
Як серце месника завзяте
Шукає засобів до мсти.
XI
Вперед, вперед! — мій кінь і я
Промчали, мов на крилах вітру,
Міста, і села, і поля...
Неначе в ніч морозну, світлу
На небі метеор між зір,
Так ми черкаємо простір...
А на шляху ні міст, ні сіл —
Крім степу, дикої країни
У чорнім обводі лісів.
Лиш де-не-де зубчасті стіни
Фортець, збудованих колись
Проти татарської орди.
Безлюдно, скільки не дивись!
Та швидко мчали ми вперед,
Що ні зітхати, ні благати...
По кінській гриві пелехатій
Поллявся мій холодний піт,
Немов дощу краплиста злива,
А він скажено, полохливо
Сопе і мчить далеко в світ.
Я ніби згодом спостеріг,
Що він зменшив свій лютий біг,
Та ні! Моє безсиле тіло,
Що зв’язане на нім висіло,
Для диких сил було мов пух.
І кожний мій болючий рух,
Звільнити ноги, спину, руки,
Напухлі від страшної муки,
Будили жах його і гнів,
Мов гострий дотик острогів.
Просякнув кров’ю вже ремінь,
Бо кров з натертих ран текла;
І спрагу вже почув язик,
Що як вогонь його пекла.
XII
Вже ось до ліса ми добрались...
Це був безкраїй, дикий праліс
Кремезних вікових дерев,
Що вже не гнув їх вітру рев. [...]
І жити я ще силу мав.
В вечірній холод і туман
Помалу рани затягались,
А впасти — ремінь не давав.
Крізь листя вітром кінь летів,
Лишав далеко за собою
Кущі, дерева і вовків,
Що ззаду гналися юрбою...
Я вранці зблизька бачив їх,
Не дальше, ніж отой сучок.
Вночі ж я чув їх шурхіт-біг,
Злодійський обережний крок
Невтомних, невідступних ніг.
Як прагнув я списа, меча!
Коли судилось помирати
В цій вовчій зграї, то хоча
Чимало й їх порозтинати!
Як дуже я раніш бажав,
Щоби ослаб скажений біг,
Тепер тремтів, як лист дрижав.
Що дикий кінь звалиться з ніг.
Даремний страх! Чимало сил
Дістав від предків він своїх!
Так нісся кінь мій по лісах,
Невтомно, дико, без упину...
XIII
Опівдні ми той ліс минули!..
Я змерз, хоч червень саме йшов, —
Чи, може, в жилах стигла кров? —
Завмерло серце, тьма в мізку,
Щось хвильку стукало в виску
І стало... Небо і простір
Великим колесом кружляли,
Дерева п’яно танцювали,
Щось блиском осліпило зір...
Я вже не бачив, погибав...
Це смерть була, це смерть достоту!
Безсилий від страшного льоту,
Я чув, як морок наступав...
XIV
Вернулась пам’ять... Де ж це я?..
Почув я плюскіт біля себе,
Вгорі ж мигтіло зірне небо...
Це був не сон: мій дикий кінь
Перепливав ріку глибоку,
Що розливалася широко
І мчала буйно в далечінь.
Ми пливемо серед потоку,
Де найдикіше рве бистрінь,
І скільки сил — гребе мій кінь,
Щоб досягти другого боку,
Що мовчки майорів здаля...
Тут від води й очуняв я —
Її холодний свіжий дотик
Мене підсилив. Грудь коня
Могутньо рвала дикий потік,
Що заливав йому хребет...
І ми завзято йшли вперед,
Хоч посувалися помалу.
Нарешті — стали на землі...
XV
...В тумані ночі
Степи послалися без меж,
Що й краю їм не бачать очі,
Куди не глянь — одне і те ж:
Ні сліду людської оселі,
Куди б не подивився я, —
В цій темній та сумній пустелі
Не блимне вогничок веселий
Ясною зіркою здаля...
XVI
Ми далі йшли — та вже помалу...
Бо вже стомився дикий кінь,
Ступав невпевнено й охляло —
На ньому ж піни пластовінь.
Він волі й кволої дитини
Покірний був би в ці години.
Але для мене — все дарма!
Хоч як приборканий мій кінь,
Та в мене сили вже нема,
А на руках тугий ремінь...
XVII
Вставало сонце... Біла мла
Здіймалася клубками вгору.
І звільна відкривалась зору
Пустеля степова, німа...
Отак чимало ще верстов
Мій кінь натомлений пройшов,
Хоч важко дихав, що здається —
Ще хвилька — й серце розірветься.
Ми йшли самі, та це здалось,
Бо враз на закруті стежини
Десь кінське ржання розляглось
Із хащі темної соснини, —
Чи то лиш вітер з-між листків
До мене шелестом донісся?
Ні, ні! То з тупотом з узлісся
Табун коней до нас летів
Чотирикутником великим...
Їх ціла тисяча чи тьма —
А вершників на них нема!
Кошлаті гриви розвивались, —
І розліталися хвости...
Коли мій кінь побачив їх,
То наче збувся він безсилля,
Напружив жили кволих ніг
І почвалав... Ще тільки хвиля —
Він хрипло, глухо заіржав,
Здригнувся... і на землю впав...
Він важко дихав і лежав,
Очима, мов крізь скло, дивився,
Увесь у милі — й не дрижав...
Отак і шлях його скінчився,
Що перший та й останній був!
Табун підбіг — він бачив, чув.
Як кінь заржав, спинивсь і впав.
Вони й мене спостерегли,
Як я лежав на кінській спині
В тугім, скривавленім ремінні...
Ті коні форкають, хроплять,
Іржуть і крутяться круг мене,
Нарешті кинулись шалено
І в ліс назад вони летять,
Бо з жахом дике їх чуття
Людини очі зустрічає.
Тут сам зостався я в одчаї,
Прив’язаний тугим ременем
До цього трупа без життя.
Отак лежали ми прикупі —
Вмираючий на мертвім трупі.
Як мало сподівався я,
Що бідна голова моя
Побачить блиск нового дня.
Від ранку до смерку лежав я,
Отак прикутий до коня,
Й очима сонце проводжав я
Та рахував години дня,
Що йшли повільною ходою...
В мені ще стільки сил було,
Щоб глянути, як надо мною
Востаннє сонце вже зайшло. [...]
XVIII
Вже сонце сіло... Все ще я
Лежу, прив’язаний до трупа
Вже задубілого коня, —
Я вже гадав, що в спільну купу
Змішається наш порох тут...
Туманні очі смерти ждуть —
Рятунку я не ждав для себе.
Востаннє глянув я по небі
Пригаслим зором вздовж і вшир,
І бачу, як німим простором,
Уже побачивши свій жир,
Кружляє нетерплячий ворон;
Навряд чи схоче ждати він,
Поки настане жертві скін!
Спускався він все нижче й нижче,
Ще трохи покружляв і сів,
І знову далі полетів,
І знов сідав — щоразу ближче.
А більш нічого вже не знаю,
Хіба одне — в останнім сні
Якась чарівна зірка з раю
У вічі сяяла мені
Із мерехтливого проміння...
А там — холодне отупіння,
Важке, незглибне почуття,
Як я вертався до життя,
То знову наближавсь до смерти...
XIX
Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце
Людське схилялося лице
Ласкаво, ніжно наді мною?
Невже ж це я лежу в покою?
На ліжку я лежу чи ні?
Чиї ж це очі неземні
На мене дивляться так мило?..
Дівчатко з довгою косою,
Струнке, вродливе і ставне —
Сиділо в хаті під стіною
І пасло поглядом мене.
Як тільки я прийшов до тями,
То стрітився з її очами,
Бо час від часу ці дівочі
Великі й ясні дикі очі,
Повніські співчуття й жалю,
На постіль падали мою.
Дививсь я довго... Аж тепер
Я зрозумів, що ще не вмер,
Що це й не сон, бо хтось не дав
Мене на жир шулік і гав.
Побачила дочка козацька,
Що очі я відкрив на мить,
І посміхнулась... я зненацька
Схопився, хтів заговорить,
Але не зміг... Вона ж...
За руку узяла з любов’ю,
Щось там поправила в зголов’ю
І до порога навшпиньках —
Когось гукнула... І вона
З кімнати вибігла сама...
Та перед тим вона кивнула
Веселим поглядом мені,
Що я не сам, що я в сім’ї,
Що нічого мені боятись,
Бо всі близенько, і в потребі
Я їх побачу біля себе,
Готових у пригоді стати...
XX
Вона вернулася з батьками —
Що ще сказать? — Я б не хотів
Надокучати вам згадками,
Як гостював я в козаків.
Вони знайшли мене в долині,
Внесли, мов трупа, в ближчий дім
І врятували... А потім
Я став гетьманом в їх країні.
Безумний, що в гніві палкому
Помстивсь так люто на мені.
І в’язня голого із дому
В пустиню вигнав на коні,
Він путь проклав мені до трону.
Хіба ж ту долю нам збагнуть?
Забудь печаль, одчай забудь!
Ще завтра вгледить Бористен,
Як на його турецькім боці
Спокійно коні попасем...
Як радо річку стрінуть очі,
Якщо до завтра доживем.
Добраніч, друзі!» І гетьман
Під дубом, що розвісив стелю,
Простерся на тверду постелю,
Та вже привичну, — спав він там,
Де тільки ніч його заскочить, —
І сон стулив йому вже очі.
Та ви дивуєтесь, чому
Король не дякував йому
За повість? Він причину знав:
Король уже з годину спав.
Переклад з англійської Дмитра Загула
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Працюємо над текстом твору
- 1. Які історичні особистості стали дійовими особами поеми Дж. Байрона «Мазепа»?
- 2. Який трагічний момент життя шведського короля Карла зображує поет? Згадайте, що вам відомо про Полтавську битву (історія, 8 клас).
- 3. Чому король зацікавився конем Мазепи? Що розповів йому гетьман про свою «школу їзди»?
- 4. Яку гаму почуттів переживає паж, прив’язаний до коня?
- 5. Розкажіть про порятунок юнака, приреченого на страшну смерть.
- 6. Якими у фіналі твору постають українці?
- 7. У чому бачить знак долі старий гетьман Мазепа?
- 8. Як Мазепа помстився кривдникам, коли став українським гетьманом?
Узагальнюємо і підсумовуємо
- 9. Схарактеризуйте образи поеми. Як юний паж протиставляється вельможі?
- 10. У яких надзвичайних обставинах опинився романтичний герой твору?
- 11. Що, на вашу думку, символізує образ коня в поемі?
- 12. Які картини природи постають у творі? Як вони перегукуються з почуттями героя твору?
- 13. Поміркуйте, як могла скластися подальша доля юного пажа, якби він продовжував жити при дворі польського короля.
- 14. Як у творі розкривається тема свободи?
Застосовуємо теоретичні поняття
- 15. Доведіть, що поема «Мазепа» належить до романтичного напряму літератури.
- 16. Згадайте особливості ліро-епічних жанрів.
- 17. Як у поемі «Мазепа» поєднуються елементи епосу і лірики?
Для тих, хто хоче знати більше
Жіноча тема в літературі романтизму
Одним із досягнень доби Просвітництва стала більша доступність освіти для жінок. Традиційно вважалося, що знання, якими вони можуть володіти, повинні обмежуватися колом домашніх обов’язків. Жінки могли здобути освіту, навчаючись удома, у спеціальних закладах для дівчаток, або завдяки наполегливій самоосвіті. Участь жінок у культурному і літературному житті була великою рідкістю і сприймалася сучасниками як явище виняткове.
Однак у XIX столітті жінки стають активними учасницями європейського культурного процесу, відомими науковими діячками та успішними письменницями. У центрі їхньої творчості — образи самодостатніх, розумних і обдарованих жінок. Читачі впродовж багатьох десятиліть зачитуються творами талановитої англійської письменниці Джейн Остін (1775-1817). Її особливий внесок у розвиток англійського і світового роману був визнаний лише після смерті. Твори Джейн Остін присвячено повсякденним турботам провінційного дворянства кінця XVIII - початку XIX століття, переживанням і радощам мешканців невеликих чепурних маєтків. Романи Джейн Остін («Гордість і упередження», «Чуття і чутливість», «Емма» та інші) дихають щирістю, а образи героїв змальовані з тонким психологізмом. У центрі уваги творів — долі молодих англійок, які з цікавістю вивчають довколишній світ, характери своїх знайомих, дотепно коментуючи всі події, свідками чи учасниками яких вони стали. Жвавий розум героїнь Джейн Остін відзначений бунтарським духом байронізму, а їхнє чисте серце відгукується на найменшу кривду і несправедливість.
Відомою авторкою психологічно-романтичної прози була Жорж Санд (1804-1876). Вона взялася за перо, щоб здобути фінансову незалежність. Справжнє ім’я французької письменниці, яка обрала собі чоловічий псевдонім, Амандіна Люсі Аврора Дюпен. Її романи сповнені пристрастей, у них зображено непересічних особистостей, які виборюють свою долю. Зокрема, в романах «Консуело» (1843) і «Графиня Рудольштадт» (1844) головна героїня, донька мандрівної актриси, не зламалася під тягарем випробувань, а досягла надзвичайного успіху завдяки благородству душі і яскравому таланту оперної співачки.
Багатьох шанувальників підкорили твори англійської письменниці Шарлотти Бронте (1816-1855). Вона була старшою з-поміж трьох сестер-письменниць і раніше за інших здобула літературну славу. Хоча Шарлотта спершу писала поетичні твори, саме соціально-психологічні романи стали вершиною її творчості. Тяжке дитинство і юність відобразилися в першому романі «Джейн Ейр», який зробив письменницю відомою. У творі багато автобіографічних деталей: раннє сирітство, труднощі зростання в школі-пансіоні, хвороби вихованок через погане харчування й виснаження, робота вчителькою. Романтизм також позначився на творчості Шарлотти Бронте: несподіване кохання героїні роману до сильного й розумного чоловіка, таємниці, пов’язані з його життям, глибокі розчарування й відродження душі юної гувернантки.
