Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Міляновська
Сила дружби і кохання
О. Генрі
(1862-1910)
Справжнє ім’я чудового американського новеліста О. Генрі — Вільям Сідней Портер. Народився він у містечку Грінсборо (штат Північна Кароліна) в сім’ї лікаря.
Мати хлопчика померла від туберкульозу, коли Біллові (пестливе від Вільям) було лише 3 роки. Після смерті дружини батько з горя почав випивати, і його лікарська практика поступово занепала. Тому вже у 16 років Білл Портер став працювати в аптеці свого дядька спочатку учнем, а потім фармацевтом.
У 1882 році Білл Портер вирушив у мандрівку на південь — у штат Техас. Два роки майбутній письменник провів на ранчо. За цей час Білл опанував ремесло ковбоя і куховара, досконало вивчив іспанську мову, дещо гірше німецьку і французьку, а також перечитав велику бібліотеку господарів ранчо, зокрема чимало творів англійської літератури.
Тоді ж він почав писати невеликі оповідання, але надіслати їх до якогось журналу в нього й гадки не було — до своїх спроб молодий автор ставився доволі іронічно.
У 1884 році Білл Портер переїхав в Остін — столицю штату Техас, де працював бухгалтером, креслярем, художником (малював географічні карти), касиром банку. Саме в цей час у нього зростає бажання займатися літературною працею. Тож він розпочинає журналістську кар’єру: публікує статті в газетах і журналах, а також стає видавцем невеликої гумористичної газети, де друкує свої оповідання (проєкт за рік збанкрутував).
У 1896 році в банку, де раніше працював Білл Портер, виявили недостачу грошей. Звинувачений у розтраті, він залишив США і переховувався в Гондурасі, сподіваючись, що дружина Етол з донькою переїдуть до нього. Однак кохана тяжко хворіла, тому Біллу довелося повернутися і здатися правосуддю. Існує переказ про те, що подружжя Портерів нібито продало свої найбільші цінності, аби Білл міг купити квиток додому: Білл — свій годинник, а Етол — єдину теплу вовняну шаль.
Судовий розгляд справи розтягнувся на рік. За цей час Етол померла — як і матір Білла — від туберкульозу. І Портер з головою поринає в роботу, розсилаючи в журнали і газети гуморески, нариси, вірші. Одне з оповідань взяли до друку, але автор не побачив його опублікованим — завершився суд, і Портера засудили до п’ятирічного ув’язнення.
За ґратами Білла рятує фах фармацевта — він став аптекарем у в’язничному шпиталі. Ця посада давала певні привілеї, яких не мали інші засуджені; злигодні й тяжка фізична праця обминули його. Але головною перевагою було те, що під час довгих нічних чергувань у шпиталі, які входили в обов’язки аптекаря, Портер мав змогу писати. Хоч це і дивно, однак саме у в’язниці він відчув себе справжнім письменником.
У 1901 році Вільям Сідней Портер був достроково звільнений і переїхав до Нью-Йорка, міста великих журналів і газет, міста, де можна було досягти великого успіху. Саме тут за вісім років життя, що йому залишилися, письменник створив більшість своїх новел, які підписував псевдонімом О. Генрі.
Нью-Йорк, 1900 рік
Цікавою є версія виникнення цього псевдоніма: ще працюючи аптекарем, Портер постійно користувався фармацевтичним довідником Етьєна Оссіана Анрі (Etienne Ocean Henry). Припускають, що письменник узяв прізвище фармацевта і першу літеру одного з його імен, створивши у такий спосіб псевдонім, який став відомим у всьому світі.
Коли в О. Генрі запитували, як потрібно писати його прізвище — О. Генрі чи О’Генрі, він із притаманним йому почуттям гумору відповідав: «О! Генрі!»
У 1904 році виходить друком перша книжка О. Генрі, а потім одна за одною — шість збірок новел, що принесли авторові заслужену славу. Його новели вирізняються захопливим сюжетом, стислістю, добрим гумором і несподіваною розв’язкою.
О. Генрі називають співцем маленької людини. У його новелах немає визначних подій, його персонажі не є видатними особистостями. Його герої — це звичайні люди із маленькими радощами і великим смутком. Вони добрі, часто безпорадні у великому світі, але завжди намагаються бодай трішечки змінити своє буденне життя і життя близьких, зробити його радіснішим.
Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/YwJyvy0y або скористайтеся QR-кодом і перегляньте кольорові фото Нью-Йорка в 1900-1910 роках. Саме в цей час у цьому місті жили прототипи героїв і героїнь новел О. Генрі.
Що спитав у нас Згадайко?
- 1. Скористайтеся QR-кодом або увійдіть за покликанням https://cutt.ly/PwKbCVjk і перегляньте презентацію про волхвів.
- 2. Хто такі волхви і які дари вони принесли новонародженому Ісусу?
- 3. Що означає слово Різдво?
- 4. Яку традицію започаткували волхви на Різдво?
- 5. Як ви гадаєте, чому мільйонам людей подобається різдвяна традиція волхвів?
ДАРИ ВОЛХВІВ
Один долар вісімдесят сім центів. Це було все. Із них шістдесят центів — монетками по одному центу. Вона відвойовувала кожну монетку, торгуючись із бакалійником, зеленярем, м'ясником так запекло, що аж вуха палали від мовчазного осуду її скупості, викликаної надмірною ощадливістю. Делла тричі перелічила гроші. Один долар вісімдесят сім центів. А завтра Різдво.
Що було діяти — хіба впасти на стару, потерту маленьку кушетку і заплакати. Так Делла і зробила. З цього маємо дійти повчального висновку, що життя складається з сліз, зітхань, усмішок, причому зітхання переважають.
Поки господиня переходить поступово від першої стадії до другої, огляньмо її господу. Мебльована квартира за вісім доларів на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсім убога, але щось спільне з цим поняттям, безперечно, має.
Внизу, у вестибюлі, скринька для листів, у щілину якої не ввійшов би жоден лист, і кнопка електричного дзвоника, з якої жодному смертному не пощастило б витиснути ніякого звуку. На дверях була ще прикріплена картка з написом «М-р Джеймс Діллінгем Янг».
Слово «Діллінгем» розтягнулось на всю довжину в той недавній час процвітання, коли власник цього імені одержував тридцять доларів на тиждень. Тепер він заробляв тільки двадцять доларів, і літери в слові «Діллінгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись їм до скромного, без претензій «Д». Та хоч коли містер Джеймс Діллінгем Янг, приходячи додому, піднімався у свою квартиру на верхньому поверсі, його завжди зустрічав вигук «Джім!» і гарячі обійми місіс Джеймс Діллінгем Янг — її ви вже знаєте як Деллу. А це й справді так гарно!
Делла перестала плакати і провела пуховкою по щоках. Вона стояла біля вікна, сумно дивлячись на сірого кота, який прогулювався по сірому паркану в сірому дворі. Завтра Різдво, а у неї тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! Вона місяцями економила буквально кожен цент, і ось це все, що вдалося зібрати. За двадцять доларів на тиждень далеко не заїдеш. Витрати були більші, ніж вона розраховувала. Витрати завжди більші. Тільки долар і вісімдесят сім центів, щоб купити подарунок Джімові! її Джімові! Багато щасливих годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Різдво. Щось особливе, рідкісне, коштовне, хоч трохи гідне високої честі належати Джімові.
Між вікнами кімнати стояло трюмо. Можливо, вам ніколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовій мебльованій квартирі. Дуже худа і дуже рухлива людина, спостерігаючи швидку зміну своїх відображень у його довгих та вузьких дзеркалах, може дістати досить точне уявлення про свою зовнішність. Делла була струнка, і їй пощастило опанувати це мистецтво.
Вона раптом одійшла од вікна і зупинилась перед дзеркалом. Очі її сяяли, як діаманти, але за якихось двадцять секунд лице втратило свої кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки і розпустила своє довге волосся.
У подружжя Джеймс Діллінгем Янг було дві речі, якими вони дуже пишалися. Одна — це золотий годинник Джіма, що належав колись його батькові та дідові, друга — волосся Делли. Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, Делла часом, помивши голову, сушила б своє волосся біля вікна, щоб затьмарити блиск оздоб і коштовностей її величності. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, і зберігав би всі свої скарби в підвалі, Джім, проходячи повз нього, завжди діставав би свій годинник, щоб побачити, як Соломон рве собі бороду від заздрощів.
Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струмені водоспаду. Воно спадало нижче її колін і вкривало, наче плащем, майже всю її постать. Потім вона знову, нервуючи і поспішаючи, підібрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, і дві чи три сльози впали на потертий червоний килим.
Мерщій надіти старенький коричневий жакет і старенький коричневий капелюшок! Махнувши спідницею, Делла кинулася до дверей і вибігла з дому на вулицю, а в очах у неї ще поблискували діамантовими краплями сльози.
Вона зупинилась перед дверима з вивіскою: «М-м Софроні. Найрізноманітніші вироби з волосся». Делла вибігла на другий поверх і спинилася, переводячи дух, серце її швидко билося. Мадам Софроні була здоровенна білява жінка з сухими манерами.
— Чи не купите ви моє волосся? — спитала Делла.
— Я купую волосся, — відповіла мадам. — Зніміть капелюшок, треба подивитися, що за товар.
Знову заструменів каштановий водоспад.
— Двадцять доларів, — сказала мадам, звично зважуючи в руці волосся.
— Давайте мерщій, — промовила Делла.
Дві години після цього пролетіли на рожевих крилах — вибачайте за банальну метафору. Делла бігала по крамницях, шукаючи подарунок Джімові.
Нарешті знайшла. Безперечно, ця річ була створена для Джіма, і тільки для нього. Нічого схожого не було в жодній іншій крамниці, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий і строгий, він привертав увагу коштовністю матеріалу, з якого був зроблений, а не мішурним блиском — саме такими мають бути всі гарні речі. Він навіть був гідний годинника. Побачивши його, Делла відразу дійшла думки, що ланцюжок повинен належати Джімові. Він був такий, як Джім. Скромність і гідність — ці якості були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли лишилося ще вісімдесят сім центів, і вона поспішила додому. З таким ланцюжком Джім у будь-якому товаристві зможе дістати свій годинник, глянути, котра година, бо хоч який чудовий був той годинник, а Джім іноді дивився на нього крадькома, бо висів він не на ланцюжку, а на старому шкіряному ремінці.
Коли Делла повернулася додому, її захоплення трохи вщухло, натомість з'явилися передбачливість та розсудливість. Вона дістала щипці для завивання, запалила газ і почала виправляти спустошення, вчинені великодушністю та любов'ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогі друзі, велетенська праця.
За сорок хвилин її голова вкрилася дрібними кучериками і Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втік з уроків. Довгим, уважним і критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.
«Якщо Джім не вб'є мене з першого погляду, — подумала, — то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Коні-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом і вісімдесятьма сімома центами?!»
О сьомій годині кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плиті, чекаючи, коли на ній смажитимуться котлети.
Джім ніколи не спізнювався. Делла затиснула в руці платиновий ланцюжок і сперлася на краєчок стола біля вхідних дверей. Невдовзі вона почула його кроки внизу на сходах і на мить зблідла. Вона мала звичку звертатися до бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життєвих дрібниць і тепер швиденько зашепотіла:
— Господи, зроби, будь ласка, так, щоб я все ще сподобалася йому!
Двері відчинилися, Джім увійшов і причинив їх. Його худе обличчя було заклопотане. Бідолаха, в двадцять два роки він мав годувати сім'ю! Йому давно треба було купити нове пальто, і рукавичок у нього не було.
Джім увійшов і завмер, наче сетер, що збирається кинутися на перепелицю. Його очі спинилися на Деллі, в них був вираз, якого вона не могла зрозуміти, і їй стало страшно. Це не були ні гнів, ні здивування, ні. докір, ні жах — жодне з тих почуттів, яких вона могла сподіватись. Він просто пильно дивився на неї, і на обличчі у нього був отой дивний вираз.
Делла зіскочила з столу і кинулась до нього.
— Джім, милий, — вигукнула вона, — не дивись так на мене! Я обстриглась і продала волосся, бо я б не пережила, якби нічого не змогла подарувати тобі на Різдво. Воно знову виросте! Ти ж не гніваєшся, ні? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Поздоров мене з Різдвом, Джім, і будьмо щасливі. Ти ж навіть не знаєш, який гарний, чудовий подарунок я приготувала для тебе!
— Ти обстригла волосся? — насилу спитав Джім так, наче він не міг усвідомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.
— Обстригла і продала його, — відповіла Делла. — Але ж я тобі все одно подобаюсь? Я ж така сама, тільки з коротким волоссям!
Джім здивовано оглянув кімнату.
— То, виходить, твого волосся вже нема? — спитав він з якимсь безглуздим виразом.
— І не шукай його, не знайдеш, — відповіла Делла, — кажу ж тобі: я його продала — обстригла і продала. Сьогодні святвечір, Джім. Будь зі мною ласкавий, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосся на моїй голові і можна було б перелічити, — в її голосі раптом прозвучала глибока ніжність, — але ніхто й ніколи не зможе виміряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джім?
І Джім раптом наче прокинувся від важкого сну. Він обняв свою Деллу. Будьмо скромні — відвернімося на якихось десять секунд і займімося чимось іншим. Подумаймо, наприклад, яка різниця між вісьмома доларами на тиждень і мільйоном на рік? І математик, і мудрець дадуть неправильні відповіді. Волхви принесли коштовні дари, але серед них не було одного. Цей туманний натяк ми роз'яснимо пізніше.
Джім витяг з кишені свого пальта пакуночок і кинув його на стіл.
— Зрозумій мене правильно, Делл, — сказав він. — Ніяка стрижка, ніякі нові зачіски не примусять, щоб я розлюбив тебе, дівчинко. Але розгорни цей пакунок і ти зрозумієш, чому я спершу трохи розгубився.
Білі спритні пальчики розірвали мотузку й папір. Пролунав крик захвату, а на зміну йому — ой леле! — прийшли, як то буває тільки у жінок, потоки сліз та зойки. Довелось негайно вдатися до всіх заспокійливих засобів, які тільки були у господаря квартири.
Річ у тому, що на столі лежали гребінці, набір гребінців — бічні й задні, — якими Делла давно любувалася на одній з бродвейських вітрин. Чудові гребінці, справжні черепахові, прикрашені по краях дрібними коштовними каменями, і саме того відтінку, що пасував би до її волосся. Гребінці коштували дорого, вона знала це, і її серце давно вже нило від того, що не було ніякої надії купити їх. Тепер вони належали їй, але де ж ті коси, що їх прикрасили б ці довгождані гребінці.
А проте вона міцно притисла їх до грудей, підвела нарешті затуманені сльозами очі, всміхнулась і промовила:
— У мене дуже швидко росте волосся, Джім!
Делла підскочила, як ошпарене котеня, і вигукнула:
— О господи!
Джім ще не бачив свого чудового подарунка.
Вона хутенько подала йому на долоні ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв відбитим світлом її гарячої і щирої радості.
— Ну, правда ж гарний, Джім? Я обнишпорила все місто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година, хоч сто разів на день. Дай-но мені свій годинник. Я хочу побачити, який вигляд він матиме з ланцюжком.
Але Джім не послухався — він ліг на кушетку, заклав руки під голову і всміхнувся.
— Делл, — сказав, — давай сховаємо свої подарунки до іншого часу. Вони занадто гарні, щоб так зразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобі гребінці. А тепер, гадаю, пора смажити котлети.
Волхви, ті, що принесли дари немовляті у яслах, були, як ви знаєте, мудрі люди, надзвичайно мудрі люди. Вони винайшли звичай робити різдвяні подарунки. Бо вони були мудрі, і дари їхні були мудрі, не виключено, що їх можна було навіть замінити, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповів вам нічим не примітну історію про двох дурненьких дітей, які жили у восьмидоларовій квартирі і зовсім немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своїми скарбами. Але до відома мудреців наших днів слід сказати, що з усіх, хто робив подарунки, ці двоє були наймудріші. З усіх, хто приносить і приймає дари, наймудріші тільки такі, як вони. Це всюди так. Вони і є волхви.
Переклад з англійської Юрія Іванова, ілюстрації Патріка Джеймса Лінча
Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/nwJyAkhJ або скористайтеся QR-кодом і подивіться американський художній фільм «Дари волхвів» (режисер Генрі Гетевей, 1952 рік). Порівняйте свої враження від новели і від фільму.
ЗАПИТАННЯ і ЗАВДАННЯ
Готуємося до роботи з текстом твору
1. Як О. Генрі став письменником?
2. На прикладі долі всесвітньо відомого письменника О. Генрі доведіть, що людина завжди може досягти успіху.
3. Поясніть походження псевдоніма американського письменника.
Працюємо над змістом твору
4. Чому для героїв новели «Дари волхвів» було так важливо привітати одне одного на Різдво?
5. В новелі ми читаємо, що всі плани подружжя «розбивалися об одну непереборну обставину». Назвіть цю обставину.
6. Чим найбільше пишалося юне подружжя Джеймс Діллінгем Янг?
7. А чим їм довелося пожертвувати заради свого кохання?
8. Доведіть, що закохані щиро дбають одне про одного.
9. Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/MwKSydFe або скористайтеся QR-кодом і виконайте завдання літературної гри.
10. Згадайте повість «Різдвяна пісня в прозі» Чарльза Дікенса. Порівняйте образи Делли і Джіма та Ебенезера Скруджа.
11. Хто з них, на вашу думку, отримує більше радості від життя: бідне молоде подружжя чи самотній багатий скнара?
12. Чому автор називає подружжя Джеймс Діллінгем Янг «наймудрішими з усіх мудреців»?
13. Як ви гадаєте, у чому полягає мудрість молодого подружжя?
14. Поміркуйте, що для Делли і Джіма було найбільшою життєвою цінністю.
ОСТАННІЙ ЛИСТОК
(скорочено)
В невеличкому районі на захід від площі Вашингтона вулиці показилися й розбились на вузькі смужки, що називаються проїздами. Ці проїзди утворюють химерні кути й повороти. Там одна вулиця перетинає навіть сама себе разів зо два. Якомусь художникові пощастило відкрити надзвичайно цінні властивості цієї вулиці.
Отож люди мистецтва незабаром налетіли в старий чудернацький Грініч-Вілідж у пошуках вікон, що виходять на північ, гостроверхих дахів XVIII століття, голландських мансард і низької квартирної платні. Потім вони притягли туди кілька олов'яних кухлів та одну-дві жаровні й утворили «колонію».
Студія Сью і Джонсі містилася на горищі присадкуватого триповерхового цегляного будинку. Джонсі — пестливе від Джоанна. Одна дівчина приїхала з штату Мен, друга — із штату Каліфорнія. Вони познайомилися за табльдотом у місцевому «Дельмоніко», ресторанчику на Восьмій вулиці, побачили, що їхні погляди на мистецтво, салат з листя цикорію та широкі рукави цілком збігаються, і вирішили найняти спільну студію.
Це було у травні. А в листопаді холодний, невидимий пришелець, якого лікарі називають Пневмонією1, почав бродити по колонії, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. По Іст-Сайду цей зарізяка розгулював сміливо, ішов швидко, вражаючи десятки жертв, але тут, у лабіринті вузьких, порослих мохом проїздів, насилу переставляв ноги.
1 Пневмонія — запалення легенів. У ті часи (до відкриття антибіотиків) це тяжке захворювання часто призводило до смерті.
Містера Пневмонію не можна було назвати благородним старим джентльменом. Для цього підтоптаного задишкуватого бовдура з червоними кулацюрами мініатюрна дівчина, недокрівна від каліфорнійських зефірів2, навряд чи була тією дівчиною, на яку дозволялося полювати. Проте він напосівся на неї, і тепер Джонсі, нездатна й поворухнутись, лежала на пофарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь невеличкі шибки голландського вікна на глуху стіну сусіднього мурованого будинку.
2 Зефір — у давньогрецькій міфології західний вітер.
Одного ранку заклопотаний лікар порухом кошлатої сивої брови запросив Сью в коридор.
— У неї один шанс з десяти. І цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити. Та ваша маленька подруга вже вирішила, що ніколи не одужає. Які в неї наміри на майбутнє?
— Вона... вона хотіла намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку, — сказала Сью.
— Намалювати? Дурниці! Чи нема у неї чогось такого, про що справді варто було б думати — наприклад, якогось хлопця?
— Хлопця? Хіба хлопець вартий... ні, нічого такого немає.
— Ну, тоді це просто занепад сил, — підсумував лікар. — Я зроблю все, що тільки може наука, знаряддям якої я є. Але коли пацієнт починає рахувати карети у своїй похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у пальтах, я зможу поручитися, що в неї буде один шанс не з десяти, а з п’яти.
Коли лікар пішов, Сью вибігла в майстерню й плакала в серветку, аж доки та геть не розмокла. Потім узяла креслярську дошку і, насвистуючи веселий мотивчик, незалежно ввійшла до кімнати.
Джонсі, майже непомітна під ковдрою, лежала, повернувшись обличчям до вікна. Сью подумала, що Джонсі заснула.
Вона прилаштувала дошку й взялася за ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники мусять мостити свій шлях у Мистецтво, малюючи ілюстрації до журнальних оповідань, які молоді автори пишуть для того, щоб вимостити собі шлях у Літературу.
Малюючи героя оповідання, Сью почула тихий шепіт, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.
Очі у Джонсі були широко розплющені. Дівчина дивилась у вікно й лічила — лічила в зворотному порядку:
— «Дванадцять», — мовила вона і трохи згодом: — «одинадцять», — потім: — «десять» і «дев’ять», — а тоді, майже одночасно: — «вісім» і «сім».
Сью стривожено подивилась у вікно. Що там лічити? Адже перед очима лише похмуре подвір’я та глуха стіна цегляного будинку. До половини тієї стіни видряпався старезний плющ, підгнилий біля коріння. Холодний подих осені струсив з нього листя, й було видно, як майже голі галузки рослини чіпляються за потріскані цеглини.
— Що там таке, серденько? — спитала Сью.
— Шість, — ледь чутно мовила Джонсі. — Тепер вони падають швидше. Три дні тому їх було майже сто. Аж голова боліла рахувати. А сьогодні вже легко. Ще один упав. Тепер лишилося тільки п’ять.
— П’ять чого, серденько? Скажи своїй Сьюді.
— Листків. На плющі. Коли впаде останній, я помру. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар нічого тобі не сказав?
— Таких дурниць я ще ніколи не чула, — пирхнула Сью, чудово вдаючи зневагу. — Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? Не будь дурненькою. Бо ж іще сьогодні вранці лікар мені казав, що твої шанси одужати, та й то скоро... стривай, як же він сказав?.. Він сказав, що в тебе десять шансів проти одного! А це майже стільки, як у кожного з нас. Спробуй-но тепер з’їсти бульйону і дай твоїй Сьюді докінчити малюнок, щоб можна було продати його редакції і купити своїй хворій дівчинці портвейну, а собі, ненажері, свинячих котлет.
— Не треба більше купувати вина, — мовила Джонсі, не відриваючи погляду від вікна. — Он іще один полетів. А бульйону я не хочу. Залишилось усього чотири листочки. Я хочу, поки не стемніло, побачити, як одірветься останній. Тоді помру і я.
— Джонсі, люба, — сказала Сью, схиляючись над ліжком, — ти можеш пообіцяти мені, що заплющиш очі й не дивитимешся у вікно, поки я закінчу роботу? Я повинна здати ці малюнки завтра. Мені потрібне світло, інакше я опустила б штору.
— А чи не могла б ти малювати в другій кімнаті? — холодно спитала Джонсі.
— Краще я побуду біля тебе, — відповіла Сью. — До того ж я не хочу, щоб ти весь час дивилась на ті дурні листки.
— Тоді скажи мені, коли закінчиш, — заплющуючи очі, попросила Джонсі, бліда й непорушна, мов повалена статуя, — бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Я стомилася чекати. Стомилася думати. Мені хочеться розслабитись, ні за що не триматися й полетіти — дедалі нижче й нижче — як один з отих виснажених листків.
— Спробуй заснути, — порадила Сью. — Мені треба покликати сюди Бермана, щоб намалювати з нього відлюдька-золотошукача. Я вийду на хвилинку. А ти лежи й не рухайся, поки я не повернуся.
Старий Берман був художником і жив на першому поверсі під ними. Йому вже перевалило за шістдесят, і борода в нього, як у «Мойсея» Мікеланджело, кільцями спускалася з його голови сатира на тіло карлика. В мистецтві Берман був невдахою. Сорок років тримав він у руках пензель, але й на крок не наблизився до своєї Музи, щоб хоч торкнутися краю її мантії. Він весь час збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним роботи. Уже кілька років, як він не малював нічого, крім якоїсь мазанини — вивісок та реклам. На шматок хліба він заробляв, позуючи тим молодим художникам з колонії, які не могли платити натурникові-професіоналу. Він занадто багато пив і ще не облишив балачок про свій майбутній шедевр. Що ж до всього іншого, то це був буркітливий дідок, який нещадно знущався з усякої делікатності, в кому б вона не виявлялась, і дивився на себе як на сторожового пса, спеціально поставленого захищати двох молодих художниць у студії нагорі.
Мойсей (скульптура Мікеланджело)
Сью застала Бермана, від якого дуже тхнуло джином, у його тьмяно освітленій комірчині внизу. В кутку стояв мольберт з підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра. Сью розповіла старому про химери Джонсі й про свої побоювання відносно того, як би її подруга, легенька й тендітна, немов листок, не відлетіла від них, коли зв’язок із світом у неї ще послабшає.
Старий Берман з червоними очима, які помітно сльозилися, галасливо виявив свою зневагу, знущаючись із ідіотських вигадок.
— Що, — кричав він з жахливим німецьким акцентом, — хіба ще є такі дурні, щоб умирати через листя? Вперше чую. Ні, не хочу позувати для вашого йолопа відлюдька! Як це ви дозволяєте їй забивати голову такими дурницями? Ах, бідолашна міс Джонсі!..
— Вона дуже хвора й зовсім знесилена, — сказала Сью, — а від високої температури ще наче й схибнулася, бо в голові у неї повно всяких химер. Гаразд, містере Берман, якщо не хочете позувати мені, то й не треба. Просто я думаю, що ви гидкий старий... старий базіка.
— Ви справжня жінка! — загорлав Берман. — Хто каже, що я не хочу позувати? Ану вперед. Я йду з вами. Півгодини я намагаюся пояснити, що готовий позувати. Боже мій! Тут зовсім непідходяще місце хворіти такій гарній дівчині, як міс Джонсі. Колись я намалюю шедевр, і ми всі виберемося звідси, їй-Бо, виберемося!
Джонсі спала. Сью опустила штору аж до підвіконня й знаком веліла Берманові пройти в другу кімнату. Там вони зупинилися біля вікна й з острахом подивилися на плющ. Потім мовчки перезирнулись. Надворі вперто йшов холодний дощ із снігом. Берман у старій синій сорочці, зображаючи відлюдька-золотошукача, всівся на перекинутому догори дном чайнику, що правив за скелю.
Наступного ранку, прокинувшись після короткого сну, Сью побачила, що Джонсі не зводить сумних, широко розплющених очей з опущеної зеленої штори.
— Підніми її, я хочу подивитися, — пошепки наказала Джонсі. Сью стомлено послухалась.
Неймовірна річ! Цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер, а на цегляній стіні ще виднів листок плюща. Один-єдиний. Темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі.
— Останній, — мовила Джонсі. — Я думала, він неодмінно впаде вночі. Я чула, який був вітер. Сьогодні він упаде, тоді й я помру.
— Та Бог з тобою! — сказала Сью, схиляючись змученим обличчям над подушкою. — Подумай хоч би про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що буде зі мною?
Джонсі не відповіла. Душі, яка лаштується вирушити в далеку таємничу подорож, усе на світі стає чуже. Невідчепна думка про смерть опановувала Джонсі дедалі дужче в міру того, як одна за одною слабшали ниточки, що зв’язували її з подругою і всім земним.
День повільно минув, але навіть у присмерку вони бачили на тлі цегляної стіни, що самотній листок плюща тримається на своїй ніжці. А потім, коли настала ніч, знову зірвався північний вітер, знов у вікна періщив дощ, тарабанячи по низьких голландських карнизах.
Коли розвидніло, Джонсі безжально звеліла підняти штору.
Листок плюща був ще на своєму місці. Джонсі лежала й довго дивилась на нього. А потім озвалася до Сью, яка на газовій плитці розігрівала для неї курячий бульйон.
— Я була поганим дівчиськом, — сказала Джонсі. — Щось примусило цей останній листок залишитись там, де він є, щоб показати, яка я була противна. Це гріх — хотіти вмерти. Тепер ти можеш дати мені трохи бульйону й молока з портвейном... - Через годину вона сказала: — Сьюді, я сподіваюсь намалювати коли-небудь Неаполітанську затоку.
Удень прийшов лікар, і Сью, проводжаючи його, знайшла привід вийти в коридор.
— Шанси рівні, — сказав лікар, потискуючи худеньку тремтячу руку Сью. — Гарний догляд — і ви виграєте. А тепер я навідаюся ще до одного хворого. Його прізвище Берман, здається, він художник. Теж пневмонія. Він старий, немічний, а хвороба в тяжкій формі. Надії ніякої, але його заберуть до лікарні, там йому буде зручніше.
Наступного дня лікар сказав Сью:
— Небезпека минула. Ви перемогли. Тепер харчування й догляд — і більше нічого не треба.
А надвечір того ж дня Сью підійшла до ліжка, де лежала Джонсі, умиротворено плетучи дуже синій і зовсім непотрібний шарф, і однією рукою — разом з подушками та плетивом — обняла подругу.
— Мені треба щось тобі розповісти, біле мишенятко, — сказала вона. — Сьогодні в лікарні від запалення легенів помер Берман. Він хворів тільки два дні. Позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. Його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. Ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі. Потім знайшли ліхтар, який ще горів, драбину, перетягнуту в інше місце, кілька розкиданих пензлів і палітру, на якій було змішано зелену та жовту фарби. А тепер подивись у вікно, люба, на останній листок плюща. Тебе не дивувало, що він ні разу не затремтів і не колихнувся від вітру? Ах, сонечко, це і є шедевр Бермана, він намалював його тієї ночі, коли впав останній листок.
Переклад з англійської Миколи Дмитренка, ілюстрації Патріка Джеймса Лінча, Генадія Соколова. Як ілюстрацію використано афішу мультфільму «Останній листок» (режисер Джеймс Роджерс).
Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/swJyGyPL або скористайтеся QR-кодом і подивіться мультфільм «Останній листок» (BedtimeStory.TV, 2014 рік). Чим відрізняється фінал мультфільму від фіналу новели?
Теорія літератури
НОВЕЛА
Новела (від італійського novella — новина) — невеликий розповідний твір зі швидким розвитком подій та несподіваним фіналом.
ЗАПИТАННЯ і ЗАВДАННЯ
Працюємо над змістом творів
1. Перекажіть зміст новели «Останній листок».
2. Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/awKSumJ5 або скористайтеся QR-кодом і виконайте завдання літературної гри.
3. Чому лікар уважав, що шанси Джонсі на одужання мізерні?
4. Що свідчило про те, що дівчина в тяжкій боротьбі в пневмонією здалася?
5. Чому старий плющ став для дівчини символом щоразу «слабшого зв’язку зі світом»?
6. Знайдіть у тексті опис старого плюща. Доведіть, що ця рослина також може бути символом жаги до життя.
7. Що мотивувало дівчину почати боротися за своє життя? Поміркуйте чому.
8. Розкажіть, хто разом із Сью та лікарем урятував Джонсі від смерті?
9. Якою ціною дісталося дівчині одужання?
Міркуємо самостійно
10. Берман кричав: «Хіба є ще такі дурні, щоб умирати через листя?» А через що помер старий художник?
11. Чому Сью назвала листочок плюща на стіні «шедевром Бермана»?
12. Поміркуйте, чому листок на стіні Берман намалював одразу, а свій шедевр за 25 років навіть не розпочав.
13. Чи справді Берман прожив нікчемне життя? Відповідь обґрунтуйте.
Узагальнюємо та підсумовуємо
14. Схарактеризуйте образи героїв новел О. Генрі.
15. Як у творах О. Генрі розкривається тема самопожертви?
Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше
16. Згадайте оповідання Рея Бредбері «Усмішка».
17. Проведіть паралель між цим оповіданням і новелою О. Генрі «Останній листок». Доведіть, що мистецтво здатне впливати на свідомість людини.
18. Порівняйте ставлення до життя в оповіданні Джека Лондона «Жага до життя» і в новелі «Останній листок».
19. Що, на вашу думку, означають слова Джонсі «Це гріх — хотіти вмерти»?
Застосовуємо теоретичні поняття
20. Чому О. Генрі називають письменником-новелістом.
21. Доведіть, що вивчені вами твори О. Генрі належать до жанру новели.
22. На прикладі однієї з новел О. Генрі поясніть, у чому полягає несподіваність фіналу.
Завдання від Фантазерчика
- 1. У зошиті намалюйте останній листок із новели О. Генрі.
- 2. Які кольори ви використали? Що символізує ваш листок?
- 3. Розкажіть, куди після одужання помандрує Джонсі і якою буде її нова картина.
- 4. Кому, на вашу думку, дівчина присвятить свою картину?
Потіште Знаюсю своїми знаннями!
- 1. Знайдіть зображення Неаполітанської затоки в різні пори року і в різний час доби. Опишіть її красу.
- 2. Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/3wKPcYvS або скористайтеся QR-кодом. Виберіть правильну відповідь у тестах.
МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ
Картини американського художника Джима Воррена (народився 1949 року) «Додавання любові у світ» і «Любов ніколи не помирає». Пов’яжіть їх з головною думкою новел О. Генрі — темою любові і відданості, які роблять світ кращим.
