Зарубіжна література. Повторне видання. 7 клас. Міляновська

Джон Бойн

(народився 1971 року)

Джон Бойн — найуспішніший ірландський письменник, автор популярних романів, які читають в усьому світі, його книги перекладено понад 50 мовами. Він — світова знаменитість. Однак сам Джон ставиться до своїх видатних досягнень спокійно та навіть з гумором і стверджує, що все його успішне життя відбулося лише завдяки цілеспрямованості і працьовитості.

Джон Бойн народився в Дубліні, столиці Ірландії. Своє дитинство в колі сім’ї письменник згадує як ідеальний час, адже батьки підтримували дітей в усіх їхніх починаннях.

Юний Джон був домашньою, тихою, сором’язливою і добре вихованою дитиною. В непередбачуваних ситуаціях він часто панікував і навіть міг розплакатися. Однак хлопець мав свою суперсилу — він, скільки себе пам’ятав, відчував непереможний потяг до читання і, скільки себе пам’ятав, був упевнений, що стане письменником.

Джона заворожували книжки на полицях магазинів і бібліотек, йому хотілося взяти їх до рук і зразу «тут і зараз» почати читати, щоб поринути в художній світ твору і пережити пригоди героїв. Він відчував справжню радість навіть коли просто тримав книжку в руках.

Батьки швидко помітили бажання сина і всіляко йому сприяли: записали хлопця до бібліотеки, купували багато книжок і навіть виписували поштою літературні журнали, у яких друкували відомі класичні твори (наприклад, англійського письменника Чарльза Дікенса).

На жаль, шкільне життя Джона навіть близько не було таким щасливим як домашнє. Він навчався у школі, де значну увагу приділяли спорту, а її гордістю була команда з регбі, що брала участь у міжшкільних турнірах. Герої школи — високі й дебелі хлопці — отримували всю увагу від учителів і «звичайних учнів», вони мали привілеї та особливе ставлення. А ті, хто любив вчитися і багато читав, не викликали інтересу.

М’який і неспортивний Джон весь вільний час присвячував двом своїм улюбленим заняттям. Цього разу не лише читанню художніх творів, а й написанню власних! Спочатку героями його оповідань були персонажі прочитаних книжок. Він вигадував для них нові пригоди, записуючи їх у звичайні шкільні зошити. Згодом почав придумувати власних персонажів та їхні пригоди і продовжив заповнювати оповіданнями зошит за зошитом.

Джон написав сотні оповідань. Коли зошитів стало критично багато, хлопець почав з’єднувати кілька зошитів докупи, щоб це було схоже на книжку, а потім робив для цієї книжки корінець зі своїм прізвищем і ставив на полицю. У результаті книжкові полиці в його дитячій кімнаті були вщерть заповнені саморобними книжками, а юний автор упевнився у своєму таланті й поставив собі за мету опублікувати перший роман до тридцяти років.

Центр Дубліна (картина українсько-ірландського художника Миколи Бабія)

Після закінчення школи Джон навчався в Трініті-коледжі в Дубліні, а згодом в Університеті Східної Англії. У коледжі він досяг перших літературних успіхів: вийшло друком його оповідання, а сам автор отримав номінацію на літературну премію. А в університеті Джон Бойн почув важливу пораду, якої досі твердо дотримується. Викладач, відомий романіст, якось на лекції сказав, що майстерність вимагає постійної праці, тому потрібно писати щодня, 365 днів на рік, навіть у Різдво.

Утілити в життя цю пораду було легко, Джон завжди багато писав, писання давалося йому легко, адже він любив творчий процес. Тож післяуніверситетські роки амбітний юнак повністю присвятив створенню роману, який мав відкрити йому шлях до письменницької кар’єри. Водночас, щоб виживати, він працював у книгарні. Цілеспрямована і наполеглива праця дала результат — за 4 місяці до його тридцятиріччя вийшов друком перший роман, на обкладинці якого було написано «Джон Бойн».

На цьому молодий письменник не зупинився, упродовж наступних років вийшло ще кілька його нових романів. Джон перебував в ейфорії, у нього з’явилося відчуття, що головне вже зроблено, він написав книжки, їх опублікували, і тепер на них неодмінно чекатиме успіх. Однак реальність виявилася катастрофічною — книжки не продавалися, читацького успіху не було, а його редактор був змушений покинути видавництво.

Настали важкі роки. У Джона почалася депресія. Деякі дні були цілковитим кошмаром, від якого він рятувався тим, що весь час повторював: «Я вмію читати. Я вмію писати...».

Зрештою, у 2004 році сталася подія, яка змінила життя Джона Бойна. Все почалося з того, що в його уяві виникли образи двох дітей, які сидять один навпроти одного, але по різні боки загорожі з колючого дроту. Один із хлопчиків — німець Бруно, син коменданта концтабору Аушвіц, а другий — в’язень цього концтабору, єврейський хлопчик на ймення Шмуль. Наступні 60 безсонних годин Джон Бойн провів за робочим столом і написав першу чернетку свого знаменитого роману «Хлопчик в смугастій піжамі». Він відчував нечуване піднесення, історія про хлопців наче сама «виливалася» з нього.

Роман вийшов друком у 2006 році і зробив автора знаменитим. Було продано 7 мільйонів примірників твору, а пізніше відбулася його екранізація, постановка опери і навіть балету.

ІСТОРИЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

Переслідування і знищення євреїв у гітлерівській Німеччині було частиною нацистської ідеології. Офіційна влада називала це «остаточним розв’язанням єврейського питання». Спочатку євреїв позбавили усіх прав, змусили носити спеціальні нашивки із зіркою Давида на рукавах, примушували до еміграції.

Однак у 1939 році, із початком Другої світової війни, переслідування стали жорстокішими, адже Німеччина захопила Польщу — країну, де проживало 3,5 мільйони євреїв. Перше, що зробили нацисти в Польщі, це почали звозити євреїв до так званих гето — відгороджених муром цілих міських кварталів, звідки їм було заборонено виходити. Деколи в гето жила величезна кількість людей. Наприклад, у Варшавське гето зігнали 480 тисяч євреїв.

Невдовзі «остаточне розв’язання єврейського питання» перетворилося на геноцид єврейського народу, планомірне знищення нацистами всіх євреїв, до кого вони могли дотягтися. Цей геноцид, який до 1945 року забрав 6 мільйонів життів, отримав назву Голокост. Більшість цих людей знищили в концтаборах.

Майже всі німецькі концтабори були таборами примусової праці. Однак спеціально для євреїв створили табори смерті, куди людей привозили лише для того, щоб якнайшвидше вбити. Час їхнього перебування в таборі залежав від пропускної здатності газових камер і крематоріїв, від вправності розстрільних команд. Усі шість таборів смерті нацисти збудували на території Польщі, і найбільшим з них став Аушвіц.

Головні ворота табору смерті Аушвіц. Через ці ворота на територію табору переповненими потягами завозили ув’язнених (сучасна світлина).

Після закінчення війни союзні війська, які окупували Німеччину, стикнулися з тим, що більшість німців не визнавали злочинів нацистського режиму. Вони стверджували, що нічого не знали і ні про що не здогадувалися. Лише невелика меншість визнала, що не все в країні було гаразд, але провину за це покладала не на себе («ми нічого не вирішували»), а на Адольфа Гітлера та європейські держави, які, на їхню думку, мали його зупинити.

Процес денацифікації, який розпочали союзники зразу після війни, полягав у спробі змінити свідомість німців, змусити їх збагнути свою відповідальність за злочини проти людяності. Звичайних пересічних громадян Німеччини, селян і городян, примусово возили на «екскурсії» в табори смерті, показували їм газові камері і крематорії. Однак більшість учасників цих заходів демонстративно дивилася вбік, ігноруючи те, що було в них просто перед очима.

Також німців змушували дивитися документальні фільми про звірства нацистів з моторошними кадрами кінохроніки, фотографіями і документами. Однак, коли під час одного з таких сеансів організатори увійшли до кінозалу подивитися на реакцію глядачів, вони були шоковані — більшість глядачів сиділи із заплющеними очима.

Усвідомлення катастрофи, що відбулася під час нацистського правління, та каяття розпочалися лише в 1960-ті роки. Нині в Німеччині заперечення Голокосту є кримінальним злочином.

Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/kwJyoWLy або скористайтеся QR-кодом. Подивіться відео про концтабір Аушвіц. Що вас найбільше вразило в цьому відео?

ЛІТЕРАТУРНИЙ КОМЕНТАР

Роман «Хлопчик у смугастій піжамі» присвячений темі Голокосту. Голокост як історична подія з дитинства хвилював письменника, а вже з 15 років Джон Бойн досліджував цю жахливу трагедії ґрунтовно і дуже ретельно. Пізніше він згадував: «Я повертався до Голокосту знову і знову. Я завжди хотів краще зрозуміти, як це сталося».

Однак у творі відсутні описи злочинів нацизму і безпосереднє зображення трагічних подій з життя єврейського народу. Письменник обрав інший шлях, він будує свою оповідь з погляду сина коменданта концтабору дев’ятирічного німецького хлопчика Бруно, який взагалі не розуміє, що навколо нього відбувається. Бруно не розуміє, чому його родина живе в будинку біля загорожі з колючого дроту і чому по той бік так багато дивних споруд і дивних людей у смугастих піжамах.

Афіша фільму «Хлопчик у смугастій піжамі»

Малий твердо переконаний, що його батько — хороша людина, він багато працює на важливій посаді, хоча чим саме займається батько, Бруно не знає. Абсурдність цього «незнання» підкреслено його знайомством з єврейським вічно голодним хлопчиком, який живе по той бік загорожі.

Наївний Бруно постійно ігнорує очевидні речі, він поводиться зі Шмулем так, ніби той — звичайна дитина із сусіднього будинку. Наприклад, сліди побоїв на худенькому переляканому обличчі Шмуля Бруно воліє витлумачувати як результат падіння з велосипеда, а не як акт насилля над безпомічною дитиною.

Зрозуміло, що навряд чи в часи гітлерівської Німеччини міг жити дев’ятирічний хлопчик — син переконаного нациста — який навіть приблизно не уявляє, що відбувається довкола нього. Тож письменник пояснив свій задум, назвавши роман «Хлопчик у смугастій піжамі» вигадкою, що містить мораль, а в оригінальному виданні навіть розмістив підзаголовок «Байка».

Наївність і дитячість Бруно уособлюють в романі небажання більшості дорослих німців визнавати, що нацистська Німеччина насправді коїть жахливі речі, що їхні співвітчизники масово знищують людей на окупованих територіях і в таборах смерті. Німці воліли просто цього не знати або ж знаходити якісь пристойні пояснення, що завжди суперечили правді.

Широти узагальнення твору додає те, що Бруно жодного разу не вимовляє правильно посаду батькового керівника (фюрер) та назву концтабору (Аушвіц). Він говорить Fury¹ та Out-With (в українському перекладі — Фурор і Геть-Звідси). Адже з погляду моралі зору йдеться не про конкретного фюрера і не конкретний концтабір Аушвіц, а про будь-яку людиноненависницьку владу і всі місця на світі, де знищують людей.

¹ Англійською мовою — лють.

Особливе місце у творі посідає трагічний фінал — сцена загибелі обох хлопчиків у газовій камері концтабору. Бруно навіть там не усвідомлював, що з ним відбувається, і навіть радів, що може сховатися від дощу в сухому і теплому приміщенні!

Це і є мораль роману. Можна скільки завгодно заплющувати очі на реальність, вона все одно наздожене і покарає. І чим довше заперечувати жахливу правду, тим більше ймовірності, що все закінчиться трагічно.

Для тих, хто хоче знати більше

Достеменно відомо, що комендант Аушвіцу жив на території табору разом зі своєю родиною. У нього були діти, але жодна дитина цього нацистського злочинця не стала прототипом німецького хлопчика з роману. Бруно, його батько-комендант і єврейський хлопчик Шмуль — абсолютно вигадані персонажі. Джон Бойн виявив своє особистісне ставлення до створеної ним історії через дату народження обох хлопців — 15 квітня 1934 року. Це рік і день народження його батька. Так, за словами автора, йому було легше уявити собі сім’ї та подробиці особистого життя, які могли бути у Бруно і Шмуля.

Не встиг письменник поставити останню крапку в романі «Хлопчик у смугастій піжамі», як він уже твердо знав, що напише продовження цього твору. І героїнею буде Гретель — старша сестра Бруно. Роман «Всі розбиті місця», присвячений долі дівчини після війни, вийшов друком лише 2022 року.

Героїня твору дожила до 91 року і все життя приховувала свою справжню особу. Після війни вона змінила прізвище, переїжджала з крани в країну, аби лише зберегти в таємниці, що її батько був нацистом-злочинцем. Минуле мучило Гретель, вона одночасно відчувала і небажання визнати свою особисту провину, і докори сумління, і постійний страх викриття.

ХЛОПЧИК У СМУГАСТІЙ ПІЖАМІ

(скорочено)

Розділ перший. Бруно робить відкриття

Одного полудня, коли Бруно повернувся додому зі школи, він із подивом побачив, що Марія, служниця їхньої родини, яка завжди тримала голову нахиленою й ніколи не відривала погляду від килима, тепер стояла в його спальні, витягуючи всі речі з гардероба й складаючи їх у великі дерев’яні ящики.

— Що ти робиш? — запитав він якомога ввічливішим тоном, бо хоч і не зрадів, прийшовши додому й побачивши, як хтось нишпорить у його речах, але мати завжди казала йому, що він повинен ставитися до Марії з пошаною й не наслідувати тих інтонацій, якими розмовляв із нею його батько: «Геть руки від моїх речей!».

Марія кивнула головою, показавши на сходи в нього за спиною, де щойно з’явилася мати Бруно. Це була висока жінка з довгим рудим волоссям, яке вона збирала на потилиці в сітку. Тепер вона нервово заламувала руки, ніби не хотіла чогось казати або в щось не хотіла вірити.

— Мамо, — запитав Бруно, підходячи до неї, — що відбувається? Чого Марія нишпорить у моїх речах?

— Вона їх пакує, — пояснила мати.

— Пакує? — запитав він, швидко пригадуючи події кількох попередніх днів і міркуючи, чи надто він бешкетував, і за це його кудись тепер відсилали. Проте йому не спало на думку нічого такого. Насправді протягом останніх кількох днів він поводився напрочуд пристойно й не створював хаосу, який можна було би згадати.

— Що я натворив? — запитав він у матері. — Куди ви мене відсилаєте?

— Ходімо зі мною вниз, — сказала мати, йдучи до великої їдальні, де тиждень тому обідав Фурор. — Ми поговоримо там.

Бруно побіг сходами вниз і навіть випередив матір.

— Тобі нема чого переживати, Бруно, — сказала мати, сідаючи на стілець, де сиділа вродлива білява жінка, коли до них приходив Фурор. — Фактично, для тебе це буде велика пригода.

— Яка пригода? — запитав малий. — Мене кудись відсилають?

— Ні, не тільки тебе, — сказала вона з таким виразом, ніби збиралася всміхнутися, але потім передумала. — Нас усіх відсилають. Твого батька й мене, Гретель і тебе.

Бруно замислився і спохмурнів. Він не був би проти, якби кудись відіслали Гретель, бо вона була Безнадійним Випадком і лише створювала проблеми для нього. Але йому здавалося трохи несправедливим, що всі мають поїхати з нею.

— Але куди? — запитав він. — Куди саме ми поїдемо? Чому ми не можемо залишитися тут?

— Цього вимагають службові обов’язки твого батька, — пояснила мати. — Ти знаєш, як це важливо. Хіба ні?

— Звичайно, знаю, — сказав Бруно, киваючи головою, бо до їхнього дому завжди приходило багато людей — чоловіків у чудернацьких одностроях, жінок із друкарськими машинками, до яких йому заборонялося доторкатися своїми брудними руками, — і вони завжди були дуже чемні з батьком і казали одне одному, що він чоловік, на якого треба зважати.

— Розумієш, коли хтось дуже важливий, — провадила мати, — той, хто користується його послугами, іноді просить його кудись поїхати, бо він має виконати там якусь особливу роботу.

— Яку роботу? — запитав Бруно, бо насправді не мав уявлення, яку роботу виконує його батько, а йому хотілося це знати. Він міг лише сказати, що його батько — чоловік, на якого треба зважати, і Фурор має великі сподівання на нього. І, крім того, він носить чудернацький однострій.

— Це дуже важлива робота, — сказала мати, на мить завагавшись. — Таку роботу може виконувати лише навчений чоловік. Ти це розумієш, чи не так?

— І ми теж мусимо поїхати з ним? — запитав Бруно.

— Звичайно, мусимо, — відповіла мати. — Ти ж не хочеш, аби батько приїхав на нову роботу й почувався дуже самотнім?

— Думаю, що ні, — сказав Бруно. — Але що буде з нашим будинком? — запитав Бруно.

— Нам доведеться поки що замкнути дім, — сказала мати. — Але іноді ми навідуватимемо його.

— І як далеко звідси нова татова робота? — запитав він. — На милю відстані чи, може, й далі?

— Оце так запитання, — сказала мати зі сміхом, хоч це був дивний сміх, бо в ньому не пролунала радість, і вона відвернулася від Бруно, ніби не хотіла, щоб він побачив її обличчя.

— Так, Бруно, — сказала вона. — Це місце буде далі, аніж на милю відстані. Насправді набагато далі.

Бруно широко розплющив очі, а його рот набув форми літери «о». Він відчув, що його руки витяглися по боках, як було завжди, коли щось дуже дивувало його.

— Ти ж не хочеш сказати, що ми покинемо Берлін? — запитав він, хапаючи ротом повітря.

— Боюся, що так, — сказала мати, сумно кивнувши. — Робота твого батька дуже далеко звідси...

— А школа? — спитав Бруно, уриваючи її, чого йому не дозволяли робити, але він відчував, що тепер йому це простять. — А Карл, Даніель і Мартін? Як вони знатимуть, де шукати мене, коли нам треба буде зустрітися?

— Тобі доведеться попрощатися зі своїми друзями на деякий час, — сказала мати. — Хоч я певна, ти з ними ще побачишся. І, будь ласка, не перебивай свою матір, коли вона тобі щось каже.

— Попрощатися з ними? — запитав він, здивовано подивившись на матір. — Попрощатися з Карлом, Даніелем і Мартіном? — провадив він, і його голос небезпечно наблизився до крику, а кричати в кімнатах не дозволялося. — Але ж вони — троє моїх найближчих друзів! [...]

Розділ другий. Новий будинок

Коли Бруно вперше побачив їхній новий будинок, очі в нього широко розплющилися, рот набув форми літери «о», а руки знову опустилися по боках. Усе в новій оселі здавалося цілковитою протилежністю їхньому колишньому будинку, і хлопець не міг повірити, що вони справді тут житимуть.

Будинок у Берліні стояв на тихій вулиці, поруч із ним — інші великі будинки схожої форми, завжди було приємно дивитися на них, бо вони наче й скидалися на його дім, але не зовсім, і в них жили інші хлопці, з якими він розважався (якщо вони були друзями) або уникав їх (якщо вони були джерелом неприємностей). Проте новий будинок стояв окремо — посеред порожнього, занедбаного місця, й інших будинків ніде не було видно, а це означало, що інші родини поблизу не жили і не жили інші хлопці — ані друзі, ані схильні до ворожнечі.

Будинок у Берліні був величезним, і хоч Бруно жив у ньому дев’ять років, він досі міг знайти там закапелки та щілини, яких він ще не дослідив. У тому будинку були навіть цілі кімнати — такі, як батьків кабінет, наприклад, що залишалися поза межами його досяжності. Проте новий дім мав лише три поверхи: верхній поверх, де були всі три спальні й лише одна ванна кімната, нижній поверх із кухнею, їдальнею й новим кабінетом для батька (куди, як припускав Бруно, йому також заборонялося заходити) і підвал, де спали слуги.

Коли він заплющував очі, усе навколо нього ставало порожнім і холодним, наче він опинявся в найсамотнішому місці у світі. Ніде — і то в самому його центрі.

У Берліні на вулицю були виставлені столи, й іноді, коли він повертався додому зі школи з Карлом, Даніелем і Мартіном, за ними сиділи чоловіки й жінки. Люди за тими столами були великими диваками — так думав Бруно, бо незалежно від того, що вони казали, ці люди завжди сміялися. Але щось у новому домі навіювало Бруно думку, що тут ніхто ніколи не сміявся; тут не було з чого ані сміятися, ані радіти.

— Мені здається, це була погана думка, — сказав Бруно через кілька годин по тому, як вони прибули, поки Марія розпаковувала його пожитки нагорі.

— Думати — для нас недозволена розкіш, — сказала мати, відкриваючи коробку, де були складені шістдесят чотири склянки, що їх дідусь і бабуся подарували їй, коли вона одружилася з татом. — Деякі люди все вирішують за нас.

Бруно не знав, що вона мала на увазі, коли це сказала, тож прикинувся, ніби нічого не чув.

— Мені здається, це була погана думка, — повторив він. — Нам буде найкраще забути про цю історію й повернутися додому. Ми можемо пояснити свою помилку відсутністю належного досвіду, — закінчив він свої слова фразою, яку почув недавно, й був сповнений рішучості вживати її якнайчастіше.

Мати усміхнулася й обережно почала ставити склянки на стіл.

— Я маю для тебе іншу фразу, — сказала вона. — Ми повинні шукати найкращий вихід із поганої ситуації.

— Я не знаю, що ми робимо, — сказав Бруно. — Але думаю, ти повинна сказати батькові, що змінила думку, і завтра ми питимемо чай уже в Берліні, куди повернемося.

Мати зітхнула.

— Бруно, чому б тобі не піти нагору й не допомогти Марії розпакувати твої речі? — запитала вона.

— Але ж немає сенсу розпаковуватися, якщо ми тут будемо лише один день...

— Бруно, зроби це, будь ласка! — сердито вигукнула мати, бо їй, бачте, дозволено уривати його, а йому ні. — Ми перебуваємо тут, ми сюди переїхали, це наш дім до передбачуваного майбутнього. Ти мене зрозумів?

Він не зрозумів, що означає «до передбачуваного майбутнього», і сказав їй про це.

— Це означає, що нині ми тут живемо, Бруно, — сказала мати. — І кінчаймо цю безглузду розмову.

Він відчував, як в очах збираються сльози, але був сповнений рішучості не дозволити їм бризнути.

Бруно піднявся нагору. На його поверсі було лише четверо дверей, по двоє з кожного боку, що стояли одні навпроти одних. Двері до його кімнати, двері до кімнати Гретель, двері до кімнати батька й матері та двері до ванної кімнати.

— Це не дім, і він ніколи ним не буде, — промурмотів він, відсапуючись, заходячи у власні двері й побачивши свій одяг розкиданим на ліжку, а коробки з іграшками й книжками ще навіть не розпакованими. Було очевидно, що Марія неправильно визначила свої пріоритети.

— Мати послала мене, щоб я тобі допоміг, — сказав він спокійно, і Марія кивнула й показала на велику сумку, де були складені всі його шкарпетки, труси та спідні сорочки.

— Коли ти все це дістанеш із сумки, склади його у скриню, що стоїть отам, — показала вона на бридку скриню з шухлядами, що стояла поруч із дзеркалом, покритим пилюкою.

Бруно зітхнув і відкрив сумку, вона була наповнена вщерть, і він би нічого не хотів більше, ніж закопатися в неї та сподіватися, що коли вилізе назовні, то прокинеться й знову буде вдома.

— Що ти думаєш про все це, Маріє? — запитав він після мовчанки, бо Марія завжди йому подобалася й він вважав, що вона належить до їхньої родини, хоч батько казав, що вона лише служниця й до того ж їй доводиться переплачувати.

— Ти про що? — запитала вона.

— Про оце, — відповів він, наче йшлося про найочевиднішу у світі річ. — Про те, що ми сюди переселилися. Тобі не здається, що ми припустилися великої помилки?

— Не мені про це судити, паничу Бруно, — сказала Марія. — Твоя мати розповіла тобі про роботу батька й...

— О, мені настогидло чути про батькову роботу, — сказав Бруно, уриваючи її. — Про це ми постійно чуємо. Батькова робота тут і батькова робота там. Якщо батькова робота означає, що ми повинні виїхати з нашого дому і я мушу покинути моїх найкращих у житті друзів, то, як на мене, батько мав би двічі подумати про свою роботу, а як думаєш ти?

У цю мить щось затріщало зовні в коридорі, Бруно підняв голову й побачив, як двері кімнати матері й батька ледь відчинилися. Він на мить завмер, неспроможний ворухнутися. Мати ще була внизу, а це означало, що там був батько, який міг чути все, що Бруно тільки-но сказав. Бруно дивився на двері, майже не дихаючи, з острахом думаючи, чи не вийде з них батько й не поведе його вниз для серйозної розмови.

Двері відчинилися ширше, й Бруно відступив назад, коли звідти з’явилася постать, але то був не батько. То був значно молодший чоловік, не такий високий, як батько, але він мав на собі такий самий однострій, лише нагород на ньому було менше. Він здавався дуже серйозним, і кашкет міцно сидів у нього на голові. Бруно побачив, що волосся на скронях у нього було дуже біляве з майже неприродним відтінком жовтого. Він ішов до сходів з ящиком у руках, але на мить зупинився, побачивши Бруно, який стояв і дивився на нього. Він поглянув на хлопчика згори вниз, ніби ніколи раніше не бачив дитини й не знав, що йому з нею робити: з’їсти, обминути увагою чи спустити копняком по сходах. Натомість він привітав Бруно коротким кивком і пішов своєю дорогою.

— Хто це? — запитав Бруно.

Молодик був таким серйозним і заклопотаним, що здався йому дуже важливою особою.

— Думаю, один із солдатів твого батька, — сказала Марія, яка виструнчилася, коли з’явився молодик, і тримала руки перед собою, ніби молилася. Вона дивилася радше на підлогу, ніж на його обличчя, наче боялася, що може перетворитися на камінь, коли подивиться прямо на нього; вона розслабилася тільки тоді, коли він пішов. — Ми з ними ще познайомимося.

Йому знову захотілося заплакати, але він стримався, не бажаючи показати себе малюком перед Марією. Він роззирнувся по кімнаті. У кутку кімнати, з протилежного боку дверей було вікно в стелі, що опускалося на стіну, трохи схоже на те, в яке він дивився на горішньому поверсі в їхньому берлінському будинку, лиш не таке високе.

Бруно повільно підійшов до віконця, сподіваючись, що побачить із нього всю дорогу назад до Берліна, і свій дім, і вулиці навколо нього, і столи, за якими сидять люди і розповідають одне одному веселі історії. Він притулив обличчя до шибки, й цього разу його очі знову широко розплющилися, рот набув форми літери «о», а руки опустилися по боках, бо він побачив щось таке, від чого йому стало дуже холодно й страшно.

Розділ третій. Безнадійний Випадок

Бруно не сумнівався, що було б набагато більше глузду залишити Гретель у Берліні доглядати дім, бо з неї тільки заморока. Справді, він не раз чув, що її описували як Проблему з Першого Дня.

Гретель була на три роки старша за Бруно, і вона дала йому зрозуміти так давно, як він міг пригадати, що коли йдеться про події у світі, а надто про ті події, які безпосередньо стосуються їх двох, то вона бере відповідальність за ці події на себе. Бруно не любив зізнаватися, що він трохи її боїться, але якщо він хотів бути з собою чесним — а він завжди намагався бути таким, — то мусив визнати, що таки боявся її. [...]

Він увійшов до кімнати Гретель, не постукавши, й побачив, що вона розташовує свою цивілізацію ляльок на полицях.

— Чого тобі тут треба? — закричала вона, обертаючись. — Ти хіба не знаєш, що заходити в кімнату леді, не постукавши, не можна?

— Ти, звичайно, забрала з собою не всіх ляльок? — запитав Бруно, який розвинув у собі звичку не зважати на більшість запитань сестри й замінювати деякі з них своїми власними.

— Звичайно, я забрала їх усіх, — відповіла вона. — Ти ж не думаєш, що я залишила їх удома? Адже, можливо, мине кілька тижнів, перш ніж ми зможемо туди повернутися.

— Тижнів? — перепитав Бруно розчарованим голосом, але таємно задоволений, бо він уже звик до думки, що проживе тут не менш як місяць. — Ти справді так думаєш?

— Я запитувала батька, й він мені сказав, що ми житимемо тут до передбачуваного майбутнього.

— А що це означає — «передбачуване майбутнє?» — запитав Бруно, сівши на краєчок її ліжка.

— Це означає кілька тижнів від сьогоднішнього дня, — сказала Гретель, кивнувши головою. — Можливо, не менш ніж три.

— Тоді все гаразд, — сказав Бруно. — Краще ми залишимося тут до передбачуваного майбутнього, аніж на місяць. Мені тут бридко.

Гретель подивилася на свого меншого брата й чи не вперше в житті погодилася з ним.

— Я розумію, про що ти кажеш. Тут не дуже приємно, так?

— Тут жахливо, — сказав Бруно.

— Справді, — сказала Гретель. — Тут жахливо тепер. Та коли ми впорядкуємо дім, то він не здаватиметься таким бридким. Я чула, як батько сказав, що той, хто жив тут, у Геть-Звідси, перед нами, дуже швидко втратив свою роботу й не мав часу підготувати для нас приємне місце.

— Геть-Звідси? — перепитав Бруно. — А що це означає, Геть-Звідси? — знову запитав Бруно.

— Так називається цей дім, — пояснила Гретель. — Геть-Звідси.

— Мені тут не подобається, — сказав він усоте.

— Я знаю, що тобі тут не до вподоби, — відповіла Гретель. — Але ми нічого не можемо змінити, ти це зрозумів?

— Мені сумно без Карла, Даніеля й Мартіна, — сказав Бруно.

— А мені сумно без Гільди, Ізабель і Луїзи, — сказала Гретель.

— Мені не здалося, що інші діти схильні дружити, — сказав Бруно, і Гретель негайно перестала прилаштовувати на полиці одну зі своїх найбридкіших ляльок й обернулася, витріщившись на нього.

— Інші діти? — мовила Гретель збентежено. — Які інші діти? Я не бачила жодних інших дітей.

Бруно окинув поглядом кімнату. Він побачив віконце й тут, але кімната Гретель була з протилежного боку зали, навпроти його кімнати, а тому її віконце дивилося в протилежний бік. Він виглянув і побачив автомобіль, у якому вони сюди приїхали, а також три або чотири інших, вони належали солдатам, що працювали на батька. Далі була під’їзна дорога й ліс, який Бруно захотілося дослідити.

— Бруно, ти поясниш мені, що ти хотів сказати своїми останніми словами? — запитала Гретель.

— Далі я бачу ліс, — сказав Бруно, проігнорувавши її запитання.

— Але яких дітей ти маєш на увазі? — запитала Гретель. — Де вони є?

Бруно всміхнувся й пішов до дверей, показавши рукою, щоб Гретель ішла за ним. Вона глибоко зітхнула й пішла в кімнату брата, піднявши ляльку.

— Вони там, зовні, — сказав Бруно, підійшовши до власного віконця й виглянувши в нього.

Він не озирнувся, аби переконатися, що Гретель ще досі в його кімнаті. Він був надто заклопотаний, дивлячись на дітей. На кілька хвилин він зовсім про неї забув.

Гретель була за кілька футів від нього й розпачливо хотіла сама виглянути у віконце, але щось у його манері говорити, у тому, як він дивився, несподівано схвилювало її. Бруно ніколи не міг її обманути, хоч би про що він казав, і вона була цілком переконана, що він і тепер її не обманював, але щось у тому, як він там стояв, примушувало сумніватися, що вона взагалі хоче побачити тих дітей.

Вона зробила нервовий ковтальний рух і проказала мовчазну молитву: щоб вони повернулися до Берліна в передбачуваному майбутньому, а не через місяць, як того хотів Бруно.

— Ну що? — запитав він, обернувшись і побачивши, що сестра стоїть біля дверей, пригортаючи ляльку до грудей, а золотаві пасма її волосся лежать на плечах, ніби запрошуючи смикнути. — Ти не хочеш подивитися на дітей?

— Звичайно, хочу, тоді дай мені дорогу, — відповіла вона й із ваганням підійшла до нього, відштовхуючи його ліктем.

День першого полудня їхнього перебування в Геть-Звідси був сонячним і світлим, сонце виглянуло з-за хмари саме тоді, коли Гретель подивилась у вікно, але через мить її очі пристосувалися, а сонце знову сховалося, й вона побачила достоту те, про що говорив Бруно.

Розділ четвертий. Що вони побачили у вікно

Треба почати з того, що вони не були дітьми. Не всі вони принаймні. Там були маленькі хлопчики й великі хлопці, їхні батьки й діди. Тобто там були чоловіки всіх різновидів.

— Хто вони? — запитала Гретель, роззявивши рота від подиву не менш широко, ніж роззявляв її брат свого в ці останні дні. — Що це за місце?

— Я не впевнений, — сказав Бруно, намагаючись відгадати істину, наскільки можливо. — Але вдома краще, це я напевне знаю.

— А де ж дівчата? — запитала вона. — І матері? І бабусі?

— Можливо, вони живуть десь-інде, — припустив Бруно.

Гретель погодилася з ним. Вона не хотіла дивитися далі, але їй було дуже важко відвести погляд. Досі вона бачила тільки ліс, відкритий із її віконця, який здавався трохи темним, але добрим місцем для пікніків, якщо далі в ньому були галявини. Але з цього боку будинку видовище було зовсім іншим.

Починалося воно досить приємно. Під самим віконцем Бруно був сад. Досить великий сад, наповнений квітами. Біля квітів була дуже приємна доріжка з дерев’яною лавою.

Десь за двадцять футів далі від саду, квітів і лави з написом над нею все змінювалося. Там була висока загорожа з колючого дроту, що тяглася понад усім будинком і загиналася вгорі, простираючись далеко в обидва боки, далі, ніж сягав погляд. Загорожа була вищою, аніж дім, у якому вони стояли, і підтримували її величезні дерев’яні стовпи, схожі на телеграфні. На загорожі величезні мотки колючого дроту закручувалися у спіралі, і Гретель відчула несподіваний біль у тілі, коли побачила гостряки, що стриміли по всій довжині загорожі.

По той бік від неї не було трави; ніде вдалині не виднілося й жодної іншої зелені; натомість земля була утрамбована чимось схожим на дрібний пісок, і повсюди, куди досягав її зір, не було нічого, крім низеньких хатин, великих квадратних будівель і кількох далеких струменів диму. Вона розтулила рота, аби щось сказати, та коли зрозуміла, що не зможе знайти слова, щоб висловити свій подив, то зробила єдину розумну річ, про яку змогла подумати, і знову його стулила.

— Ти бачила? — спитав Бруно з кутка кімнати, почуваючись задоволеним, бо, хоч би що там зовні було — і ким би не були вони, — він побачив це першим і міг це бачити, коли йому хотілося, з віконечка своєї спальні, а вона нічого такого зі свого віконечка бачити не могла.

— Я не розумію, — сказала Гретель. — Хто міг збудувати щось таке бридке?

— А воно справді бридке, — погодився Бруно. — Я думаю, ці хатини мають лише один поверх. Поглянь, які вони низькі.

— Мабуть, це сучасні типи будинків, — сказала Гретель. — Але ж тато ненавидить усе сучасне.

— Тоді ці будівлі йому не сподобаються, — сказав Бруно.

— Ні, — відповіла Гретель.

Вона стояла досить довго, мовчки дивлячись у вікно. Вона мала дванадцять років і вважалася однією з найрозумніших дівчаток у своєму класі, тож стиснула губи, примружила очі й змусила свій мозок зрозуміти, на що вона тепер дивиться.

— Це, мабуть, сільська місцевість, — сказала Гретель, обертаючись, аби поглянути на брата тріумфальним поглядом.

— Сільська місцевість?

— Так, це єдине пояснення, хіба ти не бачиш? Коли ми вдома в Берліні, ми живемо в місті. Ось чому там так багато людей, і так багато будинків, і школи переповнені.

— Атож... — сказав Бруно, киваючи головою й намагаючись устежити за плином її міркувань.

— Але нас навчали на уроці географії, що в сільській місцевості, де живуть фермери, а тварини й фермери створюють усю їжу, існують великі площі, як ця, де люди живуть, працюють і надсилають їжу, щоб годувати нас, — вона знову виглянула у вікно, й перед нею простяглася велика територія з чималими відстанями між хатинами.

— Оце ми й бачимо. Сільську місцевість. Можливо, це та територія, де ми маємо провести вакації, — сказала вона з надією в голосі. Бруно подумав над її словами й похитав головою.

— Я так не думаю, — сказав він із переконаністю в голосі.

— Тобі лише дев’ять років, — нагадала йому Гретель. — Звідки ти можеш знати? Коли доростеш до мого віку, ти все розумітимеш набагато краще.

— Можливо, — погодився Бруно, який знав, що він молодший, але не міг погодитися з тим, що це робило його міркування менш слушними, — проте якщо це сільська місцевість, як ти запевняєш, то де тоді тварини, про яких ти кажеш?

Гретель розтулила рота, щоб відповісти йому, але не знайшла переконливої відповіді, тож знову виглянула у вікно, шукаючи поглядом тварин, але їх ніде не було видно.

— Там мають бути корови, свині, вівці та коні, — сказав Бруно. — Якщо це ферма. Не кажучи вже про курей і качок.

— А їх немає, — спокійно погодилася Гретель.

— І якби вони вирощували хліб, як ти припустила, — провадив Бруно, страшенно задоволений собою, — тоді, я думаю, ґрунт був би тут набагато кращим, ніж цей, ти так не думаєш? Я не бачу, що можна щось вирощувати на цьому бруді.

Гретель виглянула у віконце знову й кивнула головою, бо вона не була така дурна, щоб наполягати на своїй правоті, тоді як не випадало сумніватися, що дійсність їй суперечить.

— Можливо, тоді це не ферма, — сказала вона.

— Ні, не ферма, — погодився Бруно.

— Тобто це не сільська місцевість, — провадила вона.

— Думаю, що ні, — відповів він.

— Тобто ми перебуваємо не в нашому заміському домі, — зробила вона висновок.

— Думаю, що ні, — повторив він.

Він сів на ліжко й на мить побажав, щоб Гретель сіла поруч із ним, обняла його і сказала, що все налагодиться, і що раніше чи пізніше їм почне тут подобатися, і вони ніколи не захочуть повертатися в Берлін. Але вона досі виглядала з вікна й тепер дивилася не на мотки колючого дроту, не на твердий ґрунт по той бік загорожі, не на низенькі хатини й не на стовпи диму. Тепер вона дивилася на людей.

— Що це за люди? — запитала вона спокійним голосом, так, ніби запитувала не Бруно, а шукала відповіді в когось іншого. — І що вони тут роблять?

Бруно підвівся, й уперше вони стали поруч, плече до плеча, й дивилися на те, що відбувалося за п’ятдесят футів від їхнього нового дому.

Повсюди, куди вони дивилися, бачили людей: високих, низеньких, старих, молодих, — людей, які ходили сюди-туди. Деякі стояли групами, опустивши руки по боках, намагаючись тримати голови прямо, коли їх проминав солдат і його рот швидко розтулявся і стулявся — либонь, він кричав на них. Деякі шикувалися в чергу й штовхали тачки з одного кінця табору в другий, іноді вони зникали, обминаючи ту або ту хатину. Деякі стояли біля хатин спокійними групами й дивилися в землю, ніби брали участь у якійсь грі й не хотіли впадати комусь у вічі. Деякі підтримували себе милицями, і в багатьох були забинтовані голови. Інші тримали в руках лопати, й солдати вели їх до якогось місця, де їх уже не було видно.

Бруно й Гретель бачили сотні людей, але перед ними було так багато хатин, і табір простягався в таку далечінь, що вони не бачили, де він закінчується, і виникало враження, що людей тут не сотні, а тисячі.

— І всі вони живуть так близько від нас, — сказала Гретель, спохмурнівши. — У Берліні на нашій гарній тихій вулиці було лише шість будинків. А тепер тут так багато осель. Чому тато погодився працювати в такому бридкому місці з такою кількістю сусідів? Не бачу в цьому жодного сенсу.

— Подивись отуди, — сказав Бруно, і Гретель подивилася туди, куди він показував пальцем, і побачила, як із далекої хатини вийшов гурт дітлахів, як вони збилися докупи та як на них кричали кілька солдатів. Чим більше на них кричали, тим тісніше вони збивалися, але потім один із солдатів підбіг до них, і вони розділилися й стали так, як він хотів, щоб вони стали, тобто вишикувалися в одну лінію. Коли діти утворили таку лінію, солдати зареготали й заплескали в долоні, дивлячись на них.

— Це має бути якась репетиція, — припустила Гретель, знехтувавши той факт, що деякі з дітей, навіть старшого віку, мали такий вигляд, ніби вони плакали.

— Я ж тобі сказав, що тут є діти, — промовив Бруно.

— Це не ті діти, з якими я хотіла би погратися, — сказала Гретель рішучим голосом. Гретель ще дивилася протягом якогось часу, потім затремтіла й відвернулася.

— Я піду до своєї кімнати розставляти ляльок, — сказала вона. — З мого віконця краєвид набагато кращий.

Зробивши це зауваження, вона пішла геть, повертаючись через коридор до своєї спальні й зачинивши за собою двері. Але вона не відразу повернулася до своїх ляльок. Натомість сіла на ліжко, й безліч думок пролетіло крізь її голову.

А одна з останніх думок спала її братові, коли він дивився, як сотні людей на відстані роблять якісь свої справи. Його здивувало, що всі вони — малі хлопчаки, їхні батьки й діди, їхні дядьки, люди, яких можна зустріти на кожній дорозі, були вдягнені однаковісінько: у смугасті піжами й у смугасті шапочки на головах.

— Як дивно, — промурмотів він, перш ніж відвернутися від віконця.

Розділ п'ятий. Заходити категорично не дозволено

Був лише один спосіб зрозуміти, що тут діється, — поговорити з батьком. [...]

Відколи вони прибули у свій новий дім, Геть-Звідси, Бруно не бачив батька. Він думав, що, можливо, він у своїй спальні, та коли розчинилися її двері, то звідти вийшов недружній молодий солдат, який подивився на Бруно без будь-якої теплоти в очах. Бруно ніде не чув гучного голосу батька й важкого гупання його чобіт по підлозі внизу. Але люди, безперечно, внизу були. Він вийшов у коридор подивитися згори.

Унизу Бруно побачив, що двері до батькового кабінету відчинені й біля них стоїть група з п’ятьох осіб, сміючись і тиснучи один одному руки.

Батько стояв у центрі й здавався дуже гарним у своєму щойно відпрасованому однострої. Його густе чорне волосся було недавно покрите лаком та зачесане, й коли Бруно дивився на нього згори, то відчував перед ним страх і благоговіння. Вигляд інших чоловіків йому не сподобався. [...]

Потім чоловіки пішли, а батько повернувся у свій кабінет, куди заходити було категорично не дозволено. Бруно повільно спустився сходами й на мить завагався перед дверима.

У Берліні він був у кабінеті батька лише кілька разів, у тих випадках, коли робив шкоду й потребував серйозної розмови. Проте правило щодо відвідин батькового офісу було одним із найважливіших правил, якого навчили Бруно, й він був не таким дурним, аби думати, що його не застосовуватимуть тут, у Геть-Звідси, також. Та позаяк вони не бачилися протягом кількох днів, то він подумав, що ніхто не протестуватиме, якщо він тепер постукає.

Тож він обережно постукав у двері. Двічі — і зовсім не гучно. Можливо, батько його не почув, можливо, Бруно постукав занадто тихо, але ніхто не підійшов до дверей, і Бруно постукав знову, цього разу інтенсивніше, і почув із кабінету гучний голос: — Заходьте!

Бруно обернув ручку дверей, ступив у кімнату. Решта будинку була трохи темною та похмурою й не пропонувала цікавих можливостей для дослідження, але ця кімната була чимось зовсім іншим. По-перше, вона мала дуже високу стелю, а під ногами килим, у який Бруно міг поринути з головою, так принаймні йому здалося. Стіни були майже невидимі — їх закривали полиці з чорного дерева, заставлені книжками, схожими на ті, які були на полицях у берлінському будинку. На протилежній стіні були величезні вікна, які виходили в сад, і перед ними завжди можна було поставити зручне крісло, а в самому центрі кімнати за масивним дубовим столом сидів батько, який відірвався від своїх паперів, коли увійшов Бруно, й широко всміхнувся.

— Бруно, — сказав він, вийшовши з-за столу й міцно потиснувши хлопцеві руку. Батько зазвичай не був тим чоловіком, який когось обіймає, на відміну від матері й бабусі, що надто часто втішали поцілунками та обіймами.

— Хлопчику мій, — сказав він після короткої паузи.

— Привіт, тату, — спокійно промовив Бруно, трохи приголомшений розкішшю кімнати.

— Бруно, я збирався піднятися й побачитися з тобою через кілька хвилин, повір мені, я збирався, — сказав батько. — Я мусив лише закінчити зустріч і написати листа. Тож ти доїхав сюди безпечно?

— Так, тату, — сказав Бруно.

— Ти допоміг матері й сестрі замкнути дім?

— Так, тату.

— Я пишаюся тобою, — сказав батько. — Сідай, хлопче.

Він показав на велике крісло, що стояло біля його стола, і Бруно заліз на нього. Його ноги не зовсім торкалися до підлоги, а батько тим часом повернувся на своє місце за столом і став дивитися на Бруно. Вони нічого не казали один одному протягом якоїсь миті, а тоді батько нарешті порушив мовчанку.

— Отже? — запитав він. — Що ти думаєш?

— Що я думаю? — перепитав Бруно. — Що я думаю про що?

— Про свій новий дім. Він тобі подобається?

— Ні, — швидко сказав Бруно, бо він завжди намагався бути чесним і знав, що коли він завагається бодай на мить, то вже не набереться мужності сказати, що він насправді думає. — Я думаю, нам треба повернутися додому, — сміливо докинув він.

Татова усмішка зів’яла лише на мить, він ще раз глянув на свого листа, перш ніж підвести голову, ніби хотів ретельно обдумати свою відповідь.

— Ми вдома, Бруно, — сказав він нарешті лагідним голосом. — Геть-Звідси — наш новий дім.

— Але коли ми зможемо повернутися до Берліна? — запитав Бруно, чиє серце опустилося, коли батько це сказав. — Там набагато приємніше.

— Облиш, облиш, — сказав батько. — Дім — не будинок, або вулиця, або місто, або щось таке штучне, як цеглини чи вапно. Дім у тебе там, де перебуває твоя родина, хіба не так?

— Так, але...

— А наша родина перебуває тут, Бруно. У будинку Геть-Звідси. Ergo¹, він має бути нашим домом.

¹ Ergo (латина) — отже.

Бруно не зрозумів, що означає ergo, але він цього не потребував, бо знайшов розумну відповідь для батька:

— Але дідусь і бабуся у Берліні, — сказав він. — А вони також наша родина. Тож тут не може бути наш дім.

Батько трохи поміркував і кивнув головою. Він довго мовчав, перш ніж відповісти.

— Так, Бруно, вони теж наша родина. Але ти, я, мати й Гретель — найважливіші люди в нашій родині, й тепер ми живемо тут. У домі Геть-Звідси. Не будь таким нещасливим, — бо Бруно справді здавався дуже нещасливим через цю історію. — Ти просто тут іще не звик. Тобі ще може тут сподобатися.

— Мені тут не подобається, — наполягав Бруно.

— Пригадую, у дитинстві, — сказав батько, — були певні речі, яких я не хотів робити, та коли мій батько казав, що буде краще, коли я їх зроблю, то я слухняно йшов їх робити.

— Тож ти розумієш, як я почуваюся, — сказав Бруно з надією в голосі.

— Так, але я також розумів, що мій батько, твій дідусь, знає, що для мене найкраще, і я завжди був найщасливішим, коли погоджувався з його рішенням. Думаєш, я досяг би такого успіху в житті, якби не зрозумів, коли мені можна сперечатися, а коли краще стулити рота й виконувати накази? А ти, Бруно? Ти цього не розумієш?

Бруно оглянувся навкруги. Його погляд зупинився на вікні в кутку кімнати, крізь яке він міг бачити жахливий ландшафт, що прилягав до будинку.

— Ти зробив щось погане? — запитав він. — Ти чимось розгнівив Фурора?

— Я? — сказав батько, подивившись на нього з подивом. — Що ти маєш на увазі?

— Ти помилився у своїй роботі? Я знаю, усі кажуть, ти дуже важливий чоловік і Фурор покладає на тебе великі надії, але навряд чи він послав би тебе в таке бридке місце, якби не хотів за щось тебе покарати. Я думаю, ти вчинив щось хибне, тож піди й попроси пробачення у Фурора, і, може, це покладе край нашим випробуванням. Можливо, він простить тебе, якщо ти щиро покаєшся.

Через кілька мовчазних і ніякових хвилин батько підвівся зі свого крісла й пішов знову сідати за стіл, поклавши сигарету на попільничку.

— Я думаю, ти справді дуже хоробрий хлопець, — спокійно сказав він через мить, ніби намагався розв’язати цю проблему у своїй голові, — а не просто виявляєш неповагу до батька. Можливо, це не так і погано. Я дуже терпимо поставився до твоїх почуттів, Бруно. І я вислухав усе, що ти хотів мені сказати, хоч твоя юність і недосвідченість примусили тебе висловлюватися досить зухвало. І ти, гадаю, звернув увагу на те, що я не реагував на жодне з твоїх звинувачень. Але настала мить, коли ти просто повинен змиритися з неминучим...

— Я не хочу миритися з ним! — загорлав Бруно, здивовано закліпавши очима, бо не сподівався, що почне кричати.

— Повертайся до своєї кімнати, Бруно, — сказав батько спокійним голосом, і Бруно знав, що тепер він говорить діло, тож підвівся зі слізьми розчарування на очах.

Він пішов до дверей, але, перш ніж їх відчинити, обернувся й поставив останнє запитання:

— Тату... — почав він.

— Бруно, я не збираюся... — роздратовано почав батько.

— Я не про це, — швидко сказав Бруно. — Я тільки маю ще одне запитання.

Батько зітхнув, але жестом дозволив синові поставити своє останнє запитання, і на цьому їхня розмова закінчиться, ніякої суперечки більше не буде.

Бруно обміркував своє запитання, прагнучи цього разу висловитися чітко, щоб не здатися надто зухвалим:

— Хто ці люди неподалік від будинку? — запитав він нарешті. Батько нахилив голову ліворуч, трохи збентежений цим запитанням.

— Солдати, Бруно, — сказав він. — Секретарі. Працівники штабу. Ти їх бачив і раніше, звичайно.

— Я не про них, — сказав Бруно. — Я про людей, яких побачив зі свого вікна. У хатинах, удалині. Вони всі одягнені однаково.

— А, ти про цих, — сказав батько, кивнувши головою й ледь усміхнувшись. — Ці люди... вони взагалі не люди, Бруно.

— Вони не люди? — перепитав Бруно, не розуміючи, що батько хотів цим сказати.

— Принаймні не в тому значенні, в якому ми розуміємо цей термін, — провадив батько. — Але тобі не треба турбуватися про них тепер. Вони не мають до тебе ніякого стосунку. Ти не маєш нічого спільного з ними. Лише розташовуйся у своєму новому домі й почувайся добре, більш я нічого не прошу від тебе.

— Гаразд, тату, — сказав Бруно, незадоволений відповіддю батька.

Він відчинив двері, й батько на мить покликав його назад, підвівшись і піднявши брови, ніби він щось забув. Бруно помітив, що батько подав йому сигнал, і промовив завчену фразу, зовсім так, як промовляли її підлеглі батька.

Він стулив ноги, викинув у повітря праву руку, клацнув підборами й промовив настільки глибоким і дзвінким голосом, який тільки зміг із себе видобути, — схожим на голос батька — слова, які він казав щоразу, коли прощався з військовими:

— Хайль Гітлер! — а це, на його думку, було тим самим, що сказати: «До побачення, нехай день буде для тебе добрим».

Розділ шостий. Служниця, яка коштувала їм недешево

Через кілька днів Бруно лежав на ліжку у своїй кімнаті, дивлячись на стелю над головою.

— Усе тут жахливе, — голосно сказав він, хоч поблизу не було нікого, хто б міг його почути, але, промовляючи ці слова, він почувався трохи краще. — Я ненавиджу цей дім, ненавиджу свою кімнату. Я ненавиджу тут усе. Абсолютно все.

Щойно він закінчив говорити, у дверях з’явилася Марія, несучи оберемок випраного, висушеного й випрасуваного одягу. Вона завагалася на мить, коли побачила Бруно, але потім ледь нахилила голову й мовчки пройшла до гардероба.

— Привіт, — сказав Бруно, хоч розмовляти зі служницею було не тим самим, що гомоніти з кількома друзями, та поблизу не було нікого іншого, тому розмовляти з нею мало набагато більше глузду, ніж розмовляти з самим собою.

Гретель ніде не було видно, і він почав боятися, що сестра збожеволіла від нудьги.

— Привіт, паничу Бруно, — спокійно сказала Марія, відокремлюючи його сорочки від штанів та спідньої білизни й кладучи їх у різні шухляди на різні полиці.

— Я сподіваюся, тобі не подобається наше нове житло так само, як і мені, — сказав Бруно, і вона обернулася до нього з таким виразом, ніби не зрозуміла, що він мав на увазі.

— Ось тут, — пояснив він, сідаючи й озираючись навколо. — Геть усе тут. Воно жахливе, хіба не так?

Марія розтулила рота, аби щось сказати, а потім стулила його так само швидко. Здавалося, вона ретельно обмірковує свою відповідь, підбираючи слушні слова, готуючись їх промовити, а потім відкидає їх узагалі. Бруно знав її майже протягом усього свого життя — вона прийшла працювати до них, коли йому виповнилося лише три роки — і між ними здебільшого були добрі взаємини, але вона ніколи не згадувала про те, як їй жилося раніше. Вона лише робила свою роботу, поліруючи меблі, перучи одяг, допомагаючи з ходінням по крамницях і з приготуванням їжі, іноді відводила його до школи й забирала звідти, хоч робила це переважно тоді, коли йому було вісім років.

— Отже, тобі тут не подобається? — сказала вона нарешті.

— Подобається? — відповів Бруно, засміявшись. — Подобається? — повторив він, але тепер уже голосніше. — Звичайно, мені тут не подобається. Тут жахливо. Ти ж мені не скажеш, ніби ти рада, що ми сюди переселилися?

Марія спохмурніла.

— Це неважливо, — сказала вона.

— Що неважливо?

— Що я думаю.

— Облиш, це, звичайно ж, важливо, — роздратовано сказав Бруно, так наче вона навмисне не хотіла погодитися з ним. — Ти ж частина нашої родини, хіба ні?

— Я не певна, що твій батько погодиться з цим, — сказала Марія, дозволивши собі усмішку, бо була зворушена його словами.

— Зрештою, тебе привезли сюди проти твоєї волі, як і мене. Якщо ти мене запитаєш, то ми перебуваємо в одному човні. І він протікає.

На мить Бруно здалося: зараз Марія скаже йому, що вона насправді думає. Вона поклала решту одягу на ліжко, і її руки стислися в кулаки, ніби щось страшенно її розгнівало. Рот у неї розтулився, але так і завмер на мить, ніби вона злякалася тих речей, яких може наговорити, коли дозволить собі почати.

— Будь ласка, Маріє, поділися зі мною своїми думками, — попросив Бруно. — Бо, може, якщо ми всі будемо однакової думки, ми зможемо переконати батька, щоб він відвіз нас назад додому.

Кілька митей вона дивилася кудись убік, а тоді сумно похитала головою, перш ніж знову обернутися до нього.

— Твій батько знає, як для нас має бути краще, — сказала вона. — Ти повинен довіряти йому.

— Але я не переконаний, що довіряю йому, — сказав Бруно. — Мені здається, він припустився жахливої помилки.

— Тоді це помилка, з якою ми повинні жити.

— Коли я роблю помилки, мене карають, — наполягав Бруно, роздратований, що правила, які застосовуються до дітей, схоже, ніколи не застосовуються до дорослих (попри те, що вони ж таки їх вигадують).

— Дурний батько, — сказав він, глибоко зітхнувши.

Очі Марії широко розплющилися, і вона ступила крок до нього, на мить прикривши долонями рот від жаху. Вона розглянулася навколо, аби переконатися, що ніхто їх не слухав.

— Ти не повинен так говорити, — сказала вона. — Ти ніколи не повинен казати щось подібне про свого батька.

— А чом би й ні? — промовив Бруно.

Він був трохи засоромлений, що сказав таке, але останнє, що він хотів би робити, — це сидіти й одержувати нагінку.

— Бо твій батько — хороший чоловік, — сказала Марія. — Дуже хороший чоловік. Він дбає про нас усіх.

— Привозить нас невідомо куди, ти хочеш сказати? І це означає, що він дбає про нас?

— Твій батько зробив багато чого доброго, — сказала вона. — Багато речей, за які ти можеш пишатися ним. Якби не твій батько, то де я тепер була б?

— Думаю, ти була б у Берліні, — сказав Бруно. — Працювала б у пристойному домі.

— Ти не пам’ятаєш, коли я прийшла до вас працювати? — спокійно запитала вона, на мить присівши на краєчок його ліжка, чого ніколи не робила раніше. — Та як ти можеш пам’ятати? Ти мав лише три роки. Твій батько взяв мене до себе й допоміг мені, коли я потребувала його допомоги. Він дав мені роботу, дім, їжу. Ти не можеш собі уявити, що означає не мати їжі. Ти ніколи не був голодний, чи не так?

Бруно спохмурнів. Він хотів сказати, що йому трохи хочеться їсти зараз, але натомість він подивився на Марію й уперше усвідомив, що він ніколи не розглядав її як особу зі своїм життям і власною історією. Зрештою, вона ніколи не робила нічого іншого (наскільки він знав), окрім праці служницею в його родині. Він навіть не був переконаний, що колись бачив її в іншому одязі, аніж її однострій служниці.

Та коли він про це подумав, то мусив визнати, що в її житті було багато чогось іншого, аніж догляд за ним та за його родиною. В її голові, либонь, формувалися думки, як і в його власній. Їй, мабуть, бракувало певних речей, друзів, яких би вона хотіла знову побачити, так само, як і він. І вона, мабуть, щоночі плакала, як плакав би й він, якби був не такий дорослий і хоробрий. Вона була також дуже гарна — він це помітив і відчув себе досить дивно.

— Моя мати знала твого батька, коли ще він був хлопчиком твого віку, — сказала Марія через кілька хвилин. — Вона працювала у твоєї бабусі. Вона була її костюмером, коли бабуся була молодою й гастролювала Німеччиною. Вона готувала одяг для концертів — прала його, прасувала, лагодила. То були чудові сукні! А як вона шила, Бруно! То були справжні витвори мистецтва. Сьогодні таких костюмерів ти вже не знайдеш.

Вона похитала головою й усміхнулася своїм спогадам.

— Вона домагалася, щоб сукні були викладені й готові, коли твоя бабуся приходила у свою костюмерну перед виступом. А після того, як твоя бабуся перестала виступати, моя мати, звичайно, зберегла з нею дружні взаємини й одержувала від неї невеличку пенсію, але часи тоді були тяжкі, й твій батько запропонував мені роботу, хоч раніше я ні в кого не працювала. Через кілька місяців моя мати тяжко захворіла й потребувала лікарняного догляду, й твій батько все влаштував, хоч і не мусив цього робити. Він заплатив за все зі своєї кишені, бо вона була подругою його матері. Й узяв мене у свою родину з цієї самої причини. А коли вона померла, він оплатив усі видатки на її похорон. Тож ніколи не називай свого батька дурним, Бруно. Принаймні при мені. Я тобі не дозволяю.

Бруно прикусив губу. Він сподівався, що Марія стане його союзником у кампанії за повернення до колишнього будинку, але тепер побачив, де справді перебувала її прихильність. І мусив собі зізнатися, що відчув гордість за свого батька, коли почув цю історію.

— Ну що ж, — сказав він, неспроможний придумати, що йому сказати б тепер розумне. — Гадаю, він учинив добре.

— Атож, — підтвердила Марія, підводячись і підходячи до вікна, того самого, з якого Бруно міг бачити хатини та людей поблизу них.

— Він був дуже добрий до мене тоді, — спокійно провадила вона, виглянувши у віконце й подивившись, як люди та солдати займаються своїми справами вдалині. — Він має багато доброти у своїй душі, справді має, і тому я дивуюся...

Її голос зламався, коли вона подивилася на тих людей, і Бруно здалося, що вона зараз заплаче.

— З чого ти дивуєшся? — запитав він.

— Дивуюся, чому він... Як він може...

— Як він може що? — наполягав Бруно.

Унизу гримнули двері, і відлуння так гучно розлетілося будинком, наче гарматний постріл, — Бруно підстрибнув, а Марія стиха зойкнула.

Бруно почув кроки, які наближалися до них, гупаючи сходами, швидше й швидше, і він шаснув у ліжко, притиснувся до стіни й подумав зі страхом, що ж тепер може відбутися. Він стримав подих, але то була тільки Гретель. [...]

Розділ восьмий. Чому бабуся розгнівалася

Двома людьми, яких Бруно в Геть-Звідси бракувало найбільше, були його дідусь і бабуся. Вони жили разом у невеличкій квартирі біля прилавка для фруктів та городини, й на той час, коли Бруно переселився до будинку Геть-Звідси, дідусеві виповнилося майже шістдесят три роки, й тому Бруно вважав його найстаршим чоловіком у світі. Одного дня Бруно підрахував, що якби він знову й знову прожив своє життя вісім разів, то був би ще на рік молодшим за дідуся.

Дідусь протягом усього свого життя тримав ресторан у центрі міста. Хоч дідусь більше не готував страв і не прислуговував за столами в ресторані, він проводив більшість своїх днів саме там, сидячи пополудні в барі й розмовляючи з відвідувачами, вечеряючи й сміючись зі своїми друзями.

Бабуся Бруно ніколи не здавалася старою — супроти бабусь його друзів. Коли Бруно довідався, скільки точно років їй було — шістдесят два, — він був украй здивований. Вона познайомилася з дідусем молодою жінкою після одного зі своїх концертів, і дідусеві якось пощастило вмовити її одружитися з ним, попри всі його вади. У неї було довге руде волосся, напрочуд схоже на волосся її невістки, й зелені очі; бабуся запевняла, що має таку зовнішність, бо десь у її родині була ірландська кров. Бруно завжди знав, коли сімейна вечірка була в повному розпалі — бабуся тоді не відходила від фортепіано, поки хтось із присутніх не сідав за нього й не просив її заспівати.

Бабусин спів завжди був головною окрасою вечірок, що відбувалися в домі Бруно, і з якоїсь причини він завжди збігався з тією хвилиною, коли мати виходила на кухню з однією зі своїх подруг. Батько завжди залишався послухати, залишався й Бруно, бо він нічого не любив більше, аніж чути, коли бабуся видобувала з себе свій повний голос і втішалася оплесками гостей.

Бабусі хотілося вірити в те, що Бруно або Гретель продовжать її традицію і гратимуть на сцені, тому на кожне Різдво та на кожен день народження вона створювала для них трьох невеличку п’єсу, яку вони розігрували перед матір’ю, батьком та дідусем. Вона писала п’єси сама, і в там завжди була пісня.

Звичайно, остання п’єса, яку вони ставили, закінчилася катастрофою, і Бруно досі згадував її зі смутком, хоч і не дуже розумів, що спричинило ту суперечку.

Десь за тиждень до того в домі запанувало велике збудження — тепер Марія, кухарка, а також усі ті солдати, що безперервно заходили в дім та виходили з нього, мали відтепер називати батька комендантом. Збудження в домі тривало тижнями. Спочатку до них прийшли обідати Фурор і вродлива білява жінка, і це поставило дім із ніг на голову, а потім надійшов наказ називати батька «комендантом». Мати сказала Бруно, щоб він привітав батька, й він його привітав, хоч якщо він хотів бути перед собою чесним (а він завжди намагався бути таким), то він не дуже розумів, із чим його вітає.

На Різдво батько вдягнув свій новісінький однострій, накрохмалений і випрасуваний — відтоді він став носити його щодня, й уся родина заплескала в долоні, коли він уперше в ньому з’явився. Це справді було щось надзвичайне. Порівняно з іншими військовими, які постійно приходили в дім, батько помітно вирізнявся, а тепер, коли він так одягнувся, вони шанували його ще більше.

Мати підійшла до нього, поцілувала в щоку й провела рукою по однострою, сказавши, що, на її думку, тканина чудова. Бруно був особливо вражений нагородами на мундирі, йому навіть дозволили поносити кашкета деякий час, за умови, що він надіватиме його чистими руками.

Дідусь дуже пишався сином, коли побачив його в новому однострої, і тільки бабуся, здавалося, зовсім не була ним вражена. Після того як вони пообідали, а вона, Гретель і Бруно зіграли свою чергову виставу, бабуся сумно сіла в одне з крісел і подивилася на батька, хитаючи головою, ніби він був великим розчаруванням для неї.

— Думаю, мабуть, я хибно тебе виховувала, Ральфе, — сказала вона. — Чи не всі ті вистави, що їх я робила для тебе малого, привели тебе до цього? Заохотили тебе вдягатися, як лялька на мотузочку.

— Облиш, мамо, — терпляче відказав батько. — Ти ж знаєш, тепер не той час, щоб таке говорити.

— Ти стовбичиш у своєму мундирі, — провадила вона, — ніби він перетворює тебе на щось надзвичайне. Навіть не думаючи, що насправді він означає. Для кого він призначений?

— Наталі, ми ж уже це обговорювали, — сказав дідусь, хоч кожен знав, що коли бабуся хотіла щось сказати, то вона завжди знаходила спосіб, хоч це могло не сподобатися іншим.

— Ти це обговорював, Маттіасе, — сказала бабуся. — Я була лише голою стіною, до якої ти адресував свої слова.

— Це вечірка, мамо, — сказав батько, зітхнувши. — І це Різдво. Не псуймо собі настрій.

— Я пам’ятаю, коли почалася Велика Війна, — сказав дідусь із гордістю, дивлячись у вогонь і хитаючи головою. — Пам’ятаю, як ти прийшов сказати нам, що записався добровольцем, і я був переконаний, що тобі доведеться кепсько.

— Йому довелося кепсько, Маттіасе, — заявила бабуся. — Подивись на нього, і ти в цьому переконаєшся.

— А тепер подивись на себе, — провадив дідусь, не звертаючи на неї уваги. — Я дуже гордий, що ти піднявся до такого відповідального чину. Допомагаєш своїй країні повернути собі повагу, після того, як її так тяжко принизили. Наших ворогів треба покарати...

— О, ти чуєш, що ти базікаєш? — вигукнула бабуся. — Хто з вас найдурніший, хотілося б мені знати.

— Але ж, Наталі, — сказала мати, намагаючись трохи пом’якшити ситуацію, — невже тобі не здається, що Ральф дуже гарний у цьому однострої?

— Гарний? — запитала бабуся, нахиляючись уперед і дивлячись на свою невістку таким поглядом, ніби та втратила розум. — Гарний, ти сказала? Дурна ти дівка! Гадаєш, це найважливіше у світі? Здаватися гарним?

— А я здаюся гарним у своєму цирковому костюмі? — запитав Бруно, бо саме так він був одягнений того вечора — червоний із чорним одяг інспектора манежу, — він дуже пишався ним. Проте заговоривши, він пожалкував про це, бо всі дорослі подивилися на нього та на Гретель, ніби щойно згадавши, що вони перебувають тут.

— Діти, нагору, — швидко сказала мати. — Ідіть до своїх кімнат.

— Але ми не хочемо, — запротестувала Гретель. — Хіба ми не можемо погратися тут, унизу?

— Ні, діти, — наполягала мати, — ідіть нагору й зачиніть за собою двері.

— Це єдине, у чому ви, солдати, зацікавлені, — сказала бабуся, не звертаючи найменшої уваги на дітей. — Здаватися гарними у своїх нових одностроях. Гарно вдягатися й творити жахливі речі, які ви творите. Це примушує мене відчувати сором. Але я звинувачую себе, Ральфе, а не тебе.

— Діти, швидко нагору, — сказала мати, плеснувши в долоні, і тепер вони не мали іншого вибору, як підкоритися їй.

Але вони не пішли прямо до своїх кімнат, а зачинили за собою двері й посідали нагорі на сходах, намагаючись почути, що говорили дорослі внизу. Проте голоси матері та батька були приглушені й почути їх було нелегко. Голосу дідуся взагалі не було чути, а голос бабусі був навдивовижу розмазаний. Зрештою, через кілька хвилин гримнули, відчиняючись, двері, й Гретель та Бруно побігли нагору сходами, тоді як бабуся схопила своє пальто на вішалці у вестибюлі.

— Яка ганьба! — скрикнула вона, перш ніж вийшла з дому. — Щоб мій син був...

— Патріотом! — вигукнув батько, якого, схоже, ніколи не навчали, що уривати свою матір не можна.

— Справді патріотом! — вигукнула вона. — Кого ти запрошуєш на обід у цей дім! Мене нудить, коли я дивлюся на них. А коли я бачу тебе в цьому мундирі, то мені хочеться виколоти собі очі! — додала вона, перш ніж вибігти з дому й грюкнути за собою дверима. [...]

Розділ дев'ятий. Бруно пригадує, як він тішився дослідженнями

Нічого не змінювалося протягом певного часу в Геть-Звідси. Бруно досі доводилося терпіти дурнуваті витівки Гретель, яка дошкуляла йому завжди, коли була не в дусі, а це траплялося часто, бо вона була Безнадійним Випадком.

І він досі хотів би повернутися додому в Берлін, хоча спогади про це місце почали тьмяніти.

Солдати приходили щодня, влаштовуючи наради в кабінеті батька, який досі залишався неприступним для Бруно. Лейтенант Котлер¹ досі розгулював у своїх блискучих чорних чоботях, начебто у світі не було нікого важливішого за нього, і коли він не перебував із батьком, то стояв на під’їзній дорозі, розмовляючи з Гретель, що істерично сміялася й намотувала на пальці волосся, або про щось шепотівся в кімнатах із матір’ю.

¹ Лейтенант Котлер був тим самим молодим офіцером, якого Бруно бачив першого дня свого перебування в Геть-Звідси.

Слуги приходили й прали одяг та підмітали, готували їжу, чистили речі, забирали їх геть і не розтуляли рота, коли до них не зверталися. Марія більшість часу наводила в кімнатах лад і стежила за тим, щоб кожна одежина, яку Бруно поки що не носив, була акуратно складена в гардеробі.

Але потім відбулися деякі зміни. Батько вирішив, що настав час дітям повернутися до своїх занять, і хоч Бруно здавалося безглуздим відкривати школу лише для двох учнів, і мати, й батько погодилися, що вчитель має приходити в дім щодня й заповнювати їхні ранки та полудні уроками. Через кілька днів чоловік на ім’я гер Ліст підкотив до будинку на своєму драндулеті й настав час для школи. Гер Ліст був загадкою для Бруно. Хоч він ставився до нього досить по-дружньому й ніколи не підіймав на нього руку, як колишній учитель у Берліні, щось у виразі очей наставника давало відчути, що в ньому клекотить гнів, який чекає лише свого часу, щоб вилитися назовні.

Гер Ліст особливо любив історію й географію, тоді як Бруно віддавав перевагу читанню й мистецтву.

— Ці предмети тобі непотрібні, — наполягав учитель. — Здорове розуміння суспільних наук набагато важливіше в наші дні у твоєму віці.

— Але хіба книжки не важливі? — запитав Бруно.

— Книжки, в яких ідеться про значущі події у світі, звичайно, важливі, — сказав тер Ліст. — Але не ті, у яких розповідаються різні історії. Скільки ти знаєш про свою реальну історію, молодий чоловіче?

— Я знаю, що я народився п’ятнадцятого квітня о дев’ятнадцятій годині тридцять чотири хвилини, — сказав Бруно.

— Ідеться не про твою історію, — урвав його гер Ліст. — Не про твою персональну історію. А про те, хто ти такий, звідки ти з’явився. Про спадщину твоєї родини. Про рідну землю, про Батьківщину.

Бруно спохмурнів і замислився над словами вчителя. Він не був цілком переконаний, що батько мав якусь землю, бо хоч їхній будинок у Берліні був великий і зручний, але сад навколо нього — дуже невеличкий.

— Про цю історію я знаю не дуже багато, — зізнався Бруно нарешті. — Хоч я трохи знаю про середні віки, — докинув він. — Я люблю розповіді про лицарів, шукачів пригод і дослідників.

Гер Ліст свиснув крізь зуби й сердито похитав головою.

— Саме тому я й тут — аби змінити твої знання, — сказав він зловісним голосом. — Щоб визволити твої думки з пригодницьких книжок і навчити тебе краще розуміти, звідки ти походиш. Розповісти про великі кривди, яких тобі було завдано.

Хлопець кивнув головою й був цілком задоволений словами вчителя, бо припустив, що той нарешті пояснить, чому Бруно примусили покинути їхній зручний дім і переселитися в де жахливе місце, бо це була найбільша кривда, якої він зазнав за своє коротке життя.

Сидячи сам-один у своїй кімнаті за кілька днів по тому, Бруно почав думати про речі, які він робив у своєму колишньому домі і яких не міг робити після того, як переселився в Геть-Звідси. Більшість цих неможливостей пояснювалася тим, що він не мав тут друзів, із якими міг би погратися. Але все ж залишалася одна справа, яку він міг робити самостійно і якою займався весь час, коли жив у Берліні. Це були дослідження.

«Коли я був малим, — сказав Бруно, звертаючись сам до себе, — я дуже втішався дослідженнями. Але це було в Берліні, де я знав кожен куточок і міг знайти все, що хотів, із зав’язаними очима. Але я ніколи нічого не досліджував тут. Чи не час почати?» [...]

Ось уже кілька місяців Бруно виглядав із віконця у своїй спальні — на сад та лаву з написом, на високу загорожу й дерев’яні телеграфні стовпи. І хоч як часто він дивився на людей, людей надто дивного вигляду в їхніх смугастих піжамах, йому досі жодного разу не спало на думку замислитися, що все це означає.

Здавалося, ніби це зовсім інше місто, населене людьми, які жили й працювали разом поблизу будинку, де Бруно мешкав. Чи справді вони були зовсім іншими? Усі люди в тому таборі носили однаковий одяг — смугасті піжами, а на голові мали також однакові тюбетейки зі смугастої тканини. А всі люди, які часто приходили в його дім, носили однострої різної якості та з різною кількістю нагород, кашкети й каски, а також мали червоно-чорні пов’язки на руках, пістолети в кобурах на поясі.

У чому справді між ними різниця, запитував себе Бруно. І хто вирішував, які люди мають носити смугасті піжами, а які — вдягати однострої?

Звісно, іноді обидві групи змішувалися. Він часто бачив людей зі свого боку огорожі з колючого дроту на її протилежному боці, і коли він на них дивився, то було очевидно, що вони там виконують свої обов’язки.

Люди в піжамах виструнчувалися, коли до них наближалися солдати, а іноді падали на землю, й іноді не могли навіть підвестися, і їх клали на ноші й кудись несли.

Дивно, що я досі не цікавився цими людьми, подумав Бруно. І також дивно, що хоч солдати й часто туди заходять — Бруно не раз бачив там навіть батька, — та жодного з чоловіків у смугастих піжамах ніколи не запрошували в дім.

Покинувши дім, Бруно подивився праворуч, так далеко, як тільки зміг — висока загорожа здавалася нескінченною в сонячному світлі, й він був радий, бо це означало одне: він не знав, що там буде далі, й міг піти з’ясувати це, тобто здійснити своє дослідження.

Але, перш ніж податися в тому напрямку, він мав дослідити ще одну річ — лавку в саду. Протягом усіх цих місяців він дивився на неї, дивився здалеку на табличку, він називав її «лавка з табличкою», але досі не мав уявлення, що там написано. Поглянувши ліворуч і праворуч, аби переконатися, що ніхто до нього не наближається, він підбіг до лави й примружився, аби прочитати слова. Це була маленька бронзова табличка, й Бруно не мав проблем із прочитанням слів.

«Установлена на честь відкриття табору... — він завагався, — “Геть-Звідси”, — дочитав до кінця, спіткнувшись, як зазвичай, на назві. — Дев’ятнадцятого червня сорокового року».

Він простягнув руку й доторкнувся на мить до таблички. Бронза була дуже холодною, і він відсмикнув пальці, перш ніж зробити глибокий вдих і продовжити свою подорож. Єдина річ, про яку Бруно намагався не думати — безліч разів казали про це й мати, і батько, — що йому не дозволено йти в тому напрямку, не дозволено близько підходити до загорожі табору й будь-які дослідницькі експедиції в Геть-Звідси забороняються.

Забороняються категорично.

ЗАПИТАННЯ і ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Що вам відомо про родину Бруно?

2. Чому родина Бруно залишила чудовий будинок у Берліні і переїхала до нового помешкання?

3. Що бентежить дев’ятирічного хлопця в новому місці? Порівняйте його життя в столиці і в Геть-Звідси.

4. Мати говорить Бруно, що батько виконує «дуже важливу роботу, ...яку може виконувати лише навчений чоловік». Поясніть, яку посаду отримав батько і в чому полягає суть цієї важливої роботи?

5. У Розділі четвертому знайдіть, як Бруно і Гретель намагалися пояснити, що вони побачили у вікні за колючим дротом.

6. Чи змогли діти пояснити справжню суть того, що побачили? Як ви гадаєте, чому?

7. Як батько схарактеризував тих, хто перебував у таборі? У чому, на вашу думку, була причина такої характеристики?

8. У Розділі восьмому розповідається, як на Різдво батько одягнув нацистський однострій. Розкажіть, які почуття викликала ця подія у кожного з рідних?

9. А чим відрізнялася бабусина реакція на зміни в житті сина? Що її обурило в словах дідуся, матері Бруно?

10. Прокоментуйте слова бабусі: «Ти стовбичиш у своєму мундирі, ніби він перетворює тебе на щось надзвичайне. Навіть не думаючи, що насправді він означає...». А що насправді означав цей однострій?

Розділ десятий. Точка — пляма — клякса — силует, що перетворився на хлопчика

Прогулянка понад загорожею з колючого дроту забрала в Бруно набагато більше часу, ніж він сподівався. Він ішов і йшов, коли озирався назад, будинок, у якому він жив, ставав меншим і меншим, аж поки зник із поля зору остаточно. Протягом усього цього часу він не бачив нікого поблизу загорожі; не знайшов він і дверей, які дозволили б йому ввійти всередину, і він почав упадати в розпач, що його дослідницька експедиція завершиться нічим. І справді, хоч колючий дріт тягнувся далі, ніж бачили його очі, хатини, будівлі та стовпи диму залишилися далеко позаду, і дротяна загорожа, схоже, відокремлювала його лише від відкритого простору.

Ідучи вже годину, він почав відчувати невеличкий голод. Він подумав, що на перший день йому вистачить досліджень і, мабуть, час повернутися. А проте саме в цю мить маленька точка з’явилася вдалині, й Бруно звузив очі, намагаючись роздивитися, що то таке. Бруно пригадав книжку, яку прочитав, — там чоловік заблукав у пустелі, оскільки ж не мав ані їжі, ані води, то протягом кількох днів він уявляв, що бачить чудові ресторани й величезні водограї, та коли спробував поїсти з них або попити, то вони перетворилися на ніщо, на купки піску. Бруно подумав, а чи не те саме відбувається тепер із ним.

Та поки він про це думав, ноги несли його крок за кроком ближче й ближче до точки на відстані, яка з часом перетворилася на пляму, потім на кляксу, й зрештою стала виказувати всі ознаки перетворення на силует. А коли Бруно підійшов іще ближче, то побачив, що перед ним не точка, не пляма, не клякса й не силует, а людина.

Насправді то був хлопчик.

Бруно вповільнив ходу, коли побачив точку, що перетворилася на пляму, а потім на кляксу, а потім на силует, що перетворився на хлопчика. Хоч їх розділяла загорожа з колючого дроту, він знав, що з чужинцями завжди треба бути обережним і наближатися до них з осторогою. Але він не зупинився, й незабаром вони дивилися один на одного.

— Привіт, — сказав Бруно.

— Привіт, — відповів хлопчик.

Хлопчик був менший, ніж Бруно, й сидів на землі із сумним обличчям. Він був у такій самій смугастій піжамі, яку носили люди по той бік загорожі, і смугастій шапочці на голові. Він не мав на ногах ані черевиків, ані шкарпеток, і ноги в нього були досить брудні. На руці він мав пов’язку із зіркою.

Коли Бруно вперше наблизився до хлопчика, той сидів, схрестивши ноги на землі, дивлячись на пилюку під собою. Проте через мить він подивився вгору, й Бруно побачив його обличчя. Обличчя також було дуже дивне. Шкіра майже сіра, але такої сірості Бруно ніколи раніше не бачив. Хлопчик мав великі очі кольору солодкої карамелі. Білки були дуже білі, й коли хлопчик подивився на нього, то Бруно здалося, що на його обличчі нічого немає, крім величезних засмучених очей.

Бруно ніколи не бачив худішого або сумнішого хлопчика, але подумав, що буде цікаво побазікати з ним.

— Я досліджував місцевість, — сказав він.

— Справді? — запитав хлопчик.

— Справді. Я ходив майже дві години.

Строго кажучи, це було неправдою. Бруно здійснював своє дослідження лише трохи довше, ніж годину, але він не вважав легке перебільшення неприпустимим. Це було не те саме, що збрехати, і робило його видатнішим шукачем пригод, аніж він насправді був.

— Ти щось знайшов? — запитав хлопчик.

— Дуже мало.

— Узагалі нічого?

— Я знайшов тебе, — через мить відповів йому Бруно.

Він подивився на хлопчика й хотів його запитати, чому він такий засмучений, але завагався, бо подумав, що таке запитання може здатися грубим. Він знав, що іноді люди, які сумують, не хочуть, аби їх запитували про це. Бруно подумав, що він ліпше зачекає, перш ніж скаже нехай там що. Він усе ж таки дещо відкрив під час свого дослідження, й тепер, коли нарешті трапилася нагода поговорити з тим, хто перебував по той бік колючого дроту, йому хотілося використати цю можливість якнайбільше. Він сів по цей бік загорожі, схрестив ноги так само, як той малий хлопчик, і пожалкував, що не приніс із собою плитки шоколаду або пиріжка, які вони могли б розділити.

— Я живу в будинку по цей бік загорожі, — сказав Бруно.

— Справді? Одного разу я бачив той будинок здалеку, але не бачив тебе.

— Моя кімната на другому поверсі, — сказав Бруно. — Я можу звідти дивитися через загорожу. Мене звуть Бруно, до речі.

— А мене Шмуль, — сказав малий хлопчик.

Бруно почухав собі обличчя, не певний, що правильно почув ім’я хлопчика.

— Як тебе звати, ти сказав? — запитав він.

— Шмуль, — відповів малий хлопчик, начебто це було найзвичайнісіньке ім’я у світі. — А як, ти сказав, звуть тебе?

— Бруно.

— Я ніколи не чув такого імені, — сказав Шмуль.

— А я ніколи не чув такого, як твоє, — сказав Бруно. — Шмуль, — він ненадовго замислився. — Шмуль... Мені подобається, як воно звучить, коли я його промовляю. Шмуль. Воно звучить, як свистіння вітру.

— Бруно, — сказав Шмуль, задоволено кивнувши головою. — Так, я думаю, що твоє ім’я також мені подобається. Воно звучить так, ніби хтось тре долонею об долоню, щоб зігрітися.

— Я ніколи не зустрічав хлопця, якого звали б Шмуль, — сказав Бруно.

— По цей бік загорожі є десятки Шмулів, — сказав хлопчик. — Можливо, й сотні. Мені хотілося б мати ім’я, яке належало б тільки мені.

— А я ніколи не зустрічав когось, кого би звали Бруно, — сказав Бруно. — Крім себе самого, звісно. Схоже, що я один Бруно у світі.

— Тоді ти щасливий, — сказав Шмуль.

— Мабуть, щасливий. А скільки тобі років? — запитав Бруно.

Шмуль подумав, подивився на свої пальці й став загинати їх, ніби щось підраховував.

— Мені дев’ять років, — сказав він. — Я народився п’ятнадцятого квітня тридцять четвертого року.

Бруно подивився на нього з подивом.

Очі в Бруно широко розплющилися, а його рот утворив літеру «о».

Переклад з англійської Віктора Шовкуна, як ілюстрації використано кадри з фільму «Хлопчик у смугастій піжамі» (2008 рік)

Скористайтеся покликанням https://cutt.ly/awXwpDvl або QR-кодом і прочитайте продовження твору. Дізнайтеся, чим закінчилася дивна дружба двох таких несхожих хлопців — Бруно і Шмуля, а також про те, коли про ці зустрічі здогадався батько Бруно.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть про знайомство Бруно і Шмуля.

2. Що вас дивує в знаннях двох хлопчиків? Як ця сцена характеризує різні системи освіти?

3. Чому Бруно подружився з одним із в’язнів табору, хоча йому було заборонено навіть підходити до загорожі?

4. Що дізнався Бруно про Шмуля і його родину, про їхнє життя до табору і в таборі?

5. Що спільного і відмінного в долях двох хлопчиків? Яка роль у їхніх долях належить Фурору?

6. Що і чому не може Бруно зрозуміти про глибину трагедії, яка сталася в житті малого Шмуля і безлічі інших євреїв?

7. Як ви розумієте слова Шмуля до Бруно «Ти перебуваєш на неправильному боці загорожі»?

8. Розкажіть про випадок на кухні і зраду Бруно. Чи була для нього бодай якась серйозна загроза від лейтенанта Котлера? Чому він злякався?

9. Як ви розумієте слова Шмуля, якого жорстоко побили за те, що він їв на кухні в домі коменданта: «Я вже більше не відчуваю болю...»?

10. Як Бруно опинився за колючим дротом?

11. Яка трагедія щодня відбувалася в таборі з дітьми і дорослими?

12. Що сталося з Бруно і Шмулем у фіналі твору?

13. Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/Vw7VCXPM або скористайтеся QR-кодом. Складіть пазли і виконайте завдання.

Міркуємо самостійно

14. Бруно постійно говорить, що прагне щось досліджувати. А чи справді він такий допитливий, яким мав би бути дослідник? Відповідь аргументуйте.

15. Поміркуйте, чи дружив би Бруно зі Шмулем, якби він продовжував спілкуватися з Карлом, Даніелем і Мартіном?

16. Як поводиться Бруно, коли ходить на зустріч зі своїм єдиним другом — вічно голодним Шмулем? Про що свідчить той факт, що він рідко коли приносив достатньо їжі малому в’язню і переважно сам з’їдав гостинці для друга?

17. Доведіть, що через образ наївного Бруно автор проводить ідею «сліпоти» німецького народу, який не хотів бачити звірств нацистів і помічати їхні злочини.

18. На нарікання сина, що переїзд був поганою ідеєю і не варто було їм виконувати розпорядження Фурора, мати сказала: «Думати — для нас недозволена розкіш». Що в цих словах є символічного для всієї німецької нації?

19. Також прокоментуйте фразу, яку сказала мати Бруно: «Ми повинні шукати найкращий вихід із поганої ситуації». У чому полягав особисто її вихід із «поганої ситуації» і що стало наслідком бездіяльності цієї жінки?

20. Доведіть, що поведінка матері Бруно була типовою в тогочасній Німеччині.

Узагальнюємо та підсумовуємо

21. Що у творі символізують смугаста «піжама» і нацистський однострій?

22. Як у романі розкривається тема геноциду єврейського народу?

23. Що, на вашу думку, означає однаковий фінал у житті малого єврея і німця?

24. Доведіть, що події Другої світової війни позначилися на долях як поневолених народів, так і німців.

25. Зробіть висновок, що війна ламає долі не тільки жертв, а й їх мучителів.

26. Проведіть паралелі між подіями Другої світової війни і подіями російсько-української війни.

27. Поміркуйте, чому нації, винні в масових трагедіях, повинні пройти період каяття, як це було в німців щодо євреїв.

28. Як у творі порушено ідею рівності людей різних національностей?

29. Сформулюйте головну думку роману Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі».

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

30. Проведіть паралель між думкою про національну сліпоту в романі Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» і вірші Альфреда Маргула-Шперберга «Про назву концтабору Бухенвальд».

31. Що спільного в долях євреїв у романі Вальтера Скотта «Айвенго» і Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі»?

Завдання від Фантазерчика

• 1. Уявіть, як могло би скластися життя Шмуля, якби не трагічні події Другої світової війни.
• 2. Поміркуйте і складіть запитання, які ви хотіли б поставити Шмулю, щоб показати, що ви щиро цікавитеся його життям.
• 3. Напишіть малому Бруно листа і поясніть, чому робота його батька була звірячим злочином, а життя Шмуля в таборі — нестерпним.
• 4. Об’єднайтеся в пари і намалюйте плакат (або зробіть колаж) на антивоєнну тематику. Поясніть ідею вашого проєкту.

Увійдіть за покликанням https://cutt.ly/pwJyshNs або скористайтеся QR-кодом. Подивіться трейлер до фільму «Хлопчик в смугастій піжамі» (режисер Марк Герман, 2008 рік).

Які головні події твору відображені в ролику?

Які ще епізоди ви хотіли б згадати в трейлері до фільму?

Покажіть Знаюсі свої знання

• 1. Зверніть увагу на нашивку на рукаві Знаюсі. З’ясуйте, що означає зображення на ній.
• 2. Поясніть, хто і чому повинен був носити таку нашивку.
• 3. У рубриці «Мистецька галерея» (сторінка 145) розгляньте картини українського художника єврейського походження Германа Гольда і прочитайте коментар до них.
• 4. Поясніть, чим відрізняється життя єврейського народу, зображене в картинах верхнього ряду від життя, зображеного в картинах нижнього ряду.
• 5. Підготуйте невеличке повідомлення про Таню Маркус.

МИСТЕЦЬКА ГАЛЕРЕЯ

Життя та непроста доля єврейського народу відобразилися у творчості українського художника єврейського походження Германа Гольда (народився в 1933 році). Він змальовував як традиційний побут, пов’язаний з маленькими життєвими радощами, так і жахливі сторінки історії, пов’язанні з гето, гоніннями та вбивствами євреїв.

Картина «Таня Маркус» присвячена дівчині-єврейці, киянці, учасниці антигітлерівського підпілля Тетяні Маркус, яка особисто знищила кількадесят нацистських солдатів і офіцерів. Її вистежили, схопили, катували і розстріляли гестапівці в 1943 році. У 2006 році за особисту мужність і героїчну самопожертву дівчині присвоєно звання Герой України (посмертно).