Зарубіжна література. 6 клас. Міляновська

Пригоди і фантастика

Жуль Верн

(1828-1905)

Жуль Верн — видатний французький письменник, один із найпопулярніших авторів світової літератури. Народився Жуль Берн у великому портовому місті Нант і з дитинства захоплювався кораблями, вітрилами, мріяв про далекі подорожі й пригоди.

Одного разу 11-річний Жуль потайки від батьків найнявся юнгою на шхуну, що готувалася відплисти до берегів далекої Індії. Хлопчика повернули додому із судна, яке вже знялося з якоря.

Минув час і юний Жуль Берн на вимогу батьків став не мандрівником, а юристом. Але у нього з’явилася нова мрія — література. І, як тільки випадала вільна година, він брався за перо.

Упродовж багатьох років Жуль Берн вивчав різні науки. Він збирав цікаві відомості з географії, астрономії, біології, фізики, етнографії і записував їх у зошити. (І таких зошитів за все його життя назбиралося понад 20 тисяч!)

Як наслідок, у Жуля Верна виникла ідея написати твір, у якому поєднувалися б захопливі пригоди із цікавими науковими фактами.

Перший такий роман приніс 35-річному авторові славу. Книгу одразу ж переклали іноземними мовами, і вона мала надзвичайний успіх.

Жуль Верн усе життя працював над створенням величезної серії книг «Незвичайні подорожі». У цих творах автор багато уваги приділяв науковим відкриттям і дослідженням, утверджував віру в людський розум і прогрес.

Проте Жуль Верн застерігав від використання знань на шкоду людству і застосування технічних досягнень заради наживи і влади.

Жуля Верна називають творцем науково-фантастичного і науково-пригодницького романів. За все своє життя він написав понад сто томів творів. Серед них десять наукових досліджень з географії, літературні статті і художні твори, зокрема найвідоміші в нашій країні географічні романи «Діти капітана Гранта» (1868 рік) і «П'ятнадцятирічний капітан» (1878 рік).

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ

Жуль Верн — автор романів про неймовірні пригоди. Однак він описував не магічні чи надприродні явища, а опирався на наукові факти. Він активно цікавився науковими відкриттями, багато з яких стали основою його творів.

Обшир знань письменника вражав сучасників. Ходили навіть чутки, що Жуль Верн — це спільний псевдонім¹ групи фахівців, які представляють різні галузі науки.

¹ Псевдонім — вигадане ім’я, яке людина обирає собі для публічної діяльності. Здебільшого псевдоніми використовують митці.

Водночас письменник зумів геніально передбачити розвиток багатьох наук. Жуля Верна вважають співавтором великої кількості винаходів.

Цей факт пояснюється тим, що науковців, які читали його твори, зацікавлювали оригінальні ідеї письменника, і вони починали активно працювати у визначеному романістом напрямі. Зі 108 наукових ідей Жуля Верна 64 вже стали реальністю!

Ви не повірите, але письменник передбачив появу літаків, вертольотів, кінематографа, відеозв’язку, підводних човнів тощо! Також Жулю Верну належать ідеї космічних польотів, використання атомної енергії та багато інших.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом твору

• 1. Що ви можете розповісти про особливості романів Жуля Верна?
• 2. Яку роль відіграла наука у творчості французького письменника?
• 3. Яке значення має творчість Жуля Верна в розвитку науки?

П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН

(уривки)

ЧАСТИНА ПЕРША

15 січня 1873 року після невдалого сезону полювання на китів шхуна-бриг¹ «Пілігрим»² прибула до міста Окленд на східному узбережжі Нової Зеландії. Корабель належав американському підприємцю Джеймсу Уелдону, а командував ним досвідчений капітан Халл.

¹ Шхуна-бриг — судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами (примітка перекладача.)

² Пілігрим у перекладі з давньонімецької мови — чужоземець; паломник; мандрівник.

Наймолодшим членом екіпажу був Дік Сенд, п’ятнадцятирічний матрос, — хлопець із сиротинця, який з восьми років плавав юнгою на торгових кораблях. Одного дня його помітив капітан Халл, узяв хлопця під свою опіку і познайомив з Джеймсом Уелдоном.

Уелдон також заопікувався сиротою. Він віддав Діка до школи в Сан-Франциско. Кілька років місіс Уелдон була Діку Сенду за матір, а її маленького сина Джека Дік Сенд любив, мов рідного брата.

В Окленді Хал залишив частину команди, яку наймав лише на сезон полювання, і збирався продовжити шлях до чилійського порту Вальпараїсо. Там судно мало розвантажитись, а потім плисти вздовж узбережжя додому, у Сан-Франциско.

В Окленді «Пілігрим» узяв на борт чотирьох пасажирів — дружину власника корабля місіс Уелдон, її сина Джека і кузена Бенедикта — вченого, який досліджував комах, а також стару темношкіру няню Джека Нен. Команда ж поповнилася новим коком (корабельним кухарем) — португальцем на ймення Негору, чоловіком неприємним і неговірким.

Дорогою до Вальпараїсо «Пілігрим» натрапив на затонулий корабель. На ньому вижили лише п’ятеро темношкірих пасажирів — найстаршим був Том, решта — молоді хлопці: Бет (син Тома), Остін, Актеон і Геркулес. Усі вони були вільними людьми і громадянами Сполучених Штатів. А ще на кораблі знайшли здоровенного пса, якого звали Дінго.

Одного дня екіпаж помітив в океані величезну китиху і вирішив вполювати її, хоча матросів для цього було недостатньо. Вся команда вирушила в шлюпці на полювання, а на кораблі залишилися тільки пасажири, кок Негору і пес Дінго.

Розділ 8. СМУГАЧ

Досвідчений китобій, капітан Халл ніколи не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугача — важка справа. Тут не слід легковажити жодною пересторогою. І капітан Халл не легковажив.

Насамперед він наказав стерновому підходити до кита проти вітру, щоб не виказати шумом свого наближення. Тож Говік скеровував шлюпку по видовженій кривій, щоб у такий спосіб обійти червонясте поле, посеред якого плавав смугач, і опинитися з протилежного боку.

Боцман Говік, старий бувалий моряк, відзначався неабиякою витримкою. Капітан Халл у всьому довіряв йому і міг цілком покластися на нього у найвідповідальнішу мить.

— Увага, Говіку! — мовив капітан Халл. — Спробуймо заскочити смугача зненацька. Постарайтеся тихенько підійти до нього на відстань, звідки його можна дістати гарпуном. — І докинув, звертаючись до матросів: — Тепер веслуйте якнайтихіше, хлопці.

Через півгодини після того, як капітан Халл з командою залишили судно, вони обпливли смугача, вийшовши на нього проти вітру; тварина була тепер на півдорозі між шлюпкою й «Пілігримом».

Настав час наблизитись до кита, і це слід було зробити якомога тихіше. Може, вдасться підійти до нього майже впритул, не привернувши уваги, й загарпунити його.

— Тихіше, хлопці! — наказав капітан Халл.

— Мені здається, — озвався Говік, — що наша рибинка щось почула! Вона вже не сопе так гучно, як досі.

— Тихіше! Тихіше! — повторив капітан Халл.

Через п’ять хвилин шлюпка перебувала за кабельтов од смугача.

Стоячи на кормі, боцман спрямовував човна до лівого боку кита, водночас стараючись триматися на певній відстані від його страшного хвоста, одного удару якого було б досить, аби розтрощити на друзки їхню шлюпку. А на носі стояв капітан Халл з гарпуном у руці, яким він мав завдати першого удару. Поряд з капітаном у цебрі лежала перша з п’яти бухт линви, міцно прив’язаної до гарпуна. До цієї линви можна буде по черзі доточити інші чотири, якщо кит пірнатиме на велику глибину.

— Приготуватись! — стиха скомандував капітан Халл.

Смугач уже не рухався й, здавалось, заснув. Кити, що їх заскакують отак зненацька під час сну, — дуже легка здобич. Часто їх вдається забити першим ударом. «Дивно, що він не ворушиться! — подумав капітан Халл. — Не може бути, щоб цей мамула спав... Тут щось не те!»

Те саме подумав і боцман, намагаючись роздивитися другий бік тварини, хоч і намарне. Однак розмірковувати було ніколи — настав час діяти.

Тримаючи гарпун посередині держака в піднятій руці, капітан Халл кілька разів змахнув ним туди й назад, щоб краще прицілитись смугачеві в бік. Відтак із силою метнув гарпун.

— Назад, назад! — тут же крикнув він.

Матроси, налігши на весла, рвонули шлюпку назад, щоб вчасно уникнути удару смугачевого хвоста.

Раптом пролунав вигук боцмана, й усі зрозуміли, чому кит лежав на воді так довго і непорушно.

— Китеня! — гукнув боцман.

Поранена гарпуном самиця перекинулась набік, і тоді моряки побачили китеня, яке вона саме годувала.

Капітан Халл знав: якщо поблизу китеня — полювати ще небезпечніше. Мати, напевно, люто захищатиметься, рятуючи себе й своє «маля», якщо так можна назвати тварину футів двадцять завдовжки.

Проте, всупереч побоюванням, смугачиха не напала відразу на шлюпку й не довелося чимскоріше рубати линву, прив’язану до гарпуна, та рятуватися втечею. Як це теж часто буває, вона спершу пірнула, потім велетенським стрибком вихопилася з води й неймовірно швидко попливла геть. Китеня не відставало від матері.

Але перш ніж вона пірнула, капітан Халл і боцман встигли її роздивитися, а отже, й оцінити, чого вона варта.

Це була велетенська тварина — щонайменше вісімдесят футів од голови до хвоста. Її жовтаво-брунатна шкура була поцяткована численними темно-коричневими плямами. Було б справді жаль після щасливого початку відмовитись од такої багатої здобичі.

І почалася погоня — точніше, катання на буксирі. Шлюпка з піднятими веслами стрілою мчала по хвилях. Говік холоднокровно правував кормовим веслом, утримуючи шлюпку, попри всі її жахливі ривки та повороти. А капітан Халл, не зводячи очей зі здобичі, повторював:

— Увага, Говіку, увага!

Але боцман і так ані на мить не послабляв пильності.

Шлюпка значно відставала від кита, і линва розмотувалася з такою швидкістю, що виникало побоювання, коли б вона не спалахнула від тертя об борт. Тож капітан Халл весь час змочував линву, наливаючи води в цебро з бухтою. Однак смугачиха ніби не збиралась ані спинятись, ані стишувати гону. До першої линви доточили другу, й вона розмоталась так само швидко. Через п’ять хвилин довелося в’язати третю, і вона теж хутко помчала під воду.

Смугачиха не спинялася. Мабуть, гарпун не зачепив жодного важливого для життя органу. Ось вона пірнула під воду, і з чимдалі крутішого нахилу линви було видно, що тварина, замість вертатись на поверхню, забирається чимраз глибше.

— Хай йому біс! — гукнув капітан Халл. — Ця бестія зжере усі наші п’ять бухт.

— І відтарабанить нас бозна-куди від «Пілігрима»! — докинув боцман Говік.

— Однак їй колись та доведеться виплисти на поверхню, щоб дихнути, — мовив капітан Халл. — Кит — не риба; повітря йому потрібно, як і людині.

До третьої бухти невдовзі довелося доточити четверту, і це вже занепокоїло матросів, кожен з яких подумки прикидав, скільки саме припаде йому від улову.

— От бісова тварюка! — бурмотів капітан Халл.

Нарешті дійшла черга й до п’ятої бухти. Вона теж швидко розмоталася до половини. Аж тут линва ніби послабла.

— Чудово! — вигукнув капітан Халл. — Линва слабне: смугачиха стомилася!

Вони перебували миль за п’ять од «Пілігрима».

Капітан Халл, піднявши жердину з вимпелом на кінці, подав Дікові Сенду знак підійти ближче. Однак вітер був слабкий і нестійкий. Він повівав короткими подувами. Напевне, «Пілігримові» буде важко, якщо взагалі можливо підійти до шлюпки.

Тим часом, як і передбачав капітан Халл, смугачиха спливла на поверхню подихати. Гарпун стирчав у неї в боці. Вона майже непорушно лежала на воді, мабуть, дожидаючи китеняти, яке відстало під час цього несамовитого гону.

Капітан Халл наказав налягти на весла, і незабаром вони знов підпливли до смугачихи. Два матроси за наказом капітана склали весла й озброїлись довгими списами, якими добивають пораненого кита. Узяв списа й капітан. Говік сторожко правував шлюпкою, не відводячи очей від смугачихи.

— Увага! — крикнув капітан Халл. — Бийте влучно, хлопці, не схибте! Ви готові, Говіку?

— Готовий, капітане, — відповів боцман, — однак мене турбує одна річ. Дивно, що після таких несамовитих перегонів ця тварюка виляглась на воді й не ворушиться.

— Мені це теж здається підозрілим, Говіку.

— Треба діяти обережніше.

— Так, обережніше. Але ми мусимо взяти її будь-що!

Шлюпка ще ближче підійшла до смугачихи, яка повільно крутилася на місці. Китеняти не було видно, і, можливо, вона шукала його. Раптом смугачиха змахнула хвостом і відпливла футів на двадцять.

— Бережись! — закричав капітан Халл. — Зараз вона візьме розгін і кинеться на нас. Бери вбік, Говіку, вбік!

Смугачиха й справді повернулася головою до шлюпки. Потім, вдаривши по воді своїми велетенськими плавцями, кинулась уперед. Боцман Говік, який точно визначив напрямок нападу, рвонув шлюпку вбік, і смугачиха проскочила мимо, не зачепивши її.

Капітан Халл і два матроси встигли вдарити тварину списами, намагаючись влучити в якийсь важливий для життя орган. Смугачиха спинилася й, пустивши високо вгору два струмені забарвленої кров’ю води, знов кинулась на шлюпку. Величезна тварина посувалася стрибками й здавалася ще страхітливішою. Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, побачивши такого велета.

Говік і цього разу зумів уникнути удару, відвівши шлюпку вбік.

Коли смугачиха мчала мимо, їй знов завдали три глибокі рани списами. Пливучи, тварина так сильно била по воді своїм страшним хвостом, що піднялася велетенська хвиля, неначе зненацька схопився шторм. Шлюпка мало не перекинулася й, зачерпнувши бортом води, заповнилася до половини.

— Відра! Відра! — закричав капітан Халл.

Два матроси, кинувши весла, заходились швидко вичерпувати воду. Тим часом капітан Халл перерубав линву, в якій уже не було потреби. І то слушно: розлючена від болю тварина й не думала тікати. Тепер нападала вона, і її агонія несла з собою страшну загрозу.

Вона втретє повернулася носом до шлюпки і пішла в атаку.

Але напівзатоплена шлюпка вже не могла маневрувати так легко, як досі. Тепер вона навряд чи уникла б удару, переставши слухатись керма; тим паче не могла вона втекти. Хоч хай як матроси налягали на весла, прудка смугачиха наздогнала б їх кількома змахами плавців. Треба було думати вже не про напад, а про самооборону.

Капітан Халл розумів це дуже добре.

За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав. Жоден з трьох списів, як на лихо, підбитих поштовхом, не влучив у ціль.

— Говіку! — гукнув капітан Халл, ледве встоявши на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман, підводячись. — У мене все в порядку!

Раптом він побачив, що його кормове весло зламалось навпіл.

— Візьми друге весло! — сказав капітан Халл.

— Єсть! — відповів Говік.

Цієї миті, всього за кілька метрів од шлюпки, вода ніби закипіла, й на поверхню випливло китеня.

Смугачиха побачила своє маля й чимдуж кинулась до нього. Це зробило боротьбу ще запеклішою: смугачиха мала битися за двох.

Капітан Халл глянув у бік «Пілігрима» й відчайдушно замахав жердиною з вимпелом на кінці.

Але чим міг зарадити Дік Сенд, який зробив усе можливе на перший капітанів сигнал?

Вітрила на «Пілігримі» вже наставили, й вітер став наповнювати їх. Та, на жаль, на шхуні-бригу не було парової машини з гвинтом, щоб прискорити хід. Спустити на воду шлюпку з темношкірими пасажирами і поквапитись на підмогу капітанові? Однак це б забрало хтозна-скільки часу. Він усе ж наказав спустити на воду кормову шлюпку й вести її на буксирі, щоб капітан і команда могли скористатися з неї, коли б виникла потреба.

Тим часом смугачиха, прикриваючи маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.

— Пильнуйте, Говіку! — востаннє крикнув капітан Халл.

Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.

Він спробував повернути шлюпку. Та всі його зусилля були марні.

Матроси зрозуміли — вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик, можливо, почули на «Пілігримі».

Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом. Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха. Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм вдалося схопитися за уламки шлюпки. З «Пілігрима» встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку...

Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді. Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.

Коли Дік Сенд із хлопцями кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого. На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки.

Розділ 9. Капітан Сенд

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні...

На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Лихо було страшне. На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п’ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду. На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п’ятеро темношкірих. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.

Але океан був пустельний. Навколо «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги. «Що робити? — думав він. — Яке прийняти рішення?»

Цієї миті на палубі знов з’явився Негору. Він пішов до камбуза¹ відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне.

¹ Камбуз — приміщення для приготування їжі на кораблі (кухня).

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули!

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало спитав Негору.

— Я, — мовив Дік Сенд.

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П’ятнадцятирічний капітан?

— Так. П’ятнадцятирічний капітан! — юнак підступив до кока.

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — Дік Сенд! Прошу це пам’ятати. І він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Він оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.

При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших темношкірих, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані.

За чотири-п’ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав — як щодня визначав і капітан Халл — місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс.

А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом¹, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф. Проте він не злякався.

¹ Лаг — прилад для вимірювання швидкості ходу судна.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.

— Дякую, Діку, — мовила вона твердим голосом. — З нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я постараюсь це зробити.

— А ти можеш сказати, Діку, де перебуває «Пілігрим» тепер? — спитала місіс Уелдон.

— Це дуже просто дізнатись, — відповів юнак. — Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

— А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

— Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.

— Безперечно, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо.

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою темношкірих поставити вітрила й стати за стерно¹, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».

¹ Стерно — пристрій для керування рухом корабля (кермо).

І справді, це належало зробити передусім. Дік пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35" південної широти і 164°13" західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар’єр між Тихим і Атлантичним океанами. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає у кожного, хто незнайомий з масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу.

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Треба було скористатися з норд-веста, що дужчав і дужчав, пересилюючи супротивний вітер, який повівав досі. Табунці пір’ястих хмар високо в небі вказували на те, що він віятиме досить тривалий час.

Дік Сенд покликав Тома і його товаришів.

— Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Доброї волі нам не бракує. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!

— Чудові слова, Томе, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, чудові слова, — повторив Дік Сенд. — Проте нам слід діяти обережно. Я не хочу ризикувати, тож не буду ставити водночас усіх вітрил. Краще йти трохи повільніше, зате з більшою безпекою. Цього вимагають обставини. Я покажу кожному з вас, друзі мої, що він має робити. Сам я стоятиму за стерном, доки стане снаги. Вряди-годи я лягатиму на дві-три години відпочити — цього мені буде досить. Однак треба, щоб на дві-три години хтось із вас заступав мене. Я вам, Томе, покажу, як керувати, послуговуючись компасом. Це неважко, і ви швидко навчитеся тримати правильний курс.

— Постараюсь навчитися, капітане Дік, — відповів старий.

— От і гаразд, — сказав юнак. — Постійте зі мною біля стерна до вечора, і, якщо я геть стомлюся, ви вже сьогодні заступите мене.

Розділ 10. Наступні чотири дні

Негору більше не поривався ставити під сумнів авторитет Діка Сенда. Здавалося, він мовчки визнав нового капітана. Він, як завжди, порався з ранку до вечора в своєму тісному камбузі, і його бачили на палубі дуже рідко. Зрештою, Дік Сенд вирішив замкнути кока у трюм, аж до кінця подорожі, якщо той бодай у чомусь його не послухається. На перший його знак Геркулес схопив би Негору на оберемок і відніс у трюм. Це не забрало б у дужого велета багато часу. Неп, яка вміла добре куховарити, заступила б Негору в камбузі. Кок, мабуть, розумів, що без нього могли б обійтися, і, тим паче, помітив; що за ним пильно стежать, тож поводився бездоганно.

Вітер чимдалі дужчав, однак не змінював свого напрямку, й аж до ночі не виникало потреби переставляти вітрила. Міцні щогли, добряче залізне кріплення дозволили б йому витримати й набагато дужчий вітер.

Як уже сказано, компас і лаг були єдиними приладами, якими міг послуговуватися Дік Сенд, щоб визначити напрямок і пройдений шлях. Молодий капітан наказував щопівгодини опускати в воду лаг і сам записував дані.

На борту «Пілігрима» було два компаси. Один висів у стерновій рубці перед очима стернового, його картушка, освітлювана вночі двома лампочками, о будь-якій порі показувала напрямок ходу судна.

Другий компас був укріплений на стелі в каюті, що її колись займав капітан Халл. Завдяки цьому капітан, не виходячи з каюти, міг завжди бачити, чи стерновий правильно веде судно, а чи, може, через недосвідченість або ж недбальство дозволяє йому відхилятися від курсу.

Та, як на лихо, в ніч проти 13 лютого, коли Дік Сенд стояв на вахті біля стерна, з компасом у каюті сталася біда. Міцне кільце, за яке було почеплено компас, переломилося, і він упав на підлогу.

Помітили це тільки вранці. Ніхто не міг пояснити, чому зламалося кільце. Та хоч хай там як, а компас розбився.

Дікові Сенду було дуже прикро. Тепер доведеться обходитись тільки компасом на рубці. Ніхто, очевидно, не винен у тому, що розбився компас, однак це могло мати неприємні наслідки. І молодий капітан вжив усіх застережливих заходів, аби вберегти єдиний, що залишився, компас од усяких випадковостей.

За винятком цієї прикрої події, на борту «Пілігрима» досі все йшло гаразд.

Дік Сенд розподілив вахту так, що йому випадало стояти за стерном уночі. Спав він по п’ять-шість годин удень, і цього йому, здавалося, було досить. На цей час Том і його син Бет заступали Діка біля стерна. Завдяки його порадам вони потроху ставали путящими стерновими.

Місіс Уелдон бачила спокій Діка Сенда, й до неї повернулася впевненість. Звісно, як і всі люди, вона часом впадала у відчай, але швидко себе переборювала. Місіс Уелдон часто розмовляла з Діком Сендом. Юнак дуже цінував поради цієї розумної і сміливої жінки. Він щодня показував їй на карті пройдений шлях, що його наносив приблизно, керуючись напрямком руху й швидкістю корабля.

— Як бачите, місіс Уелдон, — часто казав Дік, — при цьому супутному вітрі ми неодмінно, і то скоро, добудемось до берегів Південної Америки. Не стану говорити напевно, проте сподіваюсь, що коли ми побачимо землю, то це буде неподалік од Вальпараїсо!

Безтурботний, як і всі діти в його віці, малий Джек знову взявся до своїх забав: бігав по палубі, бавився з собакою Дінго. Він, безперечно, помічав, що його приятель Дік приділяє йому менше уваги, однак мати пояснила йому, що не можна заважати Дікові в роботі. Малий Джек послухався і більше не турбував «капітана Сенда».

Отак і йшли справи на «Пілігримі». Темношкірі хлопці старанно виконували свою роботу, з кожним днем удосконалюючись у матроському ремеслі. Том став боцманом — товариші одностайно обрали його на цю посаду. Він був старшим по вахті, поки молодий капітан відпочивав. З ним стояли його син Бет і Остін. Актеон і Геркулес відбували другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Отже, поки один стояв за стерном, інші два несли вахту на носі.

Молодий капітан, дарма що ця частина океану була далеко поза морськими шляхами, вимагав од нічної вахти якнайсуворішої пильності. Він ніколи не забував засвічувати бортові вогні: лівий — зелений, правий — червоний. І чинив вельми слушно.

Стоячи всю ніч за стерном, Дік Сенд подеколи відчував непереборну знемогу. Тоді його рука орудувала стерном майже механічно. То давалася взнаки втома, але Дік зовсім на неї не зважав.

В ніч проти 14 лютого молодий капітан, украй стомившись, врешті дав собі перепочинок на кілька годин. Його заступив біля стерна старий Том.

Небо заснували густі хмари, які надвечір опустилися зовсім низько разом з масами холодного повітря. Зробилось так темно, що було годі роздивитися горішні вітрила.

А на кормі з нактоуза¹ сочилося слабке світло, м’яко відбиваючись від металевого обруча стерна. Бортові вогні світили десь збоку, й палубу вкривав густий морок.

¹ Нактоуз — спеціальний ящик, у який вмонтовано корабельний компас.

Під третю годину ранку старого Тома стало хилити на сон. Ніч він простояв, утупившись в освітлену картушку компаса, тож очі його врешті втратили здатність бачити, і він заснув стоячи. Якби тієї миті хтось торкнувся його або навіть ущипнув, він навряд би щось відчув.

Тим-то він і не помітив, що по палубі прослизнула людська тінь. То був Негору.

Прокравшись на корму, кок підклав під нактоуз якийсь важкий предмет. Потім він подивився на освітлену картушку і, ніким не бачений, пірнув у пітьму.

Якби вранці Дік Сенд помітив підкладений Негору предмет, то негайно забрав би його з-під нактоуза. Адже то була залізяка, під впливом якої стрілка компаса, замість того щоб показувати напрямок магнітного полюса, тобто майже на північ, відхилялася на північний схід.

Том незабаром прокинувся від своєї важкої дрімоти. Він глянув на компас. І подумав — бо інакше подумати й не міг, — що «Пілігрим» одхилився від правильного курсу. Чому він одхилився?..

Том повернув стерно, скеровуючи корабель на схід. Так він принаймні гадав...

Але через відхилення стрілки компаса, якого Том навіть не підозрював, ніс судна тепер був повернутий на південний схід. [...]

Розділ 14. Що робити?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, «Пілігрим» розбився об рифи.

Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Якщо це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення. Проте узбережжя здавалося безлюдним. Де-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь. На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії.

Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди. Діка Сенда дуже це здивувало.

«Де ми? Куди нас закинуло? — питав він себе подумки. — І спитати нема в кого!»

Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав.

— Глянь-но на Дінго, Діку! — мовила місіс Уелдон.

— Дивно! — відповів юнак. — Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.

— Справді дивно! — прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: — А що робить Негору?

— Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити що хоче. Його служба скінчилася, коли розбився «Пілігрим».

Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця.

Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти.

Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих просторих гладенько відполірованих гротів¹, що їх вимиває бурхливе море високо в скелях під час припливів. Джек нестямився від захвату. Він покликав матір і урочисто показав їй грот.

¹ Грот — неглибока печера.

Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка. Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, залишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався.

Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою.

— Мій друже Дік, від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Скажи: що нам робити далі?

Місіс Уелдон, Неп, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.

Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:

— Насамперед, місіс Уелдон, треба з’ясувати, де ми. Гадаю, «Пілігрим» розбився біля перуанського берега. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами.

— То що ж нам робити? — спитала місіс Уелдон.

— На мою думку, — відповів Дік Сенд, — не слід залишати цього грота доти, доки ми не з’ясуємо, де ми. Завтра двоє з нас вирушать на розвідку. Не може бути, що в радіусі десяти-дванадцяти миль немає людей.

— То нам доведеться розлучитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Так треба, — відповів юнак. — Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний... тоді ми придумаємо щось інше.

— А хто ж піде на розвідку? — спитала трохи згодом місіс Уелдон.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У всякому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Неп не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися? — докинув він, дивлячись на португальця.

— Мабуть, — ухильно відповів Негору.

— Зрештою, — сказав наприкінці Дік Сенд, — я не думаю, що ми розлучаємось надовго. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільця, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках — адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що «Пілігрим» розбився вище або нижче по широті!

— Так... ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося.

Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Неп, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і решта чоловіків.

Вони хотіли спробувати, скориставшись з відпливу, дістатися до розбитого «Пілігрима», де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді.

Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна було пояснити сильним вітром, що віяв до берега.

Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили «Пілігрим», серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене — без щогл, без вітрил — судно, що лежало на боці, мов нежива істота.

I все ж треба відвідати «Пілігрим», перш ніж море зруйнує його до решти. Дік Сенд з товаришами легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії. На щастя, вода сюди не проникла. Дік Сенд знайшов чотири чудові карабіни та близько сотні набоїв у патронташах. Тепер його невеликий загін добре озброєний і може оборонитися від індіанців, коли б ті раптом напали на них.

Дік Сенд не забув узяти і кишеньковий ліхтарик. Проте географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, розмокли й користуватися ними було неможливо.

Із арсеналу «Пілігрима» Дік Сенд узяв також шість великих ножів. Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Джекові.

Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.

Розділ 15. Гарріс

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші. Певно, собака гавкав недаремно.

— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд.

— У всякому разі, не Негору, — зауважив Том, — бо на того Дінго гавкає страх як люто.

І справді, цього разу собака гавкав не на Негору — свого заклятого ворога з «Пілігрима». Якийсь чоловік спускався зі скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

— Це не Негору, — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.

— Анічогісінько, — погодився Дік. — Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати, після недовгого вагання пішов до них. Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів, що перед ними не корінний житель пампасів — індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях.

Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а темношкірим тільки кивнув головою.

— Ви англієць? — спитав він Діка Сенда.

— Американець, — відповів юнак.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання:

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. І насамперед, — вела далі місіс Уелдон, — ми б хотіли спитати у вас, де ми.

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. — Невже у вас був щодо цього сумнів?

— Саме так, — відповів Дік, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

— Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

— Ти ба! — мовив Дік Сенд.

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...

— Місіс Уелдон.

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви їдете сам один? — спитала місіс Уелдон.

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці темношкірі — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон. — На Півночі рабство скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до темношкірих. [...]

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було. Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив’язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важким, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки... Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди¹.

¹ Асьєнда — великий маєток в Іспанії або Латинській Америці.

Місіс Уелдон подякувала американцеві. [...]

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до товаришів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

— А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина, — зауважив містер Гарріс, оглядаючи темношкірого, неначе того було виставлено на продаж. — На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

— Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре попобігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець.

Розділ 18. Страшне слово

Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко то пашіло жаром, то ставало біліше за крейду. Мати страшенно хвилювалася й сама доглядала сина, не довіряючи його навіть старій Неп. Вона не спускала його з рук. Так, уже давно час би дістатись до асьєнди! Як запевняв американець, саме надвечір 18 квітня маленький загін нарешті вступить до асьєнди Сан-Фелісе.

Дванадцять днів важкого переходу, дванадцять ночей, проведених просто неба, підірвали сили навіть у такої енергійної жінки, як місіс Уелдон. А тут іще хворий Джек, брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку. [...]

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою. Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.

— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.

— Атож, — відповів Гарріс. — Проте...

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.

— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості...

— Ви заблудилися?

— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік...

— Можливо, — відповів Дік Сенд.

— Буде краще, якщо я один вирушу на розвідку.

— Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись.

— Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу.

— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.

— Про мене, — повторив Гарріс.

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.

Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю. Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:

— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!

— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.

— Там... там... — белькотав Том. — Під отими деревами... кров! А на землі... відрубані руки...

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:

— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.

Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу. Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав. Дікові насилу вдалося відігнати собаку.

Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

— Я вже бачив... бачив... Ці колодки... Ці ланцюги... Коли був малим... Я вже бачив...

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати... Ось-ось він заговорить...

— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!

І мерщій відвів убік старого.

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх.

Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився. Глибока тиша заступила денний шум, і, здавалося, густе, наелектризоване повітря втратило здатність передавати звук.

На варту стали троє: Дік Сенд, Остін і Бет. Вони напружено вдивлялись і вслухалися в непроглядну пітьму, щоб не пропустити жодного обрису, жодного підозрілого шереху. Проте ніщо не порушувало ні тиші, ні мороку.

Том також не спав. Сидів непорушно, похнюпившись, поринувши в спогади. Місіс Уелдон колисала на руках свого Джека й думала лише про нього.

Сам тільки кузен Бенедикт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе.

Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття.

Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:

— Лев! Лев!

Старий упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.

— Лев! — повторив він.

Діка Сенда мов уразило громом. Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс.

Та Гарріса не було. Зник і його кінь.

Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали!

«Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки! Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного! Яке жахливе відкриття!

Дік Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

• 1. Що ви знаєте про команду вітрильника «Пілігрим»?
• 2. Чим команда невеличкого вітрильника заробляла собі на життя?
• 3. Назвіть пасажирів шхуни «Пілігрим».
• 4. Розкажіть, як під час плавання було врятовано п’ятеро темношкірих.
• 5. Розкажіть про загибель команди «Пілігрима».
• 6. Хто після загибелі команди став капітаном шхуни?
• 7. Як на це відреагували пасажири? А Негору?
• 8. У чому полягала особлива відповідальність Діка Сенда?
• 9. Які дивні події почали відбуватися з корабельними приладами?
• 10. Що дивувало юного капітана під час плавання до берегів Америки?
• 11. Що найбільше непокоїло юного капітана після висадки на невідомому березі?
• 12. Назвіть речі, які пасажири китобійної шхуни винесли на берег. Поясніть їх вибір.
• 13. Розкажіть про зустріч із Гаррісом. У чому запевнив друзів новий знайомий?
• 14. Що запропонував Гарріс потерпілим від корабельної аварії?
• 15. Розкажіть про жахливу знахідку старого Тома.
• 16. Які підозри виникли в Діка Сенда під час переходу вглиб материка? Поясніть причини його підозр щодо щирості Гарріса.
• 17. Як ви гадаєте, чому Дік намагався приховати від друзів свої страшні здогади?

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 2. Гарріс і Негору

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.

Це були Гарріс і Негору.

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі вглиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п’ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого — вони однаково від нас не втечуть!

Переклад з французької Петра Соколовського, ілюстрації Анатолія Іткіна

Скористайтесь посиланням http://surl.li/fihbp або QR-кодом і прочитайте продовження твору. Дізнайтеся, чим закінчилася надзвичайно небезпечна пригода Діка Сенда та його друзів в екваторіальній Африці, а також як вони завдяки взаємодопомозі та сміливості подолали підступи Негоди і Гарріса.

Теорія літератури. Роман. Пригодницький роман

Роман — найпоширеніший розповідний жанр літератури. В романах зображують велику кількість подій, у яких може брати участь чимало героїв. Романи описують долі людей та охоплюють значний період часу.

Існує багато різновидів роману. Твір французького письменника Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» є пригодницьким романом. Його сюжет наповнений великою кількістю пригод і незвичайних подій.

Сюжет пригодницьких творів здебільшого будується на постійній загрозі життю головних героїв, а наприкінці твору зазвичай їх чекає несподіваний порятунок.

До пригодницьких романів належать також романи на детективні та науково-фантастичні теми.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

• 1. Що ви може розповісти про Гарріса і Негору?
• 2. Якими були їхні плани щодо «загону капітана Діка»?
• 3. Яке рішення прийняв Дік, упевнившись, що Гарріс — зрадник?
• 4. Розкажіть, як потрапили в полон колишні пасажири «Пілігрима». Хто, на вашу думку, керував захопленням загону?
• 5. Для чого людські каравани приганяли до міста Казонде? Чим для нещасних невільників були небезпечні довгі переходи?
• 6. Хто був володарем Казонде ? Як його схарактеризовано у творі?
• 7. Розкажіть про події, які відбулися на «чітоці» — майдані в центрі міста. Яка загроза нависла над юним капітаном?
• 8. Що сталося з темношкірими друзями Діка Сенда?
• 9. Що призвело (володаря Казонде) до смерті?
• 10. Розкажіть про обряд поховання Муані-Лунги.
• 11. Яка страшна смерть очікувала на Діка?
• 12. Розкажіть, що запропонував Негору полоненій місіс Уелдон?
• 13. У чому, на вашу думку, полягає складність становища люблячої дружини і матері п’ятирічного хлопчика?
• 14. Розкажіть, яким дивом була врятована місіс Уелдон та її син Джек.
• 15. Що друзі дізналися про порятунок Діка Сенда?
• 16. Кому завдячували друзі своєю свободою? Поміркуйте: якби не винахідливість та допомога Геркулеса, що б з ними мало статися?
• 17. Як друзі повернулися до Америки і як склалося їхнє подальше життя?
• 18. Розкажіть, як Том та інші чорношкірі друзі були визволені з рабства.
• 19. Продемонструйте свої знання з географії: на карті світу простежте, яким маршрутом мав пройти «Пілігрим» і яким він пройшов насправді.

Узагальнюємо та підсумовуємо

• 20. Назвіть головних героїв роману «П’ятнадцятирічний капітан».
• 21. Схарактеризуйте образ Діка Сенда. Які риси вдачі, на вашу думку, вирізняють юнака з-поміж його ровесників?
• 22. Як ви вважаєте, чи міг Дік Сенд успішно впоратися із завданням і доправити «Пілігрим» до берегів Америки? Чому?
• 23. Жуль Верн писав про юного героя: «Він міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми». Доведіть справедливість цих слів.
• 24. Які стосунки панують у «команді капітана Діка Сенда»?
• 25. Як поводиться у важких життєвих умовах Місіс Уелдон — дружина багатого судновласника і їхній син?
• 26. Схарактеризуйте образ Геркулеса. Як ви гадаєте, чому автор дав таке ім’я своєму героєві?
• 27. Що вас обурює в поведінці Негору і Гарріса? Чим, на вашу думку, керуються у своїх вчинках ці герої?

Міркуємо самостійно

• 28. Згадайте приклади взаємовиручки і самопожертви в загоні Діка Сенда.
• 29. Доведіть, що автор роману засуджує работоргівлю і зневажливе ставлення до людей іншої раси.
• 30. Чому Дік Сенд після повернення до Америки «гаряче взявся до науки»?
• 31. Поміркуйте, яке значення мали знання в розвитку подій у романі.
• 32. Доведіть, що роман Жуля Верна має не лише розважальне, а й пізнавальне і виховне значення.

Застосовуємо теоретичні поняття

• 33. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» належить до жанру роману.
• 34. На прикладі твору Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» поясніть особливості пригодницького роману.
• 35. Згадайте з вивченого у 5 класі, що таке тема та ідея твору. Визначте тему та ідею роману Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан».

Завдання від Фантазерчика

• 1. Уявіть себе американським журналістом/журналісткою, напишіть коротеньку замітку про загадкове зникнення і сенсаційне повернення дружини та сина багатого судновласника Джеймса Уелдона.
• 2. Згадайте в замітці про неабияку роль Діка Сенда.
• 3. Придумайте до своєї газетної замітки гучний заголовок, який би привернув увагу читачів.

Потіште Знаюсю своїми знаннями

Скористайтесь посиланням http://surl.li/fqzrl або QR-кодом або і виберіть правильну відповідь у тестах.

ТВІР ЗА ВИБОРОМ

Данієль Дефо

ЖИТТЯ Й НЕЗВИЧАЙНІ ТА ДИВОВИЖНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КРУЗО

Увійдіть за посиланням http://surl.li/fgztb або скористайтесь QR-кодом. Прочитайте біографічну довідку про англійського письменника Данієля Дефо, а також вибрані розділи з його роману «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо». Опрацюйте текст твору з допомогою запропонованих запитань і завдань.