Зарубіжна література. 5 клас. Міляновська

Елеонор Портер

(1868-1920)

Елеонор Портер — відома американська письменниця кінця XX століття. В дитинстві вона займалася музикою, навчалася в консерваторії і мріяла стати співачкою.

Після одруження Елеонор захопилася літературною творчістю. Вона стала авторкою багатьох оповідань і романів.

Найвідоміший твір ЕлеонорПортер — роман «Поліанна». У ньому розповідається про дівчинку-сироту, яку взяла на виховання рідна тітка.

Диво-дитина у важких життєвих ситуаціях уміла бачити навіть найменшу крапельку втіхи і називала це «грою у радість».

Усі ми часом потрапляємо у складні обставини, але не завжди вміємо гідно на них реагувати і бути підтримкою рідним. Нова мешканка маленького американського містечка власним прикладом показала усім, що ніколи не можна впадати у відчай.

Поліанна — головна героїня роману — зуміла довести, що потрібно залишатися щирими і добрими до світу, і світ завжди відповість взаємністю. Книжка була опублікована в 1913 році й настільки припала читачам і читачкам до душі, що вони по всій країні почали створювати клуби, у яких вчилися «гратися в радість».

Американці засипали письменницю морем листів, у яких просили написати книжку про подальшу долю дівчинки. Прислухавшись до бажань своїх шанувальників, Елеонор Портер невдовзі надрукувала роман-продовження «Юність Поліанни».

Можливо, Елеонор Портер і далі писала б про дівчину, яка вчила і дорослих, і дітей дарувати одне одному радість,та, на жаль,письменницяпомерла в 51рік. Однак оповідіпроПоліаннунезавершилися. Наступні книжки про життя дівчини створювали вже інші письменниці.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ

Оптимізм — це позитивний погляд на життя, впевненість у кращому майбутньому.

Слово оптимізм походить з латинської мови і означає «найкращий». Антонімом до нього є слово песимізм, що означає «найгірший». Песимісти просякнуті безнадією і схильністю в усьому бачити лише погане. Оптимісти ж переконані, що кожна людина наділена хорошими рисами; що можна знайти вихід із будь-якого складного становища; а все, що відбувається у нашому житті, відбувається тільки на краще; що у світі добра більше, ніж зла.

ПОЛІАННА

(вибрані розділи)

Одного червневого ранку міс Полі Гаррінгтон віддала наказ служниці Ненсі піти на горище і прибрати невелику комірчину. Міс Полі очікувала приїзду небоги — одинадцятирічної доньки своєї покійної сестри Дженні.

Дженні вийшла заміж за бідного священника, якого кохала, в той час як її заможні батьки хотіли, щоб дочка пов’язала життя з місцевим багатієм, що сватався до неї.

Через цей нерівний шлюб родина порвала з Дженні всі зв’язки, і молода родина виїхала з міста. Їхнє життя було дуже бідним і складним, їхні діти помирали одне за одним, вижила лише маленька донечка Поліанна.

Після смерті матері дівчинкою опікувався батько, а коли помер і він, місцева церковна громада написала листа міс Полі Гаррінгтон з проханням забрати небогу на виховання.

Міс Полі, яка після смерті батьків жила сама у величезному будинку, ідея опікуватися небогою не дуже подобалася, але з почуття обов’язку вона дала згоду на приїзд дівчинки. Незважаючи на те, що міс Полі Гаррінгтон вдавала із себе втомлену життям постаршу жінку, насправді їй було лише сорок років і ще якихось п’ятнадцять років тому вона була палко закохана в чоловіка, що й досі жив у цьому ж містечку. Однак із невідомих для загалу причин у неї сталася сварка з коханим і відтоді характер міс Полі зіпсувався.

Приїзд Поліанни

У належний час прийшла телеграма, у якій повідомлялося, що Поліанна приїде в Белдінґсвіл двадцять п’ятого червня. Прочитавши телеграму, міс Полі насупилася й піднялася сходами на горище.

Тут стояло дбайливо застелене ліжечко, два стільці зі спинками, вмивальниця, комод без дзеркала і невеличкий столик. Ні штор на мансардних вікнах, ні картин на голих стінах. Сонце цілий день розжарювало крівлю, і в кімнатці через це було, як у грубці.

Міс Полі поправила стілець, вийшла з кімнати і спустилася в кухню.

— Ненсі, — почала вона з порога, — Моя небога приїздить завтра о четвертій. Обов’язково зустрінь її на станції. Тімоті відвезе тебе екіпажем. У телеграмі написано: «Світле волосся, бавовняна сукенка в червону клітинку і брилик». Це все, що мені відомо, але тобі цього має вистачити.

— Так, мем. А... А ви?

Міс Полі зауважила, як Ненсі запнулася, і різко відповіла:

— Ні, я не поїду. У цьому немає потреби. Це все.

Вона повернулася і вийшла.

Наступного дня Тімоті та Ненсі виїхали в маленькому екіпажі зустрічати гостю. Тімоті був сином старогоТома.Ненсі не зронила майже ні слова дорогою до станції, а там одразу побігла чекати на потяг.

Подумки Ненсі повторювала: «Світле волосся, сукенка в червону клітинку, брилик». Й намагалась уявити, яка ж вона, ця Поліанна.

Невдовзі Ненсі побачила її: худорлява дівчинка в сукенці у червону клітинку, брилику і з двома грубенькими світло-жовтими косами, що звисали на спині. Миле веснянкувате личко поверталося то ліворуч, то праворуч, видивляючись когось.

Дівчинка залишилася на пероні вже зовсім сама, коли Ненсі нарешті підійшла.

—Ви — міс Поліанна? — пробелькотала вона. І вже наступної миті ледь не задихнулась у тісних обіймах двох ручок у картатих рукавах.

— О, я така рада, рада бачити вас! — прокричала дівчинка їй біля вуха. — Звичайно ж, я — Поліанна, і я така рада, що ви зустріли мене!

— Ви... сподівалися на це? — ошелешено перепитала Ненсі, гублячись у здогадах, як Поліанна могла довідатися про її існування та ще й хотіти, щоб саме вона зустрічала дівчинку.

— Звичайно, я всю дорогу намагалася уявити, яка ви з себе, — вигукнула дівчинка, пританцьовуючи навшпинькахі обдивляючись розгублену Ненсі з ніг до голови. — Це прекрасно, що ви — саме така.

Ненсі полегшено зітхнула, коли до них підійшов Тімоті. Слова Поліанни зовсім збили її з пантелику.

— Це — Тімоті, — бовкнула вона. — У вас є валіза?

— Так, звичайно, — поважно кивнула Поліанна. — До того ж нова. Її мені купила Жіноча допомога. Звичайно, їм більше хотілося придбати червоний килимок для церкви, але все-таки купили мені валізку.

Нарешті рушили: валізу примостили позаду, а Поліанна зручно втиснулася поміж Тімоті та Ненсі. Доки лаштувалися їхати додому, дівчинка не вгавала й сипала запитаннями, аж Ненсі, відповідаючи, вибилася з сил.

— Ой, як гарно! Це далеко? Добре, якби далеко! Я так люблю їздити! — не вгавала Поліанна, щойно екіпаж рушив. — Яка чудова вулиця! Я знала, що тут буде гарно. Татко мені розповідав...

Ненсі нерішуче глянула на неї й помітила, як підборіддячко їй затремтіло, а на очі набігли сльози. Однак за мить Поліанна опанувала себе:

— Татко мені все переповів. А ще... я мала пояснити відразу... чому я приїхала не в чорній сукні, а в червону клітинку. Вона сказала, що ви можете не повірити, але серед останніх пожертвуваних у місію речей просто не виявилося чорної сукні. — Поліанна перевела подих, і Ненсі, затинаючись, встигла вставити:

— Не хвилюйся, все буде гаразд...

— Я така рада, що ви теж так думаєте, — кивнула Поліанна, знову втамувавши клубок у горлі. — Адже коли ти в чорному, важче радіти.

— Радіти?! — сторопіло перепитала Ненсі.

— Так, адже татко пішов на небо, і зараз він там разом з мамою. Він казав, що я повинна радіти. Але іноді це так важко, навіть у сукенці в червону клітинку, тому що... він мені дуже потрібен тут. У мами та всіх інших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого не лишилося, крім Жіночої допомоги. Але тепер все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Полі!

У Ненсі болюче співчуття до цієї горопашної дитини раптом перемінилося на справжнісінький жах.

— Поліанно любенька, ви глибоко п-помиляєте-ся, — пробеленділа вона. — Я — всього-на-всього Ненсі. Я не ваша тітонька Полі.

— Ви — не тітонька Полі? — прошепотіла, затинаючись, дівчинка.

— Ні, я лише Ненсі. Я й гадки не мала, що ви переплутаєте мене з нею. Ми — зовсім не схожі. Я — Ненсі, служниця. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування великих речей.

— А сама тітонька Полі — вона існує? — допитувалася Поліанна.

— От у цьому ти можеш не сумніватися, — запевнив її Тімоті. [...]

Кімнатчина на горищі

Міс Полі Гаррінгтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка з’явилися на порозі вітальні, вона відірвала очі від книжки і простягла дівчинці руку з таким виглядом, начебто кожен її довгий холодний палець був уособленням почуття обов’язку.

— Здрастуй, Поліанно. Я... — більше вона нічого не встигла сказати. Поліанна достоту перелетіла через кімнату і опинилася на твердих колінах шокованої міс Полі.

— О, тітонько Полі, тітонько Полі! Якби ви знали, як я вдячна вам за те, що ви дозволили мені жити у вас, — схлипувала вона. — Якби ви знали, як це чудово, що у мене тепер є ви, і Ненсі, і всі-всі! Адже ще зовсім недавно у мене була тільки Жіноча допомога!

— Можливо... хоча й не маю честі бути знайомою з цією Жіночою допомогою, — холодно відповіла міс Полі, намагаючись звільнитися від чіпких маленьких пальчиків і перевівши похмурий погляд на Ненсі.

— Ненсі, спасибі. Можеш іти. Поліанно, зроби ласку, підведись і стань як слід. Я ще не встигла роздивитися тебе до пуття.

Поліанна схопилася на рівні ноги і нервово розсміялася.

— Ой, звичайно, але, по правді, нема на що дивитися через ці веснянки. Ой, і я ще маю пояснити, чому я приїхала в сукенці в червону клітинку. Я вже розповідала Ненсі, що татко мені казав...

— Мене зовсім не цікавить, що говорив тобі твій батько, — різко урвала її міс Полі. — У тебе ж є валіза?

— Так, звичайно, тітонько Полі. Правда, моїх речей там не так багато. Серед останніх місіонерських пожертв майже не було вбрання для таких маленьких дівчаток, як я. Але я привезла з собою усі татові книжки. Місіс Байт вважала, що я...

— Поліанно, — знов урвала їй міс Полі, — я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ. Мені не цікаво слухати про твого батька.

Поліанна затремтіла, і їй заперло віддих.

— Чому, тітонько Полі? Ви ж не маєте на увазі... — вона запнулася.

— Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати... Іди за мною, Поліанно.

Поліанна мовчки повернулася і покірно вийшла з кімнати слідом за тіткою. Їй на очі набігли сльози, однак підборіддя було гордо підняте.

«Зрештою, це навіть на краще, що вона не хоче говорити про тата, — думала Поліанна. — Мені буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Може, саме тому вона так і сказала». Поліанна змахнула сльози і почала охочіше розглядатися довкола. Наразі вона підіймалася сходами. Крізь відчинені двері позаду вона встигла помітити килими у м’яких тонах та меблі, обшиті атласом.

— Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, — захоплено видихнула вона. — Який прекрасний будинок! Ви, напевне, дуже щасливі, що такі багаті!

— Поліанно! — репетнула міс Полі, стоячи нагорі біля сходів. — Твої слова мене вкрай дивують!

— Але чому? Хіба це не так? — щиро здивувалася Поліанна.

— Звичайно ні, Поліанно! Сподіваюся, я ще не втратила голову, щоб гріховно пишатися Господніми дарами, тим більше багатством!

Ніжки Поліанни весело дріботіли позаду тітки, її великі блакитні очі теж захоплено роздивлялися усе довкола. Але найбільше вона прагнула вгадати, за якими з цих чарівних дверей чекає на неї її власна кімната — мила, прекрасна кімната, повна фіранок, килимків та картин... Тут тітка рвучко відкрила двері й ступила на інші сходи.

Тут не було нічого цікавого. Голі стіни обабіч. У кінці сходів — сутінки до найдальших закутків, де дах спускався майже до підлоги і де громадилося безліч ящиків та скринь. До того ж тут було спекотно й душно. Поліанна побачила, як тітонька відчинила двері праворуч.

—Це — твоя кімната. Я бачу, твоя валіза уже тут. Ключ у тебе?

Поліанна кивнула. В очах їй майнув переляк. Міс Полі спохмурніла.

— Коли я тебе про щось запитую, Поліанно, то я хочу, щоб ти мені відповідала голосно, а не просто хитала головою.

— Так, тітонько Полі.

— Дякую. Так краще. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі потрібно, — додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. Вечеря о шостій, — і вона хутко почала спускатися сходами.

Поліанна обвела широко відкритими очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна.

Наступної миті вона подалася до валізки, впала поруч з нею на коліна і затулила обличчя руками. Такою її застала Пенсі.

— Ну, годі, моє бідолашне ягнятко, — заспокоювала вона, опускаючись на підлогу і пригортаючи дівчинку. — Я знала, що вона вас доведе.

Поліанна похитала головою.

— Ні, Ненсі, це я сама дуже погана і зла, страшенно зла, — хлипала вона. — Я все ніяк не можу змиритися з тим, що мій татко Богу та янголам потрібен більше, ніж мені.

— Ну, давайте мерщій ключ, відкриємо валізку й дістанемо сукенки.

Поліанна, все ще схлипуючи, дістала ключа.

— Тут не так уже й багато речей, — нерішуче сказала вона.

—Тим швидше ми їх повиймаємо, — заспокоїла її Ненсі.

Обличчя Поліанни раптом осяяла усмішка.

— Ай справді! Я повинна радіти, що у мене так мало речей! — вигукнула вона. Ненсі витріщила очі.

— Чом би й... ні, — невпевнено відповіла вона. Моторна Ненсі хутенько розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Поліанна, вже сяючи усмішкою, літала по кімнаті, розвішуючи сукенки в шафі, складаючи книжки на столі та ховаючи білизну в шухляди.

— Ну ось, тепер це... це просто чудова кімната. Ге ж, Ненсі?

Ненсі не відповіла. А Поліанна зупинилася біля комода і пильно подивилася на голу стіну, де мало б висіти дзеркало.

— Ні, я маю радіти, що тут немає дзеркала, бо якщо тут немає дзеркала, я не бачитиму своїх веснянок.

У Ненсі з вуст зірвався незрозумілий вигук. За хвилину Поліанна підійшла до вікна і раптом заплескала в долоні від захоплення.

— Ой, Ненсі, я такого ще не бачила, — видихнула вона. — Подивітьсяонотуди... дерева, будиночки, гарний шпиль церкви, сріблиться річечка. О, Ненсі, тут і картини не потрібні. Я рада, що вона мене тут оселила!

Але Ненсі зайшлася плачем. Дівчинка кинулася до неї.

— Що сталося, Ненсі? Чому ви плачете? — допитувалася вона.

— Ви справді таки маленьке янголятко з неба. І скільки ж іще впокорюватися... Ой лишенько! Це вона дзвонить. — Ненсі схопилася, побігла стрімголов з кімнати і подріботіла сходами вниз. [...]

Гра

[...] — О, міс Поліанно! — розчулилася Ненсі. — Бідне ягнятко! Ви ж, певне, зголодніли. Але, боюся, що зможу запропонувати вам лише хліб з молоком, та й то разом зімною накухні.Вашатітонька дуже розгнівалася, коли ви не спустилися до вечері... То вже вибачайте мене за хліб з молоком.

— Навпаки! Я маю радіти! Я люблю хліб із молоком, і мені подобається вечеряти з вами.

— Вам аби порадіти, — відповіла Ненсі. Поліанна розсміялася.

— Ну, це така гра. Називається просто радіти. Мене навчив гратися у неї тато, і мені подобається, — вела Поліанна. — Ми завжди гралися в неї, ще як я була малям. Все почалося з того, що якось разом із місіонерськими пожертвами надіслали милиці¹.

¹Милиця — костур, на який при ходінні опирається людина із травмою ноги або з якимись іншими хворобами.

— Милиці?!

— Авжеж. Розумієте, я дуже хотіла ляльку, і тато їм так і написав. Але, коли надійшли чергові місіонерські пожертви, ляльки не виявилося. Тільки дитячі милиці. І ці милиці переслали до нас, бо вони колись можуть знагодитися якійсь дитині. З цього все і почалося.

— Щось я поки не бачу тут ніякої гри, — роздратувалася Ненсі.

— Суть гри в тому, щоб знайти щось таке, з чого можна радіти, не має значення, що саме. Ми почали гратися в цю гру саме з милиць.

— Чому ж тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

— Отож-бо й воно! — вигукнула Поліанна. — Спочатку я думала так, як ви. Але тато мені усе пояснив. Радійте з того, що ці милиці... вам не потрібні, — тріумфувала Поліанна. — Усе дуже просто.

— Отаке вигадали, — пробурмотіла Ненсі.

— Це не вигадки. Це — чудова гра, — із запалом наполягала Поліанна. — Ми завжди гралися в неї. І що складніше завдання, то цікавіша гра. Щоправда, іноді в неї буває дуже важко гратися... як-от коли тато відходить на небо і не лишається в житті нікого, крім Жіночої допомоги.

— Або коли тебе поселяють у затхлій та голій кімнатчині на горищі.

— Це було складно лише на початку, — погодилася вона, — коли я почувалася дуже самотньою. Але я подумала про те, як мені бридко дивитися на свої веснянки у дзеркалі, а ще я побачила чарівний краєвид з вікна! Отож я знайшла, чому радіти. Зазвичай це не відбирає багато часу, — зітхнула Поліанна. — А іноді взагалі виходить якось саме по собі. Нам із татом, — її голосок затремтів, — вона так подобалась. Хоча зараз буде важче, тому що немає з ким гратися. Хіба що, може, тітка Полі захоче.

— Хоч стій — хоч падай... вона? — пробурмотіла Ненсі. — Послухайте, міс Поліанно, я не великий мастак гратися у всілякі ігри, і я не надто добре зрозуміла, що й до чого. Але я буду гратися з вами в цю гру.

— Ой, Ненсі! — зраділа Поліанна й кинулася їй на шию. — Це буде просто чудово. У нас усе вийде.

— Побачимо, — невпевнено погодилася Ненсі. — У кожному разі буде з ким гратися, — завершила Ненсі.

Поліанна з величезним апетитом впоралася із хлібом та молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала.

— Ти повечеряла, Поліанно? — Міс Полі холодно підвела на неї очі.

— Так, тітонько Полі.

— Мені дуже прикро, Поліанно, що довелося у перший же день змушувати тебе вечеряти на кухні хлібом із молоком.

— Що ви, тітонько Полі, я дуже зраділа. Я люблю хліб із молоком. І Ненсі мені дуже подобається. Тож не робіть собі з цього клопоту.

Раптом міс Полі випростала спину:

— Час лягати спати, Поліанно. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра складемо твій розклад і передивимосятвій гардероб, аби вирішити, що тобі ще необхідно придбати. Сніданок — о пів на восьму. Добраніч.

Наче так і годиться, Поліанна підійшла до міс Полі й ніжно обняла її.

— Мені так гарно у вас! — радісно зітхнула вона. — Я знаю, що ми житимемо у злагоді. Я знала про це ще тоді, коли їхала сюди. На добраніч, тітонько Полі, — вигукнула Поліанна весело і вибігла з кімнати.

— Помилуй, Господи, мою душу, — мовила міс Полі, коли дівчинка вийшла. — Що за незвичайна дитина? — І спохмурніла: «Вона рада, що я її покарала, і просить «щоб я не робила собі з цього клопоту».

— Вона сподівається жити зі мною «в злагоді», помилуй, Господи, мою душу, — знову вигукнула вона, повертаючись до книжки.

А чверть години по тому в кімнатчині на горищі самотня дівчинка ридала, притуливши до себе подушку:

— Я знаю, татку, ти зараз серед янголів, але, якби ти знав, як мені важко зараз грати в нашу гру. Дуже важко, — шепотіла вона крізь сльози. — Мені здається, навіть ти не зміг би знайти, чому радіти, коли лишаєшся зовсім сама в темряві. Якби поряд була Ненсі, тітонька Полі чи хоч хтось із Жіночої допомоги, мені було б набагато легше.

До питання про обов’язок

[...] — Принеси мені весь свій одяг, — велично сказала міс Полі, — я хочу його передивитися. Все, що тобі не підходить, я віддам.

Не дуже охоче Поліанна підійшла до шафи.

— Я боюся, ви можете подумати, ніби це найгірше, що було в Жіночої допомоги, бо навіть вони сказали, що то лахміття, — зітхнула дівчинка. — Але в останніх місіонерських пожертвах був одяг лише для хлопчиків... А ви коли-небудь отримували місіонерські пожертви, тітонько?

Шокована міс Полі глянула на дівчинку з таким гнівом, що та поспішила виправитися:

—Ой, звичайно ні, тітонько Полі! — квапливо вигукнула вона й зашарілась. — Я й забула, багатіям таке не потрібне. Розумієте, я іноді забуваю, що ви багаті... ну тут, у моїй кімнатчині.

Вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє вбоге вбрання.

—Ці речі зовсім негарні, — затиналася Поліанна. — Взагалі-то, вони мали б бути чорними. Але це все, що у мене є.

Міс Полі кінчиками пальців перегорнула купу одягу і дійшла висновку, що все це анітрохи не пасує її небозі. Потім її увага перенеслася на полатану білизну.

— Усе найкраще — на мені, — зізналася Поліанна. — Жіноча допомога купила мені один комплект в уцінених товарах.

Міс Полі не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано повернулася до дівчинки.

— Ти ходила до школи, Поліанно?

— Так, тітонько Полі. А окрім того, я трошки навчалася вдома.

— Чудово. Восени ти ходитимеш у місцеву школу. А поки що ти щодня читатимеш мені уголос по півгодини.

— Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я із задоволенням почитаю про себе... особливо якщо є довгі слова.

— Ти навчалася музиці? — похмуро зупинила її міс Полі.

— Небагато. Я люблю слухати інших, а моє виконання мені не до вподоби. Я трішки вчилася грати на піаніно. Мене вчила міс Ґрей, що грає в церкві. Але, може, краще не треба, тітонько Полі?

— Це я розумію, — підсумувала міс Полі. — І все ж я вважаю своїм обов’язком, щоб тебе навчили хоча б основам музики. Ти шила?

— Так, мем, — зітхнула Поліанна. — Жіноча допомога навчала мене. Але це було жахливо.

— Я сама вчитимутебе шити.Гадаю,готувати ти тежневмієш?

— Явстигла навчитися лише готувати шоколадну помадку та кекс...

— Шоколадна помадка і кекс, отак! — осудливо сказала міс Полі. — Сподіваюся, ми це швидко виправимо. — Вона на мить замислилася, а тоді поволі повела далі: — Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос протягом пів години. До цього часу ти маєш прибрати у цій кімнаті. У середу та суботу до обіду — від пів на десяту — ти вчитимешся в Ненсі готувати на кухні. В інші дні вранці я вчитиму тебе шити. Після обіду в тебе залишиться час на уроки музики. Я сьогодні ж домовлюся про це із викладачем.

— Тітонько! — злякано вигукнула Поліанна. — Коли ж я житиму?

— Житимеш? Що ти маєш на увазі? Хіба це не життя?

— Звичайно, під час усіх занять, тітонько Полі, я зможу дихати, але це ще не означає, що я житиму. Людина спить і дихає, але ж не живе. Для мене «жити» означає робити те, що хочеш: гратися надворі, читати книжки, видиратися на гори, роздивлятися людей, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. Ось що я називаю жити.

Міс Полі роздратовано підняла голову.

— Поліанно, ти просто неймовірна дитина! Ти матимеш відповідний час для ігор. Але якщо я готова виконати свій обов’язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти теж повинна докласти зусиль.

Поліанна була збентежена:

— Тітонько Полі, як ви могли подумати, що я можу бути такою невдячною до вас. Я ж вас люблю. Ви — моя тітонька!

— Тож не змушуй мене сумніватися в цьому, — промовила міс Полі і повернулася до дверей, коли за спиною пролунав несміливий голос:

—Тітонько. Ви не сказали, які з моїх речей ви хочете... віддати.

Міс Полі стомлено зітхнула, але це зітхання долетіло до Поліанни.

— Тімоті сьогодні пів на другу відвезе нас до міста. Усі ті речі не пасують моїй небозі. І я вважаю своїм обов’язком купити тобі все необхідне, щоб тобі не соромно було з’являтися на людях.

Цього разу не стримала зітхання Поліанна.

— Але, тітонько Полі, — благально промовила вона, — хіба немає іншої можливості бути щасливим, як тільки виконувати свої обов’язки?

Поліанна йде в гості

Невдовзі життя у садибі Гаррінгтонів увійшло в колію, хоча новий порядок трохи відбігав від того, який передбачала спочатку міс Полі. Поліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також вчилася готувати на кухні. Але це не відбирало в неї стільки часу, як гадалося спочатку, тож Поліанна мала час, як вона висловилася, «жити». Майже щодня з другої до шостої дівчинка займалася тим, що їй подобалося. Звичайно, крім того, що їй уже встигла заборонити міс Полі.

Майже кожної погожої днини Поліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти, і під час таких прохідок вона часто зустрічала одного Чоловіка. Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр — цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ходив завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього.

— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.

Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.

—Це ти — до мене? — різко запитав він.

— Так, сер, — розцвіла Поліанна.

— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і пішов геть.

Поліанна розсміялася. «Який кумедний чоловік», — подумала вона.

Наступного дня вона знов його побачила.

— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.

Чоловік різко зупинився.

— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?

— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я рада, що ви зупинилися. Приємно познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.

— Ну, власне... — чоловік подався геть швидше, ніж раніше. Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід. «Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати», — міркувала вона дорогою. [...]

Все про Чоловіка

Наступного разу, коли Поліанна зустріла свого незнайомця, падав дощ. Однак Поліанна привітала чоловіка щирою усмішкою.

— Сьогодні не такий гарний день, правда? — весело запитала вона, — але ми маємо радіти з того, що дощ іде не щодня.

Цього разу чоловік навіть не гмукнув і не повернув голови. Поліанна вирішила, що він просто не почув її. Тому наступного разу вона говорила голосніше. Тим більше, щовін наддав ходи, опустивши очі додолу, що видалося Поліанні безглуздим, бо навколо сяяло сонце.

— Як ви ся маєте? — защебетала вона. — Я рада, що сьогодні не так, як вчора.

Чоловік різко зупинився. Обличчя йому викривила злість.

— Послухай, дівчинко, — роздратовано мовив він. — Мені є про що думати, крім погоди. Я ніколи не звертаю уваги на те, світить сонце чи ні.

Поліанна аж промінилася.

— Я помітила, сер. Тому й вирішила сказати вам про це... щоб і ви звернули увагу... ну, що сонце сяє. Мені здалося, що ви зрадієте, як тільки зупинитесь, аби подумати про це.

Чоловік кивнув з якимось невиразним жестом. Він пішов було далі, але за два кроки зупинився і похмуро повернувся.

— Чому ти не знайдеш собі однолітків, аби поговорити з ними?

— О, я б із задоволенням, сер, але Ненсі каже, що тут просто немає моїх однолітків. Але я не дуже засмучуюся. Я люблю розмовляти зі старшими людьми, бо я взагалі звикла спілкуватися з Жіночою допомогою.

— Гм! З Жіночою допомогою?! Ти хочеш сказати, що я схожий на Жіночу допомогу? — його губи ладні були усміхнутися.

Поліанна весело розсміялася.

— Звичайно ж ні, сер. Але, як на мене, ви такі ж добрі або й кращі за них. Мені здається, ви набагато ліпший, ніж здаєтеся на перший погляд.

Незнайомець, повернувшись, швидко подався геть. Коли наступного разу Поліанна зустріла чоловіка, він пильно подивився їй в очі, і через це — подумала Поліанна — його обличчя погарнішало.

— Доброго дня, — стримано звернувся він перший. — Хочу попередити: я знаю, що сьогодні світить сонце.

—Я здогадалася, що ви знаєте, щойно я глянула на вас, — сяючи, кивнула Поліанна. — Я побачила це за усмішкою і вогником в очах.

Відтоді чоловік завжди сам заговорював до Поліанни, і частіше за все він просто вітався. Але для Ненсі, яка одного разу пішла з Поліанною, привітання чоловіка стало великою несподіванкою.

— Заради усіх святих, Поліанно! — вичавила з себе Ненсі. — Чоловік справді привітався? Боже! Ви хоч знаєте, хто це такий?

Поліанна засмучено похитала головою.

— Я одного разу спробувала з ним познайомитися, але він забув назватися. Я представилася, а він — ні.

У Ненсі очі полізли на лоба.

— Але він ніколи ні з ким не розмовляє, він мовчить роками. Це —Джон Пендлтон.Він — найбагатша людина в місті. Але ж справді дивно, міс Поліанно, що він озвався до вас. Він мешкає сам у великому домі, сповненому всякої пишноти. Хтось каже, що він несповна розуму. А інші натякають, що йдеться про якусь страхітливу таємницю. [...]

Знайомство з Джиммі

[...] Чудового ранку в четвер Поліанна несла холодець¹із телячої ніжки місіс Сноу. Останнім часом вони дуже здружилися. Ця дружба почалася з третього візиту, коли дівчинка розповіла місіс Сноу про свою гру. Тепер місіс Сноу гралася в цю гру разом з Поліанною.

¹У ті часи вважалося, що холодець дуже корисний для тих, хто хворіє.

Поліанна розмірковувала над усім цим, коли раптом побачила хлопчика. Він, сіромашний, сидів край дороги і збайдужіло стругав паличку.

— Привіт! — приязно всміхнулася Поліанна.

— Привіт, якщо не жартуєш, — хлопчик, здивовано зиркнув на Поліанну, а тоді знову почав стругати паличку ножем зі зламаним лезом.

Поліанна вмостилася на траві поруч із хлопчиком. Дівчинка мріяла мати друзів серед однолітків. Тому вона вирішила не втрачати нагоди.

— Мене звати Поліанна Вітьєр, — мило почала вона. — А тебе?

— Джиммі Бін, — нелюб’язно і байдуже бовкнув хлопчик.

— Чудово. Я живу в домі міс Полі Гаррінгтон. А ти де?

— Ніде.

— Ніде! Так не буває. Кожен має десь жити, — наполягала Поліанна.

— Ну, я ... наразі шукаю собі нове місце.

— Справді? І де ж воно?

Хлопчик зміряв Поліанну презирливим поглядом.

— Дурепо! Як я можу знати, де воно, якщо я його ще не знайшов?

Поліанна трохи відхилила голову назад. Це не гарний хлопчик, а крім того, вона не любила, коли її називали «дурепою».

— А де ти жив досі? — допитувалася вона.

Хлопець хихотнув. То був дурнуватий сміх, нещирий. Але, коли хлопчик почав розповідати про себе, обличчя його погарнішало.

— Ну, тоді слухай. Я — Джиммі Бін, мені щойно минуло десять років. Торік я жив у сиротинці. Але нас таких там було багато, і тому їм за мене голова не боліла. І я пішов звідти. Тепер житиму деінде, але поки не знаю, де саме. Я хотів мати власну домівку... ну, звичайну — щоб була мама, а не доглядачка. Як є домівка, то є й родичі, а в мене нікого немає, відколи... татко помер. Ото й ходжу світами. Вже обійшов чотири будинки, але ніхто з господарів не схотів мене взяти, хоча я й казав, що відпрацюю. Що тобі ще сказати? — на цих словах голос хлопчика здригнувся.

— Як їм не соромно! — співчувала Поліанна. — Я розумію, що тобі довелося пережити, бо коли мій татко помер івмененебуло нікого, доки мене взяла до себе тітонька... — Поліанна раптом урвала. Обличчя її осяяла чудова ідея. — О, я знайшла для тебе домівку, — вигукнула вона. — Тебе візьме тітонька Полі... я впевнена. Адже вона взяла мене! Ти навіть не уявляєш, яка вона добра.

Коли допнулися до будинку, Поліанна відразу припровадила свого супутника ошелешеній тітці перед очі.

— Ось, тітонько Полі, — тріумфувала вона, — тільки-но подивіться, кого я вам привела. Справжнісінький живий хлопчик. Він не проти спочатку деякий час спати в кімнатці на горищі¹, і він обіцяє працювати. Але, думаю, він мені весь час буде потрібний, щоб гратися зі мною.

¹До цього часу тітонька Полі вже переселила Поліанну з горища в гарну кімнату.

Міс Полі зблідла, а потім густо почервоніла.

— Поліанно, що це означає? Хто цей обшарпанець?

«Обшарпанець» відступив крок до дверей. Поліанна розсміялася.

— Невже я забула його представити? Авжеж, миття піде йому на користь. Ой, я знову забула про головне. Знайомтеся: — Джиммі Він.

— І що він тут робить?

— Ну як же, тітонько Полі, я ж вам щойно все пояснила. Це — для вас. Я привела його, бо йому нема де жити. Я розповіла йому, якими ви були добрі до мене і, я знаю, будете до нього.

Міс Полі гепнулася на стілець. Ось-ось нею заволодіє знайоме відчуття безпорадності. Але вона перемогла себе і сіла прямо.

—Годі, Поліанно. Це твоя найдурніша витівка. Тобі не досить приблудних котів і дворняг, і ти приводиш обшарпаних маленьких жебраків...

Хлопчик від цих слів аж здригнувся. Його очі спалахнули, а підборіддя гордо піднялося. Він став визивно перед міс Полі.

— Я не жебрак, мем, і мені нічого не потрібно від вас. Я розраховував улаштуватися на роботу за харчі і дах над головою. І я ніколи не зайшов би до вашого старого будинку, якби ця дівчинка не притягла мене сюди. Вона розповідала, яка ви добра та чуйна. Ось так, — на цьому слові він розвернувся і вийшов із кімнати, сповнений власної гідності. [...]

У пендлтонському лісі

Вийшовши з каплички, Поліанна вирішила за найкраще прогулятися в зеленій тиші Пендлтонського лісу. У Пендлтонському лісі було чудово. Раптом дівчинка підняла голову й прислухалась. Десь попереду гавкав собака. За мить він із гавкотом вискочив до неї.

— Привіт, цюцю! — Поліанна вичікувально поглянула на стежину. Безперечно, вона цього собаку вже бачила: він тоді був з Чоловіком, містеромДжоном Пендлтоном.Поліанна звернула увагу на собаку.

Він гавкав уривчасто, різко, як на тривогу, а також туди й назад метлявся по стежині. Щойно дійшли до бічної стежинки, собака рвонув по ній щодуху, але за мить прибіг, скиглячи й гавкаючи.

— Ой! Додому не туди, — засміялася Поліанна.

Собача, наче сказилося, метлялося туди-сюди між Поліанною й бічною стежкою, гавкало й скиглило. Тремтіння маленького тільця, погляд його коричневих очей були сповнені відвертого благання... і Поліанна нарешті зрозуміла, звернула на бічну стежину й пішла за ним.

Собака щодуху кинувся вперед, і Поліанна зрозуміла причину такої поведінки: за кілька ярдів від бічної стежинки біля підніжжя кручі лежав безрухом чоловік. Під ногою Поліанни тріснула галузка, і чоловік повернув до неї голову. Злякано скрикнувши, Поліанна кинулася до нього.

— МістереПендлтон!У вас серйозна травма?

— Травма? Та ні, я просто вирішив погрітися на сонечку, — роздратовано ощерився чоловік. — Що ти можеш зробити?

Поліанні аж віддих запнуло, але вона послідовно відповіла:

— Ну, містереПендлтон...я знаю і вмію ще не так багато. Але багато хто з Жіночої допомоги казав, що я дуже кмітлива.

Чоловік не міг стримати усмішки.

— Гаразд, мала, вибач мені. Це все через цю кляту ногу. А тепер слухай, — він зробив паузу, насилу дістав з кишені штанів в’язанку ключів, виокремив одного ключа. — Іди ось по цій стежині, хвилин за п’ять побачиш мій дім. Відімкни цим ключем бічні двері під дашком. Отже, коли зайдеш до будинку, іди просто через передпокій і коридор до дверей в кінці. Там, на великому письмовому столі посеред кімнати, побачиш телефон. Ти вмієш користуватися телефоном?

— Так, сер. Якось, коли тітонька Полі....

— Знайди там на телефонній картці номер лікаряТомаса Чилтона.Сподіваюся, ти знаєш, яка на вигляд телефонна картка?

— Так, сер, звичайно. У тітоньки Полі я часто любила...

— Скажи лікарюЧилтону,щоДжон Пендлтонзламав ногу і зараз лежить біля підніжжя Малої Орлиної кручі, що в Пендлтонському лісі. Нехай він прийде сюди з ношами і візьме на допомогу двох чоловіків. Решту він і сам знає. Скажи, нехай іде по цій стежці, що веде від будинку.

— Ви зламали ногу?! Ой, містереПендлтон,який жах! — здригнулася Поліанна. — Я така рада, що зустріла вас. Я можу вам допомогти?

—Звичайно, можеш... та, наскільки я бачу, не хочеш. Піди й зроби, про що я прошу, та припини базікати, — ледве простогнав він. [...]

Навіть зламана нога не завадила чоловікові помітити, як швидко повернулася Поліанна.

— Щось трапилося? Ти змогла зайти в дім? — запитав він.

— Я все зробила і повернулась, — відповіла вона. — Лікар ось-ось прийде з помічниками і усім необхідним. Він запевнив, що знає це місце, де ви лежите, тому я не чекала на нього. Мені захотілося побути з вами.

— Побути зі мною? — хмуро осміхнувся чоловік. — Ти могла б знайти приємніше товариство.

— Це ви так кажете тому... тому, що ви такий... сердитий?

— Що ж, дякую за відвертість. Саме тому.

— Але ви тільки удаєте сердитого. В душі ви не такий.

До питання про холодець

Через тиждень після випадку в Пендлтонському лісі Поліанна якось уранці звернулася до міс Полі з проханням:

— Тітонько Полі, ви не заперечуватимете, якщо сьогодні я віднесу холодець не місіс Сноу, а комусь іншому... Звісно, поламані ноги — це ще не інвалідність на все життя, а тому він лежатиме менше, ніж місіс Сноу, тому через раз чи два... вона матиме всю решту холодців.

— Йому? Він? Зламана нога? Про що ти кажеш, Поліанно?

— О, я геть забула. Гадаю, ви ще нічого не знаєте. Розумієте, я знайшла його в лісі, а тоді довелося зайти до його будинку і подзвонити, аби прийшли лікар з помічниками, а ще тримала йому голову й допомагала. Звичайно, потім я пішла додому і відтоді його не бачила. І ось сьогодні, коли я побачила, що Ненсі приготувала холодець для місіс Сноу, то й подумала, що було б доречно,якби я віднесла цього разу холодець йому — один-однісінький раз, тітонько Полі... можна?

— Гадаю, що можна, — здалася міс Полі, — але про кого йдеться?

— Про Чоловіка. Його зватиДжон Пендлтон.

—Джон Пендлтон?!!Ти з ним знайома?

— Так, — Поліанна кивнула. — Тепер... він завжди розмовляє і всміхається. Він лише видається сердитим.

— Я чула про нещасний випадок, — холоднувато промовила міс Полі, — але я не збираюсь надсилати холодець містеруДжону Пендлтону.

— Але я не скажу, що цей холодець від вас. Я йому скажу, що це — від мене.

Міс Полі раптом запитала на диво м’яким голосом:

— А він знає, хто ти, Поліанно? Він не знає, що ти моя небога?

— Думаю, що ні.

На хвилину запанувала тиша. Міс Полі дивилася на Поліанну невидющими очима. Аж от міс Полі рвучко підвелася.

— Гаразд, Поліанно, — промовила вона дивним, наче не своїм голосом, — можеш віднести холодець містеруПендлтонувід свого імені. Але затям: я його не посилала. І він не повинен запідозрити, що це від мене.

ЛікарЧилтон

[...] Поліанна лишилася сам на сам зі страшенно сердитим чоловіком, що лежав горілиць на ліжку.

— Слухайте, я ж просив... — пролунав сердитий голос. — А, це ти, — обірвав він неоковирно, коли Поліанна підійшла ближче до ліжка.

— Так, сер, — всміхнулася Поліанна. — Ой, я така рада! Я боялася, що зовсім не побачу вас. А лікар дозволив. Правда ж, він зробив чудово?

Губи чоловіка мимоволі розтяглися в усмішку.

— Ось, а я вам принесла холодець з телячої ніжки.

—Ніколи не їв його, — усмішки як і не було, і чоловік спохмурнів.

На обличчі Поліанни промайнуло розчарування, але воно зникло.

— Справді? Але якщо ви ніколи не їли, то не можете знати, подобається він вам чи ні, адже так? Тому я можу порадіти, що ви...

— Гаразд, досить. Поки що я знаю одне: я змушений лежати тут горілиць і приречений лежати тут аж до самого Страшного суду.

— Я хочу сказати, що ноги не залишаються зламаними... хіба що у таких інвалідів, як умісіс Сноу. Тому й ви не лежатимете до Страшного суду. Мені здається, вам можна з цього порадіти.

— Авжеж, зараз... — понуро відповів чоловік.

— І зламали ж лише одну. Можете радіти, що не дві.

— Звичайно! Таке щастя. З цього погляду я міг би радіти, що я не сороканіжка і не переламав усі сорок ніг!

— Це вельми прикро. Але я вирішила, містереПендлтон,що ви видаєтеся сердитим тільки зовні. Ненсі мені все розповіла.

Чоловік аж рота роззявив від здивування:

— Стривай, а хто така Ненсі?

— Наша Ненсі. Вона працює в тітоньки Полі.

— В тітоньки Полі? Гаразд. А хто така тітонька Полі?

— Тітонька Полі — це міс Полі Гаррінггон. Я живу в неї.

Чоловік наче здригнувся.

— Міс... Полі... Гаррінгтон! — видихнув він. — Ти живеш у неї?!

— Так. Я —її небога. Вона взяла мене з почуття обов’язку перед моєю мамою, — затиналась Поліанна. — Вони були сестрами. А коли й татко пішов на небеса слідом за нею та моїми братиками і сестричками, й у мене не лишилося нікого, тітонька Полі взяла мене до себе.

Чоловік не відповідав. Обличчя його на подушці було таке бліде, що Поліанна аж перелякалася. Вона нерішуче підвелася.

Переклад з англійської Богдани Гори, ілюстрації Анатолія Слєпкова

Хто такі містерПендлтоні лікарЧилтон,що пов’язує їх з міс Полі Гаррінгтон, а також про їхню роль у житті Поліанни ви дізнаєтесь, коли прочитаєте продовження. Для цього скористайтесьQR-кодомабопосиланнямhttps://cutt.ly/ZOVWdsc.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ПОРТРЕТ

Портрет (від французькогоportrait)— зображення в художньому творі зовнішнього вигляду, рухів, виразу обличчя людини, її одягу тощо. Часто сам зовнішній вигляд розповідає про деякі риси вдачі людини, її спосіб життя.

Деколи письменники і письменниці створюють контраст між характером людини та її портретом. Наприклад, у казціОскара Уайльда«Хлопчик-зірка» надзвичайна врода головного героя протиставляється його жорстокості.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

Граємо у гру «правильно/неправильно». Не забудьте обґрунтовувати свої відповіді («це правильно, тому що...», «це неправильно, тому що...»)

1. Поліанна приїхали до тітоньки Полі погостювати лише на два тижні.

2. Дівчинку на вокзалі зустріла служниця Ненсі, а не рідна тітка.

3. Міс Полі Гаррінгтон оселила небогу в найкращій кімнаті будинку.

4. Тітонька Полі, познайомившись із небогою, стала її підтримувати, втішати і радіти, що тепер вони обидві не самотні.

5.Поліанна була сиротою.

6. Вона привезла із собою мало речей, тому що була дуже бідною.

7. Дівчинка весь час плакала і скаржилася усім на своє життя в тітоньки Полі.

8. Із самого початку міс Полі Гаррінгтон керувалася у стосунках з небогою любов’ю.

9. Міс Полі Гаррінгтон та інших дорослих у поведінці Поліанни дивувала непривітність, вередливість, упертість, постійні вимоги щось їй купити.

10. Поліанна з батьком вигадали гру в радість.

11. Гра в радість почалася з того, що дівчинці подарували розкішну ляльку.

12. Дівчинка подружилася з похмурим і сердитим містеромПендлтоном.

13. Коли зПендлтономтрапилося нещастя, Поліанна злякалася і втекла.

14. Поліанна відмовилася переїхати до багатія містераПендлтона.

15. Поліанна впала з дерева і зламала ноги.

16. ЛікарЧилтоні тітонька Полі не спілкувалися 15 років.

17. ЛікарЧилтоні тітонька Полі так ніколи і не помирилися.

18. Щоб підтримати хвору Поліанну, мешканці міста влаштували святкові автоперегони.

19. Дівчинка одужала і поїхала на весілля лікаряЧилтонаі тітоньки Полі.

20. Безпритульного і самотнього Джиммі Біна всиновив містерПендлтон.

Міркуємо самостійно

21. Доведіть, що добро, яке зробила Поліанна для міста, повернулося до неї стократно.

22. Схарактеризуйте образ Поліанни. Чому дівчинку можна назвати оптимісткою? А ти — оптиміст/оптимістка чи песиміст/песимістка?

23. Чому дівчинці не подобається її зовнішність? Чи завадило це їй здобути друзів і стати улюбленицею всього міста? Чому?

24.Якби Поліанна була звичайною дитиною, як склалося б її життя в домі міс Полі Гаррінгтон?

25. Простежте, як змінився характер міс Полі Гаррінгтон до кінця роману. Поясніть чому.

26. Чому роман «Поліанна» називають романом виховання. Чого навчає нас цей твір?

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

27. Порівняйте образи Поліанни і Хлопчика-зірки.

28. Як до них можна застосувати вислів «Чини з іншими так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою».

29. Знайдіть спільні риси в образах Чарлі із твору «Чарлі і шоколадна фабрика» і Поліанни.

30. Як ви розумієте прислів’я «Якби не було хмар, то ми не насолоджувалися б сонцем». Як стосується це прислів’я роману «Поліанна»?

Застосовуємо теоретичні поняття

31. Який зміст має в романі протиставлення «любов - обов’язок», «гра - заборона»?

32. Визначте тему та ідею роману Елеонор Портер «Поліанна».

33. У розділі «Приїзд Поліанни» знайдіть портрет дівчинки.

34. Що розповідає про міс Полі її портрет: «похмура, зі стиснутими губами», а також слова холодно, роздратовано, гнівно?

Що спитав у нас Згадайко?

• 1.Як служниця Ненсі впізнала Поліанну на станції?
• 2.Згадайте, що дівчинка жила в часи, коли не було мобільних телефонів та інтернету. Якби вас, як Поліанну, треба було впізнати на вокзалі за описом, за якими особливими ознаками мали б здогадатися, що це ви.
• 3.Опишіть свій портрет або портрет когось із однокласників чи однокласниць.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ.ОПОВІДАННЯ, ПОВІСТЬ, РОМАН

Оповідання — невеликий розповідний твір, присвячений одній чи кільком подіям у житті героя чи героїні. Описи в оповіданнях стислі або ж їх зовсім нема. Розповідь часто ведеться від особи оповідача/оповідачки.

Повість — розповідний твір, який вважають проміжним жанром між оповіданням і романом.

На відміну від оповідання, повісті притаманні ширше охоплення подій життя головних героїв/героїнь, більша кількість персонажів, їх повніша характеристика, ширше використання описів.

Роман — один із найпоширеніших жанрів літератури. Так само, як оповідання і повість, роман є розповідним твором. У романі зображено велику кількість подій, які охоплюють долі багатьох героїв/героїнь упродовж тривалого часу.

Завдання від Фантазерчика

• 1.Застосуйте правила гри Поліанни до якоїсь ситуації із власного життя.
• 2.Пограйтеся в «Поліанну»: розкажіть про «гру в радість» вашим близьким і навчіть їх правил.
• 3.Розкажіть, чому ця гра підходить і дітям, і дорослим.
• 4.Доберіть 5 слів, якими можна було б схарактеризувати Поліанну. Запишіть їх у робочий зошит.
• 5.Що вам хотілося б бачити в убогій кімнатці Поліанни на горищі? Намалюйте речі, якими б ви потішили милу диво-дівчинку.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ

За сюжетом роману «Поліанна» американської письменниці Елеонор Портер створено декілька фільмів і телесеріалів. Перший фільм вийшов на екрани світових кінотеатрів у далекому 1920 — через 7 років після надрукування книжки. У ньому знялися найвідоміші тогочасні зірки Голівуду.

Останній фільм про диво-дівчинку був створений у Великій Британії і з’явився у 2003 році.

«Поліанна» також надихає театральних митців та мисткинь, вистави за сюжетом повісті ставляться в усьому світі, особливо її люблять дитячі театри.

Скористайтесь посиланнямhttps://cutt.ly/РТ6eOIlабоQR-кодомі подивіться виставу «Поліанна» Київського академічного театру юного глядача на Липках.

Якою постає у виставі головна героїня твору? У чому ваше уявлення про неї збігається з баченням режисера вистави, а в чому — ні? Поділіться враженнями від гри акторів і акторок.

Потіште Знаюсю своїми знаннями!

СкористайтесьQR-кодомабо посиланнямhttps://cutt.ly/IYySm2Dі виберіть правильну відповідь у тестах.