Зарубіжна література. Рівень стандарту. 11 клас. Міляновська

НОВАТОРСЬКА ПОЕЗІЯ ГІЙОМА АПОЛЛІНЕРА

Класна дошка

Прикметні риси поезії Гійома Аполлінера

• поєднання вишуканої образності з буденністю;

• поєднання розмовної мови, живих інтонацій із поетичністю;

• автобіографізм та сповідальність поезій;

• мотив самотності людини у сучасному світі;

• використання міфологічних і біблійних образів;

• несподівані метафори й асоціації;

• одночасне поєднання подій із різних часових і просторових контекстів;

• багатотематичність у межах одного вірша;

• поезія — для всіх, а не для обраних;

• рвана строфіка, необов'язковість рими; відсутність розділових знаків;

• мистецтво має дивувати, вражати, шокувати;

• сюрреалістична відсутність логічного зв'язку між думками твору, що дає більше змоги його безконечно інтерпретувати

До кінця ХІХ століття символізм почав поступатися своїми позиціями на літературному обширі. Поезія цього напряму стала надто абстрактною, а багатозначність образів і невиразність смутку — надто розпливчастими. Символізм, що дистанціювався від проблем сучасності і загруз у світі мріянь і марень, потребував оновлення. І французький поет Гійом Аполлінер став одним із найяскравіших представників новаторської постсимволістської поезії перших десятиліть ХХ століття. Він створив новий поетичний реалізм, рухаючись від поезії-гри до поезії-життя, надихнувши на експериментаторство наступні покоління митців.

В історію сучасного мистецтва Аполлінер увійшов не лише як авангардний поет, а також як мистецтвознавець й автор низки термінів.

Зокрема, в 1911 році він увів термін кубізм, підхопивши його в одного із роздратованих відвідувачів виставки нового мистецтва. Вважають, що авторству Аполлінера належить такий новий термін у літературі, як сюрреалізм, що його він ужив 1917 року в статті про творчість своїх сучасників.

Літературну творчість Гійома Аполлінера визначають як авангардистську, однак його новаторство ніколи не мало агресивного характеру. Поет, на відміну від деяких своїх сучасників, не закликав до відмови від мистецьких традицій минулого. У його ліриці відобразилися яскраві риси символізму, давнина і сучасність, вишукана образність і жива мова. Особливість естетики Аполлінера полягає в поєднанні світу глибоких душевних переживань, символістської філософічності, парадоксальності з новітніми засобами віршування та оригінальною побудовою образної системи.

Колись

Колись я ждав себе самого

Казав Гійоме час тобі прийти

Щоб я спізнав нарешті що я за один

Адже я знаю інших

Я знаю їх п'ятьма й ще кількома чуттями [...]

О люди я вас знаю

Почую тільки кроки

І непохитно визначу куди вони прямують [...]

«Кортеж», переклад із французької Миколи Лукаша

Визначною подією в літературному житті початку ХХ століття, що вплинула на подальший розвиток поезії, стала збірка «Алкоголі» (1913 рік). Її новаторські риси привернули увагу сучасників. На тлі елітарно-вишуканої і манірної тогочасної поезії простота багатьох віршів Аполлінера видалася доволі несподіваною. Їхня незвичність, зокрема, була в поєднанні «симпатичного індустріального модерну» з містикою, мук любові з іронічністю, відчуття глобальних цивілізаційних змін із біблійними образами.

Назва книги «Алкоголі» символізує п'янке відчуття повноти життя, яке поет п'є великими ковтками. Це життя вміщує в собі і «смерть кохання», і усвідомлення різноманіття світу-почуттів-образів, і тугу за мріями, що не збулися, і невпевненість перед майбутнім.

Мені й себе вже не жаль

Не можу вимовити мук мовчання

Усі слова що мав сказати обернулися в зірки

Ікар поривається до моїх очей одного й другого

Носильник сонць горю між двох туманностей [...]

Я чаяв кінця світу

Аж мій кінець настиг ревучим ураганом

(«Мені й себе вже не жаль...»)

Поет-новатор відкидає зацикленість на обмеженому колі прийомів певного літературного напряму і створює нову поетичну мову. Аполлінер відмовився від високої тематики і довершеності мови символістів. У поезіях збірки «Алкоголі» він не ставить жодних знаків пунктуації, наполягаючи на читанні віршорядка на одному диханні, вважаючи, що кожен віршорядок має власний ритм. Гійом Аполлінер нерідко використовує «важкий ритм», несиметричні віршорядки.

У своїх постсимволістських поезіях збірки «Алкоголі» Аполлінер поєднує серйозне з комічним, пише сміливо, розкуто, конструює нові слова, нерідко використовує верлібр (вільний вірш), складні метафори, несподівані асоціації, символи, розмовний ритм і навіть «непоетичну» лексику:

«...Он сфінксів череда тюпачить до сфінксарні

пастуший спів обрид на вічнім попасанні...»

(«Злинаючи з висот де мислить вічне світло...»)

«...Акули зирили жадібними очима

На трупи днів що їх черва зірок точила...»

(«Емігрант із Лендор-Роуда»)

Митець стає творцем нового реалізму — надреалізму, який отримав назву «сюрреалізм». Під терміном сюрреалізм Аполлінер розумів нове мистецтво, яке відображає і розуміє життя навіть більше, ніж реалізм, бачить саму сутність буття. Аполлінер називає себе «поетом сучасності», його цікавить життя в усій різноманітності.

Гійом Аполлінер, перебуваючи біля витоків сюрреалізму, відмовився від формальних правил віршування. Він зосередив усе своє завзяття на максимальному наближенні поезії до життя. У сюрреалістичних творах нема наперед визначеної теми — митець просто записує те, що спливає у його свідомості, — від цілком конкретних відчуттів до асоціативно-таємничих образів. Автор вдається до вільного плину думок і образів, часом використовує записи реальних розмов, створюючи у такий спосіб нову поетичну форму — вірш-бесіду, поему-бесіду..

Життя в розумінні Аполлінера вміщує в себе також світ ідей, мрій і видінь. Несподівані символи й метафори його поезій перетинаються з цілком повсякденними подіями. Поезії збірки «Алкоголі» передавали не декадентську меланхолійність і відстороненість, а напружений плин буття, рух людства до технічного прогресу, де ліричний герой — і самотній спостерігач, і безпосередній учасник.

Гійом Аполлінер і його друзі. Між Пабло Пікассо і Аполлінером стоїть Марі Лорансен (картина Марі Лорансен, 1908 рік)

Якщо символізму притаманний розвиток однієї теми, то в поета-сюрреаліста зустрічаємо твори, у яких майже в кожній строфі вводиться нова тема. Особливим прийомом Гійома Аполлінера стало одночасне зображення багатьох подій в одній «картині», потоку багатьох життів, що створює щемливе відчуття самотності.

Ти в Парижі самотній між юрбами товпишся

Мимо тебе ревуть чередою автобуси

Туга кохання вогнем підступає до горла

Неначе тобі судилася довічна погорда [...]

Те життя мов картина повішена в темнім музеї

Часом підходиш ближче поглянуть на неї [...]

Збірка «Алкоголі», поема «Зона», переклад із французької Миколи Лукаша

У збірці «Алкоголі» літературознавці вбачають риси не лише символізму і сюрреалізму, а й футуризму, неоромантизму та інших напрямів. Однак чіткого визначення належності творчості Аполлінера до певного літературного напряму чи течії нема, оскільки видатний талант поета не підвладний жодним обмеженням.

До збірки входить відомий вірш «Міст Мірабо», навіяний коханням Аполлінера до Марі Лорансен і розлукою з нею. Почуття глибокого смутку підкреслене образом моста через річку Сена, що несе свої води через неодноразово оспіваний у цій збірці Париж.

Відомо, що кохана поета мешкала на краю міста, і щоб побачитися з нею, Аполлінерові доводилося перетинати повноводну Сену через міст Мірабо. Цей ліричний твір підняв Аполлінера на один щабель із геніальним Полем Верленом.

Міст Мірабо (сучасний вигляд)

Вірш вразив сучасників поета своєю простотою. Його ритм нагадує ритм середньовічної ткацької пісні, які, вишиваючи, любила співати мати Марі — мадам Лорансен. Поет надає цілком буденним образам (річка, міст) нового змісту. Образ моста у вірші символічний: він єднає (або роз'єднує) не лише дві частини міста чи протилежні береги, а й закоханих та їхні долі. Поет використав прийом паралелізму: міст — руки — очі, підкреслюючи біль втрати і невідворотність прощання.

У вірші «Міст Мірабо» води Сени спливають, як життя, як покоління людей, як «журба і втіха», як любов. Неможливо повернути води Сени і так само неможливо повернути кохання. Образ річки набуває філософського змісту, її вічні води струменітимуть, супроводжувані «днями годинами і хвилинами», вони мчать у безвість і водночас у майбутнє, ніколи не повертаючись, як і Вічний Час, про який нагадує бій годинника.