Правознавство. Профільний рівень. 10 клас. Кравчук

Блок 2. Основи публічного права України

Розділ 3. Конституційне право України

§ 17. Поняття конституційного права України

Терміни та поняття, важливі для засвоєння теми:

• конституція • правонаступництво • предмет конституційного права • суб'єкти конституційно-правових відносин • види конституційно-правових відносин • метод конституційно-правового регулювання • джерела конституційного права • ієрархія нормативних актів • структура Конституції України • основні властивості Конституції України • Декларація про державний суверенітет України • Акт проголошення незалежності України

«Конституція захищає не тільки тих, чиї погляди ми поділяємо; вона також захищає тих, з чиїми поглядами ми не згодні».

Едвард Кеннеді, політик, сенатор, США

§ 17.1. Загальна характеристика конституційного права України

17.1.1. Предмет конституційного права

Конституційне право є системою тісно пов’язаних між собою правових норм, які закріплюють правовий статус особи та порядок і межі здійснення публічної влади. Основною метою конституційно-правового регулювання є захист прав особи та обмеження влади.

Предметом певної галузі права є особливості, обумовлені суспільними відносинами, на регулювання яких спрямовані норми цієї галузі.

Конституційне право регулює суспільні відносини, що складаються в усіх сферах життєдіяльності суспільства: політичній, економічній, соціальній, культурній тощо. Але у різних сферах життя конституційно-правове регулювання не є однаковим за своїм обсягом. У цьому полягає особливість предмета конституційного права.

Найбільш повно конституційне право регулює політичні відносини, що пов’язані з державним устроєм, здійсненням державної влади, організацією політичної системи суспільства тощо. При цьому в інших сферах життєдіяльності суспільства конституційне право регламентує лише базові суспільні відносини, тобто ті, які визначають зміст всіх інших відносин у відповідній сфері та утворюють фундамент системи суспільних відносин. Так, приміром, в економічній сфері конституційне право визначає засадничі принципи економіки, економічні права людини, форми та об’єкти права власності тощо. А більш повно правове регулювання економічних відносин здійснюється цивільним та іншими галузями права.

До предмету конституційного права належать групи суспільних відносин, які визначають:

основи правового статусу людини (права людини і громадянина, гарантії їх реалізації);
основи здійснення народовладдя (проведення виборів та референдумів, мітингів та демонстрацій, походів, зібрань та інших форм безпосередньої демократії);
засади організації та функціонування громадянського суспільства (громадських об'єднань, політичних партій, засобів масової інформації, професійних спілок, релігійних організацій, органів місцевого самоврядування тощо);
державний лад (характеристики України як суверенної, незалежної, демократичної, правової та соціальної держави, форму правління, форму державного устрою);
засади організації та функціонування державної влади (статус органів законодавчої, виконавчої та судової влади, порядок їх формування, форми діяльності);
засади та найважливіші суспільні відносини, які виникають в економічній, соціальній, екологічній, культурній, духовній сферах.

З огляду на такий предмет правового регулювання конституційне право є фундаментальною та провідною галуззю в національній правовій системі. Його норми регламентують вихідні засади суспільного та державного ладу, визначають права та свободи людини та громадянина, що в подальшому знаходить свою конкретизацію в інших галузях права. Регламентуючи найбільш значимі суспільні відносини, ця галузь права дає орієнтири правового регулювання в усіх сферах життєдіяльності.

17.1.2. Метод правового регулювання в конституційному праві

Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою правових засобів. В юридичній науці розрізняють диспозитивний та імперативний методи правого регулювання.

Імперативний метод

Диспозитивний метод

Застосовується до відносин підпорядкування (субординації), в яких суб'єкти є нерівними по відношенню один до одного. Поведінка суб'єктів є чітко регламентованою. Для цього методу правового регулювання характерно застосування таких юридичних засобів як припис (наприклад, ч. 2 ст. 19 Конституції «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України») та заборона (наприклад, ч. 6 ст. 17 Конституції України «На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом»).

Це метод певної координації. Тут сторони рівні і самі визначають свою поведінку в межах правових норм. Для цього методу характерно застосування такого юридичного засобу як дозвіл. Прикладом застосування диспозитивного методу в сфері конституційно-правового регулювання може виступити конституційне визначення прав і свобод людини і громадянина (наприклад, ч. 1 ст. 35 Конституції «Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання»).

Конституційно-правове регулювання суспільних відносин ґрунтується переважно на імперативних засадах. Це пояснюється природою тих суспільних відносин, які регулюються нормами конституційного права (предметом конституційного права). Більшість з них — це публічні владні відносини, в яких присутні суб’єкти, які виступають від імені держави та виражають суспільний інтерес і наділені владними повноваженнями.

Диспозитивний метод при цьому знаходить своє застосування під час конституційно-правового регулювання суспільних відносин в межах громадянського суспільства, в якому суб’єкти є рівними, а також під час регламентації прав та свобод людини та громадянина.

17.1.3. Джерела конституційного права

У загальному розумінні джерело права — це форма його існування. Галузі конституційного права має органічну систему та ієрархічну структуру джерел. Це означає, що різні джерела конституційного права взаємопов’язані між собою, визнаючи при цьому найвищу юридичну силу Конституції та верховенство закону серед правових актів та інших джерел.

Основним джерелом конституційного права України є нормативно-правові акти, які вважаються оптимальною формою правового регулювання суспільних відносин. Нормативно-правовий акт як джерело конституційного права характеризується такими основними рисами: 1) видається в межах компетенції відповідного державного органа; 2) повинен відповідати актам вищих органів публічної влади; 3) набуває обов’язкової сили, як правило, не раніше його оприлюднення, якщо інше не передбачено Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили і основним джерелом конституційного права є Конституція України. Наступну сходинку в ієрархії джерел конституційного права посідають закони України. Вони виступають первинною основою регулювання найважливіших суспільних відносин. Сфери життєдіяльності, що підлягають врегулюванню саме на законодавчому рівні, визначені у статті 92 Конституції України. Також саме Конституцією визначений особливий порядок ухвалення і набуття чинності законами України.

Мовою нормативно-правового акту

Конституція України, редакція від 01.01.2020 р.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80#Text

Стаття 92. Виключно законами України визначаються:

1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;

2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

3) права корінних народів і національних меншин;

4) порядок застосування мов;

5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

7) правовий режим власності;

8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

13) територіальний устрій України;

14) судоустрій, судочинство, статус суддів; засади судової експертизи; організація і діяльність прокуратури, нотаріату, органів досудового розслідування, органів і установ виконання покарань; порядок виконання судових рішень; засади організації та діяльності адвокатури;

15) засади місцевого самоврядування;

16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

18) правовий режим державного кордону;

19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

Виключно законами України встановлюються:

1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

4) порядок використання і захисту державних символів;

5) державні нагороди;

6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Законом України оголошується амністія.

Особливим видом законів є кодекси, які найбільш повно і систематизовано регулюють відповідну царину правовідносин. У сфері конституційного права найбільш вдалим прикладом є Виборчий кодекс України, який регулює питання проведення виборів в Україні.

Наступними в ієрархії нормативних актів як джерел конституційного права України є акти органів виконавчої влади та Президента України — це постанови Кабінету Міністрів України та Укази Президента України. Коло правотворчих повноважень цих суб’єктів обмежено Конституцією України. Ні Президент, ні Уряд не в праві ухвалювати акти з питань, що підлягають врегулюванню законом, крім того, їхні акти мають прийматися у спосіб та на виконання законів, і мають відповідати законам.

Значну питому вагу в системі джерел конституційного права мають інші підзаконні нормативно-правові акти, які видає Центральна виборча комісія України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади.

Джерелами конституційного права є також акти органів місцевого самоврядування. Це можуть бути акти місцевих референдумів; статути територіальних громад; рішення зборів громадян за місцем проживання; рішення громадських слухань; рішення органів самоорганізації населення; нормативні акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, прийняті на підставі статті 144 Конституції України.

За допомогою актів місцевого самоврядування реалізуються функції й компетенція територіальних громад, місцевих рад, сільських, селищних, міських

Одним з основних джерел конституційного права є міжнародний договір — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права акт нормативного характеру, що містить норми конституційного права. Конституція України у статті 9 визначає, що єдиною умовою для визнання міжнародного договору джерелом національного права є надання Верховною Радою України згоди на його обов’язковість. До таких джерел належать, беззаперечно, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про соціальні, економічні та культурні права, Європейська конвенція щодо захисту прав та основоположних свобод тощо.

Певну значення у регулюванні конституційних відносин в Україні мають правові звичаї. При цьому їх роль є значно вужчою відносно інших джерел конституційного права. Звичаї можуть застосовуватися лише тоді, коли вони не суперечать законодавству, договору, моральним засадам суспільства.

Загальними ознаками звичаю як джерела права є: 1) загальновизнане правило поведінки, яке склалося внаслідок неодноразового, тривалого, одноманітного застосування; 2) необов’язковість формальної фіксації звичаю в юридичних документах; 3) відсутність законодавства, що регулює такі відносини.

Виконайте в команді

1. Укладіть та зобразіть графічно ієрархічну піраміду джерел конституційного права, розташувавши на вершині умовної піраміди Конституцію України.

2. Обговоріть ймовірну ситуацію, для розв’язання якої знадобиться звернення до Статті 92 Конституції України. Зверніть увагу на те, що ні Президент, ні Уряд не в праві ухвалювати акти з питань, що підлягають врегулюванню законом, а також на те, що у відповідності зі Статтею 144 Конституції України рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Практичне завдання 17.1

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

Напишіть короткий есей за однією з тем (на вибір)

1. Чому конституційне право є фундаментальною галуззю права в національній правовій системі?
2. Яке місце посідає закон в системі джерел конституційного права?

§ 17.2. Конституційно-правові норми та їх особливості

17.2.1. Конституційно-правові норми — первинний елемент системи конституційного права України

Конституційне право як елемент національної системи права має власну структуру. Конституційне право є системою правових норм, які регулюють однорідні специфічні види суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання цієї галузі.

Конституційно-правову норму традиційно розглядають як первинний елемент системи конституційного права України. Поняттям «конституційно-правові норми» охоплено не лише норми конституції, але і всіх нормативно-правових актів та інших джерел права, які мають своїм призначенням регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конституційного права. Норма конституційного права — це загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини.

Конституційно-правовим нормам, як і нормам інших галузей права, притаманні свої характерні властивості, які відрізняють їх від інших. Так, виділяють як загальні (притаманні всім нормам права), так і спеціальні, властиві виключно нормам конституційного права, властивості.

Юридичні ознаки всіх правових норм

загальний (неперсоніфікований) характер — без зазначення конкретного адресата, поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, урегульованих нормою; розрахована на багаторазове застосування за певних життєвих обставин;
обов'язковість для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; не підлягає обговоренню з огляду на доцільність;
зовнішньо виражається в особливих формах — фіксується у вигляді приписів у нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових звичаях, правових прецедентах тощо; чітко визначає права і обов'язки учасників правовідносин, а також юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки;
має визначену структуру — складається із взаємопов’язаних елементів: гіпотези, диспозиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права;
забезпечується всіма заходами державного впливу, включно з примусом — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб’єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Специфічні ознаки, які властиві виключно конституційно-правовим нормам:

а) їх особлива важливість і значимість, оскільки вони регулюють фундаментальні суспільні відносини;

б) загальний характер більшості норм, що надто часто не лише виключають, але й передбачають видання на їх основі ще й інших норм — роз’яснюючих, конкретизуючих і розвиваючих ці загальні норми;

в) наявність значно більшої, ніж в інших галузях права, кількості таких видів правових норм, як норми-декларації, норми-принципи, норми-цілі, норми-програми, норми-визначення тощо;

г) перевага в них імперативного (владного) характеру правового регулювання, на відміну від диспозитивного;

д) вища юридична сила більшості цих норм, наділених у своїй дії пріоритетом над іншими правовими нормами;

е) особлива структура цих норм, часта відсутність в них таких елементів правових норм, як гіпотеза (тобто умова застосування норм) і особливо санкція;

є) особливий порядок і процедура прийняття, внесення змін і скасування цих норм порівняно з іншими правовими нормами. Зазначені ознаки дають уявлення про особливості конституційно-правових норм.

Конституційно-правові норми, як і будь-які інші правові норми, досить різнорідні, але мають також свої специфічні риси. Цю специфіку можна прослідкувати за класифікацією цих норм.

За територією дії розрізняють загальнодержавні конституційно-правові норми, які діють на території всієї України; регіональні, які діють на території Автономної Республіки Крим та місцеві (локальні), які діють в окремих адміністративно-територіальних одиницях.

За методом правового регулювання норми конституційного права поділяються на імперативні та диспозитивні. Більшість конституційно-правових норм є імперативними.

До імперативних належать норми, які надають суб’єктам державно-правових відносин тільки один варіант своєї поведінки, без права вибору. Так, ч. 4 ст. 82 Конституції України встановлює, що «Перше засідання новообраної Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України».

Диспозитивні норми дають можливість суб’єктам конституційно - правових відносин обирати варіант своєї поведінки з урахуванням вказаних у нормі умов і обставин. Так, наприклад, частина 1 статті 72 Конституції України встановлює, що «Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією».

За характером приписів (характером диспозиції), що містяться в конституційно-правових нормах, вони поділяються на уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів конституційно-правових відносин виконувати певні дії, визначають межі їх повноважень. Такий характер мають норми, які встановлюють компетенцію усіх державних органів. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 89 Конституції України «Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань».

Зобов'язуючі норми закріплюють обов’язки відповідних суб’єктів діяти певним чином або утриматися від певних дій. Традиційно до цієї групи належать, в першу чергу, норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян захищати Вітчизну, неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не завдавати шкоди природі, культурній спадщині, сплачувати податки, шанувати державні символи (статті 65-68 Конституції України) тощо. До цієї групи відносять також норми, які встановлюють обов’язки органів державної влади: «Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів» (ч. 4 ст. 94 Конституції України).

Забороняючі норми встановлюють неприпустимість відповідних суб’єктів порушувати правові приписи. Наприклад, «Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється» (ст.126 Конституції України).

За терміном дії конституційно-правові норми поділяються на постійні та тимчасові. Більшість норм конституційного права України є постійними, оскільки строк їх дії невизначений. Тимчасові норми містяться у розділі XV «Перехідні положення» Конституції України (наприклад, в пунктах 4, 9 - 10).

17.2.2. Структура конституційно-правових норм

Традиційно вважається, що структура норми конституційного права України — це внутрішня побудова норми конституційного права, зміст якої визначає характер юридичних взаємозв’язків її основних елементів: гіпотези, диспозиції та санкції в трьох модифікаціях: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція».

Отже, структура норми конституційного права не завжди представлена гіпотезою, диспозицією та санкцією одночасно. У нормах конституційного права часто відсутня гіпотеза або санкція. Елементи норми конституційного права України часом важко виокремити в конкретно об’єктивованій нормі права. Вони не завжди чітко структуровані. При цьому санкціям норми конституційного права властива низка особливостей, що зумовлюються специфікою предмета конституційного права. Санкціям конституційного права властиве профілактичне, відновлювальне, організуюче та виховне призначення.

Норми конституційного права не тотожні статті конституційного нормативно-правового акта. Одна конституційна норма може бути об’єктивованою у кількох статтях. У той же час, одна стаття може вміщувати кілька конституційно-правових норм.

Гіпотеза норми конституційного права — це структурний елемент норми, що визначає умови та обставини правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб'єктів конституційного права, або умови перебування цих суб'єктів у певному стані чи статусі (режимі), незалежно від їх волі. Через гіпотезу норма конституційного права, абстрактне правило поведінки, конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб’єктів, на які поширюється дія норми конституційного права. Гіпотези конституційно-правової норм містяться в статтях 26, 30, 56, 62, 82, 111 та інших Конституції України. Зокрема, стаття 111 Конституції України визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Розрізняють прості та складні гіпотези. Прості гіпотези називають одну умову або обставину, наявність якої викликає реалізацію прав, передбачених гіпотезою норми. Наприклад, відповідно до частини 2 статті 82 Конституції України: «Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу». Складні гіпотези вміщають дві чи більше умови або обставини, наявність яких є необхідною для дії норм. Так, відповідно до частини 2 статті 103 Конституції України: «Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою».

Диспозицію норми конституційного права розглядають як центральний елемент її структури, що визначає саму модель правила вольової поведінки або діяльності суб’єктів конституційного права (незалежно від їх волі) й містить правовий припис про їх діяльність в умовах, передбачених гіпотезою. Зокрема, частина 1 статті 80 Конституції України встановлює: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп». У залежності від характеру правового припису, диспозиція може бути уповноважуючою, зобов’язуючою та забороняючою, про що йшла мова у попередньому підрозділі.

Під санкцією норми конституційного права зазвичай розуміють елемент її структури, що містить правовий припис про міру конституційно-правової відповідальності суб’єктів конституційного права. Більшість конституційних норм не містять санкції. Так, санкції норм конституційного права містяться в статтях 32, 56, 60, 81, 90, 111, 126 Конституції України тощо. У санкціях часто встановлюються загальні принципи відповідальності і підпорядкованості (напр., відповідальність народного депутата за невиконання принципу несумісності посад), внаслідок чого ці норми є обов’язковими. Також, вони часто мають відсильний характер, оскільки, виступаючи як міра конституційної відповідальності, знаходять своє вираження в інших галузях права адміністративному, кримінальному, цивільному тощо. Наприклад, відповідно до частини 1 статті 65 Конституції України «...шанування її державних символів є обов’язком громадян України». Як вбачається, це положення є конституційним обов’язком кожного, хто постійно проживає на території Україні, але воно не містить правового припису за неповажне ставлення до державних символів. Водночас, з метою запобігання неповажного ставлення до державних символів законодавець встановив кримінальну відповідальність за наругу над державними символами (ст. 338 Кримінального кодексу України), незаконне підняття Державного Прапора України на річковому або морському судні (ст. 339 Кримінального кодексу України).

Виконайте в команді

1. Візуалізуйте графічно класифікацію конституційних норм чи структуру норми конституційного права України (на вибір) за різними критеріями у вигляді таблиці, схеми, інфографіки тощо.

Практичне завдання 17.2

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Порівняйте загальні ознаки правових норм і специфічні ознаки норм конституційного права. Зробіть висновки.
2. Доберіть додаткові приклади норм конституційного права у таких модифікаціях: «гіпотеза — диспозиція — санкція», «гіпотеза — диспозиція», «диспозиція».
3. Доберіть приклади уповноважуючих, зобов'язуючих та забороняючих диспозицій серед норм конституційного права.
4. Доберіть приклади конституційних норм, санкцію за порушення яких передбачено в інших нормативно-правових актах. Скористайтеся допомогою вчителя І вчительки.

§ 17.3. Конституційно-правові відносини та їх види

17.3.1. Поняття, сутність та особливості конституційних правовідносин

Конституційно-правові відносини — це нормативно визначені суспільні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційного права, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин.

Великою мірою специфіка конституційних правовідносин проявляється через їх класифікацію та структурні елементи — суб'єкти, об'єкти, зміст.

Особливості конституційно-правових відносин вбачаються у тому, що вони пов’язані з правовим регулюванням політико-правових процесів, зокрема, з реалізацією державними структурами владних повноважень, з розподілом влади між цими структурами і взаємодією органів влади, з встановленням правового статусу особистості, функціонуванням інших суб’єктів політичного процесу.

Сутність конституційних правовідносин має й інші прояви. Так, конституційні норми реалізуються здебільшого не ізольовано, а у тісному зв’язку з нормами інших галузей права, тому й виникає складне сплетіння конституційних та інших видів правовідносин. Відповідно до статті 42 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. На підставі цієї норми виникають конституційні правовідносин між державою та, зокрема, громадянами, у яких держава бере на себе зобов’язання забезпечити захист вільної конкуренції та інші умови безперешкодної підприємницької діяльності, а громадянин вправі обирати вид такої діяльності, легалізовувати її у встановленому законом порядку. Однак, для реалізації цієї норми необхідний розвиток конституційних правовідносин на галузевому рівні (у цьому випадку — в господарському праві).

17.3.2. Класифікація конституційних правовідносин

За регулятивними функціями:	установчі, правовстановлювальні та охоронювальні.
За формою:	правовідносини у власному розумінні та правові стани.
За змістом:	матеріальні і процесуальні.
За характером дій суб’єктів:	активного та пасивного типу.
За часом дії:	тимчасові (термінові) та постійні (безтермінові).

Залежно від того, якою є регулятивна функція, виконувана конституційними нормами, виникають установчі, правовстановлювальні та охоронювальні відносини.

До установчих належать, передусім, загальні конституційні правовідносини, які виникають на основі конституційних принципів, статутарних, дефінітивних та інших загальнорегулятивних норм та є проявом установчого характеру Конституції. Вони опосередковують основи конституційного ладу, виражають особливі правові стани суб’єктів конституційного права, найбільш значимі соціальні зв’язки між ними.

Правовстановлюваними є такі відносини, в яких їхні суб’єкти здійснюють права та виконують обов’язки, встановлені нормою конституційного права. Вони виступають переважно як конкретні правовідносини з формулюванням суб’єктивних прав та юридичних обов’язків їх учасників. Їхньою метою є реалізація учасниками прав та обов’язків, встановлених правовою нормою. У цьому виді правовідносин проявляється динамізм суб’єктів конституційного права, відбувається дійсне поєднання конституційних норм із суспільною практикою.

Основною метою охоронювальних правовідносин є забезпечення охорони конституційно-правового припису. Такі відносини виникають як реакція держави на неправомірну поведінку суб’єктів правовідносин, за їх допомогою реалізуються заходи юридичної відповідальності.

За формою конституційні правовідносини поділяються на правовідносини у власному розумінні та правові стани. У перших чітко визначені права та обов’язки суб’єктів, а у других — хоч і чітко виділяються самі суб’єкти, зміст їх прав та обов’язків конкретно не визначено і виходить з великої кількості конституційних норм. До таких видів відносин належать, зокрема, громадянські стани (громадянство, іноземство тощо), статус Автономної Республіки Крим у складі України, статус столиці тощо.

За змістом конституційно-правові відносини поділяють на матеріальні та процесуальні. Матеріальні правовідносини складаються в процесі реалізації матеріальних норм конституційного права, коли реалізуються права та обов’язки які складають зміст правовідносини. Такі відносини виникають, наприклад, у процесі реалізації більшості норм другого розділу Конституції України, присвяченого правам, свободам й обов’язкам людини та громадянина. Процесуальні відносини виникають, відповідно, при реалізації процесуальних конституційних норм; вони носять похідний, вторинний характер, адже складають собою певну формалізовану процедуру, спрямовану на реалізацію суб’єктами своїх прав та обов’язків. Особливо велика кількість такого роду відносин виникає під час реалізації форм безпосередньої демократії (вибори, референдуми), під час реалізації органами держави своїх повноважень (законодавчий процес, процедура усунення Президента України з поста в порядку імпічменту тощо).

За характером дій суб'єктів виділяють конституційні правовідносини активного та пасивного типу. Конституційні правовідносини активного типу виникають на основі зобов’язальних норм та вимагають від зобов’язаних суб’єктів вчинення на користь уповноважених суб’єктів певних дій, без яких інтереси уповноважених суб’єктів не можуть бути задоволені. Так, відповідно до частини третьої статті 143 Конституції України органам місцевого самоврядування можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. Для реалізації органами місцевого самоврядування делегованих повноважень норма Конституції зобов’язує державу фінансувати здійснення цих повноважень за рахунок коштів Державного бюджету та передавати органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. У конституційно-правових відносинах пасивного типу, що виникають на підставі уповноважуючих та забороняючих норм, певні дії вчиняються самою уповноваженою особою, а від зобов’язаної особи вимагається одне — утримуватися від певної поведінки, тобто зобов’язана особо не повинна вчиняти будь-яких активних дій. Прикладом такого виду відносин можуть слугувати відносини, що виникають на підставі частини першої статті 32 Конституції України, яка закликає всіх суб’єктів права утриматися від втручання в особисте і сімейне життя людини.

За часом дії конституційні правовідносини розподіляються на тимчасові та постійні. Тимчасові правовідносини діють протягом певного терміну, що встановлений відповідною правовою нормою. Вони виникають у результаті реалізації конкретних норм та припиняються виконанням закладених у нормі прав та обов’язків. До тимчасових, як правило, належать правовідносини, пов’язані з виборчим процесом, проведенням референдуму тощо. Постійні правовідносини не обмежені у часі, однак це не означає, що вони вічні — їх припинення може бути викликане іншими юридичними фактами. Наприклад, смерть громадянина припиняє відносини громадянства. Зокрема, до постійних конституційних правовідносин належать всі відносини, пов’язані із правовими станами.

17.3.3. Структура конституційних правовідносин

Конституційні правовідносини мають свою структуру, тобто внутрішню взаємоузгоджену систему діалектично пов’язаних основних складових елементів — суб’єктів, об’єкту та змісту правовідносини, а також спосіб зв’язку між цими елементами.

Суб’єктний склад — одна з особливостей конституційно-правових відносин. Деякі з суб’єктів конституційно-правових відносин (народ, нація, територіальні утворення) не виступають суб’єктами правовідносин в інших галузях права. Значущість і особливість суб’єктного складу конституційних відносин підкреслюється навіть назвами розділів Конституції: чимало з них за назву мають найменування того чи іншого учасника конституційних правовідносин — «Верховна Рада України», «Президент України», «Конституційний Суд України».

Слід розрізняти поняття «суб'єкт конституційного права» та «суб'єкт конституційних правовідносин». Суб’єкт права — це потенційний учасник правовідносин. Він має суб’єктивне право та фактичну можливість вступити у правовідносини та вступить у них при настанні відповідних юридичних фактів, але на даний момент не бере безпосередньої участі у відповідній правовій взаємодії. Так, наприклад, Президент України є беззаперечним суб’єктом конституційного права, але не завжди він є учасником конкретних конституційних правовідносин, приміром, щодо усунення його з поста в порядку конституційної процедури імпічменту.

Об’єкти конституційних правовідносин як їх структуроутворюючий елемент, являють собою вищі соціальні цінності, які знайшли конституційне закріплення. Це є матеріальні, духовні та інші блага, що задовольняють або можуть задовольняти інтереси, потреби та цілі суб’єктів конституційного права та з приводу яких ці суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Отже, це є явища, з якими норма конституційного права пов’язує поведінку учасників правовідносин. У такий спосіб об’єкти конституційних правовідносин відіграють важливу роль у забезпеченні зв’язку між їх учасниками, в реалізації ними своїх інтересів, потреб та цілей, надаючи таким відносинам цілеспрямований характер. До основних об’єктів конституційно-правових відносин належать: основи конституційного ладу; людина, її права та свободи; народний суверенітет; державна влада; місцеве самоврядування; державна територія тощо.

Зміст конституційно-правових відносин складає юридичний зв’язок між суб’єктами у формі прав і обов'язків, передбачених відповідною нормою конституційного права. Ці права і обов’язки, їх наявність зумовлюють соціальну поведінку учасників та відрізняють правові відносини від неправових. Таким чином, конституційно-правові відносини виступають формою юридичних зв’язків між суб’єктами правового спілкування, що є одночасно результатом дії норм конституційного права як норм вищої юридичної сили та прямого механізму дії.

17.3.4. Суб’єкти конституційних правовідносин

Суб’єкти конституційного права, аби стати суб’єктами конституційних правовідносин, повинні мати відповідну правосуб'єктність, що включає сукупність таких елементів: правоздатність (зумовлена правовими нормами спроможність та можливість суб’єкта мати суб’єктивні права та нести юридичні обов’язки), дієздатність (зумовлена правовими нормами спроможність суб’єкта своїми усвідомленими діями набувати суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та здійснювати їх), деліктоздатність (спроможність суб’єкта нести юридичну відповідальність за свої діяння).

До числа суб’єктів конституційно-правових відносин належать:

індивіди: громадяни, іноземці, особи без громадянства. Всі вони користуються на території держави відповідними конституційними правами, несуть певний обсяг обов'язків;
спільності людей: народ як суверен та єдине джерело влади у державі; нація (як титульна, так і національні меншини); населення окремих територіальних одиниць (населення областей, районів, територіальні громади міст, селищ та сіл);
об’єднання громадян: політичні партії, громадські об’єднання, професіональні спілки, трудові колективи, релігійні організації, органи самоорганізації населення тощо;
державно-територіальні утворення: сама держава, автономії, області, міста тощо;
органи публічної влади: органи державної влади та органи місцевого самоврядування; окремим статусом в цій групі користуються депутати представницьких органів держави та місцевого самоврядування;
міжнародні органи та організації (Європейська комісія «За демократію через право» (Венеціанська комісія), Європейський суд з прав людини тощо).

17.3.5. Об’єкти конституційних правовідносин

Конституційні правовідносини не обмежуються наявністю лише суб’єктів, що мають права та обов’язки. Більш детальному вивченню правових відносин сприяє визнання наявності в їх структурі об’єкта, який визначає сенс поведінки суб’єктів. Під об’єктом правовідносин розуміють те, на що спрямоване конкретне суб'єктивне право та відповідний йому юридичний обов'язок з метою задоволення інтересів, потреб та цілей суб'єктів правовідносин. Діяльність суб’єктів конституційних правовідносин завжди спрямована на визначений об’єкт цих правовідносин, що передбачений конституційно-правовою нормою. Одночасно об’єкт конституційно-правових відносин надає цій діяльності цілеспрямований, усвідомлений характер та відіграє необхідну структуроутворюючу роль щодо інших елементів правовідносин.

Об’єкт правовідносин повинен містити в собі зацікавленість суб’єктів цих правовідносини, має забезпечувати реалізацію та захист законних прав та інтересів учасників правовідносин, оскільки сам сенс вступу в юридичні відносини полягає для його суб’єктів у тому, щоб набути прав, реалізувати наявні права, щоб цим змінити баланс своїх прав і обов’язків. До числа об’єктів конституційних правовідносин можуть бути віднесені головним чином вищі соціальні цінності, які набувають рівня конституційного закріплення і знаходять відображення у конституційних принципах. До об’єктів конституційно-правових відносин належать такі явища реальної дійсності, як: поведінка людей, діяльність органів держави і місцевого самоврядування, а також політичних партій та громадських об'єднань, державна територія, публічна влада, суверенітет, права людини, майнові та немайнові блага та інші матеріальні, духовні, соціальні цінності, з приводу яких суб'єкти конституційних правовідносин вступають у ці правовідносини і на використання чи охорону яких спрямовані суб'єктивні конституційні права та юридичні обов'язки цих суб'єктів.

17.3.6. Зміст та характер конституційних правовідносин

Конституційно-правові відносини виникають із практичної діяльності відповідних суб’єктів правових зв’язків і обумовлені їхньою соціальною поведінкою. Саме тому в єдиному змістові конституційно-правових відносин умовно виділяють юридичний зміст, який включає у себе права та обов'язки суб'єктів, та матеріальний зміст, що виражений в їхній фактичній поведінці. При цьому юридичний зміст по відношенню до матеріального виступає правовим засобом забезпечення та формування останнього.

Юридичний зміст конституційної правовідносини тісно пов’язаний з конституційно-правовою нормою, оскільки саме в ній формулюються суб’єктивні права та юридичні обов’язки суб’єктів правовідносин. Суб'єктивне право — належна суб’єкту права можливість (свобода) на свій розсуд задовольняти передбачені об’єктивним правом інтереси, потреби та цілі. Належне суб’єкту право тому називається суб’єктивним, оскільки саме від волі суб’єкта залежить, як ним скористуватися. І тут слід звернути увагу на два аспекти. По-перше, сказане свідчить про те, що конституційні правовідносини носять вольовий характер, оскільки саме від волі суб’єкта залежить порядок та спосіб реалізації свого права. Але воля суб’єкта є тут вторинною по відношенню до волі законодавця, сформульованої ним у правовій нормі. Саме тому поведінка суб’єктів окреслюється рамками правової норми. З цього випливає другий аспект реалізації суб’єктивних прав суб’єктами конституційних правовідносин: для людини і громадянина як суб’єкта перелік прав є невичерпним і відсутність у законодавстві прямої заборони є, по суті, сформульованим суб’єктивним правом, що може бути реалізоване; а для органів публічної влади як суб’єктів конституційних правовідносин суб’єктивні права зумовлені та обмежені чітким вичерпним переліком законодавчо закріплених повноважень. Юридичний обов'язок — передбачена законодавством та охоронювана державою необхідність належної поведінки суб’єкта правовідносини. Обов’язки можуть бути загальними і поширюватися на всіх без виключення учасників конституційних правовідносин, можуть поширюватися на певні групи учасників або бути індивідуалізованими.

Матеріальний зміст конституційної правовідносини становить фактична поведінка сторін, зумовлена їхніми інтересами, потребами та цілями. Метою всього конституційно-правового регулювання є намагання урівняти матеріальний зміст правовідносин з його ідеальною формою — юридичним змістом, щоб фактичні відносини складались саме у спосіб, передбачений відповідною нормою права. Це сприятиме утвердженню реальності Конституції як Основного Закону та стабілізації конституційного ладу.

Конституційні правовідносини, як і будь-які інші правові відносини, мають характер взаємодії між своїми суб’єктами. Реально правові відносини виникають лише в ході взаємодії сторін — учасників правовідносин, залежать від їхньої ініціативи, соціальної (правової, політичної) активності, і тому конституційні правовідносини — завжди продукт взаємодії їх сторін. Лише їх дії наповнюють правовідносини реальним змістом, поза взаємодією учасників правовідносини втрачають будь-який сенс.

Виконайте в команді

1. Наведіть по кілька прикладів суб'єктів конституційних правовідносин та доберіть приклади, коли суб'єкт конституційного права не виступає суб’єктом конституційних правовідносин.
2. Зобразіть графічно структуру конституційних правовідносин. Скористайтеся додатковими джерелами інформації та власним життєвим досвідом.

Практичне завдання 17.3

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Доберіть приклади конституційних правовідносин різних видів, класифікуйте їх.
2. Визначте, у чому полягає особливість суб'єктного складу конституційних правовідносин.
3. Поясніть, як ви розумієте твердження «воля суб’єкта є тут вторинною по відношенню до волі законодавця, сформульованої ним у правовій нормі».

§ 17.4. Конституція України. Декларація про державний суверенітет України. Акт проголошення незалежності України

17.4.1. Загальна характеристика Конституції України

Ухвалення 28 червня 1996 р. Конституції України стало вирішальним кроком на шляху становлення незалежної Української держави, що ознаменував якісно новий період у розвитку суспільства і держави і найбільш значущий етап у реформуванні правової системи.

Конституція України — основоположний акт установчої влади Українського народу, що встановлює основи державного та суспільного ладу, має вищу юридичну силу та характеризується прямою дією своїх приписів.

Україна, за Конституцією, проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. У цьому положенні Статті 1 в найбільш концентрованій формі виражені сутнісні характеристики Української держави. Норма, що закріплює це положення, є не стільки нормою-визначенням, яка встановлює справжній, сьогоднішній характер української державності, скільки виступає в якості норми-програми, що обумовлює шляхи розвитку держави і суспільства. Ця норма визначає весь зміст Конституції, задає її основні параметри, вона є своєрідним фундаментом для інших норм, норм-принципів, що закріплюють в Розділі І основи конституційного ладу.

Конституція України є кодифікованою розгорнутою конституцією і складається з преамбули, основної частини, прикінцевих та перехідних положень. Структурними підрозділами основної частини Конституції виступають розділи, поділені на статті, які, своєю чергою, можуть ділитися на частини (в тексті статті вони виділені абзацами), а останні — на пункти, які мають цифрову індексацію. Прикінцеві положення складаються тільки з статей, а перехідні положення поділяються на частини.

Преамбула Конституції не містить правових норм, однак встановлює виключно важливі політико-правові ідеї, розгорнуті в основній частині. Перш за все в ній закріплена ідея народного суверенітету, установча роль Українського народу («Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу ... приймає цю Конституцію ...»), потім виражені історичні, правові, духовні і моральні підстави виникнення України як суверенної держави (багатовікова історія українського державотворення, право українського народу на самовизначення, Акт проголошення незалежності України, відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями) і, нарешті, вказані цілі прийняття Конституції (забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави). Крім того, в преамбулі Конституції підкреслюється, що вона є Основним Законом України, причому саме України, а не Української держави, тобто, Конституція є Основним Законом не тільки держави, а й суспільства. Це принципово важливе положення, що дозволяє усвідомити сутність і роль Конституції в життя України.

Перший розділ закріплює фундаментальні принципи конституційного ладу України: утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов’язок держави; єдиного громадянства; народовладдя; здійснення державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову; визнання і гарантування місцевого самоврядування; верховенства права; прямої дії норм Конституції України; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги та ін.

Одним з центральних положень Конституції, які зумовлюють її демократичний зміст, є ідея проголошення людини, її життя і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю в Україні. Це ключова норма Конституції отримує свою деталізацію в II розділі «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина».

Основні засади здійснення прямої демократії встановлюються III розділом «Вибори. Референдум». Наступні розділи закріплюють систему державних органів України, основи їх організації та діяльності («Верховна Рада України», «Президент України», «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», «Правосуддя», «Конституційний Суд України»).

Два розділи присвячені територіальній організації України та особливому статусу її автономного утворення. Розділ IX «Територіальний устрій України» визначає принципи територіального устрою та систему адміністративно-територіального устрою України, а розділ X «Автономна Республіка Крим» встановлює конституційний статус останньої.

У розділі XI «Місцеве самоврядування» закладені основи організації та системи місцевого самоврядування в Україні. Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок внесення змін до Основного Закону України. Розділ XIV «Прикінцеві положення» — найкоротший. Він складається всього з двох статей і визначає момент вступу Конституції України в силу (28 червня 1996 р.) і проголошує цей день державним святом — Днем Конституції.

Призначення розділу XV «Перехідні положення» полягає в тому, що визначити порядок і терміни введення в дію окремих конституційних норм, виконання яких з моменту вступу Конституції в силу неможливо з різних причин правового, організаційного, матеріального та іншого характеру.

В правовій системі України Конституція України займає особливе місце. Вона володіє такими властивостями, які виділяють її з числа звичайних законів.

Юридичні властивості Конституції України

• Це єдиний акт, що діє в масштабі України, який має таке найменування. Конституція Автономної Республіки Крим діє в межах цього автономного утворення, приймається Верховною Радою АРК і затверджується Верховною Радою України звичайним законом.

• Конституція України має установчий, основоположний характер. Український народ за допомогою конституції засновує основи суспільного і державного устрою. Положення Конституції є первинними відносно норм інших правових актів України. Це означає, що при прийнятті Конституції, а також при внесенні до Основного Закону змін і доповнень, законодавець не обмежений діючими законами і підзаконними актами, яким можуть не відповідати введеним новелам. Якраз навпаки, — при затвердженні таких змін ці акти повинні бути скасовані або приведені у відповідність з конституційними нововведеннями.

• Конституція України — єдиний в правовій системі акт, який регулює суспільні відносини в усіх сферах суспільного життя. Жоден закон, а тим більше підзаконний акт не має такого широкого предмета правового регулювання і жоден акт не визначає в цих сферах вихідні засади суспільного життя.

• Всі закони та підзаконні акти в Україні приймаються на основі Конституції України. Конституційні норми і принципи виступають як своєрідний правовий фундамент системи права. Поправки, внесені до Конституції, передбачають внесення змін до поточного законодавства в разі його невідповідності конституційним нормам.

• Конституція України має вищу юридичну силу, яка полягає в тому, що всі нормативні акти в Україні не повинні суперечити конституційним положенням. Якщо ж таке протиріччя буде встановлено, то норми, які не відповідають приписам Основного Закону, повинні бути в порядку, визначеному законом, приведені у відповідність з Конституцією або скасовані.

• Норми Конституції України є нормами прямої дії. Пряма дія конституційних норм в Україні означає, що вони повинні застосовуватися судами, іншими правозастосовними органами і за відсутності або наявності пробілів, деталізуючих їх законів та інших нормативних актів.

• Конституцію України відрізняє особливий ускладнений порядок її перегляду та внесення змін і доповнень. Цей порядок детально регламентований в розділі XIII Конституції. На відміну від звичайних законів, що вимагають для її прийняття простої більшості голосів від конституційного складу Верховної Ради України, для внесення змін і доповнень до Конституції необхідно, за загальним правилом кваліфікована більшість (не менше двох третин голосів від конституційного складу Верховної Ради України). При цьому Конституція України встановлює два різних порядку для внесення поправок до відповідних розділів Основного Закону.

• Крім того, Конституція, забезпечуючи максимальну правову охорону прав людини і державного суверенітету, встановлює, що зміни Основного Закону неможливі, якщо вони передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

• Верховна Рада України розглядає законопроект про внесення змін до Конституції України тільки за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту зазначеним вище вимогам. Таким чином, Основний Закон забезпечується особливою правовою охороною.

Прийняттю Конституції України передувало ухвалення важливих актів в процесі національного державотворення, серед яких Декларація про державний суверенітет України 1990 року та Акт проголошення незалежності України 1991 року.

17.4.2. Декларація про державний суверенітет України

Декларація про державний суверенітет України проголосила 16 липня 1990 року державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Декларація складається з десяти розділів, що охоплюють основні питання, які стосуються існування держави як політичної організації Українського народу. Зокрема в розділі І «Самовизначення української нації» встановлюється, що Україна розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення, здійснює захист і охорону національної державності українського народу.

Розділ II присвячений засадам здійснення народовладдя. Тут зазначено, що громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Наступний розділ присвячений питанням здійснення державної влади. Декларація закріплює у ньому, що Україна є самостійною у вирішенні будь-яких питань свого державного життя та забезпечує верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території. Крім того, встановлюється принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Четвертий розділ Декларації врегульовує питання громадянства. Всім громадянам гарантуються права і свободи, які передбачені Конституцією та нормами міжнародного права, визнаними Україною. Держава забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Важливим є розділ V, який встановлює територіальне верховенство. Зазначається, що територія України в існуючих кордонах є недоторканою і не може бути змінена та використана без її згоди, Україна самостійно визначає адміністративно-територіальний устрій Республіки та порядок утворення національно-адміністративних одиниць.

Важливою сферою забезпечення державного суверенітету є економічна самостійність, якій присвячений VI розділ Декларації. Важливими положеннями тут є закріплення виключного права Народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки і використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Україна самостійно створює банкову (включаючи зовнішньоекономічний банк), цінову, фінансову, митну, податкову системи, формує державний бюджет, а при необхідності впроваджує свою грошову одиницю. Україна забезпечує захист всіх форм власності.

Сьомий розділ Декларації присвячений екологічний безпеці. Тут Декларація закріплює право України самостійно встановлювати порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Також зазначається, що Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молодого покоління.

Важливим у становленні кожної держави є культурний розвиток. У відповідному розділі Декларації зазначається, що Україна є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку. Крім того, зазначено, що Україна забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя.

Останні два розділи присвячені питанням безпеки і міжнародних відносин. Відповідно закріплено, що Україна має право на власні Збройні Сили та має власні внутрішні війська та органи державної безпеки. Як суб’єкт міжнародного права Україна здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Детальніше з текстом Декларації про державний суверенітет України ви можете ознайомитися за покликанням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/55-12#Text

17.4.3. Акт проголошення незалежності України

Акт проголошення незалежності України ухвалений 24 серпня 1991 року. Це невеличкий за обсягом політико-правовий документ, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України, територія якої є неподільною і недоторканною.

Мовою нормативно-правового акту

ПОСТАНОВА

Верховної Ради Української РСР

Про проголошення незалежності України

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1991, № 38, ст.502)

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1427-12#Text

АКТ

ПРОГОЛОШЕННЯ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто

проголошує

незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

24 серпня 1991 року

Акт проголошення незалежності України став історичним документом та поворотним пунктом у становленні української державності. Він був підтриманий 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі (понад 90% голосів громадян, що взяли участь в голосуванні).

Наповнення цього Акту реальним змістом відбувається і через ухвалення Конституції та законів України, і через роботу органів державної влади та місцевого самоврядування, і через щоденну працю кожного громадянина України.

Особливої важливості цей документ набув під час агресії проти України тієї держави, для якої українська незалежність споконвіку становила загрозу режиму. Розпочата нею 2014 року війна є саме війною за незалежність України, що особливо підкреслює значущість цього Акту в нашій історії та правовій системі.

17.4.4. Правонаступництво України

Після проголошення незалежності вагому роль відіграв Закон України «Про правонаступництво України», який складався з 9 статей, що врегульовували найважливіші питання початкового моменту новітньої історії України як незалежної держави. Він запобігав «правовому вакууму» на період до ухвалення Конституції України, визначав правомочність діяльності державних органів і відомств, державний кордон, підтверджував міжнародні зобов’язання України та правонаступництво прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Громадянами України визнавалися «усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України».

Мовою нормативно-правового акту

Закон України «Про правонаступництво України»

(ухвалено 12 вересня 1991 р., чинний від 5 жовтня 1991 року)

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1543-12#Text

Стаття 5. Державний кордон Союзу РСР, що відмежовує територію України від інших держав, та кордон між Українською РСР і Білоруською РСР, РРФСР, Республікою Молдова за станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном України.

Стаття 6. Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.

Стаття 7. Україна є правонаступником прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки.

Надалі, після прийняття Конституції України, подібні за значущістю акти, які визначають напрямки розвитку держави, ухвалювали у формі законів про внесення змін до Конституції України. Так, після Революції Гідності та під час війни знаковим стало ухвалення 2019 року змін, зокрема, до Преамбули Конституції, якими встановлено, що Конституція прийнята «піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України та підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України». У такий спосіб парламент від імені Українського народу на найвищому юридичному рівні визначив місце України в світі та її зовнішньополітичний курс.

Виконайте в команді

Укладіть короткий перелік властивостей Конституції України, які відрізняють її від інших нормативно-правових актів. Доберіть до кожної з цих властивостей відповідну статтю Конституції України, яка розкриває і закріплює її.

Практичне завдання 17.4

Застосуйте знання з теми, виконавши завдання:

1. Визначте призначення преамбули, перехідних та прикінцевих положень Конституції України.
2. Сформулюйте визначення поняття «державний суверенітет», користуючись основними державотворчими актами України.
3. Укладіть назви запропонованих нормативно-правових актів у правильній хронологічній послідовності:

Конституція України; Декларація про державний суверенітет України; Закон України «Про правонаступництво України»; Акт проголошення незалежності України.

Для закріплення теми «Конституційне право України»:

1. Назвіть предмет конституційного права, суб’єкти конституційно-правових відносин, метод конституційно-правового регулювання, джерела конституційного права.
2. Укладіть коротке пояснення для учнів 5 класу про Основний Закон, застосувавши поняття «конституція» в юридичному та лінгвістичному сенсах.
3. Опишіть структуру Конституції України.
4. Поясніть значення терміна «правонаступництво».
5. Оцініть Конституцію як Основний Закон держави.
6. Проаналізуйте Декларацію про державний суверенітет України та Акт проголошення незалежності України.
7. Наведіть приклади нормативно-правових актів, що належать до галузі конституційного права.

Зміст