Зарубіжна література. 7 клас. Ковбасенко
Джон Бойн. «Хлопчик у смугастій піжамі»
• Що, на ваш погляд, важливіше в художній книжці: пожива для розуму чи пожива для серця, тобто емоції, які вона викликає в читачів і читачок?
• Чому Джон Бойн вважає визначальним саме емоційне сприйняття книжок?
• Чи знаєте ви, що таке «емоційний інтелект» і як книжки допомагають його розвивати?
Разом із дев’ятирічним хлопчиком Бруно (хоча це книжка не для дев’ятирічних) ви зможете вирушити в подорож і зробити дослідження. І рано чи пізно ви з Бруно дійдете до огорожі з колючого дроту. Такі паркани, на жаль, існували у світі. Автор дуже сподівається, що завдяки вам їх більше ніколи не буде і жодній дитині ніколи знову не доведеться перетинати такі кордони.
Джон Бойн
Джон Бойн (нар. 1971) - один із найуспішніших сучасних літераторів. Він народився і виріс у столиці Ірландії - Дубліні. З раннього дитинства Джону подобалося читати й писати. Його улюбленими письменниками були Чарльз Дікенс і Джон Ірвінґ. Родина Джона була релігійна, тож у дитинстві він допомагав священнику, навчався в католицькій школі. Від церкви його відвернуло те, що священники, які викладали у школі, не лише лякали дітей карами за провини, а й часто вдавалися до фізичних покарань, роздавали стусани, били учнів різками.
Джон Бойн. Фото із сайту письменника
Пишучи художні твори, ми завжди прагнемо передати людський досвід. Сам я людина більш емоційна, ніж раціональна. Тому пишу більше від серця, ніж із голови. Мені важливіше, щоб моя розповідь когось зворушила, ніж щоб про неї сказали: це добра пожива для розуму.
З інтерв’ю письменника
Джон Бойн закінчив престижний Триніті-коледж у Дубліні, здобувши ступінь бакалавра англійської літератури. Потім навчався в Університеті Східної Англії, де був одним із найкращих студентів, опанував словесну майстерність і став магістром творчого письма, тобто професійним письменником.
За більш ніж 30-річну мистецьку кар’єру Джон Бойн опублікував 15 романів для дорослих читачів, 6 дитячих книжок і збірку оповідань. Його статті про літературу і культуру з’являлися в найвідоміших міжнародних газетах і журналах. Джон Бойн став лауреатом чотирьох ірландських книжкових і багатьох міжнародних літературних премій. Романи письменника перекладено 60 мовами світу.
Головний корпус Триніті-коледжу
Найвідомішим романом Джона Бойна сьогодні є «Хлопчик у смугастій піжамі» (2006). У світі продано понад 11 мільйонів примірників книжки. Автор цього бестселера отримав низку літературних премій, зокрема премію миру імені Ґустава Гайнемана в Німеччині за поширення правди про Голокост1.
1 Голокост (англ. holocaust - винищення) - так називають масове винищення (геноцид) євреїв під час Другої світової війни. Загальна кількість жертв єврейського народу становила понад шість мільйонів осіб.
Темою Голокосту Джон Бойн зацікавився у 15 років, коли шкільний учитель дав список книжок, які клас мав прочитати за літо, а потім поділитися своїми думками. Випадково перші дві, взяті в бібліотеці, були про Другу світову війну і Голокост. Прочитані книжки справили на юнака дуже сильне враження і впродовж наступних років Джон Бойн неодноразово повертався до цієї теми. Він прочитав десятки романів, переглянув багато художніх і документальних фільмів. Жодний із членів його родини не постраждав від війни, але майбутній письменник, вражений таким злочином проти людства, вирішив розповісти про це в романі «Хлопчик у смугастій піжамі».
Зараз Джон Бойн працює артдиректором великої книгарні, проводить книжкові презентації, творчі зустрічі з представниками письменницького кола, організовує концерти, виставки, інші мистецькі заходи в приміщенні цієї крамниці.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
- 1. Як дитячі вподобання визначили долю Джона Бойна?
- 2. Чому письменник вирішив написати книжку про Голокост?
Історія, написана серцем
Якось Джон Бойн побачив двох хлопчиків, розділених огорожею, які сиділи один навпроти одного. Це стало творчим поштовхом до створення художнього образу. Чорновий варіант роману «Хлопчик у смугастій піжамі» було написано за якихось 60 годин.
Книжка розкриває історію дружби між Шмулем, єврейським хлопчиком, в’язнем концтабору «Аушвіц», і Бруно, німецьким хлопчиком, сином коменданта табору смерті. Це розповідь про Голокост через наївне сприйняття дитини. Ми бачимо жахіття Другої світової війни очима головного героя, дев’ятирічного Бруно, неупередженого в ставленні до єврейського народу і невинного у звірствах нацизму.
Щоб здійснити масове знищення євреїв, нацисти збудували табори смерті в окупованій Німеччиною Польщі. У вагонах для худоби до цих таборів перевозили євреїв з усієї Європи. Поневолених змушували страждати, позбавляючи їжі, води, тепла та медичної допомоги. Часто люди гинули в дорозі.
Деякі бранці, кого гітлерівці вважали здоровими та сильними, мали шанс вижити, бо потрапляли на примусові роботи. Переважну ж більшість депортованих майже відразу після прибуття відправляли до газових камер.
Табори смерті були навмисно спроєктовані й збудовані для фізичного винищення людей. Засобом убивства нацистам слугували газові камери - спеціальні приміщення, до яких закачували смертельний газ. У табірному комплексі «Аушвіц-Біркенау» було чотири газові камери. Щодня нацисти вбивали там понад 6 тисяч людей. Усього в таборах смерті знищили більш ніж 2,7 мільйона євреїв. В’язнями Аушвіцу були й українці, які боролись проти фашизму.
11 квітня в усьому світі відзначають Міжнародний день визволення в’язнів нацистських концтаборів. Цього дня 1945 року відбулося повстання в’язнів концтабору «Бухенвальд».
• Дізнайтесь значення слів «нацизм» і «фашизм», використовуючи словник іншомовних слів або інтернет-джерела.
Євреї з Угорщини на пероні біля табору смерті «Аушвіц-Біркенау» в Польщі. Травень 1944 р.
Сюжет роману вигаданий: це казка про дитячу дружбу і водночас трагедія світового масштабу. Неймовірна оповідь захоплює читачів і читачок, бентежить їх та змушує замислитися про добро і зло, силу дружби і любові до ближнього.
Сам Джон Бойн дуже пишається своїм романом попри те, що критики часто дорікають авторові за історичну недостовірність. Він сприймає зауваження як цілком слушні, але наголошує: його книжка - не посібник з історії, а художній твір.
Письменник вважає: якщо його роман спонукає читачів і читачок плекати історичну пам’ять і хоча б деякі з них глибше зацікавляться минулим, то для нього це і є найважливіше досягнення твору.
ХЛОПЧИК У СМУГАСТІЙ ПІЖАМІ
(уривки)
Дев'ятирічний Бруно жив у Берліні в п'ятиповерховому будинку з татом, мамою та сестрою Гретель, старшою на три роки. Хлопчик називав її Безнадійним Випадком. У їхньому будинку мешкали покоївка Марія та дворецький Ларс. Якось у них пообідав Фурор1, і родина Бруно покинула Берлін, бо батька призначили на нову посаду.
1 Тут гра слів. Так Бруно називав фюрера (з нім. вождь), тобто Адольфа Гітлера, який правив Німеччиною у 1930-1940-х роках.
Після того, як батько Бруно отримав новий однострій, всі мусили називати його комендантом. А за кілька днів до переїзду з Берліна тато повідомив, що до них приїде Фурор, бо хоче щось обговорити з ним. Коли Бруно поцікавився, хто такий Фурор, він зауважив: хлопчик неправильно вимовляє це слово. Гретель пояснила, що ця людина править країною.
Напередодні візиту дітям дали настанови, як поводитися, адже для батькової кар'єри дуже важливо, щоб сьогоднішній вечір минув успішно. Вони мали виявити до Фурора ту чемність і повагу, на яку заслуговує такий великий вождь. Фурор, набагато нижчий і слабший за батька, водночас був найбезцеремоннішим і найбрутальнішим гостем, якого будь-коли бачив Бруно. Увечері батьки щось схвильовано обговорювали. Мати непокоїлася, якими виростуть діти в такому місці. Через два дні родина вже готувалася до від'їзду. Так почалася ця історія...
Хлопчик знав, ким працюють батьки його друзів, але про батькову роботу не знав нічого, крім того, що його тато - «чоловік, на якого треба зважати», і що Фурор має на нього великі сподівання.
Новий будинок вразив хлопчика: він стояв посеред порожнього, занедбаного місця, інших будинків поруч не було, отже, поруч не було дітей. Щось у новому будинку, який Гретель прозвала «Геть-Звідси», навіювало Бруно думку, що тут ніхто ніколи не сміявся. У дитячій кімнаті було віконце, через яке вони побачили дітей, і Гретель почала молитися, аби якнайшвидше повернутися до Берліна. Крім дітей, там були чоловіки різного віку - і жодної дівчини.
В’їзні ворота в концтабір «Аушвіц-Біркенау»
На воротах напис німецькою «Arbeit macht frei» - «Робота визволяє».
З вікна кімнати Гретель відкривався вид на ошатний сад із квітами і приємною доріжкою з лавою. З кімнати Бруно можна було побачити високу загорожу з колючого дроту. Вона була вищою, аніж дім, у якому жили діти, і підтримували її величезні дерев'яні стовпи, схожі на телеграфні. На загорожі величезні мотки колючого дроту закручувалися у спіралі. Гретель відчула несподіваний біль у тілі, коли побачила гостряки, що стриміли по всій довжині загорожі. За нею не було трави. Навколо не було нічого, крім низеньких хатин, великих квадратних будівель і кількох далеких струменів диму. Діти нічого не розуміли. Бруно і Гретель бачили сотні людей з опущеними головами, на яких кричали і яких кудись вели солдати. Перед ними було так багато хатин, і табір простягався в таку далечінь, що вони не бачили, де він закінчується, і виникало враження, що людей тут не сотні, а тисячі. Бруно здивувало, що всі вони були вдягнені однаковісінько: у смугасті піжами й шапочки.
Бруно вирішив переконати батька, що вони повинні повернутися додому. Батько відповів, що іноді бувають речі, які люди мусять робити в житті, й у них немає вибору. Бруно запитав, що поганого зробив його батько, чому Фурор відправив його в таке бридке місце. Батько засміявся і сказав, що хлопчик не розуміє, яке значення має його посада, і він має змиритися з неминучим. Наостанок хлопчик запитав, хто ці люди, які однаково одягнені. Батько відповів, що вони взагалі не люди. Бруно не варто про них турбуватися, бо вони не мають нічого спільного з хлопчиком. Коли Бруно виходив з кабінету, батько повернув його, бо хлопчик забув вигукнути «Хайль Гітлер!».
До Бруно й Гретель почав приїжджати вчитель гер Ліст. Але хлопчику було нудно. Він переодягнувся в старі пальто та черевики й вирушив досліджувати довкілля. Бруно дізнався за табличкою на лавці, що її встановили на честь відкриття табору 19 червня 1940 року. Він вирішив прогулятися понад загорожею з колючого дроту. По той бік загорожі він побачив хлопчика в смугастій піжамі із сумним обличчям, який сидів на землі. Його голі ноги були брудними, а на руці він мав пов'язку з зіркою. Бруно ніколи не бачив худішого й сумнішого хлопчика. Його звали Шмулем, і народився він 15 квітня 1934 року, як і Бруно. Бруно зрадів, адже сподівався, що зустрів друга. Шмуль розповів, що родом із Польщі. Колись він жив дуже добре, до нього ставилися по-дружньому, і в них було вдосталь їжі.
Бруно розказав, що хоче стати дослідником, коли виросте, і поцікавився, чому за загорожею так багато людей і що вони там роблять.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Шмуль намагається відповісти на запитання Бруно
- Я знаю лише таке, - почав Шмуль. - До того, як ми приїхали сюди, я жив зі своєю мамою, батьком і братом Йосипом у маленькій квартирці над майстернею, де тато виготовляв годинники. Щоранку о сьомій годині ми разом снідали, а поки ми були у школі, тато ремонтував усі годинники, які люди приносили йому, й виготовляв нові. Він подарував мені чудового годинника, якого в мене більше нема.
Жовтий значок - шестикутна зірка жовтого кольору, яку обов'язково мали носити євреї на одязі під час Голокосту
- А що з ним сталося? - запитав Бруно.
- Вони забрали його в мене.
- Хто?
- Солдати, звичайно, - сказав Шмуль, так ніби це було найочевиднішою річчю у світі.
- А потім одного дня все почало змінюватися, - провадив Шмуль свою розповідь. - Я прийшов додому зі школи й побачив, що моя мати виготовляє для всіх нас пов’язки зі спеціальної тканини й малює зірку на кожній із них. Ось таку.
Він намалював указівним пальцем на покритому пилюкою ґрунті:
І вона сказала нам, аби щоразу, виходячи з дому, ми вдягали на руку одну з цих пов’язок.
- Мій тато також носить на руці пов’язку, - сказав Бруно. - На своєму однострої. Вона дуже гарна. Яскраво-червона з чорно-білим малюнком на ній.
Він накреслив указівним пальцем інший малюнок на своєму боці колючої загорожі.
- Але ж вони зовсім різні, - сказав Шмуль.
- Ніхто ніколи не наказував мені носити пов’язку на рукаві, - сказав Бруно.
- Але я ніколи не просив, щоб мені її дали, - сказав Шмуль.
- Проте, думаю, мені це сподобалося б, - сказав Бруно. - Хоч не знаю, яку я носив би з більшим задоволенням, таку, як у тебе, чи таку, як у тата.
• Як ви розумієте слова Шмуля: «Я ніколи не просив, щоб мені її дали»? Чому тоді він носить цю пов’язку?
• Коли Бруно сказав, що його тато (начальник концтабору) носить на руці пов’язку, він мав на увазі фашистську свастику, яку, через злочини гітлеризму проти людяності, зараз заборонено в усіх цивілізованих країнах.
• До слова, на гітлерівську свастику напрочуд схожий той знак «Ζ», що його нині використовують російські агресори в Україні. Недаремно їх називають «рашистами».
Шмуль похитав головою і продовжив свою розповідь. Він більше не думав про своє минуле, бо йому було дуже сумно згадувати своє життя над годинниковою майстернею.
- Ми носили пов’язки на рукавах протягом кількох місяців, - сказав він. - А потім знову все змінилося. Я прийшов додому одного дня, й мама сказала, що ми більше не зможемо жити в нашому домі.
- Це саме сталося й зі мною! - скрикнув Бруно, зрадівши, що він був не єдиним хлопцем, якого примусили переселитися. - Фурор прийшов до нас обідати, після чого ми переселилися сюди. І я ненавиджу бути тут, - голосно додав він. - Фурор теж приходив до вас і наказав вам переселитися сюди?
- Ні, та коли нам сказали, що нам не дозволено далі жити в нашому домі, то ми мусили перебратися в іншу частину Кракова, де солдати збудували хатини, оточені високим муром, і моя мати, мій батько, мій брат і я мусили жити в одній кімнаті.
- Усі ви? - запитав Бруно. - В одній кімнаті?
- І не тільки ми, - сказав Шмуль. - Там жила ще одна родина, де батько й мати постійно билися між собою, а один із їхніх синів був більший, ніж я, і він бив мене, хоч я не вчинив нічого поганого.
- Ви не могли всі жити в одній кімнаті, - сказав Бруно, хитаючи головою. - Це безглуздо.
- Усі ми жили там, - підтвердив Шмуль, кивнувши головою. Одинадцятеро людей.
Бруно розкрив рота, щоб знову йому заперечити (він не міг повірити, що одинадцятеро людей могли жити в одній кімнаті), але передумав.
- Ми жили там ще кілька місяців, - провадив Шмуль, - усі ми - у тій одній кімнаті. Там було одне маленьке вікно, але я не любив дивитися в нього, бо бачив стіну, а я ненавидів стіну, бо наш справжній дім був із її протилежного боку. І та частина міста була найгіршою з усіх, бо там завжди панував гамір і заснути було неможливо. І я ненавидів Луку, хлопця, який не переставав мене бити, хоч я нічого поганого не робив.
- Гретель б’є мене іноді, - сказав Бруно. - Вона моя сестра, - додав він. - І Безнадійний Випадок. Але незабаром я стану більшим і сильнішим, ніж вона, і вона тоді не знатиме, кого їй бити.
- Потім одного дня приїхали солдати на величезних вантажівках, - провадив Шмуль, якого, схоже, анітрохи не зацікавили витівки Гретель. - І всім наказали покинути оселі. Багато людей не хотіли нікуди їхати й ховалися, де тільки могли, але зрештою, я думаю, солдати переловили всіх. І вантажівки перевезли нас до потяга, а потяг... - він завагався на мить і став кусати собі губу. Бруно здалося, що Шмуль зараз заплаче, й він не міг зрозуміти чому.
- Потяг був жахливий, - сказав Шмуль. - По-перше, нас було надто багато в кожному вагоні. Там майже неможливо було дихати. І стояв нестерпний сморід.
- Це тому, що ви напхалися в один потяг, - сказав Бруно, пригадавши два потяги, які він бачив на станції, коли вони покидали Берлін. - Коли ми їхали сюди, на протилежному боці платформи стояв інший потяг, але, схоже, його ніхто не бачив. Саме в нього ми й посідали. Ви також мали би сісти в нього.
- Не думаю, що нам би це дозволили, - сказав Шмуль, похитавши головою. - Ми не могли вийти зі свого вагона.
- Двері в кінці, - пояснив Бруно.
- Там не було дверей, - сказав Шмуль.
- Звичайно, там були двері, - сказав Бруно, зітхнувши. - Вони в кінці вагона, - повторив він. - Відразу після буфету.
- Там не було дверей, - наполягав Шмуль. - Якби вони були, ми всі вибігли б назовні.
Бруно щось промурмотів на тему: «Звичайно, вони були», - але так тихо, що Шмуль не почув.
- Коли потяг нарешті зупинився, - провадив Шмуль, - ми були в якомусь дуже холодному місці, і нам треба було йти.
- Нам подали автомобіль, - сказав Бруно тепер дуже голосно.
- Маму від нас забрали, а тата, Йосипа й мене оселили в хатині, де ми живемо досі.
Розповівши свою історію, Шмуль дуже засмутився, і Бруно не розумів чому; його поневіряння не здавалися йому такими жахливими, тим більше, що дуже схожу пригоду довелося пережити і йому.
Залізнична колія, що вела до нацистського табору смерті «Аушвіц-Біркенау»
- Там є багато інших хлопців? - запитав Бруно.
- Сотні, - відповів Шмуль.
Очі в Бруно широко розплющилися.
- Сотні? - перепитав він, приголомшений. - Це вкрай несправедливо. Нема нікого, з ким я міг би погратися по цей бік загорожі. Нема жодного хлопця.
- Ми не граємося, - сказав Шмуль.
- Не граєтеся? Чому?
- У які ігри можемо ми гратися? - запитав він.
- У все що завгодно. У футбол, наприклад. Або в дослідження. До речі, ви там маєте що досліджувати? Щось цікаве?
Шмуль похитав головою й нічого не відповів. Він оглянувся назад, на хатини, а тоді знов обернувся до Бруно. Він не хотів ставити останнього запитання, але болі в шлунку примусили його:
- Ти не маєш із собою чогось їстівного? - запитав він.
- Боюся, що ні, - сказав Бруно. - Я хотів узяти із собою плитку шоколаду, але забув.
- А хліба в тебе немає?
Бруно похитав головою.
- Немає нічого, - сказав він. - Обід у нас подають о пів на сьому. А коли обідаєте ви?
Шмуль знизав плечима й підвівся на ноги.
- Думаю, я ліпше піду, - сказав він.
- Можливо, ти зможеш прийти обідати до нас одного вечора, - сказав Бруно, хоч і не був переконаний, що це добра думка.
- Можливо, - сказав Шмуль, але в його словах прозвучав сумнів.
- Або я прийду до тебе, - сказав Бруно. - Можливо, я прийду, щоб зустрітися з твоїми друзями, - додав він із надією в голосі. Він сподівався, що Шмуль сам запросить його в гості, але жодного знаку про це не було.
- Ти перебуваєш на неправильному боці загорожі, - сказав Шмуль.
- Я міг би пролізти під нею, - сказав Бруно, нахилившись і піднявши із землі колючий дріт.
Посередині між двома дерев’яними телеграфними стовпами він підіймався досить легко, й такий малий хлопчик, як Бруно, міг там легко пролізти.
• Як ви розумієте слова Шмуля: «Ти перебуваєш на неправильному боці загорожі»? Про яку загорожу тут ідеться? Чи трапляється схожий вислів у подальшому? Якщо так, то чи підтверджується ваш висновок?
Шмуль подивився, як Бруно намагався це проробити, й нервово поточився:
- Мені треба повертатися назад, - сказав він.
- Тоді я пролізу до тебе якогось іншого вечора, - сказав Бруно.
- Мені не дозволено бути тут. Якщо вони спіймають мене, у мене будуть проблеми.
Він обернувся й пішов геть, і Бруно знову відзначив, яким маленьким і худим був його новий друг. Він нічого не сказав про це, бо надто добре знав, як прикро ти почуваєшся, коли хтось критикує тебе за низенький зріст, а йому зовсім не хотілося скривдити Шмуля.
- Я прийду завтра! - закричав Бруно навздогін хлопчикові, що швидко віддалявся, а Шмуль нічого не відповів. Натомість він дуже швидко побіг до табору, залишивши Бруно самого-одного.
Бруно вирішив, що мав досить досліджень для одного дня, й рушив додому, збуджений тим, що з ним сталося, прагнучи чимдуж розповісти матері, батькові й Гретель - яка так йому позаздрить, що мало не лусне, - а ще Марії, кухарці та Ларсу про свою сьогоднішню пригоду та свого нового друга з чудернацьким ім’ям, розповісти про той дивний факт, що вони народилися в один день, але чим ближче він підходив до свого будинку, тим більше думав про те, що це ні до чого доброго не призведе.
Електричний паркан із колючого дроту в концтаборі «Аушвіц-Біркенау»
Зрештою, міркував він, вони можуть не захотіти, щоб я з ним дружив, і якщо таке станеться, то можуть узагалі заборонити мені виходити з дому. На той час, коли він увійшов у парадні двері й відчув запах біфштекса, який смажили в печі на обід, він вирішив, що ліпше йому поки що тримати язика на припоні й не згадувати про свою зустріч жодним словом. Це буде його власна таємниця.
Бруно дотримувався думки, що коли батьки, а особливо сестри чогось не знають, то це не завдає їм великої шкоди.
Бруно зрозумів, що він не повернеться до Берліна найближчим часом. Щодня після уроків він ішов на зустріч зі Шмулем.
Якось Шмуль зізнався, що хотів би працювати в зоопарку, бо любить тварин. Бруно сказав, що хоче стати солдатом, як тато. Не таким, як лейтенант Котлер, а добрим солдатом. Шмуль заперечив, бо добрих солдатів не існує. Бруно не погодився, адже Фурор доручає татові великі справи, тому що він добрий солдат. Батько був батьком, і Бруно вважав несправедливим, що хтось говорить погане про нього.
Хлопчики вирішили не сперечатися. Через декілька хвилин Шмуль тихо сказав: «Ти не знаєш, що тут відбувається».
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Бруно вельми правдоподібно Бреше
Протягом кількох тижнів після цього Бруно йшов із дому, коли гер Ліст закінчував свої уроки, а мати лягала поспати після полудня, й ішов понад загорожею, щоб побачитися зі Шмулем, який майже щодня чекав на нього, сидячи зі схрещеними ногами на землі, дивлячись на пилюку під собою.
Щодня Бруно запитував Шмуля, чи той дозволить йому пролізти під колючим дротом, щоб вони могли погратися вдвох на протилежному боці загорожі, але щодня Шмуль казав йому, що не треба, що це погана думка.
- Я не знаю, чому ти так пориваєшся приповзти сюди, - казав Шмуль. - Тут немає нічого гарного.
- Ти не намагався жити в моєму будинку, - казав Бруно. - По-перше, у ньому немає навіть п’ятьох дверей, лише три. Як можна жити в такому вузькому просторі?
Він забув розповідь Шмуля про те, як в одній кімнаті жило одинадцятеро людей до того, як їх привезли в табір Геть-Звідси, й серед них був хлопець Лука, який бив Шмуля, навіть якщо той не робив нічого поганого.
Одяг в’язнів «Аушвіца»
Одного дня Бруно запитав, чому Шмуль і всі інші люди по той бік загорожі носять однакові смугасті піжами й однакові тканинні шапочки.
- Це вони нас так одягли, коли привезли сюди, - пояснив Шмуль. - Вони забрали наш колишній одяг.
- Але ви ніколи не прокидаєтеся вранці й не хочете вдягти щось інше? У вашому гардеробі має бути якийсь інший одяг.
Шмуль блимнув очима й розтулив рота, аби щось сказати, але передумав.
- Мені не подобаються смуги, - сказав Бруно, хоч це була неправда.
Насправді йому подобалися смуги, і йому вкрай набридло носити штани, сорочки, краватки й черевики, надто тісні йому, тоді як Шмуль та його друзі мусили носити смугасті піжами весь час.
Якогось ранку Бруно прокинувся й завважив, що вперше за кілька тижнів із неба падає густий дощ. Він почався ще опівночі, і Бруно навіть думав, що дощ не дасть йому спати, та коли Бруно прокинувся, то не пам’ятав, як усе почалося. Коли вранці він з’їв свій сніданок, дощ досі падав. Під час уроків із гером Лістом дощ досі йшов. Коли він заходився їсти другий сніданок, дощ не припинився. Це був поганий знак, який означав, що він не зможе покинути дім і зустрітися зі Шмулем.
Бруно хотілося розказати Гретель про Шмуля. Хлопчик вигадав хитрість, наче Шмуль - його уявний друг.
Бруно зрозумів, що справді хотів трохи поговорити про Шмуля, й був найліпший спосіб зробити це, не розповідаючи їй правди про його існування.
- Ми розмовляємо про все на світі, - сказав він їй. - Я розповідаю йому про наш дім у Берліні та про наші будинки, вулиці й прилавки, з яких продають фрукти та городину, про кав’ярні й про те, що не варто виходити в місто в суботу, якщо не хочеш, щоб тебе штовхали від стовпа до стовпа, і про Карла, Даніеля та Мартіна, моїх найкращих у житті друзів.
- Як цікаво, - сказала Гретель саркастичним тоном, бо вона нещодавно відсвяткувала день народження, мала вже тринадцять років і вважала цей сарказм1 вершиною витонченості. - А що він розповідає тобі?
1 Сарказм - зла й уїдлива насмішка.
- Він розповідає мені про свою родину та про годинникову майстерню, над якою він жив, і про пригоди, які з ним сталися згодом, і про друзів, які в нього були, і про людей, яких він тут знає, і про хлопців, які з ним гралися, але тепер їх немає, вони зникли, навіть не попрощавшись із ним.
- Це звучить як повний кошик сміху, - сказала Гретель. - Я б хотіла, щоб він був моїм уявним другом.
- А вчора він сказав мені, що його дідуся ніхто не бачив уже протягом кількох днів, і ніхто не знає, де він є, і щоразу, коли мій друг запитує про це батька, той починає плакати й обіймати Шмуля так міцно, що він боїться бути задавленим до смерті.
Бруно закінчив свою розповідь і відчув, що його голос став дуже спокійним. Він повторював те, що йому справді розповідав Шмуль, але він тоді чомусь не розумів, як тяжко доводилося його другові. Та коли Бруно сам усе це проговорив, то він гірко пожалкував, що не сказав тоді нічого, щоб утішити Шмуля, а натомість наплів йому різних дурниць про дослідження.
«Я попрошу в нього пробачення завтра», - сказав він собі.
- Якби батько знав, що ти розмовляєш із другом, який існує лише в твоїй уяві, це йому не сподобалося б, - сказала Гретель. - Думаю, ти повинен припинити ці розмови.
- Чому? - запитав Бруно.
- Бо вони шкодять здоров’ю, - сказала вона. - Це перша ознака божевілля.
Бруно похитав головою.
- Не думаю, що я зможу їх припинити, - сказав він після тривалої паузи. - Бо не хочу.
Бруно спробував повернутися до книжки, але поки що він утратив до неї інтерес, дивився у вікно на дощ і думав, чи Шмуль, хоч би де він був, також згадує про нього і чи скучає він за їхніми розмовами так само, як Бруно.
Дощ лив кілька тижнів, і хлопчики рідко бачилися. Шмуль ще більше схуд, Бруно іноді приносив йому хліба з сиром.
Бруно дуже дратував лейтенант Котлер. Якось напередодні вечірки на честь батькового дня народження мати відправила Бруно на кухню, щоб той поговорив із лейтенантом. На кухні Бруно зустрівся зі Шмулем, якого привів лейтенант Котлер, щоб відчистити маленькі келишки, що ними користувалася мати Бруно. Хлопчик звернув увагу на руку Шмуля, схожу на руку скелета. Бруно захотілося їсти, і він відчинив дверцята холодильника. Хоч і не одразу, та все ж здогадався пригостити Шмуля. Хоча Шмуль їв дуже швидко, проте лейтенант Котлер, який увійшов на кухню, це помітив. Шмуль сказав, що його пригостив Бруно, бо він його друг. Коли Котлер почав розпитувати Бруно, той збрехав, що бачить Шмуля вперше.
Лейтенант пообіцяв покарати Шмуля, а Бруно пішов у вітальню з думкою, яка не давала спокою: він зрадив і зрікся друга. Щодня Бруно приходив на місце зустрічі, але Шмуль з'явився лише через тиждень. Його обличчя було все в синцях. Бруно попросив вибачення, а Шмуль підняв нижню дротину загорожі і просунув руку. Хлопчики потиснули один одному руки й усміхнулися.
Минув майже рік, як Бруно покинув Берлін. Він із радістю щодня прогулювався понад загорожею і радів тому, що його друг мав набагато щасливіший вигляд. Якось Бруно вирішив поговорити із сестрою про людей по той бік загорожі. Гретель дивувалася, чому Бруно називає місце, де вони зараз живуть, Геть-Звідси, правильно вимовивши назву концентраційного табору. Бруно не розумів, чому їх не пускають по той бік огорожі погратися. Сестра пояснила, що огорожа для того, щоб перешкодити євреям виходити звідти, адже вони не повинні змішуватися з ними. Бруно дивувався: якщо вони не євреї, то хто ж вони такі? Гретель відповіла, що вони - повна протилежність євреїв.
Казарми табору смерті «Аушвіц-Біркенау», у яких тримали в’язнів
У дітей знайшли воші. Бруно поголили голову. Коли хлопчик побачив себе в дзеркалі, то помітив, що став схожим на Шмуля, і подумав: певно, усі люди по той бік загорожі мають воші й тому голови в них усіх теж поголені. Через деякий час батько повідомив, що діти з мамою повертаються до Берліна. Бруно побачився з другом аж на третій день. Шмуль здавався нещаснішим, ніж зазвичай - зник його тато. Бруно сказав, що в суботу назавжди повертається до Берліна, і хотів збагнути, яке життя за огорожею. Він був лисим, а якщо б ще мав смугасту піжаму, то міг би пролізти під огорожею, і там його ніхто б не впізнав. Це була б їхня остання пригода. Шмуль знав, де дістати піжаму. Бруно уявляв попереду велику пригоду і можливість дізнатися, що відбувається по той бік огорожі, а Шмуль сподівався, що хтось допоможе йому знайти батька.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Розкажіть про родину Бруно. Чому вони переїхали на нове місце проживання? Як Бруно сприйняв цей переїзд?
2. Чому Бруно та Гретель не розуміють, що відбувається за колючою огорожею? Як батько пояснив синові, у чому відмінність людей по різні боки колючої огорожі?
3. Як Бруно знайшов Шмуля? Чи розуміє він становище свого нового друга?
4. Чому хлопчики подружилися? Чому їм не заважає різниця в їхньому становищі? Як вони вирішують суперечливі питання?
5. Поясніть, що означають образи-символи в романі - свастика і шестикутна зірка. Яку роль вони відіграють у житті головних героїв твору?
6. Спрогнозуйте, як надалі розвиватиметься дружба двох хлопчиків.
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
7. Підготуйте виразне читання «в особах» або інсценізацію одного з епізодів роману.
8. Зіставте образи Бруно і Шмуля.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Що сталося наступного дня
Наступного дня - у п’ятницю - знову пішов дощ. Коли Бруно прокинувся, він виглянув у своє вікно й був розчарований, побачивши це. Якби не останній шанс для нього та Шмуля провести якийсь час разом - не кажучи вже про те, що на них чекає дуже цікава пригода, та ще й пов’язана з перевдяганням, - він би спокійно залишився вдома, відклавши задумане на наступний погожий день.
Проте дзиґарі цокали, й він нічого не міг із цим удіяти. І, зрештою, був лише ранок, багато чого могло статися до пізнього полудня, коли хлопчики зазвичай зустрічалися. Дощ, безперечно, припиниться до того часу.
Під час ранкових уроків із гером Лістом Бруно дивився у вікно, але дощ не припинявся й навіть молотив по шибках. Бруно визирав із кухні під час другого сніданку, коли дощ почав слабнути й мало не виглянуло сонце, що ховалося за хмарами. Він дивився у вікно під час історії та географії, коли почалася справжня злива, що загрожувала розбити шибки й закинути їхні скалки в дім. На щастя, злива закінчилася, коли гер Ліст вирушив додому, й Бруно взув черевики та свій важкий плащик, зачекав, поки небо прояснилося, й пішов із дому.
Його черевики хлюпали в грязюці, й він утішався своєю ходою більше, аніж будь-коли. З кожним кроком він ризикував послизнутися й упасти, але не впав жодного разу, примудряючись зберігати рівновагу навіть там, де грязюки було особливо багато й де, коли він підняв ліву ногу, черевик залишився в багні, а нога вислизнула з черевика.
Бруно подивився вгору на небо, й хоч воно було ще дуже чорне, та він подумав, що вдень випало досить дощу, й полудень має бути сухим. Звичайно, буде важко пояснити своє пізнє повернення, якщо він прийде додому ввечері, але він пояснить це тим, що він типовий хлопець, як мала звичай називати його мати, й вона не сваритиме його надто суворо. (Мати була дуже щаслива протягом кількох останніх днів, коли всі ящики з їхніми пожитками були наповнені, повантажені й готові в дорогу.)
Шмуль чекав на Бруно. Він не сидів, як завжди, схрестивши ноги й дивлячись на пилюку під собою, а стояв, спираючись на загорожу.
- Привіт, Бруно, - сказав він.
- Привіт, Шмулю, - відповів Бруно.
- Я не був певен, що ми коли-небудь іще побачимося - через дощ і все інше, - сказав Шмуль. - Я думав, тебе не випустять із дому.
- Атож, такий ризик був, - сказав Бруно. - Погода була несприятливою.
Шмуль кивнув головою й простяг руки до Бруно, який у захваті роззявив рота. Він приніс піжамні штани, піжамну куртку та смугасту шапочку - такий одяг, який був на ньому. Він не здавався особливо чистим, але був маскувальним, а Бруно знав, що справжні дослідники неодмінно перевдягалися, щоб їх ніхто не впізнав.
- Ти ще хочеш допомогти мені знайти тата? - запитав Шмуль, і Бруно поквапно кивнув головою.
- Звичайно, - сказав він, хоч знайти Шмулевого тата було в його свідомості зовсім не так важливо, як дослідити світ по той бік загорожі. - Я тебе не покину.
Шмуль відірвав від землі низ загорожі й просунув під ним одяг для Бруно, докладаючи всіх зусиль, щоб не вимастити його в багнюку.
- Дякую, - сказав Бруно, чухаючи свою колючу голову й картаючи себе, чому він не приніс сумку, у яку тепер міг би скласти свій чистий одяг. Довкола було так брудно, що його одіж зіпсується, якщо покласти її просто на землю. Але в нього не було вибору. Він міг або залишити свій одяг тут і потім повернутися додому вимащеним грязюкою з ніг до голови; або скасувати експедицію, чого не дозволив би собі жоден дослідник.
- Відвернися, - сказав Бруно, тицьнувши пальцем у свого друга, який стояв за загорожею, незручно зігнувшись. - Я не хочу, щоб ти дивився на мене.
Шмуль відвернувся, а Бруно зняв свій плащик і поклав його на землю, обережно, як тільки міг. Потім скинув сорочку й затремтів на холодному повітрі, перш ніж одягти піжамну курточку. Коли він натягував її через голову, то ненароком дихнув крізь неї носом, а вона пахла не дуже приємно.
- Коли її востаннє прали? - гукнув він, і Шмуль обернувся.
- Думаю, її ніколи не прали, - сказав він.
- Відвернися! - гарикнув Бруно, й Шмуль підкорився його наказу.
Бруно знову подивився ліворуч і праворуч, але ніде нікого не було видно, тож він розпочав важку роботу знімання штанів - йому доводилося однією ногою, взутою в черевик, стояти на землі. Він почувався дуже дивно, знімаючи штани на відкритому повітрі, й не уявляв собі, що подумав би хтось, побачивши це, але зрештою, доклавши великих зусиль, він спромігся перевдягтися.
- Ось так, - сказав він. - Тепер можеш обернутися. Шмуль обернувся, коли Бруно закінчував перевдягатися, надіваючи на голову смугасту шапочку. Шмуль закліпав очима й похитав головою. Він побачив дещо надзвичайне: якби Бруно був ще такий худий, як хлопці з протилежного боку загорожі, і такий блідий, відрізнити їх між собою було б важко. Складалося враження (подумав Шмуль), що вони зовсім однакові.
- Знаєш, про кого я зараз подумав? - запитав Бруно, й Шмуль заперечно похитав головою.
- Про кого?
- Про бабусю, - сказав Бруно. - Пам’ятаєш, я розповідав тобі про неї? Вона вже померла.
Шмуль кивнув головою. Він пам’ятав про бабусю Бруно, бо друг багато говорив про неї протягом року: як сильно він її любить і як жалкує, що написав їй замало листів, поки вона жила.
- Я оце згадав про п’єси, які вона ставила за нашою з Гретель участю, - сказав Бруно й відвернувся від Шмуля, пригадавши ті дні в Берліні. Вони вже були частиною спогадів, що не хотіли тьмяніти. - Я пригадав, як вона завжди знаходила для мене правильний костюм. Коли ти носиш правильний костюм, ти почуваєшся тією особою, якою претендуєш бути, завжди казала вона мені. Саме це я тепер і роблю, чи не так? Претендую бути особою на твоєму боці загорожі.
- Тобто євреєм, - сказав Шмуль.
- Так, - підтвердив Бруно, підводячись на ноги й почуваючи себе не зовсім зручно у випростаному стані. - Саме так.
- Шмуль показав на ноги Бруно - там були важкі черевики, які Бруно взув удома.
- Тобі треба їх також залишити тут, - сказав він. Бруно розгубився.
- Але ж тут грязюка, - сказав він. - Я не зможу ходити босий.
- Інакше тебе впізнають, - відповів Шмуль. - Ти не маєш вибору.
«Апельпляц» (площа, де збирали в’язнів). Малюнок Петра Балея, в’язня німецького концтабору
Бруно зітхнув, але він знав, що друг має слушність, а тому скинув черевики та шкарпетки й залишив їх біля купи свого одягу на землі. Спочатку він почувався жахливо, грузнучи босими ногами у глибокій багнюці; вони поринали в неї до литок і щоразу, коли Бруно підіймав ногу, він відчував огиду. Але потім йому навіть сподобалася така хода. Шмуль нахилився й підняв нижню дротину колючої загорожі, але вона піднялася лише до певної висоти, і Бруно не мав іншого вибору, як пропхатися під нею, вимастивши брудом геть увесь свій смугастий піжамний костюм. Він засміявся, коли подивився на себе. Ще ніколи у своєму житті він не був таким брудним, а тому почувався пречудово. Шмуль також засміявся. Вони ще якусь мить незграбно постояли, незвичні бути по один бік загорожі.
Бруно хотів обняти Шмуля, аби дати йому відчути, як сильно він його любить і скільки мав утіхи, розмовляючи з ним протягом минулого року.
Шмуль також поривався обняти Бруно, аби подякувати йому за доброту, за їстівні подарунки й за те, що він хоче допомогти знайти тата.
Проте вони не обнялися, а натомість пішли геть від загорожі, дорогою, яку Шмуль проходив майже щодня протягом останнього року, коли втікав від нагляду солдатів і примудрявся проникати в ту частину табору Геть-Звідси, яка не охоронялася весь час, і де йому пощастило зустріти такого друга, як Бруно.
Вони швидко дійшли до місця призначення. Бруно здивовано дивився на все. Досі він думав, що всі хатини тут населені щасливими родинами, які часто сидять увечері надворі у кріслах-гойдалках і розповідають історії про те, що в часи їхнього дитинства все було набагато кращим, вони шанували старших, зовсім не так, як сьогоднішні діти. Він думав, що хлопці й дівчата, які тут жили, збираються групами, граючи в теніс або футбол, стрибають у класики, які малюють для себе на землі.
Він думав, що в центрі тут стоїть крамниця, а може, і невеличка кав’ярня, схожа на ті, що в Берліні; він сподівався побачити тут прилавки з фруктами й овочами.
Але, як з’ясувалося, тут не було нічого з того, що він сподівався побачити.
Не було дорослих людей, які сиділи б у кріслах-гойдалках біля своїх ґанків.
І діти тут не збиралися групами погратися в якісь ігри. Не було тут ні прилавків із фруктами й городиною, ані кав’ярні, тобто не було нічого з того, що він бачив у Берліні.
Натомість він побачив людей, які сиділи групами, дивлячись у землю, і здавалися неймовірно сумними. Усі вони мали одну спільну рису: були жахливо худими, з проваленими очима й поголеними головами, тож Бруно подумав, що, певно, і тут стався напад вошей.
В одному кутку Бруно побачив трьох солдатів, які, здається, стерегли гурт із приблизно двадцятьох чоловіків. Солдати кричали на них, і деякі з чоловіків попадали навколішки й залишалися так стояти, обхопивши голови долонями.
В іншому кутку він побачив більше солдатів, які стояли, сміялися й дивилися на цівки своїх рушниць, націлюючи їх у різних напрямках, але не стріляючи.
Фактично повсюди, куди він дивився, він бачив два різні типи людей: або веселих солдатів в одностроях, які сміялися й кричали, або нещасних заплаканих людей у смугастих піжамах, більшість із яких, здавалося, втупилися в простір, наче сонні.
- Я не сказав би, що мені тут подобається, - через якийсь час промовив Бруно.
- Не подобається тут і мені, - сказав Шмуль.
- Думаю, мені треба повернутися додому, - промовив Бруно, з хвилину помовчавши.
Шмуль зупинився й подивився на нього.
- А як же мій тато? - запитав він. - Ти пообіцяв мені, що допоможеш його знайти.
Бруно подумав про це. Він справді дав таку обіцянку другові, й він не належав до тих людей, які забувають про свої обіцянки, а тим більше в такій ситуації, коли їх чекає тривала розлука.
- Гаразд, - сказав він, хоч почувався тепер далеко не таким упевненим, як спочатку. - Але де ми його шукатимемо?
- Ти сказав, що нам треба знайти якісь докази, - мовив Шмуль, який дуже засмутився, бо знав, що коли Бруно не допоможе йому, то не допоможе ніхто.
- Докази, справді, - кивнув головою Бруно. - Ти маєш рацію. Нумо шукати.
Бруно дотримав свого слова, й обидва хлопчики згаяли півтори години, ходячи по табору й шукаючи докази. Вони не знали, що вони шукають, але Бруно запевняв, що добрий дослідник упізнає доказ, коли його знайде.
Але вони не знайшли нічого, що могло би дати їм ключ до пошуків Шмулевого тата, а вже почало поночіти.
Бруно подивився на небо, і йому здалося, що скоро знову піде дощ.
- Пробач мені, Шмулю, - сказав він зрештою. - Пробач за те, що ми так і не знайшли жодного доказу.
Шмуль сумно кивнув головою. Він не здивувався. Він і не сподівався, що вони знайдуть докази. Та йому, проте, було приємно, що друг побачив, як йому живеться.
- Гадаю, я тепер піду додому, - сказав Бруно. - Ти проведеш мене до загорожі?
Шмуль розтулив рота, щоб відповісти, але саме в цю мить пролунав голосний свист, і десять солдатів - Бруно ніколи раніше не бачив, щоб їх так багато збиралося в одному місці, - оточили територію табору, ту саму, на якій тепер перебували Бруно та Шмуль.
- Що відбувається? - прошепотів Бруно.
- Таке іноді тут буває, - сказав Шмуль. - Вони примушують людей марширувати.
- Марширувати? - приголомшено запитав Бруно. - Я не можу марширувати. Я повинен потрапити додому на обід. Сьогодні ми їстимемо ростбіф.
- Тс! - сказав Шмуль, приклавши пальця до губів. - Не кажи нічого, а то вони розгніваються.
Бруно спохмурнів, але з полегкістю побачив, що всіх людей у смугастих піжамах у цій частині табору солдати зігнали докупи, а вони зі Шмулем сховалися в центрі, де їх було не видно. Бруно не розумів, чому всі були налякані - зрештою, у маршируванні не було нічого страшного, - він хотів прошепотіти людям, що все гаразд, що його батько комендант і якщо він хоче, щоб люди марширували, то все буде гаразд.
Знову пролунав свист, і тепер гурт десь зі ста осіб почав повільно марширувати - Бруно та Шмуль досі були в самому центрі. Якийсь безлад виник у кінці колони, де окремі люди не хотіли марширувати, але Бруно був надто малий, аби побачити, що там відбувалося, він лише чув щось подібне до пострілів, але не міг зрозуміти, чи справді там стріляють, чи ні.
- Марширування триватиме довго? - запитав він, бо йому вже дуже хотілося їсти.
- Не думаю, - сказав Шмуль. - Правда, я ніколи вже не бачив людей, яких примушували марширувати. Але не думаю, що це триватиме довго.
Бруно спохмурнів. Він подивився на небо й почув ще один гучний звук, цього разу просто над головою прогримів грім, і відразу небо стало ще темнішим, майже чорним, і полив дощ - густіший, ніж уранці. Бруно на мить заплющився й відчув, що вже геть мокрий. Коли знову розплющився, то він уже не так марширував, як ішов, спотикаючись, підштовхуваний гуртом людей, і відчував тільки грязюку, яка обліпила все тіло разом із мокрою від дощу піжамою, і йому захотілося бути вдома, спостерігаючи за всім цим із відстані, а не бути тут, у самому центрі.
- Оце так, - сказав він Шмулю. - Я спіймаю тут нежить. Я повинен повернутися додому.
Та щойно він це сказав, ноги пронесли його вгору сходами, ідучи, він виявив, що дощ більше не ллється йому на голову, бо їх усіх заштовхнули до довгої кімнати, напрочуд теплої й дуже надійно збудованої, бо дощ у неї зовсім не проникав. Не проникало в неї й повітря.
- Це вже щось, - сказав він, радіючи, що опинився поза штормом принаймні на кілька хвилин. - Сподіваюся, ми перечекаємо тут, поки дощ перестане, а тоді я піду додому.
Шмуль притиснувся дуже близько до Бруно й подивився на нього переляканим поглядом.
- Мені шкода, що ми не знайшли твого тата, - сказав Бруно.
- Не переймайся, - відповів Шмуль.
- Мені також шкода, що ми з тобою не погралися, та коли ти приїдеш до Берліна, то ми неодмінно пограємося. І я познайомлю тебе з... О, як же їх звуть? - запитав він себе, розчарований тим, що вони були трьома найкращими в його житті друзями, але тепер остаточно зникли з пам’яті. Він не міг пригадати жодного імені й не міг собі уявити жодного обличчя.
Газові камери концтабору «Аушвіц-Біркенау»
- Проте, - сказав він, подивившись на Шмуля, - не має значення, пам’ятаю я їх чи ні. Бо вони вже не найкращі мої друзі.
Він подивився вниз і зробив дещо дуже не характерне для себе: узяв тоненьку руку Шмуля у свою долоню й міцно стиснув.
- Ти мій найкращий друг, Шмулю, - сказав він. - Мій найкращий у житті друг.
Шмуль, певно, розкрив рота, аби сказати щось у відповідь, але Бруно так і не почув його слів, бо в цю мить пролунало одностайне гучне зітхання людей, які заповнили кімнату, коли вхідні двері несподівано зачинилися й гучне металічне клацання пролунало зовні.
Бруно підняв брову, неспроможний зрозуміти, що відбувається, але подумав, що це пов’язано з намаганням не пропустити в кімнату дощ і вберегти людей від застуди.
А тоді в кімнаті стало зовсім поночі, й усупереч хаосу, який розпочався, Бруно виявив, що досі тримає у своїй руці руку Шмуля, й ніщо у світі його не примусить її випустити.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Останній
Більше ніхто й нічого не чув про Бруно після цього. Через кілька днів після того як солдати пильно обшукали дім, а тоді поширили свої пошуки на ближні містечка та села, показуючи всім фотографію маленького хлопчика, один із них натрапив на купу одягу та черевики, що їх Бруно залишив під загорожею. Солдат залишив речі на своєму місці, не доторкнувшись до них, і доповів про все комендантові, який оглянув місцевість, подивився ліворуч і праворуч, як робив і Бруно, коли вперше сюди потрапив, але попри всі зусилля так і не міг зрозуміти, що сталося з його сином. Виникало враження, що він просто зник із лиця землі, залишивши після себе свій одяг.
Мати не повернулася до Берліна так швидко, як їй хотілося. Вона залишалася в Геть-Звідси протягом кількох місяців, чекаючи звісток від Бруно, аж поки одного дня, геть несподівано, подумала, що він міг повернутися додому сам-один, тож негайно виїхала до їхнього колишнього будинку, сподіваючись побачити, що він сидить на сходах і чекає на неї.
Його там не було, звичайно.
Гретель повернулася до Берліна з матір’ю й багато годин сиділа у своїй кімнаті, плачучи, не тому, що вона повикидала геть своїх ляльок і не тому, що залишила всі свої мапи в Геть-Звідси, а тому, що їй дуже не вистачало Бруно.
Батько залишався в Геть-Звідси ще цілий рік і заслужив ненависть своїх солдатів, яких безжально ганяв. Він засинав щоночі, думаючи про Бруно, і прокидався кожного ранку з тією самою думкою. Одного дня він сформулював теорію, що саме могло статися, і пішов до того місця в загорожі, де рік тому було знайдено купку одягу.
Зовні це місце нічим не вирізнялося, але потім він здійснив невеличке дослідження й відкрив, що нижня дротина колючої загорожі не була тут належно прикріплена до ґрунту, як це було зроблено скрізь, і що коли її підняти, то невеличка особа (така, як малий хлопчик) могла під нею пролізти. Потім він подивився вдалину й продовжив свої міркування логічно, крок за кроком, і коли він їх завершив, то ноги відмовилися тримати його. Він опустився на землю й сидів майже в тій самій позі, що й Бруно сидів протягом року, хоч батько й не схрестив під собою ноги.
Через кілька місяців після цього до Геть-Звідси прийшли інші солдати, й батькові Бруно було наказано піти з ними, й він пішов, не нарікаючи й майже з радістю, бо йому тепер було байдужісінько, що з ним станеться далі. І це кінець розповіді про Бруно та про його родину.
Звичайно, усе це сталося дуже давно й ніщо подібне більше не станеться.
Не в наші дні й не в нашу історичну добу.
Переклад з англійської Віктора Шовкуна
У 2008 році роман Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» екранізували, фільм показали в кінотеатрах багатьох країн світу. За твором поставлені п’єса, балет і опера. Сьогодні роман вивчають у школах на всіх континентах, він допомагає ознайомити юних читачів і читачок із трагедією Голокосту.
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
1. Чи сподобалася вам прочитана книжка? Що вас вразило в цьому творі? Чи змінив цей твір ваші уявлення про моральність та людяність? Які думки і сумніви у вас виникли?
2. Критики докоряють Дж. Бойну, що описані ним події в реальності неможливі. Як ви гадаєте, з якою метою автор художній вимисел ставить вище за історичну достовірність?
3. Яке значення має дружба Бруно і Шмуля для кожного з них? А для розуміння загальної ідеї твору?
4. Прокоментуйте слова, якими автор завершує книжку. Як ви їх розумієте? Чому сподівання Джона Бойна не справдились, і діти все ще гинуть у війнах?
5. Як події, що сталися в концтаборі, вплинули на родину Бруно: його сестру, матір, батька? Чи змінюється у фіналі їхнє ставлення до війни, євреїв, «роботи» батька?
6. Що б змінилось у змісті, проблематиці, ідеї твору, якби автор замість трагічного фіналу змалював його щасливим для усіх героїв роману?
7. Яка роль прийому контрасту в побудові сюжету роману? Наведіть приклади використання антитези у творі.
8. Поясніть назву роману. Як вона контрастує з його змістом?
9. Що, на думку Джона Бойна, протистоїть нелюдяності в усіх проявах?
10. Чому цей роман важливий для розвитку читацької культури та засвоєння етичних ідеалів? Які цінності формує ця книжка і як вона впливає на читацьке коло, розвиваючи емоційний інтелект?
11. У чому актуальність роману «Хлопчик у смугастій піжамі»? Поясніть його популярність серед читачів і читачок, зокрема молоді. Як твір спонукає нас до роздумів над минулими подіями і як впливає на наш світогляд?
ПРАЦЮЄМО ВДОМА
12. Перекажіть найцікавіші для вас розділи роману, підготуйте виразне читання уривка твору за особами.
13. Напишіть есе (5-7 речень) на тему: «Які уроки людяності дає нам книжка Джона Бойна» ?
14. Напишіть фанфік про долю Гретель, старшої сестри Бруно.
15. Перегляньте в онлайн-кінотеатрі фільм Марка Хермана «Хлопчик у смугастій піжамі» (Велика Британія, 2008), знятий за романом Джона Бойна. Висловте свої читацькі враження.
16. Створіть у цифровому середовищі повідомлення або медіатекст із застосуванням гіпертекстових посилань.
17. Творчі проєкти.
А. Підготуйте повідомлення та/або презентацію про Голокост у літературі та/або кінематографі.
Б. Зіставте прочитаний роман Джона Бойна і книжку Юлії Смаль «П’ять колосків. Голодомор. Історії, як зникали українці». Чому, на ваш погляд, людство допустило ці дві страшні катастрофи - Голокост щодо євреїв і Голодомор щодо українського народу?
