Зарубіжна література. 6 клас. Ковбасенко

Не здаватися в життєвих випробуваннях

Єдиний спосіб жити - це жити.

Говорити собі: я можу це зробити,

навіть знаючи, що не можеш.

Туве Янсон

Перехід. Скульптор Фредрик Раддум

Цей пам’ятник норвезького скульптора Фредрика Раддума встановлено в місті Берген. Його ідея проста: навіть коли останні сили зникають, знайдеться щось чи хтось, хто тягтиме тебе вперед.

А в літературі склався ідеал людини, що сама визначає власну долю. Героїв, із якими ви познайомитеся в цьому розділі, можна вважати чемпіонами з подолання життєвих негараздів.

• Якими випадками з життя власної родини або відомих людей ви можете підтвердити, що не варто відступати перед труднощами?

• Про що ви мрієте? Що робите, аби мрія стала реальністю?

Джек Лондон. «Любов до життя»

Джек Лондон

Джек Лондон (1876-1916) пізнав злидні й тяжку працю ще в дитинстві. Він прокидався до світанку і йшов торгувати ранковими газетами, аби заробити якийсь дріб’язок. «Кожен цент я приносив додому, а в школі згорав від сорому за свою шапку, взуття, одяг. Я не мав дитинства...» - із гіркотою згадував письменник. У школі йому постійно хотілося їсти, і якось він навіть поцупив сніданок із рюкзака однокласниці (точнісінько як героїня оповідання Бориса Грінченка «Украла»). То був найсмачніший бутерброд у його житті, але відтоді він більше ніколи нічого не крав, хай як було сутужно. Здавалося, від такого життя хлопчик мав замкнутися в собі та образитися на весь світ. Але не таким був Джон Ґріффіт Чейні (це справжнє ім’я Джека Лондона), бо він знав, що поруч зі злом у житті людини трапляється багато доброго, треба лише вміти його вчасно розгледіти. Підтримувало це переконання і його захоплення літературою, адже майбутній письменник почав читати книги з п’яти років.

Джек Лондон. Фото. 1903

Предметом свого захоплення я зробив людину.

Джек Лондон

Рідного батька Джек не знав, бо той відмовився від сина ще до його народження. А вітчим, веселий добрий фермер Джон Лондон, дбав про хлопчика як про рідну дитину. У школі вчителі відразу помітили життєрадісного і допитливого школяра й залюбки приносили йому книжки. Найбільше хлопчик любив читати про мужніх суворих чоловіків, що вирушали в небезпечні подорожі й відкривали невідомі землі. Здавалося, ще трохи, і маленький Джек опиниться серед них. А натомість він мусив покинути початкову школу, бо вітчим потрапив під потяг і не міг більше утримувати родину. Джек улаштувався працювати на консервну фабрику. Йому було лише тринадцять, а робочий день тривав довгих десять годин. Він не дозволяв собі нічого зайвого, проте грошей завжди бракувало.

Тоді Джек Лондон прибився до гурту «устричних¹ піратів». Ті промишляли браконьєрством та контрабандою і за вдалу ніч заробляли стільки, скільки він не отримував за кілька місяців каторжної роботи на фабриці. Спочатку «пірати» поставилися до нього поблажливо, але дуже швидко юнак змусив себе поважати: не дозволяв, аби з нього кепкували, а шлюпку виводив у море навіть тоді, коли й найсміливіші воліли залишитися на березі. Джек Лондон найнявся матросом на корабель, який ішов до Японії полювати на морських котиків. Під час надзвичайно складного плавання Джекові належало скласти іспит на мужність.

¹ Устриці - морські молюски, які вживають у їжу сирими, запеченими або відвареними; вважаються вишуканим делікатесом, тому коштують дорого.

Захоплення морем залишиться в нього на все життя, коли стане заможним завдяки літературній праці, купить собі омріяну яхту, назве її «Снарк» і мандруватиме океанами.

У той час як Сполучені Штати Америки переживали важку економічну кризу, Джек Лондон повернувся з плавання додому. Дужому сімнадцятилітньому юнакові неабияк поталанило, бо він знайшов роботу. Правда, прожити на те, що він заробляв, було майже неможливо. Якось матір Джека Лондона звернула його увагу на літературний конкурс, який оголосила одна з газет Сан-Франциско. За її порадою юнак подав на конкурс нарис «Тайфун біля берегів Японії», і він здобув перше місце. Твір письменника-початківця надрукували в газеті 12 листопада 1893 року, а сам переможець отримав грошову винагороду - 25 доларів (його тодішній місячний заробіток).

Після цього літературного успіху Джек Лондон відчув гостру потребу в освіті і знову сів за шкільну парту. Це були важкі часи для юнака, який перебивався випадковими заробітками прибиральника. До того ж не завжди вдавалося знайти порозуміння з однокласниками, молодшими за нього на чотири роки. Тоді Джек Лондон вирішив залишити школу, самотужки опанувати шкільну програму і вступити до Каліфорнійського університету. Завдяки наполегливій праці та самоосвіті він став студентом. Але йому вдалося провчитися лише один семестр, адже треба було утримувати не лише себе, а й матір із вітчимом. Джек Лондон намагався заробити на життя письменницькою працею, та жоден журнал його не друкував. Хтось би впав у відчай, а Джек Лондон, що не цурався ніякої роботи, пішов працювати до пральні... Та дорога знову покликала письменника: саме тоді на Алясці знайшли золото. Джек Лондон, як і десятки тисяч людей, «захворів на золоту лихоманку» і вирушив до Клондайку¹.

¹ Клондайк — регіон, що розташований на північному заході Канади, на схід від кордону з Аляскою. Став відомий через «Клондайкську золоту лихоманку» (1897-1898). Золото тут видобувають донині. Згодом слово «Клондайк» стало загальновживаним. Так називають місце, сповнене скарбами, багатствами. Синонімом є «ельдорадо» - країна золота з індіанських переказів.

Джек Лондон на будівництві яхти «Снарк». 1906

Золотошукача з нього не вийшло, проте звідти він привіз скарб, набагато дорожчий за золотий пісок чи самородки, - сюжети і героїв своїх майбутніх творів. Через цингу¹, яка дуже підірвала його здоров’я, і брак ліків Джек Лондон змушений був повернутися додому. І знову почалася жорстока боротьба за існування. На останні гроші він накупив поштових марок і надіслав свої оповідання до усіх газет і журналів. Видавці мовчали, а Джек Лондон напружено працював над новими творами. І саме тоді, коли, здавалося, зникла будь-яка надія, відомий журнал надрукував його оповідання про Аляску «За тих, хто в дорозі». Америка, а за нею й увесь світ дізналися про нового талановитого письменника, співця сильних і мужніх людей. Твори Джека Лондона друкували величезними накладами і перекладали багатьма мовами.

¹ Цинга - хвороба, яка виникає через нестачу в їжі вітамінів, може спричинити важке ураження організму.

Але Джек Лондон не зациклювався на грошах, бо не вважав багатство мірилом людської особистості. Він легко позичав або дарував зароблені кошти. Він здійснив мрію свого вітчима і придбав землю для фермерського господарства, яку той через нестатки раніше міг тільки орендувати.

Для багатьох співвітчизників він став утіленням «американської мрії», піднявшись на вершину слави і процвітання. А він намагався не розчаровувати своїх шанувальників і створив за життя понад 40 книг.

Американська мрія - поширене в США уявлення, за яким кожній людині, незалежно від соціального стану чи обставин народження, відкрита можливість досягти успіху завдяки її працелюбності, мужності, наполегливості та рішучості.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які події з життя юного Джека Лондона здалися вам незвичайними, вразили вас? Чому?

2. Чому майбутній письменник не зміг здобути повноцінної освіти в школі та університеті? Як він долав брак необхідних знань і чому був переконаний у їх необхідності?

3. Що стало причиною звернення Джека Лондона до літератури? Як саме життя письменника відобразилось у його творчості?

4. Які життєві випробування і небезпеки здолав Джек Лондон? Чому його вважають уособленням «американської мрії»?

5. Прочитайте оповідання «Любов до життя» («Жага до життя» в іншому варіанті перекладу). Поміркуйте, який переклад назви оповідання «Love of Life» краще розкриває його зміст.

ЛЮБОВ ДО ЖИТТЯ

(уривки)

Хто добре жив і кинув все,

лиш той здобуде гарту, -

і виграти потрапить той,

хто ставить все на карту.

Вони ступали, кульгаючи, до річки: на всипаному камінням березі передній заточився і мало не впав. Обидва були стомлені й виснажені, з облич не сходив вираз тупого терпіння, що його карбують тривалі знегоди. На спині вони несли важкі клунки, загорнені в укривала і підтримувані ремінцями, які вони накинули на лоби. Кожен ніс рушницю. Вони йшли, нахиливши низько плечі, а ще нижче голову, втупившись очима в землю.

- Якби нам бодай два патрони з тих, що в схованці, - промовив задній.

Голос його звучав одноманітно, байдуже, і передній, заходячи в молочно-білий потік, що шумував між камінням, не озвався й словом.

Слідом за ним у річку ступив другий. Вони не роззувалися, хоч вода була холодна, як крига, - така холодна, аж нили кості і дубіли ноги. Подекуди шумливий вир сягав їм до колін, і обидва вони втрачали опору.

Той, що йшов позаду, посковзнувся на гладенькому валуні, але в останню мить утримався на ногах, голосно зойкнувши від болю. Мабуть, у нього запаморочилась голова, бо, заточившись, він випростав вільну руку, ніби шукав на що зіпертися. Ставши рівно, він спробував зробити крок, але знов похитнувся і мало не впав. Тоді він поглянув на товариша, котрий навіть не озирнувся.

Хвилину він стояв нерухомо, ніби щось обмірковуючи, потім гукнув:

- Агов, Білле! Я підвернув ногу!

Білл шкандибав далі через молочно-біле шумовиння. Він так і не оглянувся. Товариш дивився йому вслід, і, хоч на його обличчі нічого не відбилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя.

Білл вийшов, кульгаючи, на той берег і подався далі, не озираючись. Чоловік, що стояв серед потоку, дивився йому вслід. Губи його злегка тремтіли, і давно не голені руді вуса заворушилися. Він машинально облизав їх.

- Білле! - гукнув він ще раз.

Це був благальний крик дужої людини, що потрапила в біду, але Білл не обернувся. Другий дивився, як він долав положистий схил і, незграбно кульгаючи, простував усе далі й далі, туди, де на далекому небокраї вимальовувалися низькі пагорби. Він дивився товаришеві вслід, поки той перейшов через гребінь і зник з очей. Потім одвів погляд і озирнув те коло світу, в якому його покинув Білл.

Біля обрію дотлівало сонце, ледве проглядаючи крізь запону туману й мли, що налягали на землю без чітких обрисів, наче гуща.

Перенісши всю свою вагу на здорову ногу, він витяг годинника. Була четверта. Уже тижнів зо два він не лічив днів, знав тільки, що зараз кінець липня або початок серпня і що, отже, сонце сідає на північному заході. Він перевів погляд на південь - десь там, за тими похмурими пагорбами, простяглось Велике Ведмеже озеро; в тому боці Полярне коло застережливо накреслило свій кордон по канадській Безплідній Землі. Потік, серед якого він стоїть, - це притока річки Капермайн, що тече на північ і впадає в Льодовитий океан у затоці Коронації. Йому не доводилось там бувати, але він одного разу бачив ті місця на карті Компанії Гудзонової затоки.

Він знову озирнув довколишній світ, у якому залишився. Невесела картина. З усіх боків, аж до обрію, одноманітна пустеля, невисокі пологі пагорби. Ні деревця, ні кущика, ні травинки - нічого, крім безкрайньої страшної пустки; в його очах блиснув страх.

- Білле! - прошепотів він і знову повторив: - Білле!

Він зіщулився, стоячи серед молочно-білого шумовиння, ніби вся оця неозора пустеля пригнітила його своєю нездоланною силою й моторошним спокоєм. Він затремтів, як у лихоманці. Рушниця випала з рук у воду. Зачувши плескіт, він отямився, переборов страх, опанував себе, намацав на дні рушницю й витяг її з води. Потім пересунув клунок ближче до лівого плеча, щоб не так давило на ушкоджену ногу, і побрів до берега повільно, обережно, кривлячись від болю.

Він ішов не зупиняючись. З несамовитим відчаєм, незважаючи на біль вибрався він на пагорб, за яким зник Білл, - сам набагато кумедніший за свого товариша, що шкутильгав, по-чудному підстрибуючи. Але з вершини пагорба він побачив, що в неглибокій долині немає нікого. І знову подорожнього пойняв страх; пересиливши його, він пересунув клунок ще далі на ліве плече і подибав схилом униз.

Дно долини набухло від води, що просякла густий мох. Вона цвіркала з-під мокасинів¹, і щоразу, коли він одривав ногу, мокрий мох чвакав, неохоче відпускаючи свою здобич. Він ішов слідами товариша від болітця до болітця, намагаючись ставати на каменюки, що витикались острівцями серед зеленого моря моху.

¹ Мокасини - м’яке взуття з оленячої шкури в індіанців.

Він не заблудив, дарма що зостався один. Він знав, що незабаром дістанеться до берега озерця, порослого усохлими ялинами й соснами, низенькими й миршавими. Індіанці називали цю місцевість «Тічинічилі», тобто Країна Патичків². В озерце впадає струмок, вода в ньому прозора. Струмок поріс рогозом³, - він добре це пам’ятав, - але на берегах немає жодного деревця; він піде понад струмком аж до джерела на пагорбі, що править за вододіл. По той бік пагорба інший струмок тече на захід. Він ітиме за водою до річки Діз. Там під перевернутим каное⁴, що привалене каміняччям, їхня схованка. Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки й ліску, невеличку рибальську сітку - одне слово, все начиння, щоб добувати собі харчі. Там є і борошно - правда, небагато, - шматок бекону й трохи бобів.

² Патичок, патик - відділена від дерева та очищена від пагонів частина тонкого стовбура або товстої гілки. Тут вжито в переносному значенні - тонкі гілки, лозини.

³ Рогіз, рогоза - багаторічна трав’яниста водяна рослина.

⁴ Каное - легкий човен для однієї чи двох осіб, які правлять коротким веслом, стоячи на одному коліні.

Білл чекатиме на нього біля схованки, і вони вдвох попливуть по Діз на південь до Великого Ведмежого озера, а потім через озеро до річки Маккензі. І далі, й далі на південь - хай женеться за ними зима, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стають морозні - вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії⁵ Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й могутні дерева і де вдосталь усякого харчу.

⁵ Факторія - віддалена філія (переважно закордонна) торговельної контори.

• Спробуйте накреслити маршрут подорожі головного героя.

Ось про що думав він, силкуючись іти вперед. Але чим дужче він напружував тіло, тим більше мусив напружувати розум, переконуючи себе, що Білл не кинув його напризволяще, що Білл неодмінно чекатиме біля схованки. Він мусив так думати, інакше для чого тоді силкуватися - лягай і вмирай одразу! І поки тьмяне кружало сонця повільно ховалося на північному заході, він устиг розрахувати - вже вкотре - кожен дюйм¹ тієї дороги, яку їм із Біллом доведеться подолати, тікаючи на південь від зими. Він знов і знов лічив у думці запаси харчів у схованці й запаси у факторії Компанії Гудзонової затоки. Два дні в нього не було й ріски в роті, і вже хтозна-відколи він не наїдався досхочу. Раз по раз він нахилявся, зривав бліді болотяні ягоди, клав їх у рот, розжовував і ковтав. Пожива з тієї ягоди кепська - сама водичка та сім’я. Ягода відразу танула в роті, лишалося тільки гірке тверде сім’я. Чоловік знав, що з ягід користі ніякої, проте жував і жував, сподіваючись наїстися всупереч власному досвідові.

¹ Дюйм - одиниця вимірювання довжини в англійській та американській системах мір, 2,54 сантиметра.

О дев’ятій годині він боляче забив об каменюку пальця на нозі, заточився і впав од страшної утоми й виснаження. Довгенько він лежав на боці, не рухаючись. Потім зняв ремені й насилу сів. Ще не смеркло, і в напівсутінках він почав нишпорити між камінням, шукаючи моху. Склавши його в купу, він розпалив вогонь - мох затлівся, закурів - і поставив на нього бляшаний казанок з водою.

Він розв’язав свого клунка і передусім полічив сірники. Їх було шістдесят сім. Щоб пересвідчитись, він перелічив їх тричі. Тоді розділив сірники на три пучечки, загорнув кожен у промащений папір і сховав - один пучечок у порожній кисет, другий - за внутрішній обідок поношеного капелюха, а третій - за пазуху, під сорочку. Коли упорався із цим, його раптом охопив ляк, він витяг і порозгортав усі пучечки й ще раз перерахував сірники. Їх таки було шістдесят сім.

Він висушив мокре взуття біля вогню. Мокасини перетворились на лахміття. Пошиті з укривала шкарпетки світили дірками, натерті ноги покривавили. Кісточка боліла. Він оглянув її - суглоб розпух і став завгрубшки з коліно. Він одірвав довгу смужку з одного укривала і туго перев’язав кісточку. Віддер ще кілька смуг і обмотав ноги - це правитиме йому за шкарпетки й мокасини. Потім випив гарячої води, накрутив годинника й ліг, загорнувшись в укривала.

Спав він, як убитий. Десь опівночі стемніло, але невдовзі й зазоріло. Сонце зійшло на північному сході - принаймні там розвидніло, бо сонце ховалося за товщею сизих хмар.

Прокинувся він о шостій ранку і якусь часину нерухомо лежав на спині, втупившись очима в сіре небо. Голод давався взнаки. Він підвівся, спираючись на лікоть, і несподівано почув голосне пирхання - перед ним стояв олень карибу, що розглядав його з настороженою цікавістю. Тварина була за якихось п’ятдесят футів, і йому вмить привидівся соковитий шматок оленини, що шкварчав на вогні, смачно пахнучи. Він машинально схопив незаряджену рушницю, націлився і натиснув спуск. Олень захропів і помчав геть, тупотячи копитами.

Чоловік вилаявся і відкинув рушницю. Стогнучи, він через силу звівся на ноги. Суглоби неначе заіржавіли. Вони аж скрипіли, і зігнути їх можна було лише великим зусиллям. Коли він урешті звівся на ноги, то ще з хвилину випростував спину, щоб стати прямо, як належить людині.

Він вибрався на пагорбок і оглянувся довкола. Ніде ні деревця, ні кущика - тільки сіре море моху, серед якого розкидано сірі скелі, сірі озерця та сірі струмки. Небо теж було сіре. А на небі ні сонця, ні навіть проблиску сонця. Він не знав, де північ, забув, якою дорогою прийшов сюди минулого вечора. Але він не заблукав. Він був певен цього. Незабаром він дістанеться до Країни Патичків. Він відчував, що вона десь тут, ліворуч, недалеко - може, навіть он за тим горбком.

Він повернувся до багаття і став пакуватись. Пересвідчився, що три пучечки сірників цілі, але вже не став їх рахувати. Проте завагався, дивлячись на туго набиту торбинку з лосевої шкіри. Вона була невелика, в пригорщу завбільшки, та важила п’ятнадцять фунтів - стільки ж, як і решта речей, і це його непокоїло. Нарешті він відклав її вбік і почав запаковувати клунок. За мить зупинився, поглянув на торбинку, швидко схопив її і кинув на пустелю визивний погляд, ніби вона хотіла відібрати його здобуток. Урешті, коли звівся на ноги, готовий плентатися далі, торбинка була в клунку за плечима.

• Вирахуйте, скільки грамів золота було в торбинці подорожнього. Скільки б воно могло коштувати в наш час?

Він повернув ліворуч і пішов, раз у раз зупиняючись, щоб зірвати болотяну ягоду. Нога набрякла, і він кульгав дужче, але цей біль був дрібницею проти болю в шлунку. Голод гриз йому нутрощі. Він так допікав, так забивав йому памороки, що чоловік уже не знав, у який бік треба йти, щоб дістатися до Країни Патичків. Болотяні ягоди не гамували гострого голоду, від них тільки щипало язика й піднебіння.

У одному видолинку з-поміж каміння й трави злетіла, фуркаючи крильми, зграя білих куріпок. «Кр-кр-кр!» - лунали їхні крики. Він жбурляв у них камінцями, але не міг влучити. Тоді він поклав клунок на землю й почав підкрадатись до птахів плазом, як кіт до горобця. Його штани подерлися об гостре каміння, з колін сочилася кров, залишаючи червоні сліди, та через пекучий голод він не відчував болю. Він повз по м’якому моху, одяг його змок, тіло дубіло з холоду, але він не помічав нічого - так його палила голодна лихоманка. І щоразу куріпки злітали перед самісіньким його носом. Нарешті їхнє «кр-кр» вже видалося йому глузуванням, він вилаяв куріпок і став передражнювати їх.

Раз він мало не наткнувся на куріпку, що, певне, спала. Вона випурхнула просто перед носом зі своєї схованки між камінням. Не менш переляканим, ніж куріпка, він усе-таки встиг схопити її, але в руці у нього залишилося тільки три пір’їни з хвоста. Дивлячись услід куріпці, він відчув до неї таку ненависть, ніби вона заподіяла йому не знати яке зло. Отак ні з чим він повернувся назад і взяв клунок на плечі.

Назустріч йому вибіг чорний лис із куріпкою в зубах. Чоловік закричав. Крик був страшний; переляканий лис дременув, але куріпки не випустив.

Згодом він вийшов до білого від вапна струмка, де росли миршаві латки рогозу, і подався за водою. Хапаючи рогіз побіля коріння, він виривав цибулинки, не грубші за цвяхи. Вони були м’які і смачно хрумтіли на зубах. Та їх пронизували цупкі волокна. Корінці виявилися жилаві, такі ж водянисті, як і ягоди, і не тамували голоду. Однак він зняв клунка, ставши навколішки, заповз у рогіз і заходився хрумтіти і плямкати, достоту як худобина.

Страшна втома долала його, кортіло лягти й заснути, але бажання дістатись до Країни Патичків, а надто голод гнали його вперед. Він шукав у озерцях жаб і розгрібав пальцями намул, сподіваючись виколупати хробака, хоча й знав, що ні жаби, ні черви не живуть так далеко на півночі.

Він зазирав у кожну калюжу, і аж коли настав тривалий присмерк, помітив у одній такій калюжі рибку. Він занурив руку по плече, але рибка втекла. Тоді він узявся ловити її обома руками й скаламутив воду. Він так запалився, що впав у калюжу й промок до пояса. Вода геть скаламутніла, і йому довелося чекати, поки вона очиститься.

Він знову почав ловити рибу, але знову скаламутив воду. Тоді нетерпляче став вичерпувати калюжу відерцем. За пів години він дочерпався до дна. Води не залишилось, але й рибка зникла. Через ледь помітну шпарину вона прослизнула в сусідню, куди більшу калюжу - такої йому й за добу не вибрати. Якби він знав, він би відразу затулив її камінцем і напевне спіймав би рибу. Збагнувши помилку, він простягся долі й заплакав. Його ридання розлягалися над байдужою пустелею довкола; опісля він плакав без сліз, конвульсивно схлипуючи.

Він розпалив вогонь і зігрівся, випивши кілька кварт окропу. Потім уклався спати на прискалку - як і минулої ночі. Перед сном він перевірив, чи не промокли бува, сірники, і накрутив годинника. Укривала були вологі, аж липли. Кісточку боляче смикало. Але його діймав лише голод: цілу ніч снилися обіди, бенкети та столи, заставлені найрізноманітнішими стравами.

Над ранок він змерз і прокинувся зовсім хворий. Сонця не було. Земля й небо стати ще сіріші, аж темні. Віяв холодний вітер, і перший сніг побілив вершечки пагорбів. Поки він розпалив вогонь і нагрів води, повітря наповнила біла гуща. Пішов мокрий лапатий сніг. Спершу він танув, ледве торкнувшись землі, але снігопад густішав, і зрештою сніг укрив землю суцільним завоєм, погасив вогнище й замочив запас моху.

Це вже був знак, що треба брати клунок на плечі і плентатися далі, він і сам не знав куди. Він уже не думав ні про Країну Патичків, ні про Вілла, ні про схованку під перевернутим каное на березі річки Діз. Його охопило одне бажання - їсти. Виголоднів він просто до знетями. Йому було байдуже, куди простувати, отож він ішов, де легше, - низинами. Навпомацки знаходив під снігом водяні болотяні ягоди, так само навпомацки висмикував корінці рогозу. Та все це було несмачне і не вгамовувало голоду. Потім він надибав кислувату на смак рослину і поїв її всю, скільки міг знайти, але знайшов небагато, бо це була повзуча рослина і ховалася під снігом у кілька дюймів завтовшки.

Цієї ночі у нього не було ні багаття, ні окропу, він заповз під свої укривала й заснув неспокійним голодним сном. Сніг перейшов у холодний дощ. Він раз по раз прокидався, відчуваючи, що йому крапає в обличчя. Настав день - сірий, без сонця. Дощ ущух. Голод уже не дошкуляв. Чутливість притупилася, він перестав думати про їжу. Правда, у шлунку нив тупий біль, та його можна було терпіти. Голова прояснилася, він знову почав думати про Країну Патичків і схованку на Дізі.

Він порвав рештки одного укривала на смужки й обмотав закривавлені ступні. Потім туго перев’язав хвору ногу і приготувався рушати далі. Пакуючи клунок, він довго дивився на торбинку з лосячої шкіри, але таки прихопив її з собою.

Від дощу сніг розтанув, біліли тільки верхівки пагорбів. Визирнуло сонце. Тепер він зміг орієнтуватися і побачив, що збився з дороги. Мабуть, блукаючи ці дні, він надто взяв ліворуч. Зараз він звернув праворуч, щоб виправити відхилення.

Хоч біль од голоду й притупився, він відчув, що дуже охляв. Йому доводилося частенько зупинятись на перепочинок, і тоді він накидався на болотяні ягоди й корінці рогозу. Язик у нього пересох, розпух і немов заріс шерстю, в роті було гірко. А тут ще почало діймати серце. Пройде трохи, - і тріпоче, аж забиває дух і темніє в очах.

Опівдні він нагледів у великій калюжі двох пічкурів¹. Вичерпати її було годі, але зараз він діяв розсудливо й спромігся впіймати їх відерцем. Вони були з мізинець, та їсти йому вже майже перехотілося. Біль у шлунку дедалі тупішав і вщухав. Здавалося, шлунок дрімає. Він їх з’їв сирими, ретельно розжовуючи, з’їв лише тому, що наказував розум. Чоловік усвідомлював: щоб вижити, треба їсти.

¹ Пічкур - піскар, невелика риба з родини коропових.

Увечері він піймав ще трьох пічкурів, двох із’їв, а третього залишив на сніданок. Сонце підсушило кущики моху, і він погрівся, випивши окропу. Того дня він насилу пройшов десять миль, наступного, мандруючи вперед, коли відпускало серце, подолав не більше п’яти. Але шлунок анітрохи його не турбував - він собі наче заснув. Місця були вже зовсім незнайомі, оленів траплялось дедалі більше, як і вовків. Їхнє виття раз по раз лунало над самотньою пустелею, а якось він побачив їх аж трьох - вони втекли з його дороги.

Ще одна ніч; уранці, міркуючи розважливіше, він розв’язав шкіряну шворку, що нею затягував лосячу торбинку. З неї полився жовтий струмочок зернистого золотого піску й самородків. Він розділив золото надвоє: одну половину зав’язав у шмат укривала й заховав біля примітного кам’яного виступу; а другу згріб назад у торбинку. Він уже почав рвати останнє укривало, щоб замотувати ноги. Але рушниці не кинув, бо в сховищі на Дізі лежали набої.

День був туманний. Половина останнього укривала пішла на стьожки для ніг. Біллів слід відшукати не пощастило. Та це вже нічого не важило. Голод владно гнав його вперед. А що... що, коли Білл теж заблудився? Опівдні він відчув, що нести клунок йому несила. Він знову розділив золото, одну половину висипав просто на землю. Трохи згодом викинув і решту, залишивши при собі укривало, бляшане відерце й рушницю.

Його почали мучити галюцинації¹. Він чомусь був певен, що в рушниці є один патрон - просто він його не помітив. І він знав, що патронник пустий. Але омана тривала. Він годинами боровся з нею, врешті відкрив затвор - патронник зяяв порожнечею. Його охопило гірке розчарування, так, ніби він і справді сподівався знайти там патрон.

¹ Галюцинація - розлад відчуттів (зорових, слухових, дотикових, нюхових, смакових), що полягає у сприйнятті неправдивих і нереальних образів як реальних.

Він продибуляв ще з пів години, і знову його охопила та нав’язлива думка. Знову він відгонив її, та вона не відступала, поки він у відчаї ще раз одкрив затвор і пересвідчився, що патрона таки немає. Іноді його думки блукали десь далеко-далеко, дивні примхливі образи точили його мозок, мов та шашіль, а він знай ішов усе вперед, як заведений. Але таке тривало недовго, - муки голоду щоразу повергали розум до дійсності. Якось він прийшов до тями від фантастичного видовища. Він ледве не зомлів і заточився, як п’яний, насилу втримавшися на ногах. Перед ним стояв кінь. Він очам своїм не вірив. Їх заволокло густою пеленою, яку пронизували блискотливі цяточки. Він почав несамовито терти очі й побачив, що то не кінь, а здоровий бурий ведмідь. Звір роздивлявся його з ворожою цікавістю.

Чоловік уже підніс був рушницю, але згадав, що її не заряджено. Опустивши її, витяг мисливською ножа з оздоблених бісером піхов. Перед ним було м’ясо і життя. Провів пальцем по лезу: воно було гостре. Вістря теж гостре. Зараз він кинеться на ведмедя і вб’є ного. Але серце застережливо стукотнуло, потім шалено підскочило й дрібно-дрібно затріпотіло, голову стягло мов обручем, мозок оповила млість.

Одчайдушну хоробрість змило хвилею страху. А що, коли звір нападе на нього, слабосилого? Він хутко випростався, щоб прибрати якомога грізнішого вигляду, міцніше затис у руці ножа і подивився просто у вічі ведмедеві. Ведмідь незграбно ступив уперед, став на задні лапи й вичікувально рикнув. Якби чоловік побіг, ведмідь погнався б за ним, але чоловік не втік. Осмілілий зі страху, він теж загарчав, дико, люто, вкладаючи в це гарчання весь свій страх, як невіддільний від життя, переплетений із найглибшим його корінням.

Ведмідь одступив убік, погрозливо рикаючи: він і сам злякався цієї загадкової істоти, що стояла прямо й не боялась його. Та чоловік не рухався. Він стояв, як статуя, поки небезпека минула, і лише тоді, не можучи більше стримати дрожу, осів на вогкий мох.

Він напружив сили і пішов далі, мордуючись новим страхом. Це був не страх перед голодним сконом, тепер він боявся вмерти наглою смертю до того, як голод до решти вб’є в ньому прагнення жити. Повсюди були вовки. Звідусіль долинало їхнє виття, саме повітря так просякло небезпекою, що він мимоволі підняв руки, щоб відштовхнути її від себе, немов полотнище напнутого вітром намету.

Надвечір він натрапив на кістки, розкидані там, де вовки загризли свою жертву. Годину тому це було живе оленя, що мекало й вибрикувало. Він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості, досі рожеві, бо в їхніх клітинах ще не згасло життя. А може, станеться так, що, перш ніж споночіє, з нього теж залишиться купа кісток? Оце тобі життя! Марна, перебіжна мить. Тільки живий відчуває біль, після смерті болю немає. Вмерти - це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чом же тоді він не хоче вмерти?

Та він не довго розводив філософію. Присів навкарачки серед моху, вхопив кістку в зуби і почав висмоктувати рештки життя, що ледве рожевіли. Солодкуватий присмак м’яса, ледь відчутний, плинний, як спогад, доводив до нестями. Він стискав щелепи скільки сили, щоб розгризти кістку. Іноді ламалася кістка, а іноді його зуб. Тоді він став розбивати кістки каменем, розтовкував їх і ковтав. У поспіху він влучав собі по пальцях і навіть встигав дивуватись, чому це вони майже не болять, коли по них ударити.

Настали жахливі дні із снігом та дощем. Він уже не зважав на час, коли спинявся на ночівлю і коли вирушав у дорогу. Ішов як удень, так і вночі. Відпочивав там, де падав, і насилу плентався вперед, коли в ньому знов спалахувало пригасле життя. Своєю волею він уже не боровся. Це просто життя в ньому не хотіло вмерти й гнало його вперед. Він не страждав. Нерви його притупіли, заніміли, уява сповнилась моторошними видивами й солодкими мріями.

Він ненаситно жував і смоктав розтовчені кістки оленяти, що їх повизбирував до останньої і забрав із собою. Більше він не переходив через пагорби й вододіли, а машинально простував берегом річки, що текла широкою розлогою долиною. Але він не бачив ані річки, ані долини. Він бачив лише видива. Його душа й тіло пленталися поряд, водночас очужілі одне одному, така тонка була нитка, що з’єднувала їх.

Він прийшов до тями, лежачи горілиць на кам’яному виступі. Гріло яскраве сонце. Десь удалині мекали оленята. З пам’яті виникали неясні спогади про дощ, вітер і сніг, але довго стояла негода - два дні чи два тижні - він не знав.

Якусь часину він лежав нерухомо, сонце пестило його ніжними променями й напоювало теплом змучене тіло. «Гарний день - подумав він. - Може, пощастить визначити, де північ, а де південь». З болісним зусиллям він перевернувся на бік. Унизу повільно текла широка річка. На свій подив, він бачив її уперше. Поволі байдуже, без усякого хвилювання, з абиякою цікавістю супроводив він поглядом дивну річку аж до обрію і побачив що вона вливається в осяйне блискотливе море. Але й те не схвилювало його.

«Дивна річ, - подумав він, - чи то ввижається, чи то марево - мабуть, це таки марення, витвір хворої уяви». Ще дужче він упевнився в ньому, побачивши корабель на якорі серед блискотливого моря. Він заплющив на хвильку очі й розплющив їх знову. Дивно, видиво не щезало. А проте й не дивно. Він знав, що в серці цього пустельного краю немає ні моря, ні кораблів, так само як немає жодного патрона в його порожній рушниці.

Позаду почулось якесь сопіння - хтось наче зітхнув чи кашлянув. Дуже повільно, бо був украй виснажений і зовсім закляк, перевернувся на другий бік. Поблизу він нічого не побачив і терпляче став чекати. Знову почулося сопіння й бухикання - між двома визубленими каменями, не далі як за двадцять кроків од себе він угледів вовчу голову. Гострі вуха не стирчали догори, як у інших вовків; очі були тьмаві й налиті кров’ю, голова понурилася. Звір безперестану кліпав од яскравого сонця. Він чи не був хворий. За мить він знову засопів і бухикнув.

«Оце в усякому разі не ввижається», - подумав чоловік і перевернувся на другий бік, щоб побачити, який насправді той світ, що його досі застувала мара. Однак море так само сяяло вдалині, а на ньому чітко вирізнявся корабель. А може, це таки справжнє? Він довгенько лежав, заплющивши очі, і думав. Урешті йому все стало ясно. Він ішов на північний схід, у протилежний бік від річки Діз, і потрапив у долину річки Копермайн. Ця широка й повільна ріка і є Копермайн, іскристе море - Льодовитий океан, а корабель - китобійне судно, що запливло на схід, далеко на схід від гирла річки Маккензі. Воно стоїть на якорі в затоці Коронації. Він пригадав карту Компанії Гудзонової затоки, яку колись бачив, і все стало ясно й зрозуміло.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Скільки персонажів в оповіданні? Хто вони? Чи подає автор їхні детальні портрети? Чому?

2. Чому герой оповідання опинився посеред сірої тундри один?

3. Чому автор далі розповідає про невідомого і випускає з поля зору Білла?

4. Куди золотошукач збирався дійти і на що він сподівався?

5. Від яких речей і в якій послідовності позбавився герой упродовж своєї подорожі?

6. Стисло перекажіть найважливіші моменти боротьби героя за життя.

7. На початку оповідання герой весь час згадує Білла і сподівається, що той чекає його біля схованки. Чому «він мусив так думати»?

8. Які художні деталі свідчать, що герой не здається, готовий боротися до останку за своє життя?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Поясніть роль описів у творі. Як змінюються портрет героя і пейзаж залежно від настрою, психологічного стану золотошукача?

2. Прослідкуйте зміни, які відбуваються з героєм протягом твору. Заповніть таблицю спостережень.

Фізичний стан персонажа	Психологічний стан, емоції, почуття

3. За оповіданням складіть поради мандрівникам, як вижити в екстремальній ситуації.

Пейзаж - це зображення природи у творі мистецтва.

Пейзаж у літературі залежно від творчого задуму письменника може мати різне призначення. По-перше - бути художнім тлом і місцем подій, показувати місцевість, про яку йдеться у творі. По-друге, часто це паралель душевного стану персонажа: пейзаж тоді підкреслює настрій або виступає контрастом, на фоні якого чіткіше зображуються глибокі внутрішні переживання героя. По-третє, пейзаж постає як виразна художня деталь. Урешті, у справжніх майстрів слова пейзаж одночасно виконує всі ці три функції і навіть стає однією з дійових осіб твору.

* * *

Він сів і почав міркувати, що слід зробити найперше. Постоли з укривал протерлися наскрізь, ноги стали суцільною раною. Останнє укривало він уже подер. Рушницю й ножа загубив. Шапка теж пропала, і разом з нею - сірники, сховані за обідком, але пучечок сірників за пазухою в кисеті, загорнутий у промащений папір, був сухий. Чоловік глянув на годинника. Він показував одинадцять і ще цокав. Мабуть, він його коли-не-коли накручував.

Він був спокійний і мислив ясно. Хоч він і охляв до краю, проте болю не відчував. Їсти не хотілося. Думка про їжу була йому навіть неприємна, і до всього, що він робив, його спонукав лише розум. Він одірвав холоші до самих колін і обмотав ними ноги. Якимсь дивом він не загубив бляшаного відерця. Треба випити окропу, перш ніж вирушати в страх яку тяжку - він це відчував - подорож до корабля.

Рухи його були повільні. Він трясся, неначе паралітик. Хотів був назбирати моху, але, хоч як силкувався, не зміг звестись на ноги. Він пробував знову й знову і врешті поліз рачки. Одного разу він підповз до хворого вовка, і той неохоче відсунувся, спроквола облизуючись. Язик його ледве згинався і був не червоний, як у здорової тварини, а жовтувато-рудий.

Випивши з кварту окропу, він знайшов у собі силу звестись на ноги й навіть іти, тобто ледь переставляти ноги. Мало не щохвилини йому доводилося відпочивати. Він ступав нетвердо й невпевнено, так само нетвердо й невпевнено плентався слідом вовк; коли настала ніч і густа темрява загасила сяйво моря, чоловік зрозумів, що скоротив відстань до нього лише на чотири милі.

Усю ніч він чув бухикання хворого вовка і час від часу мекання оленят. Навколо буяло життя, життя, повне сил і здоров’я, і він розумів: хворий вовк іде слідом за хворою людиною, сподіваючись, що та вмре раніше. Вранці, розплющивши очі, він побачив, що звір не зводить з нього тоскного, голодного погляду. Вовк стояв понурившись, підібгавши хвоста, мов миршавий прибитий горем пес.

Зійшло яскраве сонце, весь ранок він шкандибав, заточуючись і падаючи, до корабля, що виднів на іскристому морі. Погода стояла чудова - в північних широтах настало коротке бабине літо. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра чи післязавтра.

Пополудні він натрапив на слід. Це був слід іншої людини, що вже не йшла, а повзла рачки. Він подумав, що це, може, Біллів слід, але подумав спроквола, байдуже. Тепер його ніщо не цікавило. Він уже нічого не відчував і не хвилювався. Він став несприйнятливий до болю. Шлунок і нерви заснули. Але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. Він зовсім виснажився, проте життя в ньому відмовлялося вмирати. І тому, що воно відмовлялося вмирати, він ще їв болотяні ягоди й пічкурів, пив окріп і сторожко поглядав на хворого вовка.

Він пішов слідами людини, що лізла навкарачки, і незабаром дістався місця, де вони урвалися, - на мокрому моху лежали свіжообгризені кістки, а навколо видніли сліди вовчих лап. Тут же валялась торбинка з лосячої шкіри, така, як і в нього, подерта гострими іклами.

Він спромігся підняти торбинку, хоч її вага була майже непосильна для його слабких рук. Вілл ніс її до останку. Ха-ха! Ох і посміється ж він з нього! Він виживе і донесе торбинку до корабля в іскристому морі. Сміх його звучав хрипко й страшно, мов вороняче каркання, і хворий вовк почав тоскно йому підвивати. Чоловік одразу вмовк. Як же він посміється з Білла, коли це Білл, коли ці рожевувато-білі чистенькі кості і є Білл!

• За якими деталями подорожній зрозумів, що перед ним кістки Білла? Чому він, спочатку вирішивши забрати золото із собою, врешті-решт відмовився від цього? Чому герой був упевнений, що Білл в аналогічній ситуації вчинив би навпаки?

Він одвернувся. «Що ж, нехай Білл покинув його, але він не візьме золота, не смоктатиме Біллових кісток. А Білл зробив би так, якби опинився на його місці», - думав він, плентаючись далі.

Йому трапилась калюжа. Він нахилився подивитись, чи немає там пічкурів, і раптом відсахнувся, бо побачив у воді своє обличчя. Воно було таке моторошне, що його чуттєвість ожила і він злякався. У калюжі плавали три пічкурі, але води там було так багато, що її не вичерпати.

Того дня він скоротив відстань між собою і кораблем на три милі; наступного - ще на дві. Тепер він повз навкарачки, як Білл. Під кінець п’ятого дня до корабля залишилося миль із сім, та він уже був неспроможний проповзти за день і милі.

Бабине літо тривало, він то ліз навкарачки, то непритомнів, а вовк усе плентався слідом за ним, кашляючи і хриплячи. Коліна стали суцільною раною, як і ноги; хоч він обмотав їх клаптями, що видер із сорочки, кривава смуга тяглася за ним по каменях та мохові. Якось оглянувшись, він побачив, що вовк пожадливо вилизує слід, і зрозумів, який його чекає кінець, якщо... якщо він сам не вб’є вовка. І почалась одвічна трагедія боротьби існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею - дві конаючі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.

Якби це був здоровий вовк, чоловік, може, й змирився б зі свою долею, але стати жертвою такої відразливої тварини, майже здохлятини... - сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко. Він знову почав марити: галюцинації туманили розум, просвітлі хвилини дедалі рідшали й коротшали.

Якось він прочумався від хрипіння біля самого вуха. Вовк незграбно метнувся назад, не втримався на ногах і впав з безсилля. Картина була кумедна, але він не сміявся. Він навіть не злякався. Йому вже було до всього байдуже. Проте думка на мить прояснилася, і він лежав, міркуючи: до корабля лишилось якихось чотири милі. Він протер затуманені очі: його обриси чітко вимальовувались удалині, і човник під білим вітрилом розрізав хвилі, що блискотіли на сонці. Але йому ніколи не подолати останніх чотирьох миль. Він це знав і міркував про це спокійно. Він знав, що не проповзе й пів милі. І все ж йому хотілося жити. Було б просто безглуздо вмерти, витерпівши такі муки. Доля хотіла від нього аж надто багато. І, вмираючи, він відмовився скоритися смерті. Може, це було й божевілля, але, потрапивши в лабети смерті, він кинув їй виклик і відмовився помирати.

Він заплющив очі й доклав усіх сил, щоб зосередитись. Вирішив будь-що відігнати млість, яка заливала його єство, наче хвилі припливу. Ця убивча млість, неначе море, підіймаючись усе вище й вище, поступово затоплювала свідомість. Іноді він поринав із головою і, відчайдушно борсаючись, силкувався виринути із забуття, але якась дивовижна сила будила його волю і допомагала йому випірнути на поверхню.

Він лежав нерухомо на спині, дослухався до хрипкого дихання хворого вовка, який підступав до нього все ближче. Воно ставало дедалі чутніше, час тягнувся нескінченно довго, а він не ворушився. Ось вовк засопів біля самого вуха. Шорсткий сухий язик тернув його по щоці, мов рашпілем¹. Він миттю випростав руки - принаймні хотів їх випростати. Пальці зімкнулись, мов пазури, але нічого не схопили. Для швидких упевнених рухів потрібна сила, а її йому бракувало.

¹ Рашпіль - великий напилок із рідко розміщеними великими зубцями.

Вовкове терпіння було незмірним, одначе саме таким незмірним було й терпіння людини. Пів дня він пролежав нерухомо, борючись із запамороченням і чигаючи на звіра, який хотів ним поживитися й яким він жадав поживитися сам. Вряди-годи через нього перекочувались хвилі млості, він бачив довгі сни, але увесь час він чекав, що почує хрипке дихання і його лизне шорсткий язик.

Дихання він не почув, але спроквола пробудився, відчувши, як шорсткий язик торкнув його руку. Він чекав. Ікла злегка стиснулись, потім здавили руку дужче, вовк зібрав усю силу, намагаючись устромити зуби в поживу, якої так довго чекав. Але й людина чекала довго: рука здавила вовчу щелепу. І поки вовк кволо пручався, а рука кволо тримала його за щелепу, друга рука поволі простягнулась і схопила звіра. Хвилин через п’ять чоловік усією вагою навалився на вовка.

Але рукам бракувало сили задушити його. Тоді він притиснувся обличчям до вовчої горлянки, намагаючись її прокусити. Рот забився шерстю. Минуло пів години, і чоловік відчув, як у горло потік теплий струмочок. Кров зовсім йому не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду. Потім він перекинувся на спину й заснув.

На китобійному судні «Бедфорд» було кілька вчених - учасників наукової експедиції. З палуби вони помітили на березі якусь дивну істоту. Вона повзла до води. Годі було визначити, що то за звір, отож, як справжні дослідники, вони сіли у вельбот² і попливли до берега роздивитися зблизька. То була й справді жива істота, у якій важко було впізнати людину: сліпа й безтямна, вона звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалася марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта - корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять.

² Вельбот - веслова морська шлюпка із загостреними носом і кормою.

Через три тижні, лежачи на койці в каюті «Бедфорда», зі сльозами, що котилися по запалих щоках, чоловік розповів, хто він такий та що йому довелося зазнати. Він також мимрив щось про матір, про сонячну південну Каліфорнію, про будиночок посеред помаранчевого гаю, обсаджений квітами.

За кілька днів він уже сидів за столом і обідав з ученими й корабельними офіцерами. Але його не полишав страх голоду. Він був при своєму розумі, але проймався ненавистю до людей, котрі сиділи за столом. Він розпитував усіх про запаси продуктів. Його заспокоювали, однак він нікому не вірив і нишком заглядав у комору, щоб пересвідчитися на власні очі. Люди помітили, що він гладшає з кожним днем. Учені зменшили йому пайку, а проте він круглішав. І коли вчені почали стежити за ним, то побачили, як після сніданку він просив у матросів сухарі. Чоловік пожадливо дивився на сухарі, як на те золото, і ховав за пазуху. Нишком обстежили його койку. Весь матрац був напханий сухарями. Просто він хотів убезпечити себе від голоду.

Вчені сказали, що це минеться; воно й справді минулося, перш ніж «Бедфорд» кинув якір у бухті Сан-Франциско.

Переклад з англійської Петра Соколовського

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Який колір переважає в описах природи? Чому? Які відчуття в героя формує картина природи?

2. Чим, на вашу думку, керувався Білл, коли залишив товариша в біді? Що для нього дорожче: дружба, життя людини чи золото? Як ви оцінюєте цей вчинок?

3. У природі завжди виживає сильніший. Чому автор показує, що фізично сильніший Білл усе-таки загинув, а врятувався скалічений і безпомічний невідомий?

4. Опишіть стан героя, розкритий такою художньою деталлю: «Товариш дивився йому вслід, і, хоч його обличчя ніяк не пожвавилося, очі засвітилися тугою пораненого оленя»?

5. Чому жодного разу оповідач не називає імені головного героя твору?

6. Із чим золотошукач порівнює шматок хліба наприкінці твору? Як цей образ перегукується з образом «хліба, що тамує голод» з повісті про Міо?

7. Чому в мареннях хворого золотошукача на кораблі хліб асоціюється саме із золотом? Як ви розумієте таке порівняння?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Простежте за картою маршрут подорожі золотошукача. Вирахуйте, яку відстань подолав герой, щоб знайти золото, а яку - щоб повернутися додому. Чому автор показує нам лише кілька останніх днів його подорожі?

2. Складіть репортаж про порятунок золотошукача або про його повернення додому.

3. Визначте риси характеру персонажа та цінності, які він сповідує, на основі його вчинків. Занотуйте до таблиці результати дослідження.

Риса характеру і цінності життя	Життєва ситуація
	Не вірить, що Білл покинув його напризволяще
	Позбавляється тяжко заробленого золота
	Не бере Біллового золота, не смокче його кісток
	Розмірковує: «Оце тобі життя! Марна перебіжна мить...»
	Протистоїть хворому вовкові
	З останніх сил повзе вперед, до корабля

4. Напишіть твір-мініатюру або есе на одну з тем.

А. «Що таке любов до життя?»

Б. «Що таке справжня дружба?»