Зарубіжна література. 5 клас. Ковбасенко

У вирі захопливих пригод

Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно хотілося повернутися назад у дитинство. Веселе, сповнене надзвичайних пригод, ігор, розваг.

Всеволод Нестойко, дитячий письменник

Діти часто мріють про дивовижні пригоди, уявляють себе відкривачами нових земель чи підкорювачами далеких світів, мандрівниками або шукачами скарбів. Саме тому їх приваблюють пригодницькі твори з неймовірними подіями, винахідливими героями та несподіваними фіналами.

• А ви любите пригоди? Розкажіть про найдивовижнішу пригоду, яка сталася у вашому житті.

• Чому варто пам'ятати про правила безпеки під час пригод?

Роман Марка Твена «Пригоди Тома Соєра»

Марк Твен

Доброта — це те, що може почути глухий і побачити сліпий.

Марк Твен

Народився Семюель Ленггорн Клеменс (1835-1910) (таке справжнє ім’я письменника, відомого під псевдонімом Марк Твен) є типовій американській сім’ї. Його батько, який ніколи не втрачав самовладання, був одним із найзаможніших громадян свого округу. Але чергова економічна криза геть розорила його сім’ю, тож Клеменси вирішили шукати щастя в інших краях. Так вони опинилися в містечку Ганнібал, на заході США. До слова, після друку повісті «Пригоди Тома Соєра», події якої розвиваються саме в Ганнібалі, його жителі стверджували, що жодного персонажа письменник не вигадав. Мовляв, і Маф Поттер, і суддя Тетчер, і вдова Дуглас та інші герої повісті ходять вулицями цього міста.

Мабуть, оптимістичний характер і почуття гумору майбутній письменник успадкував від своїх дотепних життєлюбних батьків. А доля його не балувала. Дванадцятирічним він утратив батька, тож матір віддала його учнем до видавця газети. Попри це хлопець дивився на світ захопленими очима й намагався в усьому бачити позитив.

Якось Семюель Клеменс знайшов 50 доларів, на той час чималі гроші. Він надрукував оголошення про знахідку в місцевій газеті. Але по них так ніхто й не прийшов. Тоді Семюель Клеменс із чистим сумлінням купив квиток до міста Цинциннаті і з «купою грошей» вирушив у великий світ. Юнак став помічником лоцмана¹ пароплава на річці Міссісіпі.

¹ Лоцман - той, хто добре знає місцеві умови плавання й допомагає судну пройти небезпечні ділянки шляху.

Книги американського письменника виходили одна за одною. Але справжню славу принесли йому «Пригоди Тома Соєра» і «Пригоди Гекльберрі Фінна». Власник взуттєвої фабрики назвав на честь письменника ваксу, а одна газета нарекла його навіть «другою пам’яткою Америки». Першою пам’яткою вважався Ніагарський водоспад. Тож туристи приїздили, щоб побачити обидві. Марк Твен з притаманним йому почуттям гумору інколи підписував свої листи - «друга пам’ятка Америки».

Письменник отримував безліч листів з усього світу. Інколи траплялися конверти, на яких була вказана адреса: «Америка. Марку Твену». У цих листах дописувачі зазвичай із захопленням писали про чудові книжки письменника, про ту насолоду, яку вони отримують, читаючи їх.

На згадку про лоцманування народився і псевдонім письменника - Марк Твен. Лоцмани постійно вимірювали глибину річки. Безпечною глибиною, за якої судно не ризикувало сісти на мілину, були два морських сажні (приблизно 4 метри), які називали mark twain (мітка два). І псевдонім Марк Твен себе виправдав - «корабель успіху» американського письменника не сів на мілину, а пливе й досі. А повість «Пригоди Тома Соера», яку ви вивчатимете, і сьогодні надзвичайно популярна серед читачів.

Якось Марк Твен потрапив у катастрофу, і багато газет надрукували щирі і сповнені співчуття статті про його смерть. Наступного дня вони отримали від «небіжчика» телеграми такого змісту: «Чутки про мою смерть дещо перебільшені». Ця фраза стала крилатою.

Слідом за Марком Твеном ми теж можемо сказати: чутки про смерть письменника перебільшені, бо доки живуть літературні герої, доти живий їхній автор. А для того, щоб переконатися в безсмерті Тома Соєра і його друзів, досить прочитати сторінки оповідок про малого бешкетника.

• Як Семюель Клеменс став Марком Твеном?

• Які українські міста відвідав Марк Твен? Відшукайте їх на карті України.

• Хто й чому підписував свої листи «друга пам’ятка Америки»?

Україна і світ

Якось Марк Твен почув, що з Америки у подорож Європою відправляється пароплав, а серед пасажирів — багато знаменитостей. Письменник негайно домовився з двома газетами, що вони оплатять його подорож, а він друкуватиме регулярні звіти про цю мандрівку. Тож у 1867 році, мандруючи Середземним і Чорним морями, Марк Твен відвідав українські землі: Одесу, Севастополь і Ялту. Саме під час цієї подорожі письменник познайомився зі своєю майбутньою дружиною.

Повість «Пригоди Тома Соєра» Марка Твена побачила світ 1876 року. Рукописний варіант, який автор приніс у видавництво, заслуговував на те, щоб увійти в історію. Адже текст було набрано на друкарській машинці. Марк Твен став першим серед літераторів, хто скористався новітнім пристроєм. Друкувати на ньому було незручно, тому що літери на клавіатурі інженери розмістили в алфавітному порядку. Зауваження письменника врахували виробники машинки, змінивши на більш вдалий порядок розміщення літер, який використовується і донині. Друкарську машинку подарували письменнику як авторові ідеї і фактичному творцю сучасної клавіатури. Сьогодні друкарську машинку повністю замінив комп’ютер.

ПРИГОДИ ТОМА СОЄРА

(Скорочено)

Розділ І

- Томе!

Ані звуку.

- Де ж це він, шибеник, подівся, хотіла б я знати... Томе, озвися!

Ані звуку.

Стара жінка зсунула вниз окуляри й, дивлячись поверх них, роззирнулася по кімнаті; потім підняла окуляри на чоло й поглянула з-під них. Вона пішла до відчинених дверей, стала на порозі й повела оком по грядках помідорів, зарослих дурманом, - то був її «город». Тома не видно ніде.

Раптом позад неї щось шурхнуло, і вона обернулася - саме вчасно, щоб схопити за полу куртки невеликого хлопчиська й не дати йому втекти.

- А, ось ти де! Ти що там робив?

- Нічого.

- Нічого? А ти поглянь на свої руки. І на свій рот. Це що таке?

- Не знаю, тітонько.

- Зате я знаю. Це варення - ось що це таке. Сто разів тобі казала: не чіпай варення, бо шкуру злуплю! Ану дай мені оту лозину!..

Лозина зависла в повітрі. Здавалося, порятунку немає.

- Ой тітонько! Мерщій оберніться!

Стара рвучко обернулась і про всяк випадок сторожко підібрала спідницю. А хлопчисько миттю дременув геть, видряпався на високий дощаний паркан і зник з очей.

Тітка Поллі з хвилину стояла розгублена, потім тихенько засміялася:

- Ну й розбишака ж, хай йому абищо! Невже я так-таки нічого не навчуся? Це ж уже вкотре він отак мене дурить. Ой, не виконую я свого обов’язку щодо хлопця, бачить Бог! В ньому наче біс сидить, то помилуй мене Боже, він же, сердешна дитина, син моєї покійної сестри, і мені просто не стає духу лупцювати його. Щоразу, як даю йому втекти, мене гризе сумління, а як поб’ю його - аж серце кров’ю обкипає. Ось він сьогодні не піде до школи, то я повинна покарати його за це: доведеться йому завтра працювати. Хоч це й жорстоко - змушувати його працювати в суботу, коли всі інші хлопці гулятимуть, але ж праця - то для нього справжня мука, і я повинна бодай так виконувати свій обов’язок, а то геть занапащу хлопця.

Том справді не пішов до школи й дуже приємно згаяв час. Поки Том вечеряв, при кожній зручній нагоді тягаючи з цукорниці грудочки цукру, тітка Поллі діймала його підступними, повними прихованих пасток запитаннями, сподіваючись загнати хлопця на слизьке й вивідати в нього правду.

- Томе, - спитала вона, - сьогодні в школі було душно?

- Так, тітонько.

- І тобі, Томе, не захотілося піти скупатись?

Зачувши недобре, Том ураз нашорошив вуха. Він пильно глянув у тітчине обличчя, але нічого особливого не побачив і тому відповів:

- Та ні, тітонько, не дуже.

Стара простягла руку, помацала Томову сорочку й сказала:

- Ну що ж, тобі, я бачу, й тепер не дуже жарко. - А сама тайкома тішилася тим, як зуміла перевірити, чи суха в хлопця сорочка.

Але Том уже збагнув, звідки вітер дме, і випередив її наступний хід.

- Дехто з нас поливав собі на голову з помпи. У мене й досі волосся вогке, ось бачите?

- Але ж, Томе, щоб полити собі на голову з помпи, не треба було розпорювати комір сорочки там, де я зашила, правда? Ану розстебни куртку!

З обличчя в Тома збігла тінь тривоги. Він розстебнув куртку. Комір сорочки був міцно зашитий.

- Що ти скажеш! Ну гаразд, нехай. Я ж таки була певна, що ти не пішов до школи й купався в річці. Та я не гніваюсь на тебе, Томе. Хоч віри тобі, як то кажуть, уже й немає, але часом ти буваєш кращий, ніж здаєшся. Принаймні сьогодні.

Вона й засмутилася тим, що проникливість зрадила її, і водночас була рада, що Том бодай цього разу повівся як годиться.

Аж раптом обізвався Сід:

- Чогось мені здається, ніби ви зашили йому комір білою ниткою, а тут чорна.

- Та певне ж білою!.. Томе!..

Том не став чекати, що буде далі. Уже в дверях він обернувся й гукнув:

- Ну, Сідді, це тобі так не минеться!

Розділ II

Настав суботній ранок, і все навколо засяяло літніми барвами й свіжістю, забуяло життям. У кожному серці бриніла музика, а коли серце було молоде, пісня лилася з уст.

Том з’явився на узбіччі вулиці з відром вапна та довгою малярською щіткою в руках. Він зміряв оком паркан, і вся його радість умить розвіялась, а душу сповнила глибока туга. Увесь світ здався йому нікчемним і безглуздим, а саме життя - важенним тягарем. Зітхнувши, він умочив щітку у відро й провів нею по верхній дошці паркана, тоді зробив те саме ще й ще раз і, порівнявши жалюгідну білу смужку із безмежним непобіленим обширом, скрушно сів на огорожку коло дерева.

Він почав думати про те, як весело мав провести суботній день, і його опосів ще більший смуток. Скоро інші хлопці, вільні як птахи, рушать до всяких принадних місць, і як же вони збиткуватимуться з Тома, коли побачать, що він мусить працювати, - сама ця думка пекла його вогнем. Він видобув на світ свої скарби й почав роздивлятись їх: поламані дрібнички, кульки, інший мотлох - усе воно, може, й пішло б в обмін на чужу працю, але навряд чи його вистачило б, щоб купити бодай пів години цілковитої волі. Отож, облишивши будь-яку надію підкупити товаришів, він сховав до кишені ті вбогі цяцьки, і в цю ж таки темну хвилину зневіри на нього раптом зійшло натхнення.

Том узяв щітку й заходився спокійно працювати далі. Незабаром у кінці вулиці показався Бен Роджерс - той самий хлопець, чиїх насмішок він боявся над усе. Бен посувався вперед таким собі веселеньким підтюпцем-вистрибцем, і це свідчило, що душа його сповнена радості й добрих сподівань. Він їв яблуко.

- То що, друже, мусимо працювати? - спитав Бен.

Том рвучко обернувся і сказав:

- А, це ти, Бене! Я тебе й не помітив.

- Слухай, я оце йду купатися. А ти не хочеш? Та ні, ти, мабуть, краще попрацюєш, еге ж?

Том якусь хвилину замислено дивився на товариша, тоді спитав:

- Що ти називаєш працею?

- А оце що - хіба не праця?

Том знову взявся білити й недбало відказав:

- Ну що ж, може, праця, а може, й ні. Я знаю тільки, що Томові Соєру вона до вподоби.

- Ха, можна подумати, що тобі й справді подобається білити!

- Чи подобається? А чом би й ні? Хіба нам кожного дня випадає білити паркани?

Тепер усе постало в новому світлі. Бен навіть забув про своє яблуко. А Том ретельно водив щіткою туди й сюди, відступав на мить і дивився, як виходить, тоді щось підправляв то там, то там і знов дивився. Бен стежив за кожним його рухом з дедалі більшою цікавістю і захопленням. Раптом він сказав:

- Слухай, Томе, дай і мені трохи побілити.

Том поміркував і спершу начебто ладен був погодитись, але потім передумав.

- Та ні, Бене, мабуть, нічого не вийде. Розумієш, тітка Поллі дуже прискіпується до цього паркана, його треба так ретельно побілити, щоб ніде ані-ні. Певне, так зуміє хіба що один хлопець на тисячу, а може, й на дві тисячі.

- Та невже? Ой Томе, ну дай мені спробувати... хоч трішечки. Якби це ти мене просив, я б дав.

- Ну що ж... Та ні, Бене, краще не треба. Я боюся.

- Я віддам тобі яблуко.

Том випустив щітку з рук видимо знехотя, але з таємною радістю в душі. І поки Бен упрівав, працюючи під пекучим сонцем, відставний маляр сидів у затінку на якійсь діжці, погойдував ногами й, наминаючи яблуко, замишляв підступи проти нових жертв. А таких не бракувало: хлопці раз у раз пробігали вулицею, спинялись покепкувати - і лишалися білити паркан. Коли Бен зовсім видихався, Том продав наступну чергу Біллі Фішерові за «майже нового» паперового змія, а коли стомився й той, право білити придбав Джонні Міллер - за дохлого пацюка на мотузці, щоб крутити ним над головою, - і так далі, і так далі година за годиною. На середину дня Том із жалюгідного злидня, яким був уранці, перетворився на справжнього багатія, що потопав у розкошах. Якби не скінчилося вапно, Том обібрав би всіх хлопців у містечку.

Тепер він подумки сказав собі, що, зрештою, життя на цьому світі не таке вже й погане. Сам того не знаючи, він відкрив загальний закон, що керує всіма людськими вчинками: і кожен хлопець, і кожна доросла людина завжди прагнутимуть і домагатимуться тільки того, чого важко досягти. Коли б Том був великим і мудрим філософом, як-от автор цієї книжки, він зрозумів би, що Праця - це все те, що ми зобов’язані робити, а Гра - все, чого ми робити не зобов’язані.

Розділ IV

У понеділок вранці Том прокинувся дуже нещасним. Так бувало кожного понеділка, бо з нього починався новий тиждень нескінченних тортур у школі. І Том щоразу зітхав: краще б уже зовсім не було субот і неділь - тоді в’язниця і кайдани не здавалися б такими нестерпними.

Коли після сніданку Том вирушив до школи, він зустрів юного відщепенця Гекльберрі Фінна, сина відомого в містечку пияка. Усі тамтешні матусі щиро ненавиділи й страшилися того Гекльберрі, бо він був нероба, безпритульник і розбишака, а ще тому, що їхні діти тяглися до нього, тішились його забороненим товариством і шкодували, що не можуть бути такими, як він. Том, як і всі хлопці з поважних родин, заздрив на привільне, безтурботне життя Гекльберрі і, хоч йому було суворо заборонено водитися з тим волоцюгою, не проминав жодної нагоди побути з ним. Гекльберрі завжди був одягнений в обноски з дорослих людей, укриті незліченними плямами й такі подерті, що аж клапті теліпалися з усіх боків. На голові в нього стриміла руїна здоровенного капелюха з напівобірваними крисами; куртка, коли він її напинав, сягала йому мало не до п’ят, а ґудзики позаду опинялися куди нижче від того місця, де їм належало бути; штани трималися на одній шлейці, звисаючи позаду порожньою торбою, і обтріпані холоші, якщо Гек не завдавав собі клопоту підкотити їх, волочилися по землі.

Гекльберрі був сам собі господар і робив усе, що йому заманеться. За сухої погоди він ночував на чужих ґанках, а коли дощило - у порожній бочці; йому не треба було ходити ні до школи, ні до церкви, не треба було нікого слухатись; він міг ловити рибу чи купатися коли завгодно й де завгодно і проводити на річці стільки часу, скільки сам захоче; ніхто не забороняв йому битися й гуляти хоч до ночі; навесні він перший починав ходити босоніж, а восени останній узував щось на ноги; ніхто не примушував його вмиватись і перевдягатися в чисте; а ще він був неперевершений мастак лаятись. Одне слово, цей хлопець мав усе, що робить життя прекрасним. Так одностайно вважали засмикані й скуті всілякими утисками добропристойні сент-пітерсберзькі хлопці.

Том привітався до цього романтичного обідранця:

- Здоров, Гекльберрі! Що це в тебе таке?

- Здохлий кіт.

- Слухай, Геку, а навіщо потрібні здохлі коти?

- Навіщо? Зводити бородавки.

- Та ну, невже? Як зводити бородавки здохлим котом?

- Ну, треба взяти кота й незадовго до півночі піти з ним на кладовище до свіжої могили, де поховано когось лихого; а рівно опівночі туди з’явиться чорт чи, може, й кілька чортів, але ти їх не побачиш, а тільки почуєш щось, наче вітер, чи якусь їхню балачку; і коли вони потягнуть того лиходія із собою, ти кидаєш за ними свого кота й кажеш: «Мрець за чортом, кіт за мерцем, бородавка за котом - і я вас знати не знаю!» Будь-яку бородавку так зведеш.

- Слухай, Геку, ти коли збираєшся пробувати кота?

- Сьогодні вночі. Мабуть, вони цієї ночі прийдуть по старого шкарбана Вільямса.

- А мене з собою візьмеш?

- Візьму, як не боїшся.

І хлопці розійшлися.

Діставшись до школи, Том зайшов до класу ходою людини, яка страшенно поспішає. Він почепив капелюха на кілок і заклопотано шмигнув на своє місце. Учитель, сидячи, мов на троні, у своєму великому плетеному кріслі, куняв, заколисаний сонним гомоном класу. Томова поява збудила його.

- Томасе Соєре!

Том знав, що, коли його називають повним ім’ям, нічого доброго не жди.

- Слухаю, сер!

- Підійдіть сюди. Ви, сер, як завжди, спізнилися. Чому?

Том хотів уже відбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив дві довгі золотисті кіски, що спадали на спину, - і миттю впізнав їх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив і те, що єдине вільне місце на дівчачій половині було поряд із нею. І він хоробро випалив:

- Я спинився побалакати з Гекльберрі Фінном!

Учитель аж остовпів і розгублено втупив очі в Тома. Гомін у класі затих. Усі були зачудовані: чи він при своєму розумі, цей відчайдух?

- Томасе Соєре, це найзухваліше зізнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лінійки мало. Зніміть куртку!..

Учителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас різок помітно зменшився. Потім пролунав наказ:

- А тепер, сер, ідіть і сядьте з дівчатами!

Хихотіння, що перебігло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправді він збентежився скоріш від побожного трепету перед своїм новим, ще не знаним кумиром і боязкої радості, що йому так нечувано поталанило. Він сів на краєчок соснової лави, і дівчинка, труснувши голівкою, відсунулася далі.

Том почав нишком позирати на дівчинку. Вона помітила це, невдоволено скривилась і на якусь хвилину навіть відвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дівчинка відштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбік, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на місце. Вона більше не відсувала його. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьми, у мене є ще». Дівчинка поглянула на дошку, але обличчя її лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошці, затуляючи малюнок лівою рукою. Певний час дівчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помітні ознаки почали виказувати її цікавість. Нарешті вона не витримала і боязко прошепотіла:

- Можна, я гляну?

Том відхилив руку і показав частину незугарного будинку з двома причілками й комином, із якого штопором ішов дим. Дівчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли він закінчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тоді прошепотіла:

- Дуже добре. Тепер намалюй чоловічка.

Художник зобразив перед будинком чоловічка, що більше скидався на башту й вільно міг би переступити через будинок. Але дівчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тією потворою.

- Просто чудово. От якби і я вміла малювати!

- Це ж зовсім легко, - прошепотів Том. - Я навчу тебе.

- Ой, справді? Коли?

- На великій перерві. Ти підеш додому обідати?

- Коли хочеш, я залишуся.

- Гаразд, умовились. Як тебе звуть?

- Беккі Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Соєр.

- Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви мене Том, гаразд?

- Гаразд.

Том знову почав щось шкрябати на дошці, ховаючись від дівчинки. Але тепер вона вже не соромилась і попросила показати, що він написав. Том відказав:

- Та ні, нема там нічого.

- Неправда, є.

- Ні, нема. Та й нецікаво тобі.

- А от і цікаво, справді цікаво. Ну, будь ласка, дай глянути.

- Ти комусь розкажеш.

- Не розкажу. Ось тобі слово, що не розкажу. Ну, покажи!

- Ой, та тобі ж і не хочеться!

- Ну, коли ти зі мною отак, то я й сама побачу!

Вона схопила Тома за руку своєю маленькою ручкою, і вони завелися боротись. Том удавав, ніби чимдуж опирається, а сам помалу відсував свою руку, аж поки відкрилися слова: «Я тебе люблю».

- Ой, який ти!.. - Беккі спритно вдарила Тома по руці, проте зашарілась і була видимо потішена.

Саме в цю знаменну мить хлопець відчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволі потягла вгору. В такий спосіб його було проведено через увесь клас і під загальне в’їдливе хихотіння посаджено на його постійне місце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тоді, так ні словом і не озвавшись, рушив назад до свого трону. Та хоч вухо Томове й палало від болю, душа його тріумфувала.

Коли клас угамувався, Том чесно спробував зосередитись на шкільній науці, але був надто збуджений, і нічого з того не вийшло. Спершу він осоромився на уроці читання, потім, відповідаючи з географії, перетворював озера на гори, гори на річки, а річки на континенти так, що влаштував на Землі новий хаос; а коли писали диктант, наробив стільки помилок у найпростіших словах, що відкотився в самий хвіст і в нього забрали олов’яну медаль за правопис, якою він так хизувався кілька місяців.

На перерві Том посварився з Беккі і подався аж ген за пагорби, щоб більше того дня до школи не повертатися. Том вирішив утекти з дому і стати піратом, Чорним Месником Іспанських Морів. Уночі Том і Гек, як і домовлялися, вирушили на кладовище.

Раптом вони побачили три фігури, які спочатку прийняли за чортів. Та це були місцевий п'яниця Маф Поттер, метис індіанець Джо та молодий лікар Робінсон. Маф Поттер та індіанець Джо розкопали могилу і витягли звідти мертве тіло. Індіанець та лікар почали сваритися. Джо не забув давньої кривди, яку йому заподіяли лікар Робінсон зі своїм батьком, запроторивши до в'язниці як волоцюгу. Лікар збив індіанця з ніг, Поттер упустив на землю свого ножа і зчепився з лікарем. Індіанець, підібравши ніж Поттера, кружляв навколо. Раптом Робінсон схопив надгробну дошку і торохнув нею Мафа Поттера так, що той повалився на землю без пам'яті. Індіанець завдав ножем смертельного удару лікареві, а потім знаряддя вбивства вклав у руку непритомному Мафу Поттеру. Коли Поттер прийшов до тями, індіанець Джо переконав, що то він убив лікаря Робінсона.

Том і Гек щодуху помчали подалі від місця трагедії. Трохи заспокоївшись, присягнулися нікому не розповідати про те, що бачили. Том нашкрябав на дощечці слова: «Гек Фінни і Том Соєр клянуться, що мовчатимуть про цю справу, а як прохопляться про неї хоч словом, то хай впадуть мертві на тому ж місці».

Розділ XI

Десь над полудень усе містечко раптом сколихнула жахлива новина. Не треба було й телеграфу, про який тоді навіть не мріяли, - чутка линула з уст в уста, від гурту до гурту, від оселі до оселі так само швидко, як нині летить телеграма. І, певна річ, учитель відпустив школярів після великої перерви: якби він цього не зробив, усі в місті неабияк здивувалися б.

Біля вбитого лікаря знайшли закривавлений ніж, і хтось упізнав, що то ніж Мафа Поттера. Переказували також, що один із запізнілих городян годині о другій ночі випадково побачив, як Маф Поттер умивався в «потічку», а помітивши того перехожого, мерщій подався геть, і то була дуже підозріла обставина, а надто як зважити, що за Поттером ніколи не помічали любові до вмивання. Ще казали, що «вбивцю» (люди судять скоро і, не завдаючи собі клопоту доказами, виносять свій вирок) пильно розшукували по всьому місту, але так і не знайшли.

Усе містечко посунуло на кладовище. Том і собі пристав до того походу; і не те, щоб йому так хотілося, - він залюбки пішов би куди-інде, - але його тягло туди моторошне, незбагненне почуття. Діставшись до того страхітливого місця, він вужем прослизнув крізь натовп і побачив те саме похмуре видовище. Йому здавалося, ніби минула ціла вічність, відтоді як він там був. Хтось ущипнув його за руку. Він обернувся й зустрівся очима з Гекльберрі. Обидва миттю відвели погляди, боячись, щоб хтось не помітив, як вони перезирнулись. Та всі довкола гомоніли, заворожені жахливою картиною, що була перед ними.

Раптом Том здригнувся від голови до п’ят: його погляд упав на незворушне обличчя індіанця Джо. Ту ж мить юрба завирувала, почалася штовханина, і залунали вигуки:

- Маф Поттер!

- Глядіть, спинився!.. Не дайте йому втекти!

Ті, хто сидів на деревах над головою Тома, сказали, що Поттер і не думає тікати, а дуже знітився й розгубився.

Натовп розступився, і крізь нього пройшов шериф, владно ведучи за руку Мафа Поттера. Обличчя в бідолахи було змарніле, в очах застиг страх. Коли його поставили перед убитим, він весь затрусився, затулив обличчя руками й гірко заплакав.

- Не я це скоїв, люди, - мовив він крізь ридання.

- Це ваш ніж? - і шериф показав йому ножа.

Поттер так і впав би, коли б його не підхопили й не всадовили на землю. Аж тоді він обізвався:

- Щось мені підказувало: як я не вернуся сюди й не заберу... - Він здригнувся, а тоді знесилено й приречено махнув рукою і мовив: - Розкажи їм, Джо, розкажи.

Гекльберрі й Том, занімівши й вирячивши очі, почули, як той підлий і жорстокий брехун спокійно розповів свою історію. Вони весь час чекали, що ось-ось із ясного неба на голову облудника впаде громовиця, і дивом дивувались, чому так забарилася Божа кара.

А коли індіанець Джо закінчив і лишився живий і цілий, їхнє боязке поривання зламати свою клятву і врятувати невинно обмовленого бідолаху згасло й безслідно зникло, бо тепер не було сумніву, що той лиходій продав душу дияволові, а встрявати в діла нечистої сили - неминуча загибель.

Та страшна таємниця й докори сумління не давали Томові спокійно спати. У той лихий час Том, вибравши слушну хвилину, ходив до заґратованого віконця в’язниці й нишком передавав «убивці» сякі-такі гостинці, що їх випадало десь роздобути. Ті дарунки чимало полегшували Томові душевні гризоти.

Беккі Тетчер захворіла. Життя втратило для Тома всю свою принадність.

Він хотів помиритися з Беккі, але дівчинка його зневажила. І Том вирішив остаточно податися в пірати. Він зустрів свого щирого, задушевного приятеля Джо Гарпера - теж із зажуреними очима і з таким самим великим і зловісним наміром у душі: мама покарала його за випиті вершки, тоді як він їх і не куштував. Хлопці запропонували Геку Фінну приєднатися до них.

Уночі Том Соєр, Чорний Месник Іспанських Морів, Гек Фіни, Кривава Рука, і Джо Гарпер, Гроза Морів, на плоті перебралися на безлюдний острів. Спочатку хлопцям життя на острові подобалося: вони гралися, купалися, їх зовсім не тягло назад, у рідне містечко. Коли вночі пліт річкою віднесло, хлопці лише зраділи, бо це немовби спалило мости між ними й цивілізованим життям. Але згодом хлопчаки занудьгували за домівкою.

Якось вони помітили на середині річки невеликий паровий пором, з якого стріляли. Том здогадався, що то шукають їх. Хлопці відчули себе героями. «І страшенно зраділи: адже їх шукають, за ними тужать, через них себе не тямлять з горя і обливаються слізьми; скрушно згадують, які несправедливі були до тих сердешних загиблих хлопчаків, і гірко шкодують, і караються запізнілим каяттям; а найголовніше - у цілому містечку тільки про них і говорять, і всі хлопці заздрять на їхню гучну славу. Оце поталанило! Їй-богу задля цього варто було піти в пірати».

Розділ XV

Коли Гек і Джо заснули, Том на поромі перебрався на берег.

Від річки хлопець побіг глухими завулками й незабаром опинився під парканом позад свого будинку. Перелізши через паркан, він підкрався до прибудови й зазирнув у вікно тітчиної кімнати, де ще світилося. У кімнаті він побачив тітку, Сіда, Мері й матір Джо Гарпера: вони сиділи й розмовляли. Том підступив до дверей і почав тихенько піднімати клямку; потім обережно натиснув, і двері трохи прочинилися. Він натискав і далі, здригаючись щоразу, коли двері ледь порипували, аж поки щілина стала досить широка, щоб він міг пролізти крізь неї навколішки, а тоді просунув голову й тихенько поповз.

- Чого це свічка так заблимала? - мовила тітка Поллі.

Том поповз швидше.

- Мабуть, двері не зачинені. Авжеж, так і є. Без кінця в нас якісь дива. Сіде, йди причини двері.

Том зник під ліжком саме вчасно. З хвилину він лежав і відсапувався, а потім підповз до самого краю, звідки міг би дотягтися до тітчиної ноги.

- Отож я й кажу, - вела далі тітка Поллі, - він був не лихий хлопчик, а тільки неслух, бешкетник. Як то кажуть, вітер у голові, знаєте. Питати з нього щось - то однаково що в молодого лошати. Але зла він нікому не хотів і серце мав предобре.

Вона заплакала.

- Такий самий і мій Джо: тільки всякі пустощі на думці, так і дивився, де б щось утнути. Та зате який добрий, лагідний був!.. А я, прости мене, Господи... а я відшмагала його за ті вершки - геть забула, що сама ж таки вилила їх, бо вони скисли! І тепер я вже ніколи, ніколи не побачу його на цім світі, мого нещасного скривдженого хлопчика!.. - І місіс Гарпер заридала так гірко, наче в неї розривалося серце.

Том тихенько захлипав - більше з жалю до самого себе, аніж до когось іншого. Він чув, що й Мері плакала, час від часу згадуючи його добрим словом. Тепер він як ніколи піднісся у власних очах. А проте й тітчине горе так зворушило його, що він ладен був вискочити з-під ліжка й радісно приголомшити її своєю появою, - такі ефектні театральні штуки завжди вабили його, але він стримався і далі лежав тихо.

Прислухаючись до розмови, Том з окремих фраз зрозумів, що спершу в містечку гадали, ніби вони потонули, коли купалися; але згодом помітили, що пропав пліт, а дехто з хлопців згадав, що їхні зниклі товариші казали: мовляв, скоро в містечку «почують про них»; і розумні голови, зв’язавши все те докупи, дійшли висновку, що хлопці попливли на тому плоті й незабаром об’являться в найближчому містечку вниз по річці; але близько полудня пліт знайшовся; його прибило до берега за п’ять чи шість миль нижче за водою, - і тоді надія розвіялась. Усе показувало на те, що вони потонули, - бо як ні, то голод пригнав би їх додому ще до ночі або й раніш. А тіл їхніх не знайшли, певне, тому, що потонули вони на середині річки, на бистрині: адже хлопці плавали добре, і якби не це, то неодмінно дісталися б до берега. Була середа, і в містечку постановили: якщо до неділі нікого не знайдуть, далі сподіватися марно, і недільного ранку відправлять заупокійний молебень. Почувши це, Том аж здригнувся.

Місіс Гарпер, уся в сльозах, попрощалась і зібралася йти. І тут, спонукувані єдиним поривом, обидві осиротілі жінки кинулись в обійми одна одній і, перш ніж розійтися, досхочу наплакались. Потім тітка Поллі побажала на добраніч Сідові та Мері - куди лагідніше, ніж робила це звичайно. Сід зашморгав носом, а Мері пішла, гірко плачучи.

Тітка Поллі стала на коліна й почала молитися за Тома, та так розчулено й жалісливо, з такою безмежною любов’ю в кожному слові й тремтливому старечому голосі, що Том іще задовго до кінця тієї молитви мало не плавав у сльозах.

Ще й після того, як тітка лягла спати, Томові довелося довгенько ховатися під ліжком, бо стара жінка раз у раз гірко зітхала, скрушно бурмотіла щось про себе, неспокійно крутилась і переверталася. Нарешті вона затихла й лише час від часу глухо стогнала уві сні. Аж тоді хлопець обережно вибрався з-під ліжка, помалу підступив до узголів’я і, прикривши свічку рукою, став дивитися на сонну тітку. Серце його сповнив жаль до неї. Він дістав з кишені свій сувійчик платанової кори й поклав поруч із свічкою. Але раптом щось спало йому на думку, і він спинявся, міркуючи. Та ось обличчя його проясніло, так наче він дійшов якогось втішного рішення, і, квапливо схопивши ту кору, Том засунув її назад до кишені. Він нахилився, поцілував тітку в зів’ялі уста, а потім тихенько пішов до дверей, причинив їх за собою і взяв на клямку.

У п'ятницю хлопці весь день гралися, але ввечері Джек і Гек засумували: на острові їм стало нудно. І тоді Том розповів їм про свою таємницю. Це розвеселило хлопців, і вони почали пустувати. Опівночі почалася гроза. То була страшна ніч для трьох безпритульних дітей.

Розділ XVII

Ніяк не весело було тихого суботнього надвечір’я у містечку. Вбиті горем, у гірких сльозах, усі Гарпери та сімейство тітки Поллі вбралися в жалобу. Незвична тиша огорнула містечко (хоч, правду кажучи, там завжди було досить тихо). Його жителі робили свої повсякденні справи абияк, майже не розмовляли між собою і часто зітхали. Для школярів суботній відпочинок обернувся справжнім тягарем. Ігри та розваги не тішили їх, і врешті ніхто вже й не заводився гратись.

Наступного ранку, коли скінчилися заняття в недільній школі, церковний дзвін забамкав не так, як звичайно, а сумно й зловісно. Неділя випала тиха, і той жалобний подзвін дуже пасував до задумливого смутку, що панував у природі. Городяни почали сходитися до церкви, затримуючись на часинку при вході, щоб пошепки обмінятися думками про сумну подію. Нарешті запала напружена, очікувальна тиша, і на порозі з’явилися тітка Поллі, Сід, Мері, а за ними сім’я Гарперів, усі в глибокій жалобі, - і всі, хто був у церкві, й сам старий пастир шанобливо підвелись і стояли, поки нещасні родичі пройшли вперед і сіли. Знову все затихло, лише подекуди часом чути було приглушене ридання, і тоді священник простер руки й почав молитву. Розчулено заспівали гімн, потім священник проголосив: «Я є Воскресіння і Життя», - і звернувся зі словом до пастви.

Згадуючи про загиблих хлопців, святий отець наділив їх такими чеснотами, принадами й рідкісними здібностями, що кожен з присутніх, беручи на віру їхні портрети, з гірким жалем думав, як він завжди помилявся щодо тих бідолах і завжди бачив у них самі вади та хиби. В міру того як священник говорив, уся паства дедалі дужче розчулювалась, аж поки всіх так пройняло, що до плачу згорьованих родичів долучився цілий хор нестримних ридань, і навіть сам пастир дав волю своїм почуттям і заплакав просто на кафедрі.

Раптом на хорах почувся якийсь рух, але ніхто того не помітив; а за хвилину рипнули церковні двері, священник підвів зволожені очі від хусточки й прикипів до місця! Спершу одна пара очей, потім ще одна простежила за його поглядом, а потім усі, хто був у церкві, немов охоплені єдиним поривом, повставали з місць і вражено дивились на трьох «небіжчиків», які виступали проходом: Том на чолі, за ним Джо, а позаду знічений, розгублений Гек у своєму неподобному дранті. Увесь той час вони сиділи на порожніх хорах, слухаючи заупокійну відправу по самих собі!

Тітка Поллі, Мері й Гарпери кинулися до своїх воскреслих страдників, обсипали їх поцілунками, славлячи Бога за їхній порятунок, а тим часом самотній Гек стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, що йому робити й де сховатися від неприязних поглядів, що їх кидали на нього багато городян. Трохи повагавшись, він рушив було до дверей, щоб непомітно чкурнути геть, але Том схопив його за руку й сказав:

- Тітонько Поллі, так нечесно. Треба, щоб хтось порадів і Гекові.

- Ну звісно, що порадіють! Я перша рада бачити його, сердешного сирітку!

Та дбайлива увага й лагідні слова тітки Поллі тільки ще дужче збентежили Гека.

Том дістав того дня стільки стусанів і поцілунків - залежно від настрою тітки Поллі, - скільки навряд чи перепадало йому за цілий рік, і сам не знав, у що вона вкладає більше любові до нього та вдячності Богові - у стусани чи в поцілунки.

Це і була Томова таємниця: повернутись додому всією піратською зграєю і об'явитися на своєму похороні. Вранці тітка Поллі дорікнула Томові, що він жорстокосердний і змусив страждати близьких. Якщо хлопці змогли на колоді припливти на свій похорон, то чому не змогли дістатися до містечка раніше і попередити, що вони не вмерли, а тільки втекли з дому? Том почувався винним і шкодував, що не подумав про тітку. Він переповів те, що бачив тієї ночі, коли почув розмову тітки і матері Джо Гарпера, так, наче це був його сон. У кінці Том додав, що, коли тітка лягла спати, йому стало так її шкода, що він дістав з кишені шматок платанової кори й написав на ній: «Ми не потонули, а тільки втекли в пірати», а тоді поклав її на стіл і поцілував тітку. Тітка Поллі дуже розчулилася і поспішила до місіс Гарпер, щоб розповісти про чудесний сон. Коли Том прийшов до школи, він почувався героєм. Діти йому заздрили. Беккі Тетчер повідомила, що її мама погодилася організувати пікнік. Але Томові так і не вдалося помиритися з дівчинкою.

На перерві Том став свідком, як Беккі випадково порвала книгу вчителя Доббінса. Коли вчитель почав з'ясовувати, хто зіпсував книгу, Томові стало шкода дівчинки і він узяв провину на себе. Це було найжорстокіше покарання, яке будь-коли вчиняв містер Доббінс. І Том витримав шмагання різками без жодного звуку. Він знав, хто чекатиме на нього біля воріт.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть, у якій родині жив і виховувався Том Соєр.

2. Що Томові подобалося робити, а що ні? Чи збігаються його вподобання з вашими? Чому?

3. Які риси характеру Тома Соєра виявляються в епізоді фарбування паркана?

4. Яка пригода сталася на кладовищі і як це вплинуло на Тома й Гека?

5. Чому хлопчики містечка заздрили Геку? Чи згодні ви з їхньою думкою? Чому?

6. Чому Том, Гек і Джо Гарпер опинилися на острові? Перекажіть ці події, описані у творі. Як ви розцінюєте їхній учинок? Чому?

7. Об’єднайтеся в групи. Відтворіть у своїй уяві картини перебування Тома, Гека і Джо на острові. Назвіть якомога більше слів, які розкривають їхній зміст.

8. Чи правильно вчинив Том, забравши сувійчик платанової кори з кімнати тітки Поллі? Чому він це зробив? А як повелися б ви на його місці?

9. Згадайте момент появи Тома і друзів на власному похороні. Чому ці події викликають у нас сміх крізь сльози? Як ви розцінюєте їх: з точки зору дітей-утікачів? родини Гарперів та сімейства тітки Поллі?

10. Хто така Беккі? Чи можна говорити про позитивний вплив дівчинки на Тома? Наведіть приклади з твору.

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Кого можна вважати найкращим другом Тома? Чому?

2. Порівняйте Тома і Гека, заповнюючи діаграму Венна.

3. Підготуйте розповідь: а) про Тома і Гека; б) про Тома від імені Гека; в) про Гека від імені Тома.

Розділ XXIII

Нарешті сонна атмосфера містечка сколихнулась. У суді почали слухати справу про вбивство. Тепер усі тільки про те й говорили. Томові просто ніде було сховатися від тих балачок. Від кожної згадки про вбивство серце тіпалось, бо нечисте сумління і страх нашіптували йому, що все це говориться при ньому зумисне, щоб «промацати» його. І хоч він розумів, що немає ніяких підстав запідозрити, ніби він знає щось про вбивство, проте не міг лишатися спокійним, чуючи ті розмови. Його весь час проймав холодний дрож. І кінець кінцем він завів Гека у відлюдний закуток, щоб поговорити з ним по щирості. То була бодай невелика полегкість: на якусь часинку відпустити язика з припони й поділитися своїм душевним тягарем з іншим страдником. До того ж він хотів перевірити, чи не прохопився десь Гек про їхню таємницю.

- Слухай, Геку, ти нікому не казав... про оте?

- Ані одного словечка, побий мене сила Божа. Слухай, Томе Соєре, якщо це випливе, нам і двох днів не прожити. Ти ж сам знаєш.

Томові трохи відлягло він серця.

- Ну, то все гаразд. Я теж так думаю: поки мовчимо, нам нема чого боятися. Тільки знаєш, давай ще раз поклянемося. Щоб було певніше.

- Гаразд.

І вони поклялися ще раз, похмуро й урочисто.

- А що кажуть люди, Геку? Я багато всякого наслухався.

- Що кажуть? Та все те саме: Маф Поттер, Маф Поттер, тільки й чуєш кругом. Мене аж у піт кидає від цих балачок, так і хочеться забігти світ за очі.

- Я також тільки це й чую. Мабуть-таки, йому кінець. А тобі його іноді не жаль?

- Чого ж не жаль, ще й як жаль. Чоловік він, звісно, непутящий, але щоб скривдив когось - то ніколи. Наловить ото риби, вторгує грошей на пляшку - і тиняється повсюди. Але ж і всі люди так, побий мене Бог, чи майже всі - і проповідники, і хто ти хочеш. А душа в нього добра. Колись він дав мені пів рибини, хоча йому й самому мало було. Та й заступався за мене не раз, допомагав, коли було скрутно.

- А мені, Геку, він лагодив зміїв і гачки до вудок прив’язував. Я просто чути не можу, як усі його паскудять, мов ті чорти, - а він же не винен... у тому.

- Та й я, Томе, не можу. Боже ти мій, таке вже на нього клепають: наче він найперший лиходій в окрузі і дивно, що його досі не повісили.

Хлопці розмовляли ще довго, та це не дало їм розради. А коли смеркло, вони рушили до невеличкої в’язниці, що стояла за містом, і почали тинятися поблизу з невиразною надією на якийсь щасливий випадок, що враз усе залагодить. Але нічого такого не сталося: як видно, ні ангелам, ні феям не було діла до нещасного в’язня.

Зрештою хлопці зробили те, що робили вже не раз: підійшли до віконця й передали Поттерові трохи тютюну й сірників. Їм щоразу було соромно, коли Поттер починав дякувати за ті дарунки, а сьогодні сором обпік їх дужче, ніж будь-коли перед тим. Вони почували себе ницими боягузами й зрадниками.

Том прийшов додому дуже пригнічений, і снилися йому тієї ночі всякі страхіття. Наступного дня й через день він весь час крутився поблизу будинку суду, і його дуже тягло зайти всередину, так що він на превелику силу стримував себе. Те саме діялось і з Геком. Хлопці старанно уникали один одного. Час від часу і той, і той ішли геть, але одна й та сама темна сила невдовзі приводила їх назад. Коли хтось виходив із судової зали, Том одразу наставляв вуха, але щоразу чув невтішні новини: тенета все міцніше обплутували бідолаху Поттера. Наприкінці другого дня всі в містечку гомоніли про те, що свідчення індіанця Джо лишаються не спростовані і немає вже ані найменшого сумніву, що присяжні визнають Поттера винним.

Того вечора Том повернувся додому пізно й заліз до спальні крізь вікно. Він був страшенно збуджений і кілька годин не міг заснути. А наступного дня зранку біля будинку суду зібралося все містечко: то мав бути вирішальний день. Залу заповнила публіка - і чоловіки, і жінки. З’явилися присяжні й зайняли свої місця; скоро по тому привели закутого в кайдани Поттера, блідого, змарнілого, зі страхом та безнадією в очах, і посадили на видноті, де на нього могли роздивлятися всі цікаві; на такому ж видному місці сидів індіанець Джо, як завжди незворушний. Потім довелося чекати ще, аж урешті з’явився суддя, і шериф оголосив про початок судового засідання.

Викликали свідка, який розповів, що в ніч проти того дня, коли було виявлено вбивство, він бачив, як Маф Поттер умивався в струмку, а коли помітив його, тихенько втік. Поставивши йому ще кілька запитань, прокурор сказав:

- Передаю свідка обороні.

Підсудний на мить звів очі, але одразу опустив їх, коли його оборонець промовив:

- Я не маю запитань до свідка.

Другий свідок підтвердив, що ніж, якого йому показали, було знайдено біля тіла вбитого. Прокурор сказав:

- Передаю свідка обороні.

- Я не маю запитань до свідка, - мовив оборонець Поттера.

Третій свідок сказав під присягою, що не раз бачив того ножа у Поттера.

- Передаю свідка обороні.

Оборонець Поттера відмовився допитувати й цього свідка. На обличчях публіки відбилася досада. Що він собі думає, цей адвокат? Невже навіть не спробує врятувати життя підсудному?

Мало-помалу все, що діялося на кладовищі того пам’ятного ранку, аж до найменших подробиць, постало перед судом у свідченнях надійних, гідних всілякої довіри свідків, - але жодного з них адвокат Поттера не визнав за потрібне піддати перехресному допиту. Публіка збуджено гомоніла, висловлюючи подив і невдоволення, і суддя мусив закликати її до порядку.

Тоді підвівся оборонець і сказав:

- Ваша честь, на початку цього судового процесу ми мали намір довести, що наш підзахисний вчинив це страшне діяння в неосудному стані, в нападі білої гарячки, спричиненої сп’янінням. Та тепер ми змінили свій намір і не станемо висувати цього доказу. - І він звернувся до судового службовця: - Викличте Томаса Соєра!

На всіх обличчях, навіть і на Поттеровому, з’явився приголомшений вираз. Усі очі з цікавістю прикипіли до Тома, що підвівся й пішов до суддівського столу. Вигляд він мав наполоханий, бо не тямив себе зі страху. З нього взяли присягу.

- Томе Соєре, де ви були сімнадцятого червня близько півночі?

Том поглянув на кам’яне обличчя індіанця Джо, і язик його застряг у роті. Публіка затамувала віддих, але хлопець не міг видушити з себе ані слова. Та все ж за якусь хвилину він опанував себе настільки, що спромігся обізватись і його навіть дехто почув.

- На кладовищі.

На обличчі індіанця Джо майнула зневажлива посмішка.

- Говоріть, хлопче, не бійтеся. Розказуйте як можете, нічого не пропускаючи, і не бійтеся.

Том почав розказувати - спочатку невпевнено, затинаючись, але потім захопився, і мова полилася в нього вільно й гладенько. Невдовзі в залі все затихло, й стало чути тільки його голос; усі очі були прикуті до нього, слухачі ловили кожне його слово, розтуливши рота й забувши про час, мов заворожені тією жахливою розповіддю. Стримуване збудження публіки сягнуло своєї межі, коли хлопець сказав:

- ...А коли лікар торохнув Мафа Поттера дошкою по голові і той упав, індіанець Джо підскочив з ножем і...

Хрясь! Наче блискавка, метнувся індіанець до вікна, розштовхав тих, хто хотів його затримати, і зник з очей.

Розділ XXIV

Том знову став славнозвісним героєм - утіхою старих і предметом заздрості малих. Його ім’я навіть увічнили в друкованому слові, бо місцева газета проспівала йому хвалу. Дехто твердив, що він неодмінно стане президентом, якщо, звісно, його доти не повісять.

Дні Томові повнилися славою і радістю, зате ночі були жахливі. Всі його сни заполонив собою індіанець Джо, у чиїх очах Том незмінно бачив смертний вирок собі. Увечері, коли наставала темрява, ніяка спокуса не могла виманити хлопця з дому. В такому ж безнастанному страху жив тепер і бідолаха Гек, бо того вечора перед вирішальним судовим засіданням Том розповів усе адвокатові Поттера, і Гек страшенно боявся, щоб не виявилася і його причетність до цієї історії, - дарма що втеча індіанця Джо й звільнила його від муки, якою були б для нього свідчення в суді. Щоправда, адвокат пообіцяв бідолашному хлопцеві мовчати, але що та обіцянка? Відколи докори сумління змусили Тома піти поночі додому до адвоката й вирвали із його замкнутих щонайстрашнішою клятвою уст ту лиховісну таємницю, від Гекової віри в людство майже нічого не лишилося.

У житті кожного нормально розвиненого хлопця настає пора, коли його пориває невтримне бажання знайти закопаний у землі скарб. Таке бажання раптом охопило й Тома. І він з Геком почав шукати скарб. Після декількох невдалих спроб вони вирішили випробувати долю в старому занедбаному будинку. Хлопці, досліджуючи будинок, забралися на другий поверх. Коли раптом до будинку зайшли індіанець Джо і незнайомець, Том і Гек перелякано завмерли. Дошки на сходах були трухляві, тож індіанець Джо вирішив, що нагорі нікого не може бути.

Переховуючи торбину з грошима, індіанець наткнувся на закопану скриню із золотом. Він побоявся залишити скарб у покинутому будинку і вирішив заховати його в іншому лігві, що під хрестом. Перш ніж податися до Техасу, він задумав помститися. Хлопці були нажахані, адже вирішили, що індіанець хоче помститися Тому за свідчення на суді. У містечку індіанець Джо маскувався, тож ніхто, крім хлопчаків, не знав, що в заїзді ночував не старий «іспанець», а злочинець Джо. Вони домовилися по черзі слідкувати за ним, щоб знайти хованку із золотом.

Розділ XXIX

Найперше, що почув Том у п’ятницю вранці, була радісна звістка: сім’я судді Тетчера вчора повернулася до містечка. І скарб, та й індіанець Джо на час мовби відійшли у затінок, а чільне місце в хлопцевих думках зайняла Беккі. Він побіг до її будинку, і разом із гуртом шкільних товаришів вони донесхочу награлися і в се, і в те, а увінчався чудовий день ще однією приємною новиною: Беккі упрохала свою матір влаштувати давно обіцяну й довго відстрочувану заміську прогулянку наступного дня, і та зрештою погодилась. Дівчинка аж стрибала з радості, та й Том радів не менше. Ще до заходу сонця розіслали запрошення, і юна парость містечка, наперед тішачись тим святом, почала захоплено готуватися до нього.

Настав ранок, і на десяту годину веселе, гомінке товариство зібралося коло будинку судді Тетчера. Можна було й рушати. Для такої нагоди найняли старенький паровий пором, і невдовзі жвава юрба, навантажена кошиками з їжею, заповнила головну вулицю й посунула до річки.

За три милі нижче від містечка пором повернув до устя лісистої улоговини й причалив до берега. Юрба висипала на суходіл, і відразу ж по гаях та крутосхилах то ближче, то далі залунали вигуки й сміх. Пішли в діло всі можливі способи добряче впріти й наморитися, і кінець кінцем юні розбишаки посходилися назад до табору зголоднілі, наче вовки, й жадібно накинулись на смачні наїдки. Після того бенкету всі посідали в затінку розложистих дубів відпочити й погомоніти, а трохи згодом хтось гукнув:

- Хто йде в печеру?

Зголосилися всі. Вхід до печери був досить високо на схилі і являв собою отвір у формі літери «А». Важкі дубові двері були відчинені. За ними була невелика холодна, як погріб, зала, де сама природа звела міцні вапнякові стіни, зарошені, мов холодним потом, краплями вологи. Довга вервечка дітлахів потяглася вниз крутим схилом головної галереї, і низка мерехтливих вогників тьмяно освітила величні кам’яні стіни майже до самого верху, де вони сходилися склепінням футів із шістдесят заввишки.

Десь із три чверті милі головної галереї вони пройшли, як і перше, вервечкою, а тоді купки й парочки почали звертати в бічні відгалуження, шастати похмурими вузькими переходами, зненацька наскакуючи на інших у місцях, де ці переходи знову з’єднувались.

Та поступово купка за купкою тяглися до виходу з печери й опинялися надворі, захекані, веселі, з ніг до голови закапані свічковим лоєм, перемазані глиною і дуже потішені вдалою прогулянкою. На превеликий подив усім, виявилося, що вони зовсім забули про час і що ось-ось почне сутеніти. Сигнальний дзвін на поромі бамкав уже з пів години. А втім, він тільки гідно завершував той день романтичних пригод, і всі слухали те бамкання із задоволенням. Коли пором зі своїм неспокійним вантажем виплив на течію, ніхто, крім його капітана, не шкодував за згаяним днем.

На той час як тьмяні ліхтарі порома поминали пристань, Гек був уже на чатах. Містечко поринало в сон, залишаючи малого вартового наодинці з тишею і привидами. Аж раптом вухо його вловило якийсь звук, і хлопець ураз нашорошився. Двері, що виходили в завулок, тихенько прочинилися. Гек шаснув за ріг цегляного складу. А в наступну мить повз нього швидко пройшли двоє чоловіків, і один з них начебто щось ніс під пахвою. Що ж би ще, як не оту скриньку? Виходить, вони переносять скарб! Бігти кликати Тома не випадало. Це було б просто безглуздо - адже ті двоє зникнуть разом із скринькою, і потім шукай вітру в полі. Ні, він піде за ними назирці: навряд чи вони помітять його в такій пітьмі.

Отак собі міркуючи, Гек вийшов з-за рогу й подався за тими чоловіками, ступаючи босоніж нечутно, мов кіт, і тримаючись на такій віддалі, щоб не втратити їх з очей. Якийсь час він біг підтюпцем, тоді на хвильку став, боячись наскочити на них у темряві, ще трохи пройшов поволі, а потім і зовсім спинився й прислухався: довкола ні звуку, тільки гупало його власне серце. Гек уже намірився був стрімголов кинутись далі, коли це просто перед ним хтось кахикнув! Серце в хлопця мало не вискочило з грудей, але він поборов страх і лишився на місці, трусячись так, наче його тіпало з десяток пропасниць заразом, і думаючи тільки про те, щоб не зомліти. Тепер Гек знав, де він: він стояв за кілька кроків від приступок, що вели до садиби вдови Дуглас. «От і добре, - подумав він, - хай закопують тут, знайти буде неважко».

Аж ось обізвався й притишений голос. То говорив індіанець Джо.

- Хай їй чорт, мабуть, у неї ще хтось є! Он як уже пізно, а у вікнах і досі світиться.

- Де? Я не бачу.

Це вже був голос незнайомця із будинку з привидами. Гек аж похолов від жаху. То ось чого вони сюди прийшли - щоб помститися! Найпершим його пориванням було втекти звідти. Потім він згадав, що вдова Дуглас не раз робила йому добро, а ці двоє, може, замислили вбити її. Оце б тепер піти й застерегти її, але на таке в нього не стане духу - вони ж можуть помітити його й схопити. Усе те, та не тільки те, промайнуло в Гековій голові на коротку мить між словами того незнайомця й відповіддю індіанця Джо:

- Тобі не видно за кущами. Ану стань сюди... Тепер бачиш, еге?

- Бачу. Ну, то, певне, там хтось є. Облиш ти це діло.

- Як це «облиш», коли я назавжди покидаю тутешні місця? І, може, вже ніколи не випаде такої нагоди. Я ж казав тобі і знов кажу: мені байдуже до її грошей, і ти можеш забрати їх собі. Але її чоловік завдав мені кривди - і то не раз. Коли він був тут суддею, він кинув мене за ґрати як волоцюгу. Та це ще не все. Він скривдив мене в тисячу разів дужче: звелів відшмагати! На очах у всього містечка! Відшмагати - ти розумієш? Сам він помер і уник розплати, але вона заплатить мені за все!

- Ой, не вбивай її! Не треба.

- Не вбивати? А хто сказав, що я хочу її вбити? От його я таки вбив би, коли б він був живий, а її - ні, щоб помститися над жінкою, вбивати її ні до чого. Досить спотворити її. Роздерти ніздрі, обрубати вуха, як свині!

Гек тихенько відступив назад; якусь хвилю постояв на одній нозі, ледь утримуючи рівновагу й мало не падаючи то в той, то в той бік, а тоді вже обережно поставив другу ногу. Потім так само повільно й сторожко ступив другий крок назад, тоді ще й ще один - і раптом під ногою в нього хруснула галузка! Гекові аж дух забило, і він наставив вуха. Скрізь тихо, ані шелесне. Він повернув назад на вузьку стежку між щільними шпалерами сумаху - так обережно, як ото повертає корабель, - і швидко, хоча й з осторогою, пішов геть. А коли спустився до каменярні й відчув себе в безпеці, помчав так, що аж п’яти замигтіли. Біг усе вниз і вниз, аж поки опинився біля дому старого валлійця. А там став так гатити кулаками в двері, що з вікон зараз же вистромились голови самого господаря та двох його здоровенних синів.

- Що це за буча? Хто там грюкає? Чого треба?

- Гекльберрі Фінн. Швидше відчиняйте!

- Гекльберрі Фінн, он як! Не таке вже начебто ім’я, щоб перед ним відчинялися всі двері. Та все ж пустіть його, хлопці, почуємо, що там за халепа.

- Тільки не кажіть нікому, що це я вам розповів, - були перші Гекові слова, коли він зайшов, - дуже вас прошу, а то мене вб’ють. Але вдова часто була добра до мене, і я маю розповісти, повинен розповісти, якщо ви пообіцяєте не виказувати мене.

- Побий мене Бог, він таки має що сказати, недарма ж так боїться! - вигукнув старий.

А за три хвилини старий господар та його сини, добре озброєні, вже піднялися нагору й ступили на стежку між кущами сумаху, скрадаючись навшпиньки й тримаючи рушниці напоготові.

Розділ XXX

У неділю вранці, ледь почало розвиднятися, Гек мало не навпомацки вибрався нагору й тихенько постукав у двері старого валлійця. Господарі ще спали, проте сон їхній після нічних тривог був сторожкий, і з вікна одразу запитали:

- Хто там?

Боязкий голос Гека озвався ледве чутно:

- Будь ласка, відчиніть! Це я, Гек Фінн.

- Перед цим ім’ям, синку, наші двері відчиняться і вдень, і вночі. Ласкаво просимо!

Такі слова бездомному хлопцеві випало почути чи не вперше, і нічого приємнішого він зроду не чув. Та й не міг пригадати, щоб хтось колись отак запрошував його до себе в дім. Двері одразу ж відчинили, і Гек зайшов. Його посадили на стілець, а старий господар та його здоровані-сини почали квапливо одягатися.

- Та я страх як перелякався, - сказав Гек, - тому-то й утік. Коли ото залящали постріли, я й дав драла і милі зо три не спинявся. А оце, бачте, прийшов дізнатися, як воно там, та зумисне вибрався вдосвіта, щоб не наскочити на тих дияволів, хай би й на мертвих.

- Ач, бідолаха, воно й видно, що тобі цю ніч було непереливки, та ось зараз поснідаєш - і до ліжка, он воно тебе чекає... Ні, синку, на жаль, вони не мертві, хоч як це нам і прикро. Ми ж бо добре знали, де вони зачаїлися, ти нам усе так докладно розповів, отож і підкралися навшпиньках зовсім близько до них тією стежкою між сумаху, темною, наче льох, і отут, як на те, мені закортіло чхнути. Отака бісова халепа! Як міг силкувався стриматись, та де там! Коли вже маєш чхнути, то таки чхнеш!.. Ішов я попереду, з пістолем напоготові, і, коли чхнув, ті лиходії враз шаснули геть зі стежки. Тоді я гукнув: «Стріляйте, хлопці!» - і сам пальнув туди, де зашурхотіли кущі. Хлопці теж торохнули. Але ті мерзотники вже встигли дременути. Ми спустилися до містечка й збудили поліційних начальників. Ті підняли на ноги людей і виставили варту понад берегом, а коли розвидниться, шериф улаштує облаву в лісі. Мої хлопці також підуть. Шкода тільки, ми не знаємо, які вони із себе, ті злодюги, - якби знали, легше було б шукати. Але ж ти, синку, певно, не зміг розгледіти їх потемки, правда?

- Та ні, я запримітив їх ще в містечку й подався за ними.

- А чого це ти надумав піти за ними назирці? Щось тобі здалося підозрілим чи що?

Гек помовчав, обмірковуючи безпечну відповідь. Потім сказав:

- Та бачте, я ж і сам наче який волоцюга - всі ж бо так кажуть, і нічого тут не вдієш. Сон мене не брав, то я й подався десь опівночі блукати вулицями і все думав та думав про своє життя, аж поки дійшов до отого розваленого цегляного складу, що біля заїзду Товариства тверезості. Аж глядь - ті двоє скрадаються повз мене, зовсім близько, і щось несуть під пахвою - певне ж, крадене. Один з них курив, і другий захотів прикурити, то вони спинилися якраз проти мене, і сигари осяяли їхні обличчя; отоді я й побачив, що більший на зріст - то глухонімий іспанець, я впізнав його сиві баки й пов’язку на оці, а другий, як глянути, справжній диявол у дранті.

- Та як же ти в світлі сигар розгледів і дрантя?

Гек на мить збентежився, а тоді відповів:

- Ну, я не знаю... але от якось розгледів.

Старий валлієць сказав:

- Ти, синку, не бійся мене. Я тобі от аністілечки шкоди не зроблю, ніколи в світі. Навпаки - захищатиму тебе... еге ж, захищатиму. Той іспанець... ти знаєш про нього щось таке, чого не хотів би відкривати. А ти звірся на мене, скажи, що воно таке, я тебе не підведу, будь певен.

Гек якусь хвилю дивився в чесні очі старого, тоді нахилився й прошепотів йому на вухо:

- Він зовсім не іспанець - то індіанець Джо!

Валлієць мало не впав зі стільця. А потім сказав:

- Ну, тепер мені зрозуміло. Коли ти казав про обрубані вуха та роздерті ніздрі, я подумав був, що це ти сам додав, задля красного слівця, бо білі люди так не мстяться. Але індіанець - то зовсім інша річ!

Під час шкільних канікул не було занять і в недільній школі, але того дня всі з раннього ранку прийшли до церкви. Нічна пригода переполошила городян, і її обговорювали з усіх боків. Хтось приніс звістку, що злочинців ще й сліду не знайшли, а коли скінчилася проповідь, дружина судді Тетчера, ідучи разом з усіма до виходу, наздогнала місіс Гарпер і сказала:

- То що, моя Беккі спатиме цілий день? Я так і думала, що вони нагуляються до знемоги.

- Ваша Беккі?

Місіс Тетчер поблідла й важко опустилася на лаву; і саме тоді з ними порівнялася тітка Поллі, жваво балакаючи зі знайомою. Тітка Поллі спинилась і сказала:

- Доброго ранку, місіс Тетчер. Доброго ранку, місіс Гарпер. Десь мій Том знову запропав. Мабуть, учора заночував у вас... чи у вас... і тепер боїться навертатись мені на очі.

Місіс Тетчер поблідла ще дужче і кволо похитала головою.

- Він у нас не ночував, - сказала місіс Гарпер, уже видимо занепокоєна.

На обличчі тітки Поллі відбилася неприхована тривога.

Люди, що виходили з церкви, спинялися й перешіптувались, на всіх обличчях прозирав неспокій. Почали стривожено розпитувати дітей і молодих учителів. Ніхто з них не помітив, чи були Том і Беккі на поромі, коли він повертався до міста: на той час уже споночіло, а ніхто й не подумав перевірити, чи всі на місці. І зрештою один молодик ляпнув не подумавши, що Том і Беккі могли залишитися в печері. Місіс Тетчер зомліла. Тітка Поллі плакала й заламувала руки.

Тривожна звістка переходила з уст в уста, від гурту до гурту, з вулиці на вулицю, і минуло заледве п’ять хвилин, як ударили в усі дзвони й ціле містечко сполохано заметушилося. Сідлали коней, споряджали човни, знов забрали з переправи пором, так що вже за пів години після моторошного відкриття не менш як двісті чоловік поспішали до печери дорогою і річкою.

Цілу безсонну ніч містечко чекало вістей, та коли врешті благословилося на світ, надійшло всього кілька слів: «Передайте ще свічок і чогось поїсти». Місіс Тетчер себе не тямила з горя, так само й тітка Поллі, і хоч суддя Тетчер раз по раз присилав із печери обнадійливі й підбадьорливі записки, вони не давали розради.

На світанку повернувся додому старий валлієць, увесь закапаний свічковим лоєм, перемазаний глиною і геть знеможений. Він побачив, що Гек і досі лежить у ліжку, в яке його поклали вчора, й марить у гарячці. Усі лікарі були в печері, і доглядати хворого хлопця прийшла вдова Дуглас. Вона сказала, що зробить для нього все можливе, бо, мовляв, хоч який він є - добрий, поганий чи ніякий, - а проте й він Боже створіння, отож не годиться покинути його напризволяще. Валлієць зауважив, що і в Гека є в душі добрі струни.

У напруженому, виснажливому чеканні поволі, година за годиною, минули три страшні дні й три страшні ночі, і містечко впало в чорну безнадію і заціпеніння. Ніхто не мав охоти щось робити.

Розділ XXXIV

Через кілька хвилин усі гості сиділи круг столу за вечерею, а дітей посадили за малі столики під стіною, як було тоді заведено в тих краях. У слушну хвилину містер Джонс виголосив невеличку промову, в якій подякував удові за честь, виявлену йому та його синам, а потім сказав, що є ще одна людина, чия скромність...

І пішов, і поїхав. З властивим йому драматичним хистом він розкрив таємницю Гекової участі в подіях тієї ночі, але ця несподіванка хоч і викликала подив, проте великою мірою вдаваний і далеко не такий бучний, як міг би бути за сприятливіших обставин. А втім, удова цілком природно вдала вражену і висипала на Гека стільки хвали та подяк, що він майже забув про всі ті нестерпні муки, яких завдавав йому новий костюм, бо загальна увага і славослів’я були для нього ще нестерпніші.

Вдова оголосила, що хоче взяти Гека до себе в дім і подбати про його виховання, а коли матиме вільні кошти, допоможе йому розпочати якесь скромне діло. Том не міг проминути такої нагоди і сказав:

- Гекові не потрібна допомога. Він і сам багатий. Можете не вірити, але він має дуже багато грошей. Даремно ви посміхаєтеся, ось я вам зараз покажу. Тільки заждіть хвилинку... - І він бігцем подався за двері.

Усі розгублено й здивовано позирали одне на одного і з німим запитанням - на Гека, але йому наче мову одібрало.

Згинаючись під вагою своїх торбин, Том повернувся до вітальні. Він вивалив на стіл усю ту купу золотих монет і промовив:

- Ну от!.. Що я вам казав? Половина цих грошей Гекова, а половина моя!

Усі втупили очі в золото, і якусь хвилю ніхто не озивався. А тоді в один голос зажадали пояснень. Усі слухали, мов зачаровані, не перебиваючи оповідача жодним словом. А коли він закінчив, містер Джонс сказав:

- Я сподівався вразити вас своєю несподіванкою, але тепер вона нічого не варта. З приємністю мушу визнати: проти цієї моя несподіванка - сущий дріб’язок.

Гроші полічили. Там було трохи більше дванадцяти тисяч доларів. Таких великих грошей разом ще не траплялося бачити жодному з гостей, хоч загалом дехто з них мав куди більші статки.

Розділ XXXV

Удова Дуглас поклала Гекові гроші в банк під шість відсотків на рік, а суддя Тетчер, на прохання тітки Поллі, зробив те саме з Томовою половиною. Тепер хлопці мали нечувані прибутки: по долару щодня й по пів долара в неділю. Якраз стільки, скільки мав місцевий пастир, - чи, власне, скільки йому належало, бо таких грошей він майже ніколи зібрати не міг. За тих минулих часів люди жили просто, і будь-якому хлопцеві вистачило б долара із чвертю на тиждень, щоб платити за харчі та помешкання, за шкільну науку, а також за одяг і прання білизни.

Що ж до Гека Фінна, то його багатство і щире сприяння вдови Дуглас прилучили його - ба ні, вперли, затягли силоміць! - до пристойного товариства, і хлопець терпів страшні муки. Вдовині слуги вмивали, чепурили й причісували його, чистили йому одяг, а ввечері укладали спати на огидно чисті простирадла, де не було жодної брудної плямки, яку б він міг пригорнути до серця, мов щирого друга. Він мусив їсти з тарілки за допомогою виделки та ножа, пити з чашки, користуватися серветкою; мусив учитися читати за підручником і ходити до церкви; мусив розмовляти так чемно, що слова втрачали для нього всякий смак; і хоч куди б він ступив, пута й перепони цивілізації міцно тримали його в полоні, зв’язуючи йому руки й ноги.

Три тижні Гек мужньо зносив усі злигодні, та одного чудового дня він зник. Засмучена удова два дні шукала його по місту. Щиро співчуваючи їй, до пошуків пристали всі городяни й шукали де тільки можна, навіть з волоком на дні річки, сподіваючись виловити бодай мертве тіло. Нарешті рано-вранці третього дня Томові Соєру сяйнула щаслива думка піти позаглядати в порожні бочки, звалені позаду старої занедбаної різниці, і в одній з тих бочок він знайшов утікача. Гек там-таки й ночував; на той час він уже встиг поснідати поцупленими десь недоїдками і тепер простягся й розкошував, попахкуючи люлькою. Він лежав невмитий, нечесаний і вдягнений у ті самі ветхі лахи, що надавали йому такого мальовничого вигляду в недалекому минулому, коли він був вільний і щасливий.

Том витяг його на світ Божий, розповів, якого він завдав усім клопоту, і зажадав, щоб Гек повернувся додому. З Гекового обличчя збіг умиротворений і вдоволений вираз, і воно враз посмутніло.

- І чути про це не хочу, Томе, - відказав він. - Так я вже старався, але нічого не виходить, Томе. Не виходить - і край. Не для мене таке життя, незвичний я до нього. Вдова до мене добра та ласкава, але я так не можу. Вранці вставай щодень у ту саму годину, потім умивайся, потім тебе причісують, бий їх грім, у дровнику спати не можна, та ще мусиш ходити в тій бісовій одежі, а вона мене просто душить. Мух не лови, губами не плямкай, цілий тиждень ходи в черевиках... Їсть удова за дзвоником, спати лягає за дзвоником, устає вранці за дзвоником - ну такий уже склад і лад, що несила терпіти!

- Та в усіх же так само, Геку.

- А мені, Томе, до того байдуже. Я ж не всі, і мені терпіти це несила. Це ж чистий жах - отакі пута. І харч там дається надто легко, так що й їсти нецікаво. А захочеш піти порибалити - питайся дозволу, захочеш скупатись - питайся дозволу, на все питайся дозволу, гори воно вогнем! Говорити мусиш пристойно - аж гидко слово сказати, то я кожного дня тікав на горище й там трохи лаявся, щоб смак у роті відчути, а без цього хоч помирай, їй-богу, Томе. Ні, Томе, нічого мені не лишалося, як накивати п’ятами, анічогісінько! А ще ж скоро почнеться школа, то мені б і туди ще ходити... Ні, цього я не стерплю, Томе... І ось що я тобі скажу, Томе: бути багатим - не така вже радість, як ми гадали. Ні дня тобі спокою, ні дня перепочинку, знай клопочешся і думаєш: краще б я вже помер!.. А оці лахи мені до душі, і ця бочка до душі, і я їх більше ні на що не проміняю. Та я б, Томе, й не вскочив у таку страшенну халепу, коли б не ті гроші, отож забери собі й мою половину, а мені даватимеш коли-не-коли десять центів, та й то нечасто, бо, як на мене, - чорт його бери все те, що саме пливе тобі до рук. А ще піди до вдови й попроси, хай мене більш не чіпає.

- Ні, Геку, ти ж знаєш, я не можу. Недобре так. Та й якби ти ще трохи довше там пожив, то, дивись, тобі врешті й сподобалося б.

- Сподобалося б! Де ж пак - як ото на гарячій плиті довше посидіти. Ні, Томе, не хочу я бути багатим і не хочу жити в тих бісових задушливих будинках. Мені подобається в лісі, на річці, в оцих бочках - і звідси я нікуди! Ет, хай йому чорт, і треба ж було, щоб саме оце тепер, коли в нас є й рушниці, й печера, й геть усе, щоб стати розбійниками, трапилась така чортівня і все зіпсувала!

Том ураз добачив слушну нагоду.

- А знаєш, Геку, те, що я багатий, не завадить мені стати розбійником.

- Та невже? Слухай, Томе, ти це насправді чи як?

- Так само насправді, як те, що отут сиджу. А от тебе, Геку, ми до ватаги взяти не зможемо, якщо ти не матимеш пристойного вигляду.

Гекова радість миттю згасла.

- Як же це, Томе? Ти ж завжди був мені товаришем. А тепер не хочеш мене взяти, га, Томе? Чуєш, Томе, отак-таки й не візьмеш?

- Геку, та я б узяв тебе, залюбки взяв би, але що скажуть люди? «Пхе! - скажуть. - Ватага Тома Соєра! Та там же он які голодранці!» Це вони про тебе казатимуть, Геку. І це буде прикро чути й тобі, і мені.

Гек з хвилину мовчав, борючись у душі з самим собою. Нарешті озвався:

- Гаразд, вернуся до вдови, спробую пожити ще з місяць, побачу, як воно буде. Тільки візьми мене до ватаги, Томе.

- От і добре, Геку, згода! Ходімо, хлопче, я попрошу вдову, щоб вона тебе не так брала в шори.

- Ой, справді, Томе? Попросиш? Оце буде чудово! А коли ти збереш ватагу й підеш у розбійники?

- Та скоро вже. Може, й сьогодні ввечері скличемо хлопців і влаштуємо посвячення.

- А що воно таке?

- Це коли складають присягу стояти один за одного й не виказувати таємниць ватаги, хоч би тебе різали на шматки, а як на когось із ватаги нападуть, убивати й самого напасника, і всю його родину.

- Ну й веселеньке діло, скажу тобі, Томе. Таки веселеньке.

- Атож, ще й яке. І складають цю присягу рівно опівночі в найстрашнішому, найбезлюднішому місці, яке тільки можна знайти. Найкраще - в будинку з привидами, але ж їх усі порозвалювали.

- Ну, хоч опівночі, і то добре, Томе.

- Та звісно. До того ж присягаються над труною і підписуються кров’ю.

- Оце таки справжнє діло! Та воно ж у мільйон разів краще, ніж бути піратом! Гаразд, Томе, хай я хоч сконаю, а однак житиму у вдови, і якщо з мене вийде справжній знаменитий розбійник і всі про мене заговорять, то, може, й вона запишається, що витягла мене в люди.

Заключне слово

Так закінчується наша правдива історія. А що це життєпис хлопчика, то слід скінчити його саме тут, бо, якби продовжити далі, він став би життєписом дорослого чоловіка.

Більшість персонажів цієї книжки живуть і сьогодні, вони заможні й щасливі люди. Може, колись згодом ми надумаємо повернутися до історії наших юних героїв і подивитись, які з них вийшли чоловіки та жінки; а тому навряд чи доцільно торкатись цієї пори їхнього життя тепер.

Переклад з англійської Володимира Митрофанова

Ілюстрації Нормана Роквелла та Rook76/Shutterstock.com

За своєю формою «Пригоди Тома Соєра» - повість, тобто твір, у якому йдеться про історію одного людського життя чи його значну частину, що обов’язково перетинається з долями інших людей (персонажів). Розповідь у повісті ведеться від імені автора (оповідача) чи одного з героїв. «Пригоди Тома Соєра» розповідають про історію одного дитинства, точніше про рік життя Тома. Про це говорить сам автор у «Заключному слові»: «А що це життєпис хлопчика, то слід скінчити його саме тут, бо, якби продовжити далі, він став би життєписом дорослого чоловіка». У книзі порівнюється світ дітей і дорослих, як вони ставляться до життєвих ситуацій, що цінують, а що засуджують.

Сам письменник писав: «Я розповів у "Томі Соєрі” про власні витівки...». До того ж і його доньки були впевнені: все, що робив Том Соєр, відбувалося з їхнім батьком насправді. Такі літературні твори, що створені на основі особистого досвіду письменника, називаються автобіографічними. Згодом Марк Твен написав книги, які були продовженням «Пригод Тома Соєра». Це «Пригоди Гекльберрі Фінна» і «Том Соєр - нишпорка».

В основу цього твору лягли спогади письменника про своє дитинство. Якось малим Семюель Клеменс, як і його Том Соєр, заблукав разом з однокласницею в печері, що знаходилася поруч із містечком Ганнібал. Серед його найкращих друзів був син місцевого злидаря Том Бленкеншип. Саме з нього списаний Гек Фінн.

У постаті тітки Поллі легко вгадується мати самого Марка Твена, а молодший брат Генрі помітив, що комірець сорочки Сема підшитий не тією ниткою... Старший брат своєрідно помстився молодшому, зобразивши останнього не надто привабливим Сідом.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Чому Том порушив клятву і вирішив свідчити на суді на захист Мафа Поттера? Як цей учинок характеризує хлопчика?

2. Проаналізуйте поведінку мешканців містечка, коли хтось із дітей потрапляв у біду. Що ви можете сказати про них? Чи хотіли б ви жити серед таких людей?

3. Пригадайте, у які моменти різко змінюється ставлення жителів містечка до Тома чи Гека. Чому так відбувається? Чи змінюються при цьому хлопці?

4. Література і медіа. Оформте сторінку Тома Соєра в соціальній мережі. Про що б ви написали в розділі «Захоплення», які б світлини розмістили? Хто був би серед друзів Тома Соєра?

5. Як і в Полліанни, у Тома була своя гра. У чому вона полягала? Порівняйте ці дві гри. Чи є в них щось спільне?

ПРАЦЮЄМО ВДОМА

1. Порівнюючи поведінку, почуття дітей і дорослих, заповніть у зошиті таблицю.

2. На основі таблиці дайте письмову відповідь на одне із запитань: «Чи всі цінності дитинства прийнятні в дорослому житті?» або «Чому дорослим не завадило б повчитися у дітей?».

3. Заповніть таблицю «Автобіографічні мотиви в повісті "Пригоди Тома Соєра”».

4. Разом із друзями підготуйте інсценізацію уривка, який сподобався найбільше. Поясніть свій вибір.

Надзвичайно важливу роль у художньому тексті відіграє сюжет - якась окрема подія чи ціла низка пов’язаних між собою подій, через які розкриваються і зміст твору, і характери персонажів. Сюжет будується за певними правилами і складається із зав’язки, кульмінації та розв’язки. Усі інші епізоди у творі є розвитком дії, які спочатку ведуть до кульмінації, а потім - до розв’язки.

5. Скориставшись схемою, доповніть у зошиті таблицю елементів сюжету повісті «Пригоди Тома Соєра».

Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України