Українська література. 7 клас. Коваленко

Оксана Радушинська

(нар. 1979 р.)

Метелики в крижаних панцирах

(Скорочено)

Розділ 2

[...] ...Тієї ночі йшов дощ. Мокрий асфальт світився, відбиваючи вогні фар, колеса автівки по-особливому шурхотіли й чвякали, мовби під ними не було твердого покриття, а сама вода. Щітки «двірників» ледве встигали змітати воду з вітрового скла, а вона лилася так, ніби хтось зумисне її виплескував зі дзбана.

— Може, станемо й перечекаємо зливу? — спитала молода жінка на передньому сидінні.

— Та ми вже в’їжджаємо в місто, — відповів чоловік за кермом.

Ще двоє пасажирів — діти, дівчинка й хлопець. Вони мовчки сиділи позаду і лиш спостерігали за зустрічними вогнями, які час до часу освітлювали салон і навіть сліпили очі.

І раптом автівку розвернуло на дорозі. Хаотичні спалахи світла, скреготіння металу, зойки потерпілих.

Троє загиблих на місці, тяжко травмована дівчинка. Поки її виходжували у лікарнях, вона звикала до того, що осиротіла. Опіку над нею взяв татів брат — дядько Павло з дружиною. Це їхній син — Ілля — не вижив у тій аварії...

А Ярина вижила, та що це було за життя? Від операції до операції, і ніхто не обіцяв, що вона колись стане на ноги. Коли у медичну карту вписували її діагноз і визначали ступінь інвалідності, дівчинка ледве стримувалася, щоб не заплакати. Стримувалася, бо дядькові й тітці було нелегко...

За три роки біль стишився, та не забувся. «Живі повинні жити», — казала їй санітарка в реанімації. І Яринка їй повірила.

Найпершим випробуванням для дівчинки була прогулянка після лікарні. В осінньому парку — жовто й мокро. Тітка Наталя штовхає поперед себе візок з блідою немічною Яриною. Вона хоч і їде, та все одно стомлюється від свіжого повітря, від безсилля, від поглядів перехожих.

[...] Того року, призвичаївшись до лікарняних палат, Ярина дуже подорослішала і майже ніколи не плакала, хоч довелося витримувати нелюдський біль. [...]

Розділ 11

Майже всі мешканці села зійшлися на вигін, де сьогодні святкували подію, зафіксовану шістсот літ тому. В одному з літописів датована згадка про Вербки як помістя козацького полковника Чорнозуба. З тих часів і нащадків його тут не лишилося, бо й прізвища такого в селі давно немає, але, як писав якийсь самовидець на сторінках літопису, той добре дбав про господарку, любив коней, мав їх цілий табун і навіть влаштовував перегони.

Нерівні ряди лавок, вкопаних у землю, слугували за глядацьку залу, дерев’яна сцена з тіснуватими лаштунками для місцевих артистів була прикрашена барвистими стрічками. Гриміла музика — це з райцентру приїхав оркестр. Пахтіло димом упереміш зі спокусливим запахом шашликів, козацької каші та пирогів. Стояли ряди плетених з верболозу кошиків та хлібниць — різної величини і по-різному прикрашених. Народні майстри позносили сюди свої вироби.

Увесь цей гамір, це велелюддя здавалися Ярині чимось старомодним і невчасним. Місцеві жінки зі спрацьованими згрубілими руками, навіть одягнувши народні строї, не ставали веселими й безтурботними, їхні розмови точилися навколо домашніх клопотів. За час, прожитий у селі, Ярина почала бодай трохи тямити, як доводиться господарювати звичайній сільській жінці — без вихідних, бо кури, кролі, свині й корови не знають неділі. От і зараз господині перемовлялися про несвяткові справи...

Кепський настрій дівчини посилювали жалісливі погляди бабусь, що скрушно хитали головами, не зводячи очей із «калічки». Діти ж розлядали її, як механічну іграшку, що має схований двигунчик. І тому Ярина, побіжно оглянувши юрму, опустила очі в землю, аби в такий спосіб відгородитися від усіх. У руках — мобільний. Стане зовсім нестерпно, то задзвонить тітці, щоб відвезла її додому. А зараз тітка зайнята, вона там, біля сцени, допомагає місцевим вчителям впоратися з непосидючими дітьми...

Ярина подумки сварила себе, що погодилася на таку екзекуцію, хоча могла б і вдома лишитися. Спершу вона сподівалася на Сашка й Санька, але ті чкурнули поміж сходьбище, тільки-но вгледіли своїх шкільних друзів.

— Привіт!

У грудях солодко йойкнуло! А в лице — ніби хлюпнула гаряча хвиля, щоки зарум’яніли.

Навпроти, посміхаючись на всі зуби, постав Артем.

— Привіт! — відповіла Ярина, ще не вірячи своїм очам.

— Ти чого засумувала? Не подобається свято?

— Та так... тобто ні... — розгубилася дівчина. — А ти звідки тут? Ти ж маєш бути у Польщі...

— Там погода зіпсувалася! — безтурботно махнув рукою Артем. — I там нема такого свята!

— Ага...

— Я тут не сам. Познайомся, це мій тренер з танців — пані Ядвіга!

Лиш тепер Ярина зауважила поряд з Артемом невисоку, струнку, худорляву жінку. Її вік виказували рясні зморшки навколо очей, проте молодіжна стрижка яскраво-мідного кольору нівелювала прикмети віку.

— Вітаю! — приязно усміхнулася пані. — Ти така гарнюня, але чомусь засмучена. Тебе хтось образив?

Вона розмовляла українською з відчутним акцентом.

Ярина повела плечима, не знаючи, що відповісти.

— То що тут святкують? Бо Артем не в курсі!

— Сьогодні у Вербках свято селища.

— Як цікаво! Підійдімо ближче до сцени, там же концерт почався!

Артем звично узявся за ручки візка...

— От звідси все добре видно, — обрала лавку пані Ядвіга. — Тут щороку святкують такі іменини?

— Я не знаю... Я тут вперше... Незабаром повернуся у місто.

Дівчина раділа, що може розмовляти з пані Ядвігою, бо з Артемом би розмова не клеїлась.

— І я ненадовго — тиждень-другий поживу на дачі в Артема. Його батьки запросили на відпочинок. Тут так гарно! От Артем і погодився мене супроводити...

— Тільки сьогодні? Ти скоро поїдеш? — стривожено спитала Ярина Артема.

— Поїду, але повернуся... Навідуватимуся до пані Ядвіги — вона ж тут нікого не знає.

— Як добре! — всміхнулася дівчина.

— Артеме, привіт! Ти з неба впав? Звідки узявся?

Це налетіли Сашко із Саньком, забудькуваті друзі Ярини. Вона сердито зиркнула на них спідлоба. Коли вони потрібні, то кудись здиміли. Коли можна й без них обійтися — прошу дуже!

Артем встав з лавки, потиснув їм руки.

— Це ти повернувся? — недоладно спитав Санько.

— Ні, це мій фантом! — пожартував Артем.

— О, почалося! — з образою в голосі мовив Санько. — Фантом опери!

— Та годі вам! — втрутився Сашко. — Там на полі вершники! Такі трюки показують, як каскадери! Скачуть під животом у коня! Ходімо!

— Та ні, — хитнув головою Артем.

— Чого це ти? Коли ще побачиш таке? Вони ж у кіно знімалися. Навіть казали, в якому... Оцей, як його...

— А ходімо разом! — запропонував Артем Ярині і пані Ядвізі, не дослухавши Сашка.

— Не хочу, — схилила голову Ярина.

Пристати на пропозицію Сашка? Вони нині її покинули і поперли бозна-куди, а їй тепер відгукуватися на перший поклик? Звісно, хотілося побачити каскадерів, але такою ціною? Трястися горбкуватою дорогою, протискатися поближче, аби ніхто не затуляв спиною... А навколо повно неуважних людей, що наштовхуватимуться на візок...

— Ми з Яриною лишимося, а ви йдіть, — мовила пані Ядвіга. — Правда ж, нам тут цікавіше?!

— Правда, — байдуже відповіла дівчина.

Хлопці побігли, втішені, що знайшовся вихід. Пані Ядвіга зацікавлено спостерігала за всім, що відбувалося на сцені, завзято аплодуючи та вигукуючи «Браво!», чим відверто дивувала місцевих глядачів: вони не поспішали аплодувати тим виконавцям, яких бачили щодня за інших обставин. Бабусі озиралися на неї, похитували головами — пані Ядвіга для них була як марсіанка.

— А звідки ви? — спиталася Ярина.

— З Польщі. Але я українка. Бабуся з дідусем колись виїхали в Торунь. Там велика наша діаспора. Так і живу на дві країни, маю хореографічні школи тут і там. Доводиться часто їздити.

— У вас цікаве життя...

— А в тебе? — сяйнула синім поглядом жінка.

— У мене? — невпевнено спитала дівчина. — Таке собі...

— Чому?

— Ну... я ж не можу ходити...

— Серед моїх друзів багато людей з особливими потребами. І це їм не заважає рухатися. Вони ходять в гори, спортом займаються і навіть танцюють — на візках!

— Їм пощастило, — похмуро мовила Ярина.

— Кожному з нас у чомусь щастить, у чомусь — ні. Якщо весь час сподіватися тільки на випадок... Це нерозумно. Треба й самій докладати зусиль. Ти ж маєш мету, правда?

— Я хочу ходити.

— Тобі сказали, що це неможливо?

— Ні, такого не казали. Але треба багато грошей, щоб поїхати за кордон. Мої рідні стільки не мають.

Ярина сама здивувалася, що так відверто розмовляє з жінкою, яку знає кілька хвилин.

— А яка ще є мрія — щоб без грошей?

Дівчинка помовчала, перебираючи в думках, наче дитячі скарби в коробці з-під іграшок, свої найпотаємніші мрії. Ну, про свої почуття до Артема вона не скаже. А ось про....

— Мрію навчитися танцювати... на візках... як танцюють візочники.

Вимовила — і аж очі замружила, ошелешена своєю відвагою. Ніколи-ніколи, навіть самій собі, нізащо-нізащо не промовила би вголос цих слів. А тут — отак просто сказала... Невже сказала?

— Он як? — пані Ядвіга звела брови. — Прекрасна мрія!

— І ви можете мене навчити? — осміліла Ярина.

— Ти знаєш, — пані Ядвіга замислилася і граційним рухом скуйовдила собі волосся на потилиці — ну, зовсім, як розбишакувате дівчисько. — Тут є своя специфіка... Я не маю такого досвіду. Якщо не по-дилетантськи підійти, а професійно.

— Я зрозуміла, — тихо сказала дівчина. — Вибачте.

— Ти мене не скривдила, не вибачайся. Мені треба поговорити з друзями, з колегами. Вони допоможуть. Бо тренувати людей з особливими потребами без спеціальних знань — категорично не можна. Мені цікаво буде попрацювати з тобою, але трішки зажди, я пораджуся.

Дівчина закліпала очима.

— То ви погодитеся?

— Так, після консультацій. Але знай — я на тренуваннях сувора, жодної поблажливості!

— Добре! — усміхнулася Ярина. — Ой, а скільки... скільки потрібно платити за тренування?

— Я ж на відпочинку, — схитрувала пані Ядвіга, — тому це не робота, а моє дозвілля. За дозвілля грошей не беруть.

За цією розмовою вони й не помітили, як на лавці позаду, вловлюючи кожне слово, підслуховувала рудоволоса дівчина. Карина... Закусуючи рожеві вуста, вона ледве стримувала сміх: ця каліка збирається танцювати! Може, ще й з Артемом? Так він у Польщі, дурнувата мрійнице! Ти бач, яка метка! Танці їй в голові... Сиділа б і нюняла тихенько у своєму візку, людей не смішила. Ненормальна!

Усміхаючись, Карина розгортала шоколадне морозиво, аж тут в поле зору їй потрапив Артем... Як? Він тут? Давно?

— Артеме! Ти приїхав! — дівчина схопилася з лавки й радісно кинулася до нього. — Привіт! Рада тебе бачити!

— Здоров, — крижаним голосом сказав Артем. — Радій собі на втіху!

— Хлопче, та в тебе тут стільки гарних подружок! — озвалася пані Ядвіга, зацікавлено поглядаючи на ефектну Карину.

— Та ні, вона не подружка — просто знайома, — відказав Артем, подаючи і пані Ядвізі, і Ярині таке ж морозиво, яке Карина тримала за дерев’яну паличку.

— Просто знайома? — скривилася красуня. — То я тобі «просто знайома»? Бо тобі потрібна дівчина, яка ніколи не піде до іншого хлопця! Бо вона НЕ ХОДИТЬ!!!

— Що ти верзеш? — аж поблід Артем.

— Фе, як негарно! — осудливо докинула пані Ядвіга. — І немудро.

— Звісно-звісно! Куди мені до вас?! Це ж ви тут будете навчати каліку танцям! Ото сміху буде! Бажаю успіху! — заверещала Карина. — Ось тобі чемпіонська медаль!

І просто на груди Ярині впало розмокле морозиво — шоколадна пляма розповзлася по білій футболці. Ярина оторопіла від несподіванки. Пані Ядвіга хутко дістала з сумочки хусточку і почала відтирати пляму, та їй це не вдалося — шоколад розповзався брудною плямою. Тоді вона скинула із себе легку мережану кофтину й надягла на дівчинку, а сама лишилася в бузковому топі.

— Інцидент вичерпано!

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

• 1. Усно опиши внутрішній стан Ярини після аварії.
• 2. Прокоментуй слова санітарки: «Живі повинні жити». Чому Ярина повірила цій жінці?
• 3. Чому Яринині рідні були «поглинуті мороком безпорадності»? Який би ти вихід знайшов/знайшла із цієї ситуації?
• 4. Чи віриш ти, що світ не без добрих людей? Наведи приклади з власного життя.
• 5. Чому Ярина була незадоволена тим, що відвідала свято села Вербки?
• 6. Опиши зовнішність і поведінку пані Ядвіги. Чому для місцевих бабусь вона була як марсіанка?
• 7. Поясни слова пані Ядвіги: «Кожному з нас у чомусь щастить, у чомусь — ні. Якщо весь час сподіватися тільки на випадок... Це нерозумно. Треба й самій докладати зусиль».
• 8. Схарактеризуй поведінку Карини. Як ти ставишся до її слів і вчинків?

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

• 1. Виразно прочитай розділ. Перекажи його зміст.
• 2. Склади інтелектуальну карту-пояснення, яку відповідальність несе учень/учениця, що скоює боулінг.
• 3. Передбач, як можуть розгортатися події. Прочитай наступну частину повісті й перевір свої здогади.

Розділ 13

[...] Удома нікого не було. Дядько в рейсі, тітка повернеться пізніше. Є час подумати.

На плечах — кофтина пані Ядвіги, футболка брудна... Напевне, вже не відпереться. Але дивно — немає на серці ні страху, ні гіркоти. Якби щось подібне трапилося ще місяць тому, біль скував би всі її суглоби, і тоді «швидка», знеболювальні, візити лікарів... Все по колу. А нині вона, звичайно, стомлена, але немає передчуття нападу.

Повернення Артема... Знайомство з тренером... Черговий вибрик Карини... Не відчувала до неї злості — навіть шкодувала. Це ж треба стільки виплекати в собі ненависті, стільки зверхності... І так прилюдно її виказати!

А Артем... Він все ще сподівався віднайти в Карині хоч дрібку сумління. Побіг за нею, вимагав вибачення. Тітка це чула. А їй, Яринці, вибачення не потрібне. Навіщо слова, які мало що змінять?

Від таких думок дівчина посмутніла. Десь пропав настрій, підсилений сподіванням на... На що? Артем і тренер — вони допоможуть чутися сильною. Якщо вона витримає тренування.

Тим часом повернулася тітка Наталя:

— Як почуваєшся? Стомилася? Ну, звісно! Я вже шкодувала, що дозволила тобі піти на свято. Сашко і Санько — не дуже надійні, десь завіялися? Бачила, що ти була трохи сама, потім Артем прийшов...

— Нам з пані Ядвігою так сподобалися ваші школярики! Навіть коли збилися, підскакували й раділи! — мовила Ярина, аби тітка не згадувала Артема.

— З ними треба більше займатися, — погодилася тітка, — що зробиш за кілька репетицій? Розкажи мені про пані Ядвігу — як вона опинилася у Вербках?

— Гостює у Кожедубів. А взагалі вона — тренер з бальних танців. Навчала Артема в Польщі. Така класна! Вона вже немолода, як і ви. Ой, вибачте, я не хотіла сказати, що ви стара... Просто вона — доросла...

— Доросла? Так не кажуть про жінок, — засміялася тітка.

— Ну, не знаю, як сказати... Вона не боїться бути такою... такою... такою, як хочеться. І не зважає, хто як на неї дивиться і що думає.

— Хіба це добре, не зважати на думку інших? — здивувалася тітка Наталя.

— Як пояснити? Коли на тебе весь час дивляться, навіть не дивляться, а витріщаються, то чуєшся не у своїй тарілці. Хочеться кудись сховатися. А пані Ядвіга не боїться витріщених очей, вона поводиться, ніби нічого не трапилося... Ой, я, певно, не зможу...

— Та я зрозуміла, — усміхнулася жінка, — тобі давно бракувало такого знайомства. А Артем? Він тобі подобається?

— Подобається. Ми ж друзі, — зашарілася дівчина.

— Я бачу... — важко видихнула тітка. — Авжеж, друзі. А може, вам не треба дружити?

— Чому?

— Скоро вересень. Повернемося в місто. Почнеться навчання. Він хлопчик зайнятий, на змагання їздить. Не матиме часу, а ти сумуватимеш.

— Тьотю, ви хочете сказати інше: він танцює, а я навіть не ходжу. Яка може бути дружба? Правда ж?

Ярина проказала це і навіть очима не кліпнула — наче вистрілила на ураження.

Жінка мало не до крові прикусила губу. Що відповісти?

— Дівчинко моя... Ви зовсім різні. Навіть якщо ти навчишся танцю, різниця нікуди не подінеться.

— А хіба різні люди не можуть дружити? Чи я така потворна?

— Та що ти кажеш?! Потворна? Ти гарненька, звичайна гарненька дівчинка. Хіба не бачиш себе у дзеркалі?

— Бачу... візок...

Ті сльози, які стільки часу збиралися на дні її серця, потекли ручаями.

— Я бачу візок, — схлипнула Ярина.

— Дитино, візок — неживий. А ти жива, ти мислиш, ти зичлива до людей, ти цікавишся всім на світі! Візок — то засіб для пересування, два колеса і каркас. А в тебе є душа, і вона прекрасна...

— Але чому саме мені треба пересуватися, а не ходити і бігати? Чому в аварії вижила я — не тато й не мама, не Ілля? Навіщо таке життя, коли я всім — важкий тягар?! Не хочу так... Не хочу...

Рвучкий вітер шпурнув на вікно пригорщі колючих краплин, аж котрісь із них проковзнули крізь підгнилі дерев’яні рами й сійнулися підвіконням.

— Коли народився мій хлопчик — Ілля, він був схожим на маленького ангелика, — заговорила тітка Наталя. — Мав такі густі кучерики. Рочків до трьох. Дуже любив бовтатися у воді. Коли я його купала у ванночці, він здіймав стільки бризок... і повторював: ма-ма... Сміявся. Я сміялася разом з ним. Того дня, коли ми його ховали... нічого не бачила... Бачила сина, такого маленького, в мокрих кучериках... Якби він лишився живим... Я б доглядала його. І мені було би боляче бачити його у візку... Але він був би живий. І мій біль був би не таким гірким, як зараз, коли я ходжу на могилу... Щомиті болить.

Тітка сказала і замовкла. Чути було тільки тихий шерех дощу.

— Я... я не подумала, — схлипнула Ярина. — Простіть мені... Простіть...

— Та що ти — я розумію... Ти питаєш, чому зосталася жити? Не знаю. І ніхто не скаже. Може, й тому, щоб сподіватися: колись біль вщухне — і веселіше засвітить сонце. Може, й тому...

Ярині стало соромно за свою малодушність — хай на хвилину, але вона втратила контроль і вразила тітку в саме серце. За що? За те, що вона не віддала її в сиротинець, а взяла за доньку?

— Ви не гніваєтеся на мене? — подивилася заплаканими очима.

— Ні. Ти в мене розумниця. Ти не будеш нехтувати життям, правда ж? А про візок не думай. Прийде така пора, коли встанеш з нього. Ми тут з дядьком Павлом написали в ще одну клініку — в австрійську. Побачимо... І нікого не слухай — дружи собі з Артемом на здоров’я.

На ранок розпогодилося. Новий спекотний серпневий день починався з чистого неба. Після дощу світ наповнився духом вологої землі, гіркуватої перезрілої трави й витонченими пахощами квітів та майже достиглих яблук на яблуні перед верандою.

Павло Градовий збирав у відро падалицю, аби вона не принаджувала ос та мух. З відром у правиці нипав дядько попід розлогою кроною, аж тут перед ним, як з-під землі, вигулькнув Артем.

— Доброго ранку!

— Здоров! Чого тобі?

— Я до Ярини. Вона вже прокинулась?

Нічого не кажучи, Градовий повільно поставив на землю відро, підійшов до хлопця і аж надто по-дружньому (Артем не встиг цього руху зрозуміти) обійняв його за плечі, розвертаючи від ґанку, й мовчки спровадив до хвіртки. Вже там демонстративно відчинив її та підштовхнув у плечі:

— Гуляйте з нашої хати!

Артем піддався інерції і ступив крок на вулицю, але враз різко повернувся:

— Чому?

— Я ще маю тобі пояснювати?!

— Та я ж не до вас прийшов!

— Побалакай-но, мудрагелю! Викину, як щеня!

— Викиньте! Та поясніть чому!

— Зелений ще мене допитувати!

— То нікуди не піду!

Артем прослизнув повз Градового у двір.

— Ану, стій! Ноги щоб твоєї тут не було! І про Ярину забудь — вона тобі не забавка! І шуруй до своєї матусі!

— А що таке?

— Нічого! Я їй обіцяв, що тебе тут не буде!

— Вона приходила до вас?

— Приходила!

Хлопець став, ніби в нього влучила блискавка. Навіть похитнувся з несподіванки.

— І... і щось наговорила?

— Знав би що!

— Вибачте, — прошепотів самими губами після недовгої мовчанки.

Винувато похиливши голову, Артем вийшов за ворота.

— Ти, той, на матір зла не тримай, — порадив дядько Павло. — І на мене теж. Малі ви ще з Яриною, аби все зрозуміти. Не ходи сюди! Чув? [...]

— Отже, запам’ятай перше і головне правило танцю: ти маєш бути впевненою! Бадуже, чи ти стоїш, чи сидиш, чи можеш довершено виконувати танцювальні рухи, чи не можеш! Рівна спина, підняте підборіддя і впевнений погляд!

Невеличкий майданчик перед ґанком правив за паркет танцювального класу. Дядько під наглядом пані Ядвіги розчистив його від споришу і добре втоптав поліном, аби було рівно-рівно. І ось тренерка вперше стоїть навпроти своєї учениці. Вона говорить про танець як про вияв людських почуттів: радощів чи смутку, перемоги чи поразки, співчуття чи зневаги. І як рухи «промовляють» це глядачам, як створюють образ, що «прочитується» — сприймається глядачами.

На перший погляд, квола дівчинка, яка щодня не без зусиль обертала колеса візка, виявила неабияку наполегливість. Вона робила третю-четверту спробу, якщо не вдавалося з першої-другої, і при цьому не впадала в розпач, а тільки міцніше трималася за колеса. Де й поділася сором’язливість — Ярину ніби підмінили.

Тітка Наталя спостерігала з вікна веранди і не пізнавала дівчину. Наповнені радісним блиском очі, розпашілі щоки, розтріпане волосся, що не втрималося в слабко заплетених косах.

Хто б міг подумати, що Ярину захопить не якесь спокійне заняття на кшталт настільної гри, а танці, які вимагатимуть від неї м’язевої напруги і вправності рук?

— Навіть не знаю, як вам дякувати, — казала тітка, пригощаючи пані Ядвігу прохолодним компотом з домашнім печивом.

— Це вам треба дякувати, — відповіла тренер. — Таку талановиту дитину виховали. Ви знаєте, я була готова до якогось дрібного результату. Але бачу — помилилася.

— Ніколи від неї не чула про танці. Навіть натяку не було.

— Дещо трапляється зненацька.

— Аби ж це «дещо» було добрим...

— Артем казав мені, що це аварія.

— Он як? Вона йому розповіла? Дивно. Ярина уникає таких розмов. Не хоче, щоб її жаліли.

— Напевно, у них склалися довірливі взаємини.

— Мабуть. Мабуть, так і є.

— Ярина казала, що їй може допомогти операція, та бракує грошей.

— Вона так сказала? — сплеснула руками тітка. — Та що ж це робиться?! То слова з неї не витягнеш, то вона нічого не втаїть.

— Дівчинка просто відчула приязне ставлення, повірила, — сказала пані Ядвіга. — То яка там сума?

— П’ятдесят тисяч евро.

— Маєте, де роздобути?

— Hi, на жаль, — сумно промовила тітка. — Ще й син вскочив у халепу. Треба борги віддавати. Безвихідь.

— Не кажіть так — завжди є шанс. Треба тільки знайти й скористатися.

— Дякую вам. Ми впораємося. Головне — Яринку розворушити.

— Ну, я маю план — не сумнівайтеся!

...Упродовж наступного тижня тренер щодня приходила до Градових. Ярина зустрічала її усмішкою. І вмикала вальс... Плавні рухи руками, головою, повіками...

— Я бачу тебе на сцені! В тоненькій сукні. Зачіска. Макіяж. Я все це бачу!

— На сцені? Що ви? Ні, я ніколи не наважуся вийти на сцену! Всі будуть дивитися... і насміхатися, — розхвилювалася дівчина.

— А для чого тоді ми навчаємося танцям? Щоб отак покрутитися перед ґанком?

— Не знаю. Хотілося. Я не думала.

Що мала казати? Що просто хотіла бути ближчою Артемові? Щоб розмовляти про танці, які він так любить? Авжеж! От тільки чому він за цілий тиждень ні разу не прийшов, не навідався, не поцікавився. Він взагалі про неї забув! Хоча б вітання переказав через пані Ядвігу. Чи він поїхав у місто?

Образа нестерпно пекла груди, а треба було посміхатися і танцювати.

— Слухай, дівчинко, коли ти купуєш одяг, то вішаєш його у шафу і не носиш?

— Ні. Ношу.

— Звідки ти дізналася про танці на візках?

— З інтернету.

— Люди, що танцюють на візках, виступають на сцені чи ні?

— Виступають...

— Так в чому річ?

— Боюся... Я можу не впоратися.

— Ти будеш не сама — ти будеш з партнером.

— З ким?

— Ще не знаю. З партнером.

Ярина тільки кліпала, намагаючись здогадатися, що замислила тренер.

— Але я не хочу ні з ким танцювати, — зі сльозами в голосі сказала дівчина.

— Чому?

— А хто захоче танцювати зі мною? Хіба що з жалю...

— Я знаю одного хлопця, який пристане на цю пропозицію зовсім з іншої причини.

— Хто він?

— Мій учень. Артем. Зараз я задзвоню, — узялася за телефон пані Ядвіга.

— Hi, тільки не Артем! Не дзвоніть йому! Він не захоче. І я не хочу! Не треба! — скрикнула дівчина. — Не хочу! Не буду!

Пані Ядвіга поклала телефон.

— Гаразд. Тоді припиняємо тренування. Сиди у візку. Плач у закутку. Нещасна. Ображена на світ. Прошу дуже!

— Я не нещасна, — буркнула похнюплена Ярина. — Вам здалося.

— Отже, я помилилася, — визнала пані Ядвіга. — Мені здалося, що я можу тобі допомогти. А ти цього не потребуєш. Ти сама можеш дати раду. Принаймні ти так вважаєш.

— Ні, я так не вважаю... Я просто боюся! Я соромлюся... Мені страшно! Ви ніколи не боялися?

— Боялася. Тільки одного разу, коли мені було особливо страшно, я сіла, зосередилася і подумала: чи я й далі боятимуся, чи чогось досягну в житті? І яке рішення я прийняла?

Звісно, Ярина здогадалася. Тільки як їй дорівнятися до цієї самодостатньої жінки? Вона ніколи не була неповносправною, немічною, залежною...

— А раптом у мене нічого не вийде?

— Як ти можеш про це дізнатися, якщо не спробуєш?

Дівчина відчувала, що не може заперечити цій запізнілій логіці.

— Я готова спробувати... Готова!

— Молодець! Кличемо Артема. Якщо ви станцюєтеся, я розповім, що буде далі!

Розділ 15

[...]

— Куди ви пхаєтеся з візком? Це громадський транспорт! Для нормальних людей!

Перекривлене злістю обличчя кондукторки нависло над Яриною, а кістляве тіло перегородило вхід до тролейбуса.

— Хіба ж ми не люди? — огризнулася тітка Наталя.

— Тут нема місць для інвалідів!

— Нам не треба місць — ми й так доїдемо. Пропустіть до салону!

— Беріть собі таксі! Впхаєтеся сюди — люди як ходитимуть? Перелітатимуть через вас, чи що?

— Ми ж не вперше їдемо! — тітка Наталя намагалася вмовити кондукторку. — Ніколи нікому не заважали. Станемо збоку...

— Ставайте збоку на зупинці! Тролейбус рушає! Заберіть свою інвалідку!

— Та як не соромно? Розверещалася тут! Це твій приватний тролейбус? — гримнув на кондукторку чоловік невисокого зросту, протиснувшись до входу. — Давайте допоможу вам...

— То що — їдемо? — спитав водій. — Усі сіли?

— Їдь уже, — роздратовано кинула кондукторка.

Ярина не підіймала очей. Знову це приниження... інвалідка... Не треба ні танців, ні сукні, яку замовили на виступ. Як хочеться ходити, бігати, танцювати, впевнено ставати на східці тролейбуса, щоб ніхто й ніколи не кинув просто в обличчя: це для нормальних людей! [...]

— ...Не тисне? Не тягне?

Дівчина отямилася: це пані Ядвіга питається про концертну сукню. Вона поглянула в дзеркало. Рожево-бузково-срібляста тканина сповила її до самих ніг і перетворила на квітку — тендітну, як перший цвіт, і вишукану, мовби коштовність. Навіть візок не видавався таким потворним! [...]

— Вітайте на цій сцені відважну і прекрасну Ярину Градову та її партнера — чемпіона У країни з бальних танців Артема Кожедуба. [....]

Танцівники вийшли на початкову точку на середині сцени. З моніторів полилася музика. Музика їхнього вальсу. І ось прийшов час рухатися — так, як вчила пані Ядвіга. Але дівчина враз відчула, що нічого не пам’ятає. Нічого! Хтось ніби гумкою стер усе, залишивши цілковиту порожнечу. Вона забула, як почати танець!

Серце загупотіло в грудях, а потім у скронях. І раптом, зовсім інтуїтивно, ніби за якимось внутрішнім поштовхом, Ярина граційно схилила голову, злегка крутнула колесо візка, аби він трішки повернувся до Артема, а рука дівчини наосліп злетіла назустріч його правиці. Є! Вчасно! Далі все склалося в той малюнок танцю, який і замислювала тренер.

Три хвилини та кільканадцять секунд, скільки тривала мелодія, тривав танець. Ярина не контролювала своїх рухів, все відбувалося легко, без надзусиль і напруження. [...]

Мелодія стихла. Танець завершився поклоном Кілька нескінченно довгих секунд тиші... А потім — загриміли оплески, хтось вигукував «браво!» — чи не пані Ядвіга, хтось просто кричав «молодці!» — чи не Сашко із Саньком, вони ж приїхали. Всі глядачі піднялися з місць, а на сцену вийшли учасники благодійного концерту.

Артем із Яриною опинилися в колі друзів — вірних друзів, що завжди поряд, в радощах і біді. А перед ними було ще море людей, які теж віднині стали друзями. І серед них стояли й аплодували тітка Наталя з дядьком Павлом, найдорожчі, найрідніші... [...]

ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ

• 1. Чому Ярина уникає згадок про Артема?
• 2. Як би ти відповів/відповіла на запитання тітки Наталі: «Хіба це добре, не зважати на думку інших?»
• 3. Виразно прочитай діалог тітки Наталі та Ярини. Як він розкриває їхні життєві позиції?
• 4. Прокоментуй слова тітки Наталі: «...візок — неживий. А ти жива, ти мислиш, ти зичлива до людей, ти цікавишся всім на світі! Візок — то засіб для пересування, два колеса і каркас. А в тебе є душа, і вона прекрасна...»
• 5. Як Ярина втілює свою мрію в життя? Які риси при цьому вона демонструє?
• 6. Чому Ярина не хоче, щоб її жаліли?
• 7. Які емоції викликає в Ярини згадка про Артема? Чому?

Восьмиразова чемпіонка світу та абсолютна чемпіонка Європи з танців на візках киянка Ілона Слуговіна з партнером

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

• 1. Виразно прочитай розділи. Перекажи їх зміст.
• 2. Склади інтелектуальну карту-пояснення, яку відповідальність несе учень/учениця, що скоює боулінг. Уяви себе спочатку захисником (адвокатом), а потім — звинувачувачем (прокурором).
• 3. Проаналізуй епізод у громадському транспорті. Представ аналіз поведінки кондукторки так, щоб суддя захотів її виправдати/звинуватити у булінгу.
• 4. Передбач, як можуть розгортатися події. Перейди за посиланням у QR-коді і прочитай наступну частину. Виконай завдання до неї.

Прочитай

https://vse.ee/ceqp

ПАВУТИНКА ДИСКУСІЇ

Книга О. Радушинської — банальна історія зі щасливим фіналом чи оповідь про важливе соціальне явище? (Алгоритм «павутинки дискусії» див. на с. 73.)?

ТИ — ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ

Підготуй оповідь про О. Радушинську. Ознайом із нею однокласників/однокласниць. Почни зі слів авторки: «Разом з головною героїнею я знову пережила розчарування, сльози, образу, біль від того, що тебе жаліють. Адже цей жаль не зігріває, а пече. Разом з Яриною я змогла ту кригу, яка ще залишалася в мені, здолати, щоб стати метеликом».