Українська мова, українська та зарубіжна літератури. Інтегрований курс. Частина 2. 5 клас. Хворостяний

Розвиток мовлення. Промова

Промова — це публічний виступ із якогось приводу.

1. Прочитай статтю.

12 СПОСОБІВ ЯК ПОЧАТИ ПРОМОВУ ЕФЕКТИВНО, ПРИКЛАДИ

30 секунд — саме стільки часу ви маєте, щоб захопити увагу слухачів. Якщо не зумієте цього зробити, то аудиторія втратить до вас цікавість і все, що ви скажете потім, уже не матиме значення.

Із чого почати публічний виступ?

Вступ має привертати увагу з перших слів. Не шкодуйте часу на формулювання перших фраз у промові. Шліфуйте їх знову й знову, доводячи до досконалості.

Якщо назвати це просто й одним словом, то вам треба придумати сюрприз. Це автоматично позбавить ваш вступ мовних кліше та затертих фраз. Також зосередить увагу глядачів, бо вони розумітимуть, що зараз буде коїтися щось цікаве.

Варіанти початку

Зараз наведу приклади, як можна почати промову. Але не обмежуйтеся тільки ними.

1. Історична подія.

Згадайте якусь історичну подію. Використайте причини, з яких вона сталася, що їй передувало, як відбулася та які має наслідки. Тобто з події можна витягнути потрібний вам елемент і на основі цього провести аналогію або заперечення.

2. Цитата.

Доберіть цитату, яка пасуватиме до теми вашого виступу. Сказавши її на початку, далі погоджуйтеся з нею чи не погоджуйтеся або зверніть увагу на її актуальність. Тут також велике поле для фантазії, щоб ефективно почати промову.

3. Твердження або заява.

Розпочніть із твердження, яке стосується найбільшої проблеми вашої аудиторії в цей момент. При цьому не обов’язково ваше твердження має збігатися з думкою аудиторії.

4. Запитання до аудиторії або риторичне запитання.

Це досить простий варіант початку. Лише знайдіть справді цікаве та свіже запитання або по-новому його озвучте. Наприклад, початок виступу із запитання «Для чого ми живемо?» не є чимось новим, тому навряд чи зацікавить слухачів.

***

Нема універсального шаблону або конкретних рамок, як правильно почати промову. Але це й добре. Виявіть фантазію, розкрийте свою індивідуальність, покажіть слухачам свою харизму. З перших слів дайте людям те, за чим вони прийшли, тоді увага слухачів буде вашою із перших до останніх секунд вашого виступу.

(За Русланом Ружицьким)

2. Підготуй виступ і виголоси промову «Чому необхідно вільно володіти українською мовою».

ЗМІСТ ПРОЧИТАНОГО. ПРОБЛЕМИ В ТЕКСТІ. ОСОБИСТИЙ І СУСПІЛЬНИЙ ДОСВІД. УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ВИВЧЕНОГО ПРО СТИЛІ МОВЛЕННЯ

1. Прочитай текст. Дай відповіді на запитання.

Люсі Мод Монтгомері

ЕНН ІЗ ЗЕЛЕНИХ ДАХІВ

Роман

(Уривок, скорочено)

• Які суспільні проблеми ти знаєш? Наведи приклади.

Тринадцять кілометрів до станції Метью Катберт і його гніда кобила подолали неспішним підтюпцем. Це була чудова дорога, по обидва боки якої виднілися доглянуті фермерські садиби.

Метью насолоджувався поїздкою. Її псували тільки ті хвилини, коли йому доводилося вклонятися жінкам, що зустрічалися йому дорогою. На острові Принца Едварда було заведено вітатися і зі знайомими, і з незнайомими.

Річ у тім, що Метью боявся всіх жінок, крім своєї сестри Мерил і пані Рейчел. Він не міг позбутися неприємного враження, що ці таємничі істоти потай сміються з нього. Власне, так воно й було. Бо як іще, скажіть, будь ласка, вони могли реагувати на таку дивну зовнішність — нескладна фігура, довге з сивиною волосся, що спускалося на згорблені плечі, і пишна, м’яка темна борода, яку він не голив років із двадцяти. Правду кажучи, відтоді змін відбулося не так і багато. Хіба що у волоссі не було сивини.

Коли Метью нарешті дістався Брайт Ривера, то відзначив, що поїзда й близько не було. Він подумав, що приїхав надто рано, тому прив’язав кобилку у дворі маленького привокзального готелю й рушив до станційної будівлі. Довга платформа була майже порожня. Єдина жива істота — маленька дівчинка, яка сиділа на покрівельних дошках, складених у самому кінці перону.

Метью, здалеку завваживши жіночу стать, швидко прослизнув у приміщення, навіть не подивившись у той бік.

Він зіткнувся з начальником станції біля квиткової каси, яку той замикав, збираючись додому на вечерю. На його запитання, чи скоро має прибути поїзд, що о п’ятій тридцять, службовець бадьоро відповів:

— Він уже прийшов і пішов пів години тому. З нього висадили пасажира, який чекає на вас, — маленька дівчинка. Вона сидить отам на дошках. Я запропонував їй пройти в кімнату очікування для дам, але вона дуже серйозно повідомила мені, що вважає за краще залишатися просто неба. «Тут більше простору для уяви», — ось як пояснила. Оригінальна дівчинка, мушу завважити.

— Я не чекаю ніякої дівчинки, — сказав Метью безпорадно. — Я приїхав за хлопчиком. Він повинен бути тут. Пані Александер Спенсер мала привезти його з Нової Шотландії.

— Ну, вам краще розпитати дівчинку, — порадив начальник станції безтурботно. — Я впевнений, вона зуміє пояснити — язик у неї підвішений, не сумнівайтеся. Може, у них не було хлопчиків того сорту, що вам потрібен.

І він поспішив додому, бо був дуже голодний. А нещасний Метью мав зробити те, що було для нього гіршим, ніж увійти в лігво лева: підійти до дівчинки, незнайомої дівчинки, дівчинки з притулку, й запитати в неї, чому вона не хлопчик. Метью внутрішньо застогнав, коли повернувся й повільно, човгаючи, попрямував у кінець перону.

Тим часом дівчинка не зводила з нього очей від появи на платформі й дотепер. Чого не скажеш про Метью, який і не думав дивитися на неї, та навіть якби й глянув, то не вгледів би нічого. Однак будь-який пересічний спостерігач побачив би ось що...

То була дівчинка років одинадцяти в дуже короткій, затісній і просто огидній сукенці. Також на ній був вицвілий коричневий матроський капелюшок, а з-під нього на спину лягали дві дуже товсті коси, руді, як вогонь. Личко в неї було маленьке, бліде й худеньке, суціль всипане ластовинням, на ньому вирізнялися широкий рот і великі очі, які здавалися то зеленими, то сірими залежно від освітлення та настрою їхньої власниці.

Уважніший спостерігач міг би розгледіти, що підборіддя в дівчинки — рішуче й гостре, в очах таїлась жвавість і кмітливість, губи — красиво окреслені, лоб високий і розумний — словом, наш проникливий глядач завважив би одухотворену душу, що живить тіло сироти, яку Метью так безглуздо боявся.

• Що відчувала дівчинка з притулку, чекаючи Метью? Чому ти так думаєш?

Проте чоловік був позбавлений тяжкої необхідності заговорити першим. Тільки-но дівчинка побачила, що він прямує до неї, одразу зіскочила з дощок, схопила однією смаглявою худенькою рукою пошарпаний старомодний саквояж, а другу простягнула йому й проказала гучним і приємним голосом:

— Чи правильно я розумію, що ви — пан Метью Катберт із Зелених Дахів? Дуже рада вас бачити. Я вже почала непокоїтися, що ви не приїдете по мене, і намагалась уявити все, що могло вас затримати.

Метью незграбно потиснув худеньку маленьку руку й одразу вирішив, як вчинити. Він не казатиме цій дитині із сяючими очима, що сталася помилка. Усі питання й пояснення можна відкласти до того моменту, коли вони благополучно повернуться в Зелені Дахи.

— Даруй за запізнення, — сказав він несміливо. — Ходімо. Кабріолет там, у дворі. Давай мені саквояж.

— О, я сама можу його нести, — проказала дівчинка весело. — Щоправда, у ньому все моє земне майно, але він зовсім не важкий. До того ж, тільки я знаю, як його треба тримати, щоб ручка не відвалювалася. Це дуже старий саквояж. Нам далеко їхати, так? Пані Спенсер сказала — тринадцять кілометрів. Це добре, бо я люблю їздити. О, як це чудово, що я житиму у вас і вам належатиму! Я ніколи не належала нікому... по-справжньому. Але притулок — це найгірше, що могло статися. Я провела там лише чотири місяці, проте й цього було достатньо. Упевнена, ви ніколи не були сиротою в притулку, тож не можете зрозуміти. Зазначу тільки: це найгірше, що тільки можна уявити. Пані Спенсер сказала, що недобре так говорити, але я ж не маю на увазі нічого поганого. Дуже легко зробити ненавмисно щось недобре, навіть не здогадуючись про це, правда?

• Як ти вважаєш: чому Енн сказала, що бути сиротою в притулку — це найгірше, що тільки можна уявити?

Розумієте, вони були добрі, ці вихователі в притулку, але там так мало простору для уяви... хіба що інші сироти. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: наприклад, що дівчинка, яка сидить поруч, насправді дочка якогось графа, викрадена маленькою в батьків злою нянькою, яка померла раніше, ніж встигла в цьому зізнатися. Я зазвичай не спала ночами й уявляла щось на кшталт цього, бо вдень не мала часу. Може, саме тому я така худа... адже я страшенно худа, правда? Одні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька й пухкенька, з ямочками на ліктях.

Тут супутниця Метью замовкла, почасти тому, що захекалася, а почасти тому, що вони зупинилися біля кабріолета. Вона також не промовила й слова, поки вони виїжджали зі станції та спускалися з крутого пагорба. Дорога тут так глибоко врізалася в м’який ґрунт, що краї її, порослі квітучими дичками й тендітними берізками, підіймалися на кілька футів над головами тих, хто їде.

Дівчинка простягнула руку й відламала гілку дикої сливи, яка зачепила бік кабріолета.

— Правда, красиво? Що вам нагадує це дерево, яке схилилося до дороги, усе біле й мереживне? — запитала вона.

— Ммм... не знаю, не думав, — сказав Метью.

— Звичайно ж, наречену — наречену, усю в білому, під чарівною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречену, але можу уявити, що саме такий вигляд вона має. Я так люблю красиві сукні. У мене жодного разу в житті не було такої, скільки я себе пам’ятаю... зате є чого чекати від життя, правда? А втім, я можу уявити, що одягнена чудово. Сьогодні вранці, коли я їхала з притулку, мені було так соромно вдягати цю жахливу стару сукню. Там, розумієте, усім сиротам доводиться носити такі. Один торговець із Хоуптона минулої зими пожертвував притулку триста ярдів цієї тканини. Деякі казали, що він просто не зміг її продати, але я краще віритиму, що він зробив це від чистого серця, а ви як гадаєте?

Коли ми сіли в поїзд, у мене було таке відчуття, ніби всі дивляться на мене із жалістю. Тоді я одразу уявила, що на мені красива сукня з блідо-блакитного шовку. Чому саме така? Та вже коли уявляєш, то можна ж уявити щось путнє! А на голові — великий капелюшок, увесь у квітах і з пір’ям, що погойдується від вітру. І золотий годинник, і тонкі шкіряні рукавички, і туфельки. Я відразу відчула себе щасливою й насолоджувалася цією поїздкою на острів усім своїм єством.

О, скільки вишень, і всі цвітуть! Цей острів — справжній сад. Я вже його люблю й щаслива, що житиму тут! Я й раніше чула, що острів Принца Едварда — найкрасивіше місце на світі, і часто уявляла своє життя тут, але ніколи не припускала, що це станеться насправді. Чудово, коли уявне здійснюється, правда?

Метью, на свій великий подив, почувався напрочуд добре. Як усі мовчазні люди, він любив балакунів, якщо вони теревенили, не залучаючи його до розмови. Утім, ніколи не припускав, що товариство маленької дівчинки може бути таким приємним.

І хоч для неквапливого Метью було досить важко встигати за польотом її думки, він несподівано дійшов думки, що йому, «схоже, подобається її балаканина».

А вголос сказав, як завжди, коротко:

— О, говори скільки хочеш. Я не проти.

— О, як це мене тішить! Відчуваю, що ми з вами подружимося. Це таке полегшення — говорити, коли хочеться. І коли тобі не кажуть, що дітей краще бачити, ніж чути. Мені це говорили мільйон разів. І ще сміються наді мною, бо я вживаю піднесені слова. Але якщо у вас високі думки, то вам доводиться вживати піднесені слова, щоб їх висловити, ви згодні?

— Ммм... схоже, що це виправдано, — погодився Метью.

— Пані Спенсер каже, що мій язик варто було б прикріпити посередині. Але він приріс, і міцно, з одного кінця. Пані Спенсер сказала, що ваша садиба називається Зелені Дахи. Я її розпитувала про це, а вона розповіла, що будинок весь оточений деревами. Я страшенно зраділа, бо дуже люблю дерева. А їх зовсім не було в притулку, тільки кілька нещасних кволих калік перед входом, за вибіленою огорожею. Вони теж здавалися сиротами, ці дерева.

• Що означає вислів «прикріпити язик посередині»? Добери синонімічні фразеологізми до цього вислову. Якщо потрібно, використай словник фразеологізмів.

Мені завжди хотілося плакати, коли я на них дивилася, а потім промовляла: «О, бідолашні маленькі створіння! Якби ви стояли у великому лісі серед інших дерев, де густий мох і дзвіночки росли б довкруж ваших коренів, а поблизу шумів струмок і пташки співали б у ваших гілках, хіба не велетнями ви були б? Але тут ви не можете рости швидко. Я добре розумію, як вам ведеться». Мені було сумно розлучатися з ними сьогодні вранці. Людина прив’язується до подібних речей, адже правда? А біля Зелених Дахів є струмок? Я забула запитати про це в пані Спенсер.

— Так, звичайно, струмок прямо за нашим двором.

— Чудово! Жити біля струмка завжди було моєю мрією. Та й подумати не могла, що вона здійсниться. А хіба не чудово було б, якби мрії завжди ставали реальністю? Але тепер відчуваю себе майже щасливою. Я не можу бути цілковито щасливою, бо... о, як би ви назвали цей колір?

Вона перекинула наперед через худеньке плече одну з довгих блискучих кіс і показала Метью. Метью не звик судити про відтінки жіночих локонів, але тут сумнівів бути не могло.

— Рудий, так? — сказав він.

Дівчинка знову перекинула косу на спину й зітхнула так глибоко, наче цей подих підіймався від самих її стоп і давав вихід усім багатовіковим стражданням.

— Так, рудий, — наче остаточно змирившись зі злою долею, покірно проказала вона. — Тепер ви розумієте, чому я не можу бути цілковито щасливою? Ніхто з рудоволосих не зміг би. Я не засмучуюся так глибоко через інші речі... веснянки, зелені очі й сухоребрість, бо можу уявити, що в мене шкіра, як пелюстки троянд, і чарівні променисті фіалкові очі. Але навіть в уяві не можу позбутися рудого волосся. Хоч дуже стараюся. Я повторюю собі: тепер у мене блискуче чорне волосся, чорне, як вороняче крило. Та все намарне, я знаю, що воно просто руде, і це розбиває мені серце. Це буде трагедія всього мого життя. Я читала одного разу в романі про дівчину, у якої була трагедія всього її життя, але не через руде волосся. У неї були золоті локони, що спускалися з алебастрового чола. Що таке — алебастрове чоло? Мені так і не вдалося з’ясувати. Ви не могли б мені пояснити?

— Ммм... ні, боюся, що не можу, — відповів Метью, у якого вже наморочилася голова. Він знову відчував себе на каруселі, куди потрапив у дитинстві, піддавшись на умовляння незнайомого хлопчика.

— Ну, у всякому разі, це було щось чарівне, бо вона описана божественно красивою. Ви коли-небудь уявляли, що відчуває людина, яка божественно красива?

— Ммм... ні, ніколи, — зізнався щиросердно Метью.

— А я це часто уявляю. А яким ви хотіли б бути, якби вам запропонували вибирати, — божественно красивим, приголомшливо розумним або добрим, наче янгол?

— Ммм... я... точно не знаю.

— Я теж не знаю. Ніяк не можу вирішити. Але це не має значення, бо я, мабуть, ніколи не стану такою. І вже напевно ніколи не буду доброю, як янгол. Пані Спенсер каже... О, пане Катберте! О, пане Катберте!! О, пане Катберте!!!

Насправді це не були слова пані Спенсер, і дівчинка не випала з кабріолета, та й Метью не зробив нічого дивного. Просто вони проминули поворот й опинилися на Авеню.

Авеню жителі Ньюбриджа називали відрізок дороги в чотириста чи п’ятсот ярдів завдовжки, обабіч якої росли велетенські яблуні, які за багато років сплелися гіллям, утворивши тунель. Нині над подорожніми був один суцільний навіс зі сніжно-рожевих запашних суцвіть, під колеса кабріолета лягав пурпурний присмерк, а далеко попереду виднівся шматочок вечірнього неба, блискучий, як величезне стрілчасте вікно в кінці довгої галереї.

Краса цього місця, здавалося, позбавила дівчинку мови. Вона відкинулася на сидінні, зчепила на грудях худенькі руки й у німому захваті підняла обличчя до білої пишності, що пропливала над головою.

Через Ньюбридж, маленьке містечко, де їх обгавкали собаки, привітали криками маленькі хлопчики, а з вікон проводжали цікаві очі, вони проїхали, як і раніше, мовчки. У кабріолеті й слова не пролунало потім ще три милі. Очевидно, дівчинка могла мовчати так само затято, як і говорити.

— Ти, напевно, втомилася й голодна, — наважився нарешті хоч щось сказати Метью, який не міг знайти іншого пояснення цьому незвично довгому затишшю. — Не хвилюйся, скоро приїдемо, залишилося близько милі.

Дівчинка з глибоким зітханням вийшла із задуми й подивилася на нього мрійливим поглядом прибульця, який повернувся з далеких зоряних просторів.

— О, пане Катберте, — прошепотіла вона, — це місце, яке ми проїжджали... те біле місце... що це було?

— Ммм... ти, напевно, маєш на увазі Авеню, — сказав Метью після недовгого, але глибокого роздуму. — Так, дуже гарне місце.

— Гарне? О, слово «гарне» не дуже підходить, і прекрасне — теж не підходить. О, воно чудове... чудове! Я вперше в житті побачила таке, що не можна уявити ще дивовижнішим. Воно запало мені в серце, сповнило радістю, ось тут, — вона поклала руку на груди. — Від нього тут такий дивний біль, але це приємний біль. У вас коли-небудь буває такий біль, пане Катберте?

— Ммм... та не пам’ятаю навіть, щоб коли-небудь був.

— У мене часто буває — щораз, коли я бачу щось по-справжньому красиве. Але не слід називати це чарівне місце Авеню. Ця назва нічого не виражає. Потрібно назвати його... Зараз, подумаю... Білий Шлях Чарівності. Хіба не чудова ця образна назва? Коли мені не подобається назва місця або ім’я людини, я завжди придумую нове й відтак їх завжди й називаю.

• Як мовлення Енн характеризує її?

У притулку була дівчинка на ім’я Хепзиба Дженкінс, але я завжди про себе називала її Розалія де Вер. Нехай інші називають це місце Авеню, я завжди називатиму його Білим Шляхом Чарівності. Нам справді залишилося проїхати всього пару кілометрів? О, мені й радісно, й сумно. Сумно, бо ця дорога була такою приємною, а мені завжди сумно, коли щось приємне кінчається. Хоча, звичайно, потім може статися щось навіть ще приємніше, але ніколи не можна бути впевненим заздалегідь.

А часто потім буває щось неприємне. Я знаю з досвіду. Проте я рада, що в мене буде будинок. Розумієте, у мене ніколи не було справжнього дому, скільки я себе пам’ятаю. І в мене знову з’являється цей приємний біль у грудях, тільки-но подумаю, що їду в справжній, свій будинок. О, як це чудово!

Вони минули гребінь пагорба. Унизу блиснув водним дзеркалом ставок, що виглядав майже як річка, — таким довгим і звивистим він був. Міст перетинав його посередині. Нижче мосту, до того місця, де бурштиновий пояс піщаних пагорбів відділяв його від темно-блакитної морської затоки, вода буяла безліччю мінливих фарб — напівпрозорих відтінків шафранного, рожевого, блідо-зеленого з іншими невловними відтінками, для яких ще ніхто не знайшов назви.

Вище мосту ставок вився між гаями ялин і кленів та виблискував темною водою серед тінистих ділянок. Подекуди схилялася з берега дика вишня, немов дівчина в білому, яка стала навшпиньки, щоб помилуватися своїм зображенням у воді. З болота, що оточував верхній кінець ставу, долинав гучний, меланхолійно солодкий хор жаб. Трохи вище ставка, на схилі, стояв маленький сірий будиночок, ніби визираючи з яблуневого саду. Хоч іще не було зовсім темно, світло горіло в одному з його вікон.

— Це ставок Баррі, — сказав Метью.

— Ні, це ім’я мені теж не подобається. Я назву його... дайте подумати... Озеро Блискучих Вод. Так, це правильне ім’я. Я впізнаю це за тремтінням. Коли я знаходжу ім’я, яке точно підходить, то відчуваю тремтіння. У вас що-небудь викликає тремтіння?

Метью розмірковував.

— Ммм... мабуть, так. Тремтіння мене завжди пробирає, коли я бачу цих противних білих гусениць, які повзають в огіркових грядках. Терпіти їх не можу.

— О, мені здається, це не зовсім те тремтіння. А ви як думаєте? Адже є різниця між гусеницями й озерами блискучих вод, правда? О, ми вже на мосту! Я заплющила очі міцніше. Мені завжди страшно переїжджати через мости. Я не можу втриматися, щоб не уявити, що, може, саме коли ми будемо на його середині, він закриється, як складаний ніж, і защемить нас. Тому я заплющую очі. Але мені завжди доводиться розплющувати їх, коли здається, що ми вже біля середини. Адже, розумієте, якби міст закрився, я хотіла б побачити, як він закривається. Як він весело грюкає! Я люблю, коли щось так грюкає. Хіба не чудово, що є так багато речей на світі, які можна любити? Ну, ось і проїхали. Тепер я подивлюся назад. Добраніч, дороге Озеро Блискучих Вод. Я завжди кажу «добраніч» речам, які люблю — зовсім, як людям.

• Чи можна назвати Енн дивачкою? Чому ти так уважаєш?

Коли вони минули черговий пагорб і дорога знову повернула, Метью сказав:

— Ми майже біля будинку. Зелені Дахи...

— О, не кажіть де, — перервала вона, поспішно хапаючи його за руку, яка було піднялася, і заплющуючи очі, щоб не бачити, куди він указав. — Дозвольте, я вгадаю. Я впевнена, що вгадаю правильно.

Вона розплющила очі й поглянула навколо. Кабріолет був на гребені пагорба. Сонце вже зайшло, але околиці ще чітко виднілися. Західніше на тлі яскраво-оранжевого неба височів темний шпиль церкви. Внизу була маленька долина, а за нею тягнувся довгий похилий схил, на якому юрмилися акуратні фермерські дворики. Очі дівчинки перебігали від одного до іншого жадібно й серйозно. Нарешті, погляд її зупинився на одній фермі, що стояла далеко від дороги й біліла в серпанку квітучих дерев і сутінок довколишнього лісу. Над нею з південно-західного боку бездоганно чистого неба виблискувала величезна кришталево-біла зірка, немов світильник, який указує шлях, повний надій.

— Ось це, правда? — сказала вона, вказуючи рукою.

Метью якось аж радісно хльоснув кобилу віжками.

Захоплено зітхнувши, вона знову занурилася в мовчання. Метью неспокійно совався на своєму місці. Він тішився, що це Мерил, а не йому доведеться сказати цій бідній бездомній дитині, що будинок, якого вона так прагнула, не стане її домом. Вони проїхали по Долині Лінд, де вже було досить темно, — але не так, щоб пані Рейчел не помітила їх зі свого спостережного пункту біля вікна, а потім пагорбом і довгою стежкою до Зелених Дахів.

На той час Метью почав тремтіти й не міг собі пояснити причину цього. Він думав не про Мерил, не про себе, не про ті клопоти, які ця помилка, ймовірно, їм принесе, а про розчарування дівчинки. Коли він подумки бачив, як захоплення згасає в її очах, у нього з’являлося хворобливе відчуття, ніби він був співучасником убивства.

Коли вони під’їхали до будинку, було вже зовсім темно і чулося тільки шелестіння тополь.

— Послухайте, дерева розмовляють уві сні, — прошепотіла дівчинка, коли він зняв її з кабріолета й поставив на землю. — Які в них, мабуть, чудові сни!

Потім, міцно тримаючи саквояж, що містив у собі «все її земне майно», вона пішла за Метью в будинок.

Переклад Богдани Носенок

• Що ти відчуваєш після прочитання тексту? Чому?

• Які суспільні проблеми порушено в тексті? Коротко сформулюй кілька проблем і запиши їх у зошит.

• Схарактеризуй Енн за схемою.

• Випиши з тексту приклади відомих тобі художніх засобів.

2. Пригадай вивчене про стилі мовлення. Назви характерні ознаки кожного стилю (використай довідку).

Довідка. Подеколи порушення літературних норм, використання розмовної лексики; широке використання термінів; використання слів у переносних значеннях (значна кількість тропів); однозначність формулювань, точність, наявність усталених мовних зворотів; пристрасний тон мовлення, використання суспільно-політичної лексики.

• До якого стилю належить «Енн із Зелених Дахів»? Обґрунтуй свою думку.

3. Обери суспільну проблему, яку ти вважаєш особливо актуальною. Створи допис для соціальної мережі в публіцистичному стилі, пояснюючи, чому розв’язання цієї проблеми є важливим. Опублікуй його у власному блозі / блозі класу тощо.

4. Напиши кілька власних невеликих текстів, об’єднаних однією темою, у різних стилях. Наприклад: «Як я вчився / вчилася впродовж року» чи «Чому я люблю / не люблю уроки мови та літератур».