Українська мова, українська та зарубіжна літератури. Інтегрований курс. Частина 1. 5 клас. Хворостяний

Тема 4.3. Дарую подарунки й ділюся добром

СИНОНІМИ. ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА. ХАРАКТЕРИСТИКА ПЕРСОНАЖІВ. ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ. МЕТАФОРА

1. Прочитай казку «Снігова королева» Ганса Кристіана Андерсена. Дай відповіді на запитання.

Ганс Кристіан Андерсен

СНІГОВА КОРОЛЕВА

(Скорочено)

ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ: ХЛОПЧИК ТА ДІВЧИНКА

У великому місті жило двоє маленьких дітей. Вони не були братом і сестрою, та любили одне одного, як брат і сестра. Їхні батьки жили в мансардах двох суміжних будинків. Батьки часто дозволяли хлопчикові й дівчинці ходити в гості одне до одного по даху й сидіти на маленькій лавочці під трояндами. Там вони так чудово гралися! Хлопчика звали Кай, дівчинку — Герда.

Узимку ці розваги припинялися. Надворі мела метелиця.

— Це білі бджілки рояться! — казала стара бабуся.

— А в них також є своя Снігова Королева? — питав хлопчик, бо він знав, що у справжніх бджіл є одна головна бджола.

— Вона літає там, де найгустіше сніжинок. — відповіла бабуся. — Вона більша від усіх і ніколи не лишається на землі, а відлітає в чорну хмару. Інколи ночами пролітає вона вулицями міста й заглядає у вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами.

Увечері Кай зліз на стілець коло вікна й подивився крізь маленьку дірочку в шибці. За вікном літали сніжинки, і одна з них, найбільша, упала на краєчок ящика з квітами. Сніжинка раптом почала рости все більше і більше і стала нарешті молодою жінкою, закутаною в найтонший білий серпанок, зітканий із мільйонів зірчастих сніжинок. Жінка була така прекрасна та ніжна, але з криги, зі сліпучої, іскристої криги. І все-таки жива!.. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла. Вона кивнула хлопчикові й поманила його рукою. Хлопчик злякався й зіскочив зі стільця.

Метафора у перекладі з грецької означає перенесення. Коли ми говоримо: «Йде дощ», — ми переносимо дії людини на явище природи. Нерідко говорять, що метафора — це приховане порівняння. Чому? В основі метафори лежить порівняння, яке ми не називаємо, одного предмета з іншим чи явища на основі спільної ознаки. Метафори роблять твоє мовлення виразним.

Створювати метафори — це вміти бачити подібності. Метафори в художніх творах незвичні. Письменники вміють помічати схожості — тому їхні метафори дивують нас новизною.

Незабаром наступила весна. Діти сиділи знову в своєму маленькому садку. Як добре було під кущами ароматних троянд, що, здавалося, вічно цвістимуть і ніколи не пов’януть!

Кай і Герда сиділи й розглядали книжку з малюнками.

— Ай! — раптом скрикнув хлопчик. — Мене щось кольнуло в серце, і щось упало в око!

Дівчинка обняла його за шию; він кліпав очима. Ні, нічого не було видно в оці.

— Я думаю, уже випало! — сказав він. Але в тому й справа, що ні, не випало. То були скалочки, які відскочили від чарівного дзеркала троля. Ми пам’ятаємо, що все велике й хороше здавалося в ньому нікчемним і гидким, а все зле й погане — ще чіткішим. Бідний Кай! Скалочка попала прямо в серце. Воно мусило перетворитися в крижинку.

— Чого ти плачеш! — спитав Кай Герду. — Ти тепер така негарна! Зі мною нічого не трапилося! Фу! — закричав він. — Це зовсім погані троянди. — І вирвав обидві троянди.

З того дня, коли Герда приносила книжки з малюнками, він їй казав, що це годиться лише для немовлят. Розповідала що-небудь бабуся — він присікувався до кожного слова. А незабаром Кай вивчився передражнювати мову й ходу всіх сусідів. Він дражнив навіть маленьку Герду, яка любила його від щирого серця.

Якось узимку він прийшов до Герди з великим збільшувальним склом.

— Подивись у скло, Гердо! — сказав він.

Кожна сніжинка під склом здавалась більшою, ніж насправді, і нагадувала розкішну квітку або десятикутну зірку. Це було так дивно!

— Подивись, як майстерно зроблено! — говорив Кай. — Це куди цікавіше, ніж справжні квіти! І яка точність! Жодної нерівної лінії! Якби вони тільки не танули!

Каю дозволили кататися на санчатах на великому майдані з іншими хлопцями.

Хлопчаки прив’язували свої санки до великих саней і каталися. Кай прив’язав свої санчата до великих білих саней і виїхав за міську браму.

Сніг повалив раптом ще дужче. Стало зовсім темно, хлопчик не бачив навіть своєї простягнутої руки. Він хотів скинути мотузок, яким зачепився за великі сани, але його санчата ніби приросли до них і так само вихором летіли далі й далі. Кай голосно закричав — ніхто не почув його. Снігові пластівці все росли, росли і, нарешті, зробилися як великі білі кури. Раптом вони розлетілися на всі боки, великі сани зупинилися, і людина в сніговій шапці та шубі встала — це була жінка висока, струнка, сліпучо-біла.

Це була Снігова Королева.

— Ми добре покаталися! — сказала вона. — Але ти зовсім замерз. Залазь у мою шубу!

І вона посадила хлопчика до себе в сани і загорнула своєю шубою. Кай ніби опустився в сніговий замет.

— Ти все ще мерзнеш? — спитала вона і поцілувала його в лоб. О, поцілунок її був холодніший за кригу! Він пройняв його наскрізь, аж до серця, а воно ж і без того було наполовину крижаним. Йому здалося, що от-от він умре. Та тільки одну мить — далі, навпаки, стало легше, Кай зовсім перестав мерзнути.

Снігова Королева ще раз поцілувала Кая, і він забув і Герду, і бабусю, і всіх удома.

Кай глянув на неї. Вона була така прекрасна! Розумнішого, чарівнішого обличчя він не міг собі уявити. Тепер вона не здавалася йому крижаною, як тоді, коли з’явилася за вікном і кивала йому. Тепер усе в ній здавалось йому довершеністю. Він зовсім не боявся її. Раптом Снігова Королева злетіла з ним на чорну хмару.

• Що ти відчуваєш після прочитання уривку казки?

• Хто і чому вперше згадує Снігову Королеву?

• Якою побачив Снігову Королеву хлопчик уперше та вдруге? Чому його бачення змінилося?

• Що відбуватиметься далі?

Інколи ночами пролітає вона вулицями міста і заглядає у вікна, от вони від того і вкриваються крижаними візерунками, як квітами. Очі блищали, як дві ясні зірки, але не було в них ні спокою, ні тепла.

Переклад Оксани Іваненко

АНТОНІМИ. ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА. ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ. МЕТАФОРА

Слова з протилежним лексичним значенням називають антонімами. Антоніми утворюють не ряди (як синоніми), а пари. Наприклад: день — ніч; великий — малий; радіти — сумувати.

Антоніми є словами тієї самої частини мови.

2. Запиши антоніми до слів.

Зло, злитися, холодний, лід, вічність, дзеркало, байдужий, слабкість, замерзати, сидіти, шукати, руйнувати, буденність, гидкий, негідний, лихий, підступний, сумний, норовливий, лихий.

• До якого слова складно дібрати антонім? Чому?

• Як ти думаєш, чи можна всі ці слова вжити в одній казці? Чому? Якою може бути ця казка?

3. Прочитай продовження казки «Снігова королева» Ганса Кристіана Андерсена.

Ганс Кристіан Андерсен

СНІГОВА КОРОЛЕВА

(Скорочено)

ОПОВІДАННЯ ТРЕТЄ: САДОК БАБУСІ, ЩО ЗНАЛА ЧАРИ

Що ж трапилося з маленькою Гердою, коли Кай не повернувся? Ніхто не знав, де він тепер. Хлопчики розповідали, що бачили, як він прив’язав санки до великих саней, які потім завернули у провулок і виїхали за браму міста.

Гірко й довго плакала Герда. Нарешті, вирішили, що Кай помер.

Та ось прийшла весна з теплим сонячним промінням.

— Кай помер і більше не повернеться! — сказала Герда.

— Не вірю! — відповів сонячний промінь.

— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.

— Не віримо! — відповіли ластівки.

Тоді сама Герда перестала цьому вірити.

— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якось уранці, — ті, яких Кай ні разу не бачив, і піду до річки спитати про нього.

Було дуже рано. Вона поцілувала бабусю, яка ще спала, узула червоні черевички й побігла сама-самісінька за місто, прямо до річки.

— Це правда, що ти взяла мого маленького товариша? Я подарую тобі мої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад.

І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй. Тоді вона скинула свої червоні черевички, найдорожчу річ, яка в неї була, і кинула їх у річку. Але черевички впали якраз коло берега, і хвилі відразу винесли їх на землю. Ріка ніби не хотіла брати у дівчинки її найдорожчу річ, бо не могла повернути їй Кая. А дівчинка подумала, що кинула черевички не досить далеко, влізла в човен, який гойдався в комишах, стала на краєчок корми й знову кинула черевички у воду. Човен не був прив’язаний, відштовхнувся від берега і швидко поплив за течією.

Герда перелякалась, почала плакати і кричати, але ніхто не чув її.

«Може, річка несе мене до маленького Кая!» — подумала Герда. Аж ось вона припливла до великого вишневого садка, у якому стояла маленька хатинка під солом’яною стріхою з дивними червоними й блакитними віконцями.

З хатинки вийшла, спираючись на костур, стара-престара бабуся у великому солом’яному капелюсі, на якому були намальовані дивні квіти.

— Ах, бідна маленька дитинка! — сказала стара. — Як це ти потрапила на таку велику річку й запливла так далеко?

З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила костуром човен, притягла його до берега й висадила Герду.

Герда дуже зраділа, що опинилася на землі, хоча й побоювалася старої.

— Ну, ходімо, розкажеш мені, хто ти така і як сюди дісталась! — сказала бабуся.

Герда почала про все їй розповідати, а бабуся похитувала головою і повторювала: «Хм, хм!». От дівчинка скінчила й спитала бабусю, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він ще не проходив тут, але, напевне, йтиме, тож дівчинці нема чого сумувати — хай краще покуштує вишень (та подивиться на квіти в саду, вони кращі, ніж намальовані в якій завгодно книжці з малюнками, і кожна з квіток уміє розповідати казки). Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до себе в хатинку й замкнула двері на ключ.

Вікна були високо від підлоги і всі різнокольорові — червоні, блакитні, жовті, тому сама кімната світилася дивним різнобарвним світлом.

На столі стояв кошик зі стиглими вишнями, і Герда могла їсти їх досхочу. Поки вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся кучерявилось й оточувало золотим сяйвом свіженьке, кругле, як троянда, личко дівчинки.

— Давно вже я хотіла мати таку милу маленьку дівчинку! — сказала бабуся. — Ото побачиш, як добре ми заживемо з тобою.

І чим довше вона чесала кучері дівчинці, тим більше забувала Герда свого названого братика Кая. Стара жінка вміла чарувати. Але вона не була лихою чарівницею. Вона чарувала тільки трошки, для розваги, а зараз їй дуже захотілося лишити Герду в себе. Тому вона пішла в садок, торкнулася своїм костуром усіх троянд, і ті, як стояли розквітлі й пишні, так й опустилися глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не стало. Бабуся боялась, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а потім про Кая і втече від неї.

Зробивши свою справу, бабуся повела Герду у квітник. Які пахощі, яка розкіш! Тут було стільки найрізноманітніших квітів кожної пори року. У цілому світі не могли б відшукати книжки з малюнками, барвистішими й прекраснішими за цей квітник. Герда стрибала від задоволення і гралася між квітів, поки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді бабуся поклала її в гарненьке ліжечко з червоними шовковими подушками, набитими блакитними фіалками. Дівчинка заснула, і їй снилися чудові сни.

Другого дня Герді знову дозволили гратися серед квітів на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку, та хоч їх було й багато, їй все-таки здавалося, що якоїсь не вистачає. Але якої?

Одного ранку вона сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, на якому були намальовані квіти. Найкращою серед них була троянда, — бабуся забула її стерти, коли загнала інші живі троянди під землю. От що значить неуважність.

— Як, тут нема троянд? — скрикнула Герда і побігла шукати їх по клумбах. Шукала, шукала й не знайшла жодної!

Тоді дівчинка сіла на землю й заплакала. Теплі сльози впали якраз на те місце, де стояв раніше один із кущів троянд. Як тільки сльози змочили землю — умить із неї виріс кущ, такий же свіжий, квітучий, як і раніше.

Герда обняла його, поцілувала троянди й раптом згадала про ті чудові троянди, що цвіли у неї вдома, а разом з ними і про Кая.

— Ой, як я забарилася! — сказала дівчинка. — Адже мені треба шукати Кая! Чи не знаєте ви, де він? — спитала вона в троянд. — Чи ви вірите тому, що він умер і не повернеться більше?

— Він не вмер! — сказали троянди. — Адже ми були під землею, куди йдуть усі померлі, але Кая між ними нема.

— Дякую вам! — сказала маленька Герда й пішла до інших квітів, заглядала в їхні чашечки й питала: «Чи не знаєте ви, де Кай?». Але жодна квітка не сказала ні слова про Кая. І вона побігла на кінець садка. Хвіртка була зачинена на засув. Але Герда так довго смикала заіржавілий засув, що він піддався, хвіртка відчинилася, і дівчинка так, як була босоніж, побігла шляхом.

Разів зо три вона оглянулася назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті, дівчинка втомилася, сіла на камені й поглянула навкруги: літо вже минуло, настала пізня осінь, а в чарівному садку бабусі, де завжди сяяло сонце і цвіли квіти всіх пір року, цього й не було помітно.

— Ой, як же я забарилася! Уже осінь надворі. Ні, спочивати не можна! — сказала маленька Герда й знову рушила в путь.

Ой, як утомились і нили її маленькі ніжки. Як холодно та вогко було навколо. Довге листя на вербі зовсім пожовкло, туман сідав на нього великими краплинами й стікав, немов дощ, на землю. Листя падало одне за одним. Лише терен стояв, укритий ягодами, але такими терпкими! Яким же сірим, сумним здавався цілий світ!

• Що відбулося? Чому Герда вирушила на пошуки Кая? З ким зустрілася дівчинка? Що буде далі?

ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ: ПРИНЦ І ПРИНЦЕСА

Герді знову довелося сісти перепочити. На снігу прямо проти неї стрибнув великий ворон.

— Кра-кра! Дррррастуй!

Він спитав її, куди це вона бреде по світу сама-самісінька. Вона розповіла воронові про своє життя і спитала, чи не бачив він Кая. Ворон замислено похитав головою і сказав:

— Можливо! Можливо! У цій країні, де ми зараз із тобою сидимо, є принцеса. Нещодавно сиділа вона на своєму троні й почала наспівувати пісеньку: «Чом мені не одружитись?» Але вона хотіла мати чоловіка, який би зумів підтримати розмову, коли з ним заговорять, а не такого, що вміє тільки пишатися, бо це дуже нудно. Наступного дня в газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік приємної зовнішності може з’явитися в палац і поговорити з принцесою. Того, хто буде найкрасномовніший з усіх, принцеса візьме собі за чоловіка.

— Ну, а Кай, маленький Кай? — спитала Герда. — Коли ж він прийшов? Був і він у натовпі?

— Чекай, чекай! Тепер ми саме дійшли до нього. Це було на третій день. З’явився невеликий чоловік, ні в кареті, ні верхи, а просто прийшов пішки, і прямо в палац! Його очі блищали, як твої. Волосся в нього було довге, але одягнений він був бідно.

— Це Кай! — зраділа Герда. — Так, я знайшла його! — і вона заплескала в долоні. А Кай, він сподобався принцесі?

— Він із нею розмовляв так гарно і тримався вільно й мило. Він заявив, що прийшов не сватати, а тільки послухати мудрі розмови принцеси. Ну, і от вона йому сподобалася, і він їй також.

— Так, це, напевне, був Кай! — сказала Герда. — Ах, проведи ж мене швидше в палац!

— Це легко сказати! Але як це зробити? Почекай мене тут коло парканчика, — сказав ворон, кивнув головою і полетів.Ворон повернувся пізно ввечері.

— Кра! Кра! — закаркав він. — Моя подруга посилає тобі тисячу привітань і оцю маленьку паляничку. Вона знає, як пройти в спальню принцеси із чорного ходу, і знає, де дістати ключ.

Ворон провів дівчинку у маленькі напіввідчинені двері.

О, як билося серце Герди від страху і палкого бажання побачити Кая!

Та ось вони вже на сходах. На шафі горіла лампочка, а на підлозі сиділа ручна ворона й озиралася на всі боки. Герда вклонилася їй, як учила робити її бабуся.

— Мій наречений розповів мені про вас стільки хорошого! — сказала ручна ворона.

— А мені здається, хтось іде за нами! — сказала Герда, і в ту саму хвилину повз неї пролетіли якісь тіні: коні з розпущеними гривами й тонкими ногами, мисливці, дами та кавалери верхи.

— Це сни! — сказала ручна ворона. — Тим краще для нас — зручніше буде роздивитися сонних. Я сподіваюся, що, коли ви будете в пошані та честі, ви покажете, що у вас благородне серце.

— Це цілком зрозуміло! — сказав лісовий ворон. Тут вони увійшли в першу залу, усю оббиту рожевим атласом та заткану квітами. Нарешті, вони дійшли до опочивальні. Стеля її нагадувала верхів’я величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям. З середини стелі спускалася товста золота стеблина, на якій висіли два ліжка, що мали форму лілії. Одне було біле, і в ньому спала принцеса, друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка злегка одгорнула одну із червоних пелюсток і побачила темно-русяву потилицю.

О, це був Кай! Вона голосно вигукнула його ім’я і піднесла лампу до його обличчя. Хлопець прокинувся і повернув голову.

О! Це був не маленький Кай!

Принц був схожий на нього лише з потилиці. Маленька Герда заплакала й розповіла всю свою історію і все, що зробили для неї ворони.

— Ох, маленька бідолашко! — мовили принц і принцеса.

Принц підвівся зі свого ліжка і запропонував його Герді. Більше він поки що нічого не міг зробити. Вона склала свої маленькі ручки і подумала: «Які хороші бувають люди і звірі!». Потім заплющила очі й солодко заснула.

Другого дня їй запропонували залишитися жити в палаці, Герда попросила лише санки з конем і пару чобітків, щоб їхати розшукувати Кая.

Їй дали і чобітки, і муфту, і чудове платтячко, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала карета із чистого золота. Герб принцеси і принца блищав на ній, як зірка, кучери, лакеї, форейтори, — їй дали і форейторів, — усі були в маленьких золотих коронах. Принц і принцеса посадили її в карету й побажали щасливої дороги.

— Прощавай! — кричали принц і принцеса, і Герда заплакала, і ворон також. Ворон злетів на дерево і махав своїми чорними крилами доти, доки карета, блискуча, як сонце, зникла з очей.

• Про що ти дізнався / дізналася? Чому принц і принцеса вирішили допомогти Герді? Як вони це зробили? Що буде далі?

ОПОВІДАННЯ П’ЯТЕ: МАЛЕНЬКА РОЗБІЙНИЦЯ

Вони їхали темним лісом, але карета світила, наче ліхтар, і засліпила очі розбійникам, а вони цього не стерпіли.

— Золото! Золото! — закричали вони, кинулися на карету, схопили коней, убили маленьких служників та кучера й витягли з карети Герду.

— Яка ситенька, яка маленька, напевне, горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою колючою бородою й волохатими бровами, що насунулися на очі.

І вона витягла гострий блискучий ніж. Це було жахливо!

— Ай! — закричала вона раптом, її вкусила за вухо власна донька, що сиділа в неї за спиною і була така свавільна та дика, просто страх!

— Ах ти, жахливе дівчисько! — закричала мати й не встигла вбити Герду.

— Вона гратиметься зі мною, — сказала маленька розбійниця, — і віддасть мені свою муфту, своє гарне платтячко і спатиме зі мною в моєму ліжку.

— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця й одразу здійснила своє бажання, тому що була дуже розбещена й уперта. Маленька розбійниця була така на зріст, як Герда, але дужча за неї, ширша в плечах і смаглява. Очі в неї були чорні, вони дивилися якось сумно. Вона обняла Герду за стан і сказала:

— Вони не вб’ють тебе, поки я на тебе не розсерджуся. Ти принцеса?

— Ні, — сказала Герда й розповіла про все, що їй довелося пережити і як вона любить маленького Кая.

Маленька розбійниця подивилася зовсім серйозно на неї, злегка кивнула головою і мовила:

— Вони не вб’ють тебе, навіть коли я розсерджуся на тебе, — я краще сама вб’ю тебе!

От карета зупинилася. Вони в’їхали на подвір’я розбійницького замка.

Посеред величезної зали палав вогонь. Над вогнем кипів у величезному казані суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.

Дівчаток нагодували і напоїли, і вони пішли у свій куток, де лежала солома, укрита килимами.

Вище над ними, на жердинках та перекладинах, сиділо більше сотні голубів.

— Вони всі мої! Тут сидять лісові пустуни! — сказала маленька розбійниця, показуючи на двох голубів, що сиділи в невеличкій заглибині стіни, за дерев’яними ґратами. — А от мій любий дідуганчик «Б», — і дівчинка потягла за роги прив’язаного до стіни північного оленя в блискучому мідному нашийнику. — Його теж треба тримати на прив’язі, бо втече. Щовечора я лоскочу його під шиєю моїм гострим ножем, — він дуже цього боїться.

І маленька розбійниця витягла з розколини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина почала брикатися, а дівчинка зареготала й потягла Герду до постелі.

— Хіба ти спиш із ножем? — спитала її Герда, з острахом дивлячись на цю річ.

— Завжди! — відповіла маленька розбійниця. — Хто знає, що може трапитися. Але розкажи мені ще про маленького Кая і про те, як ти мандрувала по світу.

І Герда розповідала знову все спочатку. Маленька розбійниця обняла однією рукою Герду — у другій у неї був ніж — і захропіла. Але Герда не могла заплющити очей. Вона не знала, чи вб’ють її, чи залишать живою.

Раптом лісові голуби сказали:

— Курр! Курр! Ми бачили маленького Кая. Він сидів у санках Снігової Королеви, вони їхали лісом, коли ми ще лежали в гнізді. Вона дихнула на маленьких голуб’ят, і, крім нас двох, усі вмерли. Курр! Курр!

— Що ви там говорите нагорі? — скрикнула Герда. — Куди поїхала Снігова Королева? Ви знаєте про це?

— Вона поїхала, напевне, у Лапландію, — відповіли голуби, — адже там завжди сніг і лід. Спитай у північного оленя, що стоїть на прив’язі.

— Так, там завжди сніг і крига, там так чудово, прекрасно, — сказав північний олень. — Там можна стрибати на волі по величезних, блискучих, крижаних полях, там стоїть літнє шатро Снігової Королеви. Але її найулюбленіший палац коло Північного полюса, на острові, що зветься Шпіцберген.

— О Кай! Маленький Кай! — зітхнула Герда.

— Лежи тихо, — сказала маленька розбійниця, — або я штрикну тебе ножем.

Вранці Герда розповіла їй, що чула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно подивилася на Герду, кивнула головою і сказала:

— Ну, хай буде так... Хай буде так. А ти знаєш, де Лапландія? — спитала вона в північного оленя.

— Хто ж це може знати краще за мене? — відповів олень, і очі в нього заблищали. — Там я народився і виріс, там стрибав по снігових полях.

Коли мати заснула, маленька розбійниця відпустила північного оленя на волю за умови, що він відвезе Герду до палацу Снігової Королеви.

— Ну, хай уже буде так, — сказала вона далі, — візьми назад твої хутряні чобітки, бо буде холодно. А муфту я вже лишу собі, надто вона гарненька. Проте мерзнути я тобі не дам. Ось материні рукавиці, вони тобі будуть аж по лікті. Засувай у них руки. Ну, ось тепер рука в тебе, як у моєї матері.

Герда плакала від радості.

— Терпіти не можу, коли скиглять! — сказала маленька розбійниця.

Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки й сказала:

— Прощавай!

Північний олень помчав через пні та каміння лісом, болотами, степами так швидко, як міг. Нарешті вони опинилися в Лапландії.

Переклад Оксани Іваненко

• Про що ти дізнався / дізналася? Чому на Герду напали розбійники? Чому маленька розбійниця вирішила допомогти Герді? Як вона це зробила? Що буде далі?

4. Добери антоніми до слова холодний у таких словосполученнях: холодний суп; холодне серце; холодний розум.

5. Чи є дібрані тобою слова (із завдання 4) багатозначними? Чому?

6. Добери антоніми до підкреслених слів.

АНТОНІМИ. ЛІТЕРАТУРНА КАЗКА. ЗАСОБИ ХУДОЖНЬОЇ ВИРАЗНОСТІ. АНТИТЕЗА

7. Прочитай два останні фрагменти казки Ганса Кристіана Андерсена.

Ганс Кристіан Андерсен

СНІГОВА КОРОЛЕВА

(Скорочено)

ОПОВІДАННЯ ШОСТЕ: ЛАПЛАНДКА І ФІНКА

Олень зупинився коло жалюгідної хатинки. Дома була одна стара лапландка, вона смажила при світлі лойового каганця рибу. Північний олень розповів усю історію Герди.

— Ах ви, бідолахи! — сказала лапландка. — Вам ще далеко треба бігти. Доведеться пройти миль сто, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова Королева живе на дачі й щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сухій рибі-трісці, паперу в мене немає, а ви віднесете її фінці, яка живе в тих місцях і краще за мене навчить, що треба робити.

Лапландка написала кілька слів на сухій рибі-трісці, наказала Герді добре її берегти, потім прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову побіг.

— Фук! Фук! — знову лунало в повітрі. Цілу ніч спалахувало чудове блакитне північне сяйво. Так добіг олень із Гердою до Фінляндії і постукав у димар фінки — дверей у неї зовсім не було.

Усередині було жарко. Фінка швидко стягла з Герди все плаття, рукавиці й чобітки, — інакше Герді було б надто жарко, — поклала оленю на голову крижинку й почала читати те, що було написано на сухій рибі-трісці. Вона прочитала все з початку до кінця тричі, поки не вивчила напам’ять, і потім сунула тріску в казан із супом. Адже риба ще могла згодитися, а у фінки нічого даремно не пропадало.

Тут олень розповів спочатку свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала розумними очима, але не казала ні слова.

— Ти дуже мудра жінка! — сказав олень. — Ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри. Чи не даси ти для дівчинки такого напою, що надав би їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона подолала Снігову Королеву.

— Силу дванадцяти богатирів? — сказала фінка. — Аякже! Хіба це допоможе їй? — Тут вона взяла з полиці великий сувій паперу й розгорнула його. На ньому стояли якісь дивні письмена. Фінка почала читати їх і читала, доки піт не виступив у неї на чолі.

Олень знову почав просити за Герду. Фінка знову закліпала очима, відвела оленя в куток кімнати й прошепотіла:

— Маленький Кай справді у Снігової Королеви, але він дуже задоволений і щасливий і думає, що це найкраще місце на світі. А все тому, що в нього в серці і в оці сидять скалки дзеркала, їх треба викинути, інакше він ніколи не буде людиною, і Снігова Королева назавжди матиме над ним владу.

— А ти не можеш допомогти чим-небудь Герді, щоб вона стала сильнішою за всіх?

— Я не можу дати їй більше сил, ніж у неї є зараз. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба ти не бачиш, що їй підкоряються і люди, і тварини? Адже вона боса обійшла пів світу. Не в нас позичати їй сили. Сила — у її серці. Якщо вона сама не зможе пройти у замок Снігової Королеви і вийняти із серця Кая скалки, ми не зможемо й поготів. За дві милі звідси починається сад Снігової Королеви. Віднеси туди дівчинку й спусти коло великого куща, що стоїть на снігу вкритий червоними ягодами, і швидко повертайся назад, не барися ні хвилинки.

З цими словами фінка посадила Герду на спину оленя, і той побіг що було сили.

— Ай, я без теплих чобітків! Ай, я без рукавиць! — закричала маленька Герда, вона згадала про них, опинившись на лютому морозі. Але олень не смів зупинитися, поки не добіг до куща із червоними ягодами. Тут він спустив Герду, поцілував її прямо в губи, і по щоках його побігли великі блискучі сльози. Бідна Герда залишилась одна, на лютому морозі, без чобітків, без рукавиць.

Вона побігла як тільки могла швидко вперед. Назустріч їй линув цілий полк снігових пластівців, але вони не падали з неба, небо було зовсім ясне, і на ньому палало північне сяйво. Ні, вони неслися по землі просто на Герду і, наближаючись, ставали все більші та більші.

Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були далеко більші, страшніші, вони були живі і мали різну форму. Це були передові загони війська Снігової Королеви. Одні нагадували потворних їжаків, другі — стоголових змій, треті — товстих ведмежат із настовбурченою шерстю, але всі були блискучо-білі, усі були живі снігові пластівці. Герді було так холодно, що кожен подих відразу перетворювався в густий туман.

Але нам треба подивитись, що ж було в цей час із Каєм. Він і не думав про Герду й найменше про те, що вона йде до нього.

ОПОВІДАННЯ СЬОМЕ: ЩО БУЛО В ЗАМКУ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ, І ЩО ТРАПИЛОСЯ ПОТІМ

Стіни замку Снігової Королеви збудувала метелиця, вікна й двері пробили буйні вітри. Тут було більше сотні зал, наметених віхолами, найбільша тяглася на багато-багато миль. Північне сяйво освітлювало всі ці зали, і всі вони були такі великі, пустинні, такі крижані, холодні і блискучі! Веселі розваги ніколи не заглядали сюди. Ні, холодно, порожньо і пустинно було завжди в залах Снігової Королеви. Північне сяйво спалахувало й світило так правильно, що можна було точно розрахувати, коли світло збільшиться і коли зменшиться. Посередині найбільшої пустинної безконечної снігової зали було замерзле озеро. Крига тріснула на ньому на тисячу шматків, рівних і правильних, ніби це було навмисне зроблено. Посередині озера сиділа Снігова Королева, коли була вдома.

Вона казала, що сидить на дзеркалі розуму і що це єдине і найкраще дзеркало на світі. Маленький Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього, — поцілунки Снігової Королеви зробили його нечутливим до холоду, а його ж серце було крижиною. Кай грався плескатими крижинками, складаючи з них різні фігури, і це називалося «льодова гра розуму». У його очах ці фігури були чудом мистецтва, а складання їх — найважливішою справою. Так йому здавалося тому, що в оці в нього сиділа скалка чарівного дзеркала. Він складав із крижин цілі слова. Але ніяк не міг скласти слово, яке йому особливо хотілося — слово «Вічність».

Снігова Королева сказала йому:

— Якщо ти складеш це слово, ти будеш сам собі володар, і я подарую тобі весь світ і нові ковзани. — Але він ніяк не міг його скласти.

— Тепер я полечу в теплі краї, — мовила якось Снігова Королева. — Я побілю їх трохи.

І вона полетіла, а Кай залишився один у неосяжній пустинній залі, дивився на крижини і все думав, думав, так, що в голові у нього боліло. Він сидів на одному місці такий блідий, непорушний, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.

У цей час у величезні ворота, що їх пробили буйні вітри, входила Герда. Вітри тут затихли й лягли, ніби захотіли спати. Вона ввійшла у велику пустинну холодну залу — і побачила Кая.

Вона пізнала його, кинулася йому на шию і крикнула:

— Кай! Милий мій Кай! Нарешті я знайшла тебе! — Та він сидів тихий, непорушний і холодний.

Тоді Герда заплакала, її гарячі сльози впали йому на груди, пройшли в саме серце, розтопили крижану кору й скалку чарівного дзеркала. Кай глянув на Герду, і вона заспівала про троянди.

Кай раптом гірко заплакав і плакав так довго й сильно, що скалка витекла з ока разом зі сльозою. Тоді він пізнав Герду й зрадів.

— Герда! Мила моя Герда!.. Де ж це ти була так довго? Де був я сам? — він оглянувся навколо. — Як тут холодно, пустинно!

І він міцно притулився до Герди!.. Вона сміялася й плакала від радості. Радість була така велика, що навіть крижини затанцювали. Герда поцілувала Кая в обидві щоки, і вони знову зажевріли, поцілувала його в очі, і вони заблищали, як її власні, поцілувала його руки й ноги, і він знову став бадьорий і дужий.

Кай із Гердою вийшли з пустинного крижаного замка. Вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху затихали буйні вітри, виглядало сонце.

Вони йшли довго й побачили високі башти, пізнали велике місто, де вони жили. Вони зійшли знайомими сходами і ввійшли в кімнату, де все було по-старому: і годинник так само йшов «тік-так», і стрілка так само рухалася.

Але, коли Кай і Герда увійшли в низенькі двері, вони помітили, що за цей час встигли стати дорослими людьми. Троянди цвіли й заглядали з даху у відчинене вікно. Кай і Герда сіли кожен на свій дитячі стільчики і взяли одне одного за руки. Холодну, величну красу володінь Снігової Королеви вони забули, як важкий сон.

Так сиділи вони обоє, дорослі, але ще діти, діти серцем, а надворі стояло тепле, радісне літо.

Переклад Оксани Іваненко

Антитеза — протилежність, протиставлення. Це стилістичний прийом, що полягає у зіставленні протилежних думок або образів для посилення враження.

• Чому в казці використано антитезу? Наведи приклади інших казок, які побудовані на протиставленні.

Чому Кай потрапив до Снігової королеви?

Чому казка розпочинається з історії про дзеркало троля?

• Як ставилися до Герди ті, хто траплявся їй на шляху?

• Чому Кай складав слово ВІЧНІСТЬ і чи вдалося йому це? Чому?

Хто в казці змінювався? Чому?

• Що ти відчуваєш після прочитання казки?

• Знайди епізоди, які найбільше тебе вразили. Перекажи їх.

Герду не змогли зробити сильнішою добрі чари фінки, вони були їй не потрібні, адже її сила була справжньою, а не штучною.

Саме справжні почуття оспівує Г. К. Андерсен у своїй казці. Вона вчить нас робити добро, не залишати друзів у біді та завжди йти до своєї мети. Не треба боятися труднощів і випробувань, адже вони тільки загартовують характер і волю.

• Схарактеризуй персонажів за схемою.

8. Вибірковий переказ. Вибери одну з історій казки. Перекажи її від імені одного з персонажів. Чим можуть відрізнятися розповіді?

9. Досліди питання. Учені припускають, що образ Снігової Королеви був створений письменником на основі образу богині скандинавської міфології Скаді — крижаної велетки, покровительки зими, льоду, полювання. Її атрибутами вважали лук і лижі. Знайди інформацію про створення казки.

10. Чи поділяєш ти наведену думку? Чому?

Якщо чогось дійсно прагнути, бажати понад усе на світі, бути щирим / щирою і люблячим / люблячою, то всі, хто зустрінуться на твоєму шляху, будуть тобі допомагати.

11. Добери антоніми до слів. Утвори антитези та запиши їх у зошит.

Добро, радість, щедра, емоційний, щиро.

12. Запиши ідею казки «Снігова королева» та поясни її.