Українська література. 7 клас. Калинич

Наталка Малетич

(народилася 1979 року)

Усі діти — ельфи.

Наталка Малетич

Народилася Наталка Малетич у Львові. Закінчила філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Працювала редакторкою дитячої програми на Львівському радіо, а також в інтернет-виданнях, у відділі дитячої літератури «Видавництва Старого Лева».

А ще Наталка — мама доньки і сина, які надихають до творчості. Обожнює веломандрівки, море, сніг, джаз, зорі, котів і затишні розмови з друзями та власними дітьми.

А що обожнюєте ви? Яке у вас хобі?

На сайтах, де рекламують книжку «Щоденник ельфа» Наталки Малетич, є такий текст:

«Усі діти — ельфи. Принаймні такими вони народжуються. А коли починається їхнє школярське життя, тут уже прозорі крила набувають сили, аби політ вирізнявся висотою, переможністю, підтримкою й звичайним порозумінням з колишніми ельфами — батьками.

Герої оповідань Наталки Малетич навчаються в різних школах, і вподобання в них неоднакові, та все ж вони переважно схожі, коли прагнуть самостійності чи втрапляють у халепу.

І навіть якщо ви не вважаєте себе ельфом, книга все одно про вас».

1. Яких істот називають ельфами? Які риси їм властиві?

2. А ви асоціюєте себе з ельфами? Чому?

3. Пригадайте твори, героями яких були ельфи.

Щоденник ельфа

Худ. Андрій і Діна Нечаєвські

УСЕ ШКЕРЕБЕРТЬ. І В ЦЬОМУ СЕНС

Коли усе летить шкереберть, у цьому насправді є сенс. Навіть якщо відразу ти його не бачиш, не розумієш чи не хочеш прийняти.

Ви погоджуєтеся з такою думкою? Чому?

Улітку я в цьому переконався.

У червні я мав поїхати у літній англомовний табір поблизу Лондона — вже були готові всі документи і сформована група зі школярів нашого міста. Я тішився, бо мій друг Сергій і дівчина з паралельного класу, що подобалась мені, Злата, також мали бути зі мною в таборі.

Однак за день до нашого виїзду мій тато впав з риштування — він реставратор і працював над відновленням розписів у соборі — та дуже серйозно травмувався.

Мама сказала, що тато не зможе сідати і ходити, можливо, й все літо. З лікарні його випишуть не швидше, ніж за місяць.

— Не знаю, Андріане, чи тепер ти зможеш поїхати, дитино. Адже лікування дорожезне, і тепер з півроку доведеться на моїй зарплаті протриматися, — сумно сказала мама, втираючи сльози.

Ми сиділи в кухні і пили чай — мама щойно прийшла з лікарні від тата. Я, звісно, був розчарований. Прощавай, поїздко. І Злата...

— А може, мені в якусь піцерію влаштуватися, підзароблю трохи? — запропонував я, щоб не показати мамі, що мене ця новина просто вбила.

— Та що ти, сину! Адже літо — відпочивай. Ще встигнеш напрацюватися після школи. Он тата в лікарні провідуватимеш, коли я на роботі — і вже йому веселіше. Знаєш, табір буде й наступного року — дасть бог, таки потрапиш, — втішала мене мама, покуйовдивши чуба.

Я відсахнувся — невже мамі досі не зрозуміло, що я вже не мале хлоп’ятко? Та відразу ж і пошкодував — адже їй і так важко! Я обійняв маму, і вона плакала в мене на плечі.

Чи правильним є рішення скасувати поїздку? Чому?

Дорослим чи дитиною є Андріан?

Дорослість — ознака віку чи вчинків? Чому?

Наступного дня я провів у мандри Сергія та Злату, які пообіцяли мені писати в чаті. Дивлячись услід автобусу, я думав, що усе летить шкереберть. На душі було так маркітно¹, що я ледь не забув — маю ж провідати тата.

¹ Маркітно — сумно, невесело, нудно, незадоволено.

Ех, не люблю лікарень. Та й нема, певно, таких людей, що їх люблять. Чомусь мені видається, що час там застиг, як комаха в бурштині, і що всі хворі лежать там місяцями й ніколи не одужують.

Глибоко вдихнувши, я прочинив двері в палату. У ній було чотири ліжка, та наразі тато був єдиним пацієнтом. Тато був дуже блідий. Однак тато всміхнувся, побачивши мене.

— Як добре, що ти прийшов, Андріане!

— Мама бульйону смачного зварила, — я став розкручувати термос, бо розумів, що питати, як тато почувається, просто немає сенсу.

Мені довелося погодувати тата з ложки — і то вперше в житті я когось годував. Було трохи ніяково — адже звик з дитинства, що батьки — сильні і що це вони допомагають мені...

— Я от видужаю — поїдеш у табір наступного року, не журися, — пообіцяв тато між двома ложками.

— Та я не журюся, головне, щоб ти одужав.

У наступні дні я також навідувався до тата — годував маминими смаколиками й навіть зголив йому бороду! І виносив судно. Тато ніяковів — він ненавидів безсилля, вдома навіть з грипом ніколи більше двох днів не лежав у ліжку. А тут...

Невдовзі в тата з’явилися сусіди — новоприбулі з усілякими переломами. Тепер він мав більше нагоди побалакати, бо раніше слухав зазвичай радіо на плеєрі.

Так минали дні. Удома я трохи бавився фотошопом, скачував і дивився фільми, сидів у фейсбуку і щодня навідувався у басейн — маю абонемент.

Тішили хіба повідомлення від Сергія і Злати, однак невдовзі я перестав відписувати другові, хіба в кількох словах.

Це сталося після одної нашої розмови в чаті... навіть не знаю, чи тепер про це згадувати.

Але тоді мені здалося, що насправді все полетіло шкереберть — адже друг написав, що закохався в Злату. І навіть їй освідчився. І вона теж любить його... «Радий за вас».

А що ще я мав відписати?! Я ж не казав йому, ЯК мені вона подобається... І їй не встиг... Аж тепер я знаю, що й у цьому був сенс.

Як можна охарактеризувати вчинки Андріана?

Чи можна його назвати дорослим? Чому?

Чи ви колись думали про те, наскільки сильні ваші батьки, рідні?

Як їм вдається бути стійкими?

Поміркуйте, чому Андріан утратив бажання спілкуватися з другом.

Коли тато повернувся з лікарні, я також доглядав його удома, проте одного дня, після дзвінка бабці, тато сказав:

— Андріане, бабусі теж треба допомогти. Коли сінокіс — я завжди їжджу до неї, ти знаєш. Але цього року...

— Я не вмію косити, тату.

— Не кажи: не вмію, а кажи — навчуся, — пожартував тато. — Ти ж знаєш, не святі горщики ліплять.

Як ви розумієте народні вислови, ужиті батьком? У яких випадках доречно їх використовувати? Наведіть приклади.

Перспектива поїхати на кілька тижнів у село мене не тішила — я бував там хіба на Різдво і Великдень, а в усіх інших випадках уникав таких поїздок,...

— Бабця там не впорається. Ти дужий, можеш і обертати траву — а то треба робити кілька разів, щоб як слід підсохла, — вивів мене з задуми тато. — А косити сусід допоможе.

...Кажу ж, коли вже шкереберть — то таки все відразу. У табір не поїхав, тато хворий, Злату в мене з-під носа найкращий друг поцупив. А тепер іще село край світу...

Насправді село у нас дуже мальовниче — адже в Карпатах не може бути негарно. Щоправда, мобільник там із перебоями працює та й інтернету в бабці нема. Проте усе це видалось мені не надто важливим, коли я вийшов з автобуса і подався ґрунтовою дорогою поміж шелестких ялин, а тоді — через поле з різнотрав’ям — до дерев’яної бабусиної хати. Вона так зраділа! Я навіть не міг пригадати, коли ще бачив її такою втішеною.

— Боже ж, а виріс як! — все примовляла вона, наливаючи мені у смішне горнятко «з носиком» тепле молоко. — Пригадуєш, ти з нього ще маленьким пив — я досі думаю, як так час пролетів — як одна мить!

— Дякую, бабцю. Я тепер не дуже люблю молоко, — скривився, але ковтнув трохи, аби бабусю не образити.

— Нічого, хоч потрохи пий, сили набирайся. У Квасольки — найсолодше у світі молоко...

Ніч була зоряна і духмяна — запах скошеної трави став сильнішим, коли впала роса. Впали роси на покоси, думав я, засинаючи, і чомусь не міг пригадати ані слова більше з почутої колись від бабці пісні.

А ви часто спілкуєтеся зі старшими родичами? Чому?

— Агов, герою, обгориш на сонці! — задерикувато гукнув хтось у мене за спиною.

Я озирнувся, опершись на граблі, якими обертав сіно.

Засмагла чорнява дівчина, спортивна і струнка — в панамці, обрізаних джинсових шортах і легкій жовтогарячій сорочці з ледь підкоченими рукавами, насмішкувато зиркала на мене з сусідського поля, войовничо вимахуючи граблями. Схоже, вона була ліпший спец з обертання сіна, ніж я...

— Не згорю, — буркнув я.

Але футболку одягнув. Поглядаючи крадькома на дівчину, я не знав, як із нею заговорити. Не гукатиму ж отак, щоб півсела слухало.

Вона теж більш не озивалася, а згодом подалася до хати.

По обіді, насмалившись на сонці і пообертавши все сіно двічі, я вирішив податися до річки...

Річка Стрий тече з гір, звиваючись і змінюючи русло... Над витоком річки височіє гора Явірник, названа так, бо на ній росте багато яворів. Колись у давнину люди ходили через ту гору в Тухлю, Славське і Лавочне ярмаркувати. Якось один чоловік, прикупивши солі, повертався додому й сів відпочити в підніжжі гори. Неподалік пас худобу його небіж та й запитав: «Що несете, стрийку²?».

Річка Стрий

² Стрий, стрийко — це дядько; брат батька, дядько по батьку.

А той візьми й пожартуй: «Золото, синку». Хлопець узяв то за чисту монету і, зазіхнувши на неіснуюче золото, убив стрийка. А коли розв’язав торбу, побачив сіль. Наляканий, він поховав чоловіка. А з могили почало бити джерело. От його й назвали Стриєм. А з роками струмок став справжньою річкою.

У якому вивченому творі події розгорталися в селі Тухля?

А вам відома історія походження назви населеного пункту, у якому ви мешкаєте зараз?

Дослідіть її та поділіться інформацією з друзями, рідними та вчителями.

Страшнувата така легенда, але річка — гарна...

...Я приліг, хоч і було мулько та пекло в плечі розжарене каміння.

— Знову засмагаєш, Андріане?! — гукнув хтось невдовзі.

Я розплющив очі (задрімав, виявляється) і побачив на протилежному березі... сусідку. Звідки вона знає, як мене звати? Певне, у бабці спитала. Поки я собі розмірковував, дівчина скинула одежу і, сяйнувши засмагою та червоним спортивним купальником, пірнула у воду. Потім випірнула і стала пливти. Невже теж на цей берег? Смілива...

Плавчиня з неї була не надто вправна чи просто сили бракувало. Я зауважив, що течія, яка раптом видалась мені значно бурхливішою, зносить її все далі. Якоїсь миті голова дівчини зникла під водою. Тоді показалася. Знову зникла. Не схоже, що вона пірнає. Я кинувся у річку і поплив.

— Тримайся! — гукнув, коли побачив, як судомно і перелякано вона б’є руками по воді.

У цьому місці явно було глибше, принаймні, годі було сягнути ногами дна. «Пам’ятайте, той, хто тоне, може схопити вас за руки чи за шию, а цього не можна допускати», — раптом пригадалися мені слова тренера з плавання. Тож я підплив до дівчини зі спини і обхопив її однією рукою попід пахву. Вона відкашлювала воду і важко дихала, поки я тягнув її, гребучи другою рукою. Врешті ми на березі попадали на каміння. Дівчина тремтіла і досі кашляла. Я, не маючи чим її зігріти, просто... обійняв.

— Дякую, — тихо мовила. — Судома схопила...

— Нащо було лізти на глибочінь? — буркнув я, відводячи погляд від гарного обличчя.

— Я хотіла перепливти до тебе, ми ж дружили малими, не пам’ятаєш?

— Маринка?!

— Ну, впізнав нарешті, — усміхнулась вона.

Ех, як я міг упізнати у мокрій русалці з блискучим волоссям до талії колишню малявку з смішненькими куцими хвостиками?

Чи вмієте ви безпечно поводитися на воді?

Чи відомо вам, як допомогти в разі небезпеки?

Ознайомтеся з правилами безпеки на воді, перейшовши за QR-кодом або покликанням https://cutt.ly/mwPbHPUC

Чи правильно діяли Андріан і Маринка?

Літо буває прекрасним. Без інтернету й англомовного табору. Без Сергія і Злати. Без телика, компа і басейну. І хоч удома татові доводиться вчитися ходити заново, він таки одужує. Тато, як і мама, тішиться, що я захотів залишитися в бабці аж до осені. Бабця щаслива, що я п’ю молоко.

А я... Ну, не знаю, як і сказати, бо коли розповідаєш про такі речі, то вони чомусь видаються смішними. І банальними...

Ми з Маринкою ходили нині до лісу по чорниці, або, як кажуть тут, у горах, яфини. Вона збирала в пластикове відерце, а я — в долоню, з якої потім годував Маринку, як пташа.

У нас були сині від яфин руки, лиця, зуби і язики. У нас був яфиновий перший поцілунок, такий, коли забуваєш ти, що вмієш дихати...

Я лежу в росянистому духмяному сіні просто неба і шукаю поміж зірками Чумацький Шлях.

Коли до губ лишається півподиху,

Коли до губ твоїх лишається півкроку,

Зіниці твої виткані із подиву,

В очах у тебе синьо і широко... —

лунає в моїх навушниках пісня Чубая.

Це так дивовижно, що все може скластися неймовірно чудово, хоч спершу думаєш, що все летить шкереберть.

Чи ведете / вели ви щоденник? Якщо так, то як саме?

Ви погоджуєтеся з думкою головного героя, якою завершується твір?

* * *

Щоденник — це жанр, що фіксує події, які щойно сталися.

Щоденник може бути фрагментарним: його ведуть лише в певний період. Він може бути постійним і слугувати нотатником для майбутніх творів. Щоденник датують, можуть ілюструвати.

4. Перейдіть за покликанням чи QR-кодом (с. 180) і прослухайте пісню гурту «Плач Єремії».

5. Якими, на вашу думку, залишаться стосунки Андріана, Сергія та Злати?

6. Дайте назви розділам. Який розділ можна вважати кульмінаційним?

7. Дослідіть композицію твору, визначивши схематично її елементи.

8. Доведіть, що у творі порушено проблему батьків і дітей, використовуючи приклади-цитати з тексту.

9. Назвіть усі проблеми, які порушила авторка. Наведіть приклади-цитати.

10. Виконайте в зошиті напівтести. Для цього на місці крапок упишіть або завдання, або варіанти відповідей так, щоб утворилися тестові завдання. Обмінявшись ними із сусідом / сусідкою по парті, розв’яжіть їх.

1. ...