Українська література. 7 клас. Калинич

Григір Тютюнник

(1931-1980)

Григір був схожим на Олексу Довбуша з гравюр прикарпатських художників. У його бездонно-глибоких темних очах стояла невимовна туга...

Володимир Савченко

Народився Григір Тютюнник на Полтавщині. Його дитинство припало на роки Другої світової війни. За 48 років життя Григір Тютюнник був і перекладачем, і педагогом, але насамперед він відомий як письменник-шістдесятник.

Пригадайте, кого називають шістдесятниками. Чому саме так? Хто, з відомих вам письменників, теж був/була шістдесятником/шістдесятницею?

Михайла Тютюнника, батька письменника, заарештували як «ворога народу». Із таборів він не повернувся. Через це шестирічного Григора виховувала родина дядька Филимона на Луганщині. Згодом дядько пішов на фронт. Одинадцятирічний Григір, рятуючись від голоду, пішки повернувся додому на Полтавщину.

Після закінчення п’ятого класу хлопець вступив до ремісничого училища, бо там давали учням одяг і 700 грамів хліба на день. Завдяки цьому він з мамою вижив у голодному 1947 році.

1951 року юного Тютюнника призвали до армії, де була можливість займатися самоосвітою.

Після демобілізації Григір працював токарем у залізничному депо на Луганщині. «А далі були щасливі п’ять років навчання в університеті на філологічному факультеті — те, що я й любив», — пригадував письменник.

Григір Тютюнник цікавився кінематографом. Він працював як сценарист на Київській кіностудії імені Олександра Довженка. Там створив літературний сценарій за романом брата — Григорія Тютюнника, також відомого письменника.

1989 року творчість митця була посмертно відзначена Державною премією імені Тараса Шевченка.

Климко

(скорочено)

РОЗДІЛ I

Климко прокинувся від холодної роси, що впала йому на босі ноги (видно, кидався уві сні), і побачив над собою скам’яніло-бузкове небо, яким воно буває лише восени на сході сонця, без жайворіння, без легких з позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Климко підібгав ноги під поли діжурчини¹, на грудях щоб зогрілися, й онімілою тремтячою рукою дужче розгорнув солому напроти очей. Він спав під скиртою.

¹ Діжурка — це тип пальта з грубого сукна, яке трішки розширяється донизу клинами, з відкладним коміром.

Худ. Мар’яна Дячинська

...Климко звівся на лікоть, щоб краще було видно шлях, яким йому йти далі, і його затрусило так, що аж зуби за цокотіли від терпкого застояного холоду в усьому тілі.

— Нічого, подумав. — Пробіжуся з гори, зогріюся.

У степу було тихо... Десь там, біля тих гір, чув од людей Климко, було велике місто Слов’янськ, а поміж горами, просто на землі, лежала брилами сіль, бери скільки здужаєш. Іще чув Климко, що за склянку солі можна виміняти всякого добра: мисочку чи й дві кукурудзи, відерце картоплі чи й хліба справжнього.

Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було сто літ, і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощі, ні сніг, ані сонце. Пахла діжурка паровозом. Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину.

Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці² при самісіньких коліях...

² Барак — це житлове приміщення, призначене для тимчасового користування.

Дядько Кирило був машиністом великого паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано з залізною скринькою в руці, зморений очима і усміхнений до Климка.

Використовуючи опис діжурки, розкажіть про стиль життя Климка та його дядька.

Пригадайте визначення художньої деталі. За потреби зверніться до словника наприкінці підручника. Чи можна вважати діжурку художньою деталлю? Чому?

— Як тут мій помошничок? Не боявся сам уночі? — питався, бувало, знімаючи шкіряного картуза з білими молоточками, від якого на лобі лишався червоний тугий пружок, що ніколи не встигав зійти до чергової зміни. — Ось побільшаєш, Климе, і гайда до нас на паровоз, казав дядько. Вивчимо тебе на помічника машиніста і заживемо: разом на роботу, разом з роботи... А так не бачу, коли ти в мене й ростеш.

Умившись, дядько надівав чисту сорочку і сідав до столу.

— А давай лишень свої граматки, подивимося, що там у тебе з науками. Це була найбільша радість Климкова покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив, гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав посередньо.

— О! — дивувався дядько, розгинаючись над столом. — А це що? Треба було написати холодно, а в тебе хохолодно...

Климко на те знічено одказував:

— То в мене, дя, після великої перерви руки дуже померзли, от воно й хохокнуло.

Дядько, вдоволений, що знайшов помилку, відкладав зошити і брався до юшки.

— Ай добра ж, хвалив, ледь відсьорбнувши з ложки. У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить. Візьми ж у скриньці гостинець.

Климко знав, що дядько неодмінно скаже ці слова, проте завжди хвилювався: а що як ні? Що як забуде?

У скриньці, що пахла так само, як і дядькова діжурка і картуз, і сам дядько, лежали блискучі ключі й ключики. Климко ніколи їх не чіпав, бо то були дядькові ключики од паровоза, а лише роздивлявся на них. Ще був у скриньці молоток, жмутик пухкої білої нитковини, великий кухоль, щоб набирати на станціях окропу і чаювати з грудочкою цукру, та складаний ножик різати хліб. У кухлі Климко й знаходив гостинець: пригірщ пряників-срібноголовців, або гроно прозорих півників на паличках, зв’язаних докупи білою ниткою, або ще щось таке.

Увечері дядько Кирило, чистий, виголений і ясний, знову йшов на станцію зі своєю скринькою в руці, і Климко проводжав його аж до паровоза. ФД стояв на запасній колії, ще гарячий від недавнього рейсу. З труби ледь-ледь курів дим, тихо сапала пара з патрубків і огортала зморені колеса ФД спочивав, сяючи масними чорними боками й начищеною міддю. Біля нього і взимку було тепло.

Паровоз ФД, світлина з вікіпедїі

Назвіть чотири факти, які свідчать, що дядько дуже любив Климка.

— Ти ж там хазяйнуй, Климе. А вночі спи і не бійся, казав дядько. Вночі воно все так, як і вдень, тільки й того, що поночі.

І коли Климко біг потім назад до барака, дядько всміхався йому вже з паровозної будки і махав рукою отако, самими пальцями.

Климко й не боявся ночей, тому що барак майже ніколи не спав увесь. У ньому жило багато людей, всі вони працювали на станції, ходили на роботу і поверталися з неї хто коли, отож у бараці хтось та не спав. До того ж стояв барак у такому веселому місці, що його з усіх боків осяювали вогні зі станції, з вагоноремонтних майстерень та від шахти, і він плив щоночі в тих вогнях, наче корабель у сріблястому морі.

...Він отак би й виріс серед уквітчаних тих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів... Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат...

Дядько Кирило не повернувся зі зміни.

Він загинув. Дядька поховали.

Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:

— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?

Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину він умів і сам. Давно вже вмів...

Климко витер холодними брудними пальцями очі й сів у своєму солом’яному кублі...

У степу Климко побачив солдата, озброєного карабіном³. Солдат виявився чехом, він прийняв спочатку Климка за партизана.

³ Карабін — це вкорочена та полегшена гвинтівка або рушниця зі стволом завдовжки до 56 см.

— Я йду по сіль, отуди, — Климко показав на білі гори. — Мені треба солі, і потрусив собі з пучки на долоню. Солі.

— A-а, соль! Розумем... Хлеб-соль.

Чех повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок з вицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові.

...Климко розгорнув пакунок. У ньому лежала пачка сухих (вони торохтіли) зеленкуватих галет у прозорому лопотючому папері і кругла чорна коробочка солі може, зо жменю. Климко розірвав папір, дістав одну галету, надкусив і почав швидко жувати. В роті зробилося терпко і холодно...

РОЗДІЛ II

Климко йшов уже восьму добу...

Сухарів дав Климкові на дорогу дід Бочонок, станційний аптекар і дядьків Кирилів товариш. Дід Бочонок, так звала аптекаря вся дітвора у висілку й на станції цілими днями, навіть у неділю, просиджував у висілковій аптеці коло базару і (це було видно через вікно) розважував на манюніх вагах якісь ліки або стояв за прилавком, упершись у нього великим животом. Він знав усіх, і його теж знали всі. Сивий, вусатий і кругло-товстий, як справжнісінький бочонок, аптекар любив походжати ранками по базару в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики. Бочонок ніколи не купував, а лише весело перемовлявся з базаровими і реготав басом з-під білих розпущених вусів...

Дід Бочонок дав Климкові грошей. Климко сказав, що йому дають на станції дядьків пайок, так що жити можна. До того ж у школі скоро почнуться заняття.

— Вони вже не почнуться, — зітхнув дід Бочонок. — Німці от-от прийдуть...

Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію.

Здалека зі степу Климко побачив димок.

Багаття жевріло неподалік від путівця, на картоплищі поміж прижовклими осиками й кленами... Климко розворушив палицею багаття з нього викотилося дві чорні, як-вугілля, картоплини. Шкірка на них так пригоріла, що аж відстряла од серединок, рожевих та пахучих. Климко швидко зжував їх, забувши навіть, що в нього є сіль. І тоді йому так схотілося їсти, що сльози самі виступили на очах. Він повитрушував з кутиків у кишенях діжурки крихти від сухарів, легенько видмухнув з них остюки та солом’яну потеруху і ще трохи поласував. Останню половину сухаря він із’їв учора зранку і відтоді не мав ані рісочки в роті.

Сухарів хватило б надовше, якби вони були не червиві, якби їх давав йому дід Бочонок, а не його жінка, худа, злюща і скупа Бочончиха.

...Одразу ж за вибалком на пагорбі починалося якесь містечко: чепурні, вистелені бруківкою вулиці, білі будиночки в невеличких пожовклих садках, далі грибок водокачки, клубчасті дими понад нею...

...За містечком знову був степ і степ. Незабаром Климко побачив велике місто у долині, зупинився і роздивлявся його довго, мружачи очі проти сонця.

Що вражає в характері Климка? Як він зносить труднощі?

А як ви ставитеся до проблем і викликів?

Опишіть, якою ви уявляєте Бочончиху? Чи здатна таку людину виправити війна? Чому?

РОЗДІЛ III

Климко знову пригадує життя в бараці після смерті дядька Кирила.

...Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні...

Лише на третю ніч Климко заснув спокійно, бо пацюки вже не надокучали йому. Спровадив їх з вагової Зульфат Гарєєв, давній Климків товариш. Він знайшов Климка по димкові з труби, що виходила крізь шибку надвір. Прибіг захеканий, з гарячими рум’янцями на гострих смуглих вилицях, і так зрадів зустрічі, що схопив Климка в оберемок і носив його поперед себе, до хрускоту стискаючи ребра. Зульфат був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову.

— А я бігав-бігав по висілку, видко, — зліплюючи слова, заговорив Зульфат. — Сюди-туди... фух!.. Питаюся: де Климка? Хто бачив Климку? Немає Климки, ніхто не бачив... А ти осьде! Хорошо! У-у-у, хорошо!

Климко на те лише всміхався. Він дуже зрадів Зульфатові і мовчав тому, що завжди був небалакучий у товаристві. Він любив слухати і тихо всміхався, або сумнів, або напружувався весь, уявляючи те, про що розповідав товариш.

— Пацюки в мене тут, — сказав Климко. — Такі здорові, що тупотять...

Зульфат вигнав пацюків із Климкового помешкання.

До вечора похмуре Климкове житло проясніло, нагрілося, а тирса жовто-медово запахла сосною. Щоб відсвяткувати входини, як належить справжнім господарям, хлопці зварили на вечерю картоплі в кожушках до старого солоного сала. То було справжнє свято!..

А через півмісяця на станцію зі степу прийшли італійці. Вони цілий день ганялися по висілку за курми, стріляли по них із карабінів та автоматів і лементували, як цигани.

Про це розповів Климкові Зульфат, бо італійці приходили й до них. Дід Гарєєв сказав їм:

— У нас є вугілля... Більш нічого в нас немає.

Тоді італійці кинулися грабувати і брали не тільки їжу, а й одяг, де кращий.

Через тиждень вони пішли далі, а у висілку почався голод.

На маленькому базарному майдані щоденно, з ранку до вечора, стояли мовчазні люди, тримаючи в руках усе, що було в них найновіше: костюми і пальта, сукні й сувійчики матерії, черевики й кіровські годинники на вузеньких ремінцях... І все те не продавалося, а мінялося хоч на який-небудь харч. Та найчастіше в натовпі було чути:

— Солі... Солі ні в кого немає? Віддаю за склянку солі...

Хлопці зайшли на базар. Може, вони й не завернули б туди — надивилися вже на змучених голодом людей з якоюсь дитячою жалібною надією в очах, якби там не зчинився ґвалт.

...І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять. Наталя Миколаївна щоразу так хвилювалася, зустрічаючи їх, своїх учнів, а чи проводжаючи на канікули, що троянди з трояндової сукні зацвітали в неї й на щоках...

— Добрий день, Наталю Миколаївно...

Вона здригнулася і випустила з рук трояндову сукню. Климко з Зульфатом спритно підхопили її, легесеньку, як пух, і так стояли з нею, ніяково й щасливо всміхаючись.

— Климко?.. Зульфат?.. Ой, як ви мене злякали... — І осяяла їх такими лагідними, такими рідними очима, що їм обом здалося на мить, ніби все навколо так, як і колись було, що немає і не було ніколи війни...

Бородань хотів викупити сукню від учительки, але вона відмовилася.

— А можна, ми подивимося на вашого маленького? — запитав Климко.

— Маленьку... На щоках у Наталі Миколаївни виступили ледь помітні блідо-рожеві троянди. Її звати Оля... Де ти живеш тепер, Климку? — Наталя Миколаївна сумно глянула Климкові в очі. — Я знаю, мені розказували про все, що тоді сталося, і... мені дуже хотілося... треба було тебе побачити, та Оля народилася. Саме в той день...

Климко і Зульфат запросили Наталю Миколаївну з дитиною жити до себе в барак. І школу, і помешкання вчительки італійські солдати пограбували, затоптали й перетворили на казарму.

Климко і Зульфат упоралися швидко. Від полудня до вечора вони перенесли з кімнати Наталі Миколаївни все, що в ній було: ліжко, стільці, книги, розкидані по підлозі, етажерку, постіль (подушки були чомусь порізані, і з них віялося пір’я). Зостався тільки великий вазон у дерев’яній діжечці розлога, з шовковим листям троянда. Хлопцям стало шкода кидати її саму, і вони вже смерком, щоб ніхто не бачив, обнявши бочонок з обох боків, спотикаючись і сапаючи, стаючи раз по раз перепочити, перенесли до вагової і троянду.

Вже геть споночіло, коли Зульфат приправив колиску...

Слідом за Зульфатом прийшов і дідусь Гарєєв, низенький, сухоплечий, у ватяних штанях, вовняних шкарпетках і гостроносих шахтарських чунях. Дідусь приніс торбинку сухарів і, торохтячи ними, поклав на столі, а сам пішов до порога, щоб там сісти... Дідусь зіперся руками й грудьми на ціпок і мовчки дивився, як Наталя Миколаївна, маленька, з рожевим у сяйві од буржуйки волоссям на плечі, поїть дитину чаєм з пляшечки.

Він посидів ще, покивав головою своїм думкам, потім устав і зімружено подивився в личко немовляти на руках у Наталі Миколаївни.

Дід Гарєєв підказав Зульфату, що дитині потрібно принести молока.

— Знаєш, що я придумав, Зульф, — збуджено сказав Климко. — Я піду по сіль.

Зульфат зупинився.

— Куди?

— У Слов’янськ...

Зульфат міцно вхопив Климка за плечі, притяг до себе і довго держав так. Потім гаряче зашепотів на вухо:

— Хочеш, я тобі італійський кинджал на дорогу дам? Хочеш?

— Поцупив? — здивувався Климко.

— Ні. Виміняв на четверо яєць. Вони за їжу і карабіни проміняли б! Я знаю.

— Не треба кинджала, — сказав Климко. — Так піду. Хто мене займе?..

Він прокинувся дуже рано. Між кучугурами ще тільки-но почало сіріти. Наталя Миколаївна спала, згорнувшись клубочком. Біля неї тулилася Оля. Вона майже цілу ніч поплакувала, а тепер спала міцно...

Климко тихо підсипав у буржуйку вугілля (він і вночі вставав підсипати, як звик те робити, ще живучи в бараці з дядьком Кирилом), узяв чистий зошит, олівець і написав: «Наталю Миколаївно! Я пішов. Зульфат вам усе розкаже. Я скоро вернуся. Клим».

РОЗДІЛ IV

...Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші.

Місто починалося такими ж будиночками в садах, як і в звичайному висілку... Людей траплялося мало.

Почалися будинки довші й вищі, у три, чотири, п’ять поверхів. Вони були сірі й мовчазні, ніби ніхто в них і не жив. Але людей побільшало. І всі вони з тачками, клунками, вузлами сунули в одну вулицю. Біженці, чи місцеві, не розбереш. Климко пішов за ними і скоро побачив базар.

...За сірими, вицвілими на сонці прилавками сиділи і стояли жінки і дідусі й неголосно, сторожко озираючись на всі боки, припрошували до своїх товарів. Тут були старі, побиті шашіллю ікони і в них боги під склом серед барвистих воскових квітів: мідні, поначищувані каблучки і серги; товсті давні книги; червоні намиста з дукачами і знову ікони, старіші й новіші, в оправах і без оправ, але боги на них були схожі один на одного, як брати, і всі дивилися сумними очима не на людей, а поверх них.

Далі йшли прилавки, заставлені мисочками з житом, кукурудзою, просом; біліли склянки з борошном, содою, вологою сіллю (Ось вона! Зрадів Климко); стояли клунки з картоплею, капустою, буряками. І все це добро не продавалося, а мінялося на одежу, гас, мило, сірники...

Видно, й тут гроші не нужні нікому, подумав Климко, відчуваючи страх: нічого він тут не добуде...

Біля крайньої тачки на дерев’яних колесах стояла дівчина, з напуском на очі зап’ята старенькою чорною хустиною. Вона тримала в руках чепурно, квітка до квітки складений букет чорнобривців. На плечах у неї була ще одна хустка велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі. Щоки у дівчини були перепнуті по-старечому, навкіс, як у хворої на зуби, а маленькі тонкі пальці, що тримали квіти, тремтливо перебирали зелені стебельця.

— Купіть мою хустку. — Дивіться, яка ловка... — тихим голосом так лагідно і боязко просила дівчина, що Климко зупинився біля неї. — Я й чорнобривців на додачу ще дам...

Худ. Мар’яна Дячинська

Климко пом’явся, переступаючи з ноги на ногу, і сказав:

— Чудна ви. Кому ж вони зараз нужні, чорнобривці оті?..

Дівчина одвернулася і стояла мовчки.

— Ото хлопець тобі правду каже, — озвався з-під магазину якийсь дядько. — Ти б поставила отуто коло мене тачку, пішла в ряди й виміняла, чого тобі треба. А то чорнобривці...

Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках. І в кожній зморшці, здавалося Климкові, чаїлася добра лагідна усмішка. Перед дядьком двома рівними рядочками стояли прорезинені тапочки великі, й малі, і зовсім манюні, на дитину. Видно, він був швець і сам їх понашивав.

Він покликав Климка:

— А чого ж босий?

— Щоб легше на ноги... — Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — Картопля в мене ще є. То, може б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...

— Візьми приміряй.

Климко привзув тапочки. Ногам одразу стало затишно.

— Більші бери, щоб онуча влізла, порадив швець. Климко послухав його, взув більші й заходився розв’язувати торбу.

— Не треба, сказав швець... — Він скрутив цигарку, припалив од саморобної, з патрона, запальнички, огортаючись димом.

Швець сказав, що Климко проминув сіль і пройшов кілометрів п’ятдесят зайвих.

— Що ж... треба вертатися, — насилу вимовив хлопець, похлинувся клубком, що стояв йому в горлі, і закашлявся.

— Нічого, не скисай, щось придумаємо.

З-за магазину вихопилося два поліцаї в чорному, з карабінами за плечима і плоскими німецькими багнетами при боці. Вони підійшли до дівчини з хусткою і стали.

...Поліцаї, чоловік, може, сорок, вервечкою, на однаковій відстані один від одного йшли понад обома парканами.

Ловитимуть когось...

І раптом біля прилавків надривно, страшно серед тиші закричала жінка:

— Ай, що ж це ви робите! Пустіть мою дитину! Пусті-іть! Все торжище разом схарапудилося, гойднулось і люди побігли, збиваючи одне одного, вириваючи з-поміж плечей свої клунки, вузли, торби...

— А-а-а!.. — злинуло над базаром, як багатоголосий стогін.

А поміж тими, що товпилися коло тачок, поповзло не знайоме Климкові слово: «Облава!.. Облава!..»

Сіра людська хвиля з розпачливим криком накотилася на паркан. Він прогнувся, затріщав з краю в край і впав. Але на вулиці щільно, майже один проз один, стояли німецькі мотоцикли і грузовики. Пролунало кілька автоматних черг, стріляли вгору, і натовп знову повернув на базарний майдан, розсипаючись у всі боки. Густо синіли поліцайські шинелі. Молоденьких виловлюють, сказав швець, примружено, гостро дивлячись туди, де вирувало людське стовписько.

Він обернувся до дівчини з хусткою:

— Ти, дочко, йди сідай коло мене. Та хустку оту заховай, бо цвіте на весь базар.

Дівчина, бліда, з величезними карими очима, у яких аж кричала безпорадна мука од страху, зібгала хустку тремтячими пальцями і сховала її під полу жакетика. Вона сіла між Климком та шевцем, затулила обличчя руками і заплакала.

— Цить, — суворо звелів їй швець. — Сиди собі й годі. Як щур у горах тихенько.

...«Та тут самі старі, ми вже дивилися», — почув Климко і впізнав голос поліцая в кубанці, їх було троє. Вони наближалися, перемацуючи очима кожне обличчя в ряду тачкарів. — «Де ж це та пташка з квіточками? Казав, давай зразу брати, так ні».

А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину...

— Хах! Ось де вона сховалась!

Климко побачив над плащ-палаткою простягнену руку в чорному суконному рукаві. Та рука взяла дівчину трьома пальцями за підборіддя і підштовхнула його вгору. Дівчина підняла голову і дивилася повнісінькими сліз карими очима.

— Уююй... Вони плачуть!.. Чого, моя квітко, хто тебе обидив, га?

— Не руш дитини, — тихо, але владно сказав швець.

— Ш-шо? — перепитав поліцай, — скосивши на нього нахраписто-веселі сірі очі. — Ш-шо ти промекав?!

— Не руш дитини, кажу, — хрипко вимовив швець.

— Ану встань! — випростався поліцай. Два інші теж похмуро дивилися на шевця. — Вста-ать, кому сказано!!!

— Немає на що стать, — осміхнувся швець. Він не дивився на-поліцая, він дивився кудись повз його коліна.

Поліцай коротко, прямо вдарив його п’ятірнею в обличчя.

Швець похитнувся назад, але не впав, обіпершись на руки.

Він притулив долоню до розсіченої губи, а поліцай одкинув чоботом ковдру і відступився на крок, скрививши рота. Під шевцем був маленький дерев’яний візок на підшипникових коліщатах. Поруч лежали дві дерев’яні підпихачки дві дощечки з обшитими шкірою ручками.

Зверніть увагу на те, якою мовою спілкуються поліцаї.

Що свідчить про те, що вони зрадники?

Чи є такі люди зараз, у часи російсько-української війни? Чому, на вашу думку?

...Поліцай покашляв у стулені докупи пальці, потер ними губи... і знову обернувся до дівчини:

— То тебе що просить? — сказав крізь зуби і смикнув на себе.

Дівчина зойкнула (хустка випала з-під поли, розіслалася по землі) і звелася навколішки. Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:

— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!

— Та облиш ти цих старців, Стьопа... — сказав третій поліцай, позиркуючи на людей, які покидали свої тачки і підійшли ближче. — Ходімо. Без одної Химки ярмарок буде.

— От бачиш і минулося, — сказав до дівчини швець, утираючи долонею закривавлені губи.

Дівчина стояла навколішки й оніміло дивилася в хустку, що розіслалася на землі. А Климко міцно тримав її за руку побілілими пальцями, і кашляв, і тремтів од кашлю.

— Чого ж ти плачеш? Минулося і цур йому, радій, що минулося. Далеко тобі ще йти?

— В Сумщину, дядечку... Я на шахтах була в Донбасі. А тут війна... Тепер до мами добиваюся...

...Тоді обернулася до Климка і винувато, соромко подивилася на нього заплаканими очима.

— Спасибі тобі, хлопчику... Я тебе зразу так ізлякалася... Тобі, бува, не по дорозі зо мною, ні?

— Мені назад, — сказав Климко крізь кашель. — У Донбас.

— А то й справді був би моїм братиком... — У нас із мамою нікого більш немає. Жив би в нас...

— Назад мені треба, — сказав Климко.

Повз них тягла тачку якась жінка у довгому синьому плащі і в калошах на босоніж.

Жінка продавала сіль.

— Давайте, скільки є, — сказав швець, — та вибирайте собі взувачку, яка на вас дивиться. — Тоді подумав і додав: — А може, хлопчик поміг би вам тачку додому правити, а ви йому дома вже солі досипали б іще, га?

— Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима.

Жінка зажурено подивилася на нього:

— Не треба мені грошей, хлопчику. Я тобі й так насиплю з півпуда, а то й більше, скільки донесеш. — І спитала в шевця з надією в очах: — Що ж воно оце далі буде, хазяїне?

— А що буде, — одказав швець. — Ось вернуться наші, пошию вам усім трьом чобітки на рипах, на скрипці заграю чи на баяні... А ви мені пісні хорошої заспіваєте або потанцюєте. Я колись любив потанцювать! — І він посміхнувся. — Отак і буде. А як же інакше?

— Поїхали й ми, тітонько, — сказав до жінки Климко. — Разом веселіше буде, еге ж?

РОЗДІЛ V

Климко прокинувся в тітки Марини після гарячки, не зрозумівши, де він.

Климко поворухнувся під важкою вкривачкою і сказав:

— Треба йти.

Він хотів підвестися, але ні спина, ні шия, ні руки не скорилися йому тільки в жар кинуло, і на лобі виступив піт.

— Лежи, лежи, — придержала його тітка Марина. Куди ж ти підеш отакий-о немічний. Підчинишся трохи, тоді й підеш. Лежи, а я тобі молочка сходжу напитаю. Як їсти схочеш, бери, ось я поклала на стільці, їж. Тільки гляди ж не вставай.

...Климко-бо розказав, звідки, чому і як ішов сюди. А надвечір, уже в тітчиній хаті, його раптом почало так трусити, що й слова не міг вимовити. Він ще встиг помитись у ночвах з літеплом, гуркочучи брусочком мила по худих ребрах, перевдягтися у велику чисту чоловічу сорочку, що пахла, як і дядькові Кирилові сорочки, простим чорним милом, і тоді його звалило. Далі він чув тільки, як йому давали пити щось гірке, а зуби цокотіли об вінця залізного кухля...

Климко розплющився. Тітки Марини в хаті не було...

Треба ж роботу якусь зробити тітці, а то тільки набалакав: і те зроблю, і те...

Климко взявся господарювати.

...Незабаром повернулася тітка Марина, весела, рум’янощока, очі сміються. Вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни.

... — Я піду, тьотю, — тихо сказав Климко. — Сьогодні. А то ще один день пропаде...

Тітка Марина поставила глек з молоком на лаву і подивилася на Климка спершу злякано, потім обличчя їй жалібно скривилося, очі набралися слізьми.

— А може б, ти, синочку, в мене зостався, га? — спитала вона невпевнено. — Назовсім... Це я ще дорогою подумала, та зразу не сказала: бачу ж хворе хлопченя... А вчителька з дитинкою якось переб’ється, серед людей же... Я тебе вдягла б як слід і взула, їсти в мене, хвалити бога, є що, німці до нас тільки вряди-годи заскакують, то ще й не обібрали, глуша в нас тут. А прийде дядько Петро, чоловік мій, з війни, хай там його, козака, смерть обминає, житимемо втрьох, будеш нам за рідного сина... В школу тебе оддамо... Га? — В очах у неї світилася надія і ще щось таке ласкаве, чого Климко не міг збагнути.

Йому тільки дуже шкода стало тітки, і він сказав:

— Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...

Тітка Марина зітхнула, витерла долонею очі й сказала вже іншим, стурбованим голосом:

— Сідай тоді пий молоко, а я тобі клуночок складу. Вона внесла з хатини склянку і налила в неї молока, густого і тепло-пахучого.

Тітка Марина вирішила домовитися, щоб додому на Донбас відправити Климка потягом.

...Тітка Марина подала клунок, заплакала, поцілувала Климка, зросивши слізьми йому щоки, і зашепотіла гаряче:

— Прощай, синочку... Так хотілося мені тебе зоставити в себе, такий ти мені любий став, як ішли тоді з города, як хворів, серця б тобі увірвала... Приїжджай... Пішки не йди далеко... А приїжджай...

— Я не забуду вас, тьотю, — надломленим голосом сказав Климко. — Я... спасибі вам... я приїду... Чесне слово!

Паровоз тоненько свиснув. Тітка ще раз поцілувала Климка, шепочучи щось сама собі, і поїзд, брякнувши буферами, рушив.

Худ. Мар’яна Дячинська

...Поїзд ішов нерівне: то смикався і набирав шаленої швидкості, то гальмував так само різко, як і розганявся, то зупинявся просто посеред степу і довго стояв, а від переднього вагона біля паровоза було чути німецьке гелгекання. Тоді в кутку, де сиділи жінки, нишкли, а чоловік гасив цигарку. Він курив часто, і в спалахах сірника було видно стареньке зморшкувате лице з кустратими бровами.

Поїзд зупинився. Двері вагона відчинив німець і повиганяв усіх.

Скоро поїзд рушив... Климко здалеку побачив Дебальцеве — йому залишалося пройти кілометрів шістдесят.

РОЗДІЛ VI

Другого дня Климко підходив до своєї станції. Було ясне після дощу надвечір’я. Дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній росині.

Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею.

Мішок із сіллю та харчами (була серед них і пляшка молока, що якимось дивом не розбилась, як упав з вагона) він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі.

Дома, дома!.. Уже дома.

...Нараз у висілку глухо хлопнув постріл. Потім коротко диркнув автомат. «Невже знову італійці?» — подумав Климко.

Вони й тоді, як прийшли, зчинили таку стрілянину по курях, наче у висілку точився бій. Так де ж ті кури зараз, як їх витрощили до одної?

Знову бухнув постріл, уже ближче, куля десь угорі тівкнула.

І тут Климко побачив, що від переїзду назустріч йому біжить якийсь чоловік босий, у солдатському галіфе з розв’язаними поворозками і в гімнастерці без реміняки.

Він біг і весь час оглядався. На переїзд вискочило ще двоє, у чорному, і один з них припав на коліно і вистрілив. Той, що біг, вильнув убік.

І тоді Климко все зрозумів.

— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Туди! Там балка!..

Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.

Він уп’явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав. А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...

— Климка-а-а! Кли-и-мка-а! — почув Климко з гарячої пітьми і нічого вже більше не чув.

Від переїзду, піднявши руки, спотикаючись і падаючи, біг до Климка Зульфат.

* * *

Художня деталь — дрібниця, яка підкреслює особливо значущий елемент художнього образу.

Художня деталь може бути речовою, портретною, пейзажною, інтер’єрною, психологічною. За допомогою деталі, переданої кількома словами, можна отримати найяскравіше уявлення про персонажа (його зовнішність або психологію), інтер’єр тощо. На відміну від подробиці, яка діє завжди з іншими подробицями, складаючи повну і правдоподібну картину світу, деталь завжди самостійна.

1. Назвіть художні деталі в повісті. Про що вони розповідають?

2. Складіть сюжетний ланцюжок за твором.

3. Уявіть Климка й Зульфата сучасними підлітками. Про що були б їхні дописи в соцмережах? Створіть допис Климка чи Зульфата (на вибір) для соцмереж про один із воєнних днів. Доберіть світлину.

4. Намалюйте ілюстрації до епізоду, який вас найбільше вразив.

5. Упізнайте героя / героїню за цитатою. Правильні відповіді знайдете за покликанням https://cutt.ly/MwPbFTRp або QR-кодом.

1. «...був машиністом великого паровоза ФД і ходив на роботу коли як: то вранці, то вдень, то посеред ночі, коли Климко вже спав. Повертався він завжди несподівано з залізною скринькою в руці, зморений очима і усміхнений до Климка».

2. «...повернувся вже без карабіна, тримаючи в руках пакунок з вицвілої плащ-палатки в рудих та зелених плямах, і подав його Климкові».

3. «Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню».

4. «Сивий, вусатий і кругло-товстий, ...аптекар любив походжати ранками по базару в широких смугастих штанях, у довгій, ледь не до колін, синій косоворотці, підперезаній крученим шовковим поясом з білими китицями. На ногах у нього були величезні жовті черевики».

5. «...був дужий хлопчик, хоча й нижчий від Климка, вважай, на голову».

6. «На плечах у неї була ще одна хустка велика, у веселих червоних та зелених квітах, а темно-вишневі шовкові китиці ледь не торкалися землі».

7. «Дядько сидів просто на землі, обгорнувши ноги старою сукняною ковдрою. На скронях йому густо висіялася кучерява розсадка сивини, а лице було все в зморшках».

8. «Весела, рум’янощока, очі сміються. В руках вона тримала маленьке жовте глеченя з квітками по боках, над вінцями в нього біліла шапочка молочної піни».

6. Схарактеризуйте образи, заповнивши таблицю, яку попередньо відтворіть у зошиті.

Образ	Соціальний стан	Риси характеру	Чого навчає образ
Климко
Дядько Кирило
Зульфат
Швець
Бочонок
Тітка Марина
Учителька Наталя Миколаївна
Солдат-чех

7. Проаналізуйте композицію повісті. Визначте кульмінацію кожного розділу та всього твору. Чи можна стверджувати, що повість складається з епізодів, кожен із яких має власну кульмінацію? Чому? Думку аргументуйте прикладами.

8. Назвіть проблеми, порушені у повісті. Наведіть приклади.

9. Сформулюйте тему та ідею твору.

10. Об’єднайтеся у шість груп — за кількістю розділів. Напишіть сценарій до свого розділу, розподіліть ролі та зіграйте мінівиставу в класі.

11. Продовжте повість — напишіть розв’язку твору та зачитайте її.

12. Виконайте завдання на вибір.

А. Створіть буктрейлер за повістю Григора Тютюнника «Климко».

Б. Напишіть есе, довівши або спростувавши думку «У темні часи найкраще видно світлих людей» (Еріх Марія Ремарк, німецький письменник XX ст.).

13. За бажання прочитайте твір Григора Тютюнника повністю, перейшовши за покликанням чи кодом (с. 172).