Українська література. 7 клас. Калинич

Іван Франко

(1856-1916)

Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас.

Іван Франко. «Захар Беркут»

1. Назвіть по п’ять:

  • а) слів-асоціацій до постаті Франка;
  • б) назв місцевості, пов’язаних з ім’ям митця;
  • в) назв творів Івана Франка.

Напевно, немає в Галичині міста / села, де б не бував Іван Франко.

Часто письменник відвідував Тухлю, село на Львівщині, і від мешканців чув легенди про поразку монголів і про Захара Беркута, якого поховали над селом на горі, яку так і назвали іменем ватажка-старійшини.

Село Тухля славне тим, що під час монгольського нашестя тут, у долині, були зупинені полчища ворогів. Тухольці — волелюбні герої твору великого Каменяра — збагнули, що в єдності сила народу.

Львівський часопис «Зоря» 1882 року оголосив конкурс на кращий історичний твір. Іван Франко з повістю «Захар Беркут» переміг. Цей твір згодом переклали іншими мовами світу.

У селі Тухля є пам’ятник авторові твору та його героям, зокрема Захарові Беркуту з його побратимам. Також там є уламок скелі, яким загатили ріку й втопили монголів.

Калина перед батьківською хатою І. Франка в с. Нагуєвичі на Львівщині (нині тут музей)

Як приклад працелюбності, завжди було охайне батьківське обійстя (подвір’я).

Іван Франко — перший український письменник, який почав заробляти на життя літературною працею.

А ви любите конкурси?

Які риси формуються, коли ви берете участь у конкурсах чи змаганнях?

Захар Беркут1

Історична повість

Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці

I

Події відбуваються в селі Тухля, яке розташоване в одній із долин Карпат і оточене стрімкими скелями.

1 У підручнику текст скорочено. Повну версію повісті «Захар Беркут» подано (як звичайного тексту та в аудіовиконанні) за QR-кодом або покликанням https://cutt.ly/GwPbIvAD

Колись тут щасливо жили люди. Проте «лиха доля довгі віки знущалася над тим народом. Тяжкі удари підкопали його добробит, нужда зломала його свобідну, здорову вдачу, і нині тільки неясні, давні спомини нагадують правнукам щасливіше життя предків. І коли часом стара бабуся, сидячи в запічку та прядучи грубу вовну, почне розповідати дрібним унукам про давню давнину, про напади монголів-песиголовців і про тухольського ватажка Беркута, — діти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скінчиться дивовижна повість, то малі й старі, зітхаючи, шепчуть: “Ах, яка ж то красна байка!”»...

Криниця, з якої пив воду Іван Франко, перебуваючи в селі Тухля. Фото Світлани Дячок

Захар Беркут — реальна історична особа, а не вигадка Івана Франка, хоча, можливо, герой мав інше ім’я.

Перейдіть за QR-кодом чи за покликанням https://cutt.ly/7eewJrkW і дізнайтеся, звідки походить назва села Тухля.

Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Казкою видається повість про давні часи і давніх людей...

Було се 1241 року. Весна стояла в тухольських горах.

Одної прегарної днини лунали лісисті пригірки1 Зелеменя голосами стрілецьких рогів і криками стрільців.

1 Пригірок — невеликий горб, пагорб.

...Новий тухольський боярин, Тугар Вовк, справляв великі лови на грубу звірину. Він святкував почин нового життя, — бо недавно князь Данило дарував йому в Тухольщині величезні полонини і ціле одно пригір’я Зелеменя; недавно він появився в тих горах і побудував собі гарну хату і оце першу учту2 справляє, знайомиться з довколичними боярами. По учті рушили на лови в тухольські ліси.

2 Учта — урочистий обід, сніданок або вечеря, яку влаштовують на честь кого-небудь або на відзначення якоїсь події; багатолюдний банкет.

Лови на грубого3 звіра — то не забавка, то боротьба тяжка, не раз кровава, не раз на життя і смерть...

3 Грубий — великий.

Тугар Вовк і його дочка Мирослава. Худ. Мар’яна Дячинська

...Те тільки диво, що й Тугарова донька Мирослава, не покидаючись батька, посміла також вирушити разом з гістьми на лови. Тухольські громадяни, видячи її, як їхала на лови посеред гостей, гордо, сміло, мов стрімка тополя серед коренастих дубів, з уподобою поводили за нею очима, поговорюючи:

— От дівчина! Тій не жаль би бути мужем. І певно, ліпший з неї би був муж, ніж її батько!

А се, певно, була немала похвала, бо Тугар Вовк був мужчина, як дуб. Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів, яких їхав воювати. Але ж бо й донька його Мирослава була дівчина, якої пошукати. Не кажемо вже про її уроду й красу, ані про її добре серце — в тім згляді багато її ровесниць могло стати з нею нарівні, хоч і небагато могло перевищити її. Але в чім не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами. Зараз з першого разу видно було, що Мирослава виросла на свободі, що виховання її було мужеське і що в тім прегарно розвиненім дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженню втратила матір. Нянька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задоволити її палку натуру, привчив її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралась вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру.

За сюжетом твору Івана Франка знято український кінофільм (режисер — Леонід Осика; 1971 р.).

А у 2019 році побачив світ американсько-український художній фільм (режисери — Ахтем Сеїтаблаєв і Джон Вінн). Гасло фільму: «У свободі моя сутність».

Якою змальовано доньку боярина Мирославу?

Чи вдало, на вашу думку, автор використав порівняння дівчини з тополею? Відповідь аргументуйте.

Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною: ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову, — той довіку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, — тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя, так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов.

Випишіть у зошит чи на окремий аркуш характеристики та складники формування характеру Мирослави.

Проаналізуйте їх.

Поміркуйте, якими порадами скористалися б ви.

Вже третій день тривали лови...

...На стрімкім пригірку, відділенім від інших страшними дебрями4, порослім густо величезними буками та смереками, покритими ломами й обвалищами дерев, було віддавна головне леговище ведмедів. Тут, як твердив тухольський провідник, молодий гірняк Максим Беркут, гніздилася ведмедяча матка. Відси дикі звірі розносили пострах на цілу околицю і на всі полонини... То й не диво, що, коли новоприбулий боярин Тугар Вовк оповістив тухольцям, що хотів би зробити великі лови на ведмедів і просить дати йому провідника, вони не тільки дали йому на провідника першого удальця на всю тухольську верховину, Максима Беркута, сина тухольського бесідника Захара, але, крім того, вирядили з власної волі цілий відділ пасемців5 з луками и ратищами для помочі зібраним боярам. Ціла та громада мала обступити ведмедяче леговище і очистити його доразу від поганого звіра.

4 Дебрі — зарослі густим непрохідним лісом, чагарником місця.

5 Пасемець — парубок.

Максим Беркут, син тухольського бесідника Захара, на ловах. Худ. Мар’яна Дячинська

Максим Беркут який аж нині, супроти найважнішого і найтяжчого діла, почув себе вповні самим собою, вповні начальником сеї невеличкої армії, заряджував з правдиво начальницькою вважливістю й повагою все, що належало до діла, нічого не забуваючи, ні з чим не кваплячись, але й ні з чим не опізнюючись. Все у нього виходило в свій час і на своїм місці, без сумішки й сутолоки; всюди він був, де його потрібно, всюди вмів зробити лад і порядок. Чи то між своїми товаришами тухольцями, чи між боярами, чи між їх слугами, Максим Беркут усюди був однаковий, спокійний, свобідний в рухах і словах, мов рівний серед рівних...

Максим Беркут був провідником для Тугара Вовка та Мирослави в горах під час ловів.

Почалися лови. На Мирославу напала ведмедиця...

— Рятунку! — скрикнула у смертельній тривозі Мирослава, і в тій хвилі понад її головою блиснуло ратище, і пхнута в горло ведмедиця, мов колода, впала з каменя.

В щілині кам’яних звалищ понад головою Мирослави показалося радісне, живим огнем палаюче лице Максима Беркута. Один вдячний погляд урятованої дівчини проняв Максима наскрізь. Але слова не було між ними ані одного. На те не було часу...

Тим часом і Максим, продершися крізь навалені ломи, станув обік Мирослави. В очах дівчини заблисли дві перлові сльози, і, не кажучи ані слова, вона гаряче стиснула руку свого порятівника. Максим чогось немов змішався, почервонів, спустив очі і, зупиняючись, проговорив:

— Я чув твій тривожний знак... але не знав, де ти... Богу дякувати, що й так додряпався!..

...Максим перший отямився. В його серці, смілім і чистім, як щире золото, відразу блиснула щаслива думка, котра тут же перемінилася в незломне рішення. Се вернуло йому всю смілість і певність поступування. Приложивши ріг до уст, він затрубив радісно на знак побіди. Тут же, за стіною вивертів, обізвалися роги Тугара й інших бояр.

Мирослава та Максим. Худ. Мар’яна Дячинська

Яким одним словом можна назвати описане почуття?

Звинна, як вивірка7, Мирослава швидко видряпалась назад на той вал, з якого була впала, і відтам оголосила цілому стрілецькому товариству свою пригоду і поміч, якої дізнала від Максима.

7 Вивірка — білка.

З трудом видряпався сюди Тугар Вовк, а за ним і інші бояри; Тугар довго держав доньку в обіймах, а побачивши кров на її одежі, аж затремтів.

— І ти, ти, моя доню, була в такій небезпеці! — І він раз по разу обнімав доньку, немов боячись утратити її...

— О, ні, — сказала сміючись Мирослава, — без помочі отсього чесного молодця була б я тепер лежала так, як сеся звірюка, пошарпана й закровавлена! Йому від мене належиться велика подяка.

Тугар Вовк якось немов нерадо слухав тої бесіди своєї доньки. Хоч і як він любив її, хоч і як радувався її вибавленням із великої небезпеки, але все-таки він волів би був, якби вибавив його доньку боярський син, а не сей простий тухольський мужик, не сей «смерд», хоч і як зрештою той смерд умів подобатися Тугарові.

Та все-таки йому, гордому бояринові, що виріс і великої честі дослужився при князівськім дворі, важко було прилюдно віддавати подяку за вирятування доньки мужикові.

Пригадайте, які ще лицарські обов’язки вам відомі.

Як у творах зарубіжної літератури представлено лицарство?

Можливо, ви читали роман «Айвенго» Вальтера Скотта? Чим схожі твори? А чим різняться?

Якими словами ви б охарактеризували лицарів?

Але ніщо було діяти... Обов’язок вдячності так був глибоко вкорінений у наших рицарських предків, що й Тугар Вовк не міг від нього виломатися. Він узяв Максима за руку і випровадив його наперед.

— Молодче, — сказав він, — донька моя, єдина моя дитина, говорить, що ти вирятував її життя з великої небезпеки. Я не маю причини не вірити її слову. Прийми ж за своє чесне діло подяку вітця, котрого вся любов і вся надія в тій одній дитині.

Я не знаю, чим тобі можемо відплатити за се діло, але будь певний, що скоро се коли-будь буде в моїй силі, то боярин Тугар Вовк не забуде того, що тобі завдячує...

— Нема за що дякувати, боярине! Я зробив те, що кождий на моїм місці зробив би, — за що ж тут дякувати? Нехай донька твоя буде здорова, але на вдячність ніяку я не заслужив...

II

Стародавнє село Тухля — се була велика гірська оселя з двома чи трьома чималими присілками, всього коло півтора тисячі душ. Село й присілки лежали не там, де лежить теперішня Тухля, але геть вище серед гір, у просторій подовжній долині, що тепер поросла лісом і зоветься Запалою долиною... Чималий гірський потік впадав від сходу до тої долини високим на півтора сажня водопадом, прориваючи собі дорогу поміж тісні, тверді скали, і, обкрутившися вужакою по долині, випливав на захід у таку ж саму тісну браму, розбиваючись поміж гладкі кам’яні стіни і гуркотячи ще кількома водопадами, поки чверть милі понижче не впав до Опора. Високі, стрімкі береги тухольської кітловини покриті були темним смерековим лісом... Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, — але такі були в тих часах ненастанних війн, усобиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне, староруське громадське життя, яке деінде силувалися чимраз більше підірвати горді, війнами збагачені бояри.

Пам’ятник героям твору «Захар Беркут» у с. Тухля

Тухольський народ жив головно скотарством. Тільки та долина, де лежало село, а також кілька поменших порічин, не покритих лісом, надавалися до хліборобства і видавали щороку багаті збори вівса, ячменю і проса. Зате в полонинах, що були, так само, як і всі доокружні ліси, власністю тухольської громади, паслися великі отари овець, у котрих спочивав головний скарб тухольців: з них вони добували собі одежу й страву, омасту й м’ясо.

В лісах довкола села паслися корови і воли; але сама місцевість, гориста, скалиста й неприступна, забороняла держати багато тяжкої рогатої худоби. Другим головним джерелом достатку тухольців були ліси. Не говорячи вже про дрова, котрих мали безплатно і на топливо, і на всякі будинки, — ліси достачали тухольцям звірини, лісових овочів і меду.

Тугар Вовк оглядає Тухлю, вивідує в Максима Беркута про село, його мешканців...

— Ось мого батька двір, — сказав Максим, показуючи на один двір, нічим не відмінний від інших. Перед домом не було нікого, але двері від сіней були відчинені, а в стіні до полудня прорубані були два невеличкі квадратові отвори, які вліті оставались або створені, або закладались тонкими і напівпрозірчастими гіпсовими плитками, а на зиму ще й забивались дощаними віконницями. Се були тодішні вікна.

Мирослава цікаво позирнула на те гніздо Беркутів, над котрого ворітьми справді висів недавно вбитий величезний беркут, ще й по смерті немов грозячи своїми могутніми, залізними пазурами і своїм чорним, у каблук закривленим дзюбом. Затишно, супокійне і ясно було на тім обійстю; потік відділював його від гостинця, перекинений широкою кладкою, і журчав стиха та плескав кришталевою хвилею о кам’яну загату...

«Захар і беркут». Худ. Олег Шупляк. Серія «Двовзори» (картини з подвійним змістом). Олія, полотно. 2012 р.

Поміркуйте, чи випадково над ворітьми Беркутів висить беркут. Що він може символізувати?

Розгляньте картину Олега Шупляка «Захар і беркут». Чи передано на ній зміст твору Івана Франка?

Із чого можна робити відповідні висновки?

...Минули вже село і зближалися до того місця, де тухольська кітловина замикалася, пропускаючи тільки вузькою скалистою брамою потік у долину...

— Яке страшне місце! — сказала Мирослава, зупиняючись у самій тіснині і озираючись кругом та догори. І справді, місце було незвичайне, дике. Потік був вузький, може, на три сажні, не більше, завширшки, і так гладко прорізаний рвучою гірською водою в лупаковій скалі, що незнающий був би міг присягнути, що се людських рук робота. А перед самим проходом стояв насторч величезний кам’яний стовп, у споду геть підмитий водою і для того тонший, а вгорі немов головатий, оброслий папороттю та карлуватими берізками. Се був широко звісний Сторож, котрий, бачилось, пильнував входу в тухольську долину і готов був упасти на кождого, хто в ворожій цілі вдирався б до сього тихого, щасливого закутка. Сам Тугар Вовк почув якийсь холод за плечима, зирнувши на того страшного Сторожа.

Як ви розумієте слова Максима про любов до рідного краю?

Яке з відомих вам прислів’їв чи приказок характеризує ставлення Максима та тухольців до рідного краю?

А чи відомо вам, чим славиться край, у якому ви живете?

— Тьфу, яка небезпечна каменюка! — сказав він. — Так нависла над самим проходом, що, бачиться, ось-ось упаде!

— Се святий камінь, боярине, — сказав поважно Максим, — йому щовесни складають вінки з червоного огнику, — се наш тухольський Сторож.

— Ех, все у вас ваше, все у вас святе, все у вас тухольське, — аж слухати обридло! — скрикнув Тугар Вовк. — Немов-то поза вашою Тухольщиною вже й світа нема!

— Для нас і справді нема світа, — відмовив Максим. — Ми над усе любимо свій кутик, — коли б так кождий інший любив свій кутик, то, певно, всі люди жили б на світі спокійно й щасливо.

Максим у своїй невинній щирості й не розумів, як чутко вколов він у серце боярина тими словами. Він не завважав також, якими злобними очима позирнув на нього Тугар Вовк. Звертаючися до Мирослави, Максим мовив далі спокійним, теплим голосом:

— А про той камінь, про нашого Сторожа, я вам оповім, що чув від батька. Давно то, дуже давно діялось, ще коли велетні жили в наших горах. То тут, де тепер наша Тухля, стояло велике озеро; сеся кітловина була ще зовсім замкнена, і тілько через верх текла вода. Озеро се було закляте: в нім не було нічого живого, ні рибки, ні хробачка; а котра звірина напилася з нього, мусила згинути; а пташина, що хотіла перелетіти понад нього, мусила впасти в воду і втопитися. Озеро було під опікою Морани, богині смерті.

Але раз сталося, що цар велетнів посварився з Мораною і, щоб зробити їй наперекір, ударив своїм чародійським молотом о скалу і розвалив стіну, так що вся вода з заклятого озера виплила і стратила свою дивну силу. Ціла околиця раптом ожила; дно озера зробилося плодючою долиною і зазеленілося буйними травами та цвітами; в потоці завелися риби, поміж камінням усяка гадь, у лісах звірина, в повітрі птиця. За те розлютилася Морана, бо вона не любить нічого живого, і закляла царя велетнів у отсей камінь. Але долині самій не могла нічого зробити, бо не могла назад вернути мертвящої води, що виплила з озера; якби була вернула назад усю воду до краплини і заткала отсей в скалі вибитий прохід, то була би знов царицею наших гір. А так, то хоч цар велетнів і не жиє, та проте й Морана не має вже тут власти. Але цар не зовсім погиб. Він триває в тім камені і пильнує сеї долини. Кажуть, що колись Морана ще раз ізбере свою силу, щоб нею завоювати нашу Тухольщину, але отсей заклятий Сторож упаде тоді на силу Морани і роздавить її собою.

З дивним чуттям слухала Мирослава тої повісті: вона глибоко щеміла її в серці, — їй так бажалося стати під рукою того доброго і животворного царя велетнів до бою з силою Морани; кров живіше заграла в її молодім серці. Як сильно, як гаряче любила вона в тій хвилі Максима!..

Максим Беркут попросив руки Мирослави в Тугара Вовка...

...Грім з ясного неба не був би так перелякав Тугара Вовка, як ті гарячі, а при тім прості слова парубка. Він відступив два кроки і прошибаючим, з гнівом і погордою змішаним поглядом мірив Максима від ніг до голови. Лице його було недобре, аж синє, зуби йому заціпило, губи дрожали.

— Смерде! — скрикнув він нараз, аж дооколичні гори залунали тим проклятим окликом. — Що се за слова смієш ти говорити до мене? Повтори ще раз, бо се не може бути, щоб я справді чув те, що мені причулося...

...Мирослава відвернулася, щоб скрити від батька і від Максима здержувані сльози, що тепер бризнули з її очей. Але Тугар Вовк не зважав на те і говорив дальше:

— І ти, підлий хамів роде, смієш рівняти себе зо мною?.. Ні, ні, йди геть, бідний хлопче, ти не сповна розуму, ти сказав свої слова в нападі божевільства!

Максим бачив тепер, що його надії розбиті, що боярин надто високо міряє, надто гордо глядить на нього. Хоч і як тяжко приходилось йому, але ніщо було робити.

— Боярине, боярине, — сказав він сумним, теплим голосом, — занадто ти піднявся на крилах гордости, — але уважай! Доля звичайно тих найвище підносить, кого думає найнижче зіпхнути. Не гордуй бідними, не гордуй низькими, не гордуй робучими, боярине, бо хто ще знає, до котрої хто криниці прийде воду пити!..

Із яким жанром літератури перегукується історія про Сторожа? За якими ознаками ви зробили такий висновок?

Сторож — добрий чи злий бог?

Перейдіть за покликанням чи QR-кодом (с. 47) і дізнайтеся більше про Сторожа.

Які настанови можна виділити зі слів Максима? Чи слушні вони? Поясніть один із висловів.

ІІІ

Під величезною старою липою, яка оберігала село, тухольці зібралися на раду, разом зі старійшиною Захаром Беркутом.

Захар Беркут — се був сивий, як голуб, звиш 90-літній старець, найстарший віком у цілій тухольській громаді.

Захар Беркут. Худ. Олена Бурська

Батько вісьмох синів, із яких три сиділи вже разом із ним між старцями, а наймолодший Максим, мов здоровий дубчак між явориною, визначався між усім тухольським парубоцтвом. Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази. Невважаючи на глибоку старість, Захар Беркут був іще сильний і кремезний. Правда, він не робив уже коло поля, не гонив овець у полонину, ані не ловив звіра в лісових нетрях, — та проте працювати він не переставав. Сад, пасіка й ліки — се була його робота. Скоро лишень весна завітає в тухольські гори, Захар Беркут уже в своїм саду, копле, чистить, підрізує, щепить і пересаджує. Дивувалися громадяни його знанню в садівництві, тим більше дивувалися, що він не крився з тим знанням, але радо навчав кождого, показував і заохочував. Пасіка його була в лісі, і кождої погідної днини Захар Беркут ходив у свою пасіку, хоч дорога була утяжлива і досить далека...

...Але не в тім усім покладав Захар Беркут головну вагу свого старечого життя. «Життя лиш доти має вартість, — говорив він частенько, — доки чоловік може помагати іншим. Коли він став для інших тягарем, а хісна не приносить їм ніякого, тоді він уже не чоловік, а завада, тоді він уже й жити не варт. Хорони мене боже, щоб я коли-небудь мав статися тягарем для інших і їсти ласкавий, хоч і як заслужений хліб!» Ті слова — то була провідна, золота нитка в життю Захара Беркута. Все, що він робив, що говорив, що думав, те робив, говорив і думав він з поглядом на добро і хосен інших, а поперед усього громади. Громада — то був його світ, то була ціль його життя...

Чи можна на підставі характеристики Захара Беркута стверджувати, що він — мудрий керівник? Відповідь обґрунтуйте цитатами з тексту.

Мав вплив Захар Беркут не лише на руський, а й на угорський нарід. Не забував і про сусідні громади...

Щаслива була Тухольщина, бо досі якось обминали її неситі очі князів і бояр. Чи то для того, що лежала так віддалік від світа, між горами та скалами, чи, може, для того, що надто великого багатства в ній не було. Досить того, що бояри якось не мали охоти затісуватися в той закуток. Але і се щастя не було вічне. Нараз одної гарної днини заїхав у тухольські гори боярин Тугар Вовк і, не кажучи нікому ані слова, почав на горбі над Опором, віддалік від Тухлі, але на тухольськім ґрунті, будувати собі дім. Тухольці з зачудування зразу мовчали і не спиняли нового гостя, далі почали допитуватися його, хто він, відки і за чим приходить сюди?

— Я боярин князя Данила, — гордо відповідав їм Тугар Вовк. — За мої заслуги князь надгородив мене землями й лісами в Тухольщині.

— Але ж се землі й ліси громадські! — відповідали йому тухольці.

— Се мене нічого не обходить, — відказував боярин, — ідіть і в князя допоминайтеся. Я маю його грамоту і більше нічого знати не хочу!..

— За що, боярине, кривдиш громаду?

— Я беру тільки те, що мені мій князь дарував.

— Але ж се не княжі, а громадські землі! Князь не міг дарувати того, що до нього не належить.

— Ну, то йдіть на князя жалуйтеся, — відказав їм боярин і відвернувся від них.

Від тої пори почалася правдива війна між боярином і тухольцями...

— Я досі не говорив вам про се нічого, — говорив Захар дальше, — бо часи були спокійні. Але сьогодні пора се зробити. Глядіть на нього, на се знамено наше! З одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий приняти всякі зв’язки. Сей ланцюг — то наш руський рід, такий, який вийшов з рук добрих, творчих духів. Кожне колісце в тім ланцюзі — то одна громада, нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а проте свобідна сама в собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої потреби. Тілько така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить усю цілість суцільною й свобідною. Нехай тілько одно колісце трісне, розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв’язок розірветься. От так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі. Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе при здоров’ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися в безодню!..

Що вам відомо про таку науку, як геральдика?

Які гербові зображення вам відомі?

Як ви вважаєте, яке їхнє значення у військових походах?

— Ні, ми не попустимо їм того! — крикнула разом однодушно громада. — Станемо в обороні своєї свободи, хоч би прийшлося нам і остатню краплю крови пролити!

— Добре, діти! — сказав зворушений Захар Беркут, — так воно й треба! Вірте мені, се дух нашого великого Сторожа прорік із вас! Ви його силою вгадали значіння тої хоругви, що повіває на нашім знамені. Чому вона червона? Бо значить кров! До остатньої краплі крови повинна боронити громада своєї свободи, свого святого ладу! І вірте мені, недалеко та хвиля, котра справді запотребує від нас крови! Будьмо готові й її пролити в своїй обороні!

В тій хвилі очі всіх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села.

Там, на шляху, що вів від села попри водоспад у гори, показалася невеличка громада пишно построєних, оружних людей. Се йшов у всій своїй пишноті на тухольську раду боярин Тугар Вовк зі своєю дружиною...

...Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився до ради.

Тугар Вовк наголошує на тому, що за наказом князя Данила Романовича саме він, Тугар Вовк, є сторожем тухольських земель та начальником Тухольщини. На що Захар Беркут відповідає, що громаді не потрібний начальник. Зараз треба об’єднуватися проти спільного ворога — монголів, а не ділити землі для власної наживи. Про те, що Тугар Вовк прийшов із поганими намірами, свідчить випадок із калікою Митьком Вояком, який колись служив у дружині боярина і був у битві над Калкою. На очах усієї тухольської громади Тугар Вовк зарубав свідка, який хотів сказати правду. На сільському вічі було вирішено прогнати Тугара Вовка із громади.

Посланці від сусідських карпатських громад розповідали про небезпеку: монголи вже дуже близько.

Посланці просили захисту в тухольської громади

...Тоді Захар Беркут сказав:

— Чесна громадо і ви, чесні посли сусідські! Всі мя тут чули, яка страшна хмара йде на нашу країну. Воєнні сили виступали проти них і погибли. Сила їх велика, а нещасні порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю, перед поріг нашої хати. Князі й бояри потратили голови або зраджують край свій очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам поза границі нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій помочі, чесні загірні громадяни, ми чень оборонимо. Але інших шляхів ми оборонити не можемо. Се буде ваше діло, чесні тустанські громадяни, а коли б нам удалося наше діло, то ми й вам радо підемо допомагати.

На те сказали тустанські посланці:

— Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і що в тій тяжкій годині треба, щоб кождий поперед усього за себе стояв. Але зважте лише, що наші громади не такі щасливі, як ваша, що бояри забрали нас у руки і вони держать сторожу над засіками й проходами. А як вони схотять видати їх монголам, то що ж ми порадимо? Лиш одного ми надіємось, і се може ще спасти нас: що монголи не підуть на ваш шлях і що в такім разі ви, забезпечивши свій шлях вартою, будете могли рушити нам на поміч.

Яку новину повідомили посланці?

Як відреагував ватажок Захар Беркут? У чому виявляється його мудрість?

Як ви вважаєте, який ворог страшніший: зовнішній чи внутрішній? Чому?

— Ей, громадяни, громадяни, — сумовито, але і з докором сказав Захар... Пора вам не дрімати, але вдарити в дзвони і громадами поскидати з себе ті пута, в які обпутала вас боярська неситість і княжа сваволя. Поки сього не буде, поти й ми не зможемо допомогти вам...

Сонце геть-геть уже схилилося з полудня, коли тухольська громада по скінченій раді вертала до села. Без радісних співів і викриків, сумно, повагом ішли старі й молоді, повні важких дум. Що то принесуть їм будущі дні?

IV

Широкою рікою плили по Русі пожежі, руїни та смерть. Страшенна монгольська орда з далекої степової Азії налетіла на нашу країну, щоб на довгі віки в самім корені підтяти її силу, розбити її народне життя...

Смерком їхало двоє подорожніх: один із їздців — мужчина, другий — гарна дівчина. Це були Тугар Вовк і його дочка Мирослава... Дорогою вони розмовляли про почуття Мирослави до Максима. Тугар Вовк сказав доньці, що в цей край вони вже ніколи не повернуться...

— Не вернемось? А се для чого?

— Для того, — сказав боярин з силуваним супокоєм, — що ті твої добрі люди, а поперед усіх той старий чорт, батько твого укоханого Максима, ухвалили на раді вигнати нас із свого села, розвалити наш дім і зрівняти його з землею! Але постійте ви, хамове плем’я, пізнаєте ви, з ким маєте діло! Тугар Вовк — се не тухольський вовк, він і тухольським медведям зуміє показати зуби!

Що вам відомо про описаний період в історії?

Яка була мета походів монголів на Карпати?

Як опинилися подорожні в цих краях?

Про що чи про кого вони розмовляють?

Болюче тьохнуло в серці Мирослави, коли почула ті слова.

— Вигнали нас, таточку? І за що ж нас вигнали? Певно, за того лісничого, що ти казав так немилосердно бити, хоч я з слізьми благала тебе пустити його на волю?

— Як ти все те тямиш! — підхопив злісно Тугар, хоч у серці глибоко вкололо його те скарження з уст доньки. — О, я знаю, що коли б ти була на тій раді, то й ти була б стала за ними против свого батька! Що ж діяти, — батько старий, понурий, не вміє блискати очима, ані зітхати, а тобі хочеться не такого товариша!..

Мирослава не витерпіла тих їдких докорів, — гарячі сльози бризнули з її очей...

Боярин роздумує вголос, куди йому податися після вигнання з Тухлі.

— А видиш, — сказав боярин, небагато зважаючи на остатні слова доньки. — Ну, а може, вертати нам до Тухлі, до тих проклятих хлопів, до того чорта Беркута, і просити у них ласки, піддатися їх карі, зректися свого боярства і благати їх, щоб нас приняли до своєї громади, як рівні рівних, і жити з ними так, як вони, з вівцями вкупі, між вівсом і гноєм?

Постава Мирослави незамітно, мимоволі простувалася, лице її прояснювалось при тих словах.

Як про тухольців відгукується Тугар Вовк? Як характеризує їх Мирослава?

Чия думка правдивіша?

Чим була подивована Мирослава?

— А як гадаєш, таточку, чи вони приймили б нас? — спитала вона живо.

— Хто знає! — сказав гризько боярин. — Се ще якби ласкаві були їх хамські величества й їх надвеличество Захар Беркут!

— Таточку, а чому ж нам не спробувати сього? Тухольці не люблять неправди; вони хоч і засудили нас, то, може, по свойому праву. А може... може й ти, таточку, дечим... своїм острим поступуванням причинився до того? А коли б лагідно, по-людськи з ними...

Раптом Мирослава вдалині побачила шатра й величезну кількість людей.

— Тату, про бога, се що таке? — скрикнула Мирослава.

— Наші союзники, — сказав понуро Тугар Вовк.

— Ах, се мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?

— Так, се вони!

— Нищителі руської землі!

— Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.

— Тату, се загибель наша! Як не стане хлопів, то хто буде кормити бояр?

— Не бійся, не вродилась іще та буря, що здужала б до кореня знищити те підле насіння!

— Але ж, таточку, монголи не щадять ні хати, ні двора, ні князівської палати! Сам же ти не раз оповідав, як вони подушили князів під дошками.

— І се добре! Нехай їх душать, тих хитрих круків! Але боярина не задушили ніякого. Ще раз кажу: се наші союзники!

— Але ж, таточку, ти хотів би входити в союз із дикунами, обагреними кров’ю нашого народа?

— Що мене се обходить, хто вони і які вони? Крім них ми не маємо виходу. А нехай вони собі будуть і самі злі духи, щоб тільки помогли мені!..

— Таточку, таточку! — говорила з слізьми Мирослава. — Гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає до загибелі. Нехай і так, що ми нещасливі — а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути з голоду під плотом!

Монголи. Худ. Мар’яна Дячинська

Порівняйте ставлення Мирослави до монголів і до тухольців. Хто їй ближчий по духу? Чому?

Чи важко робити вибір? Чому?

Що потрібно, щоб вибір було зроблено правильно?

— Молода ти ще, доню, горяча, палка, і не знаєш, як смакує голод, як смакує нужда. Я зазнав їх і хочу оберегти тебе від них. Не переч же мені! Ходи, їдьмо до цілі! Що буде, те буде, долі своєї не об’їдемо!

І він скочив на свого коня і шпигнув його острогами...

Мирослава почала благати батька повернутися до Тухлі, але той навідріз відмовився.

Він спілкувався з монголами: «Хто веде вашу силу?»

— Внуки великого Чінгісхана: Пета-бегадир і Бурунда-бегадир.

— Іди ж і скажи їм, що «Калка-ріка по болоті тече і в Дон упадає». А ми на твій поворот пождемо коло огнища.

З рабським ушанованням розступилися монголи перед незнайомим приїжджим, що говорив їх мовою та ще й таким певним тоном, до якого вони привикли від своїх ханів та бегадирів. В одній хвилі начальник варти здав своє місце на другого, а сам, допавши коня, погнав до табору, якої, може, чверть милі віддаленого від вартового огнища...

Мирослава зрозуміла, що її батько — зрадник. Це він уже зрадив руських князів на річці Калці. Дівчина почувалася круглою сиротою.

У шатрі монголи повідомляють Тугарові Вовку про свої плани.

— Ну, а який же ваш другий шлях? — спитав дальше Пета.

— Другий шлях тухольський, — відповів боярин, — хоч вужчий і не так рівний, але зате ближчий і рівно безпечний. На тім шляху засіків нема, ані княжих бояр нема. Самі хлопи пильнують його.

— Хлопів ваших ми не боїмося! — сказав з погордою Пета.

— І ніщо їх боятися, — підхопив боярин. — Вони ж без оружжя і без умілости воєнної. Тим шляхом я сам можу вам бути провідником...

Кровожерний войовник, Бурунда-бегадир, просить дозволу в Пети йти на Тухлю. Тугар Вовк просить Пету, щоб визначив для нього відділ смілих мужів, а сам йде до шатра покріпитися і попрощатися з донькою.

В темнім шатрі на ліжку, покритім м’якими перинами, сиділа Мирослава і гірко плакала. По всіх страшних і несподіваних вражіннях сього вечора вона аж тепер мала час зібрати свої думки, розглянути добре своє теперішнє положення, в яке втягнув її батько. Положення те було справді страшне, бачилось навіть — безвихідне. Батько її — зрадник, монгольський слуга; вона — в монгольськім таборі, напівгість, напівбранка, а на всякий спосіб кругла сирота. Бо навіть остання її підпора — непохитна віра в свій пророчий сон, у благословенство матері і в своє любовне щастя з Максимом, — і та віра тепер, при холодній розвазі, зачала похитуватись, кровавлячи її серце. Бо яким лицем стане вона перед Максимом? Якими словами розповість йому про свій — добровільний чи недобровільний? — побут у монгольськім таборі? Мов гадюки, вертіли її серце ті питання, і вона дала сльозам волю і плакала, мов з життям своїм прощалася.

Чи можна стверджувати, що з усіх персонажів найважче Мирославі? Чому?

Батько тихими кроками приступив до неї, положив руку на її плече, — вона не рушалась, не переставала плакати...

— Ні, ні, ні, не вірю тобі! Скажи мені, що ви урадили з монголами?

— Говорили про те, куди їхати на Угри.

— І ти їм хочеш видати тухольський шлях, щоби помститися на тухольцях!

— Дурна дівчино, що мені мститися на них! Задрібні вони для моєї мести. Я хочу перепровадити монголів на Угри, бо, що скорше підуть із нашого краю, то менше руїни нароблять.

— О, певно, певно! — скрикнула Мирослава. — Але з поворотом доруйнують, що тепер лишать ціле! І ти ведеш їх на Тухлю, тепер, зараз?.. Ти спокійно замордуєш того, хто дорожчий мені над життя моє!..

— Ні! Коли вже таке твоє над ним милосердя, то ще раз кленусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дружини не ткне його, хоч би він не знати як нападав на нас! Досить тобі сього!

...Мирослава стояла, шарпана страшною сердечною тривогою, і не могла нічого більше сказати... Батько її взяв свою зброю і, виходячи з шатра, сказав:

— Доню, ще раз кажу тобі і заклинаю тебе: лишись у таборі, поки я не вернусь, а тоді роби собі, що твоя воля буде. А тепер прощай.

Він вийшов, і заслона з войлока, що була замість дверей, неспокійно захиталася за ним. З заломаними руками, образ найтяжчого горя і найстрашнішої тривоги, стояла Мирослава насеред шатра, німа, перехилена наперед, зі створеними устами, ухом ловлячи остатній стук кінських копит, який віддалявся на полуднє відділ монголів, ведений її батьком на загибіль Тухольщини.

Що вирішує Мирослава? Яким було б ваше рішення в такій ситуації?

2. Де відбуваються події твору? Чи можна говорити про їх реальність? Як сучасні жителі бережуть пам’ять про той період національного спротиву?

3. У які дві групи можна об’єднати героїв твору? Назвіть їх. За якими критеріями ви це зробили? Оформте свою відповідь у зошиті.

4. Схарактеризуйте, добираючи відповідні цитати, кожного І кожну з персонажів. Ким ви захоплюєтеся, а на кого не хотіли б бути схожим / схожою? Чому?

5. Яку роль відіграє у творі давня легенда про добрих і злих богів? Хто такий Сторож?

6. Яке значення загальних зборів у громаді? Чи доречний такий спосіб розв’язання питання? Відповідь обґрунтуйте.

7. Чого варто повчитися в тухольців?

8. У розділі ІІІ наявні образи-символи. Випишіть їх у зошит і поясніть значення й трактування.

9. Якою була мета приїзду Тугара Вовка до ворогів?

10. Чому Мирослава, коли зрозуміла, що батько зрадник, не покинула його відразу?

11. Щоб відтворити історичний колорит доби, Іван Франко часто вживав застарілі слова (архаїзми та історизми). А для кращого зображення карпатського побуту митець використав діалектні слова. Укладіть, чигаючи твір, словник архаїзмів, історизмів, діалектних слів. Поясніть їхні значення. Оформте роботу креативно.

V

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі...

...Боярина і Мирослави нема дома, слуг боярин повідправляв, худобу велів перегнати до череди сусіднього, корчинського осадника; тільки лучники й топірники лишилися, та й ті якісь невеселі, не гомонять, не жартують, ані пісень не співають. Мабуть, важніше якесь жде їх діло, бо беруть луки і стріли, топори й списи, а все те мовчки, сумовито, мов на смерть готуються. Що се такого?

Дружинники Тугара Вовка повідомили, що боярина немає, а вони готові скласти зброю і служити тухольській громаді.

Усі зраділи, Максим теж, хоча згодом, оглядаючи маєток Тугара Вовка, почав запідозрювати щось неладне. І не випадково, адже за кілька хвилин на них напали монголи...

У нерівному бою з монголами тухольців розбили, а Максим Беркут потрапив у полон...

VI

Дивний сон снився Захарові Беркутові. Здавалось йому, немов нині їх дорічне свято Сторожа, і вся громада зібрана довкола каменя при вході тухольської тіснини: дівчата з вінками, молодці з музикою, всі в празничних чистих строях.

Оце він, найстарший віком у громаді, перший наближається до святого каменя і починає молитися до нього. Якісь таємничі, тривожні, болючі чуття опановують його серце під час молитви; щось щемить у нього в глибині душі — і сам він не знає, що такого. Він молиться гаряче, по двох-трьох словах звичайної молитви він відступає від стародавніх, звичаєм усталених зворотів; якась нова, гарячіша, пориваюча молитва плине з його уст; уся громада, потрясена нею, паде ниць на землю, і сам він робить те саме.

Але слова не перестають плисти, темно робиться кругом, чорні хмари покривають небо, громи починають бити, блискавиці палахкотять і облітають увесь небозвід осліпляючим огнем, земля здригається — і разом, звільна перехиляючись, святий камінь рушається з місця і з страшенним лускотом валиться на нього.

— Що се може значити? — питав сам себе Захар, роздумуючи над своїм сном. — Щастя чи нещастя? радість чи горе? — Але він сам не міг знайти відповіді на те питання, тільки сон лишив по собі важке прочуття, якусь хмару суму на чолі.

Як би ви потрактували сон? Із чим пов’язані події, які наснилися Захарові Беркуту?

Швидко справдилось це прочуття! Саме пополудні настигли страшні, несподівані вісті до Тухлі. Пастухи з полонини прибігли без духу, голосячи, що бачили якусь бійку коло боярського дому, якусь громаду незвісних чорних людей і чули незрозумілі, роздираючі крики. Майже вся тухольська молодіж, уоружившись у що хто міг, побігла на місце бою, але зупинилась оподалік, побачивши кроваве і трупами вкрите побоєвище, а боярський дім окружений хмарою монголів. Не було сумніву, всі молодці погибли в нерівній боротьбі з тими наїзниками. Не знаючи, що діяти, молодіж вернулася, розносячи страшну вість. Почувши її, затремтів старий Захар, і гірка сльоза покотилася по його старім лиці.

Чому така реакція старого Беркута на погані звістки?

Чи можна стверджувати, що Захар Беркут володів ораторськими здібностями?

Якими словами він переконує й водночас підбадьорює жителів громади?

Чому важливо вміти добре володіти словом, уміти переконувати?

— От і сповнився мій сон! — прошептав він. — В обороні свого села поляг мій Максим. Так воно й треба. Раз умирати кождому, але славно вмирати — се не кождому лучається. Не сумувати мені за ним, але радуватись його долею.

Так потішав себе старий Захар, але серце його скимідо глибоко: надто сильно, всею силою своєї душі він любив свого наймолодшого сина. Але швидко він скріпився духом. Громада кликала його, потребувала його ради...

— Що діяти? що починати? як боронитися? — гуло в народі. Одна думка переважала: вийти громадою перед тіснину і боронитися до остатньої краплі крові. Особливо молодіж наставала на те...

...Коли гамір трохи втишився, заговорив Захар Беркут.

— Хоч то воєнне діло — не моє діло і не мені, старому, радити про те, до чого не можу приложити своїх рук, — але все-таки я думав би, що не велика наша заслуга буде, коли відіб’ємо монголів, особливо зваживши, що се нам не так-то й трудно зробити... Не відбити, але розбити їх — се повинна бути наша мета!

Громада з увагою слухала слів свого бесідника, і молодіж, податлива на все нове та несподіване, готова вже була пристати на ту раду, хоч і не знала, як можна її виконати. Але многі голоси старців обізвалися против неї.

Тим часом почала збиратися й озброєна молодь із сусідніх громад... Ще не встигли тухольці розпочати нараду, як побачили наближення вершника — це була Мирослава.

— Мирослава, дочка нашого боярина! — закричали тухольські молодці, не можучи відвести очей від прегарної, смілої дівчини. Та вона, очевидячки, й не дивилась на них, але, лишивши свого коня там, де з нього злізла, живо почала озиратися за стежкою, куди можна би спуститися в долину. Швидко її бистрі очі відкрили таку стежку, майже зовсім укриту серед широкого, чепіргатого листя папороті та колючих ожин. Певним кроком, мов відроду до того привикла, зійшла стежкою в долину і наблизилася до громади.

— Здорові були, чесна громадо, — сказала вона, злегка паленіючи. — Я спішила звістити, що монголи надходять, перед вечером будуть тут, то щоб ви приготовилися їх приняти.

Мирослава звернулася до Захара Беркута.

— Позволь, чесний батьку, — заговорила Мирослава тремтячим з внутрішнього зворушення голосом, — сказати поперед усього, що син твій живий і здоров.

— Мій син! — скрикнув Захар. — Здоров і живий! О боже! Де ж він? Що з ним діється?

— Не лякайся, батьку, тої вісти, котру скажу тобі. Твій син у монгольській неволі.

— В неволі? — скрикнув мов громом прошиблений Захар. — Ні, то не може бути! Мій син радше дасть на кусні порубати себе, аніж узяти себе в неволю. Се не може бути! Ти хочеш налякати мене, недобра дівчино!

Виразно процитуйте, із якою метою Мирослава прибула до тухольців.

Як ви оцінюєте її вчинок?

Мирослава розповідає, що Максим живий і придумав, як урятуватися від монголів...

— Він радив тухольській громаді не спиняти монголів перед тісниною, але впустити їх у кітловину. Тут можна обступити і вирубати до остатнього, а коли ні, то виморити голодом. Треба тілько поробити засіки в вивозі при водопаді і повиносити з села все добро громадське, збіжжя, хліб, худобу, а потім замкнути їх тут зо всіх боків. «Тут, — казав Максим, — побідите їх, або ніде інде!» Так радив Максим.

Уся громада з напруженою увагою слухала Мирославиної бесіди. Глибока мовчанка залягла над усіми, коли стихли її слова. Тільки Захар гордо випростувався, а далі наблизився до Мирослави.

Як Мирославі вдалося переконати Захара Беркута й тухольців?

Яку пораду від Максима передає громаді дівчина?

— Доню моя! — сказав він. — Тепер я бачу, що ти варта бути дочкою Захара Беркута! Се правдиві слова мойого сина, — з них віє його смілий дух! Тими словами ти здобула моє батьківське серце! Тепер я легше віджалую сина, коли небо післало мені замість нього таку доньку!

Тугар Вовк повів монгольську орду на мирне село і цим вчинком остаточно зрадив своїх земляків, а в очах Мирослави підтвердив чутки про те, що він зраджував неодноразово. Людей у селі монголи не застали, тож були розлючені ще більше, коли захотіли вийти за його межі, а тухольці перекрили всі шляхи до відступу. Оточені монголи змушені були заночувати в спаленому селі...

...І понад усім тим пеклом напівзакритим заслоною ночі, виривається вгору радісний оклик тухольців, жалібне виття монголів і страшні прокляття Бурунди-бегадира. Той скакав по майдані мов скажений, рвучи собі волосся з голови, а вкінці, не тямлячись з лютості, з голою шаблею прискочив до Тугара Вовка.

— Псе блідолиций! — кричав він, скрегочучи зубами. — Подвійний зраднику — се твоя вина! Ти запровадив нас у сесю западню, відки ми вийти не можемо!

Тугар Вовк полум’ям спалахнув на таку мову, якої він ще не чув відроду. Рука його мимоволі вхопила за меча, але в тій хвилі щось так глибоко, так важко заболіло його в серці, що рука ослабла, впала, мов глиняна, і він, похиливши лице й затиснувши зуби, сказав придушеним голосом:

— Великий бегадире, несправедливий твій гнів на вірного слугу Чінгісхана. Я не винен тому, що ті смерди опираються нам. Вели розложитися війську на ніч і відпочити, а завтра рано сам побачиш, що вони пирснуть перед нашими стрілами, як сухе осіннє листя перед подувом вітру...

— Добре, боярине, — сказав Тугар Вовк вкінці, — я зроблю по-твойому, але завтра все-таки мусиш створити нам дорогу з сеї западні, а ні, то горе тобі! Се моє останнє слово. Жду діл, а не слів від тебе!..

...Але де ж був Максим? Як жилось йому в неволі?

Максим сидів насеред тухольської вулиці, закований у тяжкі ланцюги, якраз проти своєї батьківської хати, лицем обернений до того подвір’я, на котрім він гуляв хлопчиною і ходив ще вчора вільний, занятий щоденною працею, а по котрім нині снувалися купи гидких монголів. Його привезли сюди на коні, а коли прийшов наказ тут зупинитися і спалити село, його скинули з коня на вулицю. Ніхто до нього не турався, не пильнував його, але про втечу не було й мови, бо купи монголів снувалися довкола, кричачи, руйнуючи, шукаючи за добичею. Максим не знав, що діється, і сидів непорушне на дорозі, мов кам’яний милевий знак...

Максим бачив, як здалеку горіла його Тухля.

...Мов мертвий, глядів Максим на пожежу: йому здавалось, що в його грудях щось обривається, щось палахкоче й ниє; а коли грянуло пожарище, повалилася покрівля, розсілися угла його рідної хати і бухнуло з розжеврілої огняної маси ціле море іскор під небо, — Максим скрикнув і зірвався на рівні ноги, щоб бігти кудись, рятувати щось, — але безсильний, мов підкошений, упав на землю й зомлів...

Аж коли бризнули на нього водою, обмили його лице і дали напитися, він позирнув довкола себе.

Від чого Максим зомлів? Чому Тугар Вовк злякався?

— Живий! живий! — зраділи монголи і нетямного, ослабленого підхопили попід руки і помчали до шатра боярина.

Аж злякався Тугар Вовк, побачивши ненависного собі парубка в такім страшнім і оплаканім стані... І за що він так зненавидів сього бідного хлопця?..

— Максиме? — сказав Тугар Вовк лагідно. — Що се сталося з тобою?

— Пусти мене! — простогнав слабим голосом Максим. — Дай мені вмерти в спокою!

— Максиме, хлопче, відки тобі думки про смерть? Я міркую, як би то його зробити вільним, а він про смерть! Устань, сядь ось тут, покріпись, я маю з тобою поговорити.

Хоча Максим наполовину не розумів, а наполовину не вірив словам і доброті боярина, то все ж таки ослаблення його, голод і втома надто голосно домагалися для його тіла покріплення, щоб він міг відкинути боярську гостинність. Кубок огнистого вина відразу освіжив його, немов розбудив його живу силу до нового життя; кусень печеного м’яса втишив його голод. Поки він їв, боярин сидів проти нього, додаючи йому ласкавими словами відваги й охоти до життя.

Що запропонував Максимові боярин?

Чому хлопець категорично не повівся на таку угоду?

— Дурний хлопче, — говорив він, — таким, як ти, треба жити, а не про смерть думати. Життя — дорога річ, і за ніякі скарби його не купиш.

— Життя в неволі нічого не варте, — відказав Максим, — краща смерть!

— Ну... так... розуміється, — мовив боярин, — але ж я кажу тобі, що можеш бути вільний.

— Зраджуючи свій нарід, ведучи монголів через гори... Ні, краще вмерти, ніж так заробляти на вільність!..

Тугар Вовк почав просити Максима поради, як звернутися до тухольців, щоб ті показали монголам прохід через гори. Але Максим був непохитний.

...В тій хвилі відхилилася запона намета, і швидким кроком ввійшла до намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

— Ах, ось він, ось він! — скрикнула вона. — Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів, мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів’ялої квітки...

— Мирославе, — сказав він відвертаючись, — чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть, — ти знов збудила в мені любов до життя!

— Милий мій! — сказала Мирослава. — Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!.. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі — хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.

— І хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрів?

— Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.

Які радісні звістки повідомляє полоненому Мирослава? Зацитуйте їх.

Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.

— Життя моє! — сказав він. — Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!

— Ні, Максиме! — сказала Мирослава. — Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.

— Яку силу? — спитав Максим.

— Слухай! — сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тілько десь далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.

— Гримить, — сказав Максим, — ну, і що ж з того?

— Що з того? — живо сказала Мирослава, — се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку... Слухай лишень!

І вона озирнулася, хоч усюди було пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги...

— Дівчино! чародійська появо!.. Ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.

— Ні, Максиме, ні, милий мій... Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!

Мирослава пропонує Максимові втекти, треба тільки перевдягнутися в її вбрання. Проте він навідріз відмовляється...

...Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив раду Тугара Вовка про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.

— А що? — сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.

Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.

— Все добре, тату, — сказала вона, — тілько...

— Тілько що?

— Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.

— Ну, то чорт його бери! — відворкнув гнівно боярин.

— Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети: з тим перстенем варта пропустить його.

— О, дякую тобі, донечко, за добру раду! «Заведи його до тухольців», а то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.

Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами.

— Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима. — Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстінь!

— Ні, Мирославо, не бійся за мене! — сказав Максим. — Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.

Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль...

Чому план Мирослави щодо батька й коханого не спрацював?

Якими були відповіді чоловіків? Чим вони різняться?

12. Чи подобається вам Мирослава? Чим саме?

13. Поміркуйте, яка роль сну Захара Беркута на початку частини VI.

14. Як Мирославі вдалося переконати Захара Беркута у своїх чистих намірах? Що саме змусило його повірити доньці ворога?

15. Чи мав Захар Беркут рацію, коли на раді наполягав, що ворога треба розбити вщент? Чому ви так вважаєте?

16. Як ви ставитеся до вчинків Тугара Вовка? Чому Бурунда-бегадир назвав Тугара Вовка подвійним зрадником?

17. Чи є надія, що Тугар Вовк зміниться?

18. Як ви оцінюєте вчинок Мирослави, яка проникла в табір монголів і окрім доброї вісті, запропонувала Максимові план втечі?

19. Чому Максим не захотів перевдягатися в одяг Мирослави і втечею врятувати своє життя?

20. Обґрунтуйте слова Максима: «Що моє життя! Я не стою о життя! Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть».

21. Об’єднавшись у групи, підготуйтеся до виразного читання за ролями найцікавішого для вас уривка VI частини повісті й візьміть участь у конкурсі на найкращого читця.

22. Об’єднайтеся в групи і виконайте одне із завдань на вибір. За допомогою улюбленого комп’ютерного додатка спробуйте:

  • а) відтворити момент появи Мирослави серед тухольців (зобразити її одяг, поставу тощо);
  • б) зобразити сучасного Захара Беркута;
  • в) схематично чи у вигляді колажу відобразити історію, культуру та побут історичного періоду, описаного у творі.

VІІ

Мирослава навчила тухольців робити зброю — метавки. Тим часом Тугар Вовк запропонував Захару Беркуту обміняти Максима.

...Прикликано боярина, і Захар устав, щоб оголосити йому відповідь громади. З смертельною тривогою в серці гляділа на нього Мирослава: вона, бідна, все ще надіялася, що тухольці схотять викупити її Максима.

Чому в життєвих ситуаціях варто розуміти, коли прислухатися до розуму, а коли — до серця?

Як ти оцінюєш рішення Захара Беркута?

— Розумно, — звісна річ: по-свойому розумно — захвалював ти нам, боярине, згоду зі своїм начальником. Ми й не дивуємось тобі: твій обов’язок був так говорити, у всім сповняти волю того, кому ти служиш. Послухай же тепер, що на те каже наш хлопський, громадський розум. Коли б діло йшло тілько між мною а твоїм бегадиром, то я радо віддав би йому все, що маю, навіть свою власну стару голову, за увільнення сина. Але ти радиш нам нерівну заміну, при якій скористати можу тілько я сам і мій рід, але стратити мусить не тілько одна громада, а всі ті громади, через які мусить іти ваш похід. Чи можна ж так мінятися? Яка користь верховинським і загірним громадам із мого сина? А випустивши вас із сеї долини, ми випустимо згубу на ті сусідні, з нами сполучені громади. Ми зобов’язалися боронити їх від вашого нападу, і на таке наше слово вони прислали нам свою поміч — п’ятсот добірних молодців. Обов’язок наш витривати на своїм становищі до остатньої хвилини, — і так ми зробимо. Може бути, що бог судив вам побіду над нами, і в такім разі ми не спинимо вас; тілько ж знайте, що лише по трупі остатнього тухольця ви зможете вийти з сеї долини. Та хто знає, може, побіда судилася нам, а тоді знайте й ви, що, ввійшовши в нашу долину, ви всі ввійшли в могилу, що навіть трупи ваші з неї ніколи вже не видобудуться. Або ми всі погинемо, або ви всі — іншого вибору нема. Се наша відповідь.

Тугар Вовк повертається до монгольського табору, незважаючи на благання дочки залишитися з тухольцями...

...Захар зупинився перед Сторожем і пильно почав дивитися на нього. Тихо було довкола.

Захар Беркут молився до Сторожа й просив допомоги.

Тухольці повалили камінь на землю так, щоб він перегородив гірський потік. Тепер вода, прибуваючи, буде затоплювати це місце.

— Живо, діти, живо! — заохочував Захар, стоячи над потоком і допомагаючи то своєю радою, то руками до роботи. — Затикайте, замуровуйте потік, поки ще вода не прибула. В горах, мабуть, дощі впали великі, живо прибуде повінь, а тоді трудне було би наше діло. А стіну вивести треба рівно з отсими обривами заввишки, — побачимо, що вдіє сила Чінгісхана проти сили води.

Робота йшла прудко. Незабаром потік був зовсім замурований...

...Радісно глядів Захар на їх роботу і на їх діло, в його очах світилася певність побіди.

А втім, на сході, над монгольським табором, кровавою загравою розжеврілися хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко, викотилося сонце на небо і глипнуло на занятих своєю роботою тухольців. Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив піднесеним голосом:

— Сонце, великий преясний володарю світа! відвічний опікуне всіх добрих і чистих душею! Зглянься на нас!.. Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь до тебе всім серцем: дай нам побідити!

Він замовк. Слова його, горячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі. Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потока і, мов надумавшись, покинула бити собою в кам’яну гать, а повернулася взад.

Величний Сторож. Худ. Мар’яна Дячинська

До речі, один із віршів Івана Франка має назву «Каменярі».

Митець прагне розбити скелю, яка заступила шлях до вільного життя українців. Звідси й друге ім’я Івана Франка — Каменяр.

Тому митець «поселив» своїх героїв серед могутніх скель у Тухлі, які приворожили його.

VIII

У шатрі Тугар Вовк розмовляв з Максимом Беркутом. Юнак відповідав бояринові з гідністю.

— Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само, як я. Мусиш волити їх волю.

— Але що ж я їм удію?

— Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.

— Ти? Мені? — скрикнув здивований боярин. — Що ж ти можеш зробити для мене?

— Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки і вийти з сеї долини...

Як ви вважаєте, із якою метою вступає Максим у діалог із Тугаром Вовком і розповідає йому про вихід з котловини?

Чи повірили ви в зраду Максима? Відповідь обґрунтуйте.

Із якою метою Максим вдає зрадника?

— Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду»?

— Що діяти, — сказав знов так само Максим, — як не можна додержати присяги, то не можна!

— І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? — скрикнув гнівно боярин.

— Боярине, — відказав терпко Максим, — не згадуй про неї!

— А видиш, як тебе се вкололо! — сказав боярин. — Видно, що я правду кажу.

— Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби..?

— Якби що? Чому не договорюєш? — скрикнув Тугар Вовк.

Максим каже Тугарові Вовку, щоб той ішов до Бурунди і просив, аби йому розкували кайдани.

У цей момент здригнулася земля, і Максим зрозумів, що це тухольці працюють.

Повернувшись, боярин повідомляє, що монголи пристали на план Максима, тож справу не варто відкладати. Два монгольські ковалі швидко розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги.

У городі батька Максим показує те місце, яке стане нібито порятунком для монголів. А сам розуміє, що з кожною хвилиною вода розливалася чимраз ширше на рівнині. Бурунда наказує монголам копати.

Тимчасом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб виняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила відвіку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.

— Рабе, що се значить? — скрикнув на Максима Бурунда.

— Що ж, бегадире, — відмовив Максим, — видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки? Розбивайте плиту! — скрикнув він до монголів, — нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!

Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.

— Гримайте ліпше! — кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний удар, і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.

— Видиш, бегадире! — сказав Максим. — Скажи сам, чи обдурював я тебе?

Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом набігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму.

— Спиніть воду, спиніть воду! — кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм’якла і розпливалася болотом у руках монголів — така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини!

— Рабе! — сказав Бурунда до Максима. — Чи се твій вихід?

— Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? — відповів Максим.

Бурунди нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.

Чи вдалося Максимові обдурити монголів?

Які риси характеру Максима виявляються в цьому епізоді?

— Бегадире, — сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забирається вертати до свойого намету, — пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід.

— І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не борше11!

11 Борше — (діал.) швидше

І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла і його дружина.

Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне...

— Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Побіда мусить бути наша!

Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого метавками... Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних розказів і поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки безоружний, невольник, і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку.

Чому Тугар Вовк хоче смерті? За чим жалкує?

У чому мудрість Максима? Як ви розумієте виокремлені слова?

Чи погоджуєтесь ви з Максимом Беркутом?

Максим каже Тугарові Вовку, що до вечора вода заповнить котловину.

— Але до того часу вони можуть розсікти нас.

— Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тілько винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь.

У цей час Бурунда наказує стріляти в тухольців затроєними стрілами.

Вода доходила вже до пояса... Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи каміння на купу. Вкінці каміння зовсім не стало.

— Годі вам, хлопці, тягати каміння, — сказав до своїх вояків Бурунда. — Стрільці з луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо здобути се становище, видряпатися горі сею стіною, хоч нехай тут і небо валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу!

— Бегадире, — сказав Максим через уста Тугара Вовка, — туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору.

— Мусить бути! — скрикнув Бурунда і кинувся в воду... Тільки ж під самою скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скалою не було ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне.

Вода прибувала дуже швидко...

IX

— Як думаєш, боярине? — спитав нараз Бурунда Тугара Вовка. — Що буде з нами?

— Всі погинемо, — відповів Тугар Вовк спокійно.

— І я так думаю, — потвердив Бурунда. — І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!..

...Вся тухольська громада зібралася тепер перед тим остатнім ворожим становищем... Високо на скалі стояв старий Захар, не зводячи очей із свого сина, що стояв між ворогами і зручними рухами обминав густі стріли та каміння. А віддалік, серед тих, що стріляли, стояла

Мирослава, а погляди її летіли бистріше, ніж її стріли, в ворожу купу, серед якої тепер стояло все, що було найдорожче їй у життю: батько й Максим. За кождою пущеною з тухольських луків стрілою завмирало її серце...

— Бегадире, — сказав до Бурунди Тугар Вовк, — чи не можна нам як-небудь спасти своє життя?

— Нащо? — сказав понуро Бурунда.

— Все ж таки життя краще, ніж смерть!

— Правду кажеш, — сказав Бурунда, і очі його заблищали не жадобою життя, але радше жадобою пімсти. — Але що ж нам діяти? як рятуватися?

— Може, схочуть тепер за свого полоняника дарувати нам життя і вольний вихід?

— Спробуймо! — сказав Бурунда і, вхопивши рукою за груди Максима, витяг його перед себе. Біля нього став Тугар Вовк і почав махати білою хусткою.

— Тухольці! — закричав він, звертаючись до берега.

Порівняйте поведінку Бурунди-бегадира та його війська під час потопу, використавши цитати з тексту

Як характеризує Бурунду така його репліка: «І що найдужче мене лютить, так се те, що погинемо без бою, без слави, мов коти, кинені в ставок!»?

Який художній прийом використав Іван Франко в наведеному реченні? Із якою метою?

Тихо стало довкола.

— Кажи їм, що, коли хотять мати сього раба живого між собою, нехай дарують нам життя і пустять свобідно! Коли ж ні, то ми зуміємо загинути, але й йому, тут-таки перед їх очима, смерть буде.

— Тухольці! — кричав Тугар Вовк. — Начальник монголів обіцює вам віддати вашого полоняника живого й здорового і жадає, щоб ви за те нас, кілько нас іще лишилося, випустили живих і здорових із сеї долини! В противнім разі жде вашого сина несхибна смерть.

Немов хотячи доочне показати їм усю правдивість тої погрози, Бурунда підняв свій страшний топір над головою безоружного Максима.

Вся громада стала мов без духа. Затремтів старий Захар і відвернув очі від того виду, що різав його серце.

— Захаре, — сказали старі тухольці, обступаючи його. — Ми думаємо, що можна приняти се предложения. Сила монгольська знищена, а тих кілька людей не можуть нам бути страшні.

— Не знаєте ви, браття, монголів. Між тими кількома людьми є їх найстрашніший начальник, і сей ніколи не дарує нам загибелі свойого війська. Він наведе нову силу на наші гори, і хто знає, чи ми тоді другий раз розіб’ємо її.

— Але твій син, Захаре, твій син! Уважай, що його жде загибіль! Глянь, сокира над його головою!

— Нехай радше гине мій син, ніж задля нього має уйти хоч один ворог нашого краю!

З плачем наблизилася Мирослава до старого Захара.

— Батьку! — ридала вона. — Що ти думаєш робити? За що ти хочеш погубити свого сина і... і мене, батьку? Я люблю твого сина, я присягла з ним жити і йому служити! Хвиля його смерті буде й моєю смертю!

— Бідна дівчино, — сказав Захар, — що я можу тобі порадити? Ти знаєш тілько чорні очі та стан хороший, а я дивлюсь на добро всіх. Тут нема вибору, доню!

— Захаре, Захаре, — говорили громадяни, — всі ми уважаємо, що досить того знищення, що сила ворожа вломана, і громада не бажає смерти остатніх. У твої руки складаємо долю їх і твого сина. Змилуйся над своєю кров’ю!

— Змилуйся над нашою молодістю, над нашою любов’ю! — ридала Мирослава.

— Можеш обіцяти їм на словах усе, щоб лише віддали тобі сина, — сказав один із загірних молодців. — Скоро тільки Максим буде свобідний, ти лише кивни на нас, а ми всіх інших пішлемо на дно раків годувати.

— Ні! — сказав обурений Захар, — се було б нечесно. Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров'ю! Досить, діти, тої бесіди! Заждіть, я сам пішлю їм відповідь своєю рукою!

І, відвернувши своє лице, він пішов до варехи, на якої лежав величезний камінь, і недрожачою рукою взяв за ужовку, що придержувала тоту вареху в плоскім положенню.

— Батьку, батьку! — кричала Мирослава, рвучись до нього. — Що ти хочеш робити?

Але Захар, мов не чув її крику, спокійно намірював вареху на ворогів.

Тимчасом Бурунда і Тугар Вовк дармо ждали на відповідь тухольців. Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.

— Е, що нам так довго ждати! — скрикнув наостанку Бурунда. — Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!

І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову. Але тут блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою... Убійча рука Бурунди, відтята одним замахом, оббризкана кров’ю, мов сухе поліно, упала в воду.

Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.

Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.

А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кипений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі, — і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.

Загибель Бурунди-бегадира. Худ. Мар’яна Дячинська

Як Захар Беркут пояснив свій вибір щодо можливості врятувати сина в обмін на життя Бурунди-бегадира, Тугара Вовка та залишків монгольської сили?

Чи по-батьківськи, на вашу думку, він учинив?

Як ви вважаєте, чому зрадник Тугар Вовк останньої миті вирішив урятувати Максима?

Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.

Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.

А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.

— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах. — Батьку Захаре! твій син живий! твій син вертає до тебе!

Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.

— Де він? де мій син? — спитав він слабим голосом.

Весь мокрий, але з лицем, роз’ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на беріг і кинувся до ніг батькові.

— Батьку мій!

— Синку, Максиме!

Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.

— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.

— Нічого, синку, нічого, — сказав потихо, з усміхом Захар. — Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: «Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!»...

...Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.

— Мирославо! Мирославо! серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки, — прокинься!..

— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.

— Не згадуй про нього... Той, що важить правду й неправду, важить його добрі і злі діла... Молімося...

Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.

— Але ходи, Мирославе, — сказав Максим, — ось наш батько, та й той покидає нас.

Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.

— Клякніть коло мене, діти, — сказав він потихо, слабим уже голосом. — Доню Мирославе, твій батько поляг, — не судім, чи винен, чи не винен, — поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...

— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй.

— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! У тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв’язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде злигодні і не розірве свого сердечного зв’язку з чеснотою й людяним норовом!

І Захар холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.

— А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб’ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робучого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам’ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!

Знайдіть і прочитайте слова Захара Беркута, які є ідеєю повісті.

Виразно й емоційно перечитайте віщування Захара Беркута. Зверніть увагу на мовні особливості цієї промови: частотність уживання сполучників і питальних та окличних речень, старослов’янізмів («грядущий»), фразеологізмів («всі за одного, а один за всіх»; «відчужиться брат від брата») тощо.

Якого ефекту досягає автор, використовуючи ці мовні засоби?

Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати.

Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам’яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували.

«Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю...». Худ. Мар’яна Дячинська

Багато змінилося від того часу... Давне громадство забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?

* * *

Іван Нечуй-Левицький, прочитавши «Захара Беркута», писав Франкові: «Талант Ваш міцний, і він ще далі буде розвиватися. Повість читається з великою охотою і приємністю...»

23. Чи погоджуєтеся ви зі словами Івана Нечуя-Левицького? З якими почуттями читали повість ви? Чому?

Героїко-романтична історична повість — це епічний твір на історичну тематику про героїчні події, зображені в романтичному ракурсі.

Історичну повість побудовано на історичному сюжеті, у якому відтворюють певну епоху, характеризують її діячів. Такі твори мають історичний колорит — наявність прикмет історичного минулого: імена людей (Тугар Вовк, Бурунда та ін.), історичних постатей (Чингісхан, Батий та ін.), описи тогочасних звичаїв, згадки про історичні події тощо.

24. Ще раз прочитайте віщування Захара Беркута наприкінці повісті. Знайдіть у відповідній літературі чи в інтернеті історичні факти, які підтверджують передбачення головного героя.

25. Визначте тему й ідею твору «Захар Беркут». Поясніть, як ви розумієте основну думку твору — «Сила народу в єдності». Чи актуальна вона нині?

26. Дайте назву кожній частині твору одним словом або словосполученням. Запишіть план у зошит. Чому, на вашу думку, Іван Франко саме так назвав свій твір?

27. Розгляньте мем із соцмереж. Чи доречним й актуальним є запитання Івана Франка? Відповідь обґрунтуйте.

28. «Що? Де? Коли?» Дайте відповідь на запитання, продовжуючи речення: «Іван Франко описав події, які ...»

29. Які дві сюжетні лінії можна виокремити у творі? Зобразіть їх схематично.

30. Доведіть цитатами з тексту, що такою людиною, як Захар Беркут, варто захоплюватися та шанувати її.

31. Пригадайте й перекажіть епізод, де виявилася Мирославина мудрість у веденні бойових дій. Які ще епізоди свідчать про меткий розум дівчини?

32. Чи правильно вчинила Мирослава щодо батька? Чи мала донька право на такі рішення?

33. У чому полягав план Максима? Доведіть, що юнак кмітливий.

34. Проаналізуйте подану таблицю і дайте відповідь на запитання «Чи вдалося героям зробити свій життєвий вибір?»

Герой

У чому полягав життєвий вибір?

Мирослава

• між любов’ю до батька та коханням до Максима;

• між почуттям поваги до тухольської громади та почуттям любові до краю, у якому народилася

Максим

• між життям і смертю

Тугар Вовк

• між славою й владою та чесним ім’ям і любов’ю до доньки

Захар Беркут

• між життям сина та життям багатьох людей

35. Хто з героїв твору є явним лідером? Чому ти так уважаєш?

36. Укладіть записник порад лідера, скориставшись цитатами з твору.

37. Виберіть одне із завдань і виконайте його.

А. Уявіть, що вам довелося писати музику до кінофільму за повістю «Захар Беркут». Поміркуйте, який за настроєм, темпом, ритмом музичний супровід ви написали б до кожного розділу. Які музичні інструменти використали б?

Б. Уявіть, що учням вашого класу поталанило взяти участь у створенні фільму за повістю Івана Франка «Захар Беркут». Поміркуйте, хто з ваших однокласників / однокласниць і яку роль змогли б зіграти в ньому найкраще. Обґрунтуйте свій вибір.

38. Перейдіть за QR-кодом або покликанням, що подані на с. 47, і дізнайтеся більше про митця, зокрема й у проєкті «Франко від А до Я». Запишіть три найцікавіші, на ваш погляд, факти з життя Івана Франка.

39. Відобразіть злети і падіння (успіхи й невдачі) письменника у вигляді графіка чи діаграми.

40. Літературна гра «Іван Франко. “Захар Беркут”» допоможе підготуватися до діагностувальної роботи. Пограйте в неї з однокласниками.

ЛІТЕРАТУРНА ГРА «Іван Франко. “Захар Беркут”»

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка

Зміст

buymeacoffee