Зарубіжна література. 9 клас. Кадоб’янська

5.3. Бернард Шоу (1856-1950)

Джордж Бернард Шоу (1856-1950), ірландець за походженням — найбільш уславлений після Шекспіра драматург, що писав англійською мовою.

Засновник театру ідей, Бернард Шоу все життя займався питаннями теорії драми і втілював свої погляди у власних творах. Його новаторство полягає в тому, що театр для Шоу — засіб виховання свідомості людей. Велику роль у своїх трагікомедіях драматург надавав парадоксу, навколо якого розгорталася дія. Шоу ніби усунув бар’єри між театром і політикою, його сатиричні п’єси — зброя в боротьбі за власні ідеали. Внесок Бернарда Шоу в розвиток драматургії XX століття важко переоцінити. У 1925 році драматург одержав Нобелівську премію.

Бернард Шоу написав близько п’ятдесяти п’єс, які досі користуються популярністю.

Джордж Бернард Шоу

«Мене шануватимуть як драматурга так само довго, як Арістофана, і ставитимуть поряд із Шекспіром і Мольєром або забудуть як блазня ще до кінця століття», — сказав про себе Бернард Шоу.

Моральну атмосферу своєї сім’ї Шоу потім відтворив у трагікомедії «Дім, де розбиваються серця».

Ще одна риса світогляду Шоу винесена з дитинства — релігійне вільнодумство. Він виховувався в родині, байдужій до релігії, діти в ній навіть не відбували конфірмації.

У XXI столітті його ім’я стоїть поруч з іменами найвидатніших драматургів світу.

5.3.1 Життєвий і творчий шлях Бернарда Шоу

Народився Джордж Бернард Шоу 26 липня 1856 року в Дубліні, столиці Ірландії, яка на той час була однією з Британских колоній. Його батько, комерсант-невдаха, запив. Мати, обдарована співачка і піаністка, розчарувалася у шлюбі. Батьки часто сварилися, не приділяли достатньої уваги дітям (у Шоу були ще дві сестри). Хлопчик почувався самотнім та покинутим.

Про своє навчання в школі майбутній драматург висловився так: «У школі я не навчився нічого і багато що забув». Знання хлопчик здобував самостійно: захоплювався музикою й живописом, багато читав — Біблію, казки, Шекспіра, Діккенса.

Коли Шоу виповнилося 15 років, мати взяла з собою сестер і переїхала до Лондона, де заробляла на життя приватними уроками музики. Юнак змушений був дбати не тільки про себе, а й про хворого батька. Він покинув школу і почав працювати, спершу клерком, потім касиром у земельній конторі. Кар’єра його складалася успішно, проте Шоу мріяв зовсім про інше — його покликанням були музика й література. Водночас ті перші роки самостійного життя виховали в ньому незалежність, твердість духу, уміння переносити удари долі.

У 1876 році Бернард Шоу поїхав до Лондона, щоб попрощатися з сестрою, яка помирала від сухот. Більше він на батьківщину не повернувся, хоча саме Ірландія, де всі соціальні, національні й релігійні суперечності епохи виявлялися особливо гостро, сформувала його характер - одночасно бурхливий і глузливо-спокійний, в якому поєднувалися жага справедливості й уїдливий скептицизм.

У Лондоні перед Шоу відкрилися нові можливості для розвитку та самоосвіти. Годинами просиджував він у читальному залі Британського музею, відвідував виставки, концерти, театральні вистави.

Парадокс — незвичне твердження, що часто суперечить загальновизнаним, традиційним уявленням, так званому «здоровому глуздові». Руйнуючи загальноприйняте, звичне, парадокс викликає здивування, іноді навіть спротив, проте спонукає замислитись і сприйняти або відкинути нову точку зору. Оригінальна, парадоксальна думка часто афористична, сповнена гумору, іронії.

Зацікавившись Ібсеном як реформатором європейського театру, Шоу написав книжку «Квінтесенція ібсенізму» (1891). Він побачив в Ібсені великого новатора не тільки в драматургії, а й у розвиткові нових суспільно-етичних принципів і понять. Головну мету «ібсенізму» Шоу вбачав у викритті буржуазної моралі, у руйнуванні фальшивих ідеалів. Новаторство Ібсена в галузі драми виявляється, на думку Шоу, у наявності гострих конфліктів і розумних, тонких дискусій. Дискусія стає невід’ємною частиною сучасної драми.

Наприкінці 70-х років Бернард Шоу остаточно обрав шлях професійного літератора. Він змушений був приймати матеріальну допомогу від матері, щоб мати змогу писати. У 1879-1883 роках Шоу написав п’ять романів, від яких залишились самі назви. Він згадував, що йому відмовили в публікації 60 видавництв.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Саме в цей час сформувалися і соціальні погляди Бернарда Шоу. Він брав активну участь у діяльності Фабіанського товариства — соціал-реформістської організації, назва якої походить від імені римського полководця Фабія Кунктатора, який завдав вирішального удару карфагенському вождю Ганнібалу саме тому, що перед цим довго вичікував і не поспішав. Такої ж тактики щодо капіталізму й пропонували дотримуватися фабіанці. Вони вважали, що соціалізм можна побудувати шляхом поступових реформ, а не соціальних революцій.

У 80-90-ті роки Бернард Шоу працював літературним рецензентом, театральним оглядачем і музичним критиком у кількох газетах і журналах. Блискучі й оригінальні за викладом думок і парадоксальні за формою статті, підписані буквами G. В. S., привернули увагу публіки.

Шоу приваблювала можливість використати сцену для пропаганди своїх ідей. Він мріяв про таку драму, яка могла б поставити перед глядачем нагальні питання сучасності. Нічого подібного на англійській сцені того часу не було: за винятком традиційних шекспірівських вистав, у репертуарі театрів переважали мелодраматичні та псевдоісторичні п’єси.

Зі своїх перших кроків у драматургії Шоу виступив реформатором жанру. Тематика його творів була абсолютно новою. Якщо його сучасники боялися потурбувати публіку гострими суспільними питаннями, Шоу навпаки намагався виявити соціальне зло або суспільні забобони, атакувати й перемогти їх.

У 1885 році Шоу створив свою першу п’єсу «Будинки вдівця», з якої почалася «нова драма» в Англії. Потім з’явилися «Серцеїд» (1893) і «Професія місіс Воррен» (1893-1894), усі вони ввійшли до циклу «Неприємних п’єс».

Обкладинка англійського видання п’єси «Професія місіс Воррен»

Пружина дії — поступове «пізнавання» правди, викриття минулого місіс Воррен. У цьому відчувається значний вплив Ібсена.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Найвизначніша п’єса циклу — комедія «Професія місіс Воррен», зла сатира на вікторіанську Англію, виявилася настільки «неприємною», що її заборонили майже на двадцять років. Віві, респектабельна дівчина передових поглядів, раптом дізнається, що за її блискучу освіту заплачені «брудні» гроші, бо її матір — хазяйка будинків розпусти.

Як і Ібсен, Шоу виявляє глибоку невідповідність між видимістю й сутністю, зовнішньою респектабельністю і внутрішнім убозтвом своїх героїв. Місіс Воррен водночас і жертва суспільного устрою, заснованого на безжальній експлуатації людини, і його втілення, символ.

Драма закінчується тим, що Віві рішуче пориває стосунки з матір’ю. Образи місіс Воррен та Віві — значні психологічні досягнення Шоу. Образ Віві — перший позитивний образ у його творчості.

Сцена з вистави «Шоколадний солдатик», Театр Європи, Санкт-Петербург, 2015 р.

П’єса з успіхом ішла на сцені Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка під назвою «Шоколадний солдатик».

П’єси наступного циклу — «П’єси приємні», за словами самого драматурга, «менше торкаються злочинів суспільства», висвітлюючи в основному «його романтичні помилки та боротьбу окремих осіб із цими помилками».

Це драми «Зброя і людина» (1894), «Кандіда» (1894), «Обранець долі» (1895), «Поживемо — побачимо» (1895-1896).

П’єсі «Зброя і людина» Шоу зобов’язаний сценічним успіхом і загальним визнанням. Успіх її був сенсаційний. Серед глядачів був американський режисер Менсфілд, який поставив її в Америці, де вона теж пройшла з великим успіхом. В Австрії Оскар Штраус зробив з неї оперету «Галантний солдат», яка потім повернулася на англійську сцену під назвою «Шоколадний солдатик».

У цій п’єсі Шоу протиставляє «ідеаліста» й «реаліста», показує перемогу ділової людини над романтиком.

Важливою стороною п’єси стала її антивоєнна спрямованість.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Тодішній король Великої Британії Едуард VIII обізвав автора безумцем і, обурений, залишив залу під час перегляду антиромантичної комедії «Зброя і людина», у якій Шоу незадовго до Першої світової війни, у розпал шовіністичної імперської пропаганди, дозволив собі сміятися над самою ідеєю воєнної героїки.

Шоу з дружиною

Шоу писав п’єси, рецензії, виступав на мітингах із пропагандою соціалістичних ідей, був членом муніципальної ради округу, де він жив. Такі перевантаження призвели до різкого погіршення здоров’я. Якби не турбота його секретаря Шарлотти Пейн-Таузенд, з якою він одружився 1898 року, справа могла б закінчитися погано. За час хвороби він написав три драми, які дістали загальну назву «П’єси для пуритан». Це «Учень диявола», «Навернення капітана Брасбаунда» та «Цезар і Клеопатра». Пояснюючи в передмові смисл загальної назви, Шоу підкреслював, що він проти зведення усіх дій героїв до любовних мотивів.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

«Цезар і Клеопатра» — перша п’єса Шоу, де діють реальні історичні особистості, хоча традиційне уявлення про героя та героїню тут змінено, Клеопатра не велична цариця, як у Шекспіра, а розбещена дівчинка-підліток, а Цезар не схожий на легендарного героя, він хитрий старий політик. Шоу пародіює патетичний стиль, притаманний п’єсам на класичні теми.

«Учень диявола» — одна з найкращих і найбільш сценічних драм Шоу. У ній розповідається про події американської Війни за незалежність. В основі п’єси — парадокс. «Учень диявола», авантюрист і контрабандист Річард Даджен іде на шибеницю замість священика Андерсона, якого англійці вирішили повісити для залякування борців за свободу. А священик на чолі повстанців звільняє рідне місто й рятує Річарда.

У 1903 році Шоу створив комедію «Людина і надлюдина», а найкращу, найбільш відому свою комедію «Пігмаліон» — у 1912-1913 роках. Комедію було поставлено у «Театрі Його Величності», головну роль грала знаменита англійська актриса Стелла Патрік Кемпбелл.

У розпал Першої світової війни Бернард Шоу написав уїдливий антивоєнний памфлет «Війна з точки зору здорового глузду», який спровокував зливу звинувачень на його адресу.

Найсумніша п’єса Шоу «Дім, де розбиваються серця» (1913-1917), закінчена наприкінці Першої світової війни, відкрила новий період творчості драматурга.

Дія драми відбувається під час війни. Відповідальність за трагічні події сучасності Шоу поклав на англійську інтелігенцію, яка віддала долю Європи «під владу підступного невігластва і бездушної сили». На підтвердження цієї думки наприкінці п’єси виникає символічний образ корабля, що збився з курсу і пливе в невідомість із капітаном, який покинув свій капітанський місток, і командою, що байдуже очікує на страшну катастрофу.

Вен Хомер Нодс. Портрет Дж. Б. Шоу. 1915 р.

Надалі парадоксальність гротескових ситуацій і фантастичність художніх образів стають невід’ємною рисою драматургії Шоу.

У п’єсі «Дім, де розбиваються серця» реалізм Шоу набуває нових рис. Драматург звертається до символіки, філософської алегорії, фантастики, політичного гротеску.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Відмову від традиційної художньої і сценічної достовірності заради широкої філософської дискусії в пізній драматургії Шоу високо оцінив німецький новатор театру Бертольд Брехт, який назвав англійського драматурга «творцем інтелектуального театру XX століття».

Бернард Шоу дає інтерв’ю з приводу вручення йому Нобелівської премії. 1925 р.

У 1925 році Шоу було присуджено Нобелівську премію з літератури, від отримання якої він відмовився і передав гроші на переклади іншомовних творів англійською мовою.

Бернард Шоу — єдина людина, удостоєна водночас і Нобелівської премії з літератури (1925) і премії «Оскар» (1938) за сценарій фільму «Пігмаліон».

У 30-ті роки Шоу відвідав США, СРСР, Південну Африку, Індію, Нову Зеландію. Коли до влади в Англії прийшла лейбористська партія, для якої Шоу багато зробив, йому запропонували дворянство і титул пера, та він відмовився. У віці дев’яноста років письменник все ж таки погодився стати почесним громадянином Дубліна і лондонського округу Сент-Панкрас, де жив у молоді роки.

Дружина Бернарда Шоу померла в 1943 році. Після цього письменник усамітнився в маєтку в графстві Хертфордшир, де у віці 92-х років закінчив свою останню п’єсу «Мільярди Байанта» (1949).

До останніх днів Бернард Шоу зберігав ясність розуму. Помер він 2 листопада 1950 року.

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Для формування світогляду та естетичних поглядів Бернарда Шоу велике значення мало те, що за національністю він був ірландцем, а не англійцем. Шоу належить до групи так званих англо-ірландських письменників (представників літератури Великої Британії, які народилися в Ірландії і вважали себе ірландцями). Майже всі вони були сміливими новаторами в царині мистецтва слова. Оскар Вайльд, Вільям Батлер Єйтс, Джеймс Джойс — без цих імен неможливо уявити історію світової літератури XX ст.

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Розкажіть, які чинники вплинули на формування Бернарда Шоу як особистості.
• 2. Розкрийте, як оцінював Шоу роль Ібсена в розвитку нової драматургії.
• 3. Поясніть творче кредо Шоу-драматурга в роботі «Квінтесенція ібсенізму».
• 4. З’ясуйте, у чому полягає новаторство Бернарда Шоу в театрі.
• 5. Пригадайте визначення поняття «парадокс». Які функції виконує цей художній прийом у творах Бернарда Шоу?

5.3.2 «Пігмаліон»

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

Серед найвідоміших творів Бернарда Шоу — п’єса «Пігмаліон», яку автор назвав «романом у п’яти актах». В основу твору покладений античний міф про скульптора Пігмаліона, який вирізьбив із мармуру Галатею — жінку такої вроди, що закохався в неї і вмовив богів, щоб оживили статую. Спираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант подібної історії.

Професор фонетики Гіггінс, який у драмі Шоу виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі з полковником Пікерінгом, що він проведе науковий експеримент — за кілька місяців навчить вуличну квіткарку Елізу Дулітл правильної вимови і зробить так, щоб «її з успіхом могли прийняти за герцогиню».

За часів Шоу важко було вирватися з того соціального середовища, до якого ти належав від народження. Кожен мав ніби своє тавро: плебей, буржуа, аристократ. Проте експеримент Гіггінса дає блискучі результати. Еліза, яка знала лише лихо й злидні, в атмосфері поваги до її особистості виявляє надзвичайні здібності, розум, талант і почуття внутрішньої гідності. «Перетворення» Елізи, на думку Шоу покликане заперечити думку про те, що соціальні бар’єри нездоланні: насправді вони лише заважають людям реалізувати закладені в них можливості.

Однією з головних проблем п’єси Шоу «Пігмаліон» є питання функціонування мови в державі, більше того — становлення, нормування англійської мови. На початку XX століття для англійців чужою була рідна мова. У п’єсі «Пігмаліон» Шоу говорить про це прямо: «Можете ви показати мені хоч одну англійку, що розмовляла б як слід англійською? Тільки чужоземці... розмовляють нею добре».

Пігмаліон створює Галатею

Шоу безмежно вірить у культуру, знання, які, за словами «прозрілого» Гіггінса, «знищують прірву, що відділяє клас від класу і душу від душі».

Бернард Шоу у своєму заповіті пожертвував велику суму грошей на укладання нової англійської абетки, що сприяло б узгодженню між написанням і вимовою слів.

Шоу, сам за походженням ірландець, хоча й був палким патріотом своєї країни, життя присвятив очищенню, становленню англійської мови — «мови Шекспіра і Мільтона».

ВИСОКА ПОЛИЧКА

У період написання «Пігмаліона» Шоу захоплювався фонетикою. Він уважав, що ідеальна англійська мова, вивільнена від різних діалектів, може змінити мислення людини, зробити її вольовою, розумною, гуманною і благородною.

Англії був потрібен енергійний ентузіаст-фонетик, який міг би стати мовним реформатором, вивів би цю давню мову на рівень усенародного спілкування в межах однієї країни. Саме таким реформатором зображає Бернард Шоу у своїй п’єсі професора фонетики Гіггінса.

Дороті Дін (1859 — 1899), справжнє ім’я Ада Аліса Пуллен — красуня з ідеальним обличчям і фігурою, англійська театральна актриса і модель художника Фредеріка Лейтона. Ймовірно, вона була прототипом для персонажа комедії Бернарда Шоу «Пігмаліон» — Елізи Дулітл. Лейтон, майже на тридцять років старший за Дороті, захопився її красою. Вона стала його музою й улюбленою моделлю. Лейтон виховував Дороті, допомагав її акторській і світській кар’єрі.

Дороті Дін, імовірний прототип Елізи Дулітл

Гіггінс веде Елізу в аристократичне суспільство, і вона затьмарює світських дам не лише красою. Пігмаліон-Гіггінс, торкнувшись своїм різцем до цієї Галатеї, пробудив приспані в ній духовні й інтелектуальні сили, і його витвір виявився вищим і кращим за нього самого. Тут виникає характерна для драматурга тема бідності як сили, яка гальмує інтелектуальний розвиток людини. Із цією ідеєю пов’язаний справжній демократичний пафос п’єси Шоу.

Утім, «науковий» експеримент Пігмаліона-Гіггінса суперечить моральній відповідальності перед Елізою, долею якої він так безвідповідально скористався. Гіггінс порівнює свою роль із роллю Творця. Але для Шоу наслідувати дії Творця ще недостатньо. Він вважає, що творча діяльність людини повинна підпорядковуватися більш високій меті, ніж проста гра з життям. Фонетичний експеримент Гіггінса відбувається за принципом «людина для фонетики», а не «фонетика для людини». Еліза певний час є для нього лише дослідним матеріалом, і її внутрішній світ його не цікавить. Він не замислюється над тим, якою буде подальша доля його «Галатеї» і що їй робити з її розумом і красою у світі, де для неї немає місця.

Із п’єси «Пігмаліон» перейшов до широкого вжитку відомий англо-американський вигук «вау!», який використовує квіткарка Еліза Дулітл — представниця соціальних низів, до того, як пройшла шлях «від пацанки до панянки». Це варто пам’ятати тим, хто любить вигукувати «вау!».

Сцена з вистави «Пігмаліон» Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка (м. Київ)

Що ж робити з Елізою? Це питання постає не лише перед Гіггінсом, але й перед самим автором «Пігмаліона». Звичайно, можна знову повернути її на вулицю і примусити продавати квіти, можна, нарешті, видати її заміж за кого-небудь.

Утім, «Пігмаліон» не розважальна драма, і Шоу лише кепкує над своїм глядачем, натякаючи на можливість традиційної «щасливої розв’язки». Щоправда, в атмосфері комедії відчутні натяки на почуття кохання, що зароджується, хоча й не зовсім усвідомлено. Але Шоу не мав наміру завершувати свою п’єсу шлюбом «Пігмаліона» і «Галатеї». Одружитися з Гіггінсом, із Фредді чи з вельможним герцогом — мало для його героїні, справжнє покликання якої бути вільною людиною. Жанр п’єси-дискусії надає характеру пристрасної полеміки висловлюванням і вчинкам персонажів «Пігмаліона».

Сценічна та екранна історія п’єси «Пігмаліон»

Театральні вистави

• 1913 р. Перші постановки «Пігмаліона» у Відні та Берліні.
• 1914 р. Прем’єра «Пігмаліона» в Лондоні в Театрі його величності. У головних ролях: Стелла Патрік Кемпбелл і Герберт Бірб-Трі.
• 1957 р. Мюзикл «Моя прекрасна леді» на музику Фредеріка Лоу (в основу покладено п’єсу «Пігмаліон»), Нью-Йорк.
• 2000 р. «Пігмаліон» (переклад українською мовою Миколи Павлова). Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, Київ. Постановка Сергія Данченка.
• 2005 р. Мюзикл «Моя чарівна леді» Фредеріка Лоу, Київський національний академічний театр оперети.

Сцена з вистави «Моя чарівна леді» Київського національного академічного театру оперети

Екранізації

• 1938 р. «Пігмаліон». Фільм номінувався на премію «Оскар» у кількох номінаціях: приз отримав у номінації «Кращий адаптований сценарій» (серед авторів був і Бернард Шоу).
• 1964 р. фільм-мюзикл «Моя прекрасна леді» за мотивами п’єси Б. Шоу «Пігмаліон», номінований на «Оскар» у шести номінаціях.

5.3.3 Художній світ Бернарда Шоу

Бернард Шоу одного разу зауважив: «Театр не може тішити. Він не виконує свого призначення, якщо не виводить вас із себе». У цих словах драматург висловив сутність своїх драматургічних принципів.

Театр Бернарда Шоу часто називають театром ідей. Безумовно, ідеї у творах Шоу — найважливіше. Та є у його творах і цікаві характери, й оригінальні, несподівані сюжетні колізії. Проте у драматурга свої пріоритети: психологічна складність характерів, їхня емоційна насиченість.

Бернард Шоу написав перші п’єси у XX столітті. Англійський драматург створив новий тип інтелектуальної драми (яку він сам називав «драма-дискусія»), в основі якої — не стільки цікавий сюжет, скільки гострі зіткнення ідей, боротьба протилежних позицій у вирішенні морально-соціальних проблем.

Для сценарію фільму «Пігмаліон» Бернард Шоу написав кілька сцен, яких немає у першому варіанті твору. Ця розширена версія п’єси була опублікована й використовується в постановках.

Шоу на зйомках фільму «Пігмаліон». 1938 р.

Особливості творів Бернарда Шоу:

• автор подає до своїх п’єс розлогий коментар, який може навіть бути більшим за обсягом від самого художнього тексту;
• завжди є виписаними мовні характеристики дійової особи, що створюють її соціальний образ;
• п’єси закінчуються «відкритими фіналами»;
• п’єси є насиченими парадоксами на всіх рівнях тексту: словесні парадокси, своєрідна гра словами й поняттями, парадоксальність думок, характерів, ситуацій, іноді навіть всього сюжету;
• основою всіх творів є моральне, філософське, соціальне повчання, яке автор хоче передати своїм читачам або глядачам.

Стелла Патрік Кемпбелл

Бернард Шоу — один із найбільших європейських інтелектуалів. Він був свідком таких історичних подій, як Перша й Друга світові війни, Жовтневий переворот в Росії, прихід до влади Гітлера, і на кожну з них він відгукувався у виступах, статтях, інтерв’ю, а також у своїй театральній творчості. Творчість Шоу — розгорнута й всеохоплююча панорама інтелектуального та політичного життя Західної Європи і світу першої половини XX століття. З початку століття до 30-х років він був найвпливовішим драматургом Великобританії. Внаслідок його діяльності англійський театр пішов новим шляхом і знову, як за Шекспіра, став одним з вирішальних факторів розвитку світового театрального мистецтва.

Україна і світ

Українською мовою перекладали твори Бернарда Шоу М. Івченко, О. Мокровольський, Є. Ржевуцька, Ю. Будяк, М. Павлов, М. Опанащук, М. Овруцька та інші.

На українській сцені вперше поставив п’єси Бернарда Шоу Лесь Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) і театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922). Пізніше в театрі ім. І. Франка були поставлені «Свята Йоанна» (1924), «Учень диявола» (1948), «Шоколадний солдатик» (1974). Є в репертуарі театру й «Пігмаліон».

Нині вистави за творами Б. Шоу йдуть у багатьох театрах різних міст України.

П’єсу «Пігмаліон» переклав українською мовою Микола Павлов. На відміну від поширеної практики перекладу комедії з використанням суржику, жаргону чи діалекту, Микола Павлов інтерпретував соковитий «кокні» Елізи Дулітл, граючись з українською фонетикою.

Багаторічне листування актриси з драматургом покладено в основу п’єси американського актора і журналіста Джерома Кілті — тонкої, іронічної, щемливої п’єси «Милий брехун» (так Стелла називала Шоу в листах) про їхні жартівливі суперечки й щирі примирення, дошкульні насміхи та зворушливі освідчення.

Вистава «Пігмаліон» Одеського академічного театру музичної комедії ім. М. Водяного

ВИСОКА ПОЛИЧКА

Після смерті знаменитої англійської актриси Стелли Патрік Кемпбелл (1865-1940) у коробці з-під капелюшка знайшли товсту пачку листів. Це було її листування з видатним англійським драматургом Бернардом Шоу. Їх роман у листах — цей «прекрасний жах» — тривав понад тридцять років, до 1937 року, коли він у шести товстих конвертах повернув їй усі її листи. Після цього вони листувалися ще два роки.

У 1890-ті роки Шоу вперше побачив Стеллу на сцені й був вражений її грою та красою. Коли драматург задумав п’єсу «Пігмаліон», він вирішив, що найкращою Елізою буде саме Кемпбелл. Вона була вже недостатньо молода для ролі юної дівчини, проте Шоу писав цю роль спеціально для неї й не уявляв на її місці нікого іншого. Вона й зіграла Елізу у виставі, яку 1914 року на сцені Театру його величності в Лондоні поставив сам драматург. П’єса мала дивовижний успіх. Тільки у Театрі його величності пройшло 118 вистав.

Коли Бернард Шоу дізнався, що Пат Кемпбелл померла, він написав: «Вона була великою чарівницею, як їй удавалося справляти на людей настільки сильне враження, не знаю...»

Діалог літератур

В основу п’єси Бернарда Шоу «Пігмаліон» покладено «філологічний конфлікт» — роль мови і мовлення в житті людини, їхній вплив на її соціальний статус. Є п’єса, де йдеться про схожі проблеми, і в українській літературі. Це комедія Миколи Куліша «Мина Мазайло» (1928). Тільки героїня англійського драматурга намагається підвищити свій соціальний статус тим, що вивчає рідну мову, а герой комедії українського драматурга з цією ж метою вивчає мову чужу — російську, бо вважає, що рідна, українська, закриває йому перспективи кар’єрного зростання. Він навіть своє українське прізвище — Мазайло — хоче змінити на російське «Мазєнін», яке видається йому більш милозвучним. У комедії є сцени, де Мина намагається навчитися правильної російської вимови. Вони дуже схожі на ті, де професор Гіггінс вчить правильно говорити Елізу.

Бернард Шоу в п’єсі «Пігмаліон» зазначає, що англійська мова — це «мова Мільтона, Шекспіра й Біблії». Шекспір символізує велич мистецтва, Мільтон — свободу духу, Біблія — Божі заповіді; у поєднанні цих трьох начал у мові вбачає англійський драматург засіб духовного перетворення людини і суспільства.

У п’єсі «Мина Мазайло» Микола Куліш стверджує, що українська мова — духовна пам’ять народу, засіб пробудження національної гідності, людської свідомості, а також збереження національної та особистісної незалежності.

Бернард Шоу порушує проблему духовного пробудження людини за допомогою слова, мови; Микола Куліш розкриває пробудження моральної і національної свідомості через мову (Уля) і духовну деградацію людини в процесі відмови від усього вітчизняного (Мина Мазайло та інші).

Англійська мова тепер визнана в усьому світі і вважається однією з основних мов міжнаціонального спілкування. А для України проблема рідної мови й досі стоїть гостро.

Саме мова робить людину духовно звеличеною, благородною. Героїня Бернарда Шоу Еліза — проста дівчина, донька сміттяра — за короткий час опанувала рідну мову, стала справжньою герцогинею. Хотілося б сподіватися, що і ми, українці, усвідомимо значення рідної мови і вона посяде почесне місце в серцях і душах всіх наших співвітчизників. А «філологічний конфлікт» Миколи Куліша втратить свою актуальність і буде сприйматися як історичний.

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

• 1. Схарактеризуйте образ Елізи Дулітл за першими двома діями. Як мова передає характер персонажу? Конкретизуйте прикладами.
• 2. Поясніть, якими рисами наділив автор образ Гіггінса. Чим можна мотивувати його «експеримент» з Елізою?
• 3. Порівняйте інтер’єр вітальні Гіггінса з інтер’єром вітальні його матері. Які риси характерів героїв уяскравлюються за допомогою цього засобу?
• 4. Поміркуйте, втіленням якої моралі є у творі Альфред Дулітл. Чи можна зробити висновок про те, яка філософія — люмпенівська чи буржуазна — становить більшу небезпеку для суспільства, за Бернардом Шоу?
• 5. Простежте, як змінюється внутрішній світ Елізи у третій дії порівняно з діями першою та другою. Чим можна пояснити такі перетворення?
• 6. Проаналізуйте, чи всі дійові особи однаково ставляться до «експерименту» професора Гіггінса. Чому?
• 7. Пригадайте засоби творення комічного в художній літературі. Які з них і з якою метою використовує автор у своїй комедії?
• 8. Схарактеризуйте еволюцію образу Елізи в четвертій дії. Чи засвідчує вона вдалий експеримент Гіггінса?
• 9. Проаналізуйте, чи змінюється ставлення Гіггінса до своєї вихованки протягом твору. Чи є справжніми демонстровані «байдужість» і «грубість»? Про що таке поводження може свідчити?
• 10. Поміркуйте, яку роль у творі відіграє «дивовижна подія», що сталася з Альфредом Дулітлом. Над яким суспільним явищем змушує замислитися доля цього персонажа? Який символічний смисл вкладає автор в цей образ?
• 11. Поясніть, з якою метою Шоу використовує у драмі парадокс як художній прийом.
• 12. Проаналізуйте, на основі яких парадоксів побудовано драму «Пігмаліон».

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

Об’єднайтеся в групи й виконайте одне із запропонованих завдань:

• 1. Знайдіть у першій дії комедії «Пігмаліон» приклади «фонетичного» перекладу особливостей вимови Елізи Дулітл.
• 2. Схарактеризуйте міфологічну основу комедії «Пігмаліон». Дослідіть, які складові «вічного» сюжету використано драматургом, а які — переосмислено. Який новий зміст набуває відома історія і чим він зумовлений?
• 3. Поясніть, чим приваблює образ Елізи Дулітл. Виходячи з власної оцінки, запропонуйте свій варіант подальшої долі головної героїні твору.
• 4. Поміркуйте, які з парадоксальних характерів і ситуацій п’єси «Пігмаліон» є сучасними для XXI століття.

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

• 1. Доберіть музичне оформлення для вистави за комедією «Пігмаліон».
• 2. Знайдіть і подивіться фільм «Моя прекрасна леді», напишіть на нього рецензію.

ЗАВАНТАЖ ІНФОРМАЦІЮ

«Нова драма» — складне й цікаве явище в драматургії межі ХІХ-ХХ століть. У центр уваги «нова драма» поставила особистість, духовне життя якої визначає загальну атмосферу епохи. Зовнішня дія поступилася внутрішнім конфліктам. З’явилися нові герої, які протистоять не одне одному, а ворожій дійсності. Драма набула рис соціальних, філософських, психологічних. Фінал «нової драми», як правило, відкритий.

Генрік Ібсен — норвезький драматург, засновник «нової драми». У творчості Ібсена беруть витоки психологічна драма та філософська «драма ідей». «Ляльковий дім» — найвідоміша п’єса Ібсена. Її героїня Нора випадково з’ясовує: чоловік не любить її по-справжньому, а її затишний дім насправді ніщо інше як ляльковий будиночок. Молода жінка повстає проти того, щоб бути лялькою в ляльковому домі.

Бернард Шоу — англійський драматург ірландського походження. Творчість Шоу стала новим кроком у розвитку «нової драми», його називають творцем «інтелектуального театру» XX століття. П’єса «Пігмаліон» — запропонована драматургом версія давньогрецького міфу про Пігмаліона та Галатею. У Шоу професор фонетики Гіггінс, який виступає своєрідним Пігмаліоном, укладає парі, що він проведе науковий експеримент — за кілька місяців навчить вуличну квіткарку Елізу Дулітл правильної вимови і зробить так, щоб її вважали за герцогиню.

Ключові слова:

«нова драма», драма ідей, психологічна драма, «ібсенізм», парадокс, дискусія, відкритий фінал.