Зарубіжна література. 6 клас. Кадоб’янська

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Розділ 3. Дитинство і мрії

Усі ми родом із дитинства, і від того, як ми проживемо цей найкращий період свого життя, залежить, якими ми будемо, коли станемо дорослими. Герої коротких оповідань цього розділу: американець Джонні Дорсет — «вождь червоношкірих», англієць Джіп, якому пощастило побувати в «Чарівній крамниці», колекціонер марок Карас із Чехії — охоче поділяться з вами улюбленими іграми, заповітними мріями (які збуваються!), розкажуть про хобі, дружбу і навіть натякнуть, які книжки потрібно обов’язково прочитати в дитинстві, щоб жити яскраво і весело.

Опрацювавши цей розділ, ви:

  • прочитаєте найкращі твори зарубіжних письменників про дитинство, стосунки дітей з дорослими і ровесниками;
  • дізнаєтеся, що таке новела і чим вона відрізняється від оповідання;
  • оціните роль гумору, інтриги, діалогів, монологів та інших художніх прийомів, до яких вдається автор з метою захопливого діалогу з читачем / читачкою.

3.1. О. Генрі. «Вождь червоношкірих»

О. Генрі. Фото XIX ст.

О. Генрі (Вільям Сідні Портер) (1862-1910) — американський письменник, всесвітньо відомий як автор невеликих за обсягом творів — новел. Він є автором 287 новел.

За своє життя О. Генрі довелося побувати ковбоєм на ранчо, попрацювати в аптеці, служити в банку, потрапити до в’язниці, перш ніж до нього прийшли багатство і популярність.

Твори О. Генрі ось уже понад сто років поспіль приваблюють читачів захопливими сюжетами, м’яким гумором і щирою любов’ю до простих людей Америки — фермерів, ковбоїв, клерків, продавців — усіх тих, кого називають «маленькими людьми». Героями новел О. Генрі часто є ваші ровесники.

Обкладинка українського видання твору. XXI ст.

ЦІКАВО ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ

1. Вільям Портер був допитливим і навчався упродовж життя. Він самостійно вивчив іспанську, французьку, німецьку мови, багато читав.

2. Два роки, проведені в преріях Техасу, загартували Вільяма Портера фізично. А ще він удостоївся почесного обряду «посвяти в ковбої», який був згодом неодноразово описаний у його книжках.

3. Перш ніж стати письменником, О. Генрі освоїв чимало професій — фармацевта, агента з продажу нерухомості, кресляра, касира в Остінському національному банку. Остання посада відіграла фатальну роль у його долі: Портера звинуватили в розтраті грошей та ув’язнили.

4. У в’язниці Вільям почав писати короткі оповідання, які під псевдонімом О. Генрі розсилав у різні журнали. Декілька новел було опубліковано, і цей успіх окрилив його та дав надію на майбутнє. На свободу О. Генрі вийшов письменником, ім’я якого було добре відомим і популярним серед американських читачів.

3.1.1. Новела «Вождь червоношкірих»

ГОТУЄМОСЯ ДО ДІАЛОГУ

О. Генрі був винахідливою і творчою людиною. Він ніколи не впадав у відчай і знаходив вихід із найскладнішої ситуації. Такими ж є і більшість його літературних героїв. Кожна з його новел містить чудово окреслених персонажів, які своїми нестандартними вчинками підтримують читацький інтерес від початку твору й до його завершення.

Хоч би яким досвідченим був читач, навряд чи йому вдасться бодай загалом передбачити фінал твору цього письменника. Спробуйте перевірити це упродовж читання однієї з найвідоміших новел О. Генрі «Вождь червоношкірих».

ДІАЛОГ ІЗ ТЕКСТОМ

ВОЖДЬ ЧЕРВОНОШКІРИХ

Ми з Біллом Дрісколом були саме на Півдні, в штаті Алабама. І взяли ми собі в голову — викрасти дитину. Як казав згодом Білл, «тієї миті розум нам потьмарився». Та ба! Збагнули це ми вже потім.

У нас було разом доларів шістсот капіталу, а потребували ми ще, не мало не багато, дві тисячі, щоб провести шахрайську оборудку з земельними ділянками в одному місті на заході Іллінойсу. Ми обмірковували цю справу на готельному ґанку. Любов до своїх дітлахів, гадали ми, має бути особливо сильна в напівсільських містечках. Саме тому, а також з інших причин викрасти дитину тут набагато легше, ніж у радіусі дії газет, що відразу ж посилають перевдягнених репортерів і здіймають несусвітній галас. А Вершина — так звалось містечко — не могла загрозити нам нічим страшнішим за кількох констеблів та ще плохеньких собак-слідців і двох-трьох викривальних статей у «Щотижневому бюджеті фермера». Словом, справа була певна.

Ми вибрали нашою жертвою єдиного сина значного городянина, що звався Ебенезер Дорсет. Татусь був чоловік шановний, відомий жмикрут і заклятий ворог усіляких грошових пожертв. Синок був десятирічний хлопчисько, геть поцяцькований ластовинням, волосся він мав такого кольору, як обкладинка журналу, що його купуєш, чимдуж поспішаючи на поїзд. Ми з Біллом подумали, що Ебенезер останню сорочку з себе скине, а виплатить за сина дві тисячі доларів до цента. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді.

Тут і далі ілюстрації В. Зельдес

Милі за дві од містечка стоїть невисока гора, поросла густою кедриною. Потойбіч гори є печера. Туди ми понаносили харчів.

Одного вечора, коли зайшло сонце, ми під’їхали візком до будинку старого Дорсета. Хлопчисько гуляв па вулиці: шпурляв камінням у кошеня, що сиділо на паркані через вулицю.

— Гей, малий! — гукнув Білл. — Хочеш, покатаю та ще й дам кульок цукерок?

На відповідь хлопець пожбурив у Білла шматком цегли і влучив у самісіньке око.

— За це старий заплатить іще п’ятсот доларів, — сказав Білл, злазячи з візка.

Хлопчисько борюкався, як ведмідь середньої ваги. Та зрештою ми його таки запхнули на дно візка і поїхали. Привезли його до печери. Коня я прив’язав у кедрині, а коли стемніло, доправив візок у сусіднє село, за три милі, де ми його найняли, і вернувся назад пішака.

Констебль — поліцейський.

Канючка — птах родини яструбових.

Коли я зайшов у печеру, Білл саме заліплював пластирем садна й синці на своєму виду. За великим каменем, що заступав вхід у печеру, горіло вогнище. Хлопчисько, встромивши собі в руде волосся два канючині пера, стежив за казанком, де варилася кава. Він націлився на мене палицею і промовив:

— Проклятий блідолиций! Як смів ти прийти в табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

— Уже все гаразд, — сказав Білл, закачуючи колоші й обдивляючись синці на ногах. — Ми граємося в індіанців. Я — старий мисливець Генк і потрапив у полон до Вождя Червоношкірих. На світанку мене оскальпують. Мати божа! Ну й брикається ж цей хлопець!

Так, сер, хлопчисько розгулявся на всі боки. Жити в печері, ночувати біля вогнища — це була для нього цікава розвага; хлопець навіть забув, що він сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком, оголосив шпигуном і попередив, що, коли зійде сонце, мене засмажать живцем на вогнищі — хай тільки його воїни вернуться з походу.

Сіли ми вечеряти. Хлопчисько напхав повен рот хліба і шинки з підливою і почав без упину базікати. Він виголосив застольну промову такого змісту:

— Мені тут подобається. Я ніколи ще не ночував біля вогнища, але одного разу в мене був ручний опосум, а минулого дня народження мені сповнилося дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Пацюки з’їли шістнадцятеро яєць у зозулястої курки тітки Джіммі Тальбота. А справжні індіанці є в цьому лісі? Дайте ще підливи. Правда, вітер дме тому, що дерева колихаються? У нас було п’ятеро цуценят. Чому в тебе ніс такий червоний, Генку? Мій тато мав багато грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі оддухопелив Еда Вокера. Не люблю дівчат. Ропуху не можна брати руками: треба ловити шворкою. А що, воли німі? Чому помаранчі круглі? А ліжко у вас є у печері? Амос Маррей має на ногах по шість пальців. Папуга вміє розмовляти, а мавпи й риби не вміють. Скільки це дюжина?

Раз у раз хлопчисько згадував, що він червоношкірий, хапав свою палицю, яка правила йому за рушницю, і чалився навшпиньки до виходу печери — подивитися, чи немає поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час от часу він вигукував свій бойовий клич, від якого старого мисливця Генка проймали дрижаки. Хлопчисько настрахав Білла з самого початку.

— Вождю Червоношкірих, — питаю я його, — а додому тобі не кортить?

— Чого я там не бачив? — каже він. — Дома нудно. Школа остогидла. Мені подобається ночувати біля вогнища. Ти не одведеш мене додому, Зміїне Око?

— Поки що ні, — кажу я. — Поживемо трохи в печері.

— От і добре, — каже він. — Оце-το життя! Я ще зроду так не розважався.

Спати ми лягли десь біля одинадцятої. Послали долі вовняні й ватяні ковдри і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Що він утече, ми не боялись. Годин, мабуть, зо три він не давав нам заснути: щомиті схоплювався на рівні ноги, хапав свою рушницю і сичав на вухо мені й Біллові: «Цить! «Трісне в лісі суха галузка або зашелестить листя, а в його хлопчачій уяві — то підкрадається ватага розбійників. Зрештою я заснув неспокійним сном. Снилося мені, що мене викрав і прип’яв ланцюгом до дерева лютий рудоволосий пірат.

На світанку я прокинувся від страшного Біллового вереску. Я зірвався на рівні ноги. Вождь Червоношкірих сидів на грудях у Білла, вчепившись однією рукою йому в чуприну. У другій руці він тримав гострого ножа, що ми ним різали шинку, і, згідно з оголошеним учора вироком, таки справді силкувався зняти з Білла скальп.

Я одняв у хлопчиська ножа і знову поклав його в постіль. Але з тієї хвилини Білл занепав духом. Він лежав на своєму місці скраю, але вже ні разу не склепив очей, поки хлопець жив з нами. Я подрімав часину, та перед сходом сонця раптом згадав, що Вождь Червоношкірих присудив мене до страти на вогнищі, коли зійде сонце. Не думайте, що я нервувався чи боявся. Ні, але я сів, запалив люльку і притулився до стіни.

— Чого це ти так рано встав, Семе? — спитав Білл.

— Хто, я? — кажу. — Та щось у мене плече поболює. Дай, думаю, сяду, може, полегшає.

— Брешеш! — каже Білл. — Ти боїшся. Тебе мають спалити, коли зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. А він такий, що спалив би, якби знайшов сірника. Ох, який жах, Семе! Невже хто-небудь погодиться заплатити гроші, щоб йому вернули назад таке чортеня?

— Авжеж, — кажу я. — Саме коло таких розбишак батьки всією душею упадають. Ну, ви із вождем уставайте та варіть снідати, а я тим часом сходжу на гору та роздивлюся, що навкруги робиться.

Я виліз на вершечок нашої невеликої гори й озирнув околицю. Біля містечка я сподівався побачити загін здорових фермерів, озброєних косами й вилами, що вийшов на розшуки негідників, які викрадають дітей.

Замріяний дрімотний спокій оповивав ту частину Алабами, що лежала перед моїми очима.

— Мабуть, — сказав я сам собі, — вони й досі не довідалися, що вовки вкрали з кошари ягнятко. Боже, поможи вовкам! — І подався снідати.

Підходжу до печери, бачу: стоїть Білл, припавши до стіни, важко дихає, а хлопчисько заміряється на нього каменюкою з кулак завбільшки.

Шкураток — шматок шкіри.

— Він укинув мені за комір гарячу картоплину, — пояснив Білл, — і роздушив її ногою, а я дав йому ляпаса. Револьвер з тобою, Семе?

Я відняв у хлопця каменюку і так-сяк їх утихомирив.

— Я тобі цього не подарую, — каже хлопчисько Біллові. — Ніхто ще ніколи безкарно не вдарив Вождя Червоношкірих. Тож начувайся.

Поснідавши, хлопець виймає з кишені шкураток, обмотаний шворкою, і, розмотуючи її, виходить з печери.

— Що це він надумався? — стурбовано питає Біля. — Як ти гадаєш, Семе, він не збирається втекти?

— Не бійся, — кажу я. — Він, очевидячки, не з тих, що держаться хати. Але нам пора скласти план, як ми дістанемо викуп. Не видно, щоб у місті дуже хвилювалися, що він пропав. А може, вони того й не збагнули. Батьки, може, думають, що він заночував у тітки Джейн або в сусідів. У кожному разі сьогодні виявиться, що він зник. До вечора треба послати батькові листа, що ми згодні повернути його за дві тисячі доларів.

Цієї миті ми почули бойовий клич. Такий клич, мабуть, вигукнув Давид, коли нокаутував чемпіона Голіафа. Той шкураток, що Вождь Червоношкірих витяг з кишені, виявився пращею, і тепер він крутив її над головою.

Я нахилився і почув, як щось важко гупнуло і Білл зітхнув, наче кінь, що з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з куряче яйце, торохнув Білла по голові якраз за лівим вухом. Він увесь зів’яв і гепнувся у вогнище — просто на казанок з окропом, щоб мити посуд. Я витяг Білла з вогню і добрих півгодини одливав холодною водою. Нарешті він сів, помацав себе за вухом та й каже:

— Ти знаєш, Семе, хто мій улюблений герой у Біблії?

— Заспокойся, — кажу я йому. — Скоро ти очуняєш.

— Цар Ірод, — каже він. — Ти нікуди не підеш, Семе, не кинеш мене самого?

Я вийшов з печери, спіймав хлопця і тряс його доти, поки він заторохтів усіма своїми веснянками.

— Якщо ти не шануватимешся, — кажу я йому, — я одразу відведу тебе додому. Ну, будеш слухатися чи ні?

— То я пожартував, — каже він похнюпившись. — Я не хотів ударити боляче старого Генка. А за що він ударив мене? Я слухатимуся, Зміїне Око, тільки не відводь мене додому і дозволь погратися в розвідників.

— Цієї гри я не знаю, — кажу я. — Домовляйся з містером Біллом. Сьогодні гратиметься з тобою він. Мені треба сходити в справах. А тепер піди помирися з ним та попроси в нього пробачення за те, що вдарив, а ні, то марш додому.

Праща — стародавня ручна зброя для метання каменя.

Цар Ірод — цар Юдеї, який, дізнавшись від провісників про народження Ісуса Христа, що стане новим юдейським царем, наказав убити всіх хлопчиків віком до двох років.

Я примусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав йому, що йду в Поплар-кроув, невеличке сільце за три милі від печери, і спробую довідатися, що кажуть у містечку про викрадення хлопця. До того ж, на мою думку, треба сьогодні ж таки послати старому Дорсетові категоричного листа, вимагаючи викупу і зазначивши, як його виплатити.

Ми з Біллом взяли папір, олівець і почали складати листа, а Вождь Червоношкірих, закутавшись у ковдру, походжав біля входу — сторожив печеру. Білл зі сльозами благав мене зменшити викуп з двох тисяч доларів до півтори тисячі.

— Я зовсім не хочу, — казав він, — зневажити благородне почуття батьківської любові, але ж не забувай, що людина — це людина. Хіба може людина заплатити дві тисячі доларів за сорокафунтову, поцяцьковану ластовинням дику кішку? Я згоден спробувати щастя і заправити півтори тисячі. Різницю можеш записати в мій рахунок. Я поступився, і ми скомпонували такого листа:

Ебенезерові Дорсету, есквайрові

Ми сховали вашого сина в одному місці далеко від Вершини. Не пробуйте його знайти, вам не допоможуть навіть найдосвідченіші детективи. Ви можете одержати його лише за таких єдиних остаточних умов: ми вимагаємо півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші маєте залишити сьогодні опівночі на тому ж місці в тій самій скриньці, що й вашу відповідь, — де саме, вказано нижче. Якщо пристаєте на ці умови, надішліть свою письмову відповідь посланцем — він має принести її сам-один сьогодні о пів на дев’яту вечора. Над дорогою в Поплар-кроув, коли перейти через Совиний ручай, є три великих дерева ярдів за сто одне від одного — вони ростуть біля самісінької огорожі засіяної пшеницею ниви, праворуч від дороги. Біля кілка цієї огорожі, проти третього дерева, знайдете картонну коробку. Ваш посланець повинен покласти відповідь у цю коробку і негайно повернутися до міста.

Якщо ви вдастеся до підступів або не виконаєте наші умови, то ніколи вже не побачите свого сина.

Якщо ж сплатите гроші, як сказано, — за три години він повернеться до вас живий і здоровий. Ці умови остаточні, і якщо ви не пристанете на них, ніяких переговорів ми провадити з вами не будемо.

Двоє відчайдухів

Я надписав Дорсетову адресу і поклав листа у кишеню. Коли я вже зібрався йти, хлопчисько підходить до мене й каже:

— Правда ж, Зміїне Око, ти дозволяєш мені гратися в розвідника, поки тебе не буде?

— Звичайно, грайся, — кажу я. — З тобою гратиметься містер Білл. А що ж це за гра?

Есквайр — шляхетський титул, що є вищим за «джентльмена».

Бурці — смужки волосся від скроні до щоки, бакенбарди.

— Я розвідник, — каже Вождь Червоношкірих. — Мені треба домчати до селища попередити поселенців, що йдуть індіанці. Мені вже набридло бути індіанцем. Я хочу стати розвідником.

— Гаразд, — кажу я. — Шкоди з такої гри, здається, не буде ніякої. Гадаю, містер Білл допоможе тобі розладнати плани кровожерних дикунів.

— А що я маю робити? — питає Білл, з підозрою дивлячись на хлопчиська.

— Ти будеш кінь, — каже розвідник. — Ставай рачки. Не можу ж я домчати до селища без коня.

Розвідник стрибає Біллові на спину і гатить його п’ятами в боки.

— Ради бога, Семе, — каже Білл, — вертайся якомога швидше. Ні, не треба було просити за нього більше тисячі. Слухай-но, перестань мене штурхати, а то я зараз устану і дам тобі перцю.

Я подався в Поплар-кроув, зайшов на пошту і в крамницю, посидів там, побалакав з фермерами, що приходили купувати всяку всячину. Один з пишними бурцями сказав, що все місто сполошилося: у старого Ебенезера Дорсета пропав хлопець — або заблудився, або його вкрадено. Саме це я й хотів дізнатися. Я купив тютюну, спитав, почім зараз сочевиця, непомітно вкинув у скриньку листа і пішов. Поштмейстер сказав, що за годину прийде поштар і забере пошту у Вершину.

Коли я вернувся до печери, ані Білла, ані хлопця не було видно. Я пошукав навколо печери, зважився разів зо два гукнути, але відповіді не було. Отож я запалив люльку і сів на порослий мохом камінь.

Десь за півгодини в кущах зашелестіло — і на галявину перед печерою вийшов, кульгаючи, Білл. За ним чалився хлопчисько, ступаючи нечутно, наче розвідник. На його виду грала широченна усмішка. Білл спинився, скинув капелюха і витер червоною хусточкою обличчя. Хлопчисько спинився й собі — футів за вісім позаду.

— Семе, — каже Білл, — ти, мабуть, вважатимеш мене за зрадника, але я нічого не міг з собою вдіяти. Хлопця нема. Я одіслав його додому. Я прагнув лишитися вірним заповідям нашого ремества, та людське терпіння має межу.

— Та що скоїлося, Білле? — питаю я.

— Він примусив мене проскакати — всі дев’яносто миль до селища, ні на дюйм менше. Потім, коли поселенці були врятовані, мені дали вівса. Пісок — не дуже смачна його заміна. А потім цілісіньку годину мені довелося пояснювати йому, чому дірка порожня, як це так, що дорога йде в обидва боки, і чого трава зелена. Кажу тобі, Семе, людське терпіння теж має межу. Я показав йому дорогу і дав на прощання такого стусана, що він за мить опинився футів на вісім ближче до міста. Шкода, звичайно, викупу, але що поробиш — інакше Біллеві Дрісколу довелося б потрапити в божевільню.

Білл пихкає і відсапується, але його яскраво-рожеве лице аж сяє миром і спокоєм.

— Білле, — кажу я, — у вашій родині, здається, ніхто не слабує на серце. Правда, ні?

— Ні, — каже Білл, — спадкових хвороб у нас не було, крім малярії і нещасних випадків. А що хіба?

— Тоді ти можеш обернутися, — кажу я, — і глянути, що в тебе за плечима.

Обертається Білл, бачить — хлопець. Він ураз полотніє, важко сідає на землю і починає безтямно рвати траву й збирати гіллячки. Добру годину я боявся, що він з’їхав з глузду. Зрештою я сказав йому, що треба негайно покласти край цій справі.

О пів на дев’яту я вже сидів на дереві, сховавшися серед зелені, як жабка-зеленуха, і чекав на посланця.

Якраз у призначений час під’їжджає на велосипеді підліток, знаходить картонну коробку під кілком огорожі, ховає туди складеного папірця і мчить назад до містечка.

Я почекав годину і зрештою подумав, що все гаразд: немає ніякої пастки. Зліз я з дерева, дістав записку і пробрався попід огорожею до лісу, а там за півгодини був уже в печері. Я розгорнув записку, сів до ліхтаря і прочитав Біллові. Вона була написана пером, наче курка лапою надряпала; зміст її був такий:

Двом одчайдухам

Джентльмени, я одержав сьогодні вашого листа стосовно викупу, що ви його вимагаєте за мого сина. Гадаю, ваші вимоги трохи зависокі, і я зі свого боку роблю вам пропозицію, на яку, думаю, ви пристанете. Приведіть Джонні додому, і якщо ви сплатите мені двісті п’ятдесят доларів готівкою, я погоджуся його забрати з ваших рук. Краще вам прийти з ним уночі, бо сусіди вважають, що він пропав, і я не можу взяти на себе відповідальності за те, як вони зустрінуть людей, котрі приведуть його назад.

З глибокою пошаною Ебенезер Дорсет

— Клянуся духом великих піратів, — кажу я, — такого нахабства...

Але цю мить я глянув на Білла і завагався. В очах його світилося таке промовисте благання, якого я не бачив досі ані в безсловесних тварин, ані в істот, що вміють розмовляти.

— Семе, — каже він, — що зрештою значать двісті п’ятдесят доларів? Гроші у нас є. Ще одна ніч із цим хлопчиськом — і я потраплю до божевільні. Мало того, що містер Дорсет — справжній джентльмен, він, по-моєму, ще й вельми щедра людина, раз править з нас цю нікчемну ціну. Невже ти збираєшся знехтувати таку нагоду?

— Казати правду, Білле, — відповідаю, — це невинне ягнятко трохи діє і на мої нерви. Давай одведемо його додому, сплатимо викуп та й ноги на плечі.

Тієї ж таки ночі ми одвели хлопчиська додому. Нам пощастило умовити його, запевнивши, що батько купив йому оздоблену сріблом рушницю та пару мокасинів і що завтра ми поїдемо полювати ведмедів.

Була якраз північ, коли ми постукали в двері Ебенезерового дому.

Ту самісіньку мить, коли, як нам гадалося, я мав би витягти півтори тисячі доларів з коробки під деревом, Білл одлічив у руку Дорсетові двісті п’ятдесят доларів.

Тільки-но хлопчисько збагнув, що ми залишаємо його вдома, він заревів, мов та сурма, і п’явкою прилип до Біллової ноги. Батькові довелось одривати його поступово, наче пластир.

— Чи довго ви його вдержите? — питає Білл.

— Сила в мене вже не та, що колись, — каже старий Дорсет, — але, гадаю, десять хвилин можу вам гарантувати.

— Досить, — каже Білл. — За десять хвилин я промчуся через Центральні, Південні й Середньо-Західні штати і встигну добігти до канадського кордону.

І хоч яка була темна ніч, хоч який був гладкий Білл і хоч як прудко я вмів бігати, мені пощастило наздогнати його аж за півтори милі од міста.

Переклад з англійської Юрій Іванова

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

ЗНАЮ

1. Поясніть, чи можна назвати цю історію детективною. Перелічіть у ній відомі вам ознаки детективного жанру.

2. Сформулюйте запитання за текстом, які б ви хотіли обговорити на уроці.

ДУМАЮ

3. Назвіть три причини впевненості шахраїв у тому, що їхня оборудка — викрадення дитини й отримання викупу за неї — неодмінно буде успішною. Що пішло не так уже із самого початку? Яку інформацію про батька хлопчика злодії проігнорували?

4. Прочитайте вголос «застольну промову» «вождя». Розкрийте, яке уявлення про Джонні Дорсета у вас склалося. Яким, на вашу думку, є коло його спілкування?

5. Запишіть слова, якими Білл і Сем характеризують свого полоненого. Поясніть, яка з цих характеристик видається вам найбільш влучною. Чому розбійники зменшують викуп за малого «з двох тисяч доларів до півтори тисячі»?

6. Перерахуйте, у яких ще ролях з’являється перед викрадачами «вождь червоношкірих». Поміркуйте, чим насправді є для нього гра.

7. Схарактеризуйте, з яким настроєм ви читали твір «Вождь червоношкірих».

8. Обґрунтуйте, що в ньому вам найбільше сподобалося, а що, можливо, здивувало або засмутило.

ВІДЧУВАЮ

9. Обговоріть фінал твору. Яке враження він на вас справив? Що ви змінили б у ньому?

10. Розгляньте ілюстрації до твору. Прокоментуйте, якими засобами художники передають власні враження від прочитаного? Використайте у відповіді свої знання з курсу мистецтва про художні засоби малюнка.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ СПІВПРАЦІ

Об’єднайтеся в групи й подискутуйте, звідки Джонні міг дізнатися про індіанців та шляхетних розвідників, котрі часто рятували «блідолицих» поселенців від індіанської помсти? Де міг почути він такі імена, як «мисливець Генк», «Зміїне Око»? Презентуйте підсумки дискусії однокласникам і однокласницям.

Теорія літератури

Новела. Інтрига

Новела (від італ. novella — новина) — прозовий твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, невеликий за обсягом.

Досить незвичайну подію описав О. Генрі в новелі «Вождь червоношкірих». І справді, хіба на такий розвиток подій розраховували шахраї, коли викрадали «сина значного городянина», щоб поповнити свій гаманець? Хто б міг подумати, що своєму викраденню Джонні радітиме як свободі і можливості розважатися досхочу? Така поведінка головного героя створює інтригу — складність, напруженість дії, яка тримає інтерес читача до кінця твору.

За всіма ознаками детективного жанру хлопчика мали неодмінно розшукувати, а виявилося навпаки — мешканці Вершини зітхнули з полегшенням. Не особливо хвилювався й батько Джонні, відомий у містечку жмикрут. Більше того, знаючи свого сина, він запропонував шахраям заплатити йому за згоду взяти хлопця назад. Здавалося б, справу закрито, та жертва оборудки Дорсет-молодший нізащо не хоче повертатися додому!

Врешті-решт злочинці таки повернули його батькові, пообіцявши полювання на ведмедя, проте наш веселий настрій, викликаний витівками «вождя червоношкірих», враз зникає. Чи не тому, що вигадник і хуліган Джонні нікому не потрібний?

Завдання для самоперевірки

  • 1. Назвіть дві найголовніші ознаки новели.
  • 2. Поясніть їх значення у творі.
  • 3. Доведіть, що твір «Вождь червоношкірих» — це новела.
  • 4. Розкрийте, яка роль інтриги в розвитку сюжету твору.

Гумор

Кожен художній твір справляє на читача певне враження, викликає той чи інший настрій. Для цього автори застосовують різноманітні художні засоби. Так, упродовж читання новели «Вождь червоношкірих» ми досхочу посміялися: О. Генрі — справжній майстер гумору.

Гумор — різновид комічного, відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах.

Комічні ситуації в житті і літературі часто виникають із невідповідності мрії і дійсності. Сем і Білл, викрадаючи Джонні з метою отримання викупу, ніби все врахували: вибрали місце «оборудки» — маленьке віддалене від центру містечко, жертву — єдиного сина значного городянина, надійну схованку — порослу кедрами невисоку гору. Чого вони не могли знати — так це характеру Дорсета-молодшого, а також надто перебільшували «благородне почуття батьківської любові «Дорсета-старшого. Саме ці два прорахунки персонажів-шахраїв призвели до краху їхніх намірів і викликали сміх читачів.

Завдання для самоперевірки

  • 1. Об'єднайтеся в групи й обговоріть гумористичні епізоди новели «Вождь червоношкірих».
  • 2. Оберіть найсмішніший із них і поясніть його значення у творі.

ПРОБУЄМОСЯ НА РОЛЬ

Спробуйте себе в ролі репортера / репортерки, що висвітлить у ЗМІ викрадення і повернення Джонні Дорсета.

Для цього:

• Укладіть стрічку найнапруженіших подій «Викрадення і повернення Джонні Дорсета».

• Дайте назву кожній події.

• Продумайте, як інтонаційно ви заінтригуєте своїм репортажем слухачів і слухачок.

• Презентуйте свій репортаж однокласникам / однокласницям і попросіть їх прокоментувати ваш репортаж.

• Використайте висловлені оцінки та зауваження для покращення своєї роботи.

Репортаж — інформація, повідомлення, розповідь у періодичних виданнях, у радіо- і телепередачах про важливі події суспільного життя, про мистецькі або літературні заходи, матеріал з місця подій.

Україна і світ

Твори О. Генрі видаються в Україні як англійською мовою, так і в українських перекладах Володимира Панченка, Миколи Дмитренка, Михайла Тупайла, Марії Рябової, Юрія Іванова.

Діалог мистецтв

Акторів молодіжного театру «Silentium» (м. Калуш, Івано-Франківська обл.) так захопила гра Джонні в індіанців, що вони поставили п’єсу за мотивами оповідання О. Генрі для дітей та їхніх батьків «Ку-ма-ча-рапура, або Вождь червоношкірих». Прем’єра відбулася 22 липня 2022 року.

ІНТЕРНЕТ-СКАРБНИЧКА

За новелою О. Генрі «Вождь червоношкірих» («The Ransom of Red Chief») знято фільм «Викрадення Вождя червоношкірих» (режисер Б. Кларк, 1998 р.)

Сцена з вистави «Ку-ма-ча-рапура, або Вождь червоношкірих»


buymeacoffee