Образотворче мистецтво. 7 клас. Железняк

28. Ювелірне мистецтво. Прикраси

Ювелірне мистецтво (від німецького jewel або голландського juveel — коштовний камінь) — це виконання художніх творів з дорогоцінних металів (золото, срібло, платина), а також деяких кольорових, у поєднанні із цінними каменями, перлами, склом, бурштином, перламутром, кісткою та ін.

Ювелірна справа в уяві людей пов’язується передусім з особистими прикрасами. Проте вона охоплює дрібну пластику, елементи оформлення інтер’єру, посуд, зброю, сувеніри. Виготовлені із цінних металів, каменю і кістки вироби вирізняються високими художніми якостями. Оскільки більшу частину сучасних ювелірних виробів виготовляють на фабриках і заводах, то й дизайнерам тут є над чим працювати.

Золоті прикраси: а — пластина. Прикраса голови. Кінець IV ст. до н. е. Тиснення. Курган поблизу с. Гюневка Запорізької області; б — сережка із зображенням сфінкса. Друга половина VI ст. до н. е. Курган поблизу с. Вогоньки, Крим; в — рясни з колтами. XI—XII ст.

Золота діадема. XII ст. Золото, перли, перегородчаста емаль, с. Сахнівка поблизу Канева

В Україні найдавніші особисті прикраси датуються епохою палеоліту. Первісна людина як матеріал використовувала не тільки кістку мамонта, а й кольорові мінерали (білий кальцит, нефрит), морські мушлі, ікла хижаків.

Прикраси в трипільську добу виготовляли з різних порід каменю, бурштину, зубів тварин, черепашок молюсків, кераміки. Це були браслети, амулети, підвіски, персні.

Ювелірні прикраси скіфів зроблено в так званому звіриному стилі. Для цього стилю характерне зображення звірів, птахів і фантастичних істот. Скіфи Причорномор’я любили зображувати оленів, козлів, барсів, пантер, левів, левоголових та орлиноголових грифонів. Ними прикрашали одяг, зброю, кінські обладунки.

В епоху Київської Русі були поширені золоті й срібні прикраси, виконані в техніці скані, зерні, черні срібла.

Змійовик. Кінець II ст. Золото, литво. Чернігів

Оправа Євангелія Мстислава. XI—XII ст.

Намисто. Жіноча прикраса

Найцікавішою є техніка перегородчастих емалей. До нас дійшли колти, рясни, діадеми, образки та ін. Більшість з них походять з Києва і Київщини. Тут працювали ювеліри у двох майстернях — княжій і лаврській.

Під час монголо-татарської навали центри ремісництва перемістилися на захід. Львівські ювеліри мали свій цех — міське об’єднання ремісників. Для отримання звання майстра підмайстру треба було зробити «майстер-штик» — виготовити два срібних кубки, перстень з коштовним каменем і печатку. Це були іспитові роботи. Цехові майстри створювали надзвичайно різноманітні вироби: посуд, книжкові оправи, прикраси на кінську збрую, зброю, різноманітні прикраси одягу — діадеми, золоті ланцюжки, запонки, персні, браслети, брошки, сережки.

Часи бароко позначилися небувалим розквітом золотильництва на сході України. Майстри Києва, Чернігова, Ніжина, Глухова працювали як для церкви, так і для приватних замовників (козацької старшини). Епоха українського бароко була часом останнього злету українського ювелірного мистецтва.

У цей час продовжують працювати і народні майстри, які створюють прикраси для простих людей. Намисто — найдавніша і найпоширеніша з жіночих шийних прикрас. Раніше воно складалося з гарних рослинних плодів, зерен, кісточок овочів. Згодом їх витіснили намистинки з металу, каменю або скла, зокрема, гуцульське намисто — з кольорового скла. На Наддніпрянщині носили разок із бурштину в поєднанні з кораловим намистом. Вважалося, що бурштин принесе здоров’я та щастя. До разка коралів додавали срібні намистини. Намисто з натурального каменю на початку XX ст. замінило скляне фабричного виробництва — «пацьорки». Іноді їх використовували для виготовлення ґерданів. Ґердан — шийна прикраса з бісеру у вигляді вузької стрічки, виготовлена з різнокольорових намистин. У східних регіонах України були поширені дукачі — карбовані медальйони чи золоті монети. Аналогією до них на заході України були зґарди — разок монет у вигляді намиста.

Для сучасного художника-дизайнера, який створює прикраси, немає майже ніяких обмежень. Прикраси створюють із цінних металів і кольорових, благородного каменю і звичайного (який має декоративну привабливість), глини, скла, дерева, мушель, пір’я, плодів, тобто будь із чого, що зможе прикрасити зовнішній вигляд людини і використовуватись досить довго. Єдине обмеження — дизайн ювелірних виробів, які випускаються великими промисловими партіями, має враховувати властивості матеріалу залишатися незмінним.

Жіночі прикраси: а — ґердани; б — дукачі; в — зґарди

Кожному з нас, напевне, цікаво було б створити власноруч прикрасу для одягу, волосся або на руку. Можливо, такий досвід у вас уже є? Можливо, хтось із вас у майбутньому стане видатним золотарем, гордістю України!

  • 1. Що таке ювелірне мистецтво?
  • 2. Якими ювелірними техніками користувалися майстри Київської Русі?

1. Спробуйте зробити прикрасу з намистин або бісеру, поєднаних колірною гамою. Крім намистин, можна використати різноманітні ґудзики, дротинки мідні або латунні, грубі нитки тощо. Продумайте колірну гаму, композиційні акценти.

2. Спробуйте створити прикрасу з нестандартних матеріалів: пір’я, мушлі, гальки, стразів, красивої гілочки дерева або чогось іншого для головного убору або лацкана піджака.

3. Знаючи, що таке композиція, стиль, єдність краси і зручності, спочатку створіть ескіз комплекту прикрас (перстень, сережки і шийна прикраса або ін.), поєднаних спільним стилем, продумайте колірну гаму і фактуру.

Прикраси з підручних матеріалів: бісеру, намистин, дротинок та ін.

Прикраси з ґудзиків, намистинок

Приклади готових прикрас

Золотий гребінь з кургану Солоха

Скіфське мистецтво. У І тис. до н. е. в степах майбутньої України мешкали кочові племена, найвідомішими серед яких були скіфи. Мистецтво скіфів — це передусім зображення реальних і казкових тварин, наприклад, на невеликих металевих (золотих) бляшках, якими прикрашали одяг і зброю. У скіфських курганах знаходять також прекрасні золоті вироби, виконані грецькими майстрами на замовлення кочівників. Найвідоміша з таких знахідок — золота пектораль (шийна прикраса, яка є символом влади й заможності) з кургану Товста Могила. Вона зберігається в Київському музеї історичних коштовностей разом з іншими шедеврами скіфського мистецтва.

Фах: ХУДОЖНИК-ЮВЕЛІР

Сережка-підвіска. XI—XIII ст. Золото, скань, зернь. Знахідка у складі скарбу. Київ

Фах ювеліра здається надзвичайно романтичним, овіяним переказами про незліченні скарби, про створення коштовних прикрас, про царські коштовності. Насправді золотильник не тільки художник, який творить у тиші майстерні, а ще й золотих справ майстер: він одночасно і дизайнер, який творить ескізи майбутніх творів мистецтва, і ремісник надвисокої кваліфікації, здатний втілити свої творчі задуми в життя. Робочий стіл професіонала заставлений великою кількістю різноманітних інструментів і пристосувань: пилки, лупи, різці, паяльник, нагрівники, бормашинки тощо. Робота з металом — це лиття, карбування, кування, гравіювання, травлення, шліфування, полірування, свердління та огранювання коштовного каменю.

Ювелір повинен багато знати: технічні й художні вимоги до творів, властивості матеріалів, розуміти креслення, способи виготовлення заготовок і деталей зі злитків, способи гравіювання, полірування, види орнаментів. Більшість золотильників — чоловіки. Проте є техніки, які споконвіку вважають жіночими, наприклад робота з емаллю, зі сканню. Нині серед молодих дизайнерів чимало дівчат.

У минулому столітті виникло багато промислових підприємств, на яких виготовляли ювелірні вироби, де й досі фахівці розподілені на багато спеціалізацій: дизайнер, закріплювач, ливар, різьбяр, емалювальник та ін. Та останнім часом з’являються невеликі творчі об’єднання ювелірів, і сучасні золотильники в них, як і в старі часи, — на всі руки майстри. А уявіть, з якою гордістю майстер ставить на свій витвір власне тавро!

Щоб бути професіоналом ювелірної справи, або золотильництва, потрібно з дитинства розвивати в собі охайність, уважність, пунктуальність, здатність терпляче доводити розпочату роботу до кінця. Потрібно мати особливу експериментальну жилку: без неї важко вигадати щось нове. А ще важливо бути добрим психологом, щоб точно вгадувати бажання замовника, викликати радість і задоволення своїми виробами.