Сучасна художня література. 7 клас. Івасюк

Цей підручник можна завантажити у PDF форматі на сайті тут.

Оксана Лущевська

Вона настільки крута, що найвідоміші видавництва радяться з нею, які дитячі іншомовні твори варто друкувати для українських читачів та читачок, її тексти перетворюються на театральні вистави, з перекладами допомагає професор одного з найпрестижніших університетів США, а книга стала однією з 200 найкращих дитячих у світі.

Сьогодні роботі Оксани Лущевської можна лише позаздрити: крім творення власних текстів, вона займається ще й оглядами нових дитячих книг. А це означає, що можна весь робочий день просто читати класну книжку!

Коли в Оксани запитують, як дізнатися, що саме сподобається дітям, вона відкриває маленьку таємницю: свої нові тексти письменниця спершу дає прочитати юним друзям, яким книга була б цікавою.

Авторка часто зустрічається з читачами та проводить сторітайми: коли усі збираються поза уроками, щоб прочитати, послухати й обговорити улюблену книжку.

А з яким автором чи авторкою ти хотів / хотіла б зустрітися?

Задзеркалля

(уривки)

Дивно, але мені чомусь здається, ніби я — невидимка...

Льюїс Керолл

«Аліса в Задзеркаллі»

Розділ 1

Діна лежала на підлозі. Діна зменшувалася. Дивилася на руки — до побачення, руки. Дивилася на ноги — до побачення, ноги.

У які двері постукають руки? Куди поведуть ноги? Діна зменшувалася. Ось-ось вона, як Аліса в Дивокраї, вийде в прегарний сад. Щоправда, засніжений. Бо нині початок зими, і за вікном падає перший сніг. А із саду до Задзеркалля недалеко. Головне — дійти до Дивокраю, а звідти вже близько. Треба тільки уявити. Діна меншала, меншала...

Діна поволі вибиралася з її вузької темної кімнати.

Розділ 2

То була найдовша ніч у моєму житті. Як і весь наступний тиждень. Я прокинулася від гуркоту в коридорі. Від рипіння коліщат. Від поквапно відчинених кимось із медперсоналу настіж дверей. Від світла, що різко зблиснуло в нашій палаті.

Щоправда, мене такі нічні прокидання особливо не дивували, бо я вже другий тиждень лежала в лікарні із запаленням легень. А в лікарні така суєта завжди. Щодень. Щоніч. Так мені бачилося. У палатах хворі — як жучки в коробочці від сірників. Когось випустили, когось упіймали, хтось вислизнув сам. Коробочка на чотири ліжка, кілька стільців і два вузьких вікна. Зате краєвид — на засніжений двір, на ялини.

— Ярку, як твоя контрольна з біології?

— Ми проводили дослід у парі з Костиком, уявляєш? А ти пам'ятаєш, який він чванько: «Подивіться, який у мене телефон», «Ніколи не відгадаєте, де я був вихідними», «Хто хоче на вечірку до мене?». Ніколи мені не подобався. Але він дуже швидко зробив дослід і допоміг мені!

—Тепер ти з ним товаришуєш, щоб мати гарні оцінки з біології?

— Та ні, бабусю, Костик класний! І спортом також займається. А поводився так, бо хотів з кимось подружитися, він же новенький. Дарма я з нього гримаси корчив...

— Та облиш. Ти мені теж не одразу сподобався: маленький, зморшкуватий і не казав ні слова. Зате зараз ми - нерозлийвода!

Дивно, але в цій нашій тісній коробочці я почувалася навіть дуже незле. Щоправда, досі кашляла. І ще інколи ввечері підіймалася невисока температура. А з нею, сказав лікар, виписати мене не могли. Навіть якщо одужувала я просто на очах. Та я, якщо чесно, і не хотіла, щоб мене виписували. Бо щойно я потрапила в лікарню, як закохалася в хлопця з палати в кінці коридору.

Його звати Ростя. І я вже не розуміла світу поза лікарнею — світу без Рості. Тому цей лікарняний простір мене влаштовував. Я навіть ладна була брехати, що почуваюся зле, аби мене довше потримали, аби моя коробочка раптом не відчинилася завчасно, аби ми з Ростею не розлучалися.

<...>

Бо я щаслива.

Хай там що, а той, хто мене хвилює, чекатиме вранці біля вікна, що виходить на засніжений двір. На сходовому майданчику. Між другим і третім поверхами.

Ми відхилимо фіранку, прочинимо вікно, простягнемо руки й будемо ловити сніжинки. Ніби ненавмисно торкнемося пальцями. Потім він візьме мою руку й сховає в кишеню свого пухкого халата. Або навіть візьме обидві мої долоні й сховає у своїх. Ростині долоні значно більші за мої. Ростині долоні — гарячі.

<...>

Я навмисне шморгнула носом. Звідкись у мене взялася така звичка. Так, наче я хочу попередити про те, що я тут, але я, мовляв, не підглядаю, а сповіщаю вам про свою присутність. Моя мама, я не раз помічала, у таких ситуаціях навмисне покашлює: ги кит хххх. І тоді всі на неї звертають увагу. Отож вона не почуває себе прикро, начебто ловить когось на гарячому.

— Ги кит ххххх, — та ніхто не дивиться. Тільки пані Інга зиркнула на мене — і перевела стривожений погляд на двері.

Там стояла струнка невисока жінка. Обличчя в неї перекривлене й біле біле, як халати в медперсоналу. Її обличчя мені знайоме.

Я протерла очі. Начепила окуляри. Добре, що мама наполягла, аби я взяла в лікарню окуляри, а не лінзи, які ношу в школі. Я соромлюся носити окуляри на людях. Хоча окуляри начепив — і є. Не те що з лінзами. Та й вигляд у них я маю досить діловий. Ну, звичайно, піжама в цей діловий стиль не вписується. Зате приховує фігуру, бо вона в мене не дуже: великі плечі, непомітна талія й тонкі ноги. Хоча Рості подобається моя фігура. Він каже, що я схожа на якусь там відому плавчиню. Та я зі спортом не дружу.

«Хто там?»

Так-сяк закрутила в гульку своє підстрижене до плечей волосся. Закріпила олівцем. Моя сестра Оля називає цей стиль неохайним. А мені подобається — такий собі творчий хаос. Хоча я людина далеко не творча. Не те, що Оля, яка читає десятки книжок на тиждень, пише повість і ще й малює чорнилом невеликі ілюстрації до своєї майбутньої книжки. Ми бачили кіно про англійську письменницю Беатрікс Поттер. Вона малювала кроликів і потім писала про них казки. Я кажу Олі, що вони з Беатрікс схожі.

Оля в тому тямить: і в писанні, і в малюванні. Оля визначилася зі своїми інтересами. А в мене ще є час. Принаймні я можу думати аж до закінчення школи.

Хто ж ця жінка? Примружилася: знайоме обличчя!

Звідки ж я її знаю?

Де я її бачила?

Чомусь заколотилося серце. Руки затряслися. Я ривком опустила ноги з ліжка. І по саму шию загорнулася в ковдру.

Вставши, підійшла ближче до білих спин і зазирнула за них.

«Хто там?»

Серце застукотіло так сильно, що білі халати попливли. А за ними стіни, вікно, моє ліжко, двері...

Це Дінчина мама!

Дінчина!

<...>

Розділ 6

Згадую, як ми всі разом — Анька, Ліка, Лима та я — раптом помітили Тортика. Доти ми дихали одним повітрям, були нерозлийвода. Тортик же давно вчився в нашій школі, але якось раніше ніхто з нас ним не цікавився. Ми вважали, що він не для нас. Хоча кожна з нас мріяла, щоб Тортик до неї заговорив чи хоч просто кинув погляд.

Утім трапилося так, що якось на шкільній вечірці Тортик підіслав до Аньки свого друга Сірого. Той щось шепнув їй на вухо, і Анька миттю розквітла. Вона усміхалася кутиками губ. Так вона усміхалася лише від щастя. Цю її звичку я добре знала. <...>

— Нас запросив на побачення Тортик!

— Що? — мені здалося, що слово «нас» вона сказала помилково.

— Кого це нас?

— Мене, тебе, — Анька тицяла на кожну пальцем, — тебе, тебе.

— Я не піду, — відрізала я й зиркнула на Тортика, який не зводив з нас чорних очей. <...>

Я склала собі уявлення про перше побачення з романтичних комедій на кшталт «Амелі» та невеличких бульварних романчиків, які часом брала почитати попри висміювання Олі. Знайомство мало б розпочатися із випадкового зіткнення на вулиці чи в громадському транспорті, а далі мало би бути запрошення на побачення, квіти, кава, кіно. Моя Оля з цього сміялася. Казала, що велика любов — та, що дозріває з роками.

<...>

Розділ 17

<...>

Ми з Дінкою познайомилися випадково. Після нашого з дівчатами походу до Карми я знайшла у своїй кишені Дінчину адресу. Чи то Лима мені її вкинула, коли ми вибігали з Карминої кватири?

У будь-якому разі адреса Дінки була в мене. І про це я нічого не сказала дівчатам. Сама ж вирішила піти і хоч краєм ока глянути, де живе Дінка.

Ліфт повільно підіймався вгору. Я думала про те, що тільки-но гляну, де Дінчина квартира, та й одразу втечу. Але ліфт зненацька загуркотів і... застряг між поверхами.

Спершу я витягнула телефон і хотіла негайно подзвонити сестрі. Але зв’язку не було. Потім я стала придивлятися до кнопок ліфта. Вони всі були затерті, і я не могла зрозуміти, яка з них відповідала за виклик допомоги.

Мене охопила паніка.

Я ніколи не застрягала в ліфтах раніше.

Я стала стукати в двері.

Спершу легенько. Потім сильніше. Дужче і дужче. Я вже гамселила кулаками по дверях. Та мене ніхто не чув. Я зовсім перелякалася.

— Рятуйте! У ліфті! Я тут! Я в ліфті! — я вже кричала, що було сили. — Рятуйте! Допоможіть! Я в ліфті!!! У ліфті! — що дужче я кричала, то більше мене розбирав страх.

— Я викликала механіка, — почулося по той бік ліфта. — Він тут неподалік. Зараз буде.

— Дякую, — ніяково відповіла я. — А хто це?

Голос видався мені знайомим, і хотілося, щоб та людина не залишала мене, доки не прийде механік.

— Це Діна... Діна Більченко. Я тут живу. На восьмому поверсі.

«Дінка?.. — здавалося, що всі прокляття світу впали на мене тієї хвилини. Таке навіть в кіно не показують. — Дінка...»

Слова застрягли в роті.

— Усе гаразд?

— Так, — ледь чутно відповіла я.

— А ось і механік, — в її голосі почулася радість.

За хвилину двері відчинилися.

Я присоромлено стояла перед Дінкою.

— Що ж, цікаво, — сказала Дінка, — може, чаю?

— Чаю, — кивнула я розгублено, бо не чекала від неї гостинності.

Дінка нервово потягнула під горло светр.

— Проходь, проходь...

У квартирі було багато вазонів. На стінах — різні картини й картинки в кольорових рамах. Старі важкі меблі на фоні пастельних шпалер, здавалося, додавали помешканню якогось незвичного шарму.

Дінка показала мені рукою на табурет. Спокійно поставила грітися чайник, дістала печиво, масло, джем.

— У нас є дача, — сказала вона, — влітку ми варимо там джем. Взимку їздимо відпочивати. А у вас є дача?

— Нема.

— Тоді у вас і каміна нема?

— Ні.

— Треба буде, щоб ти до нас на дачу якось приїхала, Сашо.

Невже Дінка серйозно говорила? Щиро? Не таїла ніякої злоби?

І до чого тут дача з каміном?

— Щоправда, каміна ми давно вже не палимо. Дві зими.

— Чому?

— Мама не вміє, а тато, — вона поклала ще печива на блюдце, — колись я тобі розкажу. Я дуже хочу тобі розповісти, — прошепотіла вона. — Але не зараз, бо мама прийде з хвилини на хвилину. А це розмова, — Дінка зморщила чоло, — між нами.

Звичайно, я не могла її запитати більше нічого. Мені хотілося швидше допити чай і змотувати вудочки. Справді, я не чекала, що Дінка виявиться такою гостинною.

«Не дарма вона подобається Тортикові», — подумала я, але відразу й присікла ту думку.

— Сашо, — Дінка простягнула мені пригорщу печива, — у мене незабаром день народження. Приходьте з дівчатами.

«Невже вона така наївна? — міркувала я. — Невже думає, що дівчата прийдуть? І що в такій ситуації робити мені?»

— Я дуже рада, що ми... — вона зробила паузу, — подружились. Хоча й неочікувано, направду, — усміхнулася вона. — Чого тільки не буває, правда?

— Угу, — я вкинула до рота печиво.

— То що, прийдете? — кивнула Дінка.

— Прийдемо, — збрехала я за всіх одразу, бо знала, що дівчата ні за яку ціну не погодяться.

Розпрощалися ми з Дінкою як новоспечені друзі.

<...>

Розділ 18

Я кілька днів намагалася вигадати причину, щоб не йти на Дінчин день народження. Кілька разів думала сказати дівчатам, що захворіла. Безліч разів набирала Аньчин номер. Хотіла зізнатися їй, як я познайомилася з Дінкою. Та правильних слів не знаходилося. Тож я вирішила — що буде, те й буде.

<...>

Виявилося, що ми прийшли першими. Дінчина мама якраз збиралася йти. Вона не хотіла заважати гостям.

Подарунків ми не купували, бо жодна з нас не почувалася щиро з Дінкою. І кожна шукала свою вигоду на Дінчиному святі. Ми прихопили солодощі: шоколад, цукерки, вафельні трубочки. Потому сяк-так привітали Дінку й повсідалися біля телевізора. <...>

За хвилину у двері ввалилися Сірий, Тортик, Толя Ніс і Костя. Останніх двох, здається, Сірий покликав. Вони були його дружбанами. Такі ж огидні, як він.

<...>

Направду, ця атмосфера мене гнітила. Тортик клеїв дурня. Вдавав, що до Дінки йому немає діла, і весь час підтримував брудні жарти Сірого. Усі гиготіли.

<...>

Я висковзнула з-за столу й подалася на кухню. Мені раптом захотілося попросити Олю, щоб та подзвонила мені й голосно сказала, що я негайно мушу повернутися додому з якоїсь там причини.

Я мацала рукою по стіні, шукаючи, де вмикається світло.

Почулися кроки в коридорі.

— Діна?

— Тссссссссс, — то був Тортик. Він рвучко схопив мене за руку. — Тільки не кажи, що не чекала мене.

Я заціпеніла від несподіванки. Я чекала. Але не так...

Тортик рвучко потягнув мене за руку на себе. Я відвернулася й, метнувшись дуже різко, сильно вдарилася об двері плечем.

— Боже мій, — зойкнула я і, схопившись за плече, озирнулася.

— Сашо? — біля дверей стояла розгублена Дінка.

За нею — Лима, Ліка та Анька, їхні обличчя застигли в гримасах. Я вкрилася густими червоними плямами, бо Тортик ще досі тримав мою руку.

— Нічого собі, — нервово кинула Лима, — здається, комусь тут не місце, а ми йшли свічки ставити на торт, — вона рвонула з вішалки своє пальто й почала збиратися. — А свічку треба було не ставити, а тримати, — крикнула вона.

— Я від тебе такого не чекала, — сказала Ліка й скривилася. — Дурепа ти, Білко, — додала вона, дивлячись Дінці в очі. — Довіряла цій? — вона зневажливо тицьнула мені в обличчя пальцем, начебто ми ніколи не дружили. — І ми такі ж, — слідом за Лимою вона почала вдягатися.

Анька мовчки стояла. Вона хотіла щось сказати, привідкрила рота, але лише ловила повітря, як риба, витягнута з води. За мить вона пішла за Лимою й Лікою.

— Аню, — крикнула я навздогін, — чекай. Я все поясню.

Вона навіть не оглянулася: взяла пальто й грюкнула дверима.

Дінка досі розгублено стояла біля мене. А мені від сорому вперше в житті захотілося зробити щось таке, щоб насолити всім і відразу.

За що вони мене осудили? Вони ж не розібралися навіть. Що вони надумали?

<...>

Де ця Дінка взялася на мою голову? Якби я сюди не прийшла, то нічого подібного не трапилося б. Мені хотілося помститися їй просто за те, що вона є. Яка ж вона була ненависна!

«Помститися їй! Помститися, помститися!» — лупало в мозку. На очах у Дінки я кинулася до вікна, швидко схопила Тортика за комір розстебнутої на два ґудзики сорочки — і поцілувала в губи. Було неприємно. Бридко аж до нудоти. Але я зробила це — зробила Дінці на зло!

<...>

Розділ 27

Я проводила батьків з Олею до центральних дверей. У тата був гарний настрій. Йому заплатили преміальні й похвалили його успіхи на черговому офісному мітингу. Він відразу подарував мамі пальму у вазоні, яку вона давно мріяла поставити в коридорі. Ми голосно розмовляли й сміялися. Коли ми всі зупинилися біля дверей, я краєм ока помітила маленьку постать, що сховалася за стіну.

— Зірка! — пирснула я сміхом. — Ах ти, шпигунко! Виходь, ну ж бо!

Мої переглянулися. Я нічого не казала їм про Зірку. Довелося розказати, хто вона така і як ми з нею познайомилися. Доки я говорила, Зірка вертілася біля нас, як кошеня. Оля дуже здивувалася цій історії. Сказала, що ніколи не думала про «багатодітну» та всіх її дітей. Як і всі, вважала її «зозулею», а їх «зозуленятами».

— Зірка — наша найясніша зірочка, скажи? — я перевела на неї погляд.

— Зірок на небі багато, — вона розвела руками. — Вега, Проціон, — мала задумалася, намагаючись згадати те, чого я її навчила. Або те, чого навчив мене Ростя?

— Сіріус, Полярна зірка, — додала Оля. — Йдемо далі?

— Далі, ні, не зараз, — відповіла Зірка. — Ввечері. На небі. Так, Сашо?

— Угу!

Поцілувавши батьків і Олю, я взяла Зірку за руку, і ми пішли сходами.

Між другим і третім поверхами мала підійняла пелюстку рожевої троянди.

— Бач? — подала вона мені.

— Хтось комусь приніс квіти, — сказала я. — Або це кур’єрська доставка.

— Навіщо?

— Що? Квіти? Чи доставка?

— Все...

— Буває, що хтось комусь робить сюрприз, — міркувала я. — Чи дякує за щось. Або освідчується в коханні, — я подумала про Ростика. Мабуть, він теж зараз думав по мене. Вкотре захотілося йому подзвонити. Було по обіді. А він досі не прийшов. Ростику, ну де ж ти?

Розділ 29

<...>

Діна вже мала набагато кращий вигляд. Якби ми всі не знали, що з нею трапилося, то ніколи б не здогадалися, що кілька днів тому вона була за крок від смерті. Ніхто з нас, звісно, не думав про це говорити. Діна сьорбала чай з чашки, інколи вдавала, що їй все одно, але більше таки усміхалася при наших розмовах. Усе ж я бачила, що вона була чимось заклопотана і часом поглядала на годинник.

— Будемо збиратися, — сказав Ростя. — Може, тато з мамою вже приїха...

— А моя мама вам нічого не казала? — раптом перебила Ростю Дінка й поглянула спочатку на мене, а потім на пані Інгу.

— Ні. А що?

— Вона б мала вже бути.

— Певно, — пані Інга теж звірила час. — Скоро прийде, — намагалася заспокоїти її пані Інга.

<...>

— Може, подзвони їй? — запитала я, не знаючи, з чого розпочати нашу розмову. — З мого телефону чи маєш свій?

— Ні, не треба. Не маю. Але я... — опустивши очі, Діна повільно сказала, — я не хочу.

— Тобто? Але ж ти хвилюєшся, — я не зовсім розуміла її думку.

Художниця Катерина Білокур. Сон. 1940 р.

— Саш, — я помітила, що Дінчині щоки почервоніли, — Сашо! — крикнула вона. — Мама про мене забула! Я почувалася зовсім сама! Сама! І він теж... теж про мене забув! Він забув...

— Хто він? — наважилася промовити я.

— Батько!

— Хіба так може бути, Діно?

— Забув про ВСЕ! Про камін. Тепло. Час, проведений разом. Про наші вечірні ігри в доміно. Про вихідні. Він ЗАБУВ! А потім забула вона... І коли я їй про це сказала... Вона, ВОНА, — по Дінчиному обличчю тепер текли сльози, — зробила вигляд, що не чує мене. І мені хотілося... — вона говорила надривно. — Хотілося заснути... і прокинутися в зовсім іншому світі... В іншому... Без них... Або з ними... З ними! Але там, де затишно... Де горить камін... Де вони разом... Де я — з ними...

Мене прошив такий біль, що я й слова не могла промовити. Я тепер зрозуміла, що це й було те, що мені хотіла сказати Дінка ще тоді, у перший день нашого з нею знайомства. Вона хотіла сказати про своїх батьків і про її самотність. Не дарма ж вона розпочинала ту розмову про камін.

— Як же я від вас усіх хотіла втекти, — сказала Діна. — Від усіх!

— Дінко, пробач мене за Тортика, — раптом самі собою вилетіли слова.

Діна втихомирювалась. Хвилину вона сиділа, просто дивлячись на мене. Її щоками повільно котилися сльози.

Мені було страшенно її шкода.

Мені було шкода себе за всі ті дурниці, що я накоїла.

Мені хотілося розпочати все спочатку.

Я подумала, що якби я ще раз застрягла в ліфті перед Дінчиною квартирою, то обов’язково подружилась би з нею по-справжньому.

Я б інакше повелася в школі.

Я би ніколи не зіпсувала їй день народження.

І ніколи не поцілувала б того бридкого Тортика.

Та що я тепер могла змінити? Усе це трапилося.

<...>

Діна встала з ліжка й підійшла до вікна.

— То моя мама? — вона потягнулася до моїх окулярів, що лежали на тумбочці, і її щоки знову запашіли. — Мама йде? — кивнула Дінка до мене так, наче між нами щойно й не було тієї натягнутої розмови. — Думаєш, у неї теж, як у тебе, просто так вийшло? — сказала вона. — Просто так?

— Так!.. — перебила її я, бо бачила, якою сиділа її мама всі ці дні. Я бачила, як вона змінилася на обличчі. Я бачила всі її переживання.

— Я зараз, — зронила Дінка, і за хвилину її вже не було в кімнаті.

— Боже мій! — я схопилася за голову. — Що вона робить? — я хотіла її наздогнати.

Я раптом подумала, що Дінка зовсім втратила розум. Не дарма ж вона ходила до психіатра. Я схопилася за підвіконня і хотіла було бігти до медсестри, щоб розказати їй, що Діна побігла бозна-куди. Та тільки-но я зрушила з місця, як мене щось змусило знову повернутися до вікна, і я просто вгрузла в підлогу: Діна бігла назустріч своїй мамі! У халаті. У капцях.

Падав сніг.

Світив ліхтар.

На моїх очах Діна підбігла впритул до матері. Видно було, як надривно вона щось їй говорила, як матір знімала з себе пальто й накидала на Дінку, як Дінка обіймала її.

Сльози наверталися на очі. Здавалося, що я гостро відчувала і Дінин біль, і її радість. Я знала, що в цю мить вона переступала через щось у собі. Оте важливе, про що говорила пані Інга. Те, що потребувало часу.

ЗАПИТАННЯ, РОЗДУМИ ТА ДИСКУСІЇ

  • 1. Які образи виникають у твоїй свідомості під час читання?
  • 2. Вислов припущення, чому авторка назвала твір «Задзеркалля».
  • 3. Які стосунки склалися в Саші та Діни? Як решта дівчат ставилися до Діни? Чому?
  • 4. Поясни фразу з тексту: «Розпрощалися ми з Дінкою як новоспечені друзі». Чи можуть у нових друзів одразу зав'язатися довірливі стосунки?
  • 5. ОБГОВОРЕННЯ У ГРУПАХ: що означає сперечатися, вислуховувати думки інших і поважати їх погляди? Як можна підтримати друга чи подругу, які потрапили в складну життєву ситуацію?
  • 6. МОЗКОВИЙ ШТУРМ: як можна проявляти повагу? Наведи приклади.
  • 7. ПРАЦЮЙТЕ ВДВОХ: як ви гадаєте, чи є помилки, які неможливо виправити?

СЛОВНИК

Мітинг - зібрання, нарада.

Новоспечений - який недавно, щойно став ким-небудь.

Утихомирюватися - заспокоюватися.

Продовжуй читати:

Лущевська О. «Друзі за листуванням»


buymeacoffee