Сучасна художня література. 7 клас. Івасюк

Галина Малик

Повісті Галини Малик відомі в Україні, а ще - у Франції, Іспанії, Німеччині, Італії та багатьох інших країнах. Вона видала понад 70 книжок для дітей, хоча раніше навіть не планувала бути письменницею. А першу свою книгу отримала в подарунок від мами на день народження. Тоді література стала для неї новим великим світом.

Свої спогади про щасливе дитинство авторка поєднує з цікавими пригодами. Захоплення маленьких читачів - головний орієнтир письменниці, який завжди мотивує створювати щось неймовірне.

Насолоджуймося і міркуймо!

Злочинці з паралельного світу

Безпритульний хлопчик Хроня наперекір долі сподівається знайти своїх батьків. Вірний друг пес Рекс, чеченець Джохар, мудрий ворон Гай, «крутий» кіт Рата, підступна потвора Чмак — далеко не повний перелік персонажів, з якими доля зводить Хроню у його поневіряннях.

(уривок)

Розділ 13. Часовий розлом

Уранці Хроню розбудило Рексове голосне позіхання. Він розплющив очі і побачив, що всі вже на ногах.

Цур із Пеком кудись збиралися. Хроня хутенько вмився перед хатою, а коли повернувся — на столі вже парувала яєшня.

Рата задоволено погладив себе по череві:

— Ну, це вже ніштяк! А то я думав, тіпа, що тут лише гречкою давитися дають!

— От невдячна тварюка! — не втримався Рекс. — Я б тебе, аби моя воля, пастися відправив — он уже травичка вилізла.

— Кра-а-а! — сказав крук Гай. — Ліпший черствий кусок зо спокоєм, ніж дім, повний учти м'ясної зі сваркою!

— О, чуєш!? — підняв пальця догори Рата. — Нарешті наш марабу щось розумне видав!

— Бабусю, а ти завжди звертаєш увагу на стиль людини? Чи все ж важливішим є внутрішній світ? Я знаю, що стиль може виявлятися у тому, який людина носить одяг. Наприклад, як панки, або ж як професори чи диригенти, які вдягаються переважно в класичний одяг. А як розуміти стиль художника чи письменника?

— Ой, гарне запитання, Ярчику. Про стиль зараз всі говорять. Звичайно, звертаю увагу на те, як людина вдягнена, особливо у свята, чи яка в неї вишиванка, але важливішим є духовний світ. Це те, що робить нас унікальними. Кожен художник пише картину, відображаючи свій погляд на життя. Письменники, режисери втілюють стиль залежно від того, як вони вирішили розповісти свої історії або висловити свої ідеї.

— Ого! Тоді стилів є дуже багато.

Рушили в дорогу. Пек позирав на Хроню, як той, крекчучи, скинув на плече заплічника. Щось, видно, йому не подобалось.

— Ану, Хроню, скинь-но свого мішка, — попросив він, узяв його і почав розв’язувати.

Цур, побачивши це, побокував від брата. І сховався у Хроні за спиною.

— Ну так я і знав! — сказав Пек, витягаючи з Хроніного заплічника Цурового телевізора. — Ти що, глухий пень, забув, куди ми йдемо?! Щоб і духу його...

— Ну Пеку, братіку! — благально склав руки Цур. — Я його в лісі заховаю! <...>

Пек, зітхнувши, почав м’яти телевізорчика в руках, аж доки той перетворився на маленьку горошинку. Тоді підійшов до Цура й поклав горошину йому до вуха. Цурова борода розсунулася на два боки — Цур усміхався.

— Чую, чую! — сказав він і пішов з двору, підспівуючи: «Я їду до-до-му, до себе додо-му!».

— Авжеж, додому, куди ж іще! — вирушив за ним Пек.

Вони зайшли в сосновий ліс. Пахло глицею, яку вже пригріло весняне сонце. У лісі було сухо й тихо. Всі йшли мовчки, лише тихенько услід за рекламою у вусі підмугикував Цур. Та ще зачудовано крутив головою Рата, бурмочучи сам до себе: «Ні, ти глянь, що діди витворяють! Раз — і забацав плеєр у вухо!».

Нарешті вони дійшли до потрібного місця, бо Пек зупинився, пильно роздивляючись довкола.

Три височенні сосни стояли рівним трикутником, а посередині цього трикутника лежав величезний камінь-валун, оброслий мохом.

Виглядало на те, що якийсь велетень навмисне приніс і поклав його тут.

— Не слабо! — присвиснув Рата і обійшов камінь довкола. — А що дальше? Де тут, тіпа, наліво, де направо, а де прямо?

— Що-що? — очікуючи якогось підступу, спитав Рекс.

— Ги-ги! — зареготав Рата. — Ну як же, чуваче: направо підеш — тіпа, коня патіряєш, наліво підеш — голову патіряєш, а прямо — вааще не вернешся!

— Ти ще й казки знаєш? — зневажливо сказав Рекс. — А я думав, ти, тіпа, тільки газети зі смітників читаєш!

— Нє, чуваче, я народний фольклор даже дуже уважаю! — заперечив Рата.

Пек повернувся до Хроні:

— Вуглинку не загубив?

— Ні, — Хроня витяг вуглинку і подав Пекові.

— Я тобі вчора обіцяв дещо показати, — почав Пек, — зараз ми з тобою...

— А зі мною? — перебив його Рата.

— І з тобою, де тебе подінеш, — з досадою сказав Пек. І знову повернувся до Хроні:

— Нічого не бійся, слухайся мене. Коли стався вибух, тут утворився часовий розлом...

— Це, тіпа, щілина? — знову не втримався Рата.

— ...ми з Цуром його знайшли, і тільки ми знаємо, як ним проходити. І ми хочемо, щоб і ти пішов з нами...

— А я? — стурбовано запитав Рата.

— Ти вгамуєшся? — загарчав Рекс. — Тобі вже сказали!

— Я кину вуглинку — запалає полум’я, — продовжив далі Пек, — ти дивися, куди я йтиму, — іди за мною. І ви всі теж, — кинув Пек решті.

— Куди йти? Прямо у вогонь?! Ні фіга собі! — обурився кіт Рата. — У мене й так мало шерсті після лишаю лишилося!

— Ну то й залишайся! Хто тебе сюди тягнув! — не витримав уже й Хроня.

— Ні, ні, чуваки, я з вами! — перелякано затупцював Рата.

— Ну, тоді рушаймо! — сказав Пек.

Він кинув через ліве плече вуглинку — і на місці, де вона впала, запалало полум’я. Воно горіло рівно й беззвучно, наче газ у конфорці.

Пек, за ним Рата, підвиваючи і затуливши лапами очі, Цур, Хроня і Рекс ступили у вогонь і... зникли з галявини. Останнім у синьому полум’ї розчинився крук Гай.

Ніхто з них не озирався, тому ніхто й не побачив, як із-за стовбура однієї із сосен викотилася товстопуза кривонога потвора.

Коли полум’я згасло, Чмак, — бо це був він, — навкарачках почав нишпорити по землі. Нарешті він радісно кувікнув і схопився на ноги.

У руках він тримав маленьку чорну вуглинку.

***

Коли Хроня ступив у синє полум’я, його огорнуло приємне тепло. Він ступив ще раз — і полум’я залишилось позаду.

Спочатку Хроня подумав, що просто переступив вогнище і лишився на тій самій галявині.

Поруч стояли Рекс і Рата, на плече йому сів крук Гай. Ось тільки дідів не було ніде видно.

Хроня повернувся до лісу і покликав:

— Пеку!

«Цур із тим телевізором у вусі все одно нічого не почує», — подумав Хроня, тому й не став його гукати.

— Пе-еку-у! — знову покликав Хроня. Спиною у нього покотився холодок: а що, як діди десь загубилися? Бо тепер Хроня бачив — це була НЕ ТА ГАЛЯВИНА.

Замість трьох сосен тут росло три дуби. Та й ліс був суціль дубовий. І до того ж, дерева були вкриті листям. Отже, ТУТ уже літо.

— Ну, що я казав? — мовив кіт Рата. <...>

Лясь!

Гнучка лозина, що невідь звідки взялася, ляснула кота по носі.

Рата засичав і відскочив убік. Очі його злісно виблискували.

— Не оббріхуй нікого за спиною! — сказав Пеків голос.

— Людина лукавого серця не знайде добра, хто ж лукавить своїм язиком, упаде в зло! — вставив крук.

  • Як вважаєш, Рата справедливо поплатився за свої нарікання? Чи погоджуєшся зі словами крука?

— Пеку! — зрадів Хроня. — Куди ви поділися? Де ви? — Хроня роззирався на всі боки.

— Тут ми, тут, — заспокоїв його Пеків голос. — Тільки тут ми невидимі.

— Ну от, — сказав Рата, — тепер маємо двох дідів-привидів тіпа Каспер!

— Ми не привиди. Ми — духи родинного багаття. Ми його охороняємо.

— Від чого? — спитав Рата.

— Від таких придурків, як ти, — сказав Рекс. — Затни пельку, бо мій терпець урветься!

— Хроню, йди за моїм голосом, — покликав Пек. — Тут недалеко.

Ліс скоро закінчився. Вони вийшли на берег великого озера і йшли ним, доки натрапили на протоптану стежку. Нею вийшли на пригірок, і перед ними відкрилася незвичайна картина. У невеличкому видолинку стояли довгасті невисокі хати, розташовані колом. Усередині цього кола стояли ще якісь будівлі. Навколо них бігали діти. По всьому — вони грали у квача.

Біля однієї хатинки жінки доїли кіз. Ще дві поралися біля розкладеного вогнища. Чоловіків видно не було.

І жінки, і діти були вдягнені в довгі, з грубого полотна, сорочки, підв’язані поясами, кінці яких звисали майже до землі по боках. Жіночі сорочки вишиті чорно-червоними візерунками. Чорне волосся, заплетене в коси, гарно викладене на головах у жінок.

— Чуваки, — пошепки спитав Рата, — ми шо, тіпа, у кіно попали? Це як мільйон років до нашої ери! Тут, мабуть, іще й докторської ковбаси нема!

— Не мільйон, а всього п’ять тисяч років тому! — сказав Пек. — А замість ковбаси тут є дещо краще!

— Що? — здивувався Рата, який не визнавав нічого кращого від ковбаси.

— Жирні свійські миші!

— Які це свійські?

— Оті, що ще не бачили жодного кота! Ти тут — перший!

— Хе, чуваче, ти за кого мене тримаєш?! Щоб я — та за мишами ганявся!

Крук, який сидів на гілці над ними, сказав:

— Сюди хтось іде!

На стежці з’явився хлопчина, схожий на Хроню, з такими ж синіми очима і чорним скуйовдженим волоссям. На правій щоці у хлопця чорною фарбою було намальовано дві смужки. Вони перекреслювали щоку зверху донизу.

Хроня взявся за свого заплічника, який став важкеньким після того, як хлопець запхав туди свою зимову одіж, і приготувався до зустрічі.

Чомусь він так захвилювався, аж у нього швидко-швидко застукотіло серце.

Хлопець нарешті побачив Хроню. У його очах майнуло здивування, але він не злякався, а почав з цікавістю розглядати Хроню.

Хроня проковтнув клубка, що заважав йому дихати, і першим сказав:

— Привіт!

— Здоров! — відповів йому хлопець. — Ти звідки?

Хоч говорив хлопець дивно — якось плавно та заокруглено, Хроня все розумів.

— Здалеку, — відповів він.

— А якого ти роду? Боїлова чи Турова?

Сам не знаючи чому, Хроня сказав:

— Бузова!

— Бузова? — здивовано повторив хлопець. — Значить, нашого. А я тебе не знаю!

— Та ми відокремилися — ген за лісом живемо, — сам собі дивуючись, казав Хроня.

— А звати тебе як?

— Хроня. А тебе?

— Яр. Ти куди йдеш?

— Туди, — кивнув Хроня на хати.

— Ну то пішли, — Яр повернувся і пішов стежкою перед Хронею. Його розбирала цікавість, він час від часу зиркав на Рату, потім на Рекса, потім знову на Рату.

Нарешті Яр не витримав:

— А що це за звір із тобою? Я ще такого в наших лісах не бачив!

— Я не звір, а кіт, — сказав Рата. — А кличуть мене Ратою.

Від несподіванки Яр вирячив очі. Він виставив руку долонею уперед і голосно сказав:

— Цур мене, Пек мене! Він говорить!

— Не лякайся, — схопив його за руку Хроня. — Це такий учений кіт... — Хроня показав за спиною Раті кулака. — Це учений кіт, що уміє говорити, як людина.

І, щоб уже все з’ясувати до кінця, Хроня продовжив:

— І цей... пес теж уміє говорити. І ще крук Гай.

Наче демонструючи Хроніці слова, крук сів йому на плече, схилив голову набік, примружив око і сказав:

— Слова уст людини — глибока вода, джерело премудрості — бризкотливий потік.

Ярові очі засвітилися. Він аж підстрибнув на місці від радості й сказав:

— Ну, хлопці не повірять! Гайда швидше!

І він щодуху гайнув стежкою. Уже перед найближчою хатою Рата засумнівався:

— Гей, чуваки, а як вони, тіпа, з нас опудал нароблять? Пацан же сказав, що я для них — екзотична тварина!

— Не переживай, чуваче, — весело сказав Хроня, — через п’ять тисяч років археологи викопають твоє опудало і ламатимуть собі голови: яким же це богом ти був!

— Нє, чуваки, я не згоден опудалом! — заперечував Рата.

Але назустріч уже бігли жінки й діти, попереджені Яром.

Розділ 14. Між своїми

Спочатку жінки їх нагодували.

Вони принесли в глиняних горщиках смачну юшку, приправлену травами. У юшці плавали шматки м’яса, тому Раті з Рексом вона теж сподобалася. Замість хліба жінки принесли коржі, теж з якимись приправами.

Жінки весь час просили Рату або Рекса щось сказати. А коли ті говорили — жінки хапалися за животи й реготали до нестями.

Хроня мовчки наминав свою порцію.

Зате Рата впивався славою. Він кидав десь почуті англійські словечка, розповідав про свої уявні подвиги і про подорожі до тридев’ятого царства, тридесятого государства.

Коли Хроня поїв, одна з жінок сказала:

— Ходи, ми покажемо тебе Ягмі.

— Якій Ягмі?

— Вона наша Пра — найстарша роду.

Жінки підвели Хроню до невеликої хатинки в центрі села.

Всередині на невисокому підвищенні, зробленому з глини, сиділа стара сива жінка. Вона була дуже слабка, з двох боків її підтримували дві молоді дівчини.

Стара підвела очі на Хроню і неочікувано сильним голосом сказала:

— Підійди ближче, сину, і простягни руки.

Хроня зробив, що просила стара.

Вона довго й уважно роздивлялася його долоні, а тоді сказала:

— Він наш, нашого роду.

Жінки вивели Хроню з хатини й одразу покинули, знову оточивши Рату з Рексом.

Хроня зайшов до найближчої хатини. Вона була поділена на три кімнати. У двох з них були печі, якими, напевно, обігрівали житло взимку. Біля них стояв різний глиняний посуд, прикрашений чорним орнаментом. У одній з кімнат було таке саме глиняне підвищення, на якому сиділа Ягма. На ньому були накидані шкури. Там, напевно, спали.

Хроня присів скраю і раптом почув тиху музику рекламного ролика.

— Пеку, ви тут? — тихо покликав хлопець.

— Тут, тут.

— Пеку, хто була ця стара?

— Ти ще не зрозумів? — Пеків голос полагіднішав. — Це була твоя пра-пра-пра — і ще багато пра — бабка! Це твій рід жив тут давним-давно: п’ять тисяч років тому.

— А Яр?

— Яр — твій пра-пра-пра — і ще багато пра — дід!

— Значить, я не безродний покидьок, як мене називали в дитбудинку?

— Я для того тебе сюди й привів, щоб ти знав, звідки твій рід.

— Дякую тобі, Пеку! — у Хроні в носі защипало. Ще ніколи Хроня не відчував себе таким щасливим. Оці жінки, оці діти, чоловіки, котрі, як він уже дізнався, зараз на полюванні, — це все була ЙОГО РІДНЯ, ЙОГО КРЕВНІ РІДНІ ЛЮДИ!

О, як Хроня любив їх усіх!

Хлопець відкинувся на купу козячих шкур і за мить уже спав, широко розкидавши руки й усміхаючись уві сні.

* * *

Коли сонце своїм краєчком торкнулося лісу, з полювання повернулися чоловіки.

Хроня прокинувся, почувши їхні голоси та голосний гавкіт собак.

Полювання було вдалим — декілька бобрів і велетенський лось. Його, прив’язаного за ноги до довгої жердини, несло аж восьмеро чоловіків.

Жінки одразу почали поратися коло здобичі, а чоловіки сіли біля вогнища, згадуючи полювання. Вони перебивали один одного, сміялися і вечеряли, задоволені вдалим полюванням і життям взагалі.

І лише коли вони вгамували перший голод, жінки розповіли про незнайомця, який прийшов невідомо звідки, хоч і каже, що живе за лісом. Але всім відомо, що за лісом не живе ніхто, бо там починаються непролазні болота.

— А що сказала Ягма? — спитали чоловіки.

— Ягма сказала: він наш.

— То хай сідає з нами до вечері, — сказали чоловіки.

Жінки прийшли за Хронею. Він чув усю розмову і нерішуче пішов за жінками. Але тут все, що говорили жінки, виконувалося беззаперечно.

— Повний матріархат! — ще встиг сказати Рата, виходячи з будинку за Хронею.

Коли Хроня разом з Рексом і Ратою наблизились до вогнища, чоловіки замовкли вражено.

Вони дивилися на Рату, перешіптуючись між собою.

Один з них сказав Хроні:

— Ти прийшов, мабуть, здалеку. Жінки кажуть, що живеш за лісом. Але там не живе ніхто. З тобою прийшов кіт-баюн і вовк та ворон, що вміють говорити. Такого ми ще ніколи не бачили. Мабуть, ти могутній знахар. Але Пра сказала, що ти нашого роду. Тому будь з нами, як свій. А що не хочеш казати, хто ти, — то твоє право. Наш рід поважає бажання кожного мовчати чи говорити. Сідай з нами, якщо ти прийшов з добром.

— Я прийшов з добром, — сказав Хроня. — Я е-е-е... мандрую. Тому пробуду тут недовго, якщо ви дозволите.

— Будь, скільки хочеш, — сказав чоловік і, поклавши руку на груди, вклонився. — Я — Стир. А це — Явор, Обл, Мур, — показував Стир на чоловіків.

<...>

Рекс сидів коло Хроні мовчки. Собаки роду скидалися на лайок і сягали Рексові ледве вище коліна, тому трималися осторонь.

Горіло багаття, гомоніли чоловіки, недалеко від легенького вітерцю шумів ліс. Хроні було так добре, як не було ще ніколи. Десь там, далеко-далеко, залишилися бандити й вовкулаки.

Хроня ліг на шкури, які принесла дівчина Юніца, заклав руки за голову і дивився в небо, всіяне мерехтливими зорями. Зорі були такі ж, як і там, п’ять тисяч років уперед. Хроня не раз засинав, маючи небо за стелю. Нікуди не хотілося йти, нічого не хотілося робити.

Хроня щасливо зітхнув і заплющив очі.

Розділ 15. Назад у майбутнє

Хроня прокинувся, почувши, що його хтось кличе.

Хлопець сів і огледівся. Біля нього під шкурами спав Яр і ще декілька хлопців. З-за лісу визирав окрайчик червоного сонця.

— Хроню, вставай, — знов покликав голос. Це був Пек. — Скоро треба вертатися!

— Як вертатися? — здивувався Хроня. — Ми ж тільки вчора прийшли, у нас ще два тижні попереду!

— Е, Хроню, тут, як у космосі — час біжить повільніше. Нам під вечір треба повернутися.

Це була смутна звістка.

Попрокидалися хлопці.

— Гайда до озера — скупаємось, — покликав Яр.

Вони побігли до озера.

На узбережжі Хроня побачив Рату. Кіт з глибокодумним виглядом сидів під величезним дубом.

— Чого ти тут ошиваєшся? — підозріло спитав Рекс, який теж побіг за хлопцями.

— Я, чуваче, народний фольклор створюю, — поважно мовив Рата.

— Що-що? — Рекса дратувало котове хизування.

— Ой, темнота, — манірно закотив очі Рата. — Дуба вибираю, ось що!

— Якого дуба?

— Отого, що на ньому ото «златая цепь»...

— А-а-а! — уїдливо сказав Рекс. — А ти по цепу кругом ходитимеш: направо підеш — заспіваєш, наліво — казочку розкажеш!

— Во-во, догнав, чуваче! Це ж я — KIT-БАЮН! Мене вчора так сам Стир назвав! Ми ось назад у цю, тіпа, щілину просочимось, а тут про мене казки складатимуть! Догнав — ні? Так що я — історична постать, о!

— Не забудь, історична постате, розказати, як бандитам друзів здавати! — сплюнув Рекс.

А Хроня, який теж слухав цю розмову, тільки покрутив головою:

— Ну це ж треба! А де ж ти той цеп золотий знайдеш?

— Е-е, чуваки, цеп вже сам народ придумає! Головне — щоб постать була!

І Рата граційно розлігся під дубом, підперши лапою голову.

— Аферист! — сказав Рекс, рушаючи за Хронею.

— Темнота! — гукнув йому вслід Рата. — А ти, думаєш, хто будеш? Ти будеш, тіпа, отим вовком, що вміє говорити, і Івана-царевича живою водою по швах змазує! Я вже всьо прикинув! У нас тут важлива місія! Ми, тіпа, зароджуємо увесь народний фольклор!

Та Рекс уже його не чув.

Тут Рата побачив, що до нього біжать діти з селища. Він почав походжати під дубом, намагаючись згадати невикористаний репертуар:

— Так, що там у мене: «Котик і півник», «Пан Коцький»...

Рату оточили діти. Вони чекали нових Ратиних подвигів.

Хроня не зчувся, як день промайнув. Він ще не настрілявся з лука, не награвся у «квача», не наговорився з Яром, а вже Пек повторив йому на вухо:

— Час!

Хроню з його звірами проводжав увесь рід. Крук поважно сидів у хлопця на плечі. Рату аж роздувало від пихи. Рексу було ніяково, а Хроні сумно.

Жінки напхали стільки їжі до хлопцевого заплічника, що довелося з Рекса знову робити ішака, як казав Рата.

Нові друзі провели їх до лісу.

Тут Стир простягнув Хроні жіночу фігурку з обпаленої глини. Вона була розмальована чорною і червоною фарбами. На її правій щоці, як і у всіх чоловіків і жінок роду, були намальовані дві смужки.

— Це Пра, — сказав Стир. — Вона хранителька нашого роду. Хай береже тебе у твоїх мандрах.

Хроня не міг говорити. У горлі в нього стояв клубок.

Зате Рата говорити міг. Він виставив лапу вперед і сказав:

— Ну, чуваки, бувайте! Я, Кіт-баюн, міг би лишитися з вами. Але попереду мене чекають, тіпа, нові подвиги. Так що треба валити, бо мої друзі без мене пропадуть, — і кіт лапою показав на Хроню з Рексом.

І тут Рексові урвався терпець. Він так клацнув зубами біля самісінького Ратиного вуха, що кіт з переляку беркицьнувся через голову і чкурнув до лісу.

Троє друзів рушили за ним і скоро зникли за деревами.

Вони нагнали Рату аж на галявині.

— Ну ти, герой, — сказав Рекс. — Уже встиг сякий-такий подвиг забацати?

— Уже, тіпа, й пожартувати не можна! — ображено пробурчав Рата. — Ти, чуваче, весь мій імідж — собаці під хвіст.

— Там йому й місце! — сказав Рекс.

На галявині запалало багаття.

— Ну що ж, — зітхнувши, сказав Хроня, — назад, у світле й радісне майбутнє! — і першим ступив у сине полум’я.

ЗАПИТАННЯ, РОЗДУМИ ТА ДИСКУСІЇ

  • 1. Розкажи, що означає термін «дилогія». Наведи приклади.
  • 2. Якими ти уявляєш героїв твору?
  • 3. Назви риси характеру Хроні.
  • 4. Як збагачує письменниця мову твору? Наведи приклади.
  • 5. Визнач проблеми, порушені письменницею у творі.
  • 6. Чи знаєш ти твори про життя декількох поколінь? Назви їх.
  • 7. Хто такий аферист і як його відрізнити ? Чому аферистам не можна довіряти?
  • 8. ПІДГОТУЙ ВИСТУП-РОЗДУМ про необхідність гуманного ставлення суспільства до безпритульних тварин. Яку роль відіграють Центри захисту тварин?
  • 9. ПРАЦЮЙТЕ ВДВОХ: що потрібно робити, щоб вивчити власний родовід? Чому знання свого родоводу є важливим?
  • 10. РОБОТА З ДЖЕРЕЛАМИ ІНФОРМАЦІЇ: спробуй знайти в інтернеті зразки опису родоводу.

СЛОВНИК

Впиватися - дуже втішатися чим-небудь, мати насолоду від чогось.

Гайнути - швидко побігти, помчати; майнути.

Марабу - великий тропічний птах родини лелекових із пишним пір'ям, яке використовують для оздоблення головних уборів, одягу.

Репертуар - тут: запас, наявність казок.

Учта - урочиста гостина, банкет.