Людина і світ. 11 клас. Назаренко

Тема XII. Нація

Велич нації зовсім не вимірюється її чисельністю,

як велич людини не вимірюється її зростанням.

В. Гюго, французький письменник

Поміркуймо разом

Як Ви розумієте різницю між поняттями «етнос» та «нація»?

Чи є, на Вашу думку, нація єдиним соціальним організмом?

Нація як соціальний інститут. Світовий досвід націєтворення

Хоча категорія «нація» використовується в науковому обігу вже понад три сторіччя, у світовій науці досі немає однозначного підходу до визначення змісту даного поняття. Численні теорії нації виходять із принципово відмінних методологічних засад етнічного та політичного розуміння нації:

• нація як спільнота політичного походження (нація в політичному розумінні);
• нація як спільнота етнічного походження (нація в етнічному розумінні).

Етнос — це історично сформована на визначеній території стійка сукупність людей, що має єдину мову, загальні риси й стабільні особливості культури та психології. Приналежність до етносу є суб’єктивним фактором — особистість вважає себе членом етносу, розділяючи його культуру й вважаючи себе нащадком спільних предків. Етнос стає реальністю тоді, коли серед його членів з’являється відчуття внутрішньогрупової єдності в протиставленні до спільнот, що оточують, тобто формується етнічна самосвідомість. При цьому кровна спорідненість у цій самосвідомості виступає скоріше як символ, ніж як реальність. З іншого боку, особистість користується етнічністю, іноді сполучаючи в собі кілька етносів, тобто може рівною мірою розділяти культуру та мову батька й матері, вважати себе однаково приналежною до двох, а то й більшої кількості етнічних культур.

Етнос історично передує сучасним націям. Однак, на відміну від них та більш архаїчних племінних структур організації людських суспільств, він є категорією соціально-культурної ідентифікації, а не соціальної організації.

Для допитливих

В історії не було періоду, коли етноси, ні з ким не змішуючись, існували б на своїй території та мали власну, виключно етнічну систему влади. Уже в давнину люди групувалися не лише по родинних колективах, але й по роду занять, по територіальних громадах. Протягом усього розвитку людського суспільства після стадії родоплемінного ладу історія засвідчує існування соціальних організацій, побудованих на неетнічних засадах — від первісних територіальних громад до феодальних станово-корпоративних держав, що будувалися на основі суверенітету правителя та індивідуального чи корпоративного васалітету (станів, цехів, громад) його підданих.

Нація (від лат. natio — плем’я, народ) — багатозначне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот у сучасному суспільстві. Існує два основних розуміння терміну нація: політичнеє етнічне.

Громадяни української держави

Нація у політичному розумінні (від англ. nation stats, дослівно — нація-держава) — це сукупність політично суб’єктних громадян, іцо здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави. Підвальною характеристикою нації в політичному розумінні є те, що саме її члени являються колективним носієм верховної влади в своїй державі (державного суверенітету), володіючи колективним правом монополії на використання державного механізму. Таким чином, нація визначається як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Звідси взаємопов’язаність категорій суверенітету держави та суверенітету нації, оскільки національний суверенітет (право верховної влади нації на території власної держави) реалізується за допомогою державного суверенітету. Нація формує національну державу — тип держави, де суверенітет належить нації як асоціації громадян, а сама держава має на меті забезпечення прав і потреб своїх громадян. Саме такий підхід покладено в основу сучасного міжнародного права та функціонування міжнародних організацій, таких як ООН.

Для здійснення суверенітету суб’єкту політики необхідно забезпечити в себе таку концентрацію владних ресурсів, яка буде достатньою для здійснення вирішального впливу на прийняття державних рішень. Однак у реальності участь усіх громадян — членів нації як потенційних суб’єктів політики в реалізації влади обмежена їх реальною здатністю мати рівний доступ до ресурсів влади й відтак до впливу на прийняття державних рішень. Нація як політична спільнота виконує функцію об’єднання дрібних владних ресурсів всіх громадян у мегаресурс, що делегується правлячій еліті, яка й реалізує від імені нації політичну владу. Однак, оскільки основна маса громадян фактично не в змозі здійснювати контроль над діями правлячої еліти, на цьому етапі виникає відчуження державної влади від її формального джерела — нації. Політичний інтерес владної еліти, який полягає в пануванні над суспільством, вступає в суперечність із політичним інтересом більшості, що оснований на політичній рівності та політичній свободі. Владна еліта прагне до монополізації в своїх руках ресурсів влади, що створює постійно діючу тенденцію до переростання демократичної системи правління в олігархічну.

Для допитливих

Нація традиційно розглядається як цілісний суб’єкт політичної діяльності, в її складі ігнорується наявність протиборчих соціальних груп із антагоністичними інтересами. Однак у дійсності конкретні відносини панування-підкорення формуються розстановкою сил і співвідношенням ресурсів влади, які реально складаються в даному суспільстві. Держава як основний механізм забезпечення цих відносин, є об’єктом впливу з боку тих угруповань і соціальних груп, які володіють достатньою концентрацією ресурсів для впливу на прийняття державних рішень. Тому поняття «політична нація» необхідно розглядати скоріше як ідеальну модель, ніж як реальний елемент політичних відносин.

Токіо. Японія

Рейк’явік. Ісландія

Нація в етнічному розумінні (етнонація) — спільнота, яка має спільне історичне походження, єдину мову й самосвідомість (як особисте відчуття «національної ідентичності», так і колективне усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших), а також власну державність або прагнення до її створення. Спільним між етнічним і політичним визначеннями нації є її розуміння як державоутворюючої спільноти. Однак на відміну від політичного визначення нації, при якому фактор спільного етнічного походження не є визначальним, нація в етнічному розумінні має найголовнішими ознаками спільне родове походження, історичні традиції, мову та звичаї.

Для допитливих

У реальності націй, які складалися б лише з одного етносу (моноетнічна нація, етнонація), майже не існує. Єдиним виключенням можна вважати лише Японію та Ісландію. Як правило, слід говорити або про мононаціональні держави (з переважанням одного етносу) або про багатонаціональні (поліетнічні) держави. Теоретично етнонації відрізняються від моноетнічної держави тим, що вони являють собою однорідний етнічний моноліт у всіх сферах соціального й політичного життя, у той час як в мононаціональних державах існують національні меншини, наділені політичними та іншими свободами. Таким чином, генетичної та антропологічної єдності, яка є у етнонації, у моноетнічної держави практично немає.

Політичні еліти, просуваючи свої специфічні інтереси через політичну систему, намагаються надати їм характеру загальнонаціональних для того, щоб у боротьбі з конкуруючими угрупованнями заручитися підтримкою більшості нації. У разі відсутності політичного контролю з боку більшості нації за своїми діями, правляче угруповання використовує суверенітет національної держави для задоволення власних інтересів, котрі далеко не завжди й не в усьому збігаються з інтересами як нації, так і держави. При цьому гасло національного суверенітету використовується цим угрупованням як засіб мобілізації в своїх інтересах ресурсів громадян. Політичні еліти переконують громадян у тому, що здійснюваний ними порядок розподілу ресурсів у суспільстві відповідає інтересам усіх членів нації.

Отже, можливість реалізації суверенних прав кожного члена нації залежить від ступеня його впливу на прийняття державних рішень, які визначають порядок доступу до ресурсів і цінностей для членів даного суспільства. Для забезпечення такого впливу держава повинна визначати правові норми та інституційний механізм реалізації політичних прав своїх громадян. Враховуючи, що реальне здійснення політичних прав неможливе без забезпечення громадян-членів політичної нації ресурсами влади, громадянські права повинні бути підкріплені всіма видами таких ресурсів. Тобто права громадян повинні включати їх прерогативи не лише в політичній, але й в економічній, інформаційній, культурній та духовній сферах життя даного суспільства. Лише за таких умов поняття «політична нація» здатне наповнюватися реальним змістом.

Теорії походження націй (націєтворення)

У «західній» традиції дослідження націй і націєтворення традиційно виділяють три провідні напрями: примордіалізм, модернізм і етносимволізм. Кожен із них одночасно обґрунтовує різні стратегії націєтворення, які використовувалися й використовуються в різних країнах протягом двох останніх сторіч, коли форма національної держави стала найпоширенішою.

В основі примордіалістських концепцій лежить твердження про те, що прототипи націй і націоналізм існували завжди, із самого початку людської історії, як даність. Поняття «нація» й «етнос» практично ототожнюються і вважаються природним і найвищим типом соціальних зв’язків, а націоналізм — природною ознакою людства. Звідси людям, що належать до однієї етнічної спільноти, споконвічно й назавжди властивий визначений набір культурних властивостей, які обумовлюють їхню поведінку й суспільні традиції.

Ортодоксальна версія примордіалізму (яка бере початок від так званого органічного націоналізму німецьких романтиків початку XIX ст.) розглядає людей як біологічно приналежних до певної етнічної спільноти. Прихильники цього напрямку вважають, що кожна нація є «єдиним організмом» — спільнотою кровноспоріднених осіб, що має особливий характер, місію та місце в природі (природні межі).

Сучасна версія примордіалізму, одним із найяскравіших представників якої є П’єр ван дер Берг, базується на соціобіологічному напрямку досліджень Т. Вілсона, Б. Трайверса і М. Бедкока. Згідно з нею, етноси й нації є продуктом розвитку кровноспоріднених груп, обраних генетичною еволюцією за їх пристосованість. Відмічається, що факт біологічного походження націй позначився на їхніх культурних міфах про спільне походження й родовід.

Нарешті, неопримордіалізм визнає, що національно-етнічні спільноти не є статичними — вони формуються, процвітають і асимілюються сусідніми народами. Кожна людина за походженням відчуває себе членом визначеної національно-етнічної спільноти. Таким чином, у рамках примордіалізму національна самоідентифікація набуває характеру об’єктивного закону природи.

У даний час у «західній» науці примордіалізм як науковий напрям посідає периферійне становище. Етнологічні дослідження довели, що в будь-якому суспільстві в силу внутрішньої конкуренції та конфліктів традиції безупинно видозмінюються, а культурні норми та цінності є стійкими лише настільки, наскільки зберігаються соціальні інститути та умови існування суспільства, що їх формують.

Другим основним напрямом є модерністський, що пов’язує походження нації та націоналізму з процесом модернізації, яким супроводжується перехід до індустріального суспільства. Представники даного напряму вважають, що розвиток економічного ринку та комунікаційного середовища в рамках окремих держав сприяли розвитку суспільних зв’язків між населенням держави. У результаті в межах кожної країни життя ставало усе більш однорідним, а між країнами почали наростати контрасти. Колишні (релігійні, племінні та інші) шляхи самоідентифікації виявилися порушеними, але оскільки люди продовжували відчувати в ній функціональну потребу, вони стали ототожнювати себе з новою спільнотою — нацією.

Із погляду модернізму для створення націй необхідне досягнення визначеного рівня культурної однорідності населення, що проживає в межах кожної з держав:

• поширення загальної або хоча б домінуючої мови;
• єдиної освітньої системи з загальною версією історії, літератури, ціннісних принципів;
• загальна або домінуюча релігія.

Згідно модерністській концепції, сутність нації полягає в її винятковому праві на автономну державу, незалежно від етнічного складу. При цьому зв’язок націоналізму з етнічною приналежністю розглядається як простий збіг. Національна приналежність визначається державою, що здійснює єдиний контроль над своєю територією, а існуючі етнічні відносини переглядаються, щоб вони збігалися з кордонами держави або навпаки, щоб у боротьбі за владу вони послужили підставою для формування нових держав. Спроби ж зберегти етнічну автономію всередині національної держави розглядаються як такі, що перешкоджають модернізації суспільства.

Даний підхід представлений у роботах Е. Геллнера, Дж. Бройі, Б. Андерсона, К. Дейча, Е. Гобсбаума, Т. Нейрна та інших.

У рамках модерністського напряму виділяють конструктивістську теорію (Б. Андерсон, К. Дейч), де поняття нації виступає як віртуальний соціальний конструкт («уявлювана спільнота»), члени якого, не знаючи один одного особисто, проте, розглядають себе як спільність з єдиною долею й надіями. Вважається, що через етнічність люди знаходять утрачене почуття особистої й колективної самоцінності, а лідери нерідко домагаються політичних цілей через звертання до етнічних почуттів.

Проміжне положення між примордіалізмом та модернізмом посідає етносимволізм, одним із основних теоретиків якого вважається Е. Сміт. Основу даного напрямку становить теза про те, що нації та націоналізм формує, поряд з економікою, етнічна приналежність. Згідно етносимволізму, ще в доіндустріальну епоху виникла безліч етнічних співтовариств, що представляли собою населення з загальними елементами культури, історичними спогадами, міфами про спільних предків і визначеним ступенем солідарності. Деякі з цих співтовариств перейшли в нову фазу культурно-економічної інтеграції та стандартизації, стали прив’язані до визначеної історичної території та виробили власні закони й звичаї. Вони стали «етнічними ядрами», навколо яких населення, що сприймає дані міфи, традиції, солідарність і культурні норми як власні, формує нації. Таким чином, в основі нації лежить не стільки спільне походження, скільки міфологізоване уявлення про нього, а також сприйняття спільності «символів нації».

У свою чергу, нація постійно включає нові етнічні та культурні елементи — «переглядає себе» і для свого виживання має потребу в національних символах:

• міфах про спільне походження;
• сакральній території (прабатьківщина та землі, «взяті по праву» у інших народів);
• «золотому столітті»;
• національних героях.

При формуванні нації ключову роль відіграють еліти, які здійснюють вибір важливого для народу культурного матеріалу (символів, міфів, спогадів, норм), використовуючи його для мобілізації нації.

У цілому, різниця в підходах до проблеми формування націй може бути сформульована таким чином: чи є національна приналежність фактором об’єктивно біологічним (подібно до видової приналежності), чи суб’єктивно психологічним; чи нації формуються на етнічній основі (при цьому етнос апріорно вважається біологічною даністю) чи на соціальній, пов’язаній із спільністю економічного життя, політичної системи тощо. З точки зору політичної науки це питання зводиться до питання про легітимність статусу різних націй (етнонаціональних груп) у даній політичній системі. Зокрема, щодо державної влади, його слід ставити як питання про правомірність визнання суб’єктом державного суверенітету спільноти, сформованої за різними типами підстав: біологічними (варіант: соціобіологічними, де біологічні характеристики можуть бути хоча й не достатньою, але обов’язково необхідною умовою входження до спільноти) чи соціальними.

Для допитливих

Можна виділити принаймні три досить розповсюджені й аргументовані позиції щодо проблеми формування національних спільнот.

Перша позиція виходить із того, що кожна нація формується навколо т. зв. етнічного ядра, роль якого виконує одна з домінуючих у цій державі етнічних груп, яка й визначає специфіку нації та національної культури.

Друга позиція ґрунтується на уявленні про націю як принципово відмінне від донаціональних спільнот утворення, що не спирається при своєму формуванні на історичне минуле у вигляді етнічної історії та культури.

Згідно третьої позиції, нація являє собою конгломерат етнічних спільнот та їх культур. Спільним між цими позиціями є положення, згідно з яким нація в одній зі своїх функцій виконує «національне будівництво», тобто здійснює діяльність, спрямовану на зміцнення національної ідентичності. При цьому націотворення розглядається не як одноразова дія, а як процес. Воно ніколи не може бути цілком довершеним, але постійно прагне інтегрувати регіональні, соціальні, політичні та інші підрозділи народу, об’єднавши їх свідомістю спільності, що піднімається над ними.

Таким чином, узагальнене в сучасній науковій літературі поняття нація представлено в двох значеннях: як етнічна спільнота і як сукупність громадян визначеної держави.

Охарактеризуйте поняття «нація етнічна» та «нація політична».

Націоналізм

Поміркуймо разом

Як Ви розумієте різницю між поняттями «нація» і «націоналізм»?

У чому полягає сутність національного руху?

Чи мають місце прояви націоналізму в Україні?

Чим, на Вашу думку, відрізняються поняття «націоналізм», «шовінізм» і «нацизм»?

Під поняттям «націоналізм» розуміються політична теорія, політична практика та стан масової свідомості, які визначають основним суб’єктом соціальних процесів націю, а також наголошують на тому, що визначальним критерієм соціальної ідентичності є національні риси. Поняттям «націоналізм» позначають досить різноманітні явища:

• національну свідомість (усвідомлення своєї приналежності до нації);
• національну ідеологію, яка формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність, розбудову національної держави; стан масової свідомості, що визначає основним суб’єктом соціальних процесів націю;
• культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній сфері або здобуття національної незалежності;
• ідеологію та політику в національному питанні, яка проповідує зверхність національних інтересів над загальнолюдськими, панування однієї нації за рахунок іншої, проголошення національної нетерпимості, розпалює національну ворожнечу. Такий націоналізм виступає в двох формах: як великодержавний шовінізм пануючої нації та як національно-визвольний рух пригнобленої нації.

Націоналізм може виступати в формі національно-демократичних, національно-ліберальних, національно-консервативних, націонал-соціалістичних та інших ідеологій та політичних практик.

Усі прояви націоналізму об’єднує сприйняття нації як найважливішої цінності. Саме на цій ідеї ґрунтуються основні положення ідеології націоналізму (так звана центральна доктрина націоналізму), її головні постулати:

• людство природним чином поділяється на нації;
• нації постають єдиними та неповторними суб’єктами історичного процесу, в якому кожна з них має свій самобутній характер, своє виключне історичне призначення;
• нація є найвищою цінністю, національна держава — вищим втіленням соціальної організації;
• нації можуть реалізувати себе тільки у власних державах;
• джерелом усієї політичної влади є нація, колектив у цілому;
• відданість нації-державі перевищує інші відданості;
• свободу людина здобуває лише тоді, коли вона ідентифікує себе з нацією;
• свобода та безпека нації є умовою світового порядку й справедливості.

Центральним завданням націоналізм проголошує зміцнення національної держави. Як безумовну даність націоналізм вимагає від кожного цілковитої відданості власному народу, висуває тезу про те, що люди повинні бути готовими пожертвувати будь-чим задля захисту й задоволення інтересів своєї нації незалежно від того, чого це буде коштувати з огляду на інші інтереси. Тому право бути представником свого народу проголошується основоположним благом для кожної людини.

Орієнтація на різні моделі нації (як громадянсько-політичної, територіальної спільноти та спільноти, що поєднує головним чином людей зі спільною етнічністю), дозволяє відокремити головні різновиди націоналізму:

• «класичний націоналізм» (відомий також під назвами «євронаціоналізм»), «політичний націоналізм», «територіальний націоналізм», «громадянський націоналізм» тощо;
• етнонаціоналізм.

Класичний націоналізм базується на моделі нації в політичному розумінні та вимагає формування в населення країни, що об’єднане територіально та політично, перш за все громадянської ідентичності, яка перевищувала б за значущістю інші традиційні види особистісної ідентичності. По відношенню до інших народів проводиться інтеграційна політика, тобто запровадження, як правило, однієї загальновизнаної державної мови, надання громадянства на основі демонстрації лояльності, пріоритет культури титульного етносу тощо.

Згідно з концепцією етнонаціоналізму, що базується на етнічному розумінні нації, держава повинна створюватись одним етносом, що домінує на даній території, «найбільш багаточисельним», «історичним», «культурним» тощо. Права інших груп можуть формально визнаватись. Тим не менш, ці етнічні групи вважаються сторонніми. По відношенню до них «державний» етнос може здійснювати толерантну політику лише за умов виконання його вимог.

Обидва ці разновіди націоналізму об’єднує, по-перше, прагнення побудови нової (або зміцнення існуючої) держави; по-друге, орієнтація на націєбудівництво, тобто вирішення завдання консолідації населення держави, перетворення його на єдину соціальну спільноту-націю, що формується на громадянських або етнічних засадах.

Націоналістична ідея може реалізуватись досить різноманітно, починаючи від інтелектуальної, культурно-просвітницької діяльності, спрямованої на збереження та розповсюдження національної культури, формування або пробудження національної (етнічної) свідомості, і закінчуючи провокуванням міжетнічних, міжнаціональних конфліктів, застосуванням політики етноциду, тобто «витискування» з місць проживання етносу, фізичного знищення того чи іншого етносу або «придушення» його розвитку, економічного, політичного та культурного утиску.

Націоналізм як специфічна «ідеологія нації», тобто особливий зріз ідеологій суспільства, що утворює націю, є поняття з множинними смислами. У ньому, як ідеології, є безліч течій, деякі з них суперечать одна одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до захисту інтересів національної спільності у відносинах з державною владою.

У політичній сфері життя суспільства існують наступні типи націоналізму:

• протестний націоналізм, основою якого є не скільки утвердження соціокультурних цінностей власної нації, а відкидання цінностей інших націй;
• формально-бюрократичний націоналізм, котрий використовується для легітимації влади (в умовах існування національної держави — державної влади правлячим угрупуванням, а в багатонаціональній державі — політичної влади контрелітою, що позиціонує себе як «національна»);
• політично-державницький націоналізм, який розглядає націю як сукупність громадян, що створює власну політичну організацію — державу і є носієм державного суверенітету та єдиним джерелом державної влади.

Визначте характерні риси двох головних різновидів націоналізму: «класичного націоналізму» та «етнонаціоналізму».

Що об’єднує ці різновиди націоналізму?

Для допитливих

Поняття націоналізму як ідеології науковцями тлумачиться по-різному. Так, британський дослідник феноменів нації та націоналізму Е. Сміт виділяє такі типи націоналізму:

• антиколоніальний — прагнення здобути незалежність від чужоземних володарів і створити на місці колоній державну націю;
• інтеграційний — намагання після здобуття незалежності об’єднати етнічно строкате населення в територіальну націю;
• сепаратистський і діаспорний — прагнення відокремитися від більшої політичної одиниці та заснувати на власній історичній території етнічну націю;
• іредентистський, або паннаціоналістичний — прагнення формувати націю шляхом приєднання до історичної території своїх родичів, які проживають за її межами, або формувати спільноту близьких за етнокультурними ознаками національних держав.

Сьогодні націоналізм залишається універсальним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але й країни з досить високим рівнем господарського та культурного розвитку.

Міні-диспут

Використовуючи знання з курсу історії України про етапи етногенезу української нації, визначте власну точку зору на процес та результати формування української нації.

Етногенез — процес утворення етнічної спільності, процес походження, формування й розвитку етнічних спільностей, народів та націй на базі різних етнічних компонентів.

Концепція походження власного народу завжди була обов’язковою складовою світогляду людини, вона значною мірою відповідала за місце індивіда в часі та просторі. Погляди на етногенез у людини минулого не обов’язково співпадали з об’єктивною реальністю, їх функція як складової світогляду полягала в тому, щоб пояснити людині її місце та місце її народу в зрозумілій на даний конкретний момент світоглядній формі, в актуальній для неї системі координат.

Існують декілька точок зору на проблеми етногенезу українського народу:

• 1) теорія «споконвічності» — українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30—40 тис. до 2 млн років;
• 2) теорія автохтонності (М. Грушевського), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни та білоруси мали свою окрему етнічну основу й територію проживання;
• 3) теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30—80-ті рр. XX ст.): зародження й розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної давньоруської народності;
• 4) теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Формування політичної нації в Україні

Чим відрізняються між собою поняття «етнічна нація» та «політична нація»?

Чи можна стверджувати, що в Україні вже існує політична нація?

Основоположною політичною характеристикою нації є те, що саме її члени є політично суб’єктними громадянами держави, що володіють колективним монопольним правом на використання її механізму. Можливість реалізації суверенних прав кожного члена нації залежить від ступеня його впливу на прийняття державних рішень, які визначають порядок доступу до ресурсів і цінностей для членів даного суспільства. Враховуючи, що реальне здійснення політичних прав неможливе без забезпечення громадян — членів нації — ресурсами влади, їх громадянські права повинні бути підкріплені всіма видами таких ресурсів, тобто повинні включати їх прерогативи не лише в політичній, але й в економічній, інформаційній, культурній та духовній сферах життя даного суспільства.

Звідси випливає, що реальне формування політичної нації неможливе без закріплення такого порядку розподілу ресурсів у суспільстві, який забезпечував би рівноправний доступ до державної влади для всіх членів нації. З іншого боку, необхідний захист монопольного права даної нації на доступ до управління власною національною державою і на політичний контроль певної території, яку ця держава охоплює своєю владою. Останнє передбачає не тільки відсікання від безпосереднього доступу до центрів прийняття державних рішень «позанаціональних» елементів (частини населення, що не входить до складу нації, транснаціональних корпорацій, наднаціональних суб’єктів влади, інших держав), але й недопущення узурпації державної влади будь-якою частиною нації.

У сучасній Україні триває складний процес утворення політичної нації. Україна є багатонаціональною державою. Певний вплив мають і глобальні демографічно-іміграційні процеси. Згідно з останнім Загальноукраїнським переписом населення, який проводився 5 грудня 2001 р., в нашій країні мешкають представники 130 націй і народностей. Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України, перетворення сукупності українських громадян на саморегульований суспільний організм, здатний до прогресу й самооновлення, є одним з визначальних критеріїв для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації.

Для успішного формування політичної нації в Україні потрібно:

• збереження територіальної цілісності;
• збереження власної національної, культурної, мовної самобутності;
• подальша консолідація всередині суспільства та нації;
• забезпечення рівних конституційних прав та свобод громадян незалежно від їх етнічного походження;
• забезпечення гарантій рівноправної участі громадян України в управлінні національною державою;
• зміцнення державної та національної єдності;
• забезпечення суспільної інтеграції та взаємоповаги представників етнічних спільнот, що входять в українську націю;
• створення ієрархії соціальних ідентичностей із домінуванням громадянської (національної) ідентичності над ідентичністю етнокультурною;
• рівноправні та повноцінні стосунки з іншими державами та націями.

Формування політичної нації будь-якої країни проходить складний і суперечливий процес. Зокрема в Україні цей процес ускладнюють розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей в мовній, ідеологічній сферах; брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності; деформації національної та громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах ослаблення суспільства та конструюючих його частин.

Поміркуймо разом

Які, на Вашу думку, існують проблеми формування політичної нації в Україні? Проаналізуйте їх.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ

• 1. Поясніть поняття «етнос» і «нація».
• 2. Охарактеризуйте поняття «нація етнічна» та «нація політична».
• 3. Охарактеризуйте етапи етногенезе української нації.
• 4. Зробіть загальний огляд процесу та результатів формування української нації.
• 5. Продовжте відкрите речення: «При вивченні цієї теми для мене найважливішим відкриттям було...».

Робота в групах

Застосуйте інтерактивну технологію «Вирішення проблем»:

• 1. Проаналізуйте поняття «етнічний націоналізм» і «класичний націоналізм». Визначте в них спільне та відмінне.
• 2. Придумайте будь-яку проблемну ситуацію до вивченої теми.
• 3. Об’єднайтеся в групи, обговоріть проблемну ситуацію.
• 4. Перейдіть до пошуків шляхів її вирішення (визначте якнайбільше шляхів). Обміркуйте всі можливі варіанти усунення проблеми.
• 5. Проаналізуйте, поясніть та об’єднайте ідеї вашої групи з ідеями інших груп.
• 6. Виберіть найкращий варіант і дійдіть згоди щодо його використання для вирішення проблемної ситуації.

Творче завдання

Оберіть один із висловів, що буде епіграфом до Вашого твору-роздуму. Доберіть назву твору. Напишіть твір-роздум.

• 1. «Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу, навесні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що, прокинувшись до життя, ламає свої кайдани». (М. Міхновський)
• 2. «Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за ввесь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність». (М. Міхновський)