Довідник з української мови та літератури. 5-9 класи. Кондесюк

Тарас Шевченко (1814-1861)

Тарас Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня провідних літератур світу. У своїй поезії Т. Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Тарас Шевченко відомий у всьому світі як Великий Кобзар, співець життя народного. Він є основоположником критичного реалізму в українській літературі. Він підняв дух покріпаченої України, не зупинився перед зухвалою політикою національного гноблення. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства.

Творча спадщина Великого Кобзаря

Збірка віршів «Кобзар»; 9 повістей (із 20 задуманих); п'єса «Назар Стодоля»; кілька уривків інших драматичних творів; щоденник; листи.

Поетична збірка «Кобзар» названа в народі Книгою Правди; це «епоха в історії духовного розвитку цілого народу українського», бо вона «відразу відкрила немов новий світ поезії» (І. Франко). Перше видання «Кобзаря», що вміщувало 8 творів (відкривалося віршем «Думи мої, думи мої...»), припадає на 1840 р.

Етапи творчості Тараса Шевченка

I — ранній (1838-1843);

II — 1843-1847 рр. (трьох літ);

III — невольнича поезія (1847-1857):

• 1847-1850 рр. (Оренбург, Кос-Арал);
• 1850-1857 рр. (Новопетровська фортеця);

IV — творчість після заслання (1857-1861).

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане багатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Шляхом Т. Шевченка пішли найвидатніші передові українські письменники — Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко, П. Грабовський, Леся Українка та ін.

Роль Т. Шевченка в розвитку української літературної мови

Т. Г. Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Попередники Шевченка в українській літературі, починаючи з Котляревського, використовували у своїх творах живу народну українську мову, а також скарби усної народної творчості, але це використання було ще обмеженим, відповідно до не досить широких тем і літературного стилю цих письменників. Крім того, вони ще не позбулися діалектних, вузькомісцевих елементів.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Поема «Катерина» (1839)

Літературний рід	Ліро-епос
Жанр	Соціально-побутова поема
Присвята	В. Жуковському
Провідний мотив	Трагічна доля жінки-матері у тогочасному суспільстві
Сюжет	Звернення до дівчат-селянок — народження позашлюбного сина — вигнання батьками Катерини з дому — поневіряння Катерини на чужині — зустріч із спокусником-офіцером — смерть Катерини
Про твір	Поема написана незабаром після викупу Т. Шевченка з кріпацтва. На допиті в III відділенні поет сказав: «Первое мое стихотворение под названием "Катерина" посвящено Жуковскому, которое возбудило энтузиазм в малороссиянах, и я стал продолжать писать стихи, не оставляя живописи». За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин. Поема «Катерина» — перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше — жінки-матері
Проблематика	Любов і страждання; батьки і діти; моральні закони тогочасного суспільства, їх порушення; честь і безвідповідальність; крах ілюзій

Новим для української поезії елементом композиційної техніки є ліричні відступи, діалогічні вставки, у яких Т. Шевченко раз у раз звертається безпосередньо до свого уявного читача. Таких ліричних відступів у поемі кілька: «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями»; «Катерино, серце моє», «Отаке-то на сім світі роблять людям люди», «Бач, на що здалися карі оченята», «Отаке-то лихо бачите, дівчата», «Сирота-собака має свою долю». Ліричні відступи були елементом, цілком природним для поезії Т. Шевченка. У ліричних відступах поет виступає борцем проти традиційних поглядів затурканого, темного народу на «гріхи» матерів-покриток, проти ідіотизму сільського побуту.

Поема «Гайдамаки» (1841)

Літературний рід	Ліро-епос
Жанр	Поема (революційно-романтична, історико-героїчна, соціальна; перший український історичний роман у віршах)
Тема	Боротьба українського народу проти польсько-шляхетського панування в Україні, змалювання широкої картини народного повстання 1768 р. — Коліївщини на чолі з Максимом Залізняком та Іваном Ґонтою
Ідея	Необхідність перегорнути трагічну сторінку історії, по-сучасному оцінити минуле; заклик до єднання слов'янських народів; усвідомлення того, що здобуття незалежності — ідеал історичного розвитку нації; осмислення можливостей розв'язання конфліктів між народами-сусідами, історичного примирення народів; складність історичної долі українського народу, невідворотність його боротьби за визволення
Герої твору	Героєм поеми є повсталий народ (про це свідчить і назва твору), який конкретизується в індивідуальних образах — персонажах Яреми, Ґонти, Залізняка, Волоха, кобзаря, запорожця та ін. Т. Шевченко розвіяв міф багатьох істориків про гайдамаків як розбійників, лиходіїв, які через жадобу крові втратили людяність
Композиція і сюжет	Має 2 вступи, 10 розділів, епілог; відсутня розв'язка. Лірично-філософський вступ: роздуми над плинністю часу, вічними змінами в природі і в людському суспільстві («Все йде, все минає»); звернення до гайдамаків. «Інтродукція»: характеристика політичного стану в суспільстві, розкриття причин повстання — експозиція першої сюжетної лінії. «Галайда»: знайомство з наймитом Яремою, його коханою дівчиною Оксаною — експозиція другої сюжетної лінії. «Конфедерати»: напад конфедератів на жида Лейбу, вимагання в нього грошей; Лейба вказує на титаря у Вільшаній, який зберігає церковні гроші, та його дочку Оксану — зав'язка. «Титар»: зустріч Яреми з Оксаною в гаю; конфедерати закатували титаря, Оксану забрали із собою — розвиток подій. «Свято в Чигирині»: туга поета за гетьманським ладом в Україні; гайдамаки зібралися в Чигирині перед повстанням освятити ножі; елементи драматичного твору (полілоги старшин, запорожця, кобзаря, гайдамаків) — розвиток подій
Композиція і сюжет	«Треті півні»: початок загальнонародного повстання («Гомоніла Україна, довго гомоніла»), Ярема приєднується до гайдамаків — розвиток подій. «Червоний бенкет»: розгортання повстання («Задзвонили в усі дзвони // По всій Україні; закричали гайдамаки: "Гине шляхта, гине!"), Ярема дізнається про смерть титаря й полон Оксани, записується в гайдамаки, тужить за коханою — розвиток подій. «Гупалівщина»: загальнонародний характер повстання; Ярема з гайдамаками мандрує повстанською Україною; зустріч із підлітком з Королівки — розвиток подій. «Бенкет у Лисянці»: Ґонта й Залізняк на чолі повстання; жорстока помста гайдамаків («Кари ляхам, кари!»); бенкет серед трупів; зустріч із Лейбою, який показує, де Оксана; Ярема рятує Оксану — розвиток подій. «Лебедин»: Оксана перебуває в Лебедині під наглядом черниці; вінчання Яреми й Оксани — кульмінація другої сюжетної лінії. «Ґонта в Умані»: продовження повстання («Минає літо, // А Україна, знай, горить») страшні наслідки руйнування; трагедія Ґонти — убивство синів — кульмінація першої сюжетної лінії. Епілог: наслідки повстання
Про твір	У творі виразні дві сюжетні лінії: • визвольної боротьби (центральна); • життя Яреми Галайди (історично-художня)
Новаторство	Новаторство письменника проявилося у способі використання фольклорних елементів у поемі. Він не наслідує стилістику й розмір фольклорних творів, але використовує в ідейно-тематичній структурі «Гайдамаків» традиційні образи, символи, народні вірування. Поет поєднує найрізноманітніші художні прийоми: епос, лірику і драму, інтимні почуття і громадянські обов'язки, побутове і героїчне. Віршування і проза сплелись в одну цілісну поему. У композицію твору вплетені пісні й ліричні авторські відступи, саме тому в кожному рядку поеми відчуваються присутність і гаряче співчуття автора. Картини природи у «Гайдамаках» також фольклоризовані, вони наче живуть разом із подіями життя народного. Щедро вживається військова лірика часів козацтва, назви з прикладками (пани-брати, батьку-отамане). Багата поема на тропи: епітети, метафори, гіперболи, символи, одухотворення

Історична сюжетна лінія охоплює в часовому художньому просторі десь півроку, тоді як Коліївщина тривала насправді якийсь місяць. Подібні відступи від життєвих фактів художньо виправдані. Шевченко писав не історію цього повстання, а поетичний твір і мав повне право на домисел. Поет намагався показати широкий розмах і велику силу повстанського руху, його могутній заряд суспільного перетворення.

Народність поеми «Гайдамаки» полягає в правдивому відтворенні історичних подій, правильному показі рушійних сил, в оцінці зображеного з погляду трудового люду, у вираженні глибокого співчуття до пригнічених верств суспільства, у пошуках шляхів боротьби за їхнє національне й соціальне визволення. Трактування Шевченком Коліївщини (від колій — той, що коле) як соціально- і національно-визвольного руху поневоленого панською Польщею народу України лягло в основу наукової оцінки цього соціального явища в історіографії пізнішого часу.

Поема «Кавказ» (1845)

Літературний рід	Ліро-епос
Жанр	Сатирична поема з елементами лірики; цей твір не є у повній мірі поемою. У ній немає героїв, сюжету, не зображено динаміки розвитку характерів персонажів через сюжет. Немає епічних картин, епізодів, твір наскрізь ліричний, філософський, емоційний. Але значущість проголошених у «Кавказі» гуманістичних ідей підіймає цей твір до рівня політичної і сатиричної поеми, у якій цілісною картиною зображено загарбницьку політику імперії і проголошено гімн волі та жалю за невинно загиблими
Присвята	Якову де Бальмену
Тема	Викриття загарбницької політики російського царату, показ страждань поневолених народів Кавказу, зображення реакційної ролі церкви і прогнилої дворянської культури
Ідея	Співчуття поневоленим, схвалення патріотичної і мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу, гнівний осуд царату, кріпацтва і православ'я — душителів свободи, носіїв темноти, страждань та звироднілої панської моралі, полум'яний інтернаціональний заклик до об'єднаної боротьби всіх народів проти спільного ворога — російського царату
Композиція	Твір написаний у формі революційно-викривального ліричного монологу, сповненого ораторських, агітаційно-закличних інтонацій надзвичайної пристрасної сили. Це монолог, точніше — цикл монологів, що має різних адресатів, і від адресатів залежать характер і ступінь поетової пристрасті. Експозиція: романтичне зображення величі Кавказьких гір; давньогрецький міф про Прометея. Зав'язка: розмірковування автора над стражданнями, приниженням народу від жорстоких утисків катів-гнобителів та засудження бездіяльності, пасивності простого люду. Кульмінація: монолог-звернення колонізатора до горця. Розв'язка: інтимний реквієм загиблому другові, «доброму», «незабутньому» Якову де Бальмену, який випив з «московської чаші московську отруту». Отже, його вбивця — царат, а не горці
Про твір	І. Франко казав, що «Кавказ» — «це огниста інвектива* проти темного царства...»

У символічному образі Прометея Т. Шевченко показав незламність народів царської Росії, їхню титанічність і нескореність, що протистоїть хижаку — царату, який «карає... що день... добрі ребра й серця розбиває» і п'є кров трудящих. Але народ безсмертний, його кров «живуща», і тому кат народів «не вип'є живущої крові», «не скує душі живої». Поет незмірно радіє з приводу того, що серце народу «знову оживає і сміється знову». Як гімн нездоланності народу звучать натхненні слова поета: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

* Інвектива — гострий викривальний виступ проти кого-, чого-небудь; гостре обвинувачення.

Поема «Сон» (1844)

Літературний рід	Ліро-епос
Жанр	Сатирична поема (політична сатира)
Епіграф	Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его. Иоанна, глава 14, стих 17
Провідний мотив	Зображення справжньої суті російського імперського режиму
Композиція і сюжет	Має пролог — покріпачена Україна — сибірські нетрі — самодержавний Петербург — прийом у царських палатах — видіння над Невою — вранішня столиця — другий прийом у палатах
Про твір	Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя тогочасної Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три частини — зображення України, Сибіру й Петербурга. Авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому. І. Франко назвав поему «Сон» «сміливим маніфестом слова проти темного царства», «першим у Росії сміливим і прямим ударом на гниль і неправду кріпацтва»

Саме маскування й форма сну надали поету широких можливостей зобразити найповнішу панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти — до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, що накликає смерть; цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають, бо нічим обуть княжат недорослих...»

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сарказм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пузаті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». Їхню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генеральним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бюрократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальним є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею». Він розчарований, бо раніше повірив її «віршомазам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного засобу: «Мов опеньок засушений, тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і запровадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, безсилим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царату.

Послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» (1845)

Літературний рід	Ліро-епос
Жанр	Послання
Вид лірики	Патріотична (громадянська)
Тема	Образ національної еліти, якою вона повинна бути, її політичні та морально-етичні погляди
Ідея	Утвердження віри народу в перемогу над ворогом; різке засудження схиляння співвітчизників перед культурою Заходу; заклик до вивчення кращих здобутків світової науки, культури й літератури; критика української еліти, яка зневажає український народ, і заклик до соціального примирення заради відродження нації
Композиція	Композиційно послання оформлене суцільним ліричним монологом, художній прийом діалогізації надає драматизму та емоційної напруженості деяким рядкам твору. Поет зіставляє сучасне з минулим, заглядаючи і в майбутнє
Про твір	Мертві — українські поміщики — кріпосники, живі — інтелігенція, про яку поет найбільше говорить у творі, ненарожденні — простий народ, поневолений, не готовий до участі в боротьбі

Т. Шевченко добре розумів, що селянство не в змозі щось змінити у житті країни, воно роз'єднане, не організоване. Розбудити сили, що криються в народі, мали, на думку поета, люди освічені. Саме до української інтелігенції звертається поет, закликаючи обняти найменшого брата. Проте Шевченко звертається до своїх освічених земляків, які здебільшого були поміщиками-кріпосниками, не з проханням, а з пересторогою: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде!»

Словник до теми

Героїчне — найвище піднесення людського духу, відданість загальнолюдським ідеалам добра і справедливості, що виявляється у саможертовній боротьбі за їхню перемогу.

Гротеск — сатиричний художній прийом у літературі, заснований на явному спотворенні, на перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різних контрастів: фантастичного з реальним, трагічного з комічним. Це найвищий ступінь комічного.

Гумор — вид комічного, коли про серйозне говориться із посмішкою, коли доброзичливому осміянню піддаються вади в характері, поведінці, зовнішньому вигляді людей, беззлобно-добродушне, жартівливе зображення смішних явищ (наприклад, Г. Квітка-Основ'яненко «Сватання на Гончарівці», І. Карпенко-Карий «Мартин Боруля»).

Карикатура — сатиричний малюнок загостреного критично-викривального характеру; переносно-смішне наслідування, перекручування оригіналу. Пов'язана із зоровими образами.

Комічне — естетична категорія, яка поєднує в собі смішне в житті та способи його відображення в художній творчості; це життєва суперечність, що стає у мистецтві об'єктом емоційно й естетично забарвленої критики — осміяння.

Сарказм — їдка, викривальна, особливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті й гнівного презирства. На відміну від іронії виражається прямо й не має подвійного, прихованого значення.

Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних сферах індивідуального, суспільного й політичного життя, що суперечать загальнообов'язковим принципам чи встановленим ідеалам.

Іронія — це прихована насмішка; глузування, кепкування, глум; стилістичний засіб, коли слову або зворотові надається протилежного значення з метою глузування. Іронія полягає в тому, що автор осміює негативні явища, говорячи про них в удавано позитивному тоні.

Трагічне — зображення у художньому творі нещастя, страждання, безвихідного становища або загибелі людини.