Довідник з української мови та літератури. 5-9 класи. Кондесюк

Драма

Містерія (грец. musterion — таїнство) — служба, релігійний обряд на честь якогось божества. Зразком містерії є англонорманське «Дійство про Адама» (про гріхопадіння Адама і Єви, вбивство Авеля Каїном). Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав в образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

Містерії використовували й історичні факти. 1429 року з'явилася «Містерія про облогу Орлеана» з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону. 1548 року містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.

В Україні драми-містерії ставили з XVII ст. Авторами містерій були М. Довгаленський («Комічна дія»), Д. Туптало («Комедія на день Рождества Христова»). Відомі анонімні містерії «Слово про збурення пекла», «Царство Натури Людской», «Мудрость предвічная». У ХІХ-ХХ ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський «Містерія Буф»). Т. Шевченко свою поему «Великий льох» назвав містерією. К. Гамсун написав роман «Містерії».

Вертеп — пересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIII-XIX ст., у якому ставили релігійні та світські п'єси. Їх виконавцями були школярі, дяки, згодом — мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Виготовлений із дерева або картону, відкритий з боку глядача вертеп, схожий на двоповерховий (двох метрів заввишки) будиночок з прорізами — доріжками для руху ляльок — у денці і полиці, що розділяла поверхи. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно отворів, по яких вертепник, стоячи позаду скрині, водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною лялькаря стояв хор, який виконував молитви й духовні кантати. Крім вертепної скриньки, вертепний театр використовував восьми- або дванадцятипроменеву зірку — символ зорі, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрували сюжет про народження Христа та про Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за що Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовували прислів'я, приказки, народні пісні.

Найбільш поширилися вертепні вистави в другій половині XVIII ст., а особливо в добу занепаду Києво-Могилянської Академії, коли число вертепників поповнювалося вихованцями Академії, які йшли в народ популяризувати українські вистави у формі лялькового театру. Така форма була найзручніша з огляду на переслідування з боку московського уряду, щоб підтримувати в народі любов і плекання своїх колядок та поширювати правду про такі, наприклад, історичні події, як руйнування Запорозької Січі, про що йдеться у вертепі.

Шкільна драма — жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями та учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовували біблійні сюжети, а згодом історичні явища й факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3-5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.

Драма мала пролог та епілог. Вистави відбувалися до Різдва й Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як «Олексій, Божий чоловік» (1674), «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...» (сценізована 1728 року). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича.

Інтермедія (латин. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві можливість розважитися, заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів («Кіт у мішку»), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії й водевіля.

Композиція драматичного твору. Власне драма та її особливості. Трагедія. Комедія. Трагікомедія

Драматичні твори пишуть у формі діалога, в їх основі — дія, вони невеликі за розміром, бо більшість із них призначена для сценізації. У драматичних творах є ремарки, які виконують службову функцію — дають уявлення про місце дії, дійових осіб, поради артистам, але не входять у художню тканину твору.

Композиція драматичного твору

Дії поділяються на яви (сцени, картини);
портрети, пейзажі, авторські відступи, інтер'єри, екстер'єри відсутні або винесені в ремарки;
розміщення розв'язки ближче до кінця драми.

Трагедія (грец. tragodia від tragos — цап, ode — пісня, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру на честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимовий сон. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Започаткував трагедію Есхіл, він увів другого актора, а Софокл — третього.

Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події й обставини. Хор був учасником трагічного дійства.

На думку Арістотеля, основне в трагедії — дія; трагедія може обійтися без характерів. Третя складова трагедії — страждання. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, «відтворювати жахливе й гідне співчуття». Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля (лат. fatum).

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови.

У трагедіях класицистів (Корнель «Горацій», «Сід», Расін «Федра») відбувався конфлікт між почуттями героїв і їхнім обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби та в одному місці.

Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були «Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького.

Горизонти української трагедії розширюються в XX ст. З'являються трагедії «Роман Великий» В. Пачовського, «Ярослав Осмомисл» М. Грушевського, «Між двох сил» В. Винниченка, «Коли народ визволяється» Я. Мамонтова, «97» М. Куліша, «Дума про Британку» Ю. Яновського, «Фауст і смерть» О. Левади.

Трагедія завжди пов'язана з високим, піднесеним, благородним. Трагічний герой добре розуміє суть подій, у яких бере участь і свою роль у них. Не може бути трагічним той герой, який гине випадково. Трагічний герой — активний, повсякчас готовий відстоювати свої переконання, не здатний на компроміс.

Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode — пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Це вид драми, протилежний трагедії. Вона пов'язана з низьким і потворним.

Комедія сформувалася в Давній Греції із сороміцьких пісень. Виникла з весняних ігр на честь бога Діоніса, який, за їхніми віруваннями, тоді повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Давній Греції був Аристофан. У комедіях «Мир», «Вершники», «Лісістрата» він викривав негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

Першим теоретиком комедії й комічного був Арістотель. Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми та вертепу XVII-XVIII ст. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка, «За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця («Фараони»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).

Драма як вид посідає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма висвітлює дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне й низьке подається в драмі без комедійного загострення.

В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. («Милість Божія»), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка («Назар Стодоля»), І. Котляревського («Наталка Полтавка»), І. Карпенка-Карого (І. К. Тобілевича) («Бурлака», «Наймичка»), І. Франка («Украдене щастя»), Лесі Українки («Кассандра»).

Драму XX ст. репрезентують твори В. Винниченка («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»), М. Куліша («Зона», «Патетична соната», «Маклена Ґраса»). Значний внесок у розвиток драми у XX ст. зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський.

Жанри драми

Соціальна (І. Франко «Будка»);
героїко-психологічна (В. Винниченко «Гріх»);
соціально-політична (Леся Українка «Кассандра»);
побутова (М. Кропивницький «Дві сім'ї»);
соціально-побутова (Т. Шевченко «Назар Стодоля»);
лірико-психологічна (І. Тургенев «Місяць у селі»);
психологічна настроєва (Леся Українка «Блакитна троянда»);
історична (М. Старицький «Маруся Богуславка»).

Схема аналізу епічного та драматичного творів

1. Стислі відомості про автора (такі, що сприяють розумінню специфіки твору).
2. Історія написання і видання твору.
3. Жанр твору (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, драма).
4. Життєва основа (реальні факти, які спричинили появу твору й покладені в його основу).
5. Тема, ідея, проблематика твору.
6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
7. Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору).
8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору.
9. Мова твору.
10. Художня цінність твору, місце його у творчості автора та в літературі.

Зміст