Довідник з української мови та літератури. 5-9 класи. Кондесюк

Епос

Ліро-епічні твори

Епос (грец. epos — слово) — це оповідна форма літератури. В епічних творах життя змальовується як щось зовнішнє стосовно автора і персонажів. Здається, що автор стоїть осторонь і розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери, можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного.

Події в епосі змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається в минулому часі. Теперішній і майбутній часи використовуються для надання динамічності та яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають розповідний характер.

Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору. За світосприйняттям оповідачі-персонажі можуть бути близькими письменнику. Розповідь від першої особи надає твору достовірності, вносить у нього ліричний елемент. Є твори, у яких персонажі самі розповідають про побачене й пережите.

Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До розповіді автор подеколи долучає свої роздуми. Розповідь про події може супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їхніми монологами, діалогами. Автор може характеризувати якісь моменти з життя персонажа, повідомляти про те, що відбувалося в різний час і в різних місцях.

В епічних творах характери розкриваються в діях, вчинках, жестах, міміці, мові.

Лірика — найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Усе, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання. Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття, переживання в ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж у епосі. «Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, — завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив, здивування, спалах гніву, болю, радості тощо — щось ціле, власне, що не є цілим. Тут необхідна єдність почуття». Лірика не прагне до створення закінченого характеру героя.

Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі зустрічаються рідко («Вірші в прозі» І. Тургенева, «Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами» Лесі Українки).

Найпоширеніша форма ліричного твору — монолог, діалоги трапляються рідко. Основний засіб викладу — роздум. У ліричних творах часто використовуються описи (природи, речей, інтер'єру), вони є засобом розкриття внутрішнього світу людини. У деяких ліричних творах є розповіді про події — епічні елементи. Трапляються й драматичні елементи (діалоги). Отже, лірика використовує засоби інших родів літератури. Лірична поезія близька до музики, музика, як і лірика, виражає внутрішній світ людини. У ліричних творах нема розгорнутого сюжету, ситуації. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліричний твір драматизмом («Сонце заходить» Т. Шевченка, «Каменярі» І. Франка).

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай назавжди увійшли в золотий фонд української лірики. Відомим поетом-ліриком був Г. Сковорода. Значний внесок у розвиток української лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Л. Костенко.

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише в ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їхні професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, одна сюжетна лінія; коли є побічні, то розвинені слабо й підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Малі епічні жанри

Оповідання — це малий епічний жанр. У його основі, як правило, одна подія, одна проблема. Розповідь в оповіданні має початок і кінець. Оповідання вимагає від письменника вміння стисло змалювати яскраву картину, створити ситуацію, в якій герой виявляє себе виразно, рельєфно. Характери в оповіданні сформовані, відсутня широка мотивація вчинків і подій, описи лаконічні, їх мало.

Є оповідання соціально-побутові, соціально-політичні, соціально-психологічні, сатиричні, гумористичні, трагічні, комічні.

Межі між оповіданням і повістю не завжди чіткі, тому твори «У неділю рано зілля копала» О. Кобилянської та «Дебют» М. Коцюбинського одні літературознавці зараховують до повістей, інші — до оповідань.

Новела (італ. novella — новина) — малий вид епосу. В українській літературі набули поширення такі жанри новели, як психологічна (В. Стефаник), соціально-психологічна, лірико-психологічна (М. Коцюбинський), лірична (Б. Лепкий), філософська, історична (В. Петров), політична (Ю. Липа), драматична (Григорій Косинка).

Чим відрізняється новела від оповідання? У новелі менше персонажів, ніж в оповіданні, характери сформовані, новеліст не коментує думок і почуттів персонажів. У новелі відточена кожна деталь, для мікроаналізу твір використовує один момент з життя й на ньому розкриває значні психологічні переживання. У новелі — однолінійний, напружений, динамічний сюжет, несподівані повороти дій, раптовий фінал, асиметрична композиція, як правило — драматична колізія.

Есе (фр. essai — спроба, нарис) — жанр, який перебуває на стику художньої літератури і публіцистики. У ньому порушується часткове питання. Есе характеризується великою суб'єктивністю. До есеїстики належать різні твори: філософські, історичні, критичні, біографічні, публіцистичні, морально-етичні і навіть поетичні.

Класичним зразком есе є книга французького філософа-гуманіста М. Монтеня «Досліди». У цій книзі є думки, спостереження, враження від прочитаного, пережитого. Порушуються проблеми навчання, виховання, слави, гідності, багатства, смерті. Монтень писав, що книга створена ним, а він створений книгою, яка є частиною його життя. Він вільно викладає свої думки про предмети, які виходять за межі його розуміння та кругозору, щоб дати поняття про свої переконання. Автор не йде прямо до предмета, а ніби ходить навколо нього. Тому есе завжди «про...». Майже в кожній фразі «Дослідів» є займенник «я»: я вважаю, я згідний, для мене.

Середні епічні жанри

Повість (від повідувати) — це середній епічний жанр, у якому змальовано широку картину життя низки персонажів протягом тривалого часу. Вона посідає проміжне місце між романом і оповіданням. В основі повісті — один або кілька конфліктів, небагато подій, один або декілька епізодів, повільний розвиток подій, відносно проста композиція. Літературознавець В. Кожинов вважає, що повість «не має напруженого та завершеного сюжетного вузла», у ній відсутня «єдність наскрізної дії».

Першими повістями в українській літературі були «Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки-Основ'яненка. Розвиток повісті пов'язаний із творчістю Марка Вовчка («Інститутка»), Т. Шевченка («Художник», «Музикант»), І. Нечуя-Левицького («Микола Джеря»), І. Франка («Захар Беркут»), М. Коцюбинського («Fata morgana»).

Види повісті: історична, соціально-побутова, історико-біографічна, фантастична, детективна.

Великі епічні жанри

Роман (фр. roman — романський) — великий епічний твір, у якому особисте життя людини змальовується у зв'язку із суспільним. У романі багато героїв і детально змальовуються їхні характери.

Роман — багатоплановий епічний твір, у якому дійсність розкривається багатогранно. У романі — кілька сюжетних ліній, багато персонажів, які змальовуються в суспільних взаєминах і в побуті. Роман має складну композицію, у ньому використовуються розповіді, описи, авторські відступи, монологи, діалоги тощо.

Український роман зародився у XIX ст. Першими романами були «Пан Халявський» Г. Квітки-Основ'яненка, «Чайковський» Є. Гребінки. Значний внесок у розвиток романічної форми в українській літературі зробили П. Куліш («Чорна рада»), І. Нечуй-Левицький («Хмари»), Панас Мирний та Іван Білик («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), В. Винниченко («Сонячна машина»).

Епопея (грец. epopoiia, де epos — слово та роііо — творити) — це значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко та всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох народів), відображено події, що мають вирішальне значення для багатьох поколінь.

Епопею як конкретний жанр характеризують три конститутивні ознаки:

• 1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле, «абсолютно минуле», за висловом Й. Ґете та Ф. Шиллера;
• 2) джерелом епопеї слугує національне сказання (а не особистий досвід і мотивований ним вільний вимисел);
• 3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто від часу його оспівувача (автора і його слухачів), абсолютною епічною дистанцією.

Епопея ніколи не була поемою про сучасність (перетворившись лише для нащадків на поему про минуле). Епопея як відомий нам певний жанр із самого початку була поемою про минуле, а авторська настанова (тобто настанова промовця епічного слова) є настановою людини, яка говорить про недосяжне для неї минуле, благоговійна настанова нащадка.

Українська література досі не має зразків, які повністю відповідали б усім особливостям цього жанру. Окремі дослідники називали епопеєю роман О. Гончара «Прапороносці», цикл творів М. Стельмаха («На нашій землі», «Великі перелоги», «Кров людська — не водиця», «Велика рідня»). Однак ретельний аналіз згаданих творів свідчить, що тут ми маємо справу з романом, домінуючим жанром сучасного епічного роду літератури.

Схема аналізу епічного і драматичного творів

• 1. Стислі відомості про автора (такі, що сприяють розумінню специфіки твору).
• 2. Історія написання і видання твору.
• 3. Жанр твору (роман, повість, оповідання, трагедія, комедія, драма).
• 4. Життєва основа (реальні факти, які спричинили появу твору й покладені в його основу).
• 5. Тема, ідея, проблематика твору.
• 6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.
• 7. Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору).
• 8. Система образів, їхня роль у розкритті проблем твору.
• 9. Мова твору.
• 10. Художня цінність твору, місце його у творчості автора та в літературі.