Довідник з української мови та літератури. 5-9 класи. Кондесюк
Тропи. Види комічного
Епітет. Порівняння і його різновиди. Метафора, її різновиди
Троп — слово, вжите в зміненому або переносному значенні.
Епітет — художнє означення, що виділяє й образно змальовує якусь характерну рису людини чи ознаку предмета, явища, викликає певне емоційно-оціночне ставлення до них. Епітети виражаються прикметниками: ніжний, квітчастий, прислівниками: весело, привітно, дієприкметниками: задиханий, знесилений, пожований, написаний, дієприслівниками: витріщивши, підскакуючи, іменниками: чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик, числівниками: Це той первий, що розпинав і нашу Україну (Т. Шевченко «Сон»).
Стійкі образно-поетичні означення предметів і явищ, особливо часто вживані в уснопоетичній творчості, називаються постійними епітетами: карі очі, чорні брови, кінь вороненький.
Порівняння — пояснення якоїсь особливості, риси чи ознаки одного предмета за допомогою чимось подібного до нього іншого предмета, у якому потрібна авторові риса виступає особливо яскраво: вишня стоїть у цвіту, наче снігом обсипана.
У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.
Простим порівнянням є таке, у якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, буцім чи безсполучниково: блискавкою промайнула думка; Книга — морська глибина (І. Франко).
Розгорнені (поширені) порівняння — це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи низку ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною (І. Нечуй-Левицький).
Розрізняють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечувальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ:
Ой тож не зоря,
Ой тож не ясна,
Ой тож моя молода дівчина
По водицю ішла.
Порівняння-запитання — це такий вид порівняння, коли порівняльний образ ставиться у формі запитання:
Глянь, у скелях височенних...
...Чи там гнізда ластівок?
Ні, се нори для аскетів.
Іван Франко
Метафора (грец. metaphora — перенесення) — це образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю: зозуля голосно лічила чиїсь роки. Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути в порівняння.
Видом метафори є персоніфікація (латин. persona — особа і facere — робити) — це надання предметам, явищам природи почуття властивостей людини, олюднення. Іноді персоніфікацію називають уособленням.
Алегорія (грец. allegoria — іншосказання) — змалювання людей в образах тварин, предметів, явищ. Алегоричні образи використовуються в байках, прислів'ях, приказках, у ліричних творах. У казках і байках вовк — пожадливий, жорстокий, лисиця — хитра, осел — упертий. Алегоричні образи використовуються для називання творів: «Досвітні огні» Лесі Українки, «Каменярі» І. Франка, «Кобзар» Т. Шевченка.
На алегоріях побудовано загадки й прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.
Метонімія (грец. metonimia — перейменування) — образний вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна розгорнути в порівняння: Київ вітав переможців олімпіади.
Синекдоха — це кількісна метонімія (грец. synekdoche — переймання, співвіднесення), вид тропа, в основі якого — кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини одниною: випив усе молоко, цінності творить людська рука.
Перифраз (грец. periphrasis, де peri — навколо і phrazo — пояснюю, говорю) — це образний вислів, у якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак. Перифраз використовується в розмовній мові, публіцистиці, художній літературі: автор «Кобзаря», автор роману «Собор», батько історії, чорне золото; Лягло костьми людей муштрованих чимало (Т. Шевченко).
Евфемізм (грец. euphemismos, де еи — добре та phemi — кажу) — заміна грубих, брутальних або неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати — говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень — нерозумний.
Крім евфемізмів, існують ще слова — табу (полінезій. tabu — заборона). Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, «Той, що греблі рве», «Той, що в скалі сидить».
Гіпербола (грец. hyperbole — перебільшення) — це образний вислів, який становить художнє перебільшення. О. Потебня писав, що гіпербола — «наслідок якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах».
А сльоз, а крові!? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх...
Тарас Шевченко
Літота (грец. litotes — простота) — надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-мізинчик; бабуся «малесенька, ледве од землі видно» (Марко Вовчок); хата на курячих ніжках.
Символ (грец. symbolon — знак) — умовне позначення життєвого явища, предмета, поняття: весна — символ народження, гроза — символ небезпеки. Дехто ототожнює символ з алегорією. Символом називають заміну абстрактного або узагальнювального поняття конкретним образом. В алегорії ж є порівняння, а символічний образ абстрактний, умовний, має узагальнювальне значення. Символом може бути художня деталь, порівняння, метафора. Символічний, наприклад, образ камінного хреста з однойменної новели В. Стефаника. Маючи узагальнювальне значення, символічні образи використовуються в назвах творів: «Вершники» Ю. Яновського, «Сонячні кларнети» П. Тичини.
Символічні образи зустрічаються у фольклорі: зозуля — символ суму, червона калина — дівчина, білий голуб — символ миру, чайка — образ самотньої жінки-матері, чаєнята — діти-сироти. В усній народній творчості символи з'явилися на основі паралелізму.
У художній літературі використовується релігійна символіка: терновий вінок, хрест — символи страждань. Символи часто зустрічаються у Святому Письмі. Особливе місце займають символічні образи в символістів (стильова течія модернізму).
Оксиморон (оксюморон) (грец. oxymoron — дотепно-безглузде від oxys — гострий, moros — безглуздий) — поєднання контрастних понять, які логічно нібито несумісні, але разом створюють нове уявлення: веселе горе, розумний дурень, живий труп.
Види комічного (гумор, іронія, сатира, сарказм, гротеск)
Гумор — співчутливе, доброзичливе зображення смішних вад вдачі героя або недоліків громадського й побутового життя, що має на меті розсмішити.
Сатира — гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних загальнообов'язковим принципам чи встановленим ідеалам. Художні засоби сатири — гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах: поезії, прозі, драматичній творчості.
Сарказм (грец. sarkasmos — рву м'ясо) — злобне, в'їдливе висміювання глибоких пороків вдачі персонажа, подій та явищ громадського й побутового життя з тим, щоб викрити їхню потворну суть і викоренити, знищити (виправити їх не можна). До сарказму вдавався Т. Шевченко у творах «Сон», «Кавказ», «Юродивий».
Іронія (грец. eironeia — лукавство, глузування, удавання, прихований глум) — вживання слів у протилежному значенні: Добрий пан: забрав хліб у дітей і віддав псам. У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Герой!» сприймається буквально як назва людини з виразними ознаками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним. Іронією в широкому значенні називається така побудова тексту, за якої зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: «Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки, і Явдоха спить на підлозі в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але... він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати...» (М. Хвильовий)
Гротеск (фр. grotesque — смішний, незвичайний) — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.
За допомогою гротеску митець створює специфічний гротескний, аномальний і дивний світ, у якому реальне та ірреальне несподівано постають в органічній єдності.
Нерідко гротеск перетинається із сатирою, клоунадою (наприклад у Дж. Свіфта, М. Гоголя, М. Булгакова, Ф. Кафки. В українській літературі він зустрічається у творі І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» (марення Омелька Кайдаша).
Поетичний синтаксис
Інверсія. Тавтологія. Антитеза
Інверсія (латин. inversio — перестановка). За інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: І шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям (М. Стельмах).
Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:
Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать.
Леся Українка
Антитеза (грец. antithesis — протилежний) — це зворот мови, у якому протиставляються протилежні явища, поняття, людські характери:
Навіть трудно розказати,
Що за лихо стало в краю, —
Люди мучились, як в пеклі,
Пан втішався, мов у раю.
Леся Українка
Тавтологія (грец. tautologia, де tauto — те ж саме і logos — слово) — у риториці, використання повторювання або надлишковості в мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.
Найбільш очевидною тавтологія виглядає в словосполученнях, де дублюється один корінь: масляне масло або корені різномовного походження з аналогічним змістом: пам'ятний сувенір, народний фольклор. Проте в деяких випадках такі слова насправді використовуються в дещо різних значеннях і не повністю дублюють зміст одне одного. Наприклад, у словосполученнях чорне чорнило чи біла білизна повторюються корені, але не значення, оскільки чорнило буває не тільки чорним, а білизна — не тільки білою.
Тавтологічні конструкції належать також до експресивно-стилістичних плеоназмів (синонімічних повторів попередніх слів), які активно використовуються в образній народній та художній мові: плакати гіркими сльозами, думу думати, гори воно вогнем.
Анафора (грец. anaphero — піднесення) — єдинопочаток; одна з риторичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур. Почасти анафора виконує важливу композиційну функцію в ліричному сюжеті:
Ти мусиш танцювати аркан.
Хоч раз.
Хоч раз ти повинен відчути,
як тяжко рветься на цій землі
древнє чоловіче коло,
як тяжко зчеплені чоловічі руки,
як тяжко почати і зупинити цей танець.
Василь Герасим'юк
Епіфора (грец. epiphora — перенесення, віднесення далі) — повторення слів або вислову, що стоїть у кінці строфи чи абзаца: О прекрасний час, неповторний час! (П. Тичина)
Рефрен (фр. refrain), або приспів — повторення групи слів, рядка або кількох віршових рядків у строфах.
Риторичні фігури — особливі синтаксичні конструкції з виразною авторською інтонацією, яскраво-емоційним забарвленнням, що посилюють увагу читача, не вимагаючи від нього відповіді:
- запитання: За що ж кара, за що мені муки? Кому я що заподіяв! (Т. Шевченко);
- оклик: Село! Село! Село! Великі хати!
- звертання: І вам слава, сині гори, кригою окуті. І вам, лицарі великі, богом не забуті (Т. Шевченко).
Асонанс — один із видів звукопису: добір слів у віршовому рядку, реченні, строфі, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням голосні звуки для посилення інтонаційної виразності, для виділення певних слів: Розсипалися круглі намистинки... (М. Рильський).
Алітерація — один із видів звукопису: добір письменником слів, у яких часто повторюються ті самі чи подібні за звучанням приголосні у віршовому рядку, реченні, строфі для посилення інтонаційної виразності: Море, море, рокіт горя, посвисти пустель!.. (П. Тичина).
